Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України



Сторінка5/16
Дата конвертації28.12.2016
Розмір3.77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Відносини між чоловіком-воїном

і жінкою-дружиною

в культурі українського козацтва

Важким і напруженим було життя воїна-індоарія в прадавні часи. Інтереси племені вимагали від нього постійно перебувати у повній бойовій готовності й у будь-який момент забезпечити захист своїх одно­племінників від ворожих нападів чи, навпаки, бути в змозі атакувати, розбити військові загони іншого племені і завоювати нові землі, пасо­вища, великі гурти худоби. Тим самим воїни здобували славу і почесті, плем'я - нові території і можливість процвітання.

Дуже важливіш джерелом матеріального добробуту суспільства аріїв Рігведи (середина II - середина І тис. до н. е.) була військова здобич: худоба, пасовища, полонені та чимало іншого. Війни провади­лись постійно, і, просуваючись в глиб Індії, племена аріїв захоплювали усе нові й нові багатства'.

Увійшовши в Індію (вочевидь, приблизно у середині II тис. до н. е.), арії не становили єдиного народу. Це були маленькі племена, що укла­дали між собою тимчасові нетривкі союзи, причому основу суспільства складала патріархальна сім'я, у котрій жінка користувалася авторитетом і свободою2. У той час, як голова родини брав участь у бойових походах, воював (чи був він воєначальником, чи простим воїном), саме на його

дружину лягав відповідальний обов'язок збереження сімейного вогнища, виховання дітей.

Цікаво, що існував спільний для багатьох різних індоіранських народів особливий ритуал вселення у новий дім. Так, першою у нього входила господарка, яка несла наповнений по вінця посуд, а згодом святково запалювала нове домашнє вогнище зі старого житла. Взагалі, домашнє вогнище вважалося сімейною святинею. Навколо нього здійснювали винос померлого перед похороном, водили молоду нарече­ну, коли вона уперше вступала в дім. Саме над сімейним вогнищем складали урочисті клятви, а загроза зруйнувати сімейне вогнище й досі уважається найжахливішим прокляттям в Осетії. Господар (на санскриті - «дампаті», а в Авесті - «нманопаті» -- «господар дому», від індоєвропейського «потіс», «паті» - дієздатний господар) і господиня дому («нманопаті») здійснювали біля сімейного вогнища жертвоприно­шення. В Індії побутувало два типи вогнищ: жіноче - кругле госпо­дарче і чоловіче - прямокутне культове3.

Ставлення до жінки в суспільстві аріїв яскраво відбилося у свя­щенних гімнах Рігведи, зокрема у гімнах, присвячених Ушас - богині світанку, ранку. Вони зазвичай створювалися професійними поетами-жерцями, ріші, проте звертає на себе увагу, що поетом міг стати і воїн-кшатрій, який мав до цього великий хист5.

Недаремно ранок, світанок у індоаріїв став парафією не бога чоловіка (оскільки вони відчували і в світанковій імлі, і в рожевих хма­рах лазурового неба незбагненну жіночу красу), а красуні богині -чарівної звабниці, вірної дружини.

Вот словно прекрасная женщина, Приближается Ушас, доставляя наслаждения'. Как [девица,] не имеющая брата,

она идет навстречу мужчинам. Она подобно [девице] взошедшей на подмостки,

чтобы приобрести богатства. Она - как нарядная жена, жаждущая мужа. Ушас, как любовница, выставляет [свою] грудь6.

В історії людської цивілізації саме жінка виявлялася тим таємни­чим каталізатором, який прискорював падіння одних держав і створен­ня інших, тим незримим важелем, який рухав народами і володарями, тією могутньою силою, яка штовхала людство до прогресу. І тому

95

пророче звучать слова арійського ріші, якщо розуміти під богинею світанку Ушас - Жінку, жінку-матір, жінку-дружину, жінку-коханку, жінку-політика.



Ушас светила [всегда], и теперь она будет светить,

Богиня - вдохновительница колесниц,

Которые держались наготове к ее приходам,

Как жаждущие добнчи [мореходы] - [к выходу] в море.

Весь движущийся мир склонился перед ее видом.

Прекрасная создает свет.

Да про[гонит светом] враждебность щедрая дочь неба!

Да прогонит Ушас светом [наши] промахи!7

В індоаріїв існувала традиція, що коли чоловік помирав чи був убитий на полі бою, його вірна дружина мала право на добровільне самогубство, щоб супроводити свого коханого і разом з ним відродитися до нового життя.

Про це однозначно свідчать парні різностатеві поховання старо­давніх індоаріїв-скотарів, які займали на початку II - в середині II тис. до н. е. територію від Уралу до Тянь-Шаню (так звана андронівська археологічна культура). Так, близько 2 % андронівських могил станов­лять парні поховання, у котрих чоловік на лівому, а жінка на правому боці застигли, поєднавшись у вічних обіймах. Донедавна панувала точка зору археолога М.Артамонова, що в могилі була насильно похо­вана рабиня чоловіка8. Проте якщо використовувати ведійські джерела, то можна прийти до зовсім інших висновків. Скажімо, у першій книзі Махабхарати (героїчного епосу індоаріїв) розповідається, що після смерті родоначальника роду Пандавів - Панду - його молода жінка Мадрі - мати близнюків Накули і Сахадева - добровільно зійшла за чоловіком на поховальне вогнище, здійснивши так званий обряд саті9.

У третій книзі розповідається про героя Сатьявана, котрий, будучи приреченим богами на смерть, зустрівся віч-на-віч із всемогутнім богом смерті Ямою, який прийшов з мотузкою, щоб зв'язати й убити героя. Але його юна дружина Савітр, вірно кохаючи чоловіка і ніколи з ним не розлучаючись, зважилась піти з ним за богом смерті. Така відданість, вірність і краса молодої дружини розчулили Яму, і він дарував їм життя10.

Якщо судити за текстами Махабхарати, Атхарваведи і Рігведи, звичаю саті (самоспалення) ніколи жорстко не дотримувалися. Само-

96

губство замінювалося символічним актом: удова лише лягала поряд з померлим чоловіком справа, як і в андронівських похованнях. Згодом у іраномовних народів цей звичай трансформувався у інший спосіб: там удова клала свою відрізану косу. Так ще досі роблять жінки скотарів-курдів; донедавна цей обряд був поширений в Осетії11.



Судячи з поховань андронівських жінок, їхня зачіска являла собою дві коси, що спускалися нижче пояса і були зв'язані між собою тесемкою із бронзовими прикрасами - накосниками. У подальшому ці деталі жіночого костюма збереглися в Середній Азії у скотарів -саків - і в землеробів - бактрійців і согдійців. Дві коси були характер­ною ознакою зачіски персіянок Ахеменідського царства. Жінки інших стародавніх східних народів таких кіс не мали, зате вони досі відомі в усіх індоєвропейських народів, у тому числі і в українців12.

Обряд добровільної смерті удови для спільного поховання з чоловіком був відомий також іншим індоєвропейським народам. Геродот, приміром, розповідає, що таким чином діяли жінки відомих поважних фракійців та сусідів іранців - скіфів13.

Отже, за чоловіком йшла на добровільну смерть зовсім не рабиня, а повноправна любляча жінка, яка вірила, що це надасть їй змогу відродитися в інших життєвих формах разом зі своїм чоловіком.

Тож можна підсумувати, що в суспільстві індоаріїв чоловік і жінка були рівноправними партнерами, розподіляючи обов'язки: коли чоловік-воїн вирушав на битву з ворогом, жінка оберігала сімейне вогнище і виховувала дітей.

У «Нартах» - героїчному епосі осетинського народу - зображу­ються і жінки героїв-нартів. Молоді воїни-нарти полюють, ходять у військові походи (болци), а коли настає час, шукають собі наречених. Здійснюючи під час таких пошуків видатні подвиги, вони знаходять свою чарівну половину:

Всех солнечньїх ты лучше дочерей

Красу твою могли б воспеть и в песнях". З-поміж жіночих образів героїчного нартського епосу найбільш яскравим постає образ Сатани. Цікаво, що батьком її був бог Уастир-джі - покровитель усіх воїнів і подорожуючих, котрий завжди надавав допомогу героям-нартам у час скрут та випробувань. Його розумна донька теж завжди дає цінні поради воїнам-нартам, отож до неї

97

постійно звертаються за порадою прославлені нарти Уризмаг, Батрадз, Созирко та інші герої. Мудра Сатана неодноразово допомагала нартам у важкий для них час і рятувала їх від смерті. Наприклад, у героїчному сказанні «Смерть безіменного сина Уризмага» Сатана порятовує нартів від голодної смерті, оскільки в урожайні роки вона зробила великі запаси харчів:



И вот теперь глубокие подвальї У нас полньї запасов небывальїх Всем зтим славних нартов угостим Погибнуть нашим нартам не дадим13.

Образна постать Сатани - розумної, мудрої жінки і вправної госпо­дині - надзвичайно популярний і зараз серед осетинського народу. І коли кажуть: «Наша господарка - Сатана», - це найкращий комплімент жінці в устах кожного осетина. Сатана є уособленням вірної дружини, надійної помічниці, справжньої берегині домашнього вогнища. Тому, вирушаючи у далекі та тривалі походи, воїн-нарт був упевнений, що його дім, його діти у надійних люблячих жіночих руках:

В поход годичньїй Урызмаг собрался,

С Сатаною любимой попрощался.

«Я в путь йду, далекий незнакомый.

А ты, жена, храни ключи от дома' Зневага до жінки вважалася тяжким злочином і суворо засуджу­валася в народі. Скажімо, у сказанні «Син кульгавого велетня» герой Батрадз під час спільного нартського танцю (сімда) зламав руку і ногу синові велетня за його ганебну поведінку. Батько-велетень так пояснив це своєму синові:

Ведь я предупреждал тебя, мой сьш,

Чтоб не спускался со своих вершин.

Я говорил, что нарты не прощают

Того, кто женщин нартских оскорбляет14.

Жінка в героїчному нартському епосі зазвичай виступає як сильна, владна істота, що користується неабиякою особистою свободою і самостійністю. В суворому житті вона дійсно є рівноправним партне­ром сміливому, хороброму воїну-нарту. Саме такою і постає Агунда, котра безапеляційно відкидає претендентів на її руку і обирає собі наре­ченого лише того, що їй сподобався.

98

У стародавніх германців, повідомляє К.Тацит, юнаки досить пізно пізнають жінок, з огляду на що їх чоловіча сила зберігається не витра­ченою. Германці також не поспішають віддавати заміж і дівчат, тому вони вступають у шлюб настільки ж міцними й здоровими, як і їхні чоловіки, а сила батьків передається їхнім дітям18.



Шлюб у германців був досить міцним. Кожен воїн мав одну дружи­ну, і лише в рідкісних випадках найбільш уславлені вожді, воїни-герої отримували право на декілька дружин. Це було знаком особливої пова­ги до їхніх заслуг19. Оскільки германцям довелося жити в дуже неспокійний час, коли війни і військові сутички були звичайним, буден­ним явищем, то й викуп за наречену, який вносив молодий, повинен був складатися не з абияких речей, наприклад, жіночих прикрас, а з биків, коня, щита, списа і меча. Майбутня дружина у відповідь зобов'язана була подарувати чоловікові також яку-небудь зброю.

Тацит пише: «В їх очах [ці подаровані речі] це найбільш міцні зв'яз­ки, це - священні таїнства, це - боги подружнього життя. Щоби жінка не вважала себе сторонньою щодо думок про звитяжні подвиги, сторон­ньою щодо мінливостей війни, все це означає вступ її до небезпечного життя чоловіка і в мирний час, і в битві, долати те ж і наважуватися на те ж, що і він; про це свідчить їй упряж з биками, це - підготовлений кінь, це - вручена їй зброя. Так треба жити, так треба і померти: вона отримує те, що в цілості і збереженості вона передасть синам, що пізніше отримає її невістка і що буде віддано в свою чергу її онукам»20.

Вступаючи у шлюб, жінка пов'язувала свою долю з долею чоловіка-воїна, будучи завжди напоготові підтримати його в тяжку годину воєнної небезпеки. Приміром, К.Тацит зазначає: «Неодноразово було, що їх війську, яке вже було готове до втечі і яке вже було у відчаї, не давали змоги ганебно втекти саме жінки, які невідступно молилися, б'ючи себе в оголені груди, не віддавати їх до полону, думка про який, скільки би його не боялися для себе воїни, для германців була ще жахливішою, коли мова йшла про їхніх жінок... Тому що германці вважають, що в жінках є щось священне, і вони мають здатність пророкувати, тому вони не залишають без уваги їхні поради, не зневажають їхнім пророцтвом»21.

У мирний же час саме на жіночі плечі лягає весь тягар важкої домашньої і сільськогосподарської праці, оскільки хоробрі, войовничі і мужні чоловіки-воїни в мирний час лише багато полюють, а ще більше

99

часу проводять відпочиваючи, насолоджуючись сном і їжею, не маючи більше жодних обов'язків. Саме жінка піклувалася про житло, вела домашнє господарство, виконувала різноманітні сільськогосподарські роботи,, ростила дітей, виступаючи, таким чином, справжньою береги­нею сім'ї і сімейного вогнища22.



У стародавніх германців існувало явище так званих берсеркерів -воїнів-звірів, які були професійними воїнами, що становили кістяк протолицарської ватаги стародавніх германців. У берсеркерів було своєрідне ставлення до жінок: вони зоставались неодруженими і, трапля­лося, що викрадали жінок. Витоки цих звичаїв вкорінені у незапам'ят­ну давнину й пов'язані з первісними чоловічими військовими громадами, що стали прототипами ранньосередньовічних лицарських ватаг. Саме в цих громадах існувала сувора заборона доступу жінок у їхні ряди23.

Тому для задоволення своїх фізіологічних потреб воїни-звірі нерідко викрадали жінок, - традиція, що виявилися досить живучою. Так, у скандинавських сагах є згадки про берсеркерів, що в нападах шаленої люті тероризують місцеве населення, чинять різні насильства, викрадають жінок24.

Отже, в стародавніх германців у час зародження первісних євро­пейських лицарських ватаг (І—IV ст. н. е.) бачимо неоднакове ставлення чоловіка-воїна до жінки-дружини. В одному випадку, коли чоловік-воїн - людина сімейна, воно характеризується коханням, повагою до жінки-коханки, жінки-матері, жінки-господині. Причому подібне став­лення до жінки як до рівноправної поважної особи домінує в архетипі стародавніх германців. В іншому випадку, коли чоловік-воїн - насампе­ред професійний вояк, так званий берсеркер, воїн-звір, у його ставленні до жінки переважають тенденції жорстокості, зневаги, насильства. Ці два підходи й розвиваються у західноєвропейському лицарстві, причо­му на ранньому етапі панував другий підхід, на пізньому - перший.

У ранню лицарську епоху в VIII—X ст., ще до хрестових походів, жінка займала принизливе становище в сім'ї, цілковито підкоряючись своєму чоловіку-лицарю. Цих воїнів-грубіянів зовсім не приваблювало тихе сімейне життя, і на жінку вони звертали дуже мало уваги. Так, наприклад, барон при одруженні намагався лише зміцнити свої зв'яз­ки й придбати по можливості більшу кількість ленів (землі з селянами, за яку він ніс службу); для цього він прагнув одружитися на багатій нареченій, і ані краса її, ані кохання не відігравали тут ніякої ролі.

100

У свою чергу, великі сеньйори бажали передати свої лени сильному лицарю, здатному ефективно нести військову службу, й тому примушу­вали удовиць і дочок-спадкоємиць швидше виходити заміж, у багатьох випадках насильно нав'язуючи їм своїх улюбленців. І на найвищих рівнях спостерігалась ідентична ситуація: король радо віддавав вільні лени разом із їхніми спадкоємицями баронам, котрі бездоганно слугу­вали йому. Тому лицарі вважали своїх жінок необхідним тягарем, оскільки жінки мали народити їм синів-спадкоємців. Ось як звер­тається барон до своєї жінки в одному з лицарських романів: «Ідіть же у ваші золочені розписні покої, відправляйтеся до себе і там робіть, що вам завгодно: пийте, їжте, вишивайте килими, розшивайте їх шовком і пам'ятайте, що вам нема діла ні до чого іншого»25.



І дійсно, тогочасні жінки проводили свій час у жіночих кімнатах за вишиванням, виходячи на люди лише у святкових випадках. Зако­нодавство не вважало їх повноправними членами суспільства. Так, вони не мали жодної можливості ані виступати в суді, ані укладати контракти без згоди своїх чоловіків. Чоловік же був повноправним господарем жінки, і траплялися випадки, коли навіть за законом він одержував право завдавати їй побоїв. Так, у лицарському епосі нерідко оповідається, як залізні руки лицаря розбивали до крові ніжне облич­чя своєї дружини.

Проте й жінки у ті далекі часи були під стать своїм грубіянам-чоловікам. Різкі, нестримні, палкі у своїх захопленнях, вони були істинними дочками свого часу. Так, наприклад, одна з них зверталася до свого імператора: «Мій чоловік помер, до чого ж тут траур. Вже з часів Мойсея існує такий порядок, що одні живуть, інші помирають. Найдіть мені чоловіка, котрий був би могутнім, він мені необхідний, щоб захищати мої володіння»".

Саме таких жінок, які своєю мужністю, міцністю духу і тіла нага­дують воїнів, опоетизовували лицарські романи, ставлячи за взірець іншим. Такою поставала і Гібур - дружина лицаря Гільома Орансько-го. її чоловік брав участь у битві при Алікане, де християнські лицарі були вщент розбиті, він же лише дивом врятувався. Переодягнений в арабський панцир, переслідуваний ворогом, він просить охорону впус­тити його до свого замку. Але Гібур, хоча й упізнавши його, відповідає, що чоловік її ніколи втечею від ворога не рятувався. У результаті зне­силений Гільом повторно вступає у бій, перемагає і визволяє полонених

101


християн. Проте й надалі Гібур не впускає його до замку, вимагаючи, щоб він, важкопоранений і стомлений, їхав до Парижа за підмогою з метою помсти ворогові. На застереження Гільома, що він боїться зали­шати її одну, вона відповідає: «Я одна зумію витримати облогу турків, я підіймусь на укріплення і зверху буду вбивати їх. Йди!»27

Отже, у ранній період лицарства ставлення до жінки було, так би мовити, зовсім не лицарським; це було ставлення господаря до свого підлеглого, рабовласника - до рабині. Поваги удостоювалися лише жінки, котрі дорівнювали лицарям своєю мужністю, вражаючи силою духу і тіла.

Проте спливав час, лицарство розвивалося, розпочалася епоха хрестових походів, що докорінно змінила життя лицарів. Посилився військовий, торговельний, культурний взаємозв'язок не тільки поміж християнським Заходом і мусульманським Сходом, а й поміж різними частинами великого християнського світу. Починає формуватися лицарське європейське братство.

Поступово військові походи почасти змінюються лицарськими турнірами (переможець яких, окрім великого грошового призу, зброї переможених, користується привілеєм вибору цариці турніру), що їх влаштовували королі й багаті феодали, а військова наснага лицарів замість війни задовольняється світською грою. У цьому руслі з лицаря-воїна ХІ-ХІІ ст. поступово виростає лицар-придворний. Грубий барон, який раніше тільки й мріяв про війну та полювання, перетворюється на неперевершеного лицаря своєї дами, вихованого, гарно вбраного, з білими руками і підстриженими нігтями. Схиляння перед сильними витязями, що згинають однією рукою підкову і підіймають у повному озброєнні лицаря, відступає перед стрункими, квітучими юнаками, з тонкою талією, ніжним кольором обличчя і м'якими рухами28.

Благоговіння перед жінкою, чи, краще сказати, перед дамою (оскільки воно винятково торкалося лише шляхетського, лицарського стану) започаткувало свій відлік у Південній Франції, в Провансі, і звідси, поряд з іншими лицарськими засадами, поширилося усією Західною Європою. Прованс став джерелом лицарства, при цьому саме там розквітла його світська, куртуазна сторона. Наскільки північний француз поставав зразком «вихованості» для іспанця, англійця, німця, настільки провансалець сам був взірцем для північного француза. Ось як описував сучасник різні типи лицарів: «Лицарі мають багато гідних

102


103

Провансальськими лицарями-трубадурами була вибудована цілісна система ступенів у служінні дамі, яка складалася з чотирьох ступенів-сходинок на вершину служіння дамі. Перший ступінь - кохання того, хто вагається. Другий - кохання того, хто просить, молить. Третій -того, кого почули. Четвертий - кохання друга, обранця12.

Поступово служіння дамі виродилося в комедійний фарс. Це чітко простежується на прикладі німецького лицаря Ульріха фон Ліхтенштейна, який жив у другій половині XIII ст. Це була розніжена, розпе­щена і пуста людина, що все своє життя присвятила служінню дамам, яке, з одного боку, вона возвела в абсолют, а з іншого - перетворила його у посміховисько. Маючи власну сім'ю, він увесь свій вік протиняв­ся по турнірах, присвятивши все життя тому, щоб бути прийнятим у лицарі улюбленої дами, котра його на дух не терпіла і зневажала будь-якими засобами. Врешті-решт він досягнув свого, дама змушена була надіслати йому свій перстень, проте згодом вона його настільки образи­ла, що він був змушений зоставити її у спокої і розпочати служіння іншій, більш поблажливій дамі33.

Отже, в XII-XIV ст., у період розквіту західноєвропейського лицарства, зароджується і розвивається так зване «служіння дамі серця», що характеризувало дуже високий рівень відносин між воїном-лицарем і жінкою, бо саме кохання надихало лицаря на подвиги, вихо­вувало в ньому найкращі людські почуття, розкривало його загрубіле серце для ніжності і любові. Але поступово це служіння набуло застиг­лих форм моди, звичаю. Так високогуманний зміст (кохання лицаря і жінки) зник, залишивши по собі пустопорожню форму блискучої лощеної традиції, лицарський комедійний фарс.

Лицарство Київської Русі не створило свого культу служіння дамі серця, але, з іншого боку, і не опустилося до перетворення таїнства кохання у моду, у звичай, у пафос.

Українське лицарство міцно зберігало традиційну слов'янську повагу до жінки, жінки-коханки, жінки-матері, жінки-господарки. Краще вірно любити власну дружину, віддано захищаючи її честь і гідність у битвах з ворогом, аніж чинити так, як чинили західноєвро­пейські лицарі, котрі, маючи власну жінку, улюблену чи нелюбиму, обов'язково мали служити якійсь дамі (будь-якій жінці, тільки не власній дружині). Навіщо така роздвоєність? Русичі були більш

104

практичними і більш людяними у ставленні до жінок. Кого отримува­ли у дружини, того кохали, поважали і леліяли.



У IX-XIV ст. Київська Русь-Україна зазнала великих змін. Це був час зродження, розквіту і занепаду єдиної централізованої держави. Це був час політичної роздробленості, міжкнязівських чвар і збройних усобиць (которів). Це був час монголо-татарської навали, поступового згасання першої української державності, входження українських земель до складу інших держав. Але у будь-який з моментів тієї епохи східноєвропейський лицар завжди перебував у стані боротьби з воро­гом. Це був високопрофесійний воїн, важкоозброєний лицар.

На перших фазах свого становлення східноєвропейське лицарство багато в чому нагадувало військові комітати (дружини) стародавніх германців34. Спочатку княжі дружини ІХ-Х ст. цілковито складалися з вікінгів, поступово, однак, поповнюючись русичами, які у подальшому й домінували в них. Особливо охоче вступала до дружини молодь. Князі сплачували своїм воїнам-лицарям не стільки грішми, скільки кіньми, зброєю, одягом і дівчатами. Жінку ж у ті часи треба було або купити, або викрасти, тому молодь охоче брала плату дівчатами. В одній із старовинних колядок так описуються стосунки між князем і його дружиною у той період:

...Ой чуємо там доброго пана,

Що платить добре за служеньку.

Ми йому будем вірно служити.

А він нам буде добре платити.

Потім в колядці перераховується, що за рік пан-князь зобов'язується сплатити своїм воїнам: гроші («сто червоних»), «по кони­ку», «по шабельці», «по парі сукон» і:

Та й по шапочці, та й по паночці,

По калиновій стрілці, по хорошій дівці35.

Повертаючись із дружиною з успішного походу, князь при паюванні військової здобичі мав право вибирати собі щонайкраще:

Перебирає між дівоньками: Котрі ладніші, то собі бере, А що погані, служейкам дає31'.

Отже, в ранній період своєї історії жінки були ласою та бажаною здобиччю для князівських лицарів-дружинників, бо для того щоб одру­житися, треба було заплатити чималий викуп за наречену.

105

В подальшому ці тенденції зберігаються, але відходять дещо на другий план, оскільки із формуванням східноєвропейського лицарства в ХІ-ХП ст. воно створює свою систему цінностей щодо жінки. В ній превалюють принципи поваги, пошани, любові, вдячності жінці-коханій, жінці-матері, жінці-господині.



Найкращим прикладом тому є героїчний східноєвропейський лицарський епос «Слово о полку Ігоревім». Поруч із звитяжними носіями слави, поруч з воїнами-лицарями Ігорем, Всеволодом автор згадує і їхніх вірних, благородних жінок - Ярославну (Єфросинію) та красну Глібівну (Ольгу). У розпалі бою, тим не менш, лицарі забувають усе на світі: і почесті, і життя, і своїх коханих дружин. «Перемоги і слави», - волають їхні душі, бо воїн завжди зостається воїном!

Але їхні вірні дружини завжди у помислах з чоловіками. Вони не тільки берегині, охоронниці сімейного вогнища. їхня любов виступає тим талісманом, тією таємничою силою, яка допомагає воїнові вибра­тися живим із справжнього пекла.

На сторінках «Слова» перед нами оживає неперевершений у своїй красі, ліричній і моральній наснаженості образ Ярославни (Єфросинії), коханої дружини Ігоря. її скорботний плач-заклинання долинає з безодень часу як звитяжний і урочистий гімн духовній величі української жінки:

На Дунаї Ярославин голос чути, зозулею, незнаєма, рано кує: «Полечу, - рече, - зозулею по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі»3'.

Ярославна із всеперемагаючою силою жіночої любові звертається до могутніх природних стихій, щоб вони визволили її коханого чоловіка з половецького полону:

Ярославна рано плаче в Путивлі городі

на заборолі, промовляючи:

«О Дніпре Славутичу!

Ти пробив єси кам'янії гори

Через землю Половецькую.

Ти леліяв єси на собі Святослава насади

до полку Кобенякового.

Прилелій, господине, мою ладу мені,

щоб я не слала йому сліз на море рано»3.

106

Але Ярославна благає не тільки за свого улюбленого чоловіка-ладу. Ще могутніші стихії - вітер і сонце - вона молить і просить полегшити долю Ігоревих лицарів-воїнів: «Ой вітре, вітрило!



Чому господине, так сильно вієш ти?

Чому мечеш ти хановськії стрілки

на своїх легесеньких крильцях

на моєї лади воїв?»

... «Світлеє і присвітлеє сонце!

Всім тепле і красне єси!

Чому господине, простерло гарячі промені свої

на лади воїв,

в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?»39 Саме у цей момент жіноча вірність своєму чоловікові переростає в благородне заступництво за всіх воїнів-лицарів, оборонців Вітчизни. І від цього образ Ярославни набуває ще більшої монументальності, трансформуючись у звитяжний образ Матері - Рідної Землі. Рідна земля завжди допоможе, завжди порятує!

І ось космічні стихії, з їхньою незбагненною силою, могутністю, величністю й містицизмом, виконують прохання скорботної жінки: Заграло море опівночі, ідуть смерчі млою: Ігореві князю бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому золотому столу".

Недаремно образ Ярославни належить до найяскравіших, найпое-тичніших і найблагородніших жіночих образів не тільки героїчного лицарського епосу, а й світової літератури.

Таким чином, в історії східноєвропейського лицарства IX-XIV ст. в основному прослідковуються ті ж тенденції у ставленні лицаря-воїна до жінки-дружини, що й у західноєвропейському лицарстві. На ранньо­му етапі, в ІХ-Х ст., жінка постає бажаною здобиччю на війні, у сім'ї ж цілковито підкоряється чоловікові. Поступово, зі становленням лицарства і оформленням його у специфічну військову елітну касту, ці відносини розвиваються, набуваючи більш привабливих для жіноцтва ознак. Хоча східноєвропейське лицарство не створило свого культу

107

служіння дамі серця, зате його ставлення до жінки (як до коханої чи до дружини) було позбавлене тієї вигадливості, химерності, пишномов­ності, що побутували у його західноєвропейських побратимів. Замість служіння дамі в Київській Русі поміж воїном-лицарем і жінкою існу­вали кохання, церковний шлюб, любов і повага в сім'ї, у котрій адекватно виховувалися й діти - майбутні лицарі.



Розпочинаючи дослідження проблематики ставлення козака-воїна до жінки, одразу ж варто зауважити наступне. По-перше, українське козацтво як відверто специфічна військова верства зароджувалося, фор­мувалося і розвивалося впродовж багатьох століть (XIV-XVIII), а якщо ж розглядати і кубанських козаків, то хронологічні рамки існування українського козацтва охоплюватимуть і XIX - початок XX ст. По-дру­ге, за цей значний історичний проміжок часу українське козацтво набу­вало одних ознак і втрачало інші. Так, козацтво в період свого змужніння і найбільш незаперечної могутності (початок - середина XVII ст.) було вже неоднорідним, нараховуючи у своєму складі орієнтовно три великі групи. О.Субтельний пише: «На початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки [±3тис], які пішли на службу до уряду; запорожці [± 5-6 тис], що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва [40-50 тис], яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу»".

Спочатку ми розглянемо роль, яку відіграло жіноцтво у зароджен­ні козацтва, згодом дослідимо ставлення українських реєстрових і нереєстрових козаків до жінок і на завершення - ставлення до них запорожців.

В історії зародження українського козацтва досі залишається чима­ло білих плям й існує чимало різних гіпотез щодо походження козацтва. На нашу думку, біля витоків козацтва стояли дві головні сили. Перша - стихійна енергія народних мас, так званих «уходників» -піонерів освоєння Дикого Степу. Друга - вольова, керована енергія української військової еліти, яка змогла приборкати й очолити народну стихію, утворивши той феномен, те явище, що одержало назву «українське козацтво». Саме ті селяни та міщани, котрі не могли витерпіти важкого феодального гноблення або з тих чи інших причин залишали рідні місця і вирушали шукати волі, освоювали нові степові землі, перебуваючи під постійною загрозою татарських нападів. Так

108


поступово формувалася нова верства населення українського Дикого Степу - «уходники» - воїни-хлібороби, воїни-мисливці і просто воїни. Ймовірно, саме на їх ґрунті почало зароджуватися українське козацтво.

Разом зі своїми чоловіками на південь, у степи, вирушали й жінки з дітьми, причому, хоча важкі умови життя й накладали на жінок свій відбиток, вони завжди залишалися вірними берегинями сімейного вогнища. Письменник 0.Луговий писав: «Уходницькі жінки - це ті новітні амазонки, що не гірше чоловіків могли постояти за себе, за свої землі і оселі. Уходницький рух міг постати лише в наших степах, на межі відмінних двох культур, двох світоглядів - європейського і азійського. Цей рух витворив наш третій, питомо український світо­гляд - любов до волі; нехай і в поганих матеріальних умовах жити, зате чутися вільним, залежним від одного лише Єства, Бога»42.

Чи не відгомоном тих далеких часів, коли жінка збройно, нарівні з чоловіками-воїнами, відстоювала свою волю і право на життя, постає пісня про те, як мати виряджала у військо свою доню:

Жила вдова на край села, Та не мала ні одного сина, Тільки мала дочку Катериночку Та й ту у військо виряжала43.

Отже, на ранньому етапі зародження українського козацтва, в так званий «уходницький період», жінка була чоловікові-мисливцю, чоло-вікові-хліборобу, чоловікові-воїну надійним товаришем, вірною дружи­ною, вправною господинею. Вона завжди була готова допомогти чоловікові відбити ворожий напад, пильно піклуючись при цьому про сім'ю.

Абсолютну більшість українського козацтва становили реєстрові і нереєстрові козаки, причому найбільш численними і водночас найбільш безправними виявлялися саме нереєстрові козаки. Саме їх як польська, так потім і російська влада не визнавали за козаків, не вно­сили в реєстри, а згодом - у компути, намагалися розкозачувати і пере­творювати на селян. Щодо реєстрового козацтва, то це була заможна, привілейована верхівка, на яку спиралася влада, проводячи свою політику на місцях. Але об'єднувало і тих, і інших козаків осіле жит­тя, утримування власних сімей, хоча, щоправда, статки у них і були різними. Головний їхній обов'язок - збройно виступити на війну, дати відсіч ворогові-нападнику.

109

Тема вирядження чоловіків у військовий похід дуже популярна в українському фольклорі. Так, в одній з пісень оповідається, як за коза­ком, що від'їжджає у похід, побивається його кохана:



- Козаченьку, куди йдеш?

Невже жалю не маєш?

Я без тебе загину,

Як ти підеш в чужину44. В поході на козака чатувало чимало випробувань, оскільки війна з будь-якого погляду залишалася війною. Особливо це стосувалося молодих козаків, які під час тривалих і важких військових кампаній іноді, бувало, засумують за рідною домівкою, затужать за коханою, попросяться з походу додому:

Молодий козак, молодий козак

Полковничка просить:

«Пусти ж мене полковничку,

Із полка додому,

Бо вже скучила, бо вже скучила

Дівчина за мною»45. Але полковник, досвідчений воїн, на це не зважає, усвідомлюючи, що молодий козак через деякий час призвичаїться до походу, до воєнних обставин і дівчину неминуче забуде; тому він так відповідає козакові:

Я б тебе пустив, Так довго, довго там будеш. Напийся води холодної -Дівчину забудеш'6.

Тривалі військові походи боляче били по добробуту тих козаків, які не мали великих статків, бо під час затяжної відсутності господаря жінка була не в змозі все обробити, за усім простежити, і козацьке господарство занепадало, розвалювалося. Це ж відбувалося й у тих козаків, у котрих у сім'ях було не все гаразд, жінки котрих під час відсутності чоловіків пили і гуляли, запускаючи всю хатню і госпо­дарську роботу.

Яскравим прикладом подібних козацьких бід може служити дума «Про козацьке життя», у якій оповідається, що бідний молодий козак виїжджає у похід, а його молоденька дружина, залишившись на самоті, починає пиячити і доводить до занепаду все козацьке господарство. Козак, повернувшися з походу, лупцює жінку, а сам з горя вирушає пия-

110


чити в корчму. Дружина ж починає виправдовуватися перед сусідками, які помічають у неї синці під очима, вигороджуючи заразом і чоловіка.

П.Куліш писав, що ця дума - історія козака, який весь жар свого першого кохання віддав молодій дружині, але потім у ньому раптом збудився потяг до молодецтва, козакування: «Він почав надовго пропа­дати з дому й тинятися в наїздах на чужі землі. Жінка без чоловіка -не господарка: в неї і піч по декілька днів не топиться і борщ пліснявіє під лавою. Повернувшись додому, козак із смутком і образою бачить, яке все занехаяне, б'є молоду жінку, перетворює її з подруги в трепет­ну рабиню і відвиклий від тихого домашнього життя, відправляється гуляти до корчми»47. Головна думка Куліша: козак сам винен в усіх своїх бідах:

Не один козак сам собі шкоду шкодив, Що від молодої жінки у військо ходив48.

Проте якщо уважно проаналізувати думу, то безпосередньою вину­ватицею біди увиразнюється жінка-козачка, її схильність до пияцтва, легковажність, безгосподарність. Непрямою ж причиною лиха була, самоочевидно, відсутність чоловіка-козака, що й сприяло виявленню вад козачки, і хоч дума показує їх у дещо гіперболізованому світлі, немає сумніву в тому, що тут відбились реальні і, мабуть, досить часті випадки в родинному житті козаків49.

Отже, ставлення реєстрового і нереєстрового козацтва до жінки-дружини було освячене сімейними традиціями. Дружина пильно дбала про господарство, підіймала на ноги дітей, але нерідко траплялися випадки, особливо серед жінок нереєстрового козацтва, коли тривала відсутність чоловіка-воїна і бідність штовхали жінку до пияцтва та інших нешляхетних вчинків.

Перш ніж вести мову про запорозьке козацтво, зазначимо, що однією з його характерних рис було специфічне ставлення до жінки, а власне, те, що запорожець мусив залишатися неодруженим. Вірогідно, звичай цей пов'язаний з традиціями первісних чоловічих військових громад, члени яких були неодруженими й усе своє життя присвячува­ли військовій справі.

Подібне особливе ставлення до жінок запорозького братства спів­звучне із традиціями духовно-лицарських чернечих орденів серед­ньовічної Європи XII-XIV ст. Зокрема, і запорожців, і лицарів-ченців об'єднувала обітниця целібату (неодруження) і цноти50.

111


А.Скальковський писав: «Запорожець як людина міг кохати жінок, але кохав їх не як хоробрий лицар Середньовіччя, а як православний громадянин, не як мусульманин, а просто як козак чи січовик. Одружуватися не міг, за втрату цноти (надто в Січі) міг попла­титися головою»51. П.Кулішем записано один з народних переказів про запорожця, у якому йдеться про покарання козака саме за цей гріх. Так, запорожець на прізвисько Ногаєць занадився ходити до паламар­ки, у село, розташоване неподалік Січі. Його ж побратими-козаки, довідавшись про це і пересвідчившись, що це не наклеп, привели згодом винуватця, спійманого на гарячому, до кошового. Покарання зазвичай справді було суворим: «... Зараз [його] до стовба та киями. Занедужав сердешний Ногаєць од такої бані та і вмер незабаром»52.

Життя запорожців було кочовим, непосидющим: військові походи, прикордонна служба та інші потреби Війська Запорозького рухали козака туди-сюди неозорим українським степом. Те ж, що він не був нічим зв'язаним, перетворювало його на рухливого й швидкого воїна-суперпрофесіонала. Наприклад, в одній з українських народних пісень оповідається, як батько, відсилаючи сина на Запорожжя, переконує його, щоб він не думав женитися:

- Ми жінок мусимо любити. Так, як наших сестер, матерів,

А, опріч їх, не треба нікого любити

І утікати, як від злих чортів.

Бо ти знаєш, мій милий синку,

Лицареві треба воювати,

А тобі буде жаль жінку зоставляти53.

Ось тому недаремно запорожці, як і їхній видатний гетьман Петро Сагайдачний, образно кажучи, міняли своїх жінок, якщо вони в них були, «на тютюн та люльку». А на будь-який закид в необачності, неро­зумності, легковажності могли відповісти словами пісні:

- Мені з жінкой не возиться, А тютюн та люлька Козаку в дорозі Знадобиться!'1

Лише тоді як запорожець навоювався, увібрав з козачого життя усе, що хотів, він міг подумати й про одруження, сім'ю, дітей. Січови­ки, які бажали повернутися на батьківщину чи обзавестися родиною,

112


отримували від Запорозького війська звільнення й переходили ніби у світський (порівняно із Січовим товариством) обивательський стан55.

За свідченням А.Скальковського, були і такі «запорожці-молодці»: «... як суддя Микола Тимофієвич, Іван Бурнос або кошовий Пилип Федоров, сто літ проживе на білому світі, 80 літ прослужить у війську, а закінчить тим, що, подібно хороброму верхівцю Нечаю,

Візьме собі дружиночку -Високу могилочку.

Як жив одинцем, «по-монастирськи» (улюблена фраза запорож­ців), так і помре самотою, і на його могилі тільки «чорний ворон кряче» або «сивий кінь копитом б'є об землю»56.

Але про смерть козаки роздумували мало, більше - про життя. Самими ж низовими козаками складено чимало жартівливих, дотеп­них, гумористичних пісень, в яких слухачів переконували, що запо­рожці навіть вигляду жінок не знали:

Славні молодці пани-запорожці, Побачили вони чаплю на болоті. Отаман каже: «От же, братці, дівка». А осавул каже: «А я з нею кохався». А кошовий каже: «А я й повінчався»37.

Хоча в мирний час, поза межами Запорозької Січі, козаки-січови-ки уміли і любили позалицятися до жінок, демонструючи при цьому романтизацію ситуацій, веселість, безпечність, молодецтво. Ось як про це розповідає А.Скальковський: «Вони [козаки] називали себе молодця­ми або молойцями (цнотливими) на знак їхньої обітниці безшлюбності, що, втім, не завадило їм до нестями залицятися до українських та польських красунь, як це бачимо з однієї скарги чигиринського губер­натора на запорозьких посланців, які, аби довести своє молодецтво, лякали своїми шаблями, пострілами й піснями женихів та чоловіків»58.

У дещо іншому варіанті про це співається в українській народній пісні:

- Чого ж ти се зажурила, Скажи мені, моя мила? Не велика серцю туга: Ти не будеш - буде друга. Бодай було Запоріжжя59.

113


Так, головним для низового козака було існування його славної матері - Запорозької Січі - і святої православної віри.

Невипадково на всі вмовляння турецького султана Байди (князя Дмитра Вишневецького) стати йому [султану] незрадливим лицарем, відданим васалом і правити від його імені в Україні, Байда відповідає негативно. І хоча султан обіцяє за згоду до співробітництва віддати йому в дружини свою дочку, Байда саркастично-однозначно відповів:

Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівночка поганая60.

На величезній території Запорозької Січі, в її паланках мали право жити як сімейні поселяни, так і одружені козаки, які походили з січового товариства. Всі разом вони становили підданство війська Запо­розького, обирали свого громадського отамана, який був осавулом над цією громадою, тобто над жонатими хліборобами. Але головним власником землі, на якій вони жили і працювали, було запорозьке товариство, або неодружені козаки61.

А.Скальковський зазначав, що всі чини і звання війська Запо­розького, від кошового до полкового хорунжого, одержувало тільки товариство, тобто нежонаті козаки, одружені ж ніякого чину і посади обіймати не могли. Зокрема, він писав: «Рівнозначно право сидіти зимівниками могло мати тільки воно одне зі своїми служителями, або молодиками, записаними по куренях або ні, але теж холостими. Батько міг жити із синами або родичами, якщо ці останні по куренях вважа­лися, але жодної жінки у зимівниках не було і бути не могло. Чому? Так вимагала «регула» (неписаний статут) Запорозького товариства»62.

В самому ж Коші жили тільки неодружені козаки. За висловлю­ванням одного з очевидців, запорожці щодо свого життя і своїх звичаїв вважали себе мальтійськими кавалерами, унаслідок чого в Січ зовсім не допускали жінок, була б то мати, сестра чи зовсім стороння для козака жінка613.

З цим свідченням історика перегукується і народний переказ про запорожців: «А вже на Січ баба не ходи. Хоч би сестра, хоч би рідна мати - не пустять. Так, чорт знає по-якому жили тії запорожці, самі собі як бурлаки»64.

Так, Д.Яворницький повідомляє, що заборона введення жінок у Січ поширювалася не тільки на запорожців, але і на сторонніх осіб, які

114

постійно чи тимчасово проживали в козацькій столиці. Так, якось під час чергової російсько-турецької війни XVIII ст. Січ відвідав російський підполковник Глєбов з дружиною і деякими іншими жінками. Козаки, дізнавшись про це, без вагань зажадали від підполковника видачі їм жінок для покарання. Глєбов з великими зусиллями уладнав цю спра­ву, відкупившись від покарання тим, що виставив козакам декілька бочок горілки. Але після цього він змушений був швидко вивезти жінок за межі Січі. Традиція заборони введення жінки в Січ так ретельно оберігалася серед запорожців, бо в них існувало повір'я, що як тільки нога жінки ступить в Січ, настане кінець усьому Запорожжю65.



На Запорожжі нерідкими були випадки, коли козаки викрадали, підманювали для своїх чоловічих потреб дівчат та жінок з Гетьманщини, з Польщі, про що свідчать слова відомої української пісні:

їхали козаки із Дону додому, Підманули Галю, забрали з собою.

Траплялися також випадки, коли жінок або дівчат купували в інших пройдисвітів, як це видно, наприклад, з народного переказу: «Тоді так було, що оце підмовить дівку, завезе на Запорожжя, продасть, а сам вернеться. Мені один признававсь: «Я, - каже, - продав Варку, то й каюся, і не буду до віку жениться». І не женився»66.

Ймовірно, все це релікти тих стародавніх традицій, згідно з якими внаслідок заборони доступу жінок у первісні чоловічі військові громади чоловіки-воїни нерідко практикували викрадення осіб жіночої статі. Проте вже у середньовіччі ця тенденція набула вигляду поодиноких випадків.

Про те, що жінка не допускалася у святая святих запорозьких козаків - у Січ - досить колоритно співалось у народній пісні: Жінок в Січі немає, Всяк те добре знає67.

Тим не менш, ставлення до жінки, її честі було серед запорожців на досить високому рівні. Повага до жіночої честі, жіночого доброго імені оберігалася неписаними запорозькими законами, про що свідчать витяги з кримінального судочинства запорожців, наведені А.Скальков-ським: «Про образу. Наказ самарському полковнику: «Самарчицька мешканка Ганна Перехристка, як нам подаєте, козаком куреня

115

Канівського Федором Маляром зганьблена не по пристойності; так як цей порок не тільки до неї, Перехристки, а до знеславлення і всього війська Запорозького простирається; ви ж його зіслали до повороту з Кодака, тому вам, пане полковнику зі старшиною, повеліваємо цього Маляра відшукати, і щоб інші таких непристойних гидот чинити не відважувались, на страх іншим публічно на базарі киями покарати і нам рапортувати по виконанні. 1772 року грудня 68.



В іншому випадку один з мешканців запорозького поселення Лебедівки (Протовчанська паланка), будучи звинуваченим якоюсь жінкою в гріху, що найжорстокіше карався в Запорожжі, зазнав тяжкого покарання. Із помсти він не тільки убив цю жінку, а ще й по-звірячому ножем порізав і в тому злочині у паланці зізнався. Узятий під арешт і відправлений у Січ, він був відданий до суду, причому від смерті його врятувало лише те, що він був одружений і мав малолітніх дітей. Його лише жорстоко покарали киями, зробили часткову конфіскацію майна і відпустили додому69.

З наведених прикладів видно, що парубоче, неодружене життя запорожців обумовлювалося самим ладом їхнього особливого військово­го устрою. Повністю мілітаризоване товариство вимагало від кожного козака зречення усього особистого. Інтереси військової громади набува­ли абсолютного панування над особистими, власними потребами. Щоб сповна виконати свій відповідальний обов'язок лицарсько-козацького життя, запорожцеві необхідно було відмовитися від будь-яких сімей­них обов'язків, стати відданим членом запорозького козацько-чернечо­го братства, подібного європейським лицарсько-чернечим орденам. Тому що, за Євангелієм, «неодружений думає про Господа, а одруже­ний - про жінку». Козаки ж любили приказувати: «Лицарю і лицар­ська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати»'".

Отже, своєрідне ставлення запорожців до жінок, їхній звичай залишатися неодруженими пояснюється насамперед майже безперерв­ним перебуванням їх у військовому стані. Ведучи тривалі війни, постійно стикаючись із смертю, запорожці і не могли мріяти про тихе сімейне життя. Лише вирішивши завершити свою військову кар'єру, січовик з честю залишав Січ, одружувався і жив чи на території Запо­рожжя чи у Гетьманщині. Але як би там не було, запорожці здебільшо­го з повагою ставилися до жінок, оберігали їхню честь і їхні особистісні права.

116


Таким чином, у ставленні чоловіка-воїна до жінки-дружини в індо­європейській традиції простежуються дві тенденції. Перша, більш ран­ня, пов'язана з традиціями первісних чоловічих військових громад, куди було заборонено вступати жінкам. Це провокувало чоловіків-воїнів до викрадання жінок для задоволення своїх фізіологічних потреб. Ця тенденція тією чи іншою мірою відобразилася на становленні комітатів, ранньолицарських середньовічних ватаг (дружин), згодом - у західноєвропейських лицарсько-чернечих орденах і в своєрідному устрої Запорозького козацького братства. Друга тенденція, більш пізня, пов'язана з оформленням інституту моногамної сім'ї, утвердженням жінки як рівноправного партнера чоловікові, формуванням у суспільстві традицій абсолютизації жінки-матері, жінки-господині. Ця тенденція панувала в індоєвропейських народів у всі часи. Коли чоловік-воїн (професіонал) воював, то біля сімейного вогнища чекала на нього його кохана, його господиня, мати його дітей. Впродовж століть обидві тенденції перепліталися, взаємодіяли, але спільним для них зоставалось те, що і чоловік-воїн, чи то запорожець, чи то козак-реєстровець, не могли зрештою обійтися без жінки.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка