Навчальний посібник дніпропетровськ 2016 (4)



Сторінка3/10
Дата конвертації24.03.2017
Розмір2.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Література:
1. Архипов Ю. Предисловие / Ю. Архипов // Гете И.-В. Страдания юного Вертера: Роман. Фауст: Трагедия. – М.: Эксмо, 2004. – С. 7 – 16.

2. Гете И.-В. Страдания юного Вертера: Роман. Фауст: Трагедия / И.-В. Гете. – М.: Эксмо, 2004. – С. 17 – 138.

3. Дюркгайм Е. Самогубство: Соціологічне дослідження / Е. Дюркгайм. – К.: Основи, 1998.-519 с.

4. Напрасная смерть: причины и профилактика самоубийств / Ред. Д. Вассерман; пер. Е. Ройне. – М.: Смысл, 2005. – 310 с.

5. Осетрова О.О. «Вертер» Й.-В. Гете як спроба суїцидологічного досвіду / О.О. Осетрова //Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. – Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2005. – С. 97 – 110.

6. Осетрова О.О. Імітація та суїцид / О.О. Осетрова // Філософія, культура, життя. – Дніпропетровськ, 2006. – Вип. 26. – С. 110 – 121.

7. Чхартишвили Г. Писатель и самоубийство / Г. Чхартишвили. – Изд. 2-е. – М.: Новое литературное обозрение, 2001. – 576 с.

ПРОБЛЕМА ЕВТАНАЗІЇ



Спорідненою із суїцидальною проблематикою є проблема евтаназії, природа якої містить у собі як елементи убивства, про що зазначається у судах, так і елементи самогубства.

Так, Ж. Судо вважає, що сутність феномена евтаназії (у прямому значенні) складає навмисне убивство. При цьому воно націлене на припинення життя чи прискорення приходу смерті за допомогою метода, що знижує ступінь болю, а не на полегшення страждань, викликаних останньою, оскільки у медичному плані з розвитком анальгетичної фармакології можливо на сьогодні угамування болю при збереженні ясності свідомості пацієнта й при недопущенні больової депресії.

У свою чергу, В.Н. Карандашев бачить у феномені евтаназії, з одного боку, серйозну проблему, пов’язану з самогубством, а з другого, – відзначає, що за своєю суттю евтаназія є убивство однієї людини іншою – медиком, що суперечить призначенню останнього, оскільки лікар націлений на боротьбу зі смертю (а не з життям). Узаконення ж евтаназії перетворює убивство на гуманний акт.

Вважаю, що було б точним визначити евтаназію як змішаний тип смерті, синтезований з елементів убивства й самогубства у залежності від суб’єктів дії, котрих, як мінімум, у медичних умовах двоє – лікар і пацієнт.

Положення Людини на верхівці еволюційного розвитку детермінує її бажання: бути господарем Природи, господарем Життя, що передбачає:

1) право людини на життя;

2) право людини на смерть.

Однак поняття «право на життя» й «право на смерть» майже нічого не прояснюють, оскільки, як справедливо відзначає Ж. Судо, законодавство націлене на захист життя, а це загострює внутрішнє протиріччя «права на смерть», можливість легалізації якого супроводжується запереченням законом самого себе. Цей же аргумент стосується й діяльності медичних працівників, мета яких – турбота про життя пацієнта.

Яскраве протиріччя природи евтаназії простежується у документі під назвою «Заповіт про Життя» (такий «Заповіт» безпосередньо передує евтаназії). Приклад такого документа наводиться у роботі «Смерть і помирання: новий погляд на проблему» К.У. Перріш.

Мова йде про офіційний документ, адресований родині укладача, лікарю, юристу, священику чи особі / медичному підрозділу, що бере на себе відповідальність за людину, яка склала його, у випадку зникнення можливості прийняття нею самостійних рішень. У загальних рисах документ включає у себе наступні елементи:

1) визнання реальності смерті, її невід’ємності від життя;

2) висловлення останніх бажань, реалізація яких внаслідок неспроможності неможлива самим укладачем;

3) прохання про надання можливості смерті у ситуації зникнення останньої надії на зцілення (фізичне, психічне) при відмові від штучних засобів підтримування життя чи від «героїчних мір» внаслідок страху перед приниженим і залежним положенням;

4) прохання виступає результатом тривалих роздумів укладача й передбачає:

а) сприйняття й виконання його як морального зобов’язання перед укладачем;

б) зняття з інших й перенесення укладачем на себе серйозної відповідальності за виконання прохання;

5) документ підписують як укладач, так і свідки.

Таким чином, прохання про Смерть втілюється у «Заповіті про Життя»: однак, незважаючи на єдність життя й смерті (кожний крок першої = такому ж кроку другої, на чому наголошував, зокрема, давньоримський стоїк Л.А. Сенека), їх цілі різні, що детермінує різну смислову спрямованість при здійсненні вибору між ними.

Таким чином, укладач зробив свій вибір і взяв відповідальність на себе, тобто зняв її з інших, але останній момент є ілюзія.

У цілому «Заповіт про Життя» містить у собі низку проблем:

1) основне громадянське право людини – це право на життя, що зафіксовано в Основному Законі держави – Конституції України у ст. 27; однак указане право не означає трансформації феномена життя у рід майна людини, яким можна свавільно розпоряджатися;

2) людина, висловлюючи передсмертну волю, націлюється на смерть, заповідаючи останній своє життя.

Парадокс: назва документа про смерть – «Заповіт про Життя» – містить у собі підсвідомий потяг укладача до життя, що рівноцінне його Я.

Проблема евтаназії давня, на що указує сама назва, яка походить від грецьких слів «eu» – добре і «thanatos» – смерть, тобто «добра смерть». Це визначення саме по собі уже є проблематичним, оскільки смерть – феномен нейтральний, вона – не благо і не зло, на чому акцентували увагу уже давні філософи; а добрими чи поганими можуть бути обставини, що її викликали та супроводжують. Швидше за все, визначення «добра» має психологічну природу, а не фізичну, узгоджуючись не з біллю самим по собі, а з реакцією свідомості (у сукупності з підсвідомістю) на фізичні страждання. (Згадаймо: фізичні страждання перших християнських мучеників могли супроводжуватися почуттям морального задоволенням від усвідомлення виконання своєї місії).

Більш того, поняття евтаназії як доброї смерті привносить певний елемент «стандартизації» в розуміння процесу смерті (й помирання), що протиприродно, оскільки кожна конкретна смерть також індивідуальна, як і життя окремого індивіда. Евтаназія ж, у певній мірі, є спрощенням особистісного процесу, яким скінчується життя людини.

Незважаючи на спроби легалізації евтаназії з давніх часів, процес цей безпосередньо розпочався у 1935 р. в Англії. Як форма самогубства евтаназія була остаточно легалізована 1 квітня 2002 р. у Нідерландах, де у 1993 р. парламент припинив судове переслідування лікарів, що застосували евтаназію відповідно до офіційної інструкції. На сьогодні евтаназія у Нідерландах дозволена особам, яким виповнилося 16 років, та як виключення – у дванадцятирічному віці.

У травні ж 2002 р. узаконив евтаназію парламент Бельгії (друга країна) після двохрічної дискусії (дозвіл мають право отримати особи, громадяни Бельгії, що досягли вісімнадцятирічного віку).

Часткова евтаназія дозволена у країнах Заходу: у Франції з серпня 2004 р. визнана пасивна евтаназія; виключення при забороні в цілому допускаються у Великобританії з 2000 р.; з 2002 р. при забороні на активну евтаназію законодавчо допускається пасивна у багатьох швейцарських кантонах за умови дотримання найсуворіших формальностей; узаконення евтаназії відбулося у США (наприклад, штат Ориган); у Північній провінції Австралії.

Законодавче рішення проблема евтаназії отримала у Росії з прийняттям Основ законодавства РФ «Про охорону здоров’я громадян» у 1993 р., де ст. 45 має красномовну назву – «Заборона евтаназії». Однак поряд зі ст. 45 міститься в указаному документі ст. 33, що має назву – «Відмова від медичного втручання» й підтверджується ст. 30 Основ законодавства під назвою «Права пацієнта». Указані ст. 30 й ст. 33 дають можливість легально застосовувати пасивну евтаназію, що заборонено ст. 45.

Понад 70 % населення й 80 % медиків підтримують легалізацію евтаназії в Японії, де створена громадянська організація, котра відстоює гідність людини, яка помирає, зібрані 150 тис. підписів на підтримку евтаназії, що, між іншим, обумовлено традиційним ставленням японців до смерті. Однак, незважаючи на зазначену традиційність, узаконення ще не відбулося, а деякі японські лікарі перебувають у в’язниці за вимкнення систем людського життєзабезпечення.

У сприйнятті східного діяча Ошо (на Сході смерть сприймається як друг, а не ворог), евтаназію (тобто реалізацію свободи людини у виборі смерті) необхідно визнати як природжене право кожної людини після досягнення нею певної вікової межі, наприклад, після 75 років. Суть же евтаназійної процедури, за Ошо, повинна полягати в медичній допомозі по звільненню від власного тіла за бажанням «клієнта». Крім того, обов’язковим складником повинен бути професійний інструктаж з медитації.

З точки зору Ошо, процедура евтаназії повинна включати у себе:

1) самостійне рішення про застосування евтаназії;

2) надання 1 місяця, по закінченні якого приймається вільне остаточне рішення;

3) дозвіл медичної комісії на проведення евтаназії;

4) надання людині всебічної допомоги;

5) реалізацію останнього етапу евтаназійної процедури у вигляді повільного настання смерті-сну як завершення процесу медитації, результатом чого є можливість просвітління.

З точки зору Ошо, така процедура дозволить людині померти здоровою, упокореною, радісною, що, на мою думку, також містить у собі протиріччя, оскільки з усіма зазначеними вище ознаками здоров’я й душевної рівноваги узгоджується саме життя, а не смерть.

У цілому, незважаючи на перераховані історичні факти узаконення евтаназії, незважаючи на діяльність американського доктора Джека Кеворкяна, котрий «позбавив від страждань» декілька десятків невиліковно хворих за допомогою свого «апарату смерті» у 1990-і рр., проблема залишається відкритою для сучасних учених різних галузей пізнання про людину (філософів, лікарів, юристів тощо).

Розглянувши формальний бік проблеми евтаназії, проаналізуємо її смислову наповненість. Розрізняють два види евтаназії:


  1. пасивнуметод відкладеного шприца»): прискорення настання природної смерті шляхом припинення штучного підтримання життя пацієнта за відсутності будь-якої надії на покращення його стану;

  2. активнуметод наповненого шприца»): швидке й безболісне настання смерті пацієнта шляхом «надання» професійної медичної допомоги.

Якщо пасивна евтаназія не викликає особливих заперечень, то право пацієнта на активну залишається під питанням, оскільки остання не просто самогубство, а з моєї точки зору, з боку хворого являє собою самогубство, а з боку лікаря – убивство (чи ж співучасть у самогубстві). Тому, навіть якщо не визнавати за самогубством статусу злочину, все ж активна евтаназія містить у собі дійсний злочинний елемент – убивство.

Що стосується морального обґрунтування евтаназії, серед сучасних учених (філософів, теологів, медиків, юристів) виділяються дві позиції:

1) патерналісти;

2) антипатерналісти.

Патерналісти заперечують правомірність зазначеного акту. Їх аргументація:

1) недоторканість людського життя за будь-яких обставин і умов;

2) можливість зловживань, масштабність яких показала історія: у Німеччині евтаназія з привілею невиліковно хворих арійців трансформувалася з жовтня 1939 р. (за наказом Гітлера) у знищення форм життя, негідних її (прототип концтаборів);

3) евтаназія знищує надію;

4) можливість лікарської помилки при визначенні діагнозу;

5) відсутність урахування можливостей медицини, що поширюються.

Антипатерналісти відстоюють право людини на евтаназію, ґрунтуючись на моральному принципі права свободи вибору. Таким чином, заборона у певних станах при відсутності можливості шкоди іншим людям, з їх точки зору, морально невиправдана. Евтаназія розглядається з цієї позиції як прояв індивідуальної свободи. Антипатерналісти акцентують увагу на повільному руйнуванні людини, що помирає, й на постійних фізичних і душевних стражданнях. Причому душевним стражданням підлягає як сам пацієнт, так і його близькі. Однак страждання близьких, навпаки, можуть посилитися після смерті конкретної особи, життя якої надавало їм надію.

У певному випадку дійсно гуманним є звільнення людини від непомірних страждань, котрі знищують людське й звільняють тваринне начало. До речі, у Голландії у 2002 р. спеціальна комісія, що приймає рішення про дозвіл на евтаназію за обов’язкової умови, що три незалежні експерти у своєму висновку засвідчать, що, по-перше, хвороба невиліковна, а по-друге, пацієнт тяжко страждає, втрачаючи людську гідність, задовольнила прохання про евтаназію біля 1900 голландців. При цьому голландські соціологи зафіксували той позитивний момент, що серед невиліковно хворих зменшилася кількість самогубств.

Вище уже відзначалося, що зняття фізичного болю не є гострою проблемою. Проблема носить, з точки зору Ж. Судо, психологічний характер. Психічний біль і неможливість самостійно впоратися з ним виступають одним з центральних мотивів, що провокує як самогубство, так і необхідність удатися до евтаназії. І між іншим, суспільство в цілому й найближче оточення, зокрема, відіграють тут немаловажну роль.



Багато випадків, коли хворий, який потрапляє у відділення паліативної допомоги, не виглядає таким, що помирає, однак відразу ж «життя» наче покидає його. Це так званий екзистенціальний невроз, суть якого в утраті людиною сенсу життя, у зникненні необхідної для її нормальної життєдіяльності «смислової вертикалі», формування якої відбувається під впливом життєвого сенсу особистості.

Однак хворий позбавляється сенсу життя, бажань не з власної примхи, навпаки, у будь-якому випадку він залишається живим до самого кінця, зберігаючи свої бажання, котрі дуже часто залишаються не почутими. Лікар зайнятий більш вивченням результатів аналізів, виписом рецептів, а не веденням задушевних бесід. Хворий же опиняється у певній ізоляції, на самоті, покинутий як лікарем, так і родичами.

У даному контексті важливим є те, що у більшості своїй прохання про застосування евтаназії поступають не від пацієнтів, а від їх родичів. Без обговорення подальших «перспектив» рішення про евтаназію подається ними як подарунок особі, що страждає.

Почуття самотності й навіть провини (внаслідок дії указаного негативного потоку) поглиблюються в людині, що залишилася наодинці з собою, і в дію окрім екзистенціальних (страху, відчаю тощо) вступають психоаналітичні мотиви.



Хворий починає шукати місце своєму Я, чому сприяють внутрішні монологи і / чи діалоги. Однак екзистенціальна ізоляція й порожнеча, покинутість дозволяють йому поглянути на себе з боку, очима інших, а бачить він те, що для Інших уже зник. Екзистенціальна порожнеча доповнюється процесом звуження свідомості, яка концентрується на необхідності реалізації виклику, закинутого смерті, що можливо шляхом смерті «добровільної».

Захисники евтаназії роблять акцент окрім співчуття, милосердя, жалості до хворого ще й на самостійності вибору (тут мова не йде про людей, нездатних самостійно виразити свою волю). Однак відзначена самостійність невиліковно хворого у виборі рішення про евтаназію у багатьох випадках викликає сумніви.

Більш того, для продовження (ведення у цілому) внутрішнього діалогу чи монологу необхідним є доступ свіжої інформації. Тут можливими є декілька варіантів:

1) песимістичні:

а) вплив «задушливої» лікарняної атмосфери (у сполученні із самотністю);

б) «абсолютна» самотність, коли не відбувається жодного надходження інформації, емоцій, переживань, – обидва варіанти приводять до прийняття рішення про евтаназію;

2) оптимістичні:

– упровадження відділень паліативної допомоги; це один зі способів зниження болю в різних його проявах;

– упровадження хосписів, де в міру можливостей будуть виконуватися останні бажання помираючої людини.

У другому випадку увага акцентується на оточенні хворих увагою, любов’ю, атмосферою тепла, затишку й турботи, що витісняють відчуття самотності й покинутості.

Таким чином, здійснення вибору хворим чи його родичами опиняється під впливом соціальних структур суспільного організму, взаємопов’язаних з внутрішніми особистісними структурами (і свідомими, і підсвідомими елементами).

До того ж, біль і смерть можуть бути синонімами, коли мова йде про душевний біль, але при увазі, турботі й любові синонімом болю може виступати життя.


***

Слід відзначити, що евтаназійна проблематика завжди перебувала у полі зору мислителів, починаючи з античних часів1. Так, античні мислителі обґрунтували необхідність передчасної добровільної смерті внаслідок утрати розумових здібностей і у випадку тяжких невиліковних хвороб. Безпосередньо Сократ і Платон наголошували на тому, що людині з хворим, зруйнованим і негідним тілом краще не жити, оскільки воно (таке тіло) обов’язково передбачає й обумовлює негідне життя. У діалозі «Держава» Платон виклав з даного питання позицію Асклепія, сутність якої полягає в наступному:

1) треба лікувати незвичні хвороби у людей, які мають від природи здорове тіло й ведуть здоровий образ життя за умови, що вони в змозі продовжувати приймати участь у суспільних справах;

2) треба відмовитися від лікування внутрішніх хвороб, які руйнують людину протягом життя, оскільки таке лікування супроводжується:

а) затягуванням хвороби;

б) подовженням нікчемного життя;

в) можливістю народження хворих дітей;

г) утручанням в образ життя людини, яка може нанести шкоду суспільству.

Іншими словами, Асклепій вважав, що не потрібно лікувати тих, хто не здатний жити, оскільки вони непотрібні ні собі, ні суспільству.



Відмовитися від життя вчасно, тобто встигнути покинути буття при здоровому глузді, до втрати розумових здібностей, що нівелює людську особистість, до втрати людського образу, близького до Божого, пропонували у різні часи Л.А. Сенека, Д. Юм, Ф. Ніцше, З. Фройд, сучасні захисники евтаназії тощо.

Так, у контексті проблеми евтаназії слід зазначити, що у XVIII ст. видатний філософ англійського Просвітництва Д. Юм серед суїцидальних мотивів, які повинні схвалюватися суспільством, називав старість і відсутність здоров’я.

У дусі Д. Юма аналізував проблему евтаназії в контексті суїцидологічної проблематики німецький мислитель XIX ст. Ф. Ніцше, який пропонував самогубство як вихід не взагалі, а у «відомому» стані, маючи на увазі хворобу.

Ф. Ніцше віддавав перевагу добровільній, світлій і радісній смерті, коли індивід усвідомлює ще, хто він, коли ще існує той, хто прощається з рідними й близькими, оскільки тільки така смерть, на його думку, є дійсно людською. Відхід же у небуття в несвідомому стані уже не є кінець людини, а є протиприродне припинення існування істоти, позбавленої свідомості й усього людського.



Моральне обґрунтування евтаназії Ф. Ніцше подав у так званій моралі для лікарів, де зазначив, що залежність від лікарів в умовах утрати людиною сенсу життя й права на нього повинна викликати глибоке презирство у суспільстві. Лікарі ж, з його точки зору, повинні бути посередниками у передаванні суспільного презирства його об’єктам. Цьому сприятимуть не рецепти (й лікування в цілому), а відраза, почуття огиди до пацієнта, які він повинен усвідомити.

Згідно з Ф. Ніцше, людина повинна померти вільною смертю, свідомою, невипадковою, що є обов’язковим наслідком любові до життя. Ідеалом смерті німецького мислителя було «піти вчасно». Споріднений зв’язок з цим ідеалом Ф. Ніцше простежується у бажанні З. Фройда «померти у всеозброєнні» (Австрія, XX ст.).

Сам З. Фройд зазначену можливість «померти у всеозброєнні» постійно обдумував протягом останніх 16 років свого життя, будучи хворим на рак й стійко збираючись свідомо поставити крапку. Коли ж фізичний біль досяг свого апогею і фізична здатність до роботи була вичерпана, учень і друг З. Фройда доктор Макс Шур увів йому відповідну дозу морфію.
_________

Слід пам’ятати, що пошук морального підґрунтя для прийняття рішення про евтаназію не припиняється й сьогодні, принаймні у нашій країні. Узаконення дозволу на евтаназію повинно супроводжуватися чітким усвідомленням положень, що забезпечать максимальний захист від тих потенційних зловживань, які в умовах й межах закону з прихованого стану можуть трансформуватися у трагедію глобального масштабу.


Запитання і завдання для самоконтролю:
1. Окресліть ключові моменти історії розвитку проблеми евтаназії. Право людини на життя і право людини на смерть.

2. У чому полягає проблема визначення поняття «евтаназія»?

3. Охарактеризуйте види евтаназії.

4. Розкрийте зміст етико-гуманістичного «виміру» проблем евтаназії; внутрішню суперечливість цього феномена.

5. Назвіть коло проблем, що актуалізували у ХХ – ХХІ ст. проблему евтаназії.

6. Проаналізуйте стан проблеми евтаназії в Україні.


Література:
1. Карандашев В.Н. Жить без страха смерти / В.Н. Карандашев. – 3-е изд. – М.: Смысл; СПб.: Питер, 2005. – 336 с.

2. Лабрюс-Риу К. Тень и свет законов / К. Лабрюс-Риу // Требования биоэтики: Медицина между надеждой и опасениями / П/р. Ф. Бриссе-Виньо. – К.: Сфера, 1999. – С. 167 – 177.



3. Осетрова О.О. Эвтаназия: проблема выбора / О.О. Осетрова // Грані, 1 (45) січень – лютий, 2006. – С. 68–73.

4. Покальчук О. Эвтаназия: невыносимая легкость / О. Покальчук // Зеркало недели, №14 (542), 16 апреля 2005. – С. 21.

5. Пэрриш К.У. Смерть и умирание: новый взгляд на проблему / К.У. Пэрриш. – М.: Институт общегуманитарных исследований, 2003. – 224 с.

6. Россохин А.В. Личность в измененных состояниях сознания в психоанализе и психотерапии / А.В. Россохин, В.Л. Измагурова. – М.: Смысл, 2004. – 544 с.

7. Саламань М. ...И до смертного часа / М. Саламань // Требования биоэтики: Медицина между надеждой и опасениями / П/р. Ф. Бриссе-Виньо. – К.: Сфера, 1999. – С. 55 – 63.

ГЕРОНТОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМАТИКА ТА СУЇЦИД



Певним чином у контексті суїцидологічного дослідження з проблемою евтаназії споріднена проблема старіння. Проблема старості2 (старіння3) як асоціального суїцидологічного чиннику надзвичайно актуальна на сьогоднішній день, що, безумовно, хвилює сучасних дослідників.

Так, Л. Юр’єва визначає три піки суїцидальної активності у залежності від віку суїцидентів:

1) 15 – 24 роки;

2) 40 – 60 років;

3) літні люди (понад 65 років), серед яких останнім часом в Україні спостерігається зростання хвилястої суїцидів.

С. Бєлорусов узгоджує проблему старіння з поняттям «кризи середини життя», коли перед людиною внаслідок початку усвідомлення близькості смерті постають питання щодо сенсу життя, його непізнаваності, сенсу старіння тощо, розв’язання яких для себе самого може привести людину до мудрості, відчуття свободи, а може, навпаки, – до депресії, відчаю, меланхолії.

Суїцид внаслідок старості – проблема двозначна. Е. Дюркгайм зазначав, що спостереження дозволяють зробити висновок про зниження коефіцієнта самогубств у глибокій старості (понад 80 років), що, на його думку, свідчить про наявність сенсу життя у самому житті, коли відпадають інші цілі, пов’язані із суспільною діяльністю людини (те ж спостерігається і серед дітей до п’ятнадцятирічного віку). Але при цьому до вісімдесятирічного віку

рівень самогубств поступово зростає, і це – проблема, оскільки середній вік сучасної людини набагато нижчий від показника у 80 років.

З другого боку, Е. Дюркгайм відзначав, що у певних суспільствах, які розчинили в собі окрему індивідуальність, очікування на природну смерть є протиприродним. Так, не визнавали природної смерті готи, що вдавалися до суїциду внаслідок ваги старості. Презирство до смерті в похилому віці властиво було фракійцям, герулам, іспанським кельтам, індійцям тощо.

Старість як причину самогубства визнавав Д. Юм, близьким до цього був Ф. Ніцше. Серед сучасних дослідників подібної точки зору дотримуються Д. Тейчман і К. Еванс.



Отже, старість і старіння у супроводі страху смерті й втрати сенсу життя – це феномени, котрі з давніх-давен перебували у полі зору мислителів. Особливо загостреного звучання проблема старіння й старості завжди набуває у кризові моменти існування людства. Так, наприклад, сталося у Давньому Римі, де на певному етапі суспільного розвитку людське життя знецінилося, у зв’язку з чим людина усвідомлювала важливу для себе річ – її життя може обірватися будь-якої миті. З цим, зокрема, пов'язаний бурхливий розвиток філософського напряму стоїцизму, стрижневою настановою якого, незважаючи на певну суїцидальну націленість, була ідея самоцінності особи.

Сплески подібних соціальних явищ з певною закономірністю спостерігалися та спостерігаються в історії. Й сьогодні, у I чверті XXI ст., соціальна нестабільність, породжена кризами у найрізноманітніших галузях людської життєдіяльності (економічній, політичній, культурній тощо) позначається на загальному (і економічному, і соціальному, і духовному тощо) стані людей похилого віку, які не відчувають спокою й упевненості у завтрашньому дні та не знають, як швидше дожити. При цьому, під гнітом соціальних проблем, витісняється інший вимір старості, згідно з яким вона, будучи поетично означеною осінню життя, приносить свої плоди. Йдеться, у першу чергу, про плоди мудрості
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка