Навчальний посібник дніпропетровськ 2016 (4)



Сторінка2/10
Дата конвертації24.03.2017
Розмір2.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Література:

1. Амбрумова А.Г. Непатологические ситуационные реакции в суицидологической практике / А.Г. Амбрумова // Научные и организационные проблемы суицидологии. – М.: Изд. Московского НИИ психиатрии МЗ РСФСР, 1983. – С. 40 – 52.

2. Амбрумова А.Г. О суицидальном риске при депрессивных расстройствах / А.Г. Амбрумова // Восьмой Всесоюзный съезд невропатологов и психиатров: Тезисы докладов. – М., 1981. – Т. 3.

3. Амбрумова А.Г. Психология самоубийства / А.Г. Амбрумова // Медицинская помощь. – 1994. – № 3. – С. 15 – 19.

4. Амбрумова А.Г. Роль личности в проблеме суицида // Актуальные проблемы суицидологии / А.Г. Амбрумова. – М.: Труды Московского НИИ психиатрии, 1981.– Т. 3. – С. 35–49.

5. Дюркгайм Е. Самогубство: Соціологічне дослідження / Е. Дюркгайм. – К.: Основи, 1998. – 519 с.

6. Красненкова И.П. Социально-философские и политико-правовые аспекты феномена суицида / И.П. Красненкова // Вестник Московского университета. – Серия 12. Политические науки. – 1998. – №6. – С. 18 – 33.

7. Старшенбаум Г.В. Суицидология и кризисная психотерапия / Г.В. Старшенбаум. – М.: Когито-Центр, 2005. – 376 с.

8. Фрейд З. Печаль и меланхолия / З. Фрейд // Фрейд З. Влечения и их судьба. – М., 1999. – С.151 – 176.

9. Фрейд З. По ту сторону принципа удовольствия / З. Фрейд // Фрейд З. Я и Оно: Сочинения. – М., 2002. – С.709 – 768.

10. Юрьева Л.Н. Клиническая суицидология. – Дн-ск: Пороги, 2006. – 472 с.

ІМІТАЦІЯ ТА СУЇЦИД

Історія сповнена фактами самогубств, до здійснення яких, між іншим, призвів вплив поведінки так званої «ідеальної моделі» (конкретна особа, літературний образ тощо), наслідуваної суїцидентом.

Так, сучасні дослідники (Л.Е. Орбан-Лембрик, Н.В. Абдюкова тощо), розглядаючи соціально-психологічні особливості суїцидальної поведінки неповнолітніх, серед поведінкових стереотипів, детермінуючих неадекватні дії підлітків, виділяють:

1) реакцію імітації, що і полягає у наслідуванні поведінки певної особи, персонажу (соціальної чи антисоціальної);

2) реакцію негативної імітації, тобто протистояння моделі чи нормі.

З позицій Е. Дюркгайма, терміном імітація одночасно позначають явища, якісно відмінні між собою, серед яких виокремлюються три групи.

Таким чином, імітація може бути визначена:

1) як «властивість станів свідомості, які притаманні певному числу суб’єктів, впливати один на одного і взаємодіяти таким чином, що в результаті цього виникає новий стан свідомості» [128, с. 119];

2) як «пристосування ... способу мислення й діяльності до загальноприйнятих норм» [128, с. 120] індивіда, що є часткою певного суспільства, з метою свого узгодження з останнім;

3) як «мавпування задля самого мавпування» [128, с. 120].

Впливи першої категорії позначаються суспільною природою, тому що відбуваються у певній суспільній групі, конкретні представники якої зазнають на собі дію однакового чинника (чи чинників), що призводить до процесу нівелювання їх свідомості на ґрунті спільної діяльності: кожний наслідує поведінку інших (сукупності), а сукупність – кожного.

У даному випадку ми маємо справу з проблематикою натовпу, що потрапляє у певні умови, реакція окремих індивідів на які є одностайною. З цього приводу Е. Дюркгайм зазначав: «Кожен з цих людей репрезентує стан, у якому перебуває оточення» [128, с. 121].

У свідомості такого індивіду виникають чуттєві враження та відчуття, ідентичні з реальністю. Надалі образи у свідомості індивіда як відбитки численних дій членів натовпу в сукупності з його власними відчуттями й уявленнями трансформуються у новий стан, в який цей індивід поринає і який репрезентує у своїй поведінці. Зазначений новий стан, в якому починає протікати життєдіяльність людини, і є, з позицій першої категорії, імітацією в силу того, що такий індивід втрачає поступово притаманні лише йому – індивідуальні риси. Цю точку зору французький соціолог не поділяє, доводячи її неспроможність наступним чином:

1) образи, наявні у свідомості індивіда, що фіксують різноманітність поведінки членів натовпу, до якого він належить, не виступають копіями тих станів, в яких перебувають інші та які вони відбивають;

2) у протилежному випадку імітацією були б усі людські відчуття та уявлення, бо вони відбивають будь-який об’єкт, на який спрямовуються, і за таких умов, вважає Е. Дюркгайм, продуктом імітації виступав би кожний прояв інтелектуального життя, кожна «інтелектуальна операція, внаслідок якої двоє чи більше подібних станів свідомості за схожістю отримують назву одного з них, потім перестають розрізнятися й, нарешті, змішуються в рівнодійній, котра їх поглинає і внаслідок цього набуває власної специфічності» [128, с. 122].

Таким чином, дана група фактів ґрунтується не на наслідуванні чи підробці чиїхось дій, а на формуванні нового стану свідомості: те, що останній втрачає певний ступінь індивідуальності, не зводить його нанівець. Таким чином, ці факти не є імітацією.

Тут доречно згадати про так звані «суїцидальні» культи, поширені у другій половині ХХ ст., прикладом яких є «Народний Храм», «Гілля Давидове», «Лицарі Христові»(чи «Сонячний Храм») тощо. Необхідність їх аналізу викликана тим, що наявність феномену імітаційного самогубства визнається гештальтпсихологією, яка розглядає його у полі конфлюентного вектору самогубства. Стан конфлюенції вважається характерним для тоталітарних сект, оскільки відбувається злиття індивіда з певною групою, в якому людина втрачає власну ідентичність, а його воля підкоряється об’єкту злиття.

Однак не можна ототожнювати зазначені секти з натовпом, оскільки вони мали певну структуру, якою чітко керували, та програму власних дій (суїцидальних врешті-решт). Але ці «організації» певною мірою ілюструють першу групу фактів: у кожного з членів під тиском голови «угруповання» та страху сформувався новий стан свідомості.

Ключовими моментами «діяльності» цих сект є:

а) відбиття у свідомості членів сект ідеї їхньої виключності в порівнянні з іншими людьми;

б) влаштування їхньої життєдіяльності й побуту на зразок міцної родини;

в) використання як імпульсу до колективного самогубства пропагування загрози ззовні, яка начебто, а то й правда націлена на руйнування їхнього укладу;

г) посилення параноїдального ступеню чекання знищення ззовні, що призводить врешті-решт до рішучих дій.

Керівники таких угруповань націлені на формування групової свідомості, яка заміщує собою свідомість індивідуальну, що стає повністю підлеглою й керованою.

Це та остання межа, якої може дійти розвиток подій у першій групі фактів. Але це не імітація, а дія штучної ідеї, привитої свідомості певних індивідів настільки вправно, що вона щиро сприймається як своя власна, до якої людина нарешті прийшла. Певною мірою, так воно й є, адже творчий процес може розвиватися не тільки у позитивному, чи прогресивному, напрямі, але й негативному, чи регресивному, що призводить шляхом непоміченого нівелювання особистості до її розпаду. Про імітацію в зазначених випадках мова може йти лише стосовно дітей, рівень розвитку самосвідомості яких – мінімальний, а також стосовно людей – нерозвинених в силу певних обставин, таких, що не усвідомлюють наслідків своїх дій.

Аналіз наступної групи фактів, що можуть бути віднесеними до імітативних, потребує звернення до потреб узгодженості поведінки окремого індивіда з тим суспільним середовищем, до якого він належить, і до процесу пристосування способу мислення й життєдіяльності індивіда до загальноприйнятих норм, розповсюджених в оточуючому його середовищі з вищезазначеною метою узгодження зі «своїм» суспільством, на чому акцентує увагу Е. Дюркгайм, наголошуючи при цьому на наступних труднощах:

1) загальна думка, поширена у певному соціумі, може поділятися індивідом не завдяки спонтанному потягу, а внаслідок вимушеності до цього певним ланцюгом причин;

2) вищезазначене протиріччя, більш того, впливає на кожну індивідуальну свідомість у процесі узгодження індивіда із суспільством.



Таке протиріччя є наслідком звичаїв, вірувань, поширених у певному соціальному середовищі. Таким чином відкривається вихід на моду та традиції, які тільки в окремих випадках наслідуються суто механічно. Цей процес, зазначає дослідник, не можна назвати відтворенням.

Наслідуючи моду, звичаї, традиції, індивід відтворює певні акти, базуючись не на імітативному інстинкті, вважає Е. Дюркгайм, а на таких чинниках, як:

1) симпатія;

2) відчуття пошани до колективного способу дій (мислення);

3) вплив тиску спільноти, який може бути як прямим, так і опосередкованим, з метою недопуску дисбалансу в даному середовищі.

Ці стимулюючі елементи певної дії обумовлюють наступні її ознаки:

1) така дія – усвідомлена;

2) обов’язкова;

3) корисна;

4) носить суспільний характер.

У цілому Е. Дюркгайм зазначає, що дія, викликана чи-то тиском громадської думки, чи-то пошаною до неї, не є імітативним актом, а має ту ж саму основу, що й координація. Наслідування ж, яке відтворюється під час такої дії, відбувається заради наслідування.

Тотожним до зазначеного є психологічний механізм дій, спрямованих на протистояння звичаям, що обумовлено, з точки зору Е. Дюркгайма, наступними чинниками:

1) будь-яка нова ідея сприймається людьми внаслідок того, що визнається її якість;

2) у випадках наслідування звичаям та повстання проти них «між відтворенням дії в свідомості і її практичним здійсненням відбувається інтелектуальна операція, котра полягає в свідомому чи несвідомому, негайному чи поступовому засвоєнні тої чи іншої визначальної характеристики» [128, с. 124];

3) «Отож, спосіб дії, внаслідок якого ми підпорядковуємося моральним нормам чи моді нашого краю, не має нічого спільного з механічним копіюванням, котре змушує нас відтворювати порухи, побачені на власні очі» [128, с. 124].

Таким чином, провівши певну межу між способом дії підпорядкування моді та механічним копіюванням, Е. Дюркгайм дорівнює їх різницю тій, яка полягає між мотивованою зваженою поведінкою та автоматичним рефлексом, акцентуючи увагу на обґрунтованості перших і невмотивованості других, які усього-на-всього є лише реакцією на подразник, в якій свідомість не приймає участі.

Цікавим є висвітлення того, чи відбувається узгодження, і якщо так, то яким чином, між зазначеною – другою – групою фактів, що, як виявилося, не підлягають визначенню імітативних, з феноменом суїциду.

Відповідь є позитивною, оскільки історія засвідчує факти наявності суїцидальної традиції у певних суспільствах.

У першу чергу, тут необхідно зупинитися на первісних суспільствах з поширеним у них типом альтруїстичного суїциду. Зокрема, мова йде про данських воїнів, які сприймали природну смерть від старості чи хвороби як ганьбу; готів з їхньою Горою Старців, яка слугувала виходом для втомлених від життя; трасів, герулів, іспанських кельтів, акантів, індусів тощо.

Так, ми не маємо права стверджувати, що люди «певного віку» з острова Хіос, які, влаштувавши свято, вживали чашу з цикутою, діяли у межах імітації, автоматично. Їх поведінка мотивована як суспільно, так і індивідуально. Відчуваючи себе невід’ємною часткою свого суспільного середовища, вони виконували власний обов’язок індивіда, загальновизнаний усім суспільством, в якому пристосування його членів (одиничного) (їх способу мислення, діяльності) до цілого (загального) мало наближений до абсолютного рівень.



Увесь зазначений механізм відбивається у влучному визначенні Е. Дюркгаймом даного феномена як обов’язкового альтруїстичного суїциду.

І нарешті, залишилася остання – третя група фактів, що визначаються як імітативні. Саме ця група, на відміну від перших двох, характеризується автоматичністю.

Е. Дюркгайм визначає підґрунтя кожної з трьох груп розглянутих фактів так:

1) спільне відчуття;

2) улягання авторитету;



3) автоматичне відтворювання дії інших суб’єктів.

Як бачимо з визначень французького мислителя, поняття відтворювання, що є одним з основних сутнісних центрів поняття імітації, притаманне лише останній – третій – групі фактів, в яких «похідний акт лише віддзеркалює основний акт» [128, с. 127]: мається на увазі самодостатність відтворювального акту, автоматизм дії його механізму.

У результаті Е. Дюркгайм пропонує за єдино правомірне вживати наступне визначення терміну «імітація»: «імітацією називається акт, безпосереднім прецедентом якого виступає уявне відтворення акту, попередньо здійсненого іншим суб’єктом, причому між уявним відтворенням і безпосередньою реалізацією похідного акту не відбувається жодної інтелектуальної операції прихованого або очевидного характеру, яка стосувалася б зміни суттєвих ознак похідного акту» [128, с. 127].

Дане визначення заперечує наявність мотивації суто імітативних актів, які обумовлює, згідно з Е. Дюркгаймом, вплив заразного прикладу, про який безглуздо казати при аналізі підлягання індивіда усталеним звичаям і моралі, оскільки протилежна думка буде працювати на підрив моральних засад суспільства.

Досліджуючи «вплив заразного прикладу» на суїцид, Е. Дюркгайм оперував наступними фактами:

1) у 1772 році п’ятнадцять інвалідів поспіль повісилися на гачку, що розташовувався під темною готельною аркою;

2) кілька самогубств солдатів за невеликий відтинок часу шляхом самострілу у вартівні Булонського табору; в цілому тотожні факти певною мірою набувають типового характеру у війську;

3) у 1813 році на конкретному дереві у Сен-П’єр-Монжо повісилося декілька жінок, наслідуючи поведінку тієї, що зробила це першою;

4) наслідування поведінки лорда Кастельрега його супутниками, що за ним стрибнули у пащу Везувію;

5) історично відоме дерево Тимона Мізантропа;

6) факти добровільної смерті, що повторюються у в’язницях;

7) і нарешті, наслідування дії священика, який повісився на околиці Етампа, двома священиками і декількома мирянами.

Цікавим і багатозначним є те, що знищення певного об’єкта, за допомогою якого відбувається акт самогубства, як-то усунення гачка, спалення вартівні, наслідком своїм мало припинення в цих місцях суїцидальних актів.

При цьому Е. Дюркгайм застерігав від змішування вищезазначених фактів самогубств з такими, природа яких має інше походження. У другому випадку прикладом, вважає дослідник, є феномен, що отримав назву суїциду обложеного міста, коли у безвихідних умовах, в яких опиняється певна кількість людей, останні приймають колективне рішення щодо добровільної смерті. Тут не може бути мови про імітацію: адже не «заразний приклад» одного чи двох представників зазначеної маси спонукає людей до колективного самогубства, а прихід до певного, як зазначає французький соціолог, суспільного consensus під впливом гострих обставин.

Врешті-решт, зазначає Е. Дюркгайм, конкретний факт масового самогубства, скоєного в єдиному просторі й часі, не є достатньою підставою для визначення його як імітації, оскільки він «може походити від загального стану суспільного середовища, яке зумовлює колективний нахил групи, котрий виражається в формі численних самогубств» [128, с. 131].



Такий висновок приводить ученого до усвідомлення необхідності розмежування таких явищ і відповідно термінів для їх позначення, як моральна епідемія та заразність морального прикладу. Труднощі зазначеного розмежування полягають у плутанині двох різних явищ під одним визначенням.

До речі, сам Е. Дюркгайм, аналізуючи факти так званого впливу заразного прикладу, в одному місці визначає їх як епідемії суїциду, а у другому стосовно тих же фактів говорить як про наслідок впливу заразного прикладу.

Що ж до суттєвих відмінностей між двома вищезазначеними явищами, Е. Дюркгайм зазначає: «Епідемія становить суспільне явище, в основі якого лежать суспільні чинники; заразність морального прикладу можна розглядати як більш чи менш виражене відображення індивідуального факту» [128, с. 131].

Більш того, щодо сутності епідемії, її як колективну схильність слід відрізняти, на думку французького соціолога, від колективної схильності кожного суспільства до самогубства в більшій чи меншій мірі як постійної й нормальної його ознаки.

Різниця між зазначеними двома колективними схильностями полягає у тому, що як нормальна ознака вона «має хронічний характер і становить нормальний елемент морального темпераменту суспільства» [128, с. 131], а як епідемія вона характеризується «винятковим характером, тому що виникає внаслідок аномальних і найчастіше тимчасових чинників» [128, с. 131].

У цілому ж необхідно зазначити, що процес імітації відбувається за умов:

1) автоматичності відтворення певного факту та відсутності впливу сторонніх чинників;

2) наявності імітативної моделі.

Стосовно правомірності вживання терміну «суїцидальна імітація» слід зазначити наступне. Наявність імітативної моделі А передбачає автоматичне відтворення своєї поведінки імітуючим суб’єктом А, але не може будь-який суб’єкт, наділений свідомістю, а відтак можливістю свідомо приймати рішення, піти на імітацію суїциду без необхідних для цього умов (мова не йде про психічно хворих індивідів чи таких, свідомість яких затягнута павутинням певної ідеї, насадженої, наприклад, «лідером»). Імітативна модель А виконує лише роль демонстранта суїциду як єдино можливої поведінки за певних умов, тобто ідентична суїцидальна поведінка є наслідком дії ідентичних причин (у цілому ж зазначена ідентичність є відносною). За Е. Дюркгаймом, таке положення речей детерміноване залежністю суїциду переважно від певного стану суспільного середовища.

Так, випадок із самогубством Ромео і Джульєтти не можна визнати імітативним, оскільки ці молоді люди не автоматично наслідували смерть один одного, а своєю поведінкою довели власну органічну єдність, коли одна половина не може існувати без іншої. Вони загинули не через ідею великого безмежного кохання. Дане самогубство пояснюється через вплив суспільного середовища, вороже налаштованого на об’єкт кохання, з одного боку, а з другого – шляхом розкриття дії психоаналітичного механізму суїциду.



Типовим в даному випадку є самогубство Вертера (Й.-В. Гете), до наслідування якого вдалася велика кількість індивідів. Відбулася ціла хвиля самогубств, викликаних романом, що, між іншим, привело до появи у медицині терміну «ефект Вертера», який означав імітаційний суїцидальний вплив. Навколо зазначеного ефекту точиться дискусія, оскільки не всі дослідники визнають вплив розмов про самогубство на суїцидальні наміри людей.

Е. Гроллман вважає, що мову про імітаційні самогубства має сенс вести тільки по відношенню до людей підліткового віку, в якому велику вагу має ефект групування. Але він вважає, що гострота імітаційного суїцидального впливу втрачає свою актуальність після того, як людина досягне двадцятирічного віку.

Важливо пам’ятати, що не тільки роман Й.-В. Гете викликав хвилю самогубств, але і йому передувало самогубство вісімнадцятирічного Чаттертона, що сталося за три роки до «Вертера».

До речі, деякі дослідники феномена суїциду неправомірно звужують обсяг цього терміну. Серед них Фальре; Ескіроль, який наголошує, що добровільні жертви в ім’я блага вітчизни, честі тощо є шляхетними вчинками, а не самогубством; Бурден додає як винятки, що не є самогубством, факти смерті з романтичних почуттів.

Питання постає у з’ясуванні природи впливу роману Й.-В. Гете «Страждання юного Вертера» на свідомість його окремих наслідувачів та в цілому на суспільну свідомість.

При цьому важливо відзначити, що наслідувачі не автоматично повторювали дію так званої імітативної моделі (Вертера), взятої за взірець, а отримали інформацію про можливість виходу із тотожних ситуацій шляхом суїциду.

Так, для самого Й.-В. Гете роман став певним виходом з любовної кризи, оскільки письменницька сублімація стала для автора шляхом звільнення від страждань.

Крім того, незважаючи на різноманітні психічні стани Вертера, Й.-В. Гете зображує його привабливими фарбами, що й відіграло значущу роль у вищезазначеному впливі.

Недаремно Е. Дюркгайм наголошував на наступних моментах при розгляді впливу «моделі» на суїцидальні нахили певних індивідів:

1) поширення заразності морального прикладу відбувається шляхом чи-то публічного розголосу, чи-то преси;

2) належну роль у вищезазначеному поширенні й у прийнятті суїцидального рішення має сама манера висвітлення таких випадків, тобто мова йде про те, що, з одного боку, може відбуватися засудження суїциду, яке нейтралізує бажання та схильність індивідів до нього, а з другого – подібна інформація може податися таким чином, що середовище сприйме її байдуже чи поблажливо, що й загострить проблему, коли певний приклад трансформується в реальну загрозу.

У випадку з «Вертером» зазначена трансформація була обумовлена наступними чинниками, які в цілому носять загальні риси:

1) сам Вертер, як вже відзначалося: його романтичність, відчайдушність, відсутність відчуття протиприродності скоєного ним і, навпаки, в певній мірі естетизація його смерті;

2) «Вертер» створювався в умовах, коли місце класицистичної творчості посідає романтизм, що заглиблюється в людські почуття, серце, а раціоналістичність та інтелектуалізм поступаються місцем руссоїзму, тобто це був час перелому в літературі та житті.

Звернення до людини внутрішньої, вихід за межі раціоналізму, варіантом якого є життєдіяльність Вертера з самогубством наприкінці, – все це – актуальність того часу, що й складає стрижневу ідею самогубного імпульсу романтично налаштованих, близьких до Вертера через власне невизнання чи-то у суспільстві, чи-то у коханні, чи-то у сукупності цих моментів певних читачів роману, які спромоглися на той же – останній – крок.

Таким чином, це була не імітація, а невірно сприйнятий і розтлумачений у морально дезорієнтованому суспільстві «ковток свіжого повітря», який переносив індивіда із задухи суспільної чи особистої у потойбіччя.

І якщо казати про моду на Вертера, то треба мати на увазі не моду на суїцид, а моду на новий світогляд, на нову філософію, на нову ідею, що й лежить в основі поведінки «наслідувачів» Вертера.

Що ж до ролі імітаційного чиннику в даному контексті, то Е. Дюркгайм на початку свого аналізу феномена імітації слушно зазначив, що доказ її впливу на підвищення суїцидального показнику буде свідченням прямої залежності суїциду від чинників індивідуальних.

Оскільки ж зазначеної залежності доведено не було, постільки ми отримали свідоцтво про здатність імітації до висвітлення справжніх мотивів суїциду. При цьому імітацію у жодному випадку не можна розглядати як оригінальний суїцидальний чинник. До того ж, слід пам’ятати, що на поширення дії імітації впливають ЗМІ.

Так, сучасні дослідники (В.П.Москалець, Ю.Р.Сидорик) зазначають вплив суїцидогенної інформації на невротизовані, неврастенічні тощо особи, які мають суїцидальні тенденції. Зазначена інформація діє на свідомість потенційних суїцидентів шляхом емоційних вражень, наслідування тощо, звужуючи її (свідомість) до тенденцій суїцидальних, які врешті-решт спроможні вибухнути.

Таким чином, необхідно завжди пам’ятати про можливість дії механізмів наслідування та емоційного зараження, стимулом яких є гіпнотична дія ЗМІ на свідомість індивідів.


Запитання і завдання для самоконтролю:
1. Дайте визначення поняття «імітація».

2. У чому полягає відмінність між явищами моральної епідемії та заразністю морального прикладу.

3. Назвіть основні риси епохи, сучасної Й.-В. Гете.

4. Охарактеризуйте мотиви й мету створення Й.-В. Гете роману «Страждання юного Вертера».

5. Виділіть та проаналізуйте складники самогубства Вертера. Що означає термін «ефект Вертера»?

6. Розкрийте сутність поняття «суїцидологічний досвід». Чи правомірне його вживання в цілому та у відношенні до «Вертера»? Порівняйте з поняттям «суїцидальний досвід»: обґрунтуйте правомірність / неправомірність використання останнього.

7. Яку роль відіграють засоби масової інформації в процесі імітації самогубств?

8. Яким чином залишається відкритою проблема можливого впливу імітації на показник суїциду?


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка