Навчальний посібник для студентів вищих фармацевтичних навчальних закладів та



Сторінка5/12
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
ТЕМА 9: ВИНИКНЕННЯ ЛІКУВАННЯ І ЛІКОЗНАВСТВА

НА РУСІ. МЕДИЦИНА І ФАРМАЦІЯ КИЇВСЬКОЇ

РУСІ І РОСІЙСЬКОЇ ЦЕНТРАЛІЗОВАНОЇ

ДЕРЖАВИ.

Мета заняття: вивчити витоки формування медицини і фармації на Русі і в
Московській державі, відзначити їх характерні особливості.
Історія української медицини й фармації, як і будь-яка історична наука, вимагає чіткої періодизації. Спроби такої періодизації приймаються рядом вчених. Безсумнівно, що вона повинна охоплювати, насамперед, праукраїнський період. Джерелами вивчення цього питання є письмові й матеріальні пам'ятники скіфського наро- ду, пам'ятники матеріальної культури з розкопок колишніх грецьких колоній півдня України.

За думкою багатьох вчених, пращурами українського народу були трипільці. Відкриття трипільської цивілізації, що зародилася в 4 тисячоріччі до н.е. та досягла свого розквіту в 3 тисячоріччі до н.е., свідчать, що наші предки знали про цілющі властивості деяких рослин і використовували їх при лікуванні багатьох захворювань. При розкопках трипільських селищ, знайдена кераміка, виготовлення та орнамент якої було на дуже високому рівні.


Згодом народ Трипілля став настільки численний, що розселявся в інших краях, стаючи самостійними племенами. Самі войовничі племена, ставши кочівниками, прославилися під загальним античним іменем скіфи.
Подальший розвиток лікознавства досягнуто в часи скіфської й черняховскої культур. Скіфи, що населяли Середнє Причорномор'я від Дніпра до Дону (7 століття до н.е. – 3 століття до н.е.), поряд з вирощуванням землеробських культур (просо, пшениця, сочевиця, лук, часник), уже тоді "культивували" трави: на своєрідних плантаціях скіфи розводили лікарські рослини. Рослини-трави використовувались скіфами не тільки в повсякденному житті, вони використовували їх у народній медицині, а також для бальзамування трупів (ладан, купер, селера, аніс). Скіфи мали торгівельні відношення з греками та продавали лікарські трави як товар, поряд з зерном, продуктами скотарства, хутром.

Саме скіфи розводили лікарські рослини у садах, городах, на своєрідних плантаціях. Пізніше мешканці Давньоруської держави, середньовічній Росії, Україні культивували трави подібно скифам.

Античні та візантійські письменники багато разів згадували про скіфських лікарів та цілющі рослини Скіфії. У своїх працях "батько ботаніки" Феофаст (380-285 рр. до н.е.) згадує про "солодкий скіфський корінь", про полинь і отрутну рослину аконіт. Про "солодкий корінь" згадує також Пліній і Діоскарид. Ця загадкова рослина – сучасна солодка гола. Уже в той час знали про її відхаркувальну дію, застосовуючи при астмі, кашлі, простудних захворюваннях, сік змішували з медом і прикладали до наривів. Солодку скіфи дуже цінували. Кочуючи по степу воїни вгамовували цією рослиною спрагу в плині 12 днів.

У працях Плінія, Діоскарида, Галена зустрічаються ще відомості про певний рід грибу, який скіфи вживали як ліки при опіках і як кровоспинний засіб.


Ветеринар другої половини 4 століття н.е. Пелагоній пише, що жителі Північного Причорномор'я для лікування коней використовували "понтійскі трави", зокрема полинь.

Відомий грецький письменник Плутарх (46 - 120 рр. н.е.) згадує, що уздовж ріки Танаіс (Дон) зустрічається рослина алінда: своїми листами вона нагадує капусту. Скіфи й сармати використовували сік цієї рослини для натирання поверхонь тіла, що зберігало їх від холоду й застуди.


Зараз уже точно встановлено, що скіфські лікарські рослини були відомі в Італії в 3 – 4 століттях до н.е.

У скіфів конопельний сік, екстракт кореня мандрагори, опій служили анестезуючими засобами при хірургічних втручаннях.

Скіфські жінки, за свідченням Геродота, уміли виготовляти косметично- гігієнічні мазі для шкіри. Вони терли об шорсткуватий камінь кипарисове, кедрове, і ливанне дерево, підливаючи до них воду. Трипільці й скіфи застосовували у своїй лікувальній практиці різні лікарськи форми: відвари, настойки, напої, свіжі соки, мазі.

Говорячи про досягнення медицини скіфів, не можна не згадати про їхні знання в хірургії, про застосування оперативних методів лікування. Під час розкопок курганів біля Керчі, Нікополя знайдені золоті вази із зображенням хірургічних операцій - скіф вправляє щелепу травмованому воїнові, видаляє зуб, перев'язує гомілку пораненому.


У творах Геродота й Плутарха говоритися про "професійних" скіфських лікарів: Абарисі, Анахарсисі, Токсарисі. Як Анахарсис, так і Токсарис вважалися в стародавніх греків найбільш досвідченими лікарями, особливо як діагности й прогности.

Припускають, що в Північному Причорномор'ї в IV столітті н.е. жив знаменитий візантійський лікар Орибасій, який допомагав скіфським лікарям, може навіть навчав їх.

У Північному Причорномор'ї існувала Боспорська держава. Останнім її правителем був Митридат IV Євпатор, якого вважають одним зі знаменитих фармакологів і токсикологів стародавнього миру. Центром його діяльності було місто Пантикапей (Керч). Митридат - великий лікар, автор ряду праць з медицині, які, на жаль, не збереглися.

Таким чином, можна зробити наступний висновок:

1) народна медицина скіфів носила в основному фітотерапевтичний напрямок (використання лікарської флори). Багато рослин тих часів зараз застосуються в науковій медицині: аніс, материнка, лук, часник, полинь, солодка гола.

2) досягнення праслов'янської (скіфської) медицини, як і взагалі скіфської культури, склали частину тієї культурної спадщини, яку одержали стародавні слов'яни.

Слов'яни займалися головним чином землеробством, полюванням, скотарством, гончарною, шкіряною, ковальською справою.

Скіфи мали язичницький світогляд. Верховною силою вважали Бога Сонця, вірили в існування інших богів, природних істот, які живуть у полях, лісах і наділяли цих істот добрими й злими якостями. На їхню думку, злі могли вселятися в людину й викликати різні хвороби. Уже в цей час серед слов'ян виділялися чоловіки й жінки, які краще інших знали цілющі властивості рослин, мали навички надання першої долікарської допомоги (знахарі, волхви, ведуни).

В 7-9 століттях більшість племен східних слов'ян представляла півпатріархально-політичні об'єднання або племінні князівства.

Перші відомості про державу Русь і народ, що населяв Середнє Придніпров'я, відносяться до 6-8ст. В цей період відбувається розпад первісно-общинного ладу і зароджуються феодальні стосунки. Розпад первісно-общинного ладу у наших пращуров супроводжувався розвитком феодального ладу, минуючи рабовласницькій лад. У 8ст. були утворені Київське та Новгородське князівства. У 9ст. східні слов'яни сформували ранньофеодальну державу – Київську Русь, яка поклала початок формуванню 3 братських народностей : русської, української та білоруської. В 10ст. Київська Русь вже була великою Європейською державою і простягалася від Балтійського до Чорного морей, і від Карпат до Волги.

Історія епохи феодалізму ділиться на три великі періоди:

1.період Київської Русі - з 9- го до другої чверті 13-го століття,  домонгольский, тому що кінець його визначається навалою татаро-монгол;


2. період північно-східної Русі - із другої чверті 13- го до початку 16-го  століття;
3. 16 - 18 століття.

Медичні пізнання на Русі були поширені серед народу, отже медицина до прийняття християнства носила народний характер і спиралася на величезний емпіричний досвід. Цілителів називали знахарями, волхвами. Вони знали цілющі властивості рослин та мали навички надання першої долікарняної допомоги. Все це сполучалось з містичними обрядами, пов'язаними з культом язичницьких богів. Рецепти язичницьких лікарів узагальнені в численних травниках і лікарських порадниках, складених після Хрещення Русі монастирськими переписувачами. До нашого часу збереглося не більше 250 старовинних рукописів. З текстів можна уявити різноманітність ліків, що виготовлялися з усього, що надавала людям природа. Серед рослин вважалися корисними полин, багно, кропива, подорожник, бодяга, цибуля, часник, хрін.У липи використовувався цвіт, у берези - листя, у ясена - кора. Настій ялівцевих ягід служив для знезараження ран, а під час епідемій підпалених гілками цього чагарника обкурювали приміщення з метою дезінфекції та профілактики. Серед ліків тваринного походження особливе місце займали: мед, сира тріскова печінка, панти оленя, виготовляли пластирі і мазі на основі свинячого та гусячого жиру. Широко використовувалися мінерали, як у якості талісманів, так і у вигляді порошків для прийому всередину. Майбутні матері носили кулони з опалу. Від різі в животі рекомендувався розтертий хризоліт. Волхви знали цілющу силу мідного купоросу, срібла, скипидару, селітри, миш'яку, ртуті, сурми, оцту. Русський народ з давніх- давен знал про цілющі властивості кислої води, її староруська назва- нарзан, яке збереглося до наших днів, перекладається як богатир-вода.

Прийняття Київською Руссю християнства (988р.) залучило східних слов'ян до культури Візантійської імперії, внаслідок чого в медицині і фармації з'явилися 2 нових напрямки: церковно-монастирський і світський. В період раннього феодалізму (9-12ст.) на Русі існували три напрями медицини : церковно-монастирський, народний і світський. З розвитком християнства лісових чарівників змінили народні цілителі, що іменувалися тоді лічцями, про них говориться у своді руських законів «Руській правді», який був складений при Ярославі Мудром. Далі «Руська правда» була доповнена Статутом Володимира Мономаха. Про них говориться: «Передаючи свої пізнання від батька до сина, вони суворо берегли таємницю лікування всередині сімейних шкіл». Майже не цікавлячись здоров'ям свого народу, руські князі все ж таки намагалися регулювати суспільні відносини. В дохристиянський період волхви за невдале лікування розплачувалися життям. Після прийняття законів Ярослава Мудрого лікаря за шкоду, заподіяну невдалим лікуванням карали грошовим штрафом. В «Руській правді» містилися короткі положення, що стосувалися оплати праці лічцям. Якщо людина отримала каліцтво в бійці, то кривдникові ставилося виплатити 3 гривні потерпілому та лікувальну винагороду кожному, хто візьметься лікувати рану. З введенням законодавства на Русі склався стан вільних лікарів, які лікували князів і бояр за солідну плату.

З історії відомі такі представники світської медицини:

• Іоанн Смера, посланий князем Володимиром у Грецію й балканські країни для поповнення медичних знань;

•Петро Сириянин - лікар чернігівського князя Миколи Святенника. Останній, прийнявши постриг у Києво-Печерському монастирі, розширив лікарню прп. Агапіта;


•Єфросинія Чернігівська, княгиня- одержала знання про медицину в Києві в ченця Федора, створила лікарню в Суздалеві, де займалася прийманням і лікуванням хворих;

• Княжна Анна Всеволодівна в 11 ст. у Києві відкрила світську школу, у якої викладалась медицина;

• Евпраксія Київська (Зоя), онука Володимира Мономаха, з дитинства проявляла зацікавленість лікарськими рослинами та мазями. Став дорослою, займалася лікуванням хворих. Стан медицини Київської Русі відображен в її праці «Про мазі», яка складалась з 5 частин. В праці описані симптоми багатьох захворювань, способи їх диагностики та лікування, надані рецепти приготуваня лікарських засобів та рекомендації стосовно гігієни. Історики вважають, що це перша наукова праця, яка була складена жінкою.

Багато місцевостей славилися своїми здібними лікарями: Київ, Рязань, Чернігів, Муром.

Завдяки розвитку торгівлі й зовнішніх зносин із закордонними країнами на Русі стали з'являтися й лікарі-іноземці. Багато лікарів- вихідців з Візантії набули на Русі велику славу: Феофіл Нонн, Сімеон Січ та ін. Отже, прийняття християнства зіграло вирішальну роль у формуванні медичних знань і вдосконалюванні медичної практики в слов'ян, у появі на Русі нової форми медичного обслуговування населення - церковної або монастирської медицини. Вона створювалася по образу й подобі візантійської, де із глибокої стародавності (IV – V ст.. н.е.) монастирі мали лікарні й були центрами медичних знань. Знання монастирської медицини були привезени в Київську Русь з візантійської Греції, і першими монастирськими лікарями були ченці з Афонської гори. При монастирях виникали, подібно до Візантії, лікарні і богадільні. Перший монастирський притулок, влаштований при Києво-Печерській лаврі, почав приймати хворих тільки в XI столітті. Детальні відомості про лікарню, монастирі та його мешканців відображені в Києво-Печерському патерику XII століття. Найдавніший російський монастир розташовувався за межами Києва, недалеко від печер, де спочатку жили ченці. Служителі лаври вважали турботу про хворих своїм обов'язком, виконуючи його з більшою ретельністю. Окремі келії призначалися для тяжкохворих, за якими брати доглядали цілодобово. Люди, що страждали заразними, шкірними та психічними захворюваннями, приходили сюди з усієї Русі, незмінно отримуючи допомогу і надію на зцілення. Втім, лікування в монастирі не обмежувалося сподіванням на Бога. У патерику повідомляється про монахів, які майстерно володіли різними способами лікування

В 988р., у перший рок прийняття християнства, біля Київа було засновано Міжгірський монастир, який проіснував до 1786 р.

Важливу роль у розвитку української медицини зіграв Києво-Печерський монастир, заснований у 1051р. прп.Антонієм і Феодосієм. Антоній, засновник Києво-Печерського монастиря, практикував до того в Афонському монастирі у Візантії, де і отримав медичні знання.

Першою монастирською лікарняною установою по праву називають лікарню, відкриту ігуменом Києво-Печерського монастиря прп. Феодосієм у1062р. Ця лікарня виконувала функцію піклування інвалідів і надання стаціонарної лікувальної допомоги хворим. Феодосій запропонував перший в Україні монастирський Статут, який передбачав догляд за хворими та інвалідами. Феодосієм було заведене правило, за яким усіх хворих, які звернулись у монастир за допомогою, спочатку оглядав сам настоятель, який потім направлял їх до одного з лічців, у залежності від характеру захворювання. Серед хворих були представники всіх соціальних груп населення, найбільше незаможних, але бували й представники вищого стану. Так, за лікувальною допомогою в монастир звертався Володимир Мономах, який був княземЧернігівським.  


Продовжувачем монастирського лікування вважають першого лікаря України- Русі прп. Агапіта, близького учня Антонія. Він сам готував ліки, безкоштовно лікував хворих і сам доглядав за ними.

На рубежі  XI-XII  століть у Лаврі  жив  іконописець прп. Алімпій, який лікував захворювання шкіри фарбами, святою водою і молитвою.


Першим педіатром уважають прп.Даміана- цілителя.

Прп.Прохор- лободник вирощував лікарські рослини й застосовував їх для лікування. Саме йому належить рецепт випічки хліба з трави лободи, одержання із золи солі, які використовувалися в період голоду.

Прп.Лаврентія- затворника й прп. Григорія - чудотворця вважають першими психотерапевтами.
Розміщення й обладнання лікарень: лікарні будувалися на території монастирів, в місцях найменш доступних для обстрілу. Поруч розташовувалися лазні, городи, цвинтарі. Спочатку це були дерев'яні будівлі, а потім стали з'являтися й кам'яні будинки. Лікарні звичайно ділилися на "келії", у кожній з яких могли розміститися від 2 до 6 хворих. Спали хворі на дерев'яних тапчанах з підстилкою з очерету, хвої, мохів, соломи, сіна. Ковдр не давали, укривалися шубами. Лікарні опалювалися звичайно печами, іноді ж з підвальних приміщень через систему внутрішніх труб надходило нагріте повітря. Хворих було належно годувати з монастирської кухні так само, як "робочих людей".

Монастирські лікарні управлялися спеціальним "доглядачем", або "старшим над лікарнею". Роль санітарів виконувалася ченцями. У монастирському Статуті докладно обмовлялися витрати на утримання хворих, штати й порядок керування лікарнею. Перебування в монастирській лікарні багатих хворих оплачувалося, їм виділяли окремі келії й забезпечували відповідним доглядом і харчуванням. Що ж стосується незаможних, то вони лікувалися безкоштовно або ж, якщо могли, були зобов'язані працювати якийсь час на користь монастиря на ріллі, у візництві, на промислах або скотарні . Іноді при монастирських лікарнях улаштовували своєрідне амбулаторне приймання хворих, що прибували із навколишніх сіл, тут хворі одержували поради й першу допомогу (перев'язку ран і виразок). У літописах XI - XII століть згадуються монастирські лікарні в Києві, Смоленську, Чернігові, Полоцьку,Новгороді, Пскові, Луцьку.

Русські монастирі були також центрами культури. При монастирях існували величезні бібліотеки. Фонд їх був різноманітний. Тут зберігалися роботи Гіппократа,  Галена, Авіценни. Ченці перекладали їх на старослов'янську мову (летописці Нікон, Нестор). Крім цього, в книгах загального змісту  нерідко також обговорювалися  питання медичного характеру-описувалися будова тіла людини й функції його органів. Зустрічаються цілі розділи, присвячені дієтиці й особистій гігієні. У них містяться цілком раціональні заклики до помірності й утриманню, що свідчать про високий культурний рівень укладачів книг. Рекомендують у всьому дотримувати помірності: у їжі, у питті  й навіть у сні. Радять  займатися тілесними вправами, грою в м'яч,  верховою  їздою,  полюванням. Багато русських монастирів були центрами освіти: в них викладали медицину за грецькими та візантійськими рукописами. Також ченці застосовували свій досвід та традиції русського лікування. Ченці Києво-Печерського монастиря ішли у сусідні землі та відкривали нові монастирі, сприяючи поширенню медичних знань.

Починаючи з XII століття монастирські лікарі зобов'язувалися дотримуватися лікарську мораль. Наприклад, лікарю наказувалося проявляти самопожертву, добросердість, гуманність, уважність до всіх, що звернулися за допомогою. Він не міг відмовитися від особистої участі в процесі зцілення, часом виконуючи найбруднішу роботу. Церковна клятва Гіппократа вимагала від медика терпимості до тяжкохворих, чуйності по відношенню до «одержимих». Не підлягало обговоренню питання про оплату, марнославство і турботу про своє благополуччя. Внаслідок відчуженості від усього, що стосувалося власної особистості, представники монастирської медицини користувалися повагою в народі. Багатьох лічців після смерті оголошували святими.

На Русі процвітала хирургія як найважливіша галузь практичного лікування, потреба в якій була викликана частими війнами. Отже особливою пошаною були оточені хірурги -"резальщики". І тому, що професійним атрибутом "резальщика" уважалося залізо, то хірургію називали також "залізною хитрістю". У побуті"резальщиків" були ножі, бричь (бритви), кроїло, пила, свердла, тесло й різні "железьца кровопускальні". Рани зашивалися волосяними нитками й "струнами" з кишок тварин (аналог кетгута). Вживали болезаспокійливі й снотворні засоби (настої беладони, болиголов, опій).  Проводилися різноманітні операції з лікування ран, а при необхідності прибігали до ампутації кінцівок. Операції робили як у монастирських лікарнях, так і вдома , і на поле бою. У військових походах армії (періоду 12-15ст.) вже брали участь світські лікарі. Основною метою їх перебування було надання медичної допомоги князям та військовим начальникам, але ж медичну допомогу отримували і рядові військові. Її надавали лечці народної медицини, які з метою заробітку слідували за військом. Тяжкопоранених доставляли у найближчі монастирські лікарні. У якості ліків використовували настої, приготовлені з різних рослин (шипшини, валеріани, солодки, ревеню, звіробою й ін.), ліки тваринного походження.

Також народ лікувався у знахарів, «ведунів» із застосуванням змов і використанням лікарських рослин. Так монастирський, світський і народний напрямки медицини доповнювали один одного.

Санітарно-протиепідемічна система заходів Стародавньої Русі була на дуже високому рівні, та станом на 10-11ст. опереджала розвиток санітарної справи Європи. Про це свідчать археологічні розкопки стародавнього Новгороду (10ст.): по гончарних та дерев'яних трубах підводилася вода, була каналізація, знайдені водозбірники, вулиці уявляли собою дерев'яні мостові. В Германіі такі споруди з 'явились лише в 15ст. Необхідно підкреслити значення парової руської лазні, як важливої риси санітарного побуту стародавньої Русі.

Древньоруська держава проіснувала протягом 3 століть. В 1132р. вона розпалась на дрібні князівства, що привело до втрати політичної незалежності. На початку 13ст. на Русь напали монголо-татарські завойовники, що затримало культурний розвиток російського народу. В 1240р. Київ був захоплен і зруйнован. Світська медицина, що розвивалася в 11-13ст., згортається. Руська медицина вкрилась у монастирях. Одним з центрів медицини став Кирило-Білозерський монастир, заснований в 1397р. біля озера Ладоги, у північних землях, які не зазнали нападу. Але навіть у період монголо-татарського ярма розвиток медицини й фармації на Русі не припинявся: перебуваючи на більш низкої, у порівнянні з Русю стадії культурного розвитку, монголо-татари змушені були користуватися послугами російських ремісників і лечців.


Традиції народного лікування не були втрачені. Лічці різних "спеціальностей" практикували в містах і селах Русі, тривало складання й поширення рукописних добутків медичного характеру - келійників, лікарських порадників, що відбивали досвід народної медицини й російських лікарів. В них описувалися цілющі властивості рослин, давалися поради, як лікувати деякі захворювання, висвітлювалися окремі питання гігієнічного характеру.

Боротьба руського народу з монголо-татарами об'єднала руські землі навколо Московського князівства. Куликовська битва 1380р. біля р.Дон було першим ураженням Золотої Орди. Занепад іга відбувся в 1480р.(битва на р.Угрі) при Івані ІІІ. Він приєднав до Москви Новгород, Твер та інші руські землі. В кінці 15ст.- на початку 16ст. було створено Російську централізовану державу з центром– Москвою. Лише після скидання монголо-татарського ярма (480р.) починається відродження світської медицини.

В 16ст. практично для всього населення Московської держави єдиним засобом підтримання здоров'я було народне лікування. Досвід народної медицини передавався як в усній формі, так і зберігався в письмових працях. Таким чином, поширення на Русі 15-16 ст. знайшли травники, зелейники. У цих рукописних книгах описуються лікарські форми (порошки, мазі, пластири, полоскання, розтирання, масла), звертається увага до якісті ліків, описуються причини хвороби та їх ознаки.  

В 15 - 16 століттях почали з'являтися переклади медичних здобутків, що нагадують природничо-наукові книги "енциклопедичного характеру".


У другій половині 15 століття в Москву в числі інших іноземних майстрів почали запрошуватися й лікарі. Леон Жидовин, який в1490р. прибув з Венеції, працював недовго. Невдале лікування старшого сина Івана III коштувало йому голови.

Однак це не лякало іноземних лікарів, і одержавши запрошення вони давали згоду на службу при Московському дворі, тому що плата за лікування була дуже високою. У часи царювання Василя III при дворі служило три іноземні лікаря.


У другій половині 16 століття запрошення до Московського двору лікарів- іноземців стало звичайною справою.

Уже при Івані IV їх служило не менш десяти, а склад лікарів при дворі Бориса Годунова  був настільки значний, що міг утворювати консиліум.


Про підготовку національних лікарських кадрів на території Російської держави в цей період ніяких відомостей немає. Однак відомо, що в кінці 16 століття - першій половині 17 століття уряд зобов'язував іноземних лікарів навчати російських учнів лікарській справі "із усяким тщанієм і ні чого не таячи".Так, у промисловців Строганових працювали росіяни врачи-ремесники.
В 16 столітті  почали  робити  перші кроки з  медичного  забезпечення армії, постачання її полків штатним лікарем.

Для боротьби з епідеміями застосовувалися ті ж заходи, що й у попередні  століття. Упорядковується згодом протиепідемічна охорона  кордонів, налагоджується система оповіщення  про епідемії, що насуваються, розширюються заходи знезаражування, карантину місцевості і т.д.

Спалахи  епідемії не могли не залучити до себе  уваги  уряду. До 1550 року відноситься спроба Івана IV відкрити державні лікарні, але план цей не був здійснений. В 16 столітті з'явилися прообрази тимчасових притулків для дітей- сиріт і харчові пункти для голодуючих.

Древньоруські лікарі (як і на Заході) були одночасно і аптекарями. Розділення медицини і фармації сталося, коли виготовлення ліків ускладнилося та потребувало спеціальних знань. Ліки відпускалися населенню із зелейних, трав'яних та інших лавок, що були прообразами аптек. У 1672р. урядом був виданий указ про заборону зелейним лавкам торгувати ліками.


У 1581р. була відкрита перша «царська» аптека і організований Аптекарський наказ, а в 1672р. була відкрита друга аптека («нова»), але ці аптеки обслуговували лише наближених до царя і армію. У 1682р. при першому цивільному госпіталі в Москві відкривається третя аптека. Але, не дивлячись на відкриття аптек, в Росії, і навіть в Москві, процвітала внеаптечна торгівля лікарськими засобами через зелейні лавки.

Контрольні питання:

1. Медицина Стародавньої Русі дохристиянського періоду.


2. Напрями в медицині Київської Русі (9-12ст.) .
3. Історичне коріння монастирської медицини.
4. Медицина в Московській державі.
5. Характеристика зелейних лавок.
6. Відкриття перших аптек в Москві.
Перелік рекомендованої літератури:

1.Верхратский С.А., Заблудовський П.Ю. Історія медицини: Навч.посібник .-4-е вид.,- К.:Виша шк..,1991.-С.190-196,211-217.

2. Мультановский М.П. История медицины.- М.: Медицина, 1967.-С.- 64-72,74-76.

3. Медицина в Древнерусском государстве// БМЭ.-М.,1980.-Т.14.-с.193-198

4. Тольцман Т.И. Учебник организации фармацевтического дела.- М.: Медгиз.,

5. Фармация Киевской Руси в 9-13вв.// Тольцман Т.И., Голосова Н.А. Учебное


пособие по истории и организации фармацевтического дела.-М.,1974.-С.-16

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка