Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України



Сторінка2/16
Дата конвертації28.12.2016
Розмір3.77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ II.

Стародавні елементи традиційної культури українського козацтва

Вишкіл молодих воїнів

У культурному комплексі українських козаків вишкіл молодих воїнів був одним із базових архаїчних елементів. Для простеження витоків цієї військово-внховної традиції слід звернутися до часів формування праіндоєвропейської культури.

На межі першої-другої чверті II тис. до н. е. розпочинається інтен­сивна експансія індоарійських племен на величезних просторах Євразії, й десь у середині II тис. до н. е. їм вдалося досягти і завоювати територію сучасного Ірану та півострів Індостан. Війна була не тільки засобом існування аріїв, але і їхньою релігією, набуваючи у їхній уяві священного значення. Відповідно до вірувань аріїв, їхніх ворогів знищує безпосередньо бог війни Індра!.

Такий спосіб життя вимагав високонавчених, сміливих, мужніх воїнів, а також створення суспільного механізму виховання таких воїнів. А якщо врахувати те, що на війні як на війні: загибель, пора­нення, каліцтво воїнів, - то виникала нагальна потреба у постійній підготовці молодого поповнення і запровадження навчальних військових спілок молоді.

Подібні об'єднання молодих воїнів беруть свій початок у первісно­общинному ладі, коли група юнаків, які готувалися стати захисниками

племені через обряд посвячення у дорослі воїни - ініціацію, жила спільно, віддаючи весь свій час тренуванням. Вони навчалися швидко бігати, прицільно влучати з лука і володіти іншою зброєю, займалися різними фізичними вправами, вивчаючи поза тим міфи й перекази про подвиги предків і легендарних героїв, які повинні були зміцнювати дух юнаків. Згодом ці групи трансформувалися у чоловічі союзи, добре відомі в історії та етнографії Середньої Азії2.

Підготовка молодих воїнів була різнобічною, хоча акцент робився насамперед на військовому мистецтві. Так, в одному з переказів про легендарного героя-воїна Стародавньої Греції Геракла розповідається, що його вітчим Амфітріон максимально піклувався про виховання молодого Геракла, навчаючи його читати, писати, співати та грати на кіфарі. Проте у цих науках і музиці юнак не досяг таких успіхів, як у боротьбі, стрільбі з лука й умінні володіти зброєю3. А в іншій давньо­грецькій легенді йдеться про виховання молодого Ахілла - майбутнього героя Троянської війни. Так, батько юнака Пелей віддав його на виховання своєму другові, кентавру Хірону. Останній годував юнака мозком ведмедів і печінкою левів. Завдяки Хірону Ахілл виріс могутнім воїном, якому не було достойного супротивника в умінні володіти зброєю. Крім того, мудрий кентавр навчив Ахілла грі на кіфарі й співу'.

Після важких, виснажливих, а часом і небезпечних тренувань урешті-решт надходив святковий і відповідальний час - час посвячен­ня юнака у воїни. У Стародавній Індії, за законами Ману, кожен член варни воїнів-кшатріїв мав пройти обряд ініціації, атрибутами якої були священний шнур і пояс. Для кшатріїв він відбувався після досягнення одинадцяти років'. Стародавні індоіранці три тисячі років тому посвячували юнака у воїни, оперізуючи його поясом зі зброєю6. Це був переломний момент у житті молодого хлопця, який символізував перехід юнака до категорії дорослих чоловіків-воїнів, що розціню­валось як його друге народження.

Нартський епос осетинів - нащадків аланів і скіфів - свідчить, що навчання та посвячення у воїни молодих нартів відбувалося у чоловічих військових союзах, які складалися з професіональних воїнів. Початок ініціації збігався із святом на честь покровителя воїнів та вовків Стира Тутира, що його зазвичай вшановували у жовтні-листопаді. Юнакам перед посвяченням необхідно було жити вовчим

життям, здобуваючи собі їжу та здобич у військових походах7. Задля перетворення у справжнього воїна, молодий нарт мав узяти участь у коротких та довгих військових походах (балдах)8. Ось опис одного з таких походів у героїчному нартському епосі:

За ним [Батрадзом] пустились толпы молодежи: «С тобой в бой пойти хотим мы тоже, Возьми и нас, чтоб мы могли сражаться И в битвах грозньїм духом закаляться». Батрадз сказал им, взяв с собой в дорогу: «Вы будете в сраженье мне подмогой»9.

Нартський епос осетинського народу, як далекий відгомін вірувань та обрядів, що в сиву давнину були поширені у народів індо­європейської мовної сім'ї, дає нам можливість певною мірою рекон­струювати головні засади підготовки і військового навчання молоді.

Військове навчання молоді, підготовка майбутніх воїнів-лицарів були спільною характерною рисою для всіх лицарських утворень Європи - від германських військових загонів (комітатів) і до українського козацтва. Витоки цього містяться у стародавній загально­європейській традиції посвячення юнаків у первісних чоловічих військових громадах.

Скажімо, германці у І ст. н. е. посвячували юнаків у воїни лише після певної їх підготовки у чоловічих військових громадах. Тацит, описуючи життя та побут стародавніх германців, зауважує: «Вид глядовищ у них єдиний і на будь-якому зібранні один і той же: голі юнаки, для яких це не більш як забава, бігають і плигають серед закопаних в землі мечів і смертоносних фрамей (списів). Тренування виробило в них спритність, спритність - безпосередність, але досягають вони її не заради поживи і не за гроші: нагорода за легкість їх танцю, якою б вона сміливою і небезпечною не була, - задоволення глядачів»10. Ось тому юнак завжди був готовий до будь-яких випробувань, сміливо дивився в обличчя небезпеці і смерті. При тому мусив не здригнутися, не злякатися, оскільки найбільш суворо германці карали зрадників і перебіжчиків, вішаючи їх на деревах. Боягузів і тих, хто схибив під час бою, а також тих, хто збезчестив своє тіло, - топили у багні і в болоті, закидаючи зверху ще й хмизом".

Отримання зброї, посвячення в сан дорослого воїна було актом визнання молодого юнака повноправним членом суспільства, котре

23

наділяло його як великими правами, так і великими обов'язками. Ось чому, згідно з Тацитом, ніхто не осмілювався носити зброю до тих пір, доки не буде визнаний громадою гідним цього. І, властиво, після апробації, на народних зборах, хтось із старійшин або батько чи інші родичі урочисто вручали юнакові щит і фрамею. Це - «їхня тога, це перша юнацька нагорода, до того в них бачать частинку сім'ї, після цього - племені»12.



За Ф.Кардіні, одна із засадничих підвалин чоловічого військового союзу - участь у ньому юнаків, саме тих, кого включають до категорії, визначеної латинським терміном juvenes. Це слово констатує не стільки віковий стан, скільки перше цвітіння всіх життєвих сил. Характерно, що тут ідеться саме про військову громаду. Ось тому juvenes - це воїни, які витримали ініціаційне випробування, які тільки-но узяли до рук зброю13.

Разом із розвитком середньовічного лицарства змінювалась та ускладнювалась система навчання молодих воїнів. З часом варварські дружини (комітати) стародавніх германців трансформувалися в найдавніші ранньолицарські ватаги. Цей процес відбувається в епоху розкладу і руйнації Римської імперії. А вже на залишках Західної Римської імперії утворилась ціла низка варварських держав. У одній з них, а саме у франків, у VIII ст. формується лицарство як військовий і землевласницький стан.

У зв'язку з християнізацією Європи церква розпочала боротьбу із архаїчними, варварськими традиціями виховання молодих воїнів і перебрала на себе провідну роль у підготовці лицарства. Так, спочатку церква освячувала лише зброю, а у подальшому ввела у практику навіть посвячення юнаків у лицарі".

На перших етапах свого становлення лицарство було відкритим як для вільних, так і для підневільних людей. Але необхідність довготрива­лого військового навчання, спеціальної професійної підготовки і постійних вправ, а також вкрай дороге озброєння воїна-вершника і утримання його коня перетворили лицарство на професійну військову організацію. Його представники були власниками просторих земельних ділянок і отримували за свою службу винагороду від короля та інших багатих і могутніх феодалів1'.

Для підготовки справжнього професіонального лицаря потрібно було витратити чимало часу і значні кошти. Починаючи з семи років,

24

сини лицарів, як правило, виходили з-під опіки жінок і під керів­ництвом дорослих чоловіків оволодівали умінням їздити верхи, фехту­вати, стріляти з лука, арбалета, полювати, навчались іншій військовій премудрості. Духовні особи (придворні клірики) знайомили їх з осно­вами грамоти і християнського віровчення. Неабиякий вплив на юнаків справляв героїчний лицарський епос і співці - трубадури, трувери. Завдяки їм молодь поповнювала свої знання лицарської етики і поведінки, які згодом керуватимуть їхнім життям. Перебуваючи при дворах іменитих феодалів, лицарські сини нерідко виконували обов'язки пажа (слуги), а після досягнення віку чотирнадцяти років -і зброєносця. Вони супроводжували свого сеньйора на лицарські турніри, де подавали йому зброю16.



Після того, як сини лицарів («дамуазо») у званні зброєносця завер­шували навчання при дворах своїх майбутніх сеньйорів, вони одержу­вали можливість посвячення в лицарі, що символізувало прийняття до привілейованого соціального стану. Спочатку лицарство надавалося, за германською традицією, у віці дванадцяти, чотирнадцяти, дев'ятнад­цяти, двадцяти років, але у XIII ст. посилилася тенденція відсувати цей термін до досягнення юнаком повноліття, тобто до двадцяти одного року17.

Ритуал посвячення часто відбувався під час провідних християн­ських свят: Різдва, Пасхи, Вознесіння, П'ятидесятниці. Вочевидь, звідси і веде початок звичай «нічної варти» перед посвяченням у лицарі, який був дуже відповідальним обрядом. Майбутній лицар у довгому білому вбранні всю ніч проводив у церкві, розмірковуючи про свій майбутній життєвий шлях, про лицарський кодекс. Він молився перед зображенням святого Юрія - покровителя лицарства, - а поряд із ним лежала його майбутня зброя як німий і почесний свідок юнацьких клятв та переживань18.

Посвячувати в лицарі міг будь-який лицар за формулою: «будь-кого, будь-де, будь-коли». Але здебільшого ритуал здійснювали родичі посвячуваного. Сеньйори, королі, імператори прагнули затвердити це право виключно за собою.

У ХІ-ХІІ ст. посвячення в лицарі було простим. До германського звичаю вручення зброї чи оперізування мечем додався спочатку лише обряд підв'язування золотих острогів, одягання кольчуги і шолома, омовіння перед одяганням. Соїее ж, тобто лицарський удар по шиї

долонею чи плоскою стороною меча, увійшов в ужиток пізніше. У німців він звався «Ritterschlag»". Можливо, упродовж деякого часу вручення зброї і лицарський удар існували паралельно. Але згодом перший елемент втратив своє значення, а другий виріс у дуже важливу церемонію20.

Іноді лицарі самі зверталися до церкви з проханням освятити зброю. Проте поступово, із зростанням впливу церкви, германський військовий обряд стає спочатку релігійним, коли священик тільки благословляє меч, а надалі - й літургійним, коли клірик ще й оперізує молодого лицаря мечем зі словами: «В ім'я Бога, в ім'я святого Михаїла і святого Георгія (Юрія), я роблю тебе лицарем, будь же хоробрим і чесним»21.

У часи Київської Русі військовій підготовці молодих воїнів, бойовому вишколу юнаків також приділялася велика увага. На ран­ньому етапі свого розвитку, в ІХ-ХІ ст., княжа дружина - це типовий комітат стародавніх германців Тацита22. Тому, вірогідно, військовий вишкіл молоді в ній у багатьох нюансах нагадував описаний Тацитом у германців І ст. н. е.

До тяжкого військового життя готували ще замолоду, почасти зовсім малими хлопчиками. Так, Святослав Ігоревич, у майбутньому неперевершений войовник, славетний і мужній лицар, почав воювати ще малою дитиною. Він, будучи підлітком, за давньою військовою традицією, перший кидав у бою списа: «Кинув списом Святослав на древлян, і спис полетів поміж вуха коневі й ударив коня в ноги, бо був він ще малий», - зображає літописець перші військові кроки майбут­нього князя-лицаря, князя-завойовника23.

Одним з важливих етапів підготовки майбутніх воїнів вважалося полювання. Володимир Мономах уже тринадцятирічним ходив на лови звіра. На звіра, особливо на ведмедя і кабана, часто вирушали пішки з рогатиною. За тарпанами (дикими кіньми), які в той час водилися в Дикому Полі, гналися верхи, ловлячи їх руками. Саме такі лови й описував Володимир Мономах21.

Данило Галицький малим хлопчиком уже добре володів мечем (дитячим). Коли якось бояри захотіли розлучити його з матір'ю, і один із них, боярин Олександр, узяв його коня за поводи, - «Данилко вийняв меч, і рубанув його, і коня порубав під ним». Аналогічно і Данилів син Лев малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр".

26

Відомий давній звичай, коли юнака уперше саджали на коня після здійснення «постригу» - першого остриження волосся. Саме цей цікавий ранньофеодальний обряд зафіксовано на малюнках Никонівського літопису. Зокрема, збереглося зображення «постригу» маленько­го княжича Дмитра Михайловича, сина князя Михайла Ярославовича Тверського.



У XII—XIII ст. княжа дружина вже поділялася на старшу і молодшу. Старша дружина - знатні бояри, великі землевласники. Молодша - отроки, «дітські», «боярські діти» або просто молодь, що походила з боярських родів та готувалася у княжій дружині до військової служби27.

Лицарська молодь зазвичай відбувала службу при княжому дворі і при боярах. Літописи часто згадують, що князі утримували довірених отроків або «дітських», котрі найчастіше виконували роль розсильних, перевозили накази, листи і всілякі доручення. Інколи такого отрока звали просто слугою. Під час бою вони здебільшого наглядали за запа­сними кіньми дружинників, проте згодом члени молодшої дружини могли входити до складу старшої, ставати великими боярами, одержуючи вищі посади і значиміші доручення28.

Українське козацтво не лише успадкувало кращі традиції вишколу лицарсько-дружинної молоді Київської Русі, але і розвинуло їх, створивши свою цілісну систему вишколу молодих козаків. Ось як про це розповідав 89-літній запорожець: «Мій батько Сидір Пересунько виховував мене вдома до 9 літ, тобто вчив працювати і Богу молитися. Потім взяли мене в Січ, де я при панові кошовому був молодиком, а в

вірний слуга (паж), зброєносець, молода людина, що опановує військову професію на прикладі свого пана - учителя-козака, аналог зброєносця при європейському лицарі. Молоді джури (цюри) часто фігурують в українському героїчному епосі:

Маю ж я цюру, вірного слугу. Кличу-покличу на того цюру: Цюро ж мій, цюро, вірний мій, слуго! Сідлай мені коня, того моцаря...31.

В історичній пісні про Байду (Дмитра Вишневецького) є рядки:

Ой висить Байда [на гаку ребром] та й гадає,

Та на свого цюру споглядає,

Та на свого цюру молодого

І на свого коня вороного:

Ой, цюро ж мій молодесенький,

Подай мені лучок

І стрілочок цілий пучок!32

В українських історичних піснях про Перебийноса (Максима Кривоноса) показано роль джури під час військових сутичок з ворогом:

Ой оглянеться та козак Перебийніс та на джуру малого Аж кладе джуро, кладе малий ще лучче за нього. «Ой поїдьмо, малий джуро, та на Сорочу Могилу, Одвідаєм, джуро малий, вражу лядську силу». Не встиг козак Перебийніс та до могили доїхати, Як узяв джура та узяв малий пістолі заряжати. Ой не вспів козак Перебийніс на могилу з'їздити, Як узяв джуро та узяв малий з пістолів палити33.

Інститут джурів виправдав себе як справжня військова школа, де розгортався процес становлення, навчання, змужніння, бойового виш­колу козацької молоді, де її представники поступово ставали фаховими воїнами.

Посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків, Еріх Лясота, який перебував на Запорожжі упродовж цілого місяця, влітку 1594 р. констатував, що запорожці - хоробрі і підприємливі люди, «котрі з ранніх років вправляються у військовому ділі і прекрасно вивчили ворога - турків і татар...». А поляк Папроцький у своїй книзі, виданій у 1599 р., описуючи механізм військової науки на Запорожжі, серед іншого зазначав: «Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят

на Руси, Поділлі й Польщі, їздять туди, щоби привчитися до лицар­ського діла, бо між ними можна добре вишколитися в лицарському порядку й чуйности»34. Про серйозність підготовки молоді свідчить і той факт, що козаки, вирушаючи в небезпечні морські походи, неодмінно брали з собою молодиків, щоб вони «понюхали пороху» і стали справжніми воїнами.

А.Скальковський вважав, що саме молодики (джури) й були спільною рисою запорозької громади і європейських лицарських черне­чих орденів (XII—XVIII ст.). Він писав: «Із багатьох прикладів ми бачимо, що при кошовому, при головних старшинах на Січі і в походах перебували завжди від ЗО до 50 молодиків, тобто досить молодих, у курені записаних козаків, які сповняли при них роль хлопців (пажів) і готувалися таким чином до козачого звання. Здебільшого обиралися вони з того куреня, з якого походили кошовий або старшини (такі молодики при панові кошовому з Кущівського куреня показані у стройових реєстрах під час війни 1769). Опріч того, не тільки при старшині, а й при всякому старшому козакові був молодик (часто їхні діти і племінники або ті, хто прийшов з ними в Запорожжя), який вислужував свої роки, а потім вступав у курінь, тобто справжнє това­риство. Для порівняння всіх молодих наймитів (слуг) по паланках звали молодиками, на відміну від просто робітників поденників, котрих кликали аргатами. Чи не є це явним наслідуванням чернецько­го іспиту (noviciam, tirocinium від tiro хлопчик, учень)?»'"'

В останні часи існування запорозького козацтва, а саме в Коші на річці Підпільній, була створена Січова школа при церкві св. Покрови. У цьому своєрідному козацькому училищі охочих, а надто ж дітей і молодиків, навчали грамоті. У 1760 р. в школі нараховувалося понад 100 учнів3". Ймовірно, що в школу вступали діти козаків, котрі призна­чалися до війська, і ті нещасні малюки, яких гайдамаки, за давнім звичаєм, викрадали у католиків та євреїв, аби з єретиків навернути їх у православ'я. З-поміж інших переваг, учні користувалися винятковим правом колядувати, співаючи священних гімнів під вікнами січового товариства, віншувати хлібом (посівати) на Новий рік і яйцем на Великдень, бити у дзвони й читати Псалтир над померлим чи загиблим у бою, продавати ладан тощо. За це вони отримували значну кількість харчових припасів та грошову платню, що складала спільну шкільну суму у віданні отамана. Але водночас учні виховувалися на військовий

29

кшталт (що видно із щорічного розподілу царської платні, під час якого вони отримували казенний свинець та порох для військової підго­товки), тож могли ставати й справжнім товариством, надто писарями37. Січова школа славилася не лише вивченням грамоти і церковного співу, але була також своєрідним іспитом (noviciatus) перед майбутнім лицарським життям. Відомо чимало листів, у котрих мешканці України дякують кошовому за милостиве поводження із довіреним йому сином чи небожем. Хрещеники старшини з усіх кінців України стікалися до Запорожжя, аби набути уміння у військовому ремеслі. Молодиків у школі і за її межами навчали молитися Богу, на коні «реп'яхом сидіти», шаблею рубати і відбиватися, із рушниці прицільно стріляти і списом вправно колоти. А практики у запорожців було достатньо, як сказано в пісні:



Ой Батьки, збирайте дружину,

Ходім ворога бити,

Беріть і малу дитину,

Щоб знала, як вражого сина лупити38.

Про матеріальне становище Січової школи запорожці дбайливо піклувалися. Окрім пожертвувань, при розподілі царської платні і провіанту, прибутків від громадського господарства, навіть з військової здобичі військо одну частину, узаконену звичаєм, віддавало на церкву, а другу - на школу39. А коли для учнів виникла загроза епідемії чуми, запорожці завчасно вивезли їх на один з островів Великого Лугу40.

Як зазначав у своїх записках посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що перебував в Україні у 1650 р., однією з головних рис козацького вишколу молодиків-джур була суворість їхнього вихо­вання, її навіть можна порівнювати зі спартанською". Саме ця суворість та дотримання усіх традицій вишколу молодих джур робили з них фахових воїнів. Без цього їх очікувала сумна доля Івана Удови­ченка Коновченка, який не пройшов козацької військової школи і трагічно загинув42.

Таким чином, козацька традиція військової підготовки молодих воїнів своїм глибоким корінням сягає тих прадавніх індоєвропейських часів, коли юнаки готували себе до обряду посвячення у воїни. Західноєвропейському лицарству була властивою комплексна підготовка молоді, тривале муштрування майбутніх воїнів (з 7 до 19-21 року), що увінчувалося урочистим обрядом посвячення у лицарі. Лицарство

зо

Київської Русі подібним чином концентрувало зусилля на військовій підготовці дружинної молоді. Традиції стародавнього українського лицарства з часом були успадковані новою військовою верствою -козацтвом. Українські козаки створили свою систему військової підготовки молоді - інститут джурів-молодиків, функціональними засадами котрого були копітке, суворе, комплексне, важке навчання військовій справі (яке тривало з 7-9 до 20-21 року, що відповідало європейській лицарській традиції), безперервне вдосконалення козацько-лицарської військової майстерності і, передовсім, повне проходження юнаком тернистого і нелегкого шляху - від джури до фахового козака-воїна.




Традиції воїнів-звірів

в українській військовій культурі
Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Усі вони є нічим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра й пов'язаних з ним уявлень та міфів. Воїни-звірі, власне кажучи, стали помітним явищем у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З них у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об'єднання первісних племен, що сформували влас­ний ритуальний комплекс та вірування, в котрих чільне місце відводи­лося саме звіру-хижаку. Ці вірування простежуються у багатьох індоєвропейських народів, у тому числі індоіранців, греків, латинян, кельтів, германців, балтів, слов'ян, а витоки їх, ймовірно, сягають ще епохи тотемізму. Тотемом нерідко виступав могутній звір (ведмідь, вовк тощо), і загалом тотем не тільки сприяв полюванню, піклувався про добробут племені, але й захищав його від дій ворожих племен, допомагаючи перемогти ворогів під час збройних сутичок1. Тому важ­ливу роль у релігійному світогляді чоловічих таємних військових громад відігравав образ-тотем воїна-хижака, часто воїна-ведмедя або воїна-вовка. Тотем воїна-вовка виявився провідним, очевидно, не лише
32

завдяки поширеності цього хижака, а й тому, що вовк відповідав ідеалові первісного індоєвропейського воїна. Саме в його образі найрельєфніше відтворювались такі типові риси справжнього воїна, як хоробрість, мужність, стійкість, уміння боротися до останнього подиху2.

Відповідно до етимологічної реконструкції Т.Гамкрелідзе та В.Іванова, первісне індоєвропейське значення слова «вовк» - це розшма­товуюча здобич тварина, «звір-убивця». Так, головна індоєвропейська лексема слова «вовк» - ulk[h]\ мала корінь uel з первинним значенням «роздирати», «поранити», «вбивати» і цілком відповідала завданням індоєвропейського воїна - знищити свого ворога. На базі цього кореня в індоєвропейських мовах виникли такі слова: у латинській - «розди­раю», «шматую», грецькій - «рана», давньоірландській - «кров», середньоірландській - «криваві рани», готській - «грабувати», «розбій», давньоісландській - «трупи на полі битви», тохарській -«вмирати», лувійській - «мертвий».

Друге значення, більш сакральне, символізує усевидющість, усевладність, набуття певних магічно-священних функцій, таємних знань. Подібними постають, індоєвропейська лексема ueit'-(n), хетська uetna, давньоісландська vitnir, словенська vedanec, vedomec, vedavec, українська «віщун», «вовкулака» (людина, яка володіє здатністю пере­творення у вовка). Наявність декількох лексем загальноіндоєвропей-ського періоду, які позначають вовка, свідчать про особливу екологічну поширеність цього хижака на території проживання індоєвропейських племен, а також про його динамічну культову і ритуальну вагу, що яск­раво відобразилося у прадавніх індоєвропейських традиціях'.

Що ж стосується тотема «ведмедя» і його ролі в індоєвропейській сакрально-мілітарній традиції, то можна зауважити, що хоча він і відіграє тут певну роль, але його ритуальна значущість поступається «вовку», з котрим він часто об'єднується у визначених видах ритуалів, а отже, й у відповідних назвах. Так, у хетських магічних діяннях «люди-вовки» танцюють разом з «людьми-ведмедями», що аналогічно ритуальному танцю воїнів-готів у ведмежих і вовчих шкурах. У давньо­германських складних власних іменах «ведмідь» часто поєднується з «вовком», якими є, наприклад, давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfn, давньоверхньонімецькі Wulfbero, Ber-ulf, вестготське Ber-ulfus'. Ось тому в подальшому викладі головна увага приділятиметься

33

висвітленню переважно вовчого елемента в індоєвропейському образі воїна-звіра. Ведмежий чинник залучатиметься, якщо він матиме місце.



У деяких індоєвропейських діалектах існує тенденція до змішуван­ня назв «вовк» та «собака», що пояснюється, насамперед, зовнішньою подібністю примітивної собаки і вовка. Адже саме старовинні різновиди останнього стали пращурами майбутніх собак. Змішування «вовка» і «собаки» властиве також різноманітним міфологічним традиціям, де «вовки» можуть називатися «собаками» і навпаки. У германській традиції два вовки, священні тварини - супутники Одіна-Вотана, постійно називаються його собаками. Воїни, пов'язані з богом війни Одіном, іменуються як вовками, так і собаками5.

В Україні і Литві вовків називали «хортами святого Юра» чи «Юровими собаками»6. Щодо спільного слова «хорт», яке означає і вовка, і собаку, то, ймовірно, що ціла низка вовчих тотемічних рис згодом закріпилася за собакою7.

Цікаво, що міфологічні мотиви, пов'язані з вовком і перетворен­ням людини на вовка (вовкулака, вурдалак), поширюються також на взаємовідносини між людиною і собакою, на яку людина може перетво­ритися, приймаючи вигляд собакоголового чудовиська8. Широко побутували уявлення про песиголовців і в українській міфології9.

Культурний комплекс воїнів-звірів простежується у хетських ритуально-міфологічних традиціях, наприклад, у хетському ритуалі «Боги-Війни», де розповідається, що люди-собаки одягали відповідні собачі шати, а поруч з ними згадуються «люди-вовки». Особливий інтерес становить для нас існування в хетській обрядовій традиції явища принесення в жертву собаки і людини (можливо, військовополо­неного) для забезпечення очищення хетського війська, яке потерпіло поразку, і відродження його бойового духу10. Це перегукується з давньогерманським звичаєм принесення у жертву богу війни Одіну-Вотану спільно людей, вовків та собак".

Отже, образи воїна-звіра (вовка, пса) належать до числа провідних у традиційній культурі багатьох індоєвропейських народів, причому особливого значення у чоловічих військових громадах набув образ саме пса-вовка. Покровитель подібної громади, бог-войовник, поважався здебільшого у цьому образі, й усі інші члени військової спілки також ототожнювались із псами-вовками12.

Взагалі, чоловічі військові громади об'єднували дорослих чоловіків у багатьох народів в епоху родового ладу. Ці спілки викону­вали військові і військово-магічні завдання; їхня діяльність старанно приховувалася від жінок, а іноді й спрямовувалася проти останніх13. Паралельно у цих громадах здійснювалась підготовка молоді і вишкіл майбутніх воїнів. Ініціація (посвячення) молодих воїнів полягала у їх магічному перетворенні на вовків (іноді цей ритуал відбувався із засто­суванням наркотичних чи алкогольних речовин), які зобов'язані були упродовж деякого часу жити вдалині від поселень «вовчим життям», воюючи і грабуючи13.

Поступово слова «вовк» і «воїн» ставали синонімами; вовк пере­творювався на об'єкт наслідування для рядового пересічного воїна, котрий плекав сподівання стати сильним і вправним воїном-звіром.

У давньохетській традиції «вовк» відігравав особливу роль, висту­паючи втіленням багатьох сакрально-магічних чинників, зокрема вовк і вовча зграя вважалися зразком єдності і всезнання. Так, цар Хаттусілі І (XVII ст. до н. е.), звертаючись до зборів-панкусу, закликав своїх воїнів становити єдине ціле, згуртуватися, як вовчий рід. Зодягання ж вовчих шкур уособлювало не тільки передачу магічної сили, яка надавала, ймовірно, властивості всезнання, всевидющості, а й поставало символом певного юридичного стану. З цієї точки зору цікавою є формула перетворення людини на вовка, яку знаходимо у тексті «Хетських законів» (§ 37): «Ти зробився вовком». її можна співвіднести з давньоіндійським «він є вовк» - особливим юридичним статусом при шлюбному звичаї викрадення жінки15.

Про поширення воїнів-звірів у міфології багатьох індоєвро­пейських народів свідчать не лише лінгвістичні, а й археологічні джерела. Воїни-вовки зображені на срібному кубку з V кургану («Корух-таш») поблизу м. Тріалеті на Кавказі, датованому XVIII-XVII ст. до н. е. На ньому вирізьблена процесія з 23 чоловіків (чи люди­ноподібних істот) у вовчих масках, з вовчими хвостами і з кубками в руках. У центрі композиції на троні під деревом сидить божество у вовчій масці з кубком, а поруч з ніш лежать два собаки (чи вовки). Забігаючи наперед, зауважимо, що зображення на корухташській чаші відповідає міфові про бога воїнів-вовків Одіна в еднчній поезії вікінгів язичницької епохи і є немовби ілюстрацією до нього16 (див. мал. 1).

35

У священній книзі стародавніх аріїв Рігведі (датується кінцем II тис. до н. е.) містяться оповіді про небесного собаку бога війни Індри - Сараму, котрий у багатьох епізодах фігурує як вісник Індри, що виконує його завдання та повідомляє богам і смертним про його волю. Особливо він відзначився у відомому сюжеті про визволення худоби від злодіїв богом-войовником Індрою17.



В Ахейській Греції (XV-XII ст. до н. е.) найістотнішою похвалою для воїна було порівняння його з вовком, що, до слова, гранично чітко відобразилося в «Іліаді». Описуючи бій біля табору ахейців, Гомер наголошує, що троянські воїни немов розлючені вовки пересувалися полем бойовища. В іншому місці він, ілюструючи звитяжність ахейців, порівнює їх з лютими, жорстокими вовками, які нищать троянців наче козячий гурт18. Воїнів на полі бою (чи то троянців, чи то ахейців) охоп­лювала звіряча, вовча лють, скаженість (як, наприклад, Гектора), й тому вони ставали невразливими, уподібнюючись до вовка чи собаки. Цей furor heroicus, який охоплював воїнів, що перетворювалися на воїнів-звірів, нагадує нам германських берсеркерів19. Так, Діомед і Гектор переслідували троянського розвідника Долона (який хоч і надягнув на себе шкуру старого вовка, проте серце мав заяче) подібно двом гострозубим псам, які полюють на зайця чи косулю20.

Недаремно найкращих своїх воїнів стародавні іранці, хети, греки, германці називали вовками, воїнами-звірами. У давньоіранських текстах, у тому числі і в авестійських, згадуються «двоногі вовки», а молодих членів чоловічих військових громад названо вовками і псами21.

Поширеними були чоловічі військові союзи й у скіфів. За свідчен­нями античних авторів, у тому числі й Геродота, на Малу Азію здійснив напад не весь скіфський народ, а лише воїни-чоловіки, які зоставили своїх жінок у Причорномор'ї22. Члени рухливих військових загонів, що наганяли жах на всю Малу Азію, не тільки з гордістю називали себе псами, але й вважали себе ними - воїнами-звірами. Це дозволило пізньоантичному автору Поліону стверджувати, що лідійський цар Аліатт розбив кіммерійців за допомогою «відважних псів» - членів скіфських військових загонів. З цього приводу вчений А.Іванчик вважає, що походи скіфів на Малу Азію у VII—VI ст. до н. е. мали характер експедицій воїнів-вовків - членів чоловічих скіфських спілок23.

36

У героїчному нартському епосі нащадків стародавніх іранців (сарматів) - сучасних осетин, є чимало свідчень про те, що у давні часи військовий загін і вовча зграя мали однакову назву, а воїни уявлялися вовками-псами. Насамперед пращуром нартівського роду Ахеартагата був Вархаг (Уархаг), ім'я якого є давньою назвою вовка. Один з могутніх нартівських героїв Сослан був невразливим через те, що був загартований у вовчому молоці24. Причому у деяких версіях вовчиць для цієї процедури зганяла і доїла праматір усіх собак Сілам, котру вчені ототожнюють із небесною собакою Індри Сарамою25.



Варто зауважити і таке: молоді нарти, щоб стати нездоланними воїнами, відбували суворий вишкіл у чоловічих військових громадах, які складалися, головним чином, з воїнів-вовків. Там же здійснювалося посвячення молоді у воїни. Проте, щоб стати справжнім воїном, молодий нарт мав взяти участь у трьох військових походах-балцах: однорічному, трирічному і семирічному26. У європейській фольклорній традиції юнаки оберталися на вовка на певний термін: один, три і сім років. Так, святий Юрій - покровитель лицарства - за провину віддавав вовкулаку у служіння людині на один або три роки. Тож чи випадкове співвідношення цих термінів з нартськими військовими походами? Вірогідно, саме стільки в прадавні часи тривала ініціація, так зване «вовче життя» юнаків у первісних чоловічих військових утвореннях не лише осетинів, а й інших індоєвропейських народів21.

У стародавньому Римі, прославленому своїми воїнами і військовою могутністю, теж вшановували вовків. Недаремно римляни вважали вовка священною твариною бога війни Марса28. В легенді ж про засну­вання міста Рима оповідається, що синів Марса - Ромула і Рема -вигодувала вовчиця. Всеволод Міллер писав: «Вовчиця, яка годувала близнят грудьми, була спочатку справжня їх мати і відповідала вовчиці Лето. Вовк, який вважається твариною Марса, був сам бог у звіриній подобі»2'.

Продовжив цю стародавню індоєвропейську традицію давньо­германський бог воїнів-вовків Одін, якому поклонялися вікінги в Європі. Недаремно цей бог був знаменитим войовником30. За давньо­германським епосом, Одін бенкетує у потойбічному світі у своєму палаці Валгалі з ейнхеріями - воїнами-героями, які загинули в бою. Він сидить у вовчій масці на троні Хлідскьяльв під світовим деревом Іггдрасіль і пригощає вовкоподібних воїнів священним напоєм.

При цьому Одін годує двох священних вовків Гері і Фрекі («жадібний» і «ненаситний»), що лежать біля його трону31. Привертає увагу повна відповідність цього сюжету зображенню на кубку II тис. до н. е. з Тріалеті, про який уже йшлося (див. мал. 1).

У І—II ст. н. е. римський історик Тацит зазначав, що в перших рядах хаттів (одного з германських племен) завжди можна було поба­чити воїнів, які наводили жах на ворога своєю звіриною подобою. Ці найхоробріші бійці як відзнаку носили залізний ланцюг (що вважалося у хаттів надзвичайно образливим для чоловічої гідності) до сивини, якщо доживали, примітні для ворогів і шановані своїми. Вони не мали ані сім'ї, ані домівки, ані землі. Перебуваючи на цілковитому утриманні общини, ці професійні воїни з презирством ставилися до мирної праці. Сенс їхнього життя - битви і бенкети32.

Воїни-звірі, воїни-вовки були дуже поширеним образом в євра­зійській міфології. Приміром, у давньоісландських текстах містяться розповіді про воїнів у вовчих шкурах; охоронці тюркських каганів називали себе «вовками»; давньоанглійська мова зберегла слово heoowulf - «вовк-воїн»; аналогічна символіка відноситься й до «вовко-голового» грузинського царя Вахтанга Горгасала (V ст. н. е.), який носив шолом, прикрашений зображенням вовчої голови33.

Образ воїна-звіра яскраво простежується у тюрко- та монголомов-них кочових народів євразійського степу: гунів, половців, монголів, бурятів, каракалпаків тощо, котрі називали себе «синами вовків». Монголи вважали вовка пращуром Чингізхана й вірували, що вовк

Мал. І. Зображення воїнів-звірів Кубок з Тріалеті. II тис. до н. с.

38

завжди спрямовує їхнє військо до перемоги. На прапорах же стародавніх тюрків зображалася голова вовка, і загалом, побутували уявлення, що під час битви воїни нерідко перетворювалися на вовків. Так, якутський герой Сюнг-Джасин демонстрував здатність бути «наполовину ненаситним вовком, наполовину поруділим ведмедем». А військові загони під час бою наштовхували на аналогії з вовчою зграєю у стаді баранів34. Виникає запитання: культ звіра-хижака, воїна-звіра -індоєвропейський чи тюрко-монгольський? Однозначно відповісти важко, оскільки завжди відбувається процес взаємовпливу і взаємозбага­чення різних культур. Але, на нашу думку, у тюрко-монголів цей культ вторинний, запозичений у стародавніх скотарів-індоєвропейців, про що докладніше йтиметься нижче.



Цікаві паралелі давньохетському ритуалу надягання вовчих шкур і танців «людей-вовків» (середина II тис. до н. е.) можна побачити у давньогерманських традиціях (включаючи і готську). Там воїнів зобра­жували у вовчих шкурах і описували як «вовків» (давньоанглійські heoruwulfas, welwulfas - воїни-вовки). Цікаво, що у Візантії, майже до останніх часів її існування, під час різдвяних свят влаштовувалися ритуальні танці готських воїнів у вовчих шкурах. Характерним є також інтенсивне вживання лексеми, яка має значення «вовк», у германських власних іменах. Наприклад, готське Ulfilas (вовченя), давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfr, давньоверхньонімецьке Wulfbero, давньоанглійське Beo-Wulf, а також франкське позначення werwulf («людина-вовк») та інші35.

Чимало згадок про германських воїнів-звірів міститься у сканди­навських сагах, де вони виступають під іменем берсеркерів (berserkir -«ведмежа шкура») або ulfhedhnar («вовча шкура»). Ці воїни під час битви впадали в шаленство і нестяму, ставали невразливими і також вважалися воїнами-вовками (воїнами-ведмедями)36. Берсеркери покло­нялися богу війни Одіну (Вотану), котрий відзначався настільки імпульсивними рисами характеру, що їх можна визначити лише як скаженість, шаленство, несамовитість, лють. Подібними ж у бою ставали воїни-звірі. В образ звіра берсеркери втілювалися, надягаючи замість одягу вовчу або ведмежу шкуру. Перед самим боєм вони доводили себе до нестями ритуальними танцями та вживанням нарко­тичних напоїв'7 (див. мал. 2).

Тут слід згадати про священний наркотичний напій Рігведи - сому (у Авесті - хаома), який індоарії вважали напоєм безсмертя і вживали його в особливо відповідальні моменти38. Можливо, подібний наркотич­ний напій забезпечував перетворення германських воїнів у неперемож­них воїнів-вовків ЧИ воїнів-ведмедів.

Максимально переконливо зв'язок берсеркерів з чоловічими військовими громадами відтворено у сазі про інглінгів, де розпові­дається, наприклад, що «Одін зробив так, щоб його мужі билися без панцирів і були безумні (galnir) як пси чи вовки... і це називалося здатністю берсеркера {bemrks-gangr). Ймовірно, що в цих словах Сноррі Стурлусона (автора «Молодшої Едди») міститься аналогічна фор­мула, що й у Гомера в «Іліаді». Ідентифікування видатного воїна з «лютим (скаженим) псом» зустрічаються також у стародавній кельтській поезії. Так, в одній з ірландських генеалогічних поем наголо­шується, що «три онуки Байскне... пси люті»31'. Неодноразове «лютим псом» у кельтській міфології називають також героя Кухуліна"1.

У бій берсеркери йшли першими, виючи по-звірячому, гризучи щити, зриваючи з себе захисні обладункн й навіть одяг, і падали на землю лише від утоми, а не від ран, падали на полі бою, випалені вогнем власної люті".

Упродовж І тис. н. е. воїнп-звірі складали основу лицарських загонів у багатьох європейських країнах. Геральдика середньовічної Європи вражає нас своєю зооморфністю. Відважних воїнів порівнювали з могутніми дикими звірами, про що свідчать вирази, скажімо, «хороб­



Мал. 2. Зображення воїна вовка на бронзовій платівці з шолому VI ст. н. е. Швеція.

рий як лев», «сильний як ведмідь». Перевтілюючись у воїна-звіра під час бою, берсеркер, за народним повір'ям, вночі обертався на справжнього вовка чи ведмедя. Звідси, вочевидь, і ведуть свій початок численні легенди європейських народів (у тому числі і в українців) про вовкулаків, перевертнів, песиголовців'2.

Ще у ІХ-ХІ ст. воїни-звірі були кістяком багатьох дружин норманських конунгів. Проте з часом їхня емоційність і некерованість стала на заваді розвитку централізованої королівської влади та станов­ленню християнської релігії, яка саме на той час активно поширюва­лась на півночі Європи. Ось чому вже з XI ст. назва «берсеркер» набуває негативного підтексту і вживається у значенні «вигнанець», «ізгой». Вже у скандинавських сагах XIII ст. берсеркери виступають як істоти, що перебувають поза законом. Сага про Ватнедала розповідає про приплиття єпископа Фрідрена до берегів Ісландії, де в той час перебувало чимало берсеркерів, що у приступах шаленої та некерованої люті тероризували місцеве населення, чинили насильства, викрадали жінок, вили мов пси, гризли власні щити, ходили босоніж по розпече­ному вугіллю. Тих же, хто чинив їм опір, берсеркери вбивали на поєдинках. Ось тому єпископ навчав паству, яким чином боротися з ними: залякувати їх вогнем, забивати на смерть дерев'яними кілками (вважалося, що залізна зброя їх не бере), а тіла скидати до яру".

Культ воїна-вовка був добре відомий у далекому минулому на території України. Вперше зображення двох священних вовків з'являється на кам'яних антропоморфних стелах з Північного Причор­номор'я у НІ тис. до н. е., де жили найдавніші індоєвропейці (Керносівка, Сватове). Інтригує те, що на цих стелах зображені воїни у військовому спорядженні разом з вовками (собаками). Можливо, на них присутнє і божество, покровитель воїнів і воїнів-звірів. Даний факт можна вважати свідченням того, що індоєвропейська міфологічна ритуальна традиція культу воїна-звіра у своїх основах сформувалася у південноукраїнських стенах 5 тис. років тому".

Геродот ще 2500 років тому писав про неврів: «Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни. Бо скіфи і елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною»1'. Геродотові неври мешкали на території сучасної Північної України і північно-східної Білорусі. Археологи локалізують племена неврів у Поліссі і

41

пов'язують їх з милоградською археологічною культурою. На милоградських пам'ятках зафіксовані ритуальні поховання собак46.



Залишки культу вовка як тотема-пращура у Поліссі збереглися до XX ст. Так, у поліщуків існувало повір'я, що при зустрічі з вовком у лісі достатньо лише промовити йому: «І я вовк», задля того, щоб він обійшов людину стороною47.

З точки зору О.Трубачова'8, експансія кельтських племен, а особ­ливо вольків-тектосагів (вовків-мандрівників), яка розпочалася з Галлії, у середині І тис. до н. е. через Центральну Європу досягла Карпатського басейну і дійшла до Волині. Тут ця народність була зафіксована Геродотом під іменем неврів. О.Трубачов переконаний, що кельти-вовки (вочевидь, ці войовничі мандрівні вовки були загонами кельтських молодих воїнів-вовків, які здійснювали походи, подібні до скіфських) у Трансільванії змішалися з місцевим населенням і переда­ли йому свій вовчий етнонім. Так з'явилися відомі всім волохи.

Б.Рибаков стверджує, що саме на Поліссі набули поширення казки про могутнього богатиря, народженого собакою, - сукиного сина, Сучича, Івана Сученка, Собаченка. Час зимового сонцестояння визна­чався в народі як «вовчі свята» (коляда, зимові святки). Саме тоді наряджалися люди у вовчі шкури і вирушали колядувати з опудалом вовка. Вірогідно, цей магічний ритуал і став підґрунтям фантастичних свідчень Геродота про неврів-вовкулаків. З вовками було пов'язане повір'я про те, що міфічний небесний вовк ковтає сонце і спричиняє у такий спосіб сонячне затемнення".

Сама назва цих «вовчих свят», можливо, асоційована із зимовими сузір'ями Великого та Малого Псів. Цим, можливо, пояснюється те, чому, власне, двоє (а не більше чи менше) вовків (собак) супроводжу­ють богів у міфах різних індоєвропейських народів. Приміром, у арійців Рігведи два пси, народжені священною собакою Індри - Сара­мою, складають безперервний супровід бога смерті Яму. Два священних вовки - незмінна охорона германського бога Одіна-Вотана.

Унаслідок християнізації Одін, Уастирджі (двійник Індри в осе­тинів - бог війни, покровитель воїнів, що нерідко фігурує в образі вовка) та інші язичницькі божества війни були замінені святим Георгієм (Юрієм), котрий не тільки став патроном-покровителем європейського середньовічного лицарства, а й отримав у спадок вовчі атрибути своїх попередників. Так, він уособлюється господарем

42

і годувальником вовків, а іноді перебирає на себе вовчий образ, що послідовно простежується у слов'яно-балтській міфології50.



У стародавніх слов'янській і балтській традиціях збіг з хетською і германською особливо яскраво відслідковується в магічному ритуалі пе­ретворення людини на вовка. Це надавало перевертню відчутної чарівної сили і специфічного привілейованого становища віщого, усезнаючого. Наприклад, на голові у всезнаючого слов'янського князя Вовка росло «вовче волосся» (словенське volc dlaka можна порівняти з давньоісландським vargshar з тим же значенням). Від цих слів згодом утворилися найменування перевертнів-вурдалаків (болгарське вглколак тощо). Фундаментальну властивість «чоловіків у вовчих шкурах», «чоловіків-перевертнів» складає їх усезнання, що віддзеркалює, очевидно, надзвичайно прадавнє, можливо загальнопраіндоєвропейське явище «чоловіків у вовчому образі» (на кшталт українського віщуна, давньочеського vedi тощо)51.

Доказом існування дуже давнього загальноіндоєвропейського культу вовка є повсюдне поширення у різних індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських, похідних від загальноіндоєвропейської назви цього хижака Ulkc[h]: сербо-хорватські - Vukobrat, Vukoman, Vukomil, Vukomir, Vukosav, Vukovoj, Bjelovuk, Добго-vuk, Milovuk. Наштовхує на роздуми, що слов'янське слово vdko (вовк) зовсім відсутнє в антропонімії більшості слов'янських мов і виступає, як вище зазначалося, у власних іменах частини південних слов'ян - у сербів і хорватів52, а також в українців - Вовка, Вовчик.

У фольклорних утвореннях українців є чимало легенд, казок, переказів про песиголовців, перевертнів, вовкулаків, вовкунів, волко-дланів, вурдалаків, козаків-характерників, головну роль у яких відіграє образ вовка, що іноді ототожнюється з образом собаки чи ведмедя. Американський вчений Річард А.Радлі на підставі глибокого лінгвістичного аналізу твердить, що слов'янський корінь слова «вовку­лака» походить від давньоболгарського Vlokodlak - «вкритий вовчою шкірою». Серед варіантів він називає також Vukodlak, Vrkolak, Volkun, які, в свою чергу, тісно пов'язані з литовськими Vilkakis і Vilkolakiai53. Інші дослідники перекладають його як «вовко-ведмідь»51. Можна припустити, що, якщо санскритське слово «кула» символізує рід, плем'я, народ", то вислів «вовкулака» можна перекласти як «вовчого племені», «вовчого роду».

На українських теренах були відомими два різновиди вовкулаків: властиво, чаклуни та знахарі вважалися уродженими вовкулаками, прості люди, яких унаслідок злих чар було перетворено на вовків, іменувалися робленими вовкулаками56. За повір'ями, для обернення на вовкулаку були необхідні певні предмети, якими могли бути вовча шкіра, пояс, кільце з мочала, ярмо, ремінь, стрічка, ніж (два ножі), сокира57.

В часи Київської Русі були поширені уявлення, що воїн, чарівник-волхв чи простий чоловік обертався на вовка, оперізуючи себе священ­ним поясом-наузом. Вовкулака повертав собі людську подобу, знімаючи подібний обрядовий пояс. Так, у повчанні проти поганства Кирила Туровського (XII ст.) наводяться відповідні слова: «Согреших наузи вязах на себе і к волхвам, к чародеям ходих...»58.

Саме такий обрядовий пояс згадується і в українському фольклорі. За народними переказами, чоловіка перетворюють на вовка, опере­завши його заговореним перевеслом, ликом чи ременем. Відповідно, усуваючи заговорені предмети, перетворення зникає: вовкулака знову стає людиною59. Хведір Вовк писав: «Вовкулаки живуть у лісі разом із справжніми вовками та, як і вони, нападають на домашню худобу, але не їдять її, а тільки душать. Коли розірвати мотузочок, що майже завше висить на шиї у вовкулака, то він зараз же знов стає людиною. В інших слов'янських країнах скрізь зустрічаємо такі самі вірування про вовкулаків, але вони не завше однакові. У сербів вукодлака сплу­тують з упирем, у великоросів уявлення про нього майже зовсім зникло та сплуталось з загальним розумінням перевертня»60. В українських легендах та переказах людину іноді обертають на вовка, пов'язавши їй на шию мотузок чи хустку. Цілком ймовірно, ці шийні хустки та оший­ники виявляють паралелі з металевими гривнами, що їх носили варварські воїни-звірі в давнину. Скажімо, Тацит повідомляв, що воїни-звірі стародавніх германців закріплювали на шиях металеву гривну-обруч; скандинавські ж воїни-скальди у піснях називали своїх конунгів «даруючими кільця». Ще донедавна селяни Данії вірили, що людина, яка одягла металевий ошийник, неминуче перетвориться на вовка"1.

Цікаво, що на кам'яних стелах, які зображують найдавніших індо­європейських воїнів Північного Причорномор'я, обов'язковим елемен­том постає не лише бойовий пояс, а й гривна - шийна прикраса із золота, срібла, міді чи заліза. Гривна була вконструйована і у фігурах

кам'яних скіфських воїнів, гривни-тарквеси використовували кельтські воїни. Металеві шийні обручі-гривни поширилися в Європі серед фахо­вих воїнів у І тис. н. е. А вже в часи пізнього середньовіччя гривна трансформується в масивний ланцюг зі срібла чи золота, який увела у свій обладунок європейська військова аристократія до XVIII ст. включ­но62. Отже, поряд із бойовим поясом шийна гривна становить істотний атрибут вбрання індоєвропейських воїнів-звірів з прадавніх часів.

У Київській Русі досить поширеним був дохристиянський мілі­тарно-сакральний культ вовка та воїна-звіра, численні свідчення чому містяться у народній міфології, билинах київського циклу, літописах, літературних творах, у тому числі й у «Слові о полку Ігоревім». Можна пригадати безліч казок про залізного вовка-перевертня, що вірно служить своєму князю, з-поміж яких звертають на себе увагу, наприклад, «Залізний вовк», «Іванко - цар звірят», «Про жар-птицю та вовка», «Сини сліпого царя» тощо63.

Водночас у давньоруських джерелах згадуються князі-волхви, чаклуни, перевертні, які нерідко здатні перевтілюватися на диких звірів. Особливо цікава з цього погляду історична постать Всеслава Брячиславича Полоцького, князя-волхва та вовкулаки, котрого, за повідомленням літописця, мати породила від волхвування. Тому видається украй слушною думка вчених, зокрема Л.Залізняка, що Волх Всеславич з однойменної билини є історичною особою, князем Всеславом Полоцьким:

Дружина спить, так Волх не спить, Він обернеться сірим вовком.

Як вважає Л.Залізняк61, «вовк» і давньоруське «волхв» - одне й те ж слово, германське «wolf» у давньоруській транскрипції, оскільки латинська літера «f» кирилицею передається двома літерами - «хв» (наприклад, Хведір).

А «Слово о полку Ігоревім» зображує князя Всеслава аналогічно: як чарівника, вовкулака, воїна-звіра:

Всеслав-князь людям суд чинив,

князям городи радив,

а сам вночі вовком бігав:

із Києва добігав до півнів у Тмуторокань,

великому Хорсові вовком путь перебігав65.

45

Важливо підкреслити той факт, що образ воїна-звіра є одним з провідних у «Слові»:



«А мої ті куряни - воїни вправні: ... самі скачуть, як ті сірі вовки в полі». «Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав»66.

Українські казки, легенди та перекази про козаків-характерників, вовкулаків, перевертнів свідчать, що стародавній культ воїна-вовка органічно увійшов до міфології українського козацтва. Хоча елементи військового культу безпосередньо фіксовані лише в деяких переказах та оповідях, проте у багатьох інших випадках їх можна реконструювати. Скажімо, у казках та легендах про вовкулаків нерідко фігурує святий Юр, що, як уже йшлося вище, був спадкоємцем бога війни і воїнів-звірів Одіна та слов'янського Перуна і став покровителем середньовічного лицарства Європи. Святий Юрій (Георгій) мав дбати про вовків, як про своїх вірних воїнів-дружинників; він призначав кожному з них здобич і навіть особисто варив для них їжу, й тому, у свою чергу, завжди був оточений вовками, що вірно служили йому67. Цей міфологічний сюжет можна зрозуміти, пригадавши, що вожді ранньосередньовічних військо­вих лицарських ватаг розплачувалися з воїнами-дружинниками їжею та питвом на безкінечних бенкетах. Так було на билинних бенкетуваннях Володимира Святого з дружиною, за короля Артура і лицарів Круглого столу, у германського бога воїнів-звірів Одіна-Вотана у Валгалі68.

У фольклорному комплексі українських козаків також простежу­ються вкраплення міфологічного образу вовкулака. У «Думі про козака Голоту», приміром, це подано так:

То козак Голота добре козацький звичай знає,

Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.

А в іншій - «Думі про жидівські відкупи і війну з-за них» -зустрічаємо таке порівняння:

То козак на Жнда-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає .

Серед українського козацтва існували так звані козаки-характер-ники, котрих зазвичай називали ще химородниками (чаклунами), знахарями і голдовнпками (чарівниками). В українських легендах

46

і переказах зустрічаємо цілі пласти розповідей про те, що козаки-характерники знали багато іноземних мов й уміли ними розмовляти, вміли насилати на своїх ворогів сон та ману, перетворюватися на вовків та інших тварин, виходили сухими з води, могли надзвичайно довго бути під водою (якщо згадати козацьку військову хитрість: перебуваю­чи під водою, дихати через очеретину, - тут немає нічого дивного), по­стеливши на воду повсть, ходили по воді, як по землі. Ані вогонь, ані шабля, ані звичайна куля їх не брали, і щоб убити запорожця-харак-терника, потрібна була лише срібна куля. Власне кажучи, для знищен­ня Нечая поляки зарядили рушницю срібляним ґудзиком70. Прості ж свинцеві кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів. Жили вони дуже довго й були неймовірно сильними71.



Отож, одними з найважливіших властивостей козака-характер-ника були його здатність трансформуватися у вовка і невразливість щодо залізної зброї та куль. Ось у який спосіб пояснював козак-харак-терник причину свого обернення на вовка: «Прийшлось тікати з бувальців так, щоб комусь не взамітку. Я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі Матвію за перевіз»72. Характер­ник володів здатністю накладати заговір проти куль: «Назад Отче наш переговорив - ступай сміло: куля не візьме»73. Прямі паралелі цим рисам знаходимо у давньогерманських берсеркерів, що вказує на генетичний зв'язок міфологічних уявлень про козаків-характерників зі стародавнім культом воїна-звіра.

Фольклорна постать січового отамана-характерника Івана Сірка, вочевидь, являє собою пізній вияв традиційного для української фольк­лорної бази персонажа - князя-волхва. Його прототипом за часів Київської Русі був волхв Всеслав Полоцький71, а більш пізнім спадкоємцем за часів Гетьманщини - Семен Палій75.

Іван Сірко став опоетизованим символом козацької доблесті і відваги в українському фольклорі. Він мужній, безкомпромісний захис­ник і визволитель українського народу, непереможний борець з татаро-турецькими набігами. За фольклорними переказами, Іван Сірко був превеликим характерником, і татари недаремно називали його шайта­ном (чортом). Він міг напускати на ворогів ману та сон, знав, де й що робиться, перевертався вовком чи хортом, і ані шабля, ані куля його не брали. Був Сірко дуже сильним, жив довго76.

Можливо, фольклорно-легендарний образ Сірка склався під впливом міфологічних уявлень про воїнів-вовків, поширених в Україні ще за часів пізнього середньовіччя.

Показово, що саме прізвище Сірко має виразну вовчу етимологію і, вірогідно, було козацьким прізвиськом отамана, яке він отримав за традицією Запорозької Січі. До речі, слова «сірома», «сіромаха», «сіромашня» означували також найбідніший прошарок козацтва. Широковживаний в народних піснях епітет «сіромаха» однаково часто застосовувався як до вовка, так і до найзнедоленіших козаків. Якщо згадати стародавнє індоєвропейське повір'я, за яким людина, що вчинила тяжкий злочин і опинилася поза законом, перетворювалася на вовка, стає зрозумілою подібна етимологічна близькість цих слів. Слід врахувати, що на Січ нерідко втікали порушники законів77.

Цікаво, що чаклунські здібності (зокрема, вміння обертатися на звірину) князя Всеслава чи отамана Сірка не одержали негативної оцінки у фольклорних творах, а, навпаки, - прославлялися й опоетизо­вувалися. В українському фольклорі ставлення до вовка або вовкулака не є ворожим, так само, як і у балто-слов'янської демонології, де вовки поїдають чортів, упирів, відьом. Вовкулака ж у переказах про козаків-характерників зображений як звичайна істота, що бігає селом, пасе стадо за дорученням пастуха; худоба його не боїться, люди дають їсти7.

Воїн-звір, воїн-чаклун, козак-характерник з прадавніх часів були традиційними і добре знаними персонажами українського фольклору, української історії. За Л.Залізняком79, неспростовним доказом цього є стародавнє ім'я Вовк, Вовчик, що згодом набуло варіантності побутової форми давньоруського імені Володимир. У первісні часи, коли воїн-вовк поставав звичайним членом суспільства наших пращурів, це ім'я уособлювало військові якості на кшталт мужності, сили, нещадності до ворогів і часто надавалося хлопчикам, майбутнім воїнам.

Отож, образ козака-характерника сформувався під впливами залишків стародавнього культу воїна-звіра (воїна-вовка) і належить до ареалу місцевих етнічних традицій. Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов'янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а всотало як спадок від культури Київської Русі. Ми можемо простежити

безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього серед­ньовіччя.

Феномен воїнів-звірів відіграв велику роль у формуванні індо­європейського сакрально-військового комплексу взагалі й у становленні військово-лицарської культури середньовічної Європи зокрема. Воїни-звірі в прадавні часи були членами військових чоловічих громад первісних племен, які, поруч із пов'язаними з ними магічними ритуа­лами й віруваннями, бачимо у багатьох індоєвропейських народів: скіфів, сарматів, хетів, греків, латинян, кельтів, осетинів, германців, балтів, слов'ян. Провідну роль у міфології військових чоловічих спілок відігравав образ воїна-звіра, воїна-вовка. Вовча організація була неначе природним прообразом соціальних установ людей, а мобільність, агре­сивність, згуртованість вовчих зграй слугували взірцем для наслідуван­ня воїнами і їхніми військовими союзами. Всі члени військових чоловічих громад виступали як воїни-звірі (вовки); одним з основних божеств війни поставав вовк, й звідси, посвячення молоді, як першо-початок та наслідок, полягало у засвоєнні юнаками типових вовчих рис.

Отже, в індоєвропейській військовій традиції виразно просте­жується культ воїна-звіра, воїна-вовка. Він включає в себе такі визна­чальні елементи: чоловічий, військовий, перевертництво, посвята через оперезування бойовим поясом, металева гривна, галюциногенний, викрадення жінок, невразливість від залізної зброї тощо. Він виник у специфічних умовах чоловічих таємних громад, функція яких полягала у підготовці та посвяті юнаків у дорослі чоловіки-воїни. Ініціація молоді базувалася, насамперед, на магічному перетворенні посвячува­них у вовків, унаслідок чого вони упродовж певного часу жили вдалині від людських поселень вовчим життям, відбуваючи сувору військову підготовку, воюючи і грабуючи. Рештки архаїчного культу воїна-звіра (воїна-вовка) є очевидними у міфологічних комплексах багатьох індоєвропейців, у тому числі в українців (вовкулаки, перевертні, песиголовці, козаки-характерники).


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка