Навчальний посібник для студентів вищих фармацевтичних навчальних закладів та



Сторінка9/12
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.47 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
ТЕМА 20: ЛІКУВАЛЬНО-ОПІКУВАЛЬНІ
УСТАНОВИ. ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ.


Мета заняття: Вивчити діяльність братств і лікувально-опікувальну
діяльність запорізького козацтва.

В історії медицини України важливу роль зіграли братства. Вони існували відвіку, і в 15-18ст. мали велике значення в житті народу, проводячи добродійну, освітню діяльність, надавали допомогу бідним і хворим. Братерства відстоювали права українського народу у боротьбі проти польського гніту, сприяли збереженню православних і культурних традицій, національної самобутності. Братства носили благодійний характер,при них були відкрити школи і шпиталі. Навколо братств об'єднувалась вся прогресивна громадськість: від знаті до мешканців сел або міст.


Одним з великих на Україні було Львівське братство, перші відомості про яке відносяться до 1439р. Зі школи братерства виходять перші викладачі «вільних наук» для Київа, Луцька ( Епіфаній Славенецький – початок 18ст.).

При Онуфрієвському монастирі братерство в 1522р. організувало шпиталь. У передмістях Львову при українських церквах були відкриті ще 4 невеликих шпиталі. Братські шпиталі і школи утримувалися на засоби від прихожан, а також матеріальну допомогу, яку надавав цар Федір Іоанович.


Мали свої шпиталі і великі ремісничі цехи в містах. У деяких містах шпиталі утримувалися на місцеві засоби, отримані за переїзд через мости, переправу поромом. Окрім шпиталів, що існували на громадські кошти, були на Україні і шпиталі, що утримувалися на кошти багатих осіб, які отписували для цього села,та інше майно. Всі шпиталі мали опікувальну мету.

Київське братерство було засноване пізніше - в 1615році. Воно мало свою школу і шпиталь «для людей убогих, старих, духовних, як світських так і людей рицарських», - визначалось в його статуті (грамоті).



Важливу роль у боротьбі українського народу за свою національну самобутність зіграло українське козацтво. Запорізька Січ стала військовим заслоном проти походів на північ військ кримських татар, які в 16-17ст. незрідка доходили навіть до Москви.

Життя запорізьких козаків проходило вбільшості в походах і бойових діях. Медичну допомогу при травмах і захворюваннях вони надавали засобами народної медицини. Козаки вміли поводити кровопускання, видаляти зуби, виготовляти пластири для лікування ран, накладати лубки для фіксації переломів. З походів багато козаків поверталися інвалідами, тому козаки повинні були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь був заснований в кінці 16ст. на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква, оточені захисними ровами, з Києва в шпиталь був запрошений ієромонах Паїсій, на якого покладалися обов'язки лікування інвалідів і поранених. Головним шпиталем козаків кінця 16ст. стає шпиталь в Трахтемірівському монастирі на Дніпрі (нижче за Канів). Трахтемірів виник на місті стародовньго міста Київської Русі- Заруба. Військові шпиталі були в монастирях: Лебедінському (поблизу Чигирина ) і Левківському (поблизу від Овруча). Монастирі охоче переймали на себе піклування про козаків,оскільки витрати оплачувалися за рахунок казни Війська Запорізького. Козацькі шпиталі були першими військовими лікувальними установами на Україні. З 1672р. головним казацьким шпиталем стає шпиталь, розташований у Межигірському монастирі біля Київа. При цьому монастирі була велика медична бібліотека, яка була базою для медичної підготовки ченців монастиря. Монастир був заснований у 988р. Шпиталь в Межигір'ї після 1755р. намічалося перетворити в суспільний будинок для інвалідів, але ж така установа була організована в Кирилівському монастирі в Києві, а Межигір'я в 1787р. було знищено пожежею. В казацьких шпиталях, на відміну від громадянських шпиталів в містах та селах, знаходили притулок не тільки каліки, но також отримували лікування поранені і хворі. Це були перші свого роду військові лікувальні заклади в Україні.

Таким чином, першими громадськими установами у нас на Україні були опікувальні, лікувальні установи виникли у нас значно пізніше. Медична допомога хворим, їх лікування, за винятком безпритульних, проводилась вдома і була виключно особистою спрівою.

У самій Січі були цирульники - професіонали, які надавали екстрену медичну допомогу при нападі на Січ турецьких військ. Дипломованого лікаря на постійній службі у війську козаків довго не було навіть після возз'єднання України з Росією, не дивлячись на запити кошового отамана до Петербургу.

Нещодавно знайдено новий історичний документ XVIII століття, який свідчить, що в Запорізькій Січі існувала медична канцелярія, яка контролювала видачу медикаментів. У кошового отамана Калнишевського була своя аптека з запасом медикаментів. Запаси формувалися за наказом медичної канцелярії і належали Війську Запорозькому. Також цей документ вперше свідчить про діяльність професійного російського військового лікаря (Христофора Фігнера) в 1760р. безпосередньо у Війську Запорізькому.

З часом, кількість козаків Січі зростало, а також величезна кількість поранених, частина з яких назавжди залишалася інвалідами, з'явилися причинами відкриття козацьких шпиталей, розглянутих раніше.

Особливість медичної допомоги в Запорізькій Січі, як свідчить літопис, полягала в тому, що лікування поранених і хворих здійснювалось за рахунок скарбниці Війська Запорізького.



Робітники середньовічних міст з економічних і правових причин об'єднувалися в цехи. Під назвою цирульників документальні відомості про таких ремісників-лікувальників знаходимо по наших архівах з кінця XIV ст., коли по містах України заведено було самовря­дування, відоме в нашій історії під назвою магдебурзького права. В XV ст. Київському магістрату були підпорядковані 16 ремісничих цехів різних спеціальностей, між ними був і цех цирульників. Цехи були для тих часів єдиними школами ремісництва. Цехи цирульників були теж своєрідною єдиною школою медичних кадрів протягом багатьох століть для наших широких народних мас.

За тих часів було ще в звичаї кожному дипломованому докторові мати коло себе кілька учнів, які допомагали йому в роботі, вчилися виконувати дрібні лікувальні маніпуляції та набували навичок догляду за хворими. З часом вони працювали по містечках і великих селах самостійно. Кількість таких учнів була невелика. Працювати по містах, де були цехи цирульників, вони не мали права, під загрозою штрафів.

Керівним цехом цирульників для України був львівський, заснований у 1512 році. Спочатку у Львові до цеху цирульників входили майстри різних національностей, але згодом, з поширенням у Польщі, під впливом єзуїтів, релігійної нетерпимості, українців та євреїв до цеху то приймали, то не приймали. По інших містах України, за винятком Кам’янця-Подільського, до цеху приймали осіб різних національностей.

Статути наших цехів розрізняли таких членів свого об’єднання: 1) учнів, яких на Україні називали «хлопцями» (discipulus), 2) підмайстрів - у нас вони називалися «молодиками», «челедняками» (medius socius, servus), 3) майстрів (magister). Учні приймалися віком коло12 років, грамотність для них була необов’язкова. Кожний учень перед вступом вносив у цехову скриньку певний внесок (від 6 грошів до 6 злотих). На­вчання учня в цеху тривало 3 роки. Учнів у одного майстра не повинно було бути більше 3—4. Вчили майстри учнів робити кровопускання, ставити банки, сухі та з насічками (криваві), розрізати гнояки, виривати зуби, перев'язувати рани, накладати лещата при переломах, вправляти вивихи, виготовляти різні пла­стирі для лікування ран. Навчали вони своїх учнів ознак певних хвороб і, обов'язково, голярської справи.

Закінчивши навчання, учень вносив у цехову скриньку пев­ний внесок (коло 12 злотих), і його вписували в цехову книжку вже підмайстром, молодиком. Молодик повинен був попрацювати у свого майстра ще 6 місяців, дістаючи лише 1 грош на тиждень. Після цього строку він мав право перейти на роботу до іншого майстра. За більшістю статутів, підмайстер, закінчивши науку в основного майстра, повинен був розпочати «мандруван­ня». Діставши від свого цеху довідку про навчання, він перехо­див до іншого міста, звертався там до цехмайстра і, за його при­значенням, починав працювати челядником у одного з майстрів. Звичайна платня челядникові — третина його виробітку. «Мандрування» мало на меті ознайомлення молодика з засобами лікування по інших містах. У Львові, Луцьку, Києві та деяких інших містах України від обов'язку «мандрування» можна було відку­питися певним внеском у цехову скриньку.

Пропрацювавши 3 роки, тобто не раніше як через 6 років після початку навчання цирульничої майстерності взагалі, молодик міг клопотатися перед цехом про дозвіл складати іспит на майстра. Діставши дозвіл, молодик вносив у цехову скриньку 10 злотих і одержував від цеху матеріали для виготовлення іспитових матеріалів. Для іспитів потрібно було виготовити мазі, пластирі (окремі з них складалися з 19 речовин), порошки, направити нову бритву, ножиці, пущадло для кровопускання. Після закінчення іспитів, канди­дат у майстри влаштовував гостину для свого цеху. Оскільки це в середньому коштувало до 100 злотих, які не завжди міг дати молодий майстер, то інколи дозволялося справляти її через рік після іспитів. Невиконання новим майстром цього обов'язку перед цехом каралося штрафом до 5 фунтів воску (коло 20 злотих).

По всіх містечках України працювали свої цирульники — «партачі». По маєтках поміщики мали своїх цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських цирульників.

Одним з найпоширеніших методів лікування, яке користувалося великою популярністю серед міського і сільського населення, було кровопускання, його широко практикували цирульники в майстернях, банях і по домівках. Дідичі перед початком весняних польових робіт наказували робити кровопу­скання своїм кріпакам, щоб звільнити їх від зимової «спрацьованої» крові. Вважали, що кровопускання посилює міцність і працездатність.

Цирульники, обслуговуючи широкі маси міського і сільського населення, будучи близькіми до них своїм світоглядом, становили основні кадри, які лікували наш народ протягом багатьох століть. З часом, після возз'єднання України з Росією, першим урядовим лікарям по містах і повітах довелося вести з цируль­никами велику боротьбу, щоб підпорядкувати їх роботу своєму контролеві. Фактично цехова медицина на Україні втратила свій вплив лише в другій половині XIX ст.


Контрольні питання:

1. Братерства на Україні .


2. Види медичної допомоги запорізьких козаків .
3. Лікувальні установи в Запорізькій Січі.
4. Джерела фінансування лікувальних заходів в Запорізькій Січі.

5. Заснування козацьких шпиталів.



Перелік рекомендованої літератури:

  1. Бенюк Н. история фармации Галичины (XII-XXвв.)// Провизор.-1999-№22.-С.13-15;1999 - №23-С. 44-45;1999 - №24.-С.40-41; 2000-№3-С.23-24; 2000-№2.-С. 30-32; 2000-№1-С. 36-38 ; №3-С.23-24.

  2. Бородий Н.К. Из истории медицины Новой Запорожской Сечи.(1734-1775)//Сов. Здравоохранение.-1975.-№12.-С.55-60.

  3. Верхратский С.А., Заблудовский П.Ю. Історія медицини; Навч. Посібник.-4- ие вид.,- К.: Вищ. шк..,1991.-С.202-209,232-236.

  4. Оборин Н.А. Из истории медицины в Запорожской Сечи// Врачебное дело – 1995.-№11.-С.115-118.

  5. Пушин Г.Л.,Пушин С.Г., Медицина в Запорожской Сечи// Врачебное дело-1993.-№9.-С.108-111.

  6. Рудик С.Як лікувалося козацтво// Ваше здоров’я.- 1998.-4ав.

  7. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків.- Т.І.- Львів,1990.-С.192-

ТЕМА 21-23: УКРАЇНСЬКА ФАРМАЦІЯ В 20 СТ.
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ
ФАРМАЦІЇ.


Мета заняття: систематизувати знання про історію розвитку фармації на
Україні, вивчити загальні риси української фармації,
виділити характерні риси розвитку аптечної справи на
Україні.

В 1913р. на Україні функціонувало 1067 аптек ( 714 сільських й 353 міських), з яких лише 43 належали земствам, а 1024 приватним власникам.

Після проголошення радянської влади на Україні (грудень 1917р.) здійснювалася програма охорони здоров'я, яка була заснована на передачі лікувальних і аптечних установ у власність держави. Процес націоналізації на Україні мав характерні риси, що було пов'язане з недостатньо міцним положенням Радянської влади в республіці. Оголошення 28 грудня 1918р. Раднарком РРФСР декрету "Про націоналізацію аптек" постфактум узаконило державну власність на аптеки, які були передані у ведення Наркомздраву. За прикладом РРФСР, Раднарком України 17 травня 1919р. прийняв декрет " Про націоналізацію аптечної справи на Україні". Характерно, що "ленінський" декрет про націоналізацію аптек в Україні було прийнято кілька разів, що пояснюється специфікою місцевих умов і недостатньо міцним положенням Радянської влади в республіці. У зв'язку з повторним вторгненням деникенських військ на Україну (серпень 1919р.) нова влада відновила старі порядки. Медичні й аптечні установи  повернули приватним власникам. Зі зміцненням радянських позицій на Україні відновився курс на загальну  націоналізацію аптек. 14 березня 1920р. РНК України прийняла другий декрет "Про націоналізацію аптечної справи", у якому окрім передачі всіх аптек у власність держави заборонялася приватна торгівля медикаментами з метою боротьби зі спекуляцією. До червня 1920р. усі українські аптеки були націоналізовані, при цьому їх кількість зменшилася до 660. Деякі власники віддавали перевагу знищенню аптеки, ніж передати її у власність держави.
У цей період лікарське забезпечення населення було вкрай недостатнім. Замість торгівлі медикаментами діяла система їх централізованого  розподілу на основі затверджених коефіцієнтів. При  НКЗ України був організований центральний аптечний склад, куди повинні були надходити медикаменти. Але внаслідок відсутності вітчизняної промисловості й зовнішньо-економічних зв'язків, надходжень не було. У лютому 1920р. був видан указ, що зобов'язував приватних власників здавати в бюро заготівок приватні запаси медикаментів, перев'язних матеріалів і предметів догляду за хворими. Але загальна кількість заготовлених таким нетрадиційним способом медика-ментів не покривала й половини їх потреб. Першочерговим було забезпечення медикаментами армії.

Процес розподілу медикаментів серед населення проходив досить складно. Центральний аптечний склад періодично розподіляв медикаменти між губернськими відділами охорони здоров'я, а ті, у свою чергу, між повітовими підвідділами охорони здоров'я. Так, отримане за розверстками медичне майно практично  цілком  використовувалося  губернськими містами, і лише незначна його частина надходила в повітові міста. Село нічого не одержувало взагалі.


Навесні 1921р. московський уряд оголосив перехід до Нової економічної політики, але на території України порядки "воєнного комунізму" ліквідовані не були. Вилучення продовольства  у  населення (так звана продразверстка) призвело в 1921-1922рр. до масових захворювань на ґрунті хронічного недоїдання й до поширення епідемій. Усвідомивши потенційну небезпеку поширення епідемій європейські держави, що граничать  із Україною, та міжнародні організації почали  поставку медикаментів на Україну із другої половини 1921 р. через Москву, а починая з березня 1922 р.- безпосередньо на Україну. Допомога була припинена влітку 1923р.

Внаслідок відсутності зовнішньоекономічних зв'язків і бездіяльності вітчизняної фармацевтичної промисловості, надходжень медикаментів на Центральний аптечний склад не було. Заготівля медикаментів і перев'язувальних матеріалів проводилася за рахунок примусового вилучення запасів. Із другої половини 1921р.почали надходити на Україну медикаменти від міжнародних організацій. Замість торгівлі медикаментами діяла система їхнього централізованого розподілу на основі затверджених коефіцієнтів. Безкоштовну лікарську допомогу населенню України надавали аптеки лікувальних установ.

З метою використання приватних запасів медикаментів і поліпшення матеріальної бази аптек 5 травня 1922р.Нарком охорони здоров'я дав дозвіл на тимчасову передачу деяких аптек в оренду приватним особам. Було передано всього 9 аптек на Україні. Дію цього закону в 1924р. було припинено. З 1 червня 1922р. аптеки почали переводитися на госпрозрахунок. Медикаменти стали відпускатися безкоштовно для медичної допомоги в лікарнях і поліклініках і за плату для лікування вдома.

За даними 1933р. налічувалося 1322 аптеки: (75,5%) - у містах і (24,5%)- у селах України. В 1935р. була проведена класифікація аптек на 5 груп: госпрозрахункові аптеки, фабрики ліків, аптеки - розподільники, аптеки при ЛПУ, аптеки- бази. Починаючи з 1935р. були відкриті аптечні пункти при сільських лікувальних установах. Наприкінці 1935р. в УРСР діяло 2670 аптечних пунктів.

Відповідно до Постанови Раднаркому СРСР «Про торгівлю медикаментами» від 02.07.1935р. і аналогічній Постанові уряду України від 01.09.35р. були ліквідовані майже всі аптеки лікувально - профілактичних установ, а залишені з них втратили самостійність і право на торгівлю ліками. Крім того, з метою наближення лікарської допомоги до населення, з 1935р. почали відкриватися аптечні пункти при сільських лікувальних установах. В 1938р. аптекоуправлінням були передані аптеки відділів робочої медицини. Із січня 1939р., аптекоуправлінням також була передана аптечна  мережа суспільства Червоного Хреста. Більшість із них було переведено на госпрозрахунок, інші - реорганізовані в аптеки при ЛПУ. Число аптек у веденні аптекоуправлінь збільшилося: в 1938р.- на 236,в 1939р. - на 455. В 1940р. на Україні працювало 2419 аптек (в 1936р.- 1115 аптек) і 5360 аптечних пунктів.

Фінансове становище аптек було складним, що пояснюється:


а) низькою платоспроміжністю населення;

б) створенням запасів медикаментів на випадок війни;

Для виконання плану товарообігу через аптекоуправління  реалізувалися товари народного споживання, далекі від медичного асортименту. 
В 1930р. був відкритий Український інститут експериментальної фармації. За ініціативою вчених інституту для підвищення якості медикаментів була розгорнута мережа контрольно - аналітичних лабораторій, яка збільшилася за період 1931 - 1939рр від 11 до 30.

У листопаді 1941р., у порівнянні з довоєнним періодом, у СРСР  виготовлялося лише 8,4% лікарських засобів, 44% хірургічних інструментів,77% перев'язних матеріалів. Починаючи з грудня 1941р. на Уралі, у Західному Сибірі , Середній Азії була організована так звана східна група підприємств медичної промисловості. Під час Великої Вітчизняної війни медичне і аптечне майно, а також Аптекоуправління України були евакуйовані з окупованої території. Використання ресурсів лікарських засобів строго регламентувалося: у першу чергу забезпечувалися військові госпіталі, потім забезпечувалися потреби інших медичних установ, для вільної реалізації населенню ліки практично не надходили.

За час окупації України фашистськими військами було зруйновано й знищено 1834 аптеки (75% від їхньої довоєнної кількості) , 5360 аптечних пунктів (100%), майже всі галеново-фасувальні й контрольно-аналітичні лабораторії, залишилося лише 13% провізорів.

Відродження аптек на Україні почалося відразу після звільнення від окупантів. Уже в  лютому 1943р., після звільнення перших районів  Луганської й Харківської областей, були відкриті перші аптеки. На 1 липня 1945р. в УРСР працювала 1701 аптека й 2707 аптечних пунктів( відповідно 69% і 50% довоєнної кількості). Однак прилавки цих аптек пустували. Фармація України ще більше, ніж до війни, виявилася залежною від поставок з Росії й інших республік СРСР. Ці поставки лише на 15- 30% забезпечували потреби України. Гострий недолік медикаментів у післявоєнні роки компенсувався в основному завдяки надходження гуманітарної допомоги від союзників СРСР з антигітлерівської коаліції.

Аптечна мережа України була відновлена до кінця 40 - х років: наприкінці 1946р. відновило роботу 86% довоєнної кількості аптек, план товарообігу був виконаний на 13%, але в 1948р., внаслідок грошової реформи зменшилося придбання ліків населенням. З метою виконання річного плану, були ліквідовані обмеження при відпустці.

Для поліпшення керівництва сільською аптечною мережею в 1958р. на Україні почало проводитися районування аптечної мережі.

Воно полягало в переведенні аптеки, що перебуває в районному центрі, у статус ЦРА, якої підпорядковувалися сільські аптеки даного району.

Наприкінці 60- х років на Україні перебувало лише 14,3% підприємств медичної промисловості СРСР, основну масу медикаментів було потрібно ввозити з-за меж республіки. Через незадовільний стан матеріально- технічної бази підприємств порушувалася технологія виробництва, що призводило до погіршення якості продукції. 

Потреби України в медикаментах перекривалися за рахунок імпорту. Так в 1966р. в аптеки України надійшло 800 найменувань ліків від українських виробників , 2300- з інших союзних республік і 100 найменувань за імпортом. Далі динаміка імпорту стрімко  зростала: в 1968р.- 180 найменувань, в 1976р.- 350 найменувань; за десятиліття ( 1968 – 1978рр.) надходження імпортної продукції в аптеки збільшилося в 5 разів. В 1980- ті роки імпортні поставки стали ще більш великими.

Згідно із соціальною політикою уряду, 45% ліків відпускалися населенню безкоштовно, пільгові категорії населення мали знижку до 80% , це ще більш загострювало проблему дефіциту.



Кардінальні політичні, економічні зміни на початку 90-х років , які були пов'язані з розпадом СРСР, погіршили лікарське забезпечення України та з'явились причиною кризи фармацевтичної промисловості. Це відбулось внаслідок порушення економічних зв'язків з підприємствами, які знаходилися за межами України: зменшилося постачання готових лікарських засобів та сировини для української фармацевтичної промисловості. Крім того загострилася до того існувавша проблема кризи матеріально-технічної бази промислових підприємств та її невідповідність міжнародним стандартам.

Із прийняттям ринкових законів у галузі почався процес демонополізації й переведення державної власності в інші види власності. Ці процеси набули різні напрямки : частина аптек перейшла в комунальну власність міст, колективи інших аптек  взяли  свої аптеки в оренду, деякі  аптеки  відійшли в  підпорядкування ЛПЗ. Одночасно почалося інтенсивне проникнення в сферу фармації комерційних структур. Неконкурентоспроможність державних аптек у порівнянні із приватними пояснювалася:

1) затовареністю неходовою продукцією;

2) відсутністю вільного вибору постачальників;

3) відсутністю зацікавленості в кінцевому результаті праці та ін.

Кількість комерційних фармацевтичних структур стрімко зростала, завдяки гнучкому ціноутворенню й організації  власної  мілкороздрібної  мережі.

Основним юридичним документом, що затвердив зміни у вітчизняній промисловості, став Закон України «Про лікарські засоби», прийнятий Верховною Радою України 4 квітня 1996р.

Спеціальним органом держконтролю якості лікарських засобів була призначена Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів МОЗ України. Згідно Постанови Кабінету Міністрів України № 707 від 07.07.97р. на базі майна ліквідованого ПО «Фармація» була утворена Державна акціонерна компанія «Ліки України».

З метою забезпечення законності й стабільності діяльності фармацевтичної галузі за рекомендацією ВООЗ розроблена і була перетворена в дію державна програма забезпечення населення лікарськими засобами; вона враховує інтереси всіх зацікавлених сторін фармацевтичного ринку

(виробників, регулюючих органів і споживачів), має комплексний підхід і гарантує: доступність, якість і раціональне використання лікарських засобів.

Ціль програми - поліпшення здоров'я населення шляхом забезпечення його ефективними, безпечними і якісними лікарськими засобами. Основними завданнями програми є забезпечення:
1. доступу населення до ефективних, безпечних і якісних лікарських засобів ;
2. якості  лікарських засобів і фармацевтичних послуг;

3. раціонального використання лікарських засобів.

1) Доступ населення до ефективних, безпечних і якісних лікарських засобів  базується на:

- концепції  відбору основних  лікарських засобів до Національного Переліку основних життєво - необхідних лікарських засобів і виробів медичного призначення, а також зниженні їх вартісті; 

- розробці Переліку лікарських засобів, який формується МОЗ на основі стандартів лікування;

- закупівлі на тендерній основі лікарських засобів для лікувально-профілактичних установ відповідно Переліку, заснованого на принципах раціонального використання лікарських засобів із застосуванням фармако-економічного аналізу;

- закупівлі лікарських засобів за рахунок державного й місцевого бюджету, фондів медичного страхування, засобів підприємств;
- пріоритеті державного фінансування закупівлі лікарських засобів для лікування серцево-судинних, онкологічних, інфекційних захворювань (туберкульоз, СНІД), психічних, хронічних захворювань (цукровий діабет, бронхіальна астма), а також для вакцинації населення;

- наявності (необхідного) обов’язкового асортименту лікарських засобів в аптечній мережі;

- забезпеченні рівних умов для функціонування аптечних установ, незалежно від форм власності й підпорядкування;

- введенні державної системи реєстрації цін на лікарські засоби згідно з відповідним Переліком.

2) Забезпечення належної якісті лікарських засобів вимагає введення наступних заходів:

- введення виробничої практики: лабораторної (GLP), клінічної (GCP), виробничої (GMP), дистриб’юторської (GDP);

- державне регулювання обігу лікарських засобів : створення, виробництва, контролю якісті, ввозу в Україну й вивозу, а також реалізації лікарських засобів , яке здійснює Держінспекція з контролю лікарських засобів ;

- удосконалення системи реєстрації лікарських засобів шляхом посилення вимог до реєстраційних документів і процедури реєстрації відповідно до рекомендацій ВООЗ і ЄС;

- ліцензування й інспектування суб’єктів господарювання, які роблять, імпортують, експортують і реалізують лікарські засоби;

- проведення разом з іншими країнами, міжнародними організаціями і ВООЗ широкомасштабних дій з виявлення й вилучення фальсифікованих серій лікарських засобів;

3) Для раціонального використання лікарських засобів  необхідно:
- впровадити в лікувально-профілактичних закладах формуляри, розроблені на основі стандартів лікування, затверджених МООЗ;

- щорічно досліджувати й аналізувати використання лікарських засобів ;


- надавати медичним, фармацевтичним працівникам і населенню об'єктивну інформацію про лікарські засоби.
Контрольні питання:

  1. Аптечна справа в перші роки Радянської влади.

  2. Поновлення ринкових відносин на Україні.

  3. Фармація радянської України в 30-і роки.

  4. Аптечна справа в період великої вітчизняної війни.

  5. Відновлення зруйнованої аптечної мережі

  6. Відкриття першої вільної аптеки.

  7. Аптечна служба України в 1950 - 1980-і роки.

  8. Державна програма забезпечення населення лікарськими засобами.

  9. Фармація України в 90-і роки XX століття.

  10. Перспективи розвитку національної фармації.


Перелік рекомендованої літератури:

1. Гунський І.М., Ткачук В.А. Відбудова і розвиток аптечного


господарства УРСР в післявоєнні роки // Фармац. журнал.- 1975. - № 2. –
С. 10-14.

  1. Зелінськнй А М., “Дослідження фармацевтичної науки і практики на Україні за 60 років Радянської влади" // Фармац. журнал.- 1977 - № 5. - С. 12-14.

  2. Історія фармації України / Р.В. Богатирьова, Ю.П. Спіженко, В.П. Чсрних та ін. - Х.; Прапор. Вид-во УФА, 1999. – С. 109-158.

  3. Мініович І.О. З історії аптечної справи // Фармац. жури. - 1974. -№ 4. - С.

83-85.

  1. Національна політика ліків в Україні: сучасний стан та перспективи на майбутнє // Вісник фармакології та фармації.- 2003- № 1. - С. 2-11.

  2. Розвиток і досягнення фармацевтичної науки в галузі організації та економіки фармації на Україні // Фармац. Журнал.- 1974.- № 3. – С. 33-38.

7 Розвиток фармації за період від першого до другого з'їзду фармацевтів
УССР// Фармац. журнал. – 1972.- № 2.- С. 3-5.

8. Сатини М.Л Фармацевтична справа в Україні: Минуле Сьогодення. День


Прийдешній. – К.: Інститут історії України ПАН України, 1998. - 336 с.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка