Навчальний посібник для студентів вищих фармацевтичних навчальних закладів та



Сторінка4/12
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
ТЕМА 7 -8: МЕДИЦИНА Й ФАРМАЦІЯ РАННЬОГО Й

ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Мета заняття: вивчити питання розвитку медицини й фармації в період
раннього й пізнього середньовіччя,засвоїти основні

положення алхімії і її вплив на подальший розвиток

лікознавства.
Феодальний лад встановився в різних країнах світу в різні історичні строки. Цей процес переходу від рабовласництва до феодалізму протікав у специфічній для кожної країни формі.

Для феодальної культури характерні прихильність традиціям і преклоніння перед книжними авторитетами, у тому числі і перед канонізованими авторами давнини: Гіппократом і Галеном. Джерелом знання вважалася традиція, а не досвід. Наукові дослідження і усе нове вважалося єриссю. Давні філософські системи й окремі наукові рухи були пристосовані до догм віри. Теоретична медицина практично не розвивалася до епохи Відродження. Пневматична теорія і гуморальне вчення у фізіології залишались незмінними.

В епоху феодалізму були внесені істотні зміни в систему підготовки лікарів і організації медичної допомоги. Поряд із монастирськими школами були поширені ремісничі й цехові. Пізніше, підготовкою лікарів займалися університети, які до кінця 16ст. витіснили ремісничу форму підготовки лікарів. В епоху феодалізму остаточно склалася лікарняна форма медичної допомоги.

Медицина у Візантійській імперії.

У період раннього феодалізму Візантія і народи Сходу досягли більш значного розвитку матеріальної і духовної культури, ніж народи Західної Європи. Як ми знаємо з історії, Римська імперія ділилася на Західну і Східну, після падіння Західної Римської імперії (476р.) єдиним спадкоємцем античної культури стала Візантія. До її складу входили центри традиційної давньої культури (Єгипет, Месопотамія, Мала Азія) і батьківщина античної культури - Греція. При падінні Римської імперії вціліли стародавні центри науки: Афіни, Александрія, Бейрут, Газа, а також виникли нові, такі як Константинополь. Наукова творчість не завмирала тут в 5 – 7ст., як це було на Заході Європи, і в 9-11ст. Візантія виділилася як крупний культурний центр на Східі Європи. Візантія успадкувала й зберегла давню культуру античного світу в той час, коли Західна Європа перебувала в стані занепаду. Сприяючи відродженню культури, візантійські лікарі - енциклопедисти у своїх працях систематизували спадщину античної медицини з позицій анатомо - фізіологічних уявлень Галена. Праці візантійських лікарів 11 – 14ст. свідчать про живий інтерес до досягнень арабської медицини.

У середині 9ст. у Візантії виникла вища школа. Підготовка лікарів, яка до того мала індивідуальний ремісничий характер, стала завданням науково - навчальної установи. Навчання медицині було тісно пов'язане з навчанням іншим наукам.

Заслугою середньовічної медицини Сходу є створення цивільних лікарень і аптек. Лікарні античного світу переважно були військовими шпиталями. У Візантії лікарні для цивільного населення виникали з притулків для мандрівників. При постоялих дворах на великих дорогах спочатку організовувалися кімнати для хворих в дорозі, а потім і спеціальні приміщення. Також лікарні виростали з притулків для калік і невиліковно хворих, так званих богаділень, та відкривались при монастирях.

Найбільш великі лікарні налічували по кілька сотень ліжок, в них були профільні відділення (хірургічні, жіночі тощо). Одна з перших великих монастирських лікарень була заснована в 4 столітті в Кесарії. При лікарнях були аптеки, відкривалися медичні школи. Статут монастиря, при якому знаходилася Кесарійська лікарня, передбачав порядок лікування хворих, навчання медичній справі, містив докладні описи господарського розпорядку лікарні. Візантійські лікарні послужили прототипом для створення подібних установ у країнах Сходу і Західної Європи.

Іншою формою лікарняної справи була організація ізоляторів для інфекційних хворих.З цих ізоляторів після утворення ордену св.Лазаря виникли притулки для хворих на проказу, лазарети. Пізніше частину лазаретів було перетворено в лікарні. Витоки утворення подібних медичних закладів знаходяться у храмовій медицині стародавнього Єгипту й Греції.

Візантійська медицина відіграла визначну роль в передачі античної спадщини країнам Сходу та Європи. Особливий вплив вона справила на розвиток медицини слов'янських народів, Вірменії та Грузії.Завдяки своїм культурним зв'язкам з Візантією, Київська Русь долучилася до спадщини античного світу раніше багатьох європейських країн.

Медицина і фармація Арабських Халіфатів.

Значний розвиток медицина отримала в Арабських Халіфатах - мусульманських феодальних державах, утворених в 7-8ст. н.е. та існувавших до 12-13століть. Внаслідок завойовницьких воєн араби підкорили Аравію, Єгипет, Сирію, Палестину, Персію, деякі провінції Візантії, Грузию, Вірменію, частину Індії, Іспанію, північне узбережжя Африки. Єдина арабська держава проіснувала одне століття, розділившись на Західний Халіфат з центром у Кордові і Східний Халіфат з центром у Багдаді. Таким чином, починаючи з 7 ст. у країнах Близького і Середнього Сходу виникла, склалася і розвивалася багата арабська культура, яка по суті включала в себе різноманітну культуру підкорених народів. Характерною особливістю арабської культури було збереження стародавніх традицій культури Стародавнього Сходу, античного світу, творча переробка культурної спадщини та її подальший розвиток.

Арабська культура успадкувала цінні досягнення давньосхідної та античної цивілізації і послужила одним із джерел формування поглядів учених середньовічної Європи. У 9-10ст. арабська культура досягла найвищого розквіту.

Центрами вищої освіти та наукової діяльності були так звані будинки знань, які з початку 9ст. були відкриті в багатьох великих міст.Найбільші вищі школи були у Багдаді, Каірі, Дамаскі, Кордові, Самарканді. Науковими центрами були і суспільства освічених, які об'єднували визнаних учених. Такі центри були прообразами наукових товариств та академій наук, які виникли в Європі у 17-18ст. Існували й медичні школи при лікарнях (аналогічні візантійським). У них широко викладалася клініка, теоретична медицина викладалася відповідно до анатомо - фізіологічних уявленнь Галена. Об'є м викладання не був суворо регламентованим, як у Візантії, та викладачі в процесі викладання могли висловлювати свою думку та свої спостереження. По закінченні школи учні складали екзамени, які приймала колегія лікарів. Ці своєрідні клінічні та науково - навчальні центри деякі історики називають медичними академіями. Допускалася і приватна форма навчання: досвідчені лікарі мали учнів. При будинках знань і суспільствах освічених створювалися великі бібліотеки (Багдадська, Бухарська, Каїрська, Дамаскська, Кордовська). В Західному Халіфаті у період його розквиту було 40 бібліотек і 10 вищіх шкіл. В Західній Європі у той час було тільки 2 університети: в Салерно і Парижі.

Широкий розвиток отримала в Халіфатах лікарняна справа. У 12ст. у Багдаді було 60 лікарень, у Кордові- близько 50. При лікарні в Каірі було амбулаторне відділення, лікарі якого не тільки вели амбулаторний прийом, но і відвідували хворих вдома.Лікарні фінансувалися, головним чином, за рахунок приватних пожертвувань. У містах призначалися спеціальні чиновники, що наглядали за господарською діяльністю лікарень і медичних шкіл. Слідом за лікарнями в країнах Сходу вперше з'явилися аптеки: перша аптека була відкрита в Багдаді в 754р. Розвиток лікознавства тісно пов'язаний із досягненнями вчених Сходу в області хімії. Завоювавши Єгипет, араби разом з іншими традиціями античної культури перейняли й алхімічні навички. Арабським і Середньоазіатським вченим належить ідея використання досягнень алхімії в медичних цілях і отримання лікарських засобів хімічним шляхом.

Історія зберігла імена видатних арабських учених того часу: Гебер, Аль-Разі, Ібн-Аль Хаітам. Одним з відомих арабських алхіміків був Джабір-ібн-Хайан(721-815рр.), відомий як Гебер. Він розробив теорію утворення всіх металів під впливом температури в надрах землі. В його творах описани способи перегонки рідин, він отримав сульфатну та нітратну кислоти, нітрат срібла, хлорну ртуть, спирт та ін. Відомий алхімік Абу-бакр Мохамед Закарія Аль Разі(865-925рр.),відомий в Європі як Разес, був також головним лікарем багдадського шпиталю-школи. Він залишив дві капітальні праці: 25-томний медичний збірник «Всеохоплююча книга з медицини» і другий збірник у 10 томах - «Медична книга». Разес першим з відомих нам авторів написав популярний твір для народу про медичну допомогу «Для тих, у кого немає лікаря». В ньому описані захворювання, які найбільш часто зустрічаються, і методи лікування, доступні і легко здійснені в домашніх умовах. У книзі «Про лікарні» на основі свого досвіду Разес описав порядок організації лікувальних установ. Під його керівництвом у Багдаді було побудовано три великі державні лікарні ( перша відкрита у 800р.).

Лікарі арабського Сходу вивчали проблеми особистої і громадської гігієни. Крім сприйнятих від стародавньосхідних та грецьких лікарів правил особистої гігієни, ними детально розроблені дієтичні режими для людей різного віку і раціональне харчування. Приділялась велика увага гігієнічному догляду за грудними дітьми. Хірургія і акушерство були розвинути слабше, ніж лікознавство, гігієна та інфекційні хвороби. Це було пов'язано з забороною ісламу на розтин трупів і огляд жіночого тіла.

Арабські лікарі збагатили практичну медицину новими клінічними спостереженнями, прийомами діагностики, лікарськими засобами, наблизили медицину до природничих наук, висловивши ідею отримання ліків хімічним шляхом. Вони удосконалили методи приготування ліків. Крім того, арабські лікарі піддали лікарські засоби як біологічному (на тваринах), так і клінічному випробуванню в лікарнях. Особливе місце у фармакології арабів мало вчення про отрути та протиотрути. Арабськими лікарями введено у практику цукор (замість меду), лікарські еліксири та сиропи. Еліксири отримували шляхом перегонки в кубі рослинної сировини, що містить ефірні оліі. Лікарські сиропи отримували змішуванням 50% розчину цукру або патоки в соку або витяжці з лікарської сировини. Рецепти арабської медицини були дуже складними. Вони включали до 60 інгредієнтів.

Медицина народів Арабського Сходу становить вище досягнення медицини епохи феодалізму. Вона стала одним з найцінніших джерел формування прогресивної медицини епохи Відродження.

Медицина народів Середньої Азії.

У 10 – 11ст. культура народів Середньої Азії досягла високого розвитку. У Бухарі була велика бібліотека, в Хорезмі - товариство вчених (академія). В 9-11ст. в Бухарі, Хорезмі, Мерві та інших містах існували лікарні та аптеки. Найбільш видатним представником лікарів Середньої Азії був Абу Ібн Сіна, відомий як Авіценна (980-1037рр.). Він народився в селіщі Афшана поблизу Бухари (Таджикистан). Коли йому виповнилося 5 років, родина переїхала в столицю, де він і здобув освіту. Науковою та практичною роботою він займався у Хорезмі та містах Ірану. Питанням медицини Авіценна присвятив понад 20 великих творів, його твори узагальнили народну медицину.Справжнє завдання медицини він бачив у збереженні або відновленні здоров'я. Причинами хвороби, на його думку, можуть бути погані умови побуту, виснажлива праця, шкідлива місцевість, клімат, душевні потрясіння. Останньому фактору виникнення хвороб Авіценна приділяв особливу увагу і провів цікавий експеримент з ягнятами. Тому Авіценна вимогав бадьорої обстановки біля хворого, яка б його налаштовувала на позитивний лад, радів розважати хворого музикою, співом, іграми.

Світову популярність здобула його головна праця «Канон лікарської науки», яка була написана в Хорезмі (999-1014рр.). «Канон» складається з 5 книжок і висвітлює питання анатомії, фізіології, лікознавства, гігієни, терапії, дієтики. Дві з цих книг були присвячені лікознавству: друга книга «Канону»- підручник з лікознавства, п'ята - фармакопея. Авіценна працював у галузі хімії, ввів у медичну практику численні засоби, отримані хімічним шляхом. Ним здійснена класифікація хімічних речовин. Йому були знайомі хімічні перетворення у вигляді бродіння, розчинення, сублімації. В «Каноні» говориться, що для вивчення дії ліків недостатньо випробувати їх на тваринах, потрібно вивчати дію ліків на хворій людині, т.ч. рекомендувалися клінічні випробування ліків.

У 12ст. «Канон» був переведений з арабської мови на латинську і розійшовся в численних копіях по всій Європі. Протягом декількох сторіч в університетах Західної Європи майбутні лікарі вчилися медицині за «Каноном».



Тибетська медицина.

На формування та розвиток тибетської медицини великого впливу надали медицинські системи сусідніх країн, особливо Індіі і Китаю.Особливіть географічного положення Тибету, який знаходився на перехресті путів з Південної та Передньої Азії, сприяла проникненню в Тибет медичних праць стародавнього світу. А неприступні Гималаї забезпечили збереження в монастирях цього краю першоджерел багатьох медичних творів протягом століть. Узагальнивши ці відомості, лікарями Тибету була створена своєрідна медична система, яку неможно віднести ні до індійської, ні до китайської традиції, хоча з обох традицій було запозичено як теоретичні установки, так і практичні рекомендації.

Теоретичні установки тибетської медицини засновані як на індійському вченні про три першоелементи (вітер, жовч і слиз), так і на китайському уявленні про сили «інь» і «янь», тотожних спеці і холоду. Від внутрішнього балансу цих складових частин залежить здоров'я людини. Тибетські лікарі вважали, що людина народжується з певною перевагою того чи іншого елемента. Тому відрізняли три типи людини: люди «ветру», люди «вогню», т.е жовчі, люди «землі-води»,т.е.слизу. Усі три типи відрізнялись за фізичною будовою організму, за темпераментом та за звичками. Якщо образ життя людини не відповідає своєму типу, порушується баланс елементів і виникає хвороба. Врачи Тибету вважали, що порушення рівноваги «спеці і холоду» приводить до виникнення «загальних хвороб», а порушення рівноваги трьох елементів- е наслідком «часних захворювань». Головним принципом тибетської медицини було положення про єдність людського організму. Лікуванню піддавалася ні хвороба, а сам конкретний пацієнт з індивідуальними особливостями: фізичними, психічними та емоційними. Лікарі Тибету навчались у монастирях 10-15 років. Анатомія вивчалась у загальних рисах, хірургія була на невисокому рівні: проводили лише ампутації та пункції животу. Діагностикою лікарі володіли дуже добре, з застосуванням діагностики за пульсом, як у Китаї. З метою лікування застосовували рослини тибетської флори, а також ліки Індії та Китаю. Лікарі Тибету вважали, що довголіттю сприяє надмірність у їжі, тривале перебування на свіжому повітрі та верхова їзда.

Класичним джерелом тибетської медицини є праця «Чжу - Джі» («Чотири тантри»). Це джерело дозволяє констатувати наступне:

- Тибетські медики мали уявлення про абсолютні і відносні дози, що становлять певну частину від токсичної для людини дози;

- Вони надавали велике значення лікарській формі та шляхам введення ліків;

- Значна роль відводилася речовинам, що сприяють проведенню ліків до певних органів;

- При призначенні ліків обов'язково обмовлявся час їх прийому, поєднання ліків з харчовими продуктами, вказувався розпорядок дня;

- Тибетські лікарі використовували властивості більше восьмисот рослин, мінералів, тваринної сировини, поєднуючи їх в різних дозах для певного лікувального ефекту;

- Лікарські засоби класифікували за лікувальними властивостями, дією, смаком, способом їх застосування;

- Характерною рисою тибетських прописів є многокомпонентність (60 і більше компонентів).

Медицина і фармація у Західній Європі періоду середньовіччя.

Епоха феодальних відносин у Західній Європі охоплює 12 - 13 столітть, починаючи з 476р., і ділиться на 3 стадії. Перша стадія феодалізму (5 – 10ст.) - раннє середньовіччя - характеризувалося глибоким економічним і культурним занепадом. У другій стадії феодалізму в Західній Європі ( приблизно з 11 по 15 століття) - у розвиненому середньовіччі - з ростом продуктивних сил формувалися центри ремесла й торгівлі. Третя стадія феодалізму (15 – 16ст.) - пізнє середньовіччя - період його розкладання і формування буржуазного суспільства.



Панування схоластичної медицини

В епоху раннього середньовіччя в Західній Європі, на відміну від країн Сходу, не відзначено істотного економічного прогресу. Спадкоємицею пізньоантичної культури стала християнська церква. Священослужителі отримали свого роду монополію на освіту і науку. Загальний рівень культури і освіченості, в порівнянні з пізньоантичним періодом, значно знизився. Домінуючою формою філософії в середньовічній Західній Європі стала схоластика. Наука служила церкви, і їй не було дозволено виходити за межі, встановлені вірою.

Філософська основа середньовічної науки базувалася на значно спотвореному вченні Аристотеля, ідеалістичних висновках Галена і деяких творах Гіппократа, які менш відображали його матеріалістичні погляди в медицині. Основним видом середньовічної наукової літератури були коментарі до творів античних авторів. Основою медицини стали не спостереження і досвід, а словесні висновки і дедукція.

Роль алхімії у розвитку фармації.

У період середньовіччя великий вплив на розвиток лікознавства мали магія, астрологія і, особливо, алхімія. Спроби відшукати всі зцілюючи засоби одночасно накопичували досвід дослідження речовин. Незважаючи на помилки, своєю практичною роботою алхіміки сприяли розвитку хімії та фармації. Завдяки алхімікам збільшилася кількість речовин, що вилучаються лабораторним шляхом, та було зроблено багато відкриттів. Спори і праці середньовічних схоластів сприяли розвитку логіки, алхімія підготувала виникнення наукової хімії.



Відкриття лікарень.

В період раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі. У 6 столітті при західноєвропейських монастирях починають створюватися перші лікарні. Ідея створення стаціонарів у монастирях з метою лікування хронічних хворих була запозичена у Візантії. Однак за рівнем лікування та догляду за хворими вони істотно поступалися лікарням Візантії і Арабського Сходу. Лікарську допомогу населенню надавали ченці, медична підготовка яких була вкрай недостатньою. При монастирях також почали складатися перші медичні школи. Підготовка в них у перші часи обмежувалася вивченням методів надання першої допомоги при пораненнях та догляду за пораненими та хворими.

Починаючи з 13ст. в Європі мало місце розповсюдження епідемій, для піклування хворих на проказу була заснована спеціальна організація - чернечий орден Св. Лазаря, що мав притулки для ізоляції прокажених - лазарети.

Монастирська форма медицини була характерна для періода раннєго середньовіччя.



Цехова медицина.

У розвиненому середньовіччі відбувається витіснення монастирської медицини ремісницько-цеховою та світською медициною. В 12ст. церков заперечила лікарям- монахам займатися лікувальними процедурами, при яких пролівається кров. Таким чином практична хірургія була виключена з компетенції професорів-монахів. Цій розділ медицини, за виключенням Італії (Салерно), практично повністю переходить в руки хірургів- ремісників, які за прикладом усих ремісників того часу об'єднуються в цехі. В багатьох міст Європи, у тому числі і в Україні( у Львові, Кам'янець- Подільському), такий цех носил назву цеху хірургів.

Хірурги-ремісники займали значно нижче соціальне положення, ніж дипломовані лікарі. Більшість таких ремісників проводило лише дрібні маніпуляції: кровопускання, видалення зубів. Також вони стригли і голили населення, тому частіше таких майстрів називали цирульниками. При складних операціях цирульники лише допомогали лікарю. Також цирульники супроводжували військо у воєнних походах.
Виникнення університетів.

Перші медичні школи середньовічної Європи стали складатися при монастирях. Підготовка в них спочатку обмежувалася навчанням методам надання першої допомоги при пораненнях і догляду за пораненими та хворими. Прототипами західноєвропейських університетів були школи, що існували в арабських халіфатах і школа в Салерно.

Школа в Салерно була заснована в 846р., в 11 столітті вона була перетворена в університет. У 12-13ст. з'явилися університети в Парижі, Болоньї, Оксфорді, Падуї. Статути і навчальні плани середньовічних університетів контролювалися католицькою церквою. До початку 13ст. слава Салернского університету була настільки великою, що король Фрідріх II надав їй виняткове право присвоювати звання лікаря і видавати ліцензії на право лікарської практики на території його імперії. Була затверджена постійна навчальна програма: навчання в школі передував 3 - річний підготовчий курс, потім 5 років вивчалася медицина, після чого йшле річне стажування у досвідченого лікаря.

У 12 – 13століттях в ряді європейських держав королівськими декретами були розділені функції лікаря і аптекаря. Перші аптеки були відкриті у Венеції (1238р.), у Флоренції (1300р.). У 1224р. Фрідріх II видав указ про встановлення державного контролю за приготуванням ліків і хірургічною практикою.

У 13 – 14ст. в Італії, Німеччині та інших країнах було покладено початок санітарному законодавству та міської санітарії. У великих портових містах Європи з'явилися портові наглядачі, ізолятори, вводилися карантини. Пізніше з'явилися "міські лікарі», які виконували, в основному, протиепідемічні функції.

Однак, інтелектуальне життя середньовічної Європи нічого не дало для розвитку проблем природознавства. І знадобилося майже 2 століття інтелектуального розвитку, перш ніж вчені епохи Відродження вивели науку із забуття.



Медицина епохи Відродження (15 - 16ст.)

Культура Відродження не була простим поверненням до античних традицій, вона розвивала та інтерпретувала античну спадщину, виходячи з нових соціально - економічних умов. Крім античної спадщини в області медицини Західна Європа взяла також досягнення передової медицини народів Сходу, що стали відомими в Європі завдяки арабістам (перекладачам з арабської мови на латинську). Широкому поширенню знань сприяв винахід друкарства (в середині 15ст.).

До 15 століття навчання медицині в європейських університетах зводилося до вивчення «Канону» Авіценни та коментарів до робіт Гіппократа і Галена, більшість університетів не мало власних клінік для навчання студентів. В університетах йшла боротьба старого (схоластичного) і нового (гуманістичного) напрямків.

У 15ст. в Європі існувало вже біля 40 університетів. Європейським науковим центром був університет в м.Падуї (Венеціанська республіка), йому належить особлива роль в історії медицини цього періоду. Падуанскі вчені, використовуючи медичний досвід греків, римлян і арабів, застосовуючи всі нові для свого часу досягнення науки, досягли великих успіхів у розумінні як будови і функцій людського організму, так і його патології. Все ширше починає використовуватися експеримент на тваринах. У розумінні діяльності організму вчені все більше спирались на закони фізики, а не на надприродні сили. У Падуанському університеті було покладено початок напряму в медицині (ятрофізики), який розглядав процеси в організмі з позиції фізики, головним чином механіки. В історії медицини ятрофізика зіграла велику роль: вона звільнила науку про людський організм від ідеалістичних поглядів. Видатним ятрофізиком 16ст.був професор Падуанського університету Андреас Везалій (1514-1564рр.). Його вважають засновником анатомії як науки. Везалій, досліджуючи людськи трупи, виправив усю тогочасну анатомію, відзначив близько 200 істотних помилок Галена. Везалія також вважають засновником функціонально- морфологічних досліджень. Його фізіологічні уявлення були ятромеханічними.

У 16 столітті сформувався новий напрямок в хімії - ятрохімія (лікувальна хімія). Ятрохіміки вважали, що людський організм - це сукупність хімічних речовин, що знаходяться в рівновазі. Парацельс (1493 – 1541рр.) - визнаний основоположник ятрохімії. З Парацельса почалася кордінальне переорієнтування хімічних досліджень від отримання золота до приготування ліків, виник тісний зв'язок медицини і хімії.

Змінився і характер лікувальної медицини. На зміну заучування на пам'ять медичних текстів прийшли уважні спостереження за хворими, виявлення і систематизація ознак хвороби. Ці риси, що нагадують вчення Гіппократа і передових лікарів Халіфатів, але при більш широкої повноті знань про будову і життєдіяльності організму, характеризували початок клінічного напряму в медицині.

В епоху Відродження знайшли застосування більш радикальні заходи захисту від епідемій (ізоляція, карантин). Увагу лікарів залучили професійні захворювання.

Медицина та фармація Нового часу (17 - 18ст.)

Починаючи з 17ст. наука стала приймати міжнародний характер. Вчені обмінювалися листами, повідомляли один одному про свої досягнення і відкриття, створювалися наукові центри. Першою була заснована «Академія досвіду» в Італії (16ст.). У 1666р. була відкрита Паризька академія наук, потім Бірменська, Петербурзька, Стокгольмська та ін .

При повному хаосі в питаннях лікування, у 17 - 18ст. все ж таки відбулося збагачення арсеналу лікарських засобів, що пов'язано з розвитком мореплавання і відкриттям нових територій. До старої галенової фармакопеї були додані: кора хінного дерева, іпекакуана, китайський чай і аравійська кава, як тонізуючі засоби.

В кінці 18ст. на противагу існуючим тоді методам лікування хвороб великими дозами складних за складом ліків, з'явилася теорія, згідно з якою вважалося більш ефективним лікування надзвичайно малими дозами чистих лікарських речовин. Засновником теорії є німецький лікар Самуель Ганеман, теорія названа гомеопатією.

До кінця 18ст. різко зменшилося значення механістичного матеріалізму. Однобічний характер мали уявлення ятрохімії, яка зіграла на певному етапі розвитку хіміі позитивну роль.

Дві характерні риси науки 17-18ст. - опора на спостереження (досвід, експеримент) і математику. Достовірність і точність стали прапором нової науки. У той період її розвиток спирався на винахід або удосконалення наукових інструментів і вимірювальних приладів і на швидкий розвиток математики. Але ці ж риси визначали і обмеженість науки 17-18ст, її чуждість ідеї розвитку, переважаючий інтерес до кількісних сторін явищ на шкоду дослідженням їх якісної специфіки.

Видатні досягнення природно - наукової та медичної думки Нового часу стали фундаментом для розвитку медицини і фармації в 19 – 20ст.

Контрольні питання:


  1. Перелічити особливості розвитку медицини в середньовічний період.

  2. Джерела формування візантійської культури.

  3. Візантійські лікарні.

  4. Центри вищої освіти і науки в арабських халіфатах.

  5. Вплив алхімії на розвиток аптечної справи арабських халіфатів.

  6. Внесок Авіцени в медичну науку.

  7. Досягнення тибетської медицини.

  8. Вплив переходу Західної Європи до феодальної формації на . розвиток культури.

  9. Схоластичний характер західноєвропейської медицини.

  1. Недоліки і переваги алхімії.

  2. Лікарні й лазарети в Західній Європі.

  3. Відкриття перших університетів.

  4. Поділ функцій лікаря і аптекаря.

  5. Виникнення гуманістичного напрямку.

  6. Роль ятрофізики в історії медицини.

  7. Сутність і значення ятрохімії.

  8. Характер лікувальної медицини в епоху Відродження.

  9. Вплив наукового прогресу на розвиток західноєвропейської . медицини Нового часу.

Перелік рекомендованої літератури:

1. Верхратский С.А., Заблудовський П.Ю. Історія медицини: Нав. посібник.- 4-е вид., випр. і допов -К.: Виша шк., 1991. - С. 61-138.

2. Медицина // Малая мед. энциклопедия. – 1992.- Т. 3. - С. 233-259.

3. Мультановскнй М.П. История медицины. - М-ва: Медицины, 1967.- С. 48-63, 77-97.

4.Тольцман Т. И., Голосова Н. А. Учебное пособие по истории и организации
фармацевтического дела. - Москва, 1961.- С. 21-38.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка