Навчальний посібник дніпропетровськ 2016 (4)



Сторінка1/10
Дата конвертації24.03.2017
Розмір2.24 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


ОСЕТРОВА О.О.

СУЇЦИДОЛОГІЯ:

навчальний посібник

ДНІПРОПЕТРОВСЬК

2016

УДК 1(4)(091)



ББК 87.3(4)

Рекомендовано до друку рішенням вченої ради

факультету суспільних наук і міжнародних відносин

Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

(протокол № 2 від 29 вересня 2016 року)
Рецензенти:

Шевцов С.В., доктор філософських наук, професор кафедри філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара;


Романенко М.І., доктор філософських наук, професор, ректор Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.
Осетрова, О.О.

Суїцидологія: Навчальний посібник [Текст] / О.О. Осетрова – Д.: ДНУ., 2016. – 183 с.


Навчальний посібник «Суїцидологія» містить ґрунтовний науковий аналіз теоретичних засад суїцидології (розглянуті різноманітні класифікації й підходи) та поглядів класиків світової філософії на суїцид; носить теоретико-методологічну спрямованість, де домінантою викладення виступає не сам факт суїциду, а соціальні та глибинні психологічні явища, що перебувають у сфері людського духу (автор зупиняється на феноменах відчаю, меланхолії, екзистенціалу страху тощо).

Рекомендується студентам і аспірантам гуманітарних спеціальностей, медикам, фахівцям у галузі історії філософії, соціальної роботи, психології, антропології, суїцидології, а також всім, хто веде пошук сенсу життя.
УДК 1(4)(091)

ББК 87.3(4)






© Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, 2016

ЗМІСТ

1. Вступ...........................................................................................................4

2. Теоретичні засади суїцидології................................................................9

3. Імітація та суїцид.....................................................................................33

4. Проблема евтаназії..................................................................................46

5. Геронтологічна проблематика та суїцид...............................................58

6. Релігійно-філософський аспект дослідження феномена суїциду.......78

7. Психоаналітична концепція суїциду...................................................121

8. Розвиток проблеми суїциду у філософії XX ст..................................142

9. Закінчення..............................................................................................155

10. Бібліографія..........................................................................................166

ВСТУП


Мета курсу. Сформувати систему знань, ознайомивши студентів з теоретичними засадами, що висвітлюють соціальну природу феномена суїциду, типологію самогубств, мотивацію та інші важливі складові суїцидальної проблематики, актуальної у сучасному українському суспільстві. Висвітлити, як відбувався розвиток проблеми суїциду у історії філософії, що має величезне значення для усвідомлення як природи феномена самогубства, так і шляхів його профілактики. Допомогти формуванню світогляду студентів з метою націлення їх на покорення труднощів життя із вказівками на те, що існує багато різноманітних виходів з кризових ситуацій, серед яких самогубство є найілюзорнішим, що ніяким чином не вирішує проблем життя, припиняючи його – надприродно, штучно.
Завдання курсу. У результаті вивчення дисципліни «Історико-філософські проблеми життя і смерті» фахівець повинен знати:

1) процес походження соціально-філософської проблематики життя і смерті через аналіз її зв’язку з процесом розвитку людської свідомості і самосвідомості;

2) типологію самогубств;

3) соціально-психологічні чинники суїцидальної поведінки;

4) особливості світоглядного змісту історичних стадій розвитку проблематики життя і смерті;

5) термінологію та категоріальний апарат дисципліни.

Підготовлений фахівець повинен уміти: на базі фундаментального знання філософських творів з проблеми життя і смерті усвідомити специфіку релігійно-філософського та атеїстично-філософського сприйняття дійсності; використовувати отримані знання при оцінці різноманітних явищ і феноменів сучасної культури; використовувати накопичені на семінарських заняттях уміння та навички соціальної роботи при спілкуванні з людьми, що потребують допомоги, опинившись у ситуації відчуження.

***


Проблема суїциду супроводжує людину з того моменту, як вона усвідомила свою скінченність, смертність і постала перед вибором між життям і смертю.

Особливість природи феномена суїциду полягає у тому, що кожна без винятку суїцидальна дія є не тільки актуальною як свідчення про індивідуальні та суспільні хвороби, але й сучасною, тобто такою, що не має терміну давності. При аналізі самогубств попередніх поколінь і епох ми виявляємо у них ті ж проблемні вузли і питання, які й сьогодні не знайшли свого остаточного рішення. Так, як і у попередні часи, сьогодні люди продовжують пошуки сенсу життя, стикаються з неможливістю припинення болю, намагаються виявити можливі шляхи безсмертя і приборкати страх смерті, якої неможливо уникнути. Але якщо людина і може не розмірковувати над питанням про сенс життя, вбачаючи його на підсвідомому рівні у задоволенні своїх матеріальних та фізіологічних потреб, та час від часу їй спадає на думку, що всьому прийде край, оскільки вона – істота смертна.

Роздуми про смерть уперше приходять до людини у дитинстві (у віці 3 – 5 років – це страх небуття як страх темряви, самотності, замкнутого простору; у віці 5 – 8 років – це узагальнений страх смерті тощо), відвідують у юності, у середині життя, у старості, тобто супроводжують людину на протязі всього її життєвого шляху. Наслідки боротьби з ними визначають процес становлення світоглядних настанов і пов’язаних з ними орієнтирів практичної діяльності, що можуть бути націлені як на життя, так і на смерть (алкоголізм, наркоманія, екстремальні професії, нарешті, самогубство).

Феномен суїциду на протязі історії людства викликав діаметрально протилежні оцінки (від абсолютної заборони до цілковитого захоплення). У ньому вбачали то злочин, то героїчний учинок. До нього змушували наказом або за нього жорстоко карали.

Різноманітність поглядів на суїцид у кожному конкретному випадку обумовлюється ідеологічною доктриною, що лежить у основі життя певного суспільства, його соціальною структурою, рівнем інтелектуального розвитку, ступенем колективної згуртованості, типом світогляду тощо. При цьому слід пам’ятати, що суїцидальне рішення приймається під впливом як зовнішніх чинників, так і цілісного образу смерті, що продукується свідомістю.

Таким чином, незважаючи на самостійність прийняття і скоєння суїцидального акту, до нього залучені дві сфери – внутрішня сфера психічного та зовнішня сфера соціального і макроприродного. Більш того, специфіка технократичного мислення детермінує якщо не трагічність, то принаймні драматичність положення людини у світі, драматичність її відносин з природою і суспільством. Техногенна цивілізація має достатньо широке коло проблем, які можуть привести до глобального процесу самознищення людства.

Проблема самогубства виступає об’єктом дослідження багатьох наукових галузей – медицини, психології, соціології, юриспруденції, методи яких обмежені, тому саме філософія покликана слугувати фундаментом наукової суїцидології, оскільки у своїх межах вона відкриває можливість фундаментального пізнання суті феномена суїциду.

Проблема самогубства багатогранна: вона містить у собі медичні, соціальні, психологічні, етичні, релігійні, правові, соціологічні, філософські аспекти. Так, самогубства, скоєні у стані афекту, перебувають у центрі уваги медиків (вужче – психіатрів). При цьому слід відзначити, що незважаючи на всю різноманітність суїцидальних мотивів у всі епохи зі 100 % зафіксованих випадків приблизно тільки 17 – 20 % суїцидентів діяли у стані психічної патології (несамовитість, божевілля тощо). Решта суїцидентів, наділених фізичним, психічним, «сімейним» здоров’ям, роками виношували рішення, яке в одну мить заперечувало все життя, знищуючи його. Однак необхідно пам’ятати, що невдалі спроби суїциду в стані афекту, як правило, не повторюються внаслідок викликаного ними страху за своє життя чи, точніше, страху суїцидента перед смертю. Навпаки, «вдалими» є чітко, свідомо сплановані самогубства, розраховані й продумані до дрібниць. Тому увагу філософів завжди привертали ті випадки, коли самогубство ставало результатом свідомого тривалого роздуму. Так, А. Камю підкреслював: «Самоубийство подготавливается в безмолвии сердца, подобно Великому Деянию алхимиков» [141, 224]. З цієї ж причини М.О. Бердяєв акцентував увагу і на недостатності соціологічних досліджень феномена суїциду: «Социологическая точка зрения, которая, основываясь на статистике, хочет установить социальную закономерность и необходимость самоубийства, в корне ложна, – підкреслював релігійний мислитель, – она видит лишь внешнюю сторону явления, лишь результат незримых внутренних процессов и не проникает в глубину жизни» [45, 102]. Труднощі при вивченні феномена суїциду полягають у тому, що його суть не лежить на поверхні. Зовнішні (видимі) умови й причини самогубства не обов’язково є основоположними. Розуміння істинної природи феномена суїциду можливе тільки на основі інтегралу, в якому будуть враховані як зовнішні, так і внутрішні суїцидальні мотиви.

У цілому зараз недостатньо окремих вузькоспеціалізованих наукових суїцидологічних досліджень, оскільки очевидна багатомірність проблеми суїциду. І саме філософія здатна експлікувати суть даного феномена, не гублячись і не розчиняючись у безлічі актуальних та потенційних компонентів відзначеної багатомірності. Більш того, оскільки з проблеми самогубства існує достатньо різноплановий матеріал, набуто значного досвіду теоретичного осмислення феномена суїциду, остільки назріла гостра необхідність підбиття загального підсумку проведеної роботи. Таке узагальнення можливе на ґрунті філософії, покликаної інтегрувати різнопланові наукові досягнення.

Сьогодні філософська суїцидологія недостатньо розвинена, особливо у порівнянні з клінічною суїцидологією та психологією суїциду, хоча саме філософи були у числі перших дослідників цього феномена. При цьому саме філософська суїцидологія є надзвичайно плідною у загальнотеоретичному плані, а її досягнення можуть бути використані окремими науковими дисциплінами, що націлені на вивчення феномена суїциду.

Специфіка філософського підходу до вивчення суїцидологічних проблем полягає у настанові, згідно з якою самогубство людини є подією, що має місце у людському бутті. Це значить, що відповідь на питання про те, хто такий суїцидент, передбачає розгляд таких онтологічних характеристик людини, як існування, свобода, дух, особистість у своїй сукупності. Однак оскільки не кожна людина має у собі потенційну суїцидальну схильність, остільки дослідження повинно бути націлене на виявлення трансформацій зазначених онтологічних характеристик, тобто тих змін, що сприяють виникненню та укоріненню у людині суїцидальних тенденцій. Іншими словами, дослідницький інтерес повинен бути зверненим на ситуацію, у межах якої звичайна людина перетворюється на суїцидента у контексті того, що з нею відбувається. Причому філософський підхід концентрується не на зовнішніх обставинах скоєної суїцидальної дії, а на її метафізичних вимірах, звернення до яких пов’язано з процесом виявлення необхідної суїцидальної умови.

У цілому філософськи, чи метафізично поставлене питання про природу суїциду є питанням про суб’єкт суїциду, тобто про людську природу, дослідження якої повинно відбуватися шляхом аналізу таких категорій, як «божественність», «безсмертя», «абсурд», «фаталізм», «песимізм», «автономія» та інших, що дозволяє проводити суїцидологічне дослідження у контексті загально-філософської проблематики.

Більш того, слід відзначити, що ознайомлення з напрацьованим з проблеми самогубства історико-філософським контекстом разом з вивченням сучасного стану проблеми виступає істотною передумовою процесу розробки профілактичних запобіжних заходів по припиненню (чи, принаймні, обмеженню) суїцидальної діяльності, оскільки назріла необхідність створення національних програм превенції суїцидів.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СУЇЦИДОЛОГІЇ

У процесі історичного розвитку спостерігалися не тільки коливання хвилястої самогубств, але й зміщення акценту на той чи інший аспект його дослідження; радикально трансформувалися погляди на сутність самогубства й ставлення до нього (норма, героїзм, гріх, злочин тощо), що перебувало у тісному зв’язку зі зміною етапів суспільного розвитку й відповідно зі змінами, які відбувалися в ідеологічних, етнокультурних й соціальних уявленнях людей.

Суїцидологічні погляди завжди були узгоджені зі специфікою сприйняття феномена смерті їх автором, оскільки:

– смерть служить своєрідним еталоном, індикатором характеру цивілізації;

– смерть допомагає розкрити людські глибинні (особистісні) таємниці;

– смерть дозволяє усвідомити багато аспектів соціально-культурної дійсності різних епох;

– ставлення до смерті приводить до конкретних рішень проблем сенсу життя, свободи волі тощо.

Співзвучним у даному контексті є дослідження природи страху смерті, з приводу якого В. Карандашев наголошує на наступному:

1) витоки страху смерті:

– високі рівні свідомості, рефлексії;

– діяльність заради безсмертя;

– низька самооцінка;

– егоцентризм самозакоханої самосвідомості;

2) шляхи подолання страху смерті:

– пошук чогось страшнішого від страху смерті й дорожчого за життя;

– думки про самогубство, наслідком яких є ефект виснаження страху.

В.О. Карпунін, у свою чергу, вважає, що страх смерті є керманичем людини у пошуках Бога (як приклад згадує Л. Толстого).

В.К. Кантор вбачає у подоланні страху смерті людиною процес її духовної змужнілості (як приклад згадує І. Тургенєва).

У цілому дослідження ставлення до феномена смерті дозволяє:

1) визначити ставлення людини тієї чи іншої епохи до життя;

2) розкрити ставлення до феномена самогубства й зрозуміти відмінності, що існують у поглядах на суїцид серед священнослужителів, філософів, політичних діячів, законодавців тощо, а також ті відмінності, що існують у суїцидологічних настановах Заходу й Сходу.

Так, самогубство як необхідна норма поведінки у певних життєвих ситуаціях поширено в японській (харакірі й відкушування власного язика) та індійській культурах (саті). Ритуальні самогубства допускаються прибічниками хінаяни у Китаї, Японії та інших південноазіатських країнах.

Незважаючи на те, що проблема самогубства практично завжди перебувала у полі зору філософів, філософському аспекту її дослідження за нашого часу приділяється недостатньо уваги.

Серед класичних філософських робіт, що освітлюють проблему суїциду, необхідно відзначити діалоги Платона, зокрема, «Федон», «Моральні листи до Луцілія» Л.А. Сенеки, «Про град Божий» А. Августина, «Досліди» М. Монтеня, «Про самогубство» Д. Юма, «Про самогубство» Ф.М.А. Вольтера, «Феноменологію духу» й «Філософію права» Г.В.Ф. Гегеля, «Хворобу до смерті», «Поняття страху» й «Страх і трепет» С. К’єркегора, «Світ як воля й уявлення» А. Шопенгауера, «По той бік принципу задоволення» З. Фройда, «Міф про Сізіфа. Есе про абсурд» А. Камю, «Бути і мати» Г. Марселя. І це не повний перелік.

Слід відзначити, що в окремих випадках інтерес до суїциду й спроби його осмислення проявлялися філософами не тільки в теорії, але й реалізувалися на практиці. Такі факти самогубств можна класифікувати наступним чином:

1) історично достовірні;

2) легендарні.

У першій групі суїциди різняться між собою за тим ступенем примусу, який впливав на прийняття рішення про добровільну смерть, у зв’язку з чим правомірною є наступна класифікація:

1) самогубства безпосередні, до яких суїциденти вдаються за власною волею, як це сталося, наприклад, у випадку з Ж. Дельозом (1925 – 1995);

2) самогубства, опосередковані чужою волею, наприклад, самогубство Л.А. Сенеки (біля 4 р. до н.е. – 65 р. н.е.) за наказом Нерона.

Що стосується легендарних самогубств, то слід відзначити смерть Емпедокла (487/482 – 424/423 рр. до н. е.) та смерть Арістотеля (384/383 – 322/321 рр. до н. е.).

Уперше проблема самогубства знайшла своє письмове відображення у пам’ятці давньоєгипетської культури – «Бесіда розчарованого зі своєю душею». Це літературне джерело, автор якого невідомий, належить добі Давнього царства (XXI ст. до н. е.).

Особливий інтерес до цього фрагменту єгипетського папірусу часів XII династії проявився з боку європейської культури кінця XIX ст. (саме до цього часу належать його німецькі й англійські переклади). Інтерпретованим він був як апологія добровільної смерті. У цілому «Бесіду» як апологію самогубства можна розглядати як логічне подолання страху смерті давнім єгиптянином.

Герой цього твору обґрунтовує свою відмову від життя тим, що воно сповнено пороків, серед яких – відсутність чесності й співчуття, жадібність, насильство, байдужість.

Складається враження, що ліричний герой, подібно до біблейського Іова, відчув на собі увесь гніт земної юдолі.

Мотивами прийняття ним суїцидального рішення стали:

1) самотність;

2) відчуженість й ворожість суспільства;

3) відчуття покинутості.

Усі виділені мотиви є екзистенціальними за своєю природою. Супроводжуються вони відсутністю релігійного страху перед добровільною смертю.

Смерть уявляється герою наступним чином:

1) зціленням хворого, виходом з полону страждання;

2) місцем, сповненим безтурботності;

3) справжньою рідною домівкою людини, до якої вона повертається з походу довжиною у життя після довгих років ув’язнення в тілі;

4) небесним пристановищем, де прояснюється прихована за земного існування істина, до якої так тяжів Сократ, що прагнув спілкування з душами померлих героїв і мудреців.

У цілому давньоєгипетська пам’ятка містить у собі такі роздуми про смерть, котрі в подальшому в розгорнутому вигляді з’являться у танатологічних й суїцидологічних теоріях античних мислителів (Сократа, стоїків, зокрема, Л.А. Сенеки, кініків тощо).

Що стосується безпосередньо наукових досліджень феномена суїциду, то на сьогодні існує багато теорій, що пов’язують походження й природу самогубства з різними сферами людської життєдіяльності.

Складність полягає у тому, що при аналізі конкретного суїцидального акту розривається сукупність тих дієвих чинників, які приймають участь в утвердженні остаточного трагічного рішення.

У сучасній суїцидології виділяють наступні теоретичні підходи до вивчення феномена суїциду:

1) репресивний;

2) біологічний;

3) біохімічний;

4) макроприродний.

5) антропологічний;

6) соціологічний;

7) психіатричний;

8) психологічний:

9) соціально-психологічний;

10) клініко-психологічний;

11) психоаналітичний;

12) інтегративний.

Репресивний підхід, що відобразився у римському праві, у політиці Церкви, є за часом свого виникнення найдавнішим. Він базується на ідеї заборони самогубства. Причому ця заборона підкріплювалася жорсткими мірами покарання, яких зазнавали як люди, що вижили після суїцидальної спроби, так і трупи самогубців. Довгий час у Західній Європі Церква пояснювала суїцидальні акти божевіллям, викликаним тим, що в душі людини оселився біс. І тільки з XVIII ст. церковне пояснення почало себе вичерпувати.



Представниками біологічного підходу були у XIX ст. Ф. Пінель, Ж.-Е.-Д. Ескіроль, у XX ст. – Р. Крафт-Ебінг. Ці учені розглядали суїцид виключно як наслідок психічного захворювання людини (душевної хвороби), що послужило запобіганню переслідувань суїцидентів.

Зокрема, Ж.-Е.-Д. Ескіроль розглядав самогубство як симптом душевної хвороби. Він розрізняв суїцид та героїчну поведінку шляхетної людини, що йде на смерть заради захисту вітчизни, віри й закону. Учений акцентував увагу на необхідності припинення законодавчих й релігійних гонінь, яких зазнавали самогубці, оскільки вони – люди душевнохворі. У розвитку людства це було гуманним кроком, який з часом, на жаль, набув прямо протилежних рис у смертоносній діяльності расистів, що виступали за очищення вищої раси для подальшого її прогресивного розвитку. Так, за наказом Гітлера були знищені тисячі душевнохворих та суїцидентів – пацієнтів психіатричних клінік. У межах даного підходу феномен суїциду розглядали у безпосередньому зв’язку з концепцією біологічного виродження, вбачаючи у ньому неминучий фінал дегенерата. Наприклад, Р. Крафт-Ебінг займався описом дегенеративних анатомо-фізіологічних ознак, притаманних, з його точки зору, суїцидентам.



До біологічного підходу близьким за своєю суттю є підхід антропологічний, у межах якого самогубство вважалося наслідком патологічних особливостей побудови та розвитку організму, зокрема, черепа, зміни якого механічним чином впливали на мозок.

У XX ст. біологічний підхід з його анатомо-антропологічною спрямованістю поступився місцем біохімічним дослідженням, у межах яких, наприклад, була розроблена серотонінова гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою самогубство обумовлено дефіцитом серотоніну в спинномозковій речовині.

Загальновідомо, що засновником (батьком) суїцидології є Е. Дюркгайм, а першу – соціологічну – суїцидологічну школу сміливо можна назвати дюркгаймівською.

У межах соціологічної школи самогубство можна визначити як одну з моделей девіантної поведінки, як галузь соціальної патології.



Сам Е. Дюркгайм дав наступне визначення даному феномену: «самогубством називається будь-який смертний випадок, який прямим чи непрямим чином походить від позитивного чи негативного акту, здійсненого самою жертвою, котра наперед знала про можливі наслідки свого вчинку» [128, с. 9].

Е. Дюркгайм з’ясовував у своєму соціологічному етюді «Самогубство» ті хворобливі язви суспільства, що провокують прийняття суїцидальних рішень.

Соціологічні дослідження різних років постійно фіксують у різних країнах достатньо високий відсоток самогубств, детермінованих соціальними причинами. Так, Г. Чхартішвілі наводить дані, отримані у ході соціологічних досліджень в Англії у 1930-і рр., за якими 35% обумовлені соціальними причинами. Таблиця самогубств Жака Пеше за 1824 р. у Парижі фіксує всього 371 випадок, з них – 246 вдалих. Із загальної суми тільки у 60 випадках мотиви залишилися невідомими, в інших (311) мотиви суто соціального характеру чи комбіновані при домінуванні соціальних (психічний розлад суїцидента у багатьох випадках обумовлювався соціально-економічною нестабільністю).

Л. Шестопалова (юридичний журнал «Право України», № 8, 2000 р.) акцентувала увагу на тому, що сучасна економічна криза, а також комплекс соціальних, політичних, ідеологічних проблем прямо приводить до збільшення смертності, у тому числі й за рахунок самогубств.

Е. Дюркгайм розробив класифікацію соціальних типів самогубств. Він узгодив зазначений феномен з процесами, що протікають у суспільстві, з природою суспільства й з патологічними відхиленнями у ній. Так, у контексті відзначених зв’язків учений прийшов до загального висновку, згідно з яким «суїцид розвивається в зворотній пропорції до ступеня згуртованості суспільних груп [маються на увазі релігійне, сімейне і політичне середовища – О.О.], членом яких є індивід» [128, с. 244].

У своїй роботі Е. Дюркгайм виділив наступні типи самогубства: егоїстичне, альтруїстичне, аномічне (елементарні, за його термінологією) та егоїстично-аномічне, аномічно-альтруїстичне, егоїстично-альтруїстичне (змішані). В основі кожного типу дослідник відзначив специфічний характер взаємовідносин, усталених у системі «людина ↔ суспільство».

За визначенням ученого, егоїзм – це «такий стан, коли індивідуальне „я”, не знаючи міри й на шкоду загалові, протиставляє себе суспільному організмові»[128, с. 244]. У свою чергу, егоїстичний вид самогубства є наслідком перебільшеного почуття індивідуальності. Іншими словами, відбувається своєрідне відчуження однієї складової „Я” індивіда від іншої, внаслідок чого порушується його цілісність. За Е. Дюркгаймом, самогубець-егоїст, що впадає у хворобливий стан меланхолії, перебуває у довгочасному чи завершеному процесі відчуження.

Учений наголосив на розриві соціальних зв’язків, необхідних для нормального функціонування життєдіяльності як окремого індивіда, так і суспільства в цілому.

Відчуження породжує в індивіді почуття безпорадності й власної нікчемності, що приводить до втрати сенсу життя. І людина занурюється у трагічну порожнечу, з якої бачить тільки один вихід. Обумовлено це тим, що як особистість людина формується соціальним середовищем. У випадку ж припинення духовної підтримки з боку останнього сила життя чи його інстинкт зводяться до мінімуму. У такій ситуації при розвиненій свідомості індивід опиняється в глухому куті життя: немає колективної підтримки, немає циркуляції ні ідей, ні почуттів.

Людина занурюється у стан меланхолії, яка виникає зі стану скрайнього індивідуалізму, викликаного хворобливим станом суспільства, й служить суїцидальним чинником.

Однак суспільна атмосфера може бути діаметрально протилежною: суспільство настільки злито у цілісний єдиний організм, що немає найменшого приводу для виникнення стану скрайнього індивідуалізму.

У таких суспільствах людське життя по-своєму знецінене й легко приноситься у жертву для задоволення соціальних інтересів. Таким чином, мова йде про альтруїстичні самогубства.

Якщо при егоїстичному самогубстві відбувається втрата духовних орієнтирів, зникнення ідеї, то при альтруїстичних самогубствах людина розчиняється в ідеї загальній.

У цьому випадку також відбувається дуже своєрідний, специфічний процес відчуження, при якому цілісне Я індивіда розривається: Я індивідуальне залишається нерозвиненим, а розвиток Я соціального нівелює особистість як таку. За Е. Дюркгаймом, альтруїзм – це стан, «за якого індивідуальне „я” не належить саме собі, використовується з не властивими йому функціями, а джерело його поведінки лежить поза його межами, а саме в одній із груп, до якої воно належить» [128, с. 261].

Якщо при альтруїстичному самогубстві суспільство, що впливає на індивіда, знає, чого хоче, має чітко усталені життєві канони й виконує свою регулятивну функцію, то в умовах аномії панує безлад, у суспільстві порушується необхідна рівновага, що може виражатися у вигляді різноманітних криз. У стані аномії суспільство втрачає здатність виконувати роль регулятора суспільних відносин.

У стані аномії індивіди знають, до якої саме мети вони прагнуть, а з іншого боку – усвідомлюють її недосяжність. У такій ситуації найменша перешкода стає останньою краплиною у кухлі відчаю.

Ключовими соціальними причинами, що спонукають до суїциду, є:

– крайній індивідуалізм;

– емансипація;

– нівелювання індивідуального Я суспільством;

– нівелювання соціального Я індивідом;

економічні кризи .

Характерним же для всіх типів суїциду є процес відчуження, властивий як суспільству в цілому, так і окремим його членам. При відчуженні будь-яка життєдіяльність як власна, так і суспільна викликає в індивіда байдужість.

У СРСР після революції 1917 р. суїцидологічні дослідження не проводилися у зв’язку зі зникненням, як вважалося, соціальної мотивації для скоєння суїциду. Більш того, на початку 30-х рр. ХХ ст. був анульований сектор соціальних аномалій при Центральному статистичному управління. З цього часу відбулося повернення до суїцидологічної концепції Ж.-Е.-Д. Ескіроля: суїцид розглядався тільки як явище психічної патології й досліджувався виключно психіатрами. Статистика фіксувала не мотиви, а тільки факти по доведенню до самогубства. У випадках відсутності зафіксованого раніше психічного розладу у суїцидента його самогубство чи суїцидальна спроба розцінювалися як початок хвороби чи «нереалізований психоз».

Природа й причини суїциду стали об’єктом уваги лише у 70-і рр. ХХ ст., коли був створений Всесоюзний науково-методичний суїцидологічний центр. У цей час розробляє свою соціально-психологічну концепцію суїциду А.Г. Амбрумова (1974). Її концепція є ведучою у російській суїцидології. Більш того, вона визнана багатьма науковими школами світу.

А.Г. Амбрумова розглядала самогубство як наслідок соціально-психологічної кризи особистості в умовах мікроконфліктів, що переживаються нею.

У залежності від переслідуваної суїцидентом мети дослідниця розрізняла істинні суїциди та суїцидальні спроби, для яких характерна незавершеність.

В якості центральних суїцидальних чинників дослідниця виділила:

1) психотравмуючі;

2) стресові;

3) соціальну незахищеність;

4) дезорганізацію взаємовідносин у системі «індивід – суспільство».

Таким чином, у СРСР 1970 – 80-х рр. біологічна й патопсихологічна концепції суїциду поступилися своїм домінуючим положенням соціально-психологічному підходу.

Велику кількість чинників суїцидального ризику виділяє сучасна вітчизняна дослідниця Л. Юр’єва у своїй роботі «Кризові стани» (1998), присвяченій проблемам суїциду, відзначаючи, між іншим, соціальну мотивацію.

І.П. Красненкова у своїй статті «Соціально-філософські й політико-правові аспекти феномена суїциду» (1998) виділяє наступні соціальні причини суїцидальної поведінки:

1) урбанізацію суспільства;

2) послаблення інституту сім’ї;

3) емансипацію;

4) вплив ЗМІ;

5) характер віросповідання.

При цьому дослідниця відзначає, що діють зазначені причини на тлі екзистенціальної проблеми невідповідності людини світу, а світа людині.

В. Бачинин групує причини, що викликають суїцид, наступним чином:

1) зовнішні, соціальні (економічні кризи, сімейні й любовні конфлікти тощо);

2) внутрішні, психологічні (втрата сенсу життя, наприклад).

А. Луначарський свого часу розглядав самогубство як результат, з одного боку, скрутних зовнішніх обставин, а з другого – спадковості.

І.Х. Мякінєн та Д. Вассерман виділяють наступні соціальні чинники суїциду:

1) соціальне оточення в цілому;

2) сімейні стосунки;

3) зайнятість;

4) переїзди й міграції;

5) культура й релігія.

Соціологічний підхід до вивчення феномена суїциду виступає основоположним у діяльності представників антипсихіатрії, котрі проводять свої суїцидологічні дослідження у полі суспільної моралі без врахування медичних та психологічних особливостей суїцидента.

Однак проблема полягає в тому, що очевидні мотиви самогубства не відповідають істинним мотивам, причинам і умовам його скоєння. Уже Р. Гаупп на початку XX ст. акцентував увагу на відмінності свідомих і несвідомих детермінант суїцидальних актів та спроб. Учений підкреслив наявність різниці між свідомими причинами, які викликають суїцид, та неусвідомлюваними спонукальними силами, що рухають суїцидентом.

Диференційований підхід до дослідження суїцидальних дій, запропонований Р. Гауппом, був використаний психоаналітиками, що звернулися до вивчення проблеми суїциду. Початок тут поклали К. Абрахам і З. Фройд, котрі розробили теорію психодинаміки суїцидальної поведінки. Згідно з цією теорією самогубство є результатом обернення агресії на самого себе, тобто трансформації агресії в аутоагресію. У даному напрямку працювали також психоаналітики С. Радо та Д. Бернфельд.

«Класичному» психоаналітичному погляду на суїцид притаманні наступні особливості:

1) основна увага при аналізі суїциду відводиться ролі близької суїциденту людини;

2) самогубство, а також спроби його скоєння розглядаються як остаточний результат депресивної динаміки;

3) вважається, що шляхом депресії і наступного самогубства розв’язується конфлікт агресії.

До речі, Р. Моуді та Д. Аркенджел у книзі «Життя після утрати: Як упоратися з нещастям і знайти надію» зафіксували, що у 90 % самогубств причини містяться у хімічному дисбалансі організму й депресії.

У цілому в галузі суїцидальної психодинаміки з використанням психоаналітичного методу проводили свої дослідження Д. Зілбург, Х. Хендін, Л. Кубі, Р. Літман, Н. Табачник, Е. Штенгель. Аналіз робіт цих учених дозволив скласти наступний перелік суїцидальних мотивів:

1) знищення (убивство) інтерналізованого об’єкта;

2) аутоагресія;

3) самопокарання;

4) помста;

5) контроль ситуації;

6) духовна смерть, емоційне руйнування як попередники фактичної (фізичної) смерті;

7) бажання з’єднатися з втраченою у смерті близькою людиною, небажання й неможливість змиритися з її смертю;

8) покірна утеча з життя, сповненого горя, страждань, болю, утеча з ситуації;

9) жага нового життя, відродження.

Крім того, Д. Зілбург припустив, що шляхом суїцидальної спроби ослаблене Я намагається парадоксальним чином самоствердитися. Більш того, учений відзначив притаманні суїцидальним актам архаїчно-ритуалістичні риси.

У свою чергу, Х. Хендін провів етнопсихологічне дослідження феномена суїциду на матеріалі даних про самогубства у трьох скандинавських країнах – Норвегії, Данії й Швеції, відзначивши відмінності, пов’язані з психосоціальними характеристиками суїцидентів кожної з них. Дослідник виділив і певною мірою загальний для суїцидентів цих країн спонукальний мотив – бажання здійснення контролю над ситуацією й можливості активного втручання в її хід.

Р. Літман і Н. Табачник розглядали суїцид як процес адаптації, що виникає тоді, коли звичні її механізми вичерпані.

Е. Штенгель робив акцент на амбівалентності психічних процесів у самогубців і на тих соціальних впливах, які вони справляють. Учений займався розвитком поширеної точки зору, згідно з якою суїцид детермінується як деструктивними, так і конструктивними мотивами (суїцид як театральна вистава, демонстративне самогубство). У центрі уваги Е. Штенгеля знаходилася ідея наддетермінації: мова йшла про те, що мотиви саморуйнування й самозбереження постійно наявні у суїцидента у змішаному вигляді, причому їх відсоткове співвідношення своєрідне у кожному конкретному випадку.

У даному ж напрямі працювали Фойєрляйн, К. Лінден та ін. Так, Фойєрляйн вважав, що кожна суїцидальна дія має три тенденції:

1) благання;

2) аутоагресію;

3) бажання цезури (паузи): наприклад, бажання спати.

Причому «благання», на думку Е. Штенгеля, містить у собі як деструктивні (помста, агресія), так і конструктивні (крик про допомогу) компоненти.

У свою чергу, К. Лінден виділяв у кожній суїцидальній дії протилежні за своєю суттю наміри:

– агресію / аутоагресію;

– благання / утечу.

Істотний внесок у розвиток психоаналітичної суїцидологічної теорії зробив Рінгель, котрий відкрив передсуїцидальний синдром, типовий певною мірою для всіх суїцидальних дій. Дослідження цього синдрому полягає, з його точки зору, в аналізі трьох феноменів:

1) звуження;

2) інверсії агресії;

3) суїцидальних фантазій.

Необхідним і важливим компонентом тут виступає звуження як регресивна та обмежувальна тенденція людського розвитку, витоки якої криються у дитинстві (тяжка невротизація у дитячому віці) й супроводжуються виникненням почуття власної незахищеності. Одним з механізмів подолання цього почуття виступає, за Рінгелем, захист від агресії.

У цілому в другій половині XX ст. Р. Літман і А. Дюрссен відзначали, що у психоаналітичній літературі з проблеми суїциду однобічно переоцінювалася та роль, що відводилася З. Фройдом агресії, котра має місце в процесі розвитку депресії.

Сучасний дослідник з питань лікування депресії та запобігання суїциду Д. Розен, який працює у межах аналітичної психології й розвиває юнгіанську традицію, відзначає, що суїцид виступає наслідком хворобливої (ненормальної) депресії, у стані якої людина поринає у відчай, котрий супроводжується безнадійністю. Учений вважає, що відвернути суїцид можна шляхом егоциду й переживання трансформації. За визначенням Д. Розена, егоцид – це убивство суїцидальної частини Его. Для цього, на думку дослідника, необхідним є аналіз негативної й самодеструктивної частини Его (Тіні), результатом якого служить символічна смерть та відродження.

Х. Хензелер, продовжуючи займатися дослідженнями у галузі суїцидальної психодинаміки, прийшов до висновку про необхідність розширення класичної психоаналітичної теорії суїциду ученням про нарцисичні конфлікти, яке дозволяє зрозуміти особливості поведінки самогубців. На його думку, суїцид та суїцидальні спроби виступають компенсацією нарцисичної кризи за рахунок регресії до гармонічного первісного стану. У ході роботи з людьми, самогубства яких не вдалися (йдеться про п’ятдесят пацієнтів, що не належали до категорії психотиків), він прийшов до наступних висновків:

1) переважно у цих пацієнтів нарцисична проблематика існувала вже задовго до суїцидального акту;

2) нарцисична проблематика грала визначальну роль у виникненні суїцидальних імпульсів;

3) нарцисичні конфлікти – відповідно до передбачуваного зв’язку з трьома фазами дитячого сексуального розвитку – можна за змістом поділити на три групи: конфлікти, пов’язані з психосексуальною ідентичністю, конфлікти, пов’язані з цінностями й владою, та конфлікти, пов’язані з прийняттям людини як такої.

У цілому з позицій психоаналізу самогубство можна визначити як прояв несвідомої ворожості, ненависті / любові, агресії, спрямованої проти інтерналізованого об’єкта, але зверненої на себе (аутоагресія).

Близькими за своєю суттю до психоаналітичного суїцидологічного підходу є психіатричний («психічний») й психологічний напрями.

Представники «психічного» підходу виділяють чотири групи людей суїцидального ризику:

1) психічно хворі (до речі, Е. Дюркгайм, наслідуючи Жуссе й М. де Тура, наводить класифікацію суїцидів, скоєних у психопатологічних станах: 1) маніакальний; 2) меланхолійний; 3) нав’язливий; 4) імпульсивний, чи автоматичний);

2) алкоголіки та наркомани;

3) акцентуйовані особистості;

4) практично здорові, але схильні до гострих ситуаційних реакцій. Ці – непатологічні – реакції поділяються на шість типів за феноменологічними ознаками та особливостями динаміки: 1) емоційній дисбаланс; 2) заперечний баланс; 3) песимістична реакція; 4) демобілізація; 5) опозиція; 6) дезорганізація. На процес формування цих реакцій значно впливають наступні параметри особистості: 1) рівень лабільності / малорухомості, стенічності / астенічності; 2) ступінь інтелектуального контролю; 3) характеристики комунікативної сфери. Л.Н. Юр’єва відзначає, що у сучасній суїцидологічній літературі самогубство таких осіб розглядається як варіант адаптивної форми поведінки у кризовій ситуації.

У психологічній літературі утвердилося наступне визначення: самогубство (суїцид) – це свідоме позбавлення себе життя (свідомий характер відрізняє самогубство від нещасного випадку). Е.Г. Банщикова акцентує увагу також на самостійності, що відрізняє самогубство від убивства.

У психології прийнято виділяти три типа суїцидів:

1) істинний;

2) афективний;

3) демонстративний.

У сучасній соціально-психологічній літературі відзначаються наступні психологічні й соціально-психологічні характеристики суїцидентів: емоційна в’язкість, дратівливість, вразливість, висока конфліктність, слабкий особистісний психічний захист, неадекватна самооцінка, невпевненість у собі, гіпертрофована потреба самореалізації, потреба у соціальних контактах, слабкий вольовий контроль, низька активність, песимізм, схильність до самозвинувачень, агресивність, аутоагресія, підвищена тривожність, інфантильність.

Серед поширених соціально-психологічних суїцидальних детермінант слід відзначити:

1) соціально-психологічну ізоляцію;

2) невизнання (неприйняття) людини групою;

3) нетерплячість у відносинах між людьми;

4) самотність;

5) соціально-психологічне відчуження;

6) комунікативну неспроможність;

7) зниження авторитету;

8) внутрішній особистісний конфлікт;

9) міжособистісний конфлікт.

А. Амбрумова й В. Тихоненко в залежності від психологічних рис особистості з урахуванням діючих на неї зовнішніх чинників зафіксували наступні суїцидальні мотиви (у межах соціально-психологічної концепції):

1) протест (наприклад, помста);

2) благання;

3) утечу (від покарання, страждань, хвороби тощо);

4) самопокарання;

5) відмову від життя.

У цілому А.Г. Амбрумова виділила три діагностичні категорії суїцидентів:

1) психічно хворі;

2) з граничними психічними розладами;

3) психічно здорові.

Представник гештальтпсихології А. Моховиков розглядає самогубство в тісному зв’язку із захисними механізмами, що впливають на деструктивну поведінку людини. Відповідно до захисних механізмів інтроекції, проекції, ретрофлексії й конфлюенції дослідник виділяє чотири вектори суїциду:

1) інтроективний (у поведінкових актах інтроекторів домінує чужий досвід, втрачається здатність до ідентифікації й запереченню, що сприяє принесенню себе у жертву; за своєю суттю такі самогубства відповідають виділеному Е. Дюркгаймом альтруїстичному типу суїциду);

2) проективний (у даному випадку індивід приписує оточуючому середовищу щось, що реально належить йому, в результаті чого нехтує частиною власного Я, проектуючи її на інших людей, відчужується від людей, занурюється в ізольований стан, що викликає у нього депресію; за своєю суттю такі самогубства відповідають виділеному Е. Дюркгаймом аномічному типу суїциду);

3) ретрофлексивний (тут людина зупиняє свою активність на рівні конкретної дії; її почуття й бажання не виходять назовні й залишаються всередині; за своєю суттю такі самогубства відповідають виділеному Е. Дюркгаймом егоїстичному типу суїциду);

4) конфлюентний (у стані злиття, чи конфлюенції, людина перешкоджає виникненню фігури й пов’язаного з нею збудження; наприклад, злиття немовля з матір’ю, дорослої людини з якоюсь соціальною групою тощо; відбувається специфічне розчинення особистості й повна утрата ідентичності в Іншому чи Ми, що зближує інтроективний і конфлюентний вектори суїциду).

Працюючи у межах психологічної традиції дослідження феномена суїциду, Н.Е. Бачериков, В.Ю. Меновщиков та ін. виділяють загальні чинники суїцидального ризику, що охоплюють не тільки психологічні особливості суїцидентів:

1) соціально-демографічні (стать, вік, місце проживання, сімейний стан і сімейні стосунки, освіта, суспільно-професійне становище, соціально-економічні чинники). Зупинімося на перших двох. Що стосується гендерної проблематики, то суїцид – явище чоловіче (у цілому співвідношення відповідно чоловічих й жіночих скоєних суїцидів – 3,5:1), а ось галузь суїцидальних спроб – явище жіноче (як правило, вік жінок, що вдаються до спроби, 15 – 40 років) (співвідношення відповідно чоловічих й жіночих спроб – 1:4). Що стосується віку, то Л.Н. Юр’єва відзначає три вікові піки суїцидальної активності: 1) 15 – 24 роки; 2) 40 – 60 років; 3) понад 65 років (причому відсоток суїцидів третьої групи стрімко зростає як в Україні, так і за кордоном);

2) природні;

3) медичні (патології соматична, церебрально-органічна, психічна);

4) індивідуально-психологічні.

Дана класифікація свідчить про недостатність вузькоспеціалізованого підходу до вивчення феномена суїциду й про необхідність розробки універсального підходу, заснованого на філософському підґрунті з урахуванням досягнень у всіх галузях суїцидологічних досліджень.



Представником феноменологічного напряму в суїцидології є провідний американський суїцидолог Е.С. Шнейдман, перший у світі професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі за спеціальністю «танатологія». Учений звернувся до дослідження проблеми самогубства й зацікавився людьми з суїцидальними тенденціями після того, як зіткнувся із суїцидальними записками (у середньому суїцидальну записку залишає кожний шостий суїцидент). Українські дослідники В.П. Москалець та Ю.Р. Сидорик вважають метою передсмертних суїцидальних послань самовиправдання, націлене на те, щоб викликати у людей, які продовжують жити, співчуття.

Використовуючи метод дискурсивного аналізу, сучасний дослідник О.Ф. Юрчук класифікував суїцидальні записки за кореляцією особистості автора, мотивів і композицій на сім груп:

1) записки, в яких зафіксовано останню волю авторів; характерними рисами таких суїцидентів є антисоціальність, імпульсивність, відсутність почуття власної провини; дані передсмертні листи складені у вигляді наказу;

2) записки, мета яких зняти відповідальність за власне самогубство з інших людей; до кола таких самогубців належать депресивні особи з неадекватно заниженою самооцінкою;

3) записки-викриття, що вказують на тих, хто винен у самогубстві авторів (з їх точки зору); вони належать перу параноїдальних осіб;

4) записки, що пояснюють самогубства тяжкими життєвими обставинами; їх автори занурені у депресивний стан, викликаний деструктивними змінами, що мають місце у дійсності;

5) записки, адресовані безпосередньо родичам з метою викликати в них почуття провини; їх авторами є підлітки та інфантильні особи;

6) записки-докази, складені невдахами, що намагаються довести свою непересічність;

7) записки-заповіти, продумано складені невиліковно хворими людьми.

На основі аналізу суїцидальних записок Е. Шнейдман разом з Н. Фарбероу, який, у свою чергу, запропонував концепцію саморуйнівної поведінки людини, розробили метод психологічної аутопсії, що дозволив їм виділити наступні три типи суїцидів:

1) еготичні (виступають наслідком домінуючого внутрішнього конфлікту, що розгортається між частинами Я на тлі зовнішніх обставин);

2) діадичні (виступають наслідком нереалізованих потреб і бажань, націлених на Іншого; на відміну від першого типу тут домінують зовнішні чинники);

3) агенеративні (переслідують бажання зникнути у зв’язку з утратою почуття приналежності до людства, покоління).

Значення дослідження передсмертних записок суїцидентів, за Е.С. Шнейдманом, полягає у тому, що вони змушують задуматися над питаннями: «Що таке самогубство?», «Як можна його зрозуміти та зашкодити йому?» тощо. Більш того, записки містять елементи відповідей на зазначені й близькі до них запитання.

Більша частина суїцидальних записок свідчить про пережиті страждання і той душевний біль, котрий привів людину до самогубства. Е.С. Шнейдман прийшов до висновку, що основним мотивом самогубства виступає нестерпний метабіль, чи психічний (душевний) біль (psychache), який породжується фрустрованими чи викривленими психологічними потребами. Цей біль відрізняється від тілесного (фізичного) болю й супроводжується душевним збентеженням, стражданням, мукою, тугою. Джерелом душевного болю можуть служити провина, сором, самотність, горе, сум, страх смерті.

Е.С. Шнейдман указав, що в цілому суїцидальний акт являє собою одночасно втечу від цього болю й наближення до спокою неістоти, в якому буде припинено люте страждання. Іншими словами, оскільки людина завжди перебуває у ситуації, то шляхом самогубства-втечі вона вилучає своє життя з ситуації, що стала для неї нестерпною. Це значить, що самогубство – це драма, яка розгортається у людській душі. Розв’язання цієї драми є логічним, вважає суїцидолог, й обумовленим особливостями характерів суїцидентів.

Е. Шнейдману належить розробка оригінальної типології індивідів з суїцидальними тенденціями:

1) шукачі смерті;

2) ініціатори смерті;

3) гравці зі смертю;

4) ті, що схвалюють смерть.

У результаті своїх досліджень Е.С. Шнейдман виявив загальні психологічні суїцидальні характеристики, до яких належать десять загальних рис суїциду:

1) загальною метою суїциду є знаходження рішення;

2) загальна задача суїциду полягає у припиненні свідомості;

3) загальним стимулом до скоєння суїциду є нестерпний психічний (душевний) біль;

4) загальним стресором при суїциді є фрустровані психологічні потреби;

5) загальною суїцидальною емоцією є безпорадність-безнадія;

6) загальним внутрішнім ставленням до суїциду є амбівалентність;

7) загальним станом психіки при суїциді є звуження когнітивної сфери;

8) загальною дією при суїциді є втеча;

9) загальною комунікативною дією при суїциді є повідомлення про свій намір;

10) загальною закономірністю є відповідність суїцидальної поведінки загальному життєвому стилю поведінки.

Подібно до Е.С. Шнейдмана, К.У. Перріш також акцентує увагу на болю, що детермінує суїцидальні дії. Однак у дослідниці на відміну від Е.С. Шнейдмана мова йде про біль у широкому розумінні цього слова, тобто про біль психічний, емоційний та фізичний. Серед причин суїциду К.У. Перріш називає занепад духу, обмежене бачення, відсутність мети, нестерпну ситуацію. За визначенням сучасної дослідниці, самогубство – це акт волі, яким людина заперечує той патерн життя, що склався, й, образно кажучи, бере справу в свої руки.

Естетичний підхід до вивчення проблеми самогубства, близький до філософського, запропонували Л.З. Трегубов та Ю.Р. Вагін у своїй книзі «Естетика самогубства». Дослідники проаналізували приховані, внутрішні суїцидальні механізми, а також особливості емоційного впливу суїциду на людей в цілому з позиції психологічної естетики.

Дослідники вводять поняття «естетична аура самогубства» (мова йде про естетичне сприйняття й переживання суїцидальних актів). Робота створена на ґрунті історичних і літературних суїцидальних фактів (Сократ, Л.А. Сенека; Анна Кареніна тощо).

Близьким по духу до роботи Л.З. Трегубова й Ю.Р. Вагіна є дослідження К.Л. Харт Ніббріга, професора Лозаннського університету (Швейцарія), «Естетика смерті». Ця робота присвячена «останнім питанням буття». Книга містить аналіз феноменів смерті, помирання, проведений на ґрунті світової літератури, музики, живопису, скульптури. Певною мірою відбита й суїцидологічна проблематика. Дослідник, проводячи аналіз з філософської позиції, підкреслив, що саме дискурс волі до життя, волі, що йде від розсудку, перебуває в союзі зі смертю. Він є двигуном цілого, підкорює собі й залишає за собою волю до життя, яку сам і генерує.

Розвиток вітчизняної суїцидологічної думки представлено у працях М.І. Ануфрієва, А. С. Бароніна, Є.В. Бархаленко, Н.Е. Бачерикова, Р.В. Ващенко, О.В. Данчевої, Н.Ю. Максимової, К.Л. Мілютіної, В.П. Москальця, Є.І. Надольського, Ю.О. Наріжного, Г.Я. Пилягиної, Ю.Р. Сидорика, В.В. Сулицького, А.П. Чуприкова, Ю.М. Швалб, Л. Шестопалової, Л.Н. Юр’євої, С.І. Яковенко та ін. При цьому слід відзначити, що проводяться суїцидологічні дослідження в Україні, як правило, з позицій психології та клінічної суїцидології.

Так, Л.Н. Юр’єва розробила авторську гіпотезу історіогенезу суїцидальної поведінки. У центрі уваги української дослідниці перебуває усвідомлений суїцидальний акт, який розглядається нею, з одного боку, у контексті психолого-психіатричної традиції, а з другого – в історико-соціальному контексті. Відповідно до трьох рівнів людського розвитку (особень, індивід, особистість) Л.Н. Юр’єва виділяє три рівня суїцидальності:

1) суїцид як неусвідомлений поведінковий акт (до нього вдаються люди з нерозвиненою свідомістю та відсутньою самоідентифікацією: ритуальні самогубства і жертвоприношення);

2) суїцид як санкціонований суспільством поведінковий акт; даний рівень представлений дослідницею декількома варіантами:

– соціоцентричне самогубство (санкціоноване суспільством; це – суїцид-покарання);

– теоцентричне самогубство (це – суїцид-порятунок, що переслідує мету возз’єднання з Богом й переходу у кращий світ);

– антропоцентричне самогубство (шляхом такого суїциду переслідується мета звільнення душі від тіла);

3) суїцид як усвідомлений поведінковий акт. Це – особистісно орієнтоване самогубство, котре являє собою, за визначенням дослідниці, усвідомлене позбавлення себе життя у кризовій для особистості ситуації, коли виникає загроза не тільки для «Я», але й для «Моє». Іншими словами, йдеться про наявність потенційної чи реальної загрози фундаментальним потребам Я. Загрозою може виступати реальна подія (наприклад, смерть близької людини) чи подія екзистенціальна (наприклад, утрата сенсу життя, сором тощо). На даному рівні розвитку свідомості й самосвідомості людина шляхом самогубства, знаючи про конечність буття, знищує тіло з метою збереження особистості.

Достатньо уваги приділяється в Україні й проблемі самогубства серед працівників органів внутрішніх справ і серед засуджених. У правовій площині проведений аналіз феномена суїциду Л. Шестопаловою.



У цілому з філософської позиції дослідження самогубство визначається як вільне рішення волі. Проблема самогубства розглядається у філософії в контексті питань про сенс життя, про свободу й право вибору (ширше – про свободу особистості), про переоцінку смерті, про взаємовідносини у системі «Я – Інший» тощо.

Цікавим у даному контексті виступає визначення свободи волі як волі до неволі, дане сучасним російським дослідником Г.Л. Тульчинським. Згідно з цим визначенням дослідник акцентує увагу на тому, що життя як таке, у першу чергу, слід розцінювати з усією відповідальністю як обов’язок, а не право. Тільки будучи відповідальним за світ, людина може розширити свою свідомість і власну свободу. За визначенням дослідника, самогубство є не що інше, як убивство світу в собі, оскільки кожне людське Я – це феномен світу, який являє собою не зло, а субстанцію самої людини, з якої вона й формується. На думку Г.Л. Тульчинського, людина не має права ні покинути світ передчасно, ні розраховувати на безсмертя.


Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Назвіть теоретичні підходи до вивчення феномена суїциду та дайте їх загальну характеристику.

2. Які типи самогубств містить класифікація батька суїцидології Е. Дюркгайма?

3. Розкрийте суть соціально-психологічної концепції суїциду А.Г. Амбрумової.

4. Назвіть соціальні причини суїцидальної поведінки.

5. У чому полягають особливості «класичної» психоаналітичної теорії суїциду?

6. Які рівні суїцидальності виділила Л.Н. Юр’єва в своїй авторській гіпотезі історіогенезу суїцидальної поведінки?

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка