Наукова рада



Сторінка1/15
Дата конвертації30.12.2016
Розмір2.77 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

ЧАСОПИС

ЦИВІЛІСТИКИ
науково-практичний журнал
Випуск 2

Одеса - 2006

НАУКОВА РАДА
Ківалов С.В. - голова ради, ректор ОНЮА, д.ю.н.,проф., академік АПН України;

Авер'янов В.Б. - д.ю.н., проф., член-кор. АпрН України;

Аракелян М.Р. - к.ю.н., проф., проректор з навчальної роботи ОНЮА;

Балух В.С. - к.ю.н., голова Апеляційного господарсь­кого суду Одеської області;

Буркинський Б.В. - д.е.н., проф., член-кор. НАН України;

Денисов В.Н. - д.ю.н., проф., член-кор. АпрН України;

Івакін О.А. - д.філософ.н., проф.;

Козюбра М.І. - д.ю.н., проф., член-кор. АпрН України;

Короткий Т.Р. - секретар Наукової ради;

Луняченко А.В. - к.ю.н., голова Апеляційного суду Одесь­кої області;

Могіл С.К. - к.ю.н., заступник голови Господарського суду Одеської області;

Оборотов Ю.М. - д.ю.н., проф., проректор з наукової ро­боти ОНЮА;

Рабінович П.М. - д.ю.н., проф., член-кор. АпрН України;

Харитонов Є.О. - д.ю.н., проф.;

Чернушенко А.В. - к.ю.н., доцент, голова Апеляційного суду м. Києва,

Шємшученко Ю.С. - д.ю.н., проф., академік НАН і АпрН України.

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ
РЕДАКТОР:

Харитонов Є.О. – д.ю.н., професор, заслужений діяч науки і техніки України, зав. кафедрою цивільного права ОНЮА.
ЗАСТУПНИК РЕДАКТОРА:

Гончаренко В.О. –к.ю.н., асистент кафедри цивільного права ОНЮА.
ЧЛЕНИ РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕГІЇ:

Аракелян М.Р. – к.ю.н., професор, проректор з навчальної роботи ОНЮА, зав. кафед­рою права Європейського союзу та порівняльного правознавства ОНЮА;

Борисова В.І. – к.ю.н., доцент, зав. кафедрою цивільного права Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого;

Дзера О.В. – д.ю.н., професор, член-кореспондент АПрН України, зав. кафедрою цивільного права Київсь­кого національного університету ім. Т. Шевченка;

Довгерт А.С. – д.ю.н., професор, член-кореспондент АПрН України, зав. кафедрою митного і міжнародного приватного права Інституту міжнародних відносин Київського національного уні­верситету ім. Т. Шевченка;

Дрішлюк А.І. – к.ю.н., доцент, суддя Маліновського районного суду м. Одеси;

Каракаш І.І. – к.ю.н., професор, зав. кафедрою аграрного, земельного та екологічного права ОНЮА;

Коссак В.М. – д.ю.н., професор, зав. кафедрою цивільного права і процесу Львівського національ­ного університету ім. І. Франка;

Луць В.В. – д.ю.н., професор, академік АПрН України; зав. кафедрою цивільно-правових дис­циплін Академії Муніципального управ­ління, м. Київ;

Оборотов Ю.М. – д.ю.н., професор, проректор з наукової роботи ОНЮА, зав. кафедрою теорії дер­жави і права ОНЮА;

Харитонова О.І. – д.ю.н., професор, зав. кафедрою підприємницького та комерційного права ОНЮА;

Чанишева Г.І. – д.ю.н., професор, декан соціально-правового факультету ОНЮА, зав. кафедрою трудового права та права соціального за­безпечення ОНЮА;

Червоний Ю. С. – к.ю.н., професор, член-кореспондент АПрН України, зав. кафедрою цивільного процесу ОНЮА;

Черкес М.Ю. – к.ю.н., доцент, зав. кафедрою міжнародного права та міжнародних відносин ОНЮА.

ЗМІСТ

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ…………………………………………….110

ПЕРЕДМОВА

При підготовці другого номеру журналу "Часопис цивілістики" були враховані побажання та зауваження читачів з приводу оформлення, рубрик та змісту публікацій журналу. Зокрема, збільшено кількість матеріалів практичної спрямованості, значна увага приділяється новелам у галузі цивільного, сімейного, трудового тощо законодавства. До числа авторів другого номеру Часопису залучено визначних цивілістів-теоретиків, а також юристів-практиків.

Ознайомившись із змістом журналу, читач обов’язково зверне увагу на широке коло проблем цивілістики, які досліджуються авторами на сторінках журналу. Це не лише теоретичні питання інтелектуальної власності (Шишка Р.Б., Сурженко О.А.), особистих немайнових прав (Крилова О.В., Кулініч О.О.), реалізації права на працю (Чанишева Г.І.), але й також проблематика зобов’язального права.

У спеціальній рубриці "Історія цивілістики" представлена праця І.В. Шерешевського "Правовое регулирование "наемного труда" в Риме" та автореферат дисертації на здобуття ступеня кандидата юридичних наук В.Т. Нора "Имущественная ответственность государственных учреждений за вред, причиненный неправильными служебными действиями их должностных лиц в области административного управления и судебно-прокурорской деятельности". Також у цій рубриці продовжено викладення тексту Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і про акти громадянського стану (31.05.1926 р.), а саме наводиться другий відділ про опіку та піклування.

Особливості адміністративної реформи у західних країнах розглянуті у журналі цивілістичної спрямованості у зв’язку з тим, що у країнах Західної Європи останнім часом відбуваються значні зміни, пов’язані зі зміною функцій органів влади, які на сьогодні поєднують надання державних і альтернативних послуг, користуючись, зокрема, ресурсами приватного сектору (дотаціями на приватне житло, приватними транспортними послугами та послугами з догляду за дітьми).

У рубриці "Коментар законодавства" прокоментовано положення розділу VI Сімейного кодексу України "Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства", доцільність чого зумовлена внесенням змін та доповнень у відповідні норми.

Запрошує до дискусії бажаючих висловити свою особливу думку тематика "Дискусійного клубу", де запропоновані різні бачення сутності поняття „європейське право”.

У другому номері журналу надруковані матеріали узагальнення практики перегляду Одеським апеляційним господарським судом судових рішень у справах за участю органів державної податкової служби за 2005 р.

На сторінках журналу підведені підсумки наукових семінарів, колоквіумів та конференції, що були проведені у 2005 та на початку 2006 років.

Маємо нагоду повідомити про те, що у серпні 2006 р. вийде в світ Регіональний науковий юридичний Альманах молодих дослідників „Українська державність та право на рубежі сторіч”, присвячений 160-річчю юридичної освіти і науки в Одесі, засновниками якого є Студентське наукове товариство, Рада молодих вчених Одеської національної юридичної академії, Громадська правозахисна організація „Наше право”.

В Альманаxу розміщені наукові статті студентів, курсантів, аспірантів, здобувачів, ад’юнктів та молодих науковців вищих навчальних закладів, факультетів та інститутів юридичного профілю м. Одеси. Наукові статті будуть присвячені актуальним проблемам сучасної юриспруденції в Україні та зарубіжних країн.

Як і раніше, усі бажаючі запрошуються до наукової співпраці у журналі "Часопис цивілістики".



Є.О. Харитонов

В.О. Гончаренко

ПИТАННЯ ТЕОРІЇ
КОЛЕКТИВНІ ПЕРЕГОВОРИ ЯК ФОРМА СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ У СФЕРІ ПРАЦІ
Чанишева Г.І. - д.ю.н., професор, завідувач кафедри трудового права та права соціального забезпечення ОНЮА
У системі міжнародних норм, що регулюють права і свободи людини у сфері праці, важливе місце належить праву на організацію, ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів. У Декларації МОП про основоположні принципи і права у сфері праці 1998 р., Європейській соціальній хартії 1961 р. та Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 р. ці права віднесені до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Реалізації принципу реального визнання права на ведення колективних переговорів присвячені такі конвенції і рекомендації МОП: Конвенція №98 про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів 1949 р.; Конвенція №154 про сприяння колективним переговорам 1981 р., Конвенція №110 про умови праці на плантаціях 1958 р., Рекомендація №91 про колективні договори 1951 р.; Рекомендація №163 про сприяння колективним переговорам 1951 р.

Колективні переговори є однією з найважливіших форм соціального діалогу між сторонами колективних трудових відносин, способом узгодження їх інтересів. Політичні, економічні і соціальні зміни в тих чи інших країнах світу не знизили ні важливості, ні ролі і значення, ні цілей і завдань колективних переговорів у трудових відносинах. Експерти МОП відзначають, що в умовах більш гнучкого ринку праці і дерегулювання колективні переговори стали більш динамічними і одержали більше визнання. Поступово колективні переговори, що ведуть до укладення дво- і тристоронніх генеральних угод, дія яких поширюється на усю країну, вийшли за межі визначення умов праці в одній галузі або на підприємстві. Вони стали охоплювати такі аспекти соціальної і економічної політики, які впливають на умови праці і життя, і такі явища, як зайнятість, інфляція, професійна підготовка, соціальне забезпечення і зміст деяких законодавчих актів соціального характеру [1]. Колективні переговори стали охоплювати тим або іншим чином нові категорії трудящих. Водночас загострення жорсткої конкуренції внаслідок технологічних новацій і глобалізації спричинило скорочення впливу галузевих угод у багатьох країнах і надало більшої значимості колективним переговорам на рівні підприємства. З іншого боку, зросло значення колективних угод, оскільки на рівні підприємства неможливо врахувати спільні інтереси, особливо, якщо існують значні відмінності у розвитку галузей чи регіонів країни.

Метою даної статті є аналіз актів чинного законодавства України, що містять норми про колективні переговори, та внесення пропозицій і рекомендацій щодо їх удосконалення.

Основні питання щодо колективних переговорів (поняття, сфера, методи застосування, сторони, заходи сприяння вільним і добровільним колективним переговорам) регулюються Конвенцією №154 і Рекомендацією №163.

У нормах МОП колективні переговори розглядаються як дія або процес, що веде до укладання колективного договору. Конвенцією №154 передбачено, що термін «колективні переговори» означає усі переговори, які проводяться між підприємцем, групою підприємців або однією чи кількома організаціями підприємців, з одного боку, та однією чи кількома організаціями трудящих – з іншого, з метою: а)визначення умов праці й зайнятості; та/або b) регулювання відносин між підприємцями й трудящими; та/або c)регулювання відносин між підприємцями або їх організаціями та організацією чи організаціями трудящих (ст.2). У Конвенції визначена широка сфера її дії, вона поширюється на всі галузі економічної діяльності, незалежно від форми власності підприємства. Національним законодавством, правилами або практикою можливе встановлення міри застосування передбачених Конвенцією гарантій до збройних сил та поліції, а щодо державних службовців – особливих засобів застосування.

Оскільки МОП розглядає право організацій трудящих вільно проводити переговори як один з основних елементів свободи об’єднання, це означає, що до колективних переговорів застосовуються такі ж принципи, як і до свободи об’єднання. Аналіз міжнародних трудових стандартів, зокрема стандартів колективних трудових прав, і законодавства України дозволяє сформулювати наступні основні принципи здійснення права на ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів і угод: вільний і добровільний характер колективних переговорів; автономія і незалежність учасників колективних переговорів; рівність сторін колективних переговорів; сумлінне ведення переговорів; повноважне представництво сторін; сприяння колективним переговорам з боку держави; обов’язкове укладення колективного договору, угоди; загальність дії колективного договору, угоди; свобода вибору і обговорення питань, що складають зміст колективних договорів, угод; недопущення погіршення становища працівників порівняно з законодавством; взаємне виконання умов колективного договору, угоди; реальність вимог і взаємних зобов’язань сторін; систематичність контролю і невідворотність відповідальності сторін.

Конвенція № 98 була ратифікована УРСР у 1956 році, але практично не діяла. Національним законодавством тривалий час не передбачувалось ведення колективних переговорів. Процедура укладення колективного договору полягала лише у розробці проекту договору, обговоренні та схваленні його на загальних зборах і підписанні сторонами. Конвенція №154 про сприяння колективним переговорам була ратифікована Україною вже за часів незалежності у 1994 р. і стала частиною національного законодавства. Проте в літературі відзначалося, що Конвенцією не передбачений механізм реалізації, що значно ускладнює її пряму дію [2].

Кодексом законів про працю України колективні переговори фактично не регулюються. У ст.14 КЗпП лише закріплюється, що укладенню колективного договору передують колективні переговори. Щодо строків, порядку ведення переговорів, вирішення розбіжностей, що виникають під час їх ведення, то робиться посилання на Закон України «Про колективні договори і угоди».

Чинний Закон України «Про колективні договори і угоди» від 01.07.93 р. (із змінами і доповненнями) недостатньо повно регулює процедуру колективних переговорів. Колективним переговорам присвячено тільки чотири статті (ст.ст.10-12, 17). В Законі відсутня дефініція колективних переговорів, що є, на нашу думку, прогалиною. При розробці легального визначення колективних переговорів можна скористатися дефініцією колективних переговорів, яка міститься у ст.2 Конвенції МОП №154. Закон чітко не визначає принципи, сторони, предмет колективних переговорів, не вирішує питання про визначення повноважного представництва сторін. Закріплюючи державний, галузевий, територіальний, виробничий рівень переговорів, Закон не розмежовує належним чином компетенцію, цілі і завдання окремих рівнів, зокрема галузевого і територіального.

Закон встановлює, що за наявності на підприємстві, на державному, галузевому, територіальному рівнях кількох профспілок чи об’єднань або інших уповноважених на представництво трудовими колективами органів, вони повинні сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів і укладення угоди або колективного договору. Міжнародною практикою допускається ведення переговорів кожною з профспілок (інших органів), що також не передбачено Законом.

Не закріплюється у Законі право представників трудящих вести колективні переговори у разі відсутності профспілок або інших уповноважених трудовим колективом органів (згідно із ст.4 Закону право на ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів, угод від імені найманих працівників надається професійним спілкам, об’єднанням профспілок в особі їх виборних органів або іншим представницьким організаціям трудящих, наділеним трудовими колективами відповідними повноваженнями). Хоча за відсутності таких органів відповідно до ч.І ст.3 Закону представники трудящих, обрані і уповноважені трудовим колективом, визнаються сторонами колективного договору. угоди. Це суттєвий момент, оскільки відсутністю виборного органу первинної профспілкової організації на підприємстві можна пояснювати і відсутність колективного договору. Тому за представниками трудящих нарівні з власником або уповноваженим ним органом має бути визнано право розпочати колективні переговори.

З ініціативою щодо реалізації права на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод відповідно до ст.10 Закону може виступити будь-яка із сторін. Законом врегульоване питання про початок переговорів не раніш як за три місяці до закінчення строку дії вже укладених договору, угоди. Виникає питання: а якщо на підприємстві колективний договорів не укладений? Хто має виступити з ініціативою про початок переговорів? Це питання більш вдало врегульоване у Федеральному законі «Про колективні договори і угоди», у якому в окремому розділі ІІ «Колективні переговори» (ст.6) передбачено, що ініціатором колективних переговорів щодо розробки укладення і зміни колективного договору, угоди вправі виступити будь-яка із сторін. Федеральний закон зобов’язує сторону, які отримала письмове повідомлення про початок переговорів від іншої сторони, протягом семі днів розпочати переговори.

Законом України "Про колективні договори і угоди" також встановлений обов’язок другої сторони, яка отримала письмове повідомлення про початок переговорів, протягом семи днів розпочати переговори (ст.10). Передбачається відповідальність за ухилення від участі у переговорах (ст.17). На осіб, які представляють власників або уповноважені ними органи чи профспілки або уповноважені трудовим колективом органи і ухиляються від участі в переговорах щодо укладення, зміни чи доповнення колективного договору, угоди, або навмисно порушили встановлений Законом семиденний строк для початку переговорів, або не забезпечили роботу відповідної комісії у визначені сторонами строки, накладається штраф у розмірі до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, і вони несуть також дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади.

По-перше, звертають на себе увагу незначні розміри штрафних санкцій, що застосовуються до порушників (170 грн.) при притягненні до адміністративної відповідальності і які залишаються незмінними впродовж десяти років. У разі накладання такого дисциплінарного стягнення як звільнення виникає питання: за якою підставою звільняти з посади за ухилення від участі в переговорах. Закон і чинний КЗпП не містять відповіді на це питання. До того ж небажання власника або уповноваженого ним органу укладати колективний договір пояснюється почасти й тим, що чинним законодавством передбачено менший розмір штрафу за не укладення колективного договору, ніж за його невиконання. До речі, низький розмір штрафів встановлений більшістю законів у сфері колективного захисту трудових прав багатьох постсоціалістичних країн Центральної і Східної Європи. У зв’язку з цим в літературі наголошується на необхідності того, щоб чинне і майбутнє колективне трудове законодавство містило ефективні і серйозні міри покарання, а також механізм реалізації прав [3].

По-друге, притягнення до відповідальності представників власників і працівників ще не гарантує, що після цього буде розпочато переговори. Законом не передбачена можливість примусу до проведення переговорів, тому нерідко після притягнення до відповідальності колективний договір, угода так і не укладаються. Передбачену Законом процедуру вирішення розбіжностей, які виникають під час ведення колективних переговорів, у даному разі не можна застосувати, оскільки колективні переговори не розпочато. У судовій практиці зустрічаються справи про зобов’язання роботодавця вступити у колективні переговори [4]. Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р. закріплено право профспілок, їх об’єднань на ведення колективних переговорів та укладання колективних договорів і угод (ст.20). Ухилення роботодавця від участі в переговорах є підставою для звернення профспілок до судового захисту порушеного права. В Угорщині, у Польщі діє система спеціалізованих трудових судів і згідно із законом можна зажадати в судовому порядку від роботодавця, щоб він вступив у переговори з укладення колективного договору. Це важлива гарантія права на ведення переговорів і укладення колективних договорів і угод. В Україні за відсутності спеціалізованих трудових судів такі спори можуть вирішуватися судами загальної юрисдикції, адже йдеться про застосування норм чинного трудового законодавства.

Законом України "Про колективні договори і угоди" передбачено, що порядок ведення переговорів визначається сторонами і оформляється відповідним протоколом. Сторони також утворюють робочу комісію із представників сторін і визначають її склад. Ці та інші питання необхідно вирішувати на кожному підприємстві (в установі, організації) конкретно. Тому слід підтримати висловлену в літературі пропозицію про розробку спеціального локального нормативно-правового акта про порядок ведення переговорів [5]. У Положенні про порядок ведення переговорів між працівниками (їх представниками) підприємства (установи, організації) та роботодавцем (його представниками) з питань розробки, укладення та внесення змін до колективного договору необхідно врегулювати питання щодо сторін колективних переговорів та їхніх представників, організації ведення колективних переговорів і підготовки проекту колективного договору, складу комісії з підготовки проекту колективного договору, місця проведення переговорів, гарантій і компенсацій їх учасникам, порядку внесення змін і доповнень до колективного договору. Прийняття такого акту підвищить ефективність колективних переговорів, надасть їм оперативності та чіткості.

Важливе значення має налагодження зв’язків між різними рівнями колективних переговорів. Для цього необхідно чітко окреслити коло питань, які обговорюють на кожному з рівнів. На жаль, чинний Закон «Про колективні договори і угоди» не розмежовує чітко предмет кожного з рівнів переговорів.

У 90-х роках у країнах Центральної та Східної Європи склалося нове законодавство про колективні переговори, яке частково засновано на моделі західних країн, і передбачає проведення переговорів на різних рівнях. Становлення законодавства, що регулює проведення переговорів, укладення і дійовість колективних угод пов’язується з економічними перетвореннями у Центральній та Східній Європі. У Чеській Республіці механізми колективних переговорів регулюються Законом про колективні переговори від 4 грудня 1990 р., у Словацькій Республіці у 1996 р. прийнятий новий Закон, яким змінено ці механізми.

В інших постсоціалістичних країнах норми про колективні переговори містяться у трудових кодексах. В Угорщині укладення колективних угод регулюється Трудовим кодексом 1992 р. (глава ІІ, розділи 30-41). У Болгарії внесені різні поправки до Трудового кодексу, який набув чинності з 1 січня 1993 р., і створено нову правову базу для колективних переговорів і колективних угод. У Польщі внесені поправки до Трудового кодексу 1974 р., а Закон від 26 жовтня 1994 р. становить правову базу колективних переговорів і колективних угод та закріплює принцип вільних колективних переговорів між сторонами.

У країнах із розвинутою ринковою економікою процедура колективних переговорів є досить чітко врегульованою. Це пояснюється, зокрема, тим, що у цих країнах акцент у правовому регулюванні праці зміщений у бік локального регулювання (в рамках галузей і підприємств), колективні договори виступають як рівний або майже рівне законодавче джерело трудового права, а у деяких країнах їх значення в правовому регулюванні перевищує роль законодавства. Процедура колективних переговорів включає наступні стадії: визначення колективно-договірної одиниці (колективно-договірна одиниця – колектив працівників, які вступають через своїх представників у колективні переговори), взаємне визнання сторін переговорів; розробка і подання вимог і контрвимог; ведення переговорів і укладення колективного договору; ухвалення колективного договору працівниками; державна реєстрація колективного договору. В західних країнах в організації колективних переговорів виділяють дві моделі: американську та європейську [6].

Переговори з укладення колективних договорів відіграють ключову роль у виробничих відносинах усіх держав-членів Євросоюзу. Переговори називають рухомим фактором розвитку цих відносин. Водночас національні системи колективних договорів значно відрізняються за рівнем укладення, порядком забезпечення, змістом і внутрішньою сутністю [7].

Федеральний закон "Про колективні договори і угоди" від 11.03.92 р. (із змінами і доповненнями) містить окрему главу ІІ "Колективні переговори" і охоплює більш широке коло питань порівняно з Законом України. Нормами окремої глави 6 "Колективні переговори" Трудового кодексу Російської Федерації регулюються питання про порядок ведення колективних переговорів, врегулювання розбіжностей, гарантії і компенсації особам, які беруть участь у колективних переговорах [8].

Таким чином, колективні переговори є важливою формою соціального діалогу у сфері праці і потребують більш виваженого підходу з боку національного законодавця. У проекті нового Трудового кодексу України необхідно закріпити поняття, принципи, сторони, порядок ведення колективних переговорів, порядок вирішення розбіжностей, гарантії і компенсації особам, які беруть участь у колективних переговорах, з урахуванням міжнародних стандартів і позитивного законодавчого досвіду зарубіжних країн.



ЛІТЕРАТУРА:

  1. Бернар Жернигон, Альберто Одеро, Горацио Гуидо. Коллективные переговоры: Нормы МОТ и принципы деятельности контрольных органов. – Женева: Международное Бюро Труда, 1999. – С.8.

  2. Опришко В.Ф. Теоретичні та практичні аспекти механізму гармонізації законодавства України з міжнародним правом // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матеріали науково-практичної конференції. Жовтень 1998 р. – Київ, 1998. – С.18.

  3. Барбара Дж. Фик. Сравнительный обзор и анализ законодательства в области коллективной защиты трудовых прав восьми центральноевропейских стран. – Вашингтон: Институт свободных профсоюзов, 1997. – С.40.

  4. Нуртдинова А.Ф., Чиканова Л.А. Практика применения законодательства о труде: Научно-практическое пособие. – М.: Юрид. лит., 2000. – С.208.

  5. Крапивин О.М., Власов В.И. Трудовое корпоративное право: Учеб.-практ.пособ. – М.: Издат. гр. НОРМА-ИНФРА.М, 2000. – С.213, 345-348.

  6. Докладніше див.: Киселев И.Я. Сравнительное трудовое право: Учебник. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. – С. 262-263.

  7. Докладніше див.: Цыганов М.Е. Тенденции развития коллективно-договорных отношений в странах ЕС // Труд за рубежом. – 2005. - №3. – С.15-36.

  8. Комментарий к Трудовому кодексу Российской Федерации / Отв. ред. д.ю.н., проф. Ю.П. Орловский. – М.: Юридическая фирма «КОНТРАКТ», «ИНФРА.М», 2002. – С.95-102.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка