Навчальний посібник для студентів вищих фармацевтичних навчальних закладів та



Сторінка8/12
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.47 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
ТЕМА 16-17: Фармація радянського періоду.

Мета заняття: вивчити організацію лікарського обслуговування в роки відновлювального періоду, відновлення аптечної мережі в післявоєнний період. Засвоїти розвиток фармації в 60-90 роки 20 ст.
Десятий з’їзд комуністичної партії , що відбувся в березні 1921року, прийняв рішення переходу до НЕПу. З перехідом країни до відновлення народного господарства почався новий етап в діяльності аптечної служби. Більшість установ охорони здоров’я було знято з держаного бюджету, та на основі господарчого розрахунку належало раціоналізувати їх роботу. 19 грудня 1921року Рада Народних Комісарів РРФСР прийняла нову постанову про порядок здійснення платні за лікарські засоби , що продаються з аптек. Цією постановою продаж лікарських засобів та перев’язочних матеріалів хворим, що обслуговувалися радянськими лікарняними установами ( лікарні, амбулаторії) за рецептами лікарів цих установ повинен був проводитися безкоштовно за рахунок коштів профспілок та органів охорони здоров’я. В усіх останніх випадках відбувався платний продаж лікарських засобів. Предмети гігієни та догляду за хворими надавалися лише за визначену плату. Кошти від продажу медичних товарів надходили до Народного комісаріату охорони здоров'я для придбання медикаментів. Для відновлення та розвитку аптечної справи був введений господарський розрахунок. Аптеки при амбулаторіях закривалися, і основною установою, що здійснювала лікарське обслуговування населення, ставала госпрозрахункова аптека. В1922р. усе аптечне господарство, за винятком лікарняних аптек, перейшло на госпрозрахунок.

Госпрозрахункові аптеки системи місцевих органів охорони здоров'я, які займалися реалізацією медикаментів застрахованим робітникам і службовцям, називалися єдиними аптеками. Ці аптеки були найбільш привабливими і володіли найкращою та найдосконалішою формою надання лікарської допомоги населенню, що відображається в їх назві. У перші роки НЕПу утворився тип платної аптеки зі змішаним відпуском ліків. Незабаром він був відсторонений і утворений тип госпрозрахункової державної аптеки, що проіснувала на протязі багатьох наступних десятиліть. Ці господарче-розрахункові установи , що управляли аптеками, мали назви єдиних аптек. Вони займалися продажем ліків та лікарських засобів населенню та медичним організаціям, а також безкоштовним наданням ліків застрахованим особам та членам їх родин за рахунок державної системи страхування . З середини 20-х років в УРСР починається ріст мережі єдиних аптек: 1925рік – 787 установ, 1926рік – 930 установ, 1927рік – 1096 установ. Рішенням народного комісаріату охорони здоров’я РРФСР 5 травня 1922 року та належною постановою Ради Народних Комісарів УРСР в 1923 році були організовані господарче-розрахункові медторги , в функції яких входило постачання аптек лікарськими засобами, а у наслідку й управління аптечними установами.

Постановою Раднаркому від 9 січня 1922 року дозволялося відкриття приватних лікарських установ ( лікарні, амбулаторії) та аптек. Дозволялася оренда державних аптек, але з дозвілу та під контролем Раднаркому та місцевих органів охорони здоров’я. Ця постанова була викликана нестачею коштів , необхідних для утримання усіх націоналізованих аптек у руках держави. Після прийняття декрету Раднаркому, люди, що були проти націоналізації, починають на місцях боротьбу за отримання в оренду аптек. Ось чому Народним комісаріатом були прийняті енергійні міри з переводу максимальної кількісті аптечних установ на госпрозрахунок, скоротивши цим самим приватний сектор в аптечній галузі. Наявність приватного сектору негативно відзначилась на якості наданих з аптек лікарських засобів. 12 серпня 1922 року Наркомздрав РРФСР звертає увагу губздраввідділів на необхідність посилення контролю за діяльністю приватних та орендованих аптек. Допуск приватного капіталу було дозволено на короткий час. Вже з другої половини 1923 року почалась конфіскація аптек у орендаторів та приватних володарів. До кінця 1925 року усі приватні та орендовані аптеки були переведені на госпрозрахунок та перейшли у володіння держави.

З 1 жовтня 1925 року уряд надав пільги, звільнивши від податкового збору державні аптеки, що знаходились на загальнодержавному чи місцевому бюджеті, а також діючих на початках комерційного розрахунку аптеки у містах і сільській місцевості. Увесь чистий прибуток госпрозрахункових аптек та аптек, що підпорядкувалися місцевим відділам охорони здоров’я, надходив у відповідні відділи охорони здоров’я на поліпшення та поширення лікарської допомоги населенню.

У вересні 1926 року було проведено Всеросійську, в 1927 році – першу Всеукраїнську нараду аптечних робітників. Нарада підвела підсумки роботи, розмітила шляхи розвитку аптечної справи : необхідність поліпшення науково-практичної та виробничої діяльності аптек та посилення контролю якісті лікарських препаратів. Також малось на увазі поширення аптечної мережі та перебудова фармацевтичної освіти.

Постановою Раднаркому РРФСР від грудня 1927 року було розраховано витрату госпрозрахункової аптеки: 10% - у фонд поліпшення побуту робітників, 20% - у резервний капітал, частина , що залишилась , йшла на поліпшення та розширення лікарської допомоги у сільській місцевості . В 1928 році для научної розробки питань , пов’язаних з діяльністю аптечних установ, при Народному комісаріаті охорони здоров’я РРФСР створюється Центральна Аптечна Дослідницька Станція ( ЦАДС), на базі якої у наслідку було організовано Всесоюзний науково-дослідницький інститут фармації.

В перші роки радянської влади в аптеках працювало багато осіб, не маючих фармацевтичної освіти. Необхідно було змінити кустарно-ремісничну систему підготовки фармацевтичних кадрів створенням вищих та середніх фармацевтичних шкіл. В 1918 році хіміко- фармацевтичний відділ при вищих медичних курсах (створених весною 1917 року у Москві) було перетворено у хіміко-фармацевтичний факультет ІІ Московського університету. Перший фармацевтичний інститут в країні був створений в 1919 році в Ленінграді. В 1921 році були відкриті фармацевтичні інститути в Одесі, Харкові та Києві, в 1922 році - фармацевтичний факультет при Тбіліському університеті. В січні 1918 року Наркомом охорони здоров’я було заборонено прийом до аптек аптекарських учнів. Для підготовки середніх фармацевтичних кадрів з 1920 року були відкриті 6- та 9- місячні курси, а також дворічні фармацевтичні школи. В 1921 році створюються середні фармацевтичні установи- технікуми.

В 1926 році на Всеросійській нараді аптечних робітників було прийнято рішення про перебудову фармацевтичної освіти та подальші шляхи розвитку фармації у країні. Підкреслювалась необхідність підготовки спеціалістів вищої кваліфікації з усих галузей фармацевтичної справи: як для аптек, так і для галенових лабораторій, фармацевтичних виробничих установ та аптечних складів. На 1 січня 1927 року в країні нараховувалося 22 технікуми, 4 фармацевтичні факультети (Москва, Ленінград, Тбілісі,Перм) та самостійний хіміко-фармацевтичний інститут в Одесі.

Паралельно з націоналізацією аптечного господарства протікав і процес передачі в державне володіння фармацевтичної промисловості. Цей процес почався в 1918 році та завершився в 1919 році . В червні 1918 року при ВСНГ РРФСР було створено управління промисловими фармацевтичними установами “Фармцентр”, реорганізоване в 1919 році в Головне управління хіміко-фармацевтичними заводами (Главфармзав) , у склад якого увійшли 62 установи. Однак із-за незадовільного стану обладнання , нестачі сировини, палива та кадрів, до кінця громадянської війни у ведені Главфармзаву залишилося 45 установ, з них регулярно працювало лише15. Відповідно скоротився і об’єм фармацевтичної продукції. В 1920 році вітчизняна промисловість задовольняла усього 17 відсотків потреб Наркому охорони здоров’я у лікарських засобах та препаратах. На кінці 1921 року замість Главфармзаву організовується Фармтрест, у ведення якого передається 5 вагомих московських фармацевтичних заводів. Решта фармацевтичних установ передається створеним на початку 1922 року аптечним управлінням.

В 1922 році при Народному комісаріаті охорони здоров’я створюється Держмедторгове об’єднання з постачання аптек та лікарняних установ готовими лікарськими засобами та препаратами , в основному закордонного виробництва. Наявність двох паралельних каналів лікарського постачання призвело до неузгодженості в діях та різнобої у цінах. 1 липня 1925 року Держмедторг та Фармтрест об’єдналися в акціонерне товариство Держмедторгпром.

Відновлення фармацевтичної промисловості йшло достатньо швидкими темпами та у 1926 році вітчизняні підприємства задовольняли 2/3 усіх потреб країни в лікарських засобах та препаратах.

В передвоєні роки була проведена велика робота з вдосконалення керівництва аптечної служби у масштабі області, республіки та країни.

В цілях організаційного та економічного управління аптечною справою , що знаходилась у стані розвитку , у 1929 році в кожній області та краї були організовані обласні та краєві аптечні управління , що були наділені широкими правами та являлися держрозрахунковими об’єднаннями . З метою поширення аптечної мережі та постачання медичними товарами , в 1931 році в складі Наркому охорони здоров’я РРФСР було створено Російське Аптечне об’єднання - РАПО. Об’єднання – це оперативно- господарчий орган, через який Нарком охорони здоров’я здійснював покладені на нього функції в області планування і регулювання аптечної справи та організації медичного постачання. В склад об’єднання включені деякі промислові підприємства при Наркомі охорони здоров’я : Центральна Аптечна Дослідницька Станція та її республіканські, краєві та обласні аптекоуправління та медторги. Усі організації , окрім аптекоуправлінь та медторгів, зі своїм майном та капіталами, були передані в безпосереднє ведення об’єднання. Аптекоуправління та медторги залишилися в безпосередній підлеглості місцевих органів охорони здоров’я, та підпорядковувалися об’єднанню лише в області планування, технічного управління, контролю та обліку наявністі предметів медичного постачання.

Засоби РАПО складалися з капіталів підпорядкованих йому підприємств, та з однократних внесків йому аптекоуправлінь та медторгів , розмір яких був встановлений Наркомом охорони здоров’я , що було також погоджено з Наркомфіном РРФСР. Централізація засобів дала можливість використовувати значні асигнування на розширення аптечної мережі

В 1935 році на базі РАПО було організовано головне Аптечне Управління Наркому охорони здоров’я РРФСР ( ГАПУ РРФСР). В підпорядкуванні ГАПУ знаходилися усі обласні та краєві аптекоуправління, баланси яких з 1 січня 1936 року включалися до єдиного балансу ГАПУ . За таким же принципом були в останні роки організовані ГАПУ союзних республік. В 1936 році було організовано МОЗ СРСР, в складі якого почала свою роботу аптечна інспекція, що здійснювала загальне керівництво та контроль за діяльністю аптекоуправлінь союзних республік.

Передвоєні п’ятирічки характеризуються успіхами в розвитку та укріпленням позицій аптечної та лікарняної справи. В період 1928-1932 років значно зросла мережа аптек, магазинів та на 40% перебільшила дореволюційну мережу. В роки другої п’ятирічки особлива увага приділялась розширенню мережі аптек в сільській місцевості.

Постановою Ради Народних Комісарів від липня 1935 року “Про торгівлю лікарськими засобами ” була скасована система розподілу та нормування ліків, а також введено продаж ліків за рецептом та без рецепту лікаря. Відповідно з цією постановою, в сільській місцевості почали організовуватися аптечні пункти, які в свою чергу давали населенню можливість без проблем отримувати медичну допомогу. Також було дозволено відкривати аптеки суспільним організаціям червоного хреста та відділам робочої медицини. За роки перших двох п’ятирічок аптечна мережа збільшилася в середньому в 3 рази. Більш ніж у два рази збільшилося використання ліків населенням.

В роки третьої п’ятирічки спостерігається значний ріст кількості міських аптек та укріплення матеріальної бази існуючих аптек. В ці роки особлива увага приділялась якісті ліків. Посилився контроль за якістю лікарських засобів: як тих, що надходили від промислових підприємств, так за якістю тих , що виготовлялися в аптеках. Лише на протязі 1938 року було відкрито більш ніж 70 контрольно-аналітичних лабораторій. Усього в країні до початку 1941 року в системі аптекоуправлінь було 295 контрольно-аналітичних лабораторій та 1131 контрольно-аналітичних кабінети та столи при аптеках.

У роки Великої Вітчизняної Війни необхідно було перебудувати все народне господарство на задоволення потреб армії і флоту. Продукція, що випускалась медичною промисловістю, предоставлялася, в першу чергу, військовому відомству. Багато фармацевтів пішли на фронт. Перед аптечними працівниками постали нові завдання. Необхідно було знаходити нові лікарські засоби, виробити заміну харчових продуктів при виробництві ліків (основи для мазей), організовувати виробництво медикаментів.

У роки війни гостро встало питання про лікарську сировину. До збору лікарської сировини були притягнені школярі, піонери, комсомольці і широкі верстви населення. У травні 1942р. Головним аптечним упраленням Міністерства охорони здоров'я РРФСР була організована госпрозрахункова контора з заготівки, переробки і збуту лікарських рослин, на яку покладалося постачання лікарською рослинною сировиною підприємств галеново-фармацевтічної промисловості і аптечної мережі.

Військові дії на території ряду республік СРСР завдали велику утрату всьому аптечному господарству. Лише у 24 областях і краях РРФСР було знищено 1200 аптек.

Під час окупації населення не отримувало необхідної лікарської допомоги. Після звільнення території від німецьких окупантів йшло негайне відновлення народного господарства. У відновленні брали участь всі аптечні працівники СРСР.

Оскільки медична промисловість, частково зруйнована в роки війни, не могла повністю забезпечити потреби країни в медикаментах і в медичному устаткуванні, виникла необхідність концентрації в єдиному центрі планування потреби і розподілу медичних виробів, що випускалися. Крім того, необхідно було координувати хід розвитку і відновлення аптечної мережі союзних республік. З цією метою в липні 1945р. при Міністерстві охорони здоров'я СРСР було організовано Головне аптечне управління, на яке було покладено керівництво аптечною справою в країні і організація лікарського обслуговування населення. У роки четвертої п'ятирічки відбувається відновлення і подальше розширення аптечної мережі по всіх союзних республіках.

З метою наближення лікарської допомоги до населення в четвертій п'ятирічці набула поширення форма торгівлі простими ліками і предметами сангігієни через лотки та кіоски. На початок четвертої п'ятирічки фармацевтична промисловість знаходилася у веденні різних відомств. У 1946р. було утворено Міністерство медичної промисловості, що об'єднало роботу фармацевтичних заводів СРСР і науково-дослідних і хіміко-фармацевтичних лабораторій та інститутів. Були відновлені підприємства, зруйновані в період війни. Особлива увага зверталася на створення виробництв з випуску фамацевтичних препаратів в національних республіках.

П'ята п'ятирічка була періодом подальшого розвитку аптечної мережі. З 1951по 1955 рр. було відкрито 674 аптеки, у тому числі 618 міських і 56 сільських. Крім того, в сільській місцевості при дільничних лікарнях і при фельдшерсько-акушерських пунктах було відкрито 14680 аптечніх пунктів. До кінця п'ятій п'ятирічці в країні було 5732 міських і 7017 сільських аптек і 70766 аптечних пунктів. Розширення мережі аптечніх установ, особливо в сільській місцевості, дало можливість поліпшити обслуговування населення лікарською допомогою. Характерною особливістю в розвитку аптечної мережі є зростання питомої ваги крупних аптек. За 2 роки кількість аптек першої категорії збільшилася більш ніж на 40%, другої категорії- на 30%, третій- близько 20%, четвертої- близько 10%, п'ятої- на 5%.

З 1949 по1955рр.було прийнято ряд організаційних мір, спрямованих на поліпшення роботи аптечної мережі. В 1949р.була введена преміальна система за виконання та перевиконання плану товарообігу, яка створила матеріальну зацікавленість аптечних працівників у зростанні кількісті реалізованих ліків та предметів санітарії та гігієни. Було введено систему розподіленої матеріальної відповідальністі за товарно-матеріальні коштовності , яка дозволила поліпшити збереження товарів.

1955-1960рр. були періодом подальшого удосконалення організаційних форм управління аптечною справою та поліпшення роботи аптечних установ.

Контрольні питання:

1.Організація лікарського обслуговування в роки відновлювального періоду

2. Рішення Десятого з’їзду комуністичної партії.

3. Перехід аптечного господарства на госпрозрахунок.

4. Всеукраїнська нарада аптечних робітників..

5.Перебудова фармацевтичної освіти.

6.Розвиток громадської фармацевтичної промисловості.

7.Фармація в роки передвоєних п’ятирічок .

8.Лікарське забезпечення населення в роки Великої Вітчизняної війни
(ВВВ).

9.Відновлення й подальший розвиток аптечної мережі в післявоєнний


період.

10.Розвиток аптечної служби в 1950 - 1990 р.



Перелік рекомендованої літератури:

1.Апазов Н.Д. Развитие и проблемы фармации (К 70-летию


национализации аптек)//Фармация.- 1988. - №6. - С. 1-7.

2.Аржанов Н. Короткое лето НЭП» // Провизор. - 2002 - № 9. – С. 28-31.

3.Верхратский С.А., Заблудовский П.Ю. История медицины.- Киев.- 1991. –

С. 356-359, 384 – 421.

4.Криков В.И. Организация и экономика фармации. – М.: "Медицина", 1983.
- С.45-60.

5.Кузьмин М.К. Советская медицина и медики в годы Великой

отечественной войны. // Сов.медицина. - 1990. - № 5. - С. 9-13.

6.Отечественная фармацевтическая наука за 60 лет советской власти.


Научный обзор / Под ред. Тенцовой А.И. - М.- 1977. - С. 4 - 17.

7.Тольцман Т.И., Голосова Н.А. Учебное пособие по истории и организации фарм. дела.- М.: "Медицина", 1974. - С. 22-30.




ТЕМА 18-19: ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ФАРМАЦІЇ 16 – 18 СТ. МЕДИЧНА ДОПОМОГА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. СИСТЕМА МЕДИЧНОЇ Й ФАРМАЦЕВТИЧНОЇ ОСВІТИ.

Мета заняття: вивчити історію розвитку аптечної справи в різних регіонах
України періоду 16-18ст.; засвоїти особливості підготовки
лікарів і аптекарів.

З 13ст. настав важкий період в історії Київської Русі, пов'язаний з навалою хана Батия. У грудні 1240г. був захоплений Київ. Найменш постраждали від кочівників західні російські землі- Волинь і Галичина. Пізніше було утворено Галицько- Волинське князівство, що зіграло значну роль у розвитку культури й медицини. В 1349р. галицькі землі були захоплені польськими феодалами, а угорські феодали захопили Закарпатську Русь. В 1362p. об'єднані литовські князівства захопили практично всі західні російські землі. Із цього періоду шляхи Київщини, Подолу й Галичини протягом декількох століть відрізняються від історії розвитку слов'ян, що заселяли північно-східні землі, які почали концентруватися навколо Москви й згодом утворювали Московську централізовану державу.

В 15ст. зруйнований військами Золотої орди Київ на якийсь час втрачає свою головну роль у культурі українських земель. У період монголо-татарського ярма особливу роль відіграла монастирська медицина: уся російська медицина того часу знайшла притулок у монастирях.
Однак монастирська медицина на Русі не була монополістом, існувала й світська, мирська. І, незважаючи на антагонізм між собою, вони представляли єдину систему медичних знань і медичної допомоги.
Культурним і медичним центром на українських землях стає м.Львів. Відкриття медичних шкіл на західноукраїнських землях і підготовка радянських лікарів на Україні припадає на кінець 16ст.

У період з 1576-1578рр. князь Костянтин Острозький, український магнат і меценат заснував на Волині Острозьку академію- першу вищю школу в Україні, яку називали «Острозькі Афіни».  При академії був відкритий шпиталь з медичним класом (прообраз факультету медицини). Острог став новим культурним центром, він мав друкарню. Академія існувала до 1640р. По її образу були відкриті братські школи у Львові, Луцьку.
У 1593 році неподалік від Львова, у місті Замостя, була заснована академія з ініціативи та на кошти графа Яна Замостського. Ян Замостський сам здобув освіту в Падуанському університеті і відкрив за прикладом цього університету школу на батьківщині. Окремий медичний клас (факультет) у Замості на початку XVII століття організував уродженець Львову доктор медицини Ян Урсин. Медичний факультет підготував професійних лікарів, найбільш відомі з них доктори медицини: Юрій Дрогобич, Георгій Франциск Скорина, Пилип Ляшковський.

Зв'язок Замостской академії з Падуанським університетом був настільки тісним, що вона вважалася його культурною спадкоємицею. Студенти Замостської академії об'єднувалися в земляцтва: литовське, російське, польське. Російську групу становили випускники братських шкіл Львова, Києва, Луцька. На медичному факультеті кількість студентів не перевищувала 45. При академії був шпиталь на 40 ліжок. Академія проіснувала 190 років, була закрита Австрийською владою після поділу Польщі у 1784 році.

Академія зіграла важливу роль у поширенні наукових медичних знань в Україні того часу. Деякі її випускники продовжували своє навчання в університетах Італії, де отримали ступінь доктора медицини. З їх числа: Георгій Дрогобич, Георгій-Франциск Скорина, Пилип Ляшковський.

Серед українських вчених більш піздніх часів слід згадати Епіфанія Славенецького, що став ченцем і викладав у Києво-Могилянській колегії. Потім він очолив викладання "вільних наук" в Московській медичній школі, відкритої в 1654р. У підготовці медичних кадрів значну роль відіграла заснована в 1632р. Київська колегія, що одержала в 1701р. Указом Петра I титул академії. Київська академія зіграла важливу роль у підготовці медичних кадрів у зв'язку з організацією госпітальних медичних шкіл. На протязі 14 років (1784-1798рр.) з Київської академії вступили в медичні школи більш 300 випускників. Пізніше кадри для медичних шкіл готували в Чернігові, Переяславі, Харкові. Єлісаветградська (Кіровоградська) медико-хірургічна школа була єдиної на Україні школою підготовки лікарів для армії. Школа проіснувала з 1788 по 1797рр., випустивши за цей період 153 лікаря.

До цього періоду широке поширення одержала реміснича (цехова)

медицина, представниками якої були цирульники. Робітники серед­ньовічних міст з економічних і правових причин об'єднувалися в цехи. Під назвою цирульників знаходимо по архівах документальні відомості про таких ремісників-лікувальників з кінця XIV ст., коли по містах України заведено було самовря­дування, відоме в нашій історії під назвою магдебурзького права. Лікували вони, опираючись на віковий досвід народної медицини й, маючи близькі ділові зв'язки з дипломованими лікарями, поповнювали свої знання. Відомо, що в XV ст. Київському магістрату були підпорядковані 16 реміс­ничих цехів різних спеціальностей, між ними був і цех цируль­ників. Внаслідок високої плати за лікування, широкі маси населення не обслуговувалися у дипломованих лікарів, і цирульники надавали населенню основну медичну допомогу. Цехи були для того часу єдиними школами ремісництва. Також цехи цирульників були своєрідною єдиною школою підготовки медичних кадрів для широких народних мас протягом багатьох століть.



За тих часів було ще в звичаї кожному дипломованому док­торові мати коло себе кілька учнів. Кількість таких учнів була невеликою. Кожний майстер навчав декількох учнів ( підмайстрів), які допомагали йому в роботі, вчилися виконувати дрібні лікувальні маніпуляції та набували навичок догляду за хворими. З часом вони працювали по містечках і великих селах самостійно. Працювати по містах, де були цехи цирульників, вони не мали права, під загрозою штрафів.

Зразковим та керівним цехом цирульників для України був Львівський цех, заснований у 1512 році. Спочатку у Львові до цеху цирульників входили майстри різних національностей, але згодом, з поширенням у Польщі, під впливом єзуїтів, релігійної нестерпності, українців та євреїв до цеху то приймали, то не приймали. По інших містах України, за винятком Кам’янця-Подільського, до цеху приймали осіб різних національностей.

Статути цехів розрізняли таких членів свого об’єднання: 1) учнів, яких на Україні називали «хлопцями» (discipulus), 2) підмайстрів - у нас вони називалися «молодиками», «челедняками» (medius socius, servus), 3) майстрів (magister). Учні приймалися віком коло12 років, грамотність для них була необов’язкова. Кожний учень перед вступом вносив у цехову скриньку певний внесок (від 6 грошів до 6 злотих). Навчання учня в цеху тривало 3 роки. Учнів у одного майстра не повинно було бути більше 3—4. Вчили майстри учнів робити кровопускання, ставити банки, сухі та з насічками (криваві), розрізати гнояки, виривати зуби, перев'язувати рани, накладати лещата при переломах, вправляти вивихи, виготовляти різні пластирі для лікування ран. Майстер навчал своїх учнів ознак певних хвороб і, обов'язково, голярської справи.

Закінчивши навчання, учень вносив у цехову скриньку певний внесок (коло 12 злотих), і його вписували в цехову книжку вже підмайстром, молодиком. Молодик повинен був попрацювати у свого майстра ще 6 місяців, дістаючи лише 1 грош на тиждень. Після цього строку він мав право перейти на роботу до іншого майстра. За більшістю статутів, підмайстер, закінчивши науку в основного майстра, повинен був розпочати «мандруван­ня». Діставши від свого цеху довідку про навчання, він переходив до іншого міста, звертався там до цехмайстра і, за його призначенням, починав працювати челядником у одного з майстрів. Звичайна платня челядникові — третина його виробітку. «Мандрування» мало на меті ознайомлення молодика з засобами лікування по інших містах. У Львові, Луцьку, Києві та деяких інших містах України від обов'язку «мандрування» можна було відку­питися певним внеском у цехову скриньку.

Пропрацювавши 3 роки, тобто не раніше як через 6 років після початку навчання цирульничої майстерності взагалі, молодик міг клопотатися перед цехом про дозвіл складати іспит на майстра. Діставши дозвіл, молодик вносив у цехову скриньку 10 злотих і одержував від цеху матеріали для виготовлення іспитових ліків. Для іспитів потрібно було виготовити мазі, пластирі (окремі з них складалися з 19 речовин), порошки, направити нову бритву, ножиці, пущадло для кровопускання. Після закінчення іспитів, канди­дат у майстри влаштовував гостину для свого цеху. Оскільки це в середньому коштувало до 100 злотих, які не завжди міг дати молодий майстер, то інколи дозволялося справляти її через рік після іспитів. Невиконання новим майстром цього обов'язку перед цехом каралося штрафом до 5 фунтів воску (коло 20 злотих).

В жодному цеховому Статуті цирульників не говориться про контроль лікарів за діяльністю цеху. Діяльність цирульників контролювалась лише цеховим Статутом, особливо контролювалась робота учнів та підмайстрів. Права їх були обмежені, в Статуті восновному обговорювались їх обов'язки на користь майстра.

Великі ремісничі цеха мали свої лікарні. Менші цеха мали одну загальну лікарню.

По всіх крупних містах України крім цехових цирульників медичною практикою займалися багато цирульників, які з той чи іншої причини не були вписані до цехів. Їх називали «партачі». Між двома групами цирульників велась постійна боротьба. По маєтках поміщики мали своїх цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських цирульників.

Одним з найпоширеніших методів лікування, який користувався великою популярністю серед міського і сільського населення, було кровопускання, його широко практикували цирульники в майстернях, банях і по домівках. Дідичі перед початком весняних польових робіт наказували робити кровопу­скання своїм кріпакам, щоб звільнити їх від зимової «спрацьо­ваної» крові. Вважали, що кровопускання посилює міцність і працездатність.

Цирульники, обслуговуючи широкі маси міського і сільського населення, будучи близькіми до них своїм світоглядом, становили основні кадри, які лікували наш народ протягом багатьох століть. З часом, після возз'єднання України з Росією, першим урядовим лікарям по містах і повітах довелося вести з цирульниками велику боротьбу, щоб підпорядкувати їх роботу своєму контролеві. Фактично цехова медицина на Україні втратила свій вплив лише в другій половині XIX ст.

Після розподілу України на Лівобережну й Правобережну від польської окупації звільняються Київ і Лівобережна Україна, які після Переяславскої Ради (1654р.) возз'єдналися з Росією. Правобережжя залишається під владою Польщі до 1793р.

На початку 18ст. Лівобережна Україна мала 2 казенні аптеки: Київську й Любненскую. Лубненской аптеці належить значна роль у розвитку фармації 18ст. Вона була відкрита в 1720р. з метою першочергового забезпечення військових частин медикаментами й медичними інструментами. Вона була найбільшою аптекою України упродовж всього 18ст. і навіть займалася заготовкою лікарської рослинної сировини для аптек Москви. Крім того, Лубненска аптека проводила підготовку фармацевтичних кадрів шляхом індивідуального навчання учнів.

Також у першій половині 18ст. відкриваються й приватні аптеки: в 1728 р. - у Києві, в 1740р.- у Ніжині, в 1743р.- у Глухові. У другій половині 18ст. аптечна мережа значно зростає, нові аптеки відкриваються як у губернських, так і повітових містах.



У 1778 році в Харкові була відкрита перша вільна аптека. Вона безкоштовно видавала ліки для військовослужбовців та учнів харківських училищ. У 1808 році була відкрита приватна сільська аптека під Харковом і перша аптека в місті Суми. До 1816 року в Харкові вже діяло 5 аптек. Проте в деяких містах Слобожанщини не було жодної аптеки аж до кінця XIX століття.
      У всій Катеринославській губернії, яка в той час займала територію нинішніх Ростовської, Донецької, Луганської, Запорізької та Дніпропетровської областей з 1,5-мільйонним населенням, в 1881 році налічувалося всього 29 аптек. Усі вони були погано обладнані, мали обмежений асортимент, і майже всі знаходилися в містах, а в селах процвітало знахарство та цілительство.  До кінця XVIII століття на півдні України звилися аптеки в Херсоні, Миколаєві, Одесі. (В 1865 році в Одесі було відкрито вже 12 аптек)

В 1801 році дворянство Слобідської України дістало Олександра І грамоту, якою підтверджувалися його привілеї. На відзначення цієї події дворяни почали збір коштів на побудову в Харкові лікарні імені Олександра І. Група освічених поміщиків на чолі з Василем Каразіним вирішила спрямувати цей рух на ширшу мету — заснування в Харкові університету з медичним факультетом. Було зібрано за підпискою для відкриття університету велику для тих часів суму — 618 тисяч карбованців. Відзначимо, що в ті часи ще не було університету ні в Петеребурзі, ні у Варшаві. Офіційно медичний факультет Харківського університету було відкрито в 1806 році, але для нього не було підготовлено ні анатомічного театру, ні лабораторій, ні клінік. Не було й студентів, оскільки уряд не виділив стипендій для медичного факультету. Постало питання про ліквідацію в Харкові медичного факультету, на чому наполягав попечитель учбового округу Потоцький, мотивуючи це тим, що взагалі бажаючих вивчати медицину серед місцевого юнацтва немає. Проте мотивування попечителя зустріло заперечення з боку міністерства освіти, яке у відповідь наказало зберегти медичний факультет при університеті, оскількі, як відповіло міністерство: «Давно уже замечается в украинском юношестве склонность к медицинским наукам, в этом убеждает и тот факт, что наибольшая часть врачей вышла из Малороссии». Медичний факулітет було відкрито в складі шести кафедр: 1 — анатомії, фізіології та судової медицини; 2 — патології та терапії; 3 — хірургії; 4 - повивальної справи та жіночих хвороб; 5 — матерії медика (фармації, фармакогнозії, фармакології); 6 — ветеринарії ( скотолікування).

Якщо в перші роки існування медичного факультету більшістю кафедр завідували іноземці, то вже через якихось десять років майже всіма кафедрами керували вітчизняні вчені, пере­важно вихованці Харківського медичного факультету. З професорів Харківсь­кого медичного факультету першої половини XIX ст. заслугову­ють бути відзначеними професор анатомії П. А. Наронович і професор хірургії М. І. Єллінський. З професорів кафедри патології і терапії потрібно відзначи­ти професора Петра Бутовського, який особливу увагу приді­ляв, крім загальної терапії, психіатрії. Він написав у 1834 році перший вітчизняний підручник «Душевные болезни, изложен­ные сообразно началам нынешнего учения психиатрии» в двох частинах. На кафедрі materia medica видатним професором був Є. С. Гордієнко (1812—1897 pp.). Свої лекції він супроводив завжди демонстраціями. Гордієнко організував фармакологіч­ну лабораторію, пізніше добився відокремлення фармакології в окрему кафедру. Слав'янський курорт зобов'язаний йому пер­шим науковим вивченням своїх мінеральних вод і грязей.

Перший випуск лікарів медичного факультету Харківського університету в кількості 9 осіб відбувся в 1815 році. В наступні роки кількість випускників збільшувалася дуже поволі. За перші 10 років всього було випущено 98 лікарів.

Лише в 1834 році було засновано університет у «матері міст руських» — в Києві. Завдання його було урядом точно визначено: проводити русифікаторську діяльність у дусі царизму цих міркувань для організації університету. Медичний факультет було відкрито ще через 6 років. Його організація, створення анатомічного театру, лабораторій, клінік відбувалися в далеко сприятливіших умовах, ніж у Харкові.

Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населенню з 1864 року була зосереджена в земських управах, в яких керівна роль належала поміщикам-дворянам. Земство було введено спочатку лише в 34 губерніях, в яких переважало віддане царизмові російське дворянство. На Україні земство було введено лише на Лівобережжі. На Правобережжі, де більшість поміщиків становили поляки, земське самоврядування було створено лише в 1906 році. Від приказів громадського піклування земства прийняли губернські і повітові лікарні, здебільшого в дуже незадовільному стані: розміщені вони були переважно в непристосованих старих будинках, без належного медичного і господарського обладнання. Лікування в них проводили за сумісництвом повітові лікарі. В лікарнях перебували, головним чином, хворі арештанти, військові інваліди, бездомні. Бідне населення не могло ними широко користуватися через обов’язкову плату за лікування, яку при неспроможності хворого стягували з сільської громади. По селах взагалі урядових лікарень не було. В окремих лише губерніях була невелика кількість сільських фельдшерських пунктів. Постійна наявність у селах тих чи інших епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, примусили новоутворені земські управи в перші ж роки їх роботи звернути увагу на медичну справу і запрошувати для обслуговування сільського населення лікарів. Серед цих лікарів було багато молоді, яка йшла на роботу в села під впливом народницьких ідей. Умови праці лікарів у перші роки існування земства були тяжкі. Лікарі жили в повітових містах і повинні були приїжджати в певні дні до певних сіл, маючи при собі медикаменти та інструменти. При такій системі обслуговування населення медичною допомогою часто бувало, що лікар в призначеному місці не знаходив хворих, а хворі не заставали лікаря. Лікарі називали цю систему не обслуговуванням, а «грою в хованки». І довелося вести наполегливу боротьбу з земськими керівництвами, поки поступово ця роз’їзна система була замінена стаціонарною. При цій системі повіт поділявся на лікарські дільниці, в центрі яких була лікарня з амбулаторією і інфекційним відділом, по периферії дільниці – фельдшерські пункти..

Дуже гальмувала звертання сільського населення до лікарів по медичну допомогу платність її. З великими труднощам лікарські ради добивалися у земських діячів права на безплатність медичної допомоги. Лише на початку ХХ ст. бескоштовне надання медичної допомоги було визнане земськими управами. Скасування плати різко збільшило звертання населення по медичну допомогу, в окремих повітах – в 10 разів.

Відносно успішно земство розв’язувало питання надання психіатричної допомоги. По губерніях засновувалися, частіше поза містами, великі психіатричні заклади, які мали в своєму розпорядженні майстерні, значні земельні ділянки. Це дало можливість земським лікарям-психіатрам перебудувати режим у цих лікарнях на гуманних основах, без ланцюгів, гамівних сорочок і широко застосовувати трудову терапію.

Кількість лікарських дільниць у губерніях, де існувало земство, з кожним роком збільшувалася. Якщо в 1870 році їх було 536, то в 1980 році кількість їх досягала 1440, а в 1910 році – 2686.

Зразком для всіх земств Росії з часом стало Московське земство , санітарну організацію якого очолював протягом 22 років відомий земський санітарний лікар Є. О. Осипов (1841— 1904 рр.). Санітарною службою в земствах керувала губернська санітарна рада з її виконавчим органом — санітарним бюро, яке очолював губернський санітарний лікар. У кожному повіті був лише один санітарний лікар. Функції його в основному зводилися до організації медичної допомоги в повіті, розробки медикостатистичних даних про захворюваність у повіті і організації статистичною комісією противоепідемічних заходів, гігієнічних і бактеріологічних земських санітарних статистиків.

На Правобережній Україні Австро-Угорська монархія тримала українське на­селення в стані політичної, соціальної і економічної відсталості. Українці усувалися від участі в державному, господарському і культурному житті країни. Ні в Галичині, ні в Закарпатті протягом майже всього XIX ст. не було жодної вищої медичної школи. Лише в 1894 році у Львові було відкрито при університеті медичний факультет, вступ до якого українцям був обмежений. За 25 років існування за часів Австро-Угорщини цього факультету, було випущено 544 лікарі, серед них було лише 40 українців. За часів буржуазної Польщі вступ українців на медичний факультет Львівського університету допускався в межах лише 5%. Лікарі-українці, як правило, могли працювати лише як приватні лікарі. Не маючи можливості працювати на штатних посадах у клініках, лікарнях, вони не могли досягати високої кваліфікації. До науково-педагогічної діяльності українці не допускалися.

З лікарів-українців із західних земель, яким пощастило працювати в Росії, слід назвати професора Н. Д. Монастирського (1847-1888 рр.).



На території Галичини, що знаходилась в XVIII-XIX століттях під владою Австро-Угорщини, діяв «Санітарний Статут» (1773 року), згідно з яким лікарям заборонялося виготовляти ліки, а аптекарям - лікувати хворих.
       Галицькі аптеки виконували подвійну функцію:

1. Торгівельних закладів з власним виробництвом і реалізацією ліків, ветеринарних препаратів, косметичних засобів.

2. Медичних закладів для надання елементарної медичної допомоги.

Внаслідок державного регулювання аптечної служби, в Галичині склалося кілька типів аптек, які відрізнялися між собою як призначенням, так і формами організації роботи. Це: королівські аптеки, домашні, публічні, окружні, військові, сільські, гомеопатичні і дрогерії.

За часів Австро-Угорщини (1771 —1918 рр.) ні в Галичині, ні в Закарпатті не було збудовано ні однієї лікарні на селі. Лікар­ні будувалися лише в повітових містах і то не в усіх: з 46 пові­тових міст лікарні були лише в 27. Стаціонарна медична допо­мога була платна, непосильна для більшості селян, і тому значна кількість ліжок у них не використовувалася.

Галичина і Закарпаття були постійними вогнищами таких епідемічних захворювань, як тифи, віспа, дитячі інфекції; у гірських районах значна кількість населення хворіла на туберку­льоз і сифіліс. Санітарний стан жител, водопостачання по селах були вкрай незадовільні. Крайова рада здоров'я Галичини в звіті 1889 року відмічала: «Більшість сіл така бідна, що побудо­ва громадського колодязя перевищує фінансові можливості гміни». В гірських районах по селах було багато курних хат, без коминів.

Фактично нічого не змінилося в справі медичного обслуговування населення західноукраїнських земель за часів панської Польщі (1919—1939 рр.). Стаціонарна допомога залишалася для населення платною і недоступною для переважної більшості селян. У 25 повітах не було навіть повітових урядових лікарень.




Контрольні питання:
1. Причини поділу Київської Русі на окремі регіони й особливості розвитку
медицини й фармації цих регіонів.

2. Єдність монастирської й світської медицини.

3. Цехова медицина.
4. Відкриття медичного факультету в Харкові та Киеві.
5. Підготовка медичних фахівців в Українських академіях.
6. Відкриття аптек на Україні у 18ст.

7.Земська медицина.

8.Медична допомога на Західноукраїнських землях.
Перелік рекомендованої літератури:


  1. Вікторов О. Етапи розвитку ( Частина друга).//Вісн. Фармакології та фармації.- 2001.- №10,№11.

  2. Історія фармації України / Р.В. Богатирьова, Ю.П. Спіженко, В.П.Черних та ін.-Х.; Прапор,Видавництво УФА,1999, с.64-96

  3. Київська академія //УРЕ.-к.,1980,т.5.-с.123-124.

  4. Материалы к истории медицинского образования на Украине(18ст-1917г.).-Одесса,1953.-46с.

  5. Отамановський В.Д. Розвиток аптечної справи на Україні з середини XVII по поч.ХХст.// Фармац. Журнал.-1963.-№5.-с.48-56;№6.-с.56-67.

  6. Тертишник А .Г. Підготовка фармацевтичних кадрів у Київському університеті в дореволюційний період// Фармац.журн.-1990.-№2.- с.-74-76.


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка