Навчальний посібник дніпропетровськ 2016 (4)



Сторінка4/10
Дата конвертації24.03.2017
Розмір2.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
4 – плоди, які не стільки, можливо, споживає сама літня людина, скільки споживаються Іншими – молодими, сильними, але не настільки обізнаними й мудрими.

Саме цей вимір перебував у полі зору як М. Цицерона, так і Г.С. Сковороди5, у зв’язку з чим «Розмова про старість» одразу починається з окреслення двох діаметрально протилежних позицій сприйняття старості, які визначають лінію життєдіяльності індивіда (соціально й індивідуально активну чи пасивну):

1) відсутність відчуття старості як тягаря;

2) сприйняття старості як гіркої та незносної гори.

Таким чином, окреслюються межі проблеми старості. Г.С. Сковорода рефлектує над цією проблемою у руслі власної концепції щастя людини, відзначаючи момент, важливий для людей будь-якого віку: «… якщо хто справжнього свого щастя всередині себе не шукає і не має, то такому й молодий вік тяжкий. А обдарований цим справжнім добром, – продовжує мислитель, – ніколи не нарікає на добропорядні й непереборні природні закони» [1, с. 187].

До зазначених непереборних, непохитних Законів Природи належать Старість та Смерть, яким підвладне все, що народжується у цьому – тлінному – світі. Логічним тут є висновок, згідно з яким людина внаслідок своєї природи повинна підкорятися як Богу, так і природним статутам, що за своєю суттю є доцільними та «розумними». Сум же з приводу своєї конечності є нічим іншим, як війною проти Бога, бунтом, що не в змозі нічого змінити, а тому є нерозумним, як нерозумним є і самогубство внаслідок суму чи страху.

Цікавими є міркування про старість видатного філософа-стоїка Л.А. Сенеки, який визнавав самогубство одним з шляхів рішення нерозв’язаних проблем життя. Яскрава особливість «філософії смерті» Л.А. Сенеки полягає в її оптимістичності: він ратує не за смерть, а за праведне, благе життя. Ставлення давньоримського мислителя до старості містить у собі важливі елементи для розуміння його відношення до смерті як природного явища.

Старість сприймається людьми по-різному. Ті, хто сприймає її як лихо, усього-на-всього бояться смерті, чого, на думку філософа, робити нерозумно, оскільки кроки життя і смерті тотожні. При цьому старість обумовлена Законами Природи, і треба віднайти певну її чарівність, передбачену самою Природою. Звідси заклик Л.А. Сенеки до усвідомлення значущості плодів та втіх старості, якими тільки треба знати, як користуватися.

Старість, якщо протягом попереднього життя людина не марнувала часу, не гаяла його даремно, а самовдосконалювалася, повинна принести певні плоди у вигляді придбаної мудрості й приборканих бажань, в яких людина більше не має потреби.

Таким чином, все те, що людина як розумна, наділена свідомістю істота повинна була підкоряти протягом життя, впокорюється часом, котрий неминуче веде до старості й смерті. Остання ж не повинна сприйматися важко у старості, тому що її межа може відрізати людині буття від небуття щомиті, у будь-якому віці.

Внаслідок сутності Закону Життя людина, таким чином, повинна з радістю сприймати старість, продовжуючи своє вдосконалення і не озираючись з жахом на близький кінець, адже «ніхто не є вже настільки старим, щоб не мав права сподіватись хоча б ще на один день. А день – це крок життя» [366, с. 63]. Життя ж кожної окремої людини дорівнює її віку, який «складається, – на думку Л.А. Сенеки, – з частин. Він містить у собі немов ряд кілець, де кожне мале кільце оточується щораз більшим. Є, отже, кільце, яке обіймає й охоплює всі інші: воно простирається від дня народження аж до останнього дня» [366, с. 63]. Коли ж людина боїться смерті, то вона не живе, бо передчасний жах веде за собою буття, тотожне небуттю, і тоді життя тотожне смерті, принаймні – духовній, що призводить до марнотратства часу, тобто самого життя. У цьому випадку можна казати тільки про біологічне існування людини як істоти, що нічим не відрізняється від дерева чи каменю. Останні навіть більше користі приносять, знаходячись на своєму місці.



Старість повинна (чи може) простягатися тільки на тіло та на його жадання, і ні в якому разі на дух. Звідси: необхідно зростанням та скріпленням духу змагатися зі старістю. І в цьому, на думку Л.А. Сенеки, найліпшою дорадницею виступає філософія, що сповнює дух радістю та силою, внаслідок чого людина перебуває веселою навіть на порозі смерті.

Згадаємо тотожне ставлення Сократа до смерті: філософ не тільки не повинен боятися смерті, а навпаки, повинен навіть жадати її, як визволительку чистого розуму, який нарешті зможе наблизитися до пізнання істини. При цьому жадати у даному випадку не означає прискорювати.

Л.А. Сенека зазначав: «Смерть не підраховує років. Невідомо, де вона тебе очікує, а тому сам очікуй її скрізь» [366, с. 110]. Таке очікування означає відсутність страху смерті.

За умов земного існування одним з обов’язкових елементів самовдосконалення людини повинно бути, за Л.А. Сенекою, навчання смерті, що досягається шляхом розмірковування про неї, тотожним шляху міркувань про свободу, адже навчання смерті означає припинення слугування і піднесення над будь-якою владою, тобто звільнення. У цьому випадку людина ніколи не зможе поринути у стан раба, оскільки всі зовнішні перешкоди є для вільної людини лише формальністю, яку в разі необхідності легко можна усунути, адже «двері» завжди залишаються відчиненими. Такими були Сократ, Катон і сам Л.А. Сенека.

Таким чином, людина, з точки зору давньоримського мислителя, повинна бути укорінена в бутті тільки жагою життя, володіння та керування якою й означає навчитися смерті: «Не кажу, – зазначав філософ, – що того почуття [жаги життя – О.О.] треба позбутися, – його треба послабити, і то настільки, щоб ніщо нас не затримувало, ніщо не заважало нам, коли зайде необхідність, з готовністю зробити негайно те, що все одно колись доведеться зробити» [366, с. 110].

Перед нами не заклик до самогубства, а заклик до збереження людської гідності та доброчесності у разі загрози їм небезпеки, обумовленої в історії людства багатьма різноплановими чинниками.

Таким чином, Л.А. Сенека прекрасне бачив у навчанні смерті, незважаючи на одиничність випадку пристосування цих своїх знань, адже, хоч вмираємо щоденно, постійно, та смерть остаточна тільки одна і приходить тільки раз, але у цю мить і необхідне усе мистецтво, вся наука та філософія, щоб вести себе гідно.

Зазначена година є невідхильною у старості, оскільки в будь-який інший момент життя людина має надію на майбутнє, яка спливає з віком і наближенням смерті.

Таким чином, природна смерть у старості внаслідок своєї законної неминучості є тим лакмусовим папірцем, який свідчить, за Л.А. Сенекою, про якість життя, ступінь мудрості та силу духу певної людини. Адже старість – це вже поріг невідомої смерті, що приходить без зайвих попереджень (адже хвороба може минути, а старість – ні). Тому старець повинен бути готовим до неї повсякчасно: одна справа, коли під час страти людина вже знає, що кроку назад не буде (хіба що диво), а інша – продовжувати жити, очікуючи кожної миті і не знаючи напевно. Людська природа побудована так, що людині легше й спокійніше знати щось на 100 %, ніж знаходитися у невіданні; коли чогось не можеш змінити напевно, коли надії більше немає, то сприймаєш це щось вже як дане. Мабуть, саме цьому Л.А. Сенека сприймав надію як порок. Коли ж надія згасає, а її місце займає усвідомленість близької смерті, то неминучість останньої додає людині мужності.

Таким чином, за Л.А. Сенекою, старість, спокійна і весела перед лицем смерті, є найкращим, найліпшим, найлагіднішим, хоча й найдовшим шляхом входження у небуття, що, з одного боку, якраз і допомагає виявитися на поверхні буття людській мудрості, а з іншого, – найдовша смерть означає найдовше життя (це прояв органічного, діалектичного зв’язку життя і смерті).

Важливо відзначити, що Л.А. Сенека засуджував самогубство внаслідок приходу до людини старості, обумовленої природно: «Але хіба то краще, – розмірковував він, – відійти з життя зненацька, ступивши крок, аніж, поступово слабнучи під рукою природи, зсовуватися до своєї межі? Кажу так не тому, що раптовий відхід від життя вважаю злом, – просто той шлях, який виводить нас із життя непомітно, видається мені лагіднішим» [366, с. 109]. Саме такий шлях дозволяє використати найбільше часу для самовдосконалення та збільшення мудрості, що можливо при здоровому глузді та незатьмареному розумі. Останні якості, за Л.А. Сенекою, є одними з головних в людині. За їх допомогою людина здатна до самозагартування, свідченням якого є зневажання смерті, що в змозі протистояти будь-чому. Це обумовлено самою природою смерті, яка має щось Жахливе, протилежне притаманній людині любові до самої себе, і тому «не було б ніякої потреби вигострювати свою мужність, готуватися до смерті, коли б до неї ми йшли самохіттю, як пориваємось, навіть не усвідомлюючи того, до самозбереження» [366, с. 133]. І тому людина повинна, на думку мислителя, долати надмірну жагу до самозбереження, бо іншим природним законом є смерть.



Не випадково Л.А. Сенека проводить межу між смертною людиною і людиною старою, адже у першої ще є час, а у другої його вже обмаль. Перша повинна всі свої сили кинути на самовдосконалення, тобто на власний стан злагоди із самою собою, що виявляється у стійкості бажань, яка досягається через мудрість, надану також і філософією у вигляді доброї поради. Набуття ж мудрості знаходиться у зворотному зв’язку з процесом скасування в людині страху смерті (що, до речі, є необхідністю, на думку філософа). Адже людина якщо й повинна чогось боятися, то тільки лихого. А Л.А. Сенека, як і його великий попередник Сократ, наголошував на тому, що смерть не є лихо.

Проте потяг до самозбереження приводить до прагнення людини прожити якомога довше, але при цьому необхідно взяти до уваги, на думку філософа, те, що всі зникаючі речі, які повертаються до лона природи, звідки й з’явилися, не знищуються, не гинуть, а тільки припиняють своє існування. Те ж саме відбувається і з людиною, яка переступає поріг смерті. Адже не тільки смерть – забуття чи небуття життя, вважав філософ, але й життя – забуття чи небуття попереднього стану, попереднього життя. Воно [життя] заперечує наявність у свідомості, у пам’яті людини попереднього існування, а значить, виконує функцію небуття попереднього, що тотожно смерті, яка відправляє до небуття сучасне – різниця тільки часова при тотожних змінах у формі, що відбуваються в обох випадках. До того ж людина вже випробувала стан смерті, що сталося до її народження, вважав Л.А. Сенека. Таким чином, здолавши все це розумом, людина повинна при любові до життя викоренити у собі прикрість щодо приходу смерті. У цьому й полягає, між іншим, така людська риса, як мужність.

Іншими словами, розумна людина, що готова до смерті, помираючи певної години, не є об’єктом, над яким чи-то Бог, чи-то Природа здійснюють якийсь ритуал, а є суб’єктом, сповненим власної волі, прояв якої фіксується хоча б у відсутності страху та збереженні своєї людської гідності внаслідок мужності, що знову ж таки досягається шляхом постійного розумового вдосконалення людини. Адже розумна людина керується у своїй життєдіяльності власною волею.

Важливим моментом при наголошенні значущості розуму є у Л.А. Сенеки роздуми про немовлят, дітей та людей несповна розуму, яких не жахає смерть: «Тож велика ганьба для тих, – зазначав філософ, – хто розумом не може спромогтись на ту безтурботність, до якої інших привела глупота» [366, с. 134]. І з огляду на розумові здібності, що є вродженими в людини, яка з необхідністю повинна усвідомити непереборність Законів Природи, Л.А. Сенека постійно піднімав гостру й актуальну проблему самогубства серед людей похилого і старечого віку: «…чи потрібно нам, цураючись глибокої старості, власноручно покласти їй край, замість того, щоб вона сама дотяглася до нього» [366, с. 192].

Так, наявність в людині похилого віку здорового глузду, відчуттів, що слугують душі, тілесного здоров’я означає наявність певного сенсу її життя. «Але якщо тіло вже не спроможне виконувати свої обов’язки, то чому б не дати виходу стражденній душі?» [366, с. 193], – запитував філософ-стоїк і відповідав: «Можливо зробити це слід дещо раніше, ніж потрібно, аби не трапилось так, що ти вже не зможеш цього зробити саме тоді, коли це буде потрібно» [366, с. 193]. Зокрема, така позиція окреслює вихід на проблему евтаназії. Звідси зрозумілими стають міркування Л.А. Сенеки щодо власної старості:

1) «Не відмовлюся від своєї старості, якщо вона збереже мені всього мене, всю мою цілісність, тобто найкращу мою частку» [366, с. 193];



2) але якщо старість «зазіхне на мій розум, – наголосив філософ, – якщо поступово відбиратиме його, залишивши, врешті, не життя, а лиш одну душу, – я вистрибну з трухлявої, ось-ось готової завалитися будівлі» [366, с. 193].

Проблема тут полягає в тому, що треба остаточно впевнитися у так званій трухлявості оселі, адже недуги та біль, будучи нестерпними, все ж таки можуть виявитися тимчасовими (важливий момент щодо прийняття рішення про евтаназію). Тому тут можливі два шляхи:

1) самогубство через біль, що викликається виліковною хворобою і не зазіхає на розум; у даному випадку відбувається визнання власної поразки, усвідомлення себе нікчемним боягузом;

2) самогубство як перемога над болем від невиліковної хвороби, що заважає якості, сутності життя. Тут мотивом є не самий біль, а втрата сенсу життя при окутому стражданнями розумі, що втрачає свою ясність та спроможність працювати.

За Л.А. Сенекою, треба вгамовувати, у першу чергу, біль душі, бо біль тіла при душевному здоров’ї можна пересилити, не жахаючись при цьому смерті й пам’ятаючи, що вона вирівнює всіх людей у їх правах і може бути тільки своєю.

Таким чином, однаковий кінець життя, тобто смерть, спонукає людину постійно до неї готуватися, адже, щоб людина не робила, вона обов’язково повинна пережити її, тобто отримати певний досвід, без якого людська природа неповна, нерозкрита.

При цьому важливо пам’ятати, що Л.А. Сенека займався не закликом до самогубства, а спростуванням влади обставин (до того ж негативних, не благих) над людиною, – обставин, природа яких полягає у зовнішньому. У цілому ж такий шлях є шляхом свободи, яка, на думку філософа, за певних умов не може реалізуватися інакше.

Ставлення Л.А. Сенеки до смерті, в цілому, і до самогубства, зокрема, обумовлено його визначенням смерті як явища, що є не урвище, а гавань, яку за певних обставин необхідно шукати, але від якої ніколи не повинно відмовлятися, адже така відмова не узгоджується з розумом – основою блага, націленість на яке повинна бути самоціллю людського життя, а саме – життя доброго. У свою чергу, добре жити, творячи і тлумачачи благо, може тільки мудра людина, сповнена здорового глузду, що розрізняє можливість та дійсність: «Отож, – робить висновок філософ, – мудрець живе не скільки може, а скільки повинен жити» [366, с. 233 – 234]. Такий життєвий обов’язок людини, за Л.А. Сенекою, обумовлений Богом і не передбачає ніякого лиха.

Таким чином, життя та смерть у цілому в рівній мірі є благом, і людина сама, нехтуючи кількістю та цінуючи якість, повинна зробити свій вибір, на що й дана їй свобода.

При цьому важливим моментом у філософії Л.А. Сенеки є узгодженість таких понять, як людське самовдосконалення та спільність людей, в якій їм доводиться жити. Спільність людей повинна базуватися, з точки зору філософа, на моральному принципі, в якому ми чуємо відлуння настанов Конфуція, Ісуса Христа, І. Канта: «Поводься з нижчим від тебе так, як хотів би ти, щоб поводився з тобою вищий від тебе». Зазначена спільність людей через колооберт життя і смерті своїм наслідком має те, що кожен повинен жити для всіх, і навпаки, оскільки «жити для іншого» означає для мислителя «жити для себе».

Зазначена точка зору є не тільки теоретичною настановою Л.А. Сенеки, але й принципом його практичної життєдіяльності. Так, філософ-стоїк зазначав у «Моральних листах до Луцілія», що він неодноразово відчував поривання піти з життя внаслідок своєї хвороби, але кожного разу його зупиняли роздуми про батька, якого такий кінець позбавив би мужності жити далі. З урахуванням похилого віку батька філософа цей момент має величезне значення в контексті геронтологічної й суїцидологічної проблематики: не тільки власна старість (особливо за умов наявності здорового глузду) не є суїцидальним мотивом, але й гідне та поважне ставлення до старості й спокою близьких повинно виступати гальмами на шляху до власного самогубства.

Л.А. Сенека виділив істотний момент у житті кожної людини: людина повинна жити стільки, скільки потрібно іншим, за умов її небажання жити (оскільки тут можливий інший трагічний шлях: людина ще не готова до смерті, хоча й почувається погано, а родичам це необхідно, наприклад, з корисливою метою (спадок тощо)).

Питання про те, чим є запропоноване Л.А. Сенекою рішення проблеми: альтруїзмом індивіда та егоїзмом суспільства чи принципом гармонії особистості й суспільства, – залишається відкритим. Але ми повинні прислухатися до Л.А. Сенеки щодо поваги до старості як часу стиглих плодів – мудрості.

Центральні суїцидологічні ідеї Л.А. Сенеки розвивав у подальшому французький філософ доби Відродження М. Монтень.

Складність дослідження філософської спадщини французького мислителя полягає у тому, що його метод роботи передбачає синкретизм власних думок з думками Л.А. Сенеки (та інших мислителів), що пояснюється ним їх вживленістю у ньому самому. Тексти М. Монтеня відбивають процес розумової діяльності, націленої на позбавлення страху смерті та на глибоке усвідомлення власної сутності. Поштовхом до цих міркувань для нього стало усвідомлення таких рис людської природи, як суєтність, несталість, мінливість, наявність вічних коливань, що супроводжують з безлічі питань як окрему людину, так і людство в цілому.

Так, неоднозначною є оцінка людьми таємничого феномена смерті: одні сприймають її як найжахливішу річ, а інші – як найвище благо, джерело свободи, а деякі навіть, як засвідчує М. Монтень, незадоволені її загальним доступом для кожного.

Безумовно, однією з найцінніших речей є саме життя, але філософ наголошував, що дуже часто сила будь-якого переконання буває набагато вагомішою за життя, ціннішою за нього. За цих умов людей охоплює жага смерті, пристрасне бажання померти. Ілюстративним матеріалом тут слугують для М. Монтеня мешканці обложених міст, які докладають великих зусиль, щоб померти: безвихідні умови, гострі обставини спонукають прийняти колективне рішення, наслідком якого є масове самогубство.

Можна виділити два чинника поведінки при суїциді обложеного міста:

1) героїзм;

2) подолання страху смерті.

Коли пристрасть і жага смерті стають в людині найсильнішими, вона очікує тільки на певні обставини – почесні, не маючи на це необхідності. Керманичем же тут є страх: наприклад, як у дітей, що вдаються до цього засобу з метою уникнути дрібної неприємності.

Серед мотивів самогубств М. Монтень перераховує наступні, акцентуючи увагу на тому, що їх безліч:

1) позбавлення знегод земного існування;

2) пересичення життям;

3) очікування кращого існування у потойбічному світі.

В усіх цих випадках М. Монтень бачить дію розуму, яка суперечить цілям природи, оскільки смерть можна осягнути тільки розумом, шляхом думок про смерть і про той біль, що її супроводжує. Звідси, не смерть викликає в людях страх – це ілюзія, а біль. І людина повинна не впадати у легкодухість, а загартовувати себе терпінням і розумом та не вдаватися до найлегшого шляху. Так, страх у своєму найвищому прояві може породити хоробрість, але у таких випадках відсутнє те, що звеличує людину над усіма іншими створіннями, – розум.

М. Монтень протягом усього життя виховував себе в умовах розумового подолання страху смерті, вважаючи, що презирство до смерті надає життю спокій. У протилежному випадку, вважав він, страх перед неминучим не дозволить людині нормально жити, отруюючи все на своєму шляху.

Звільнення від страху смерті, на думку філософа, можливо шляхом роздумів про неї, що тотожно роздумам про свободу: адже, вважав він, той, хто навчився помирати, розучився бути рабом. Більш того, готовність померти позбавляє людей будь-якого підкорення та примусу.



Крім того, міркування про смерть відчиняють ворота душі, яка покидає таким чином межі тіла, що й є подобою смерті. І саме це для М. Монтеня і було змістом важливої життєвої тези, яку стверджували в античні часи: філософувати – це значить вчитися помирати. Іншими словами, смерть є невід’ємною частиною людської природи, у зв’язку з чим думка про неї не містить ніякої новизни, окрім інформації про те, що людина – істота конечна.

Такі роздуми привели філософа до усвідомлення постійного сусідства смерті, що між іншим звернуло всі його помисли тільки на самого себе: турбота про себе, а не про Інших – гасло М. Монтеня, оскільки саме Я живу і Я помру. Іншими словами, вчитися помирати означає вчитися жити.

Як і Л.А. Сенека, М. Монтень наголошував на слушності Законів Природи, які віднесли смерть (природну) у кінець життя: тягар старості у вигляді хвороб і болю узгоджений зі зневажанням життя і більшою легкістю прийняття смерті. Але природна смерть від старості – явище рідкісне, найменш звичайне. При цьому він вважав (як і Л.А. Сенека, який стверджував, що смерть буває тільки своя) неправомірним визнавати натуральною тільки природну смерть, бо будь-який негаразд чи хвороба є природним для людини.

М. Монтень віддавав належне ролі навколишнього середовища, яке містить у собі пояснення великої кількості людських дій, у тому числі й самогубств: коли відбувається зіткнення людини із середовищем, шляхом самогубства розкривається шляхетність і героїзм певної особи, яка не могла повестися інакше за певних обставин. Коли це так, то самогубство виступає мірилом конкретної людини. Але якщо обставини домінують і розкривають не властиві цій людині риси її характеру, то оду, на думку мислителя, треба співати не людині, а лише її діянню. Треба ж щоб людина і діяння були органічно узгоджені, як у випадку з Катоном Молодшим. Дехто мотивував самогубство Катона страхом перед Цезарем, дехто – честолюбністю, але М. Монтень наголосив на цілісності катонівської натури: не майбутня слава стала поштовхом для його діяння: навіть якщо б він знав, що на нього буде очікувати ганьба, він все рівно не зрадив би собі. Тобто в людині повинен бути той стрижень, що не дозволить їй за будь-яких обставин і умов бути несхожою на себе. Виховання у собі такого стрижня і подолання власного страху смерті сформували твердий погляд М. Монтеня на самогубство, серед мотивів якого, безумовно, немає місця легкодухості.



Філософ вважав, що смерть не тільки не зло, але й у житті може бути багато речей, гірших за смерть. Людина повинна пам’ятати, що Природа надала їй унікальну можливість – збігти шляхом добровільної смерті від будь-якого лиха. У цьому розумінні смерть тотожна поняттю свободи: адже коли людина не має волі померти, то її життя перетворюється на рабство.

Мислитель між іншим наголошував на тому, що добровільна смерть є зціленням для безнадійно хворих – тут вже ми маємо справу з проблемою евтаназії. При цьому важливо відзначити, що, з його точки зору, саме Бог наділив людину можливістю волі до смерті при необхідності. До того ж, вважав він, у разі необхідності самогубець не підпадає під дію закону проти убивць, оскільки розпоряджається своєю власністю.

Не залишив поза увагою М. Монтень і протилежну точку зору, яка забороняє самогубство, ґрунтуючись на тому, що людина є не своєю власністю, а Божою. Однак дотримується він власної позиції, згідно з якою нестерпні болі й небезпека гіршої смерті є виправданими суїцидальними мотивами.



При цьому істотними у контексті прийняття суїцидального рішення є для М. Монтеня рішучість і твердість, з якими людина його приймає, що в цілому дозволяє дати певну оцінку самій людині. Важливо те, наголошував він, що в цілому люди, навіть помираючи, не вірять у власну смерть: кожний вважає себе єдиним і думає, що саме його смерть не байдужа Природі
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка