Наукова думка



Сторінка9/32
Дата конвертації07.11.2016
Розмір5.7 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   32


Надвечори наймити взяли волок і пішли до ставка ловить рибу. Дашкович пішов з ними й носив відро. Наймити забрели попід берегом і витягли повний волок баговиння, карасів, линів, раків та жаб. Підводне царство, обплутане нитками, кидалось, ворушилось, лазило на зеленому березі. Сам Дашкович, забувши свою філософію, обіруч вибирав раки й рибу з жабуриння та куширу. Риба тріпалась, підскакувала на траві; раки плазували й ляскали шийками; жаби тікали з усієї сили до води, раді, що не звернули на себе людської вваги. На березі запахло риб’ячою сирістю, баговинням. Дашкович так розходився, що підняв палець угору, подумав, потім роздягся й сам поліз у воду ловить рибу волоком. Швидко вони знов витягли волок, повний дрібної плітки.

– А зайдім іще волоком на ваше щастя, пане! – промовив наймит.

– Про мене, й зайдім! – сказав Дашкович.

Вони закинули волок і витягли черепаху, котра з переляку підгорнула під черепки лапи й голову і лежала, наче мертва. Всі засміялись з такого Дашковичевого талану.

– А закиньмо ще на щастя вашої панії! – сказав знов наймит, охочий до жартів.

– То й закиньмо! Тільки не ловімо знов черепахи, – сказав Дашкович і швиденько поліз у воду.

Щастя прсфесорші було, знать, не велике, бо на той

96

раз вони витягли дуже багацько раків та жаб і не впіймали ані однісінької рибини.



Небагато вони заходили волоком, а вже риби було повне відро. Раків було так багацько, що не було куди їх брать. Надвечір косарі почали підвечіркувать, а Дашкович все записував пісні, що розказували йому чоловіки. Вже луки почервоніли під промінням заходу, скошена трава ще дужче запахла. Тихий західний вітер обливав лице неначе літеплом, лащився до лиця, поки зовсім не вмер, як червоне сонце сіло за лісом. Дашкович вертався до села й почував, що його груди багато легше дихали пахучим свіжим повітрям рідного села, ніж в місті.

Настала неділя. Дашкович був у церкві, старій, дерев’яній та темній. Після обіду йому було невесело сидіть дома, і він пішов по селі.

На великому вигоні стояла корчма, а коло неї була велика купа людей. Там грали музики. Професорові забажалось зайти подивиться, як тішиться простий народ. В корчмі сиділи чоловіки й молодиці й пили горілочку; вони всі говорили заразом та так голосно, що од того клекоту не було чуть ні одного слова. Розмова клекотіла, як окріп в казані. Під корчмою танцювали хлопці й дівчата. Дашкович знехотя задивився на танці селян.

Між дівчатами він зараз примітив Настю Топилківну. Вона пішла у танець з тим молодим хлопцем, з котрим Дашкович бачив її під вербами. Дашкович ненароком був свідком їх женихання й знав про їх кохання; він дивився й милувавсь молодою гарною парою. Настя виробляла дрібушки, спустивши очі додолу. Рум’яна й щаслива, вона вся дихала щастям. Добре намисто легенько бряжчало на її шиї. Коли це з гурту кинувсь до неї один парубок, вхопив за разки намиста і рвонув з усієї сили. Намисто так і пороснуло на землю! Всі перестали танцювать; музики перестали грать. Настя залилась слізьми, а вся громада загомоніла. Дашкович впізнав того негарного парубка, що, закравшись, підглядав з-за верби крадькома, як Настя стояла з милим. Дашковичеві стало шкода бідної дівчини.

Всі дівчата кинулись збирать розсипані намистини, а обидва парубки вхопили один другого за барки й почали лаяться, а потім битись. Волосся з голів летіло, наче пір’я; з порозбиваних носів потекла кров на білі сорочки. Вони подерли на собі сорочки, бились навкулачки, потім міцно зчепились і почали кидать один одного на землю. Потім

7 Нечуй-Левнцький, т. II

97

один надушив другого, сів на грудях, набрав пороху з дороги в жменю й почав забивать порохом рот, ніс, очі. Другі парубки кинулись розборонять і насилу їх розвели. На обох було страшно дивиться! такі вони були покривавлені й обшарпані! Настю ледве повели додому. Вона за слізьми й світу не бачила. Дашкович сам трохи не заплакав, так йому було важко дивиться на ту страшну картину. Вертаючись додому, Дашкович зострівся з Топилчихою.



– А що, Топилчихо, правда, недобре мать гарних дочок? – промовив Дашкович. – От і правда, як співають: “На городі квітки в’ються, а за мене хлопці б’ються”.

– А що ж тут винна дочка, що якийсь пройдисвіт порвав намисто?

– Ви б хутчій видавали її заміж, а то ще не один хлопець обскубоче чуба другому.

– Ото й я так казала своєму старому. Та, мабуть, таки доведеться в жнива весілля справлять. Але чого це ви такі худі та бліді? їй же богу, аж страшно на вас глянуть, так позатягало вам очі, так ви помарніли. Ож умивайтесь та обливайтесь до схід сонця непочатою водою та втирайтесь сорочкою, тільки, борони боже, не пазухою, а спиною! Побачите, як усе пропаде й піде на очерета, та на болота, та на недобрих людей. Я вам принесу зілля... – вже тихіше промовила сільська лікарка, – од цих ліків і слабість мине.

– Спасибі вам, Топилчихо! Я буду лічиться дома, як тільки прибуду до Києва, – сказав Дашкович, аби одчепиться од настирливої сільської знахурки.

Дашкович зайшов по дорозі подивиться на церковно- приходську школу, що колись його батько ще ззамолоду завів у селі. В тій школі він вчився в дяка з кількома хлопцями. Він ледве впізнав ту хату, бо тепер дяк зробив з неї повітку й заганяв туди свої гуси та качки. Ніби зумисне орендарева коза виглядала з дверей, виставивши свою рогату голову.

Дашкович посидів у батька ще з тиждень і почав нудиться за книжками. Він обшукав всі кутки й не знайшов нічого, окрім молитовників, житій святих та метрик. Не маючи чого читать, він все ходив по селі, по садках, по левадах, прислухався до пісень, записував усе те й навіть їздив по ярмарках слухать сліпців та лірників.

Раз у с}6оту надвечір Дашкович почув, що в дворі співають дружки весільної пісні. Він заглянув у вікно й по

98

бачив, що то Настя Топилківна йшла з дружками. Кругом неї вилося з двадцять дружок. Всі дружки були гарно повбирані, в білих сорочках, в горсетах, в стрічках та квітках, але найкраща між усіма дівчатами була Настя. Вона ввійшла в горниці, неначе зозуля вплинула! вся так і цвіла квітками, так і дихала щастям! Її молоде рум’яне лице з чорними бровами, з карими очима змагалось красою з квітками та стрічками. Вся голова була затикана квітками; з голови на плечі падали жмутами стрічки; в руках вона держала білий вишиваний рушник. Коло правого вуха були пришиті з заполочі два віночки. Весела й щаслива, вона сміливо тричі поклонилась низенько Дашковичеві, просила на весілля й тричі поцілувалась з ним. А потім, сміливо повернувшись в світлиці до великого дзеркала, почала ніби поправлять на голові квітки, розкидати по плечах стрічки, невважаючи на Дашковича. Те велике дзеркало так і притягло до себе других дівчат. Вони кинулись до молодої буцімто поправлять на їй стрічки, а самі все зиркали ніби ненароком у дзеркало та все пишались. Дашкович не міг одірвать очей од тієї картини, котра одбивалась у дзеркалі, де була ніби намальована купа гарних дівочих заквітчаних голов, а між ними, як та зоря, гарна Настина голова.



Рипнули двері з другої кімнати, і всі дівчата метнулись до порога од дзеркала. Ввійшов старий священик. Молода поклонилась йому низенько тричі, поцілувала в руку, а старша дружка поклала на стіл шишку, і потім молода з дружками пішла до церкви.

Зараз-таки прийшов і молодий. Дашкович впізнав того гарного парубка, що стояв з Настею під вербами.

– Як тебе звуть? – зумисне спитав Дашкович.

– Лук’ ян Павличок, – сміливо сказав молодий.

Другого дня Настя повінчалась з Павличком.

Зараз-таки після того Дашкович почув, що Дубовія

покинула жінка. Передніше пішла чутка, ніби хтось бачив, що в лісі на дереві повісилась якась молодиця. Дубовій обходив усі ліси навкруги села і не знайшов нічого. Дубові- йові діти плакали за матір’ю щодня, як за мертвою. Незабаром приїхали до Сегединець чумаки й розказали, що бачили Дубовіїху аж під Одесом, говорили з нею й розпрощались. Дубовіїха переказала своєму чоловікові, щоб ждав її в гості, як виросте в його у світлиці трава на помості. Вона кляла чоловіка, що зав’язав їй світ, знівечив її, так

7*

99



що в неї кістки не було цілої. Тільки за дітьми, казали чумаки, так плакала, що аж об землю побивалась.

Час минав та минав, і Дашкович збирався вже до Києва. Старий батько наклав йому харчі повний віз, надавав кавунів та динь на гостинець жінці й дітям. Прощаючись, батько промовив:

– Коли ти, сину, швидко не приїдеш до мене, то, мабуть, ти мене бачиш в останній раз. Час мені до бога.

Батько промовив ті слова так спокійно, неначе мова мовилась про когось іншого, а не про його.

Виїхав Дашкович за село, глянув на поле. По обидва боки дороги стояло так багато полукіпків, що як глянуть, то й полів було не видко! Поля жовтіли, як золото, до самого лісу то копами, то стернею, то незжатим хлібом. Женці стояли рядками суспіль до самого лісу.

– Чиє жнете? – спитав Дашкович у женців.

– Панське! – одказали йому люди, і Дашкович трохи не вдарився об землю, як Дубовіїха ва своїми дітьми. Невесело було йому, як виїхав він за село. Ідучи степами, він усе думав про свої Сегединці, про пишний край, родючі поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостійним національним життям, своєю поезією і оригінальними музичними глибокими мелодіями. Й ті думи не виходили з голови, не випадали десь у траву, а зливалися з гармонією степових голосів, з синім небом, теплим вітром, з пахощами степових квіток, бо ті думи самі були поезією й почуванням.

Дашкович приїхав додому й застав усіх своїх живих і здорових. Жінка навіть не впізнала його, так він поздоровшав, загорів, повеселішав. Він навіть перестав на якийсь час засиджуваться в кабінеті, бо його обвіяла свіжість степів та лісів, розважила сільська пісня, сільське життя й краса природи.

– Чого ж доброго навіз з своїх Сегединець, з своєї Черкащини? – питав у його Воздвиженський.

– Дуже багато дечого доброго я навіз! Я оглядав народ оком вченого, переслухав його пісні, бачив його звичаї. Поетичне й естетичне його життя дуже багате! Його мова, поезія незабаром може розвиться в самостійну літературу, книжну поезію. Я навіть назаписував багато пісень і дечого іншого.

– Ото б варто було послухать, як київські та черкаські філософи заспівають лірницьких пісень! І треба було

100


за тим їхать на село, шквариться на сонці, швендять по мужицьких хатах. Чудна ти людина!

– Я навіть думаю-таки справді до ладу вивчить життя свого народу, і його мову, і його пісні і навіть думаю дещо написать про свій народ.

– І хочеться тобі марно час гаять, здоров’я запагуб- лювать! Сидів би нишком та хліб жував! А пересвідчення ж ти стулив вже там на селі? Чи помагала ж тобі там яка баба Сопунка або дід Сторчогляд? – сміявся Воздвиженський.

– З посміху люде бувають, – сказав Дашкович і замкнув замком зібрані пісні, знаючи поганий звичай в Воздвиженського – шпурлять в огонь, що не припадало йому до вподоби.

– Найкраще, що ти привіз з села, то кавуни та дині. Я б не проміняв їх ні на яку філософію баби Сопунки й діда Сторчогляда, – промовив Воздвиженський.

VII


І Воздвиженський, і Дашкович мали чимало дітей, та все дочок.

Старша Дашковичева дочка звалась Ольга, а старша дочка Воздвиженського звалась Катерина. Обидві вони були перевесниці, тільки Дашковичева Ольга родилась на кільки місяців передніше, і Марта Сидорівна ніколи не пропускала прикинуть слівце, що її Катерина менша од Ольги. Ольга й Катерина вже не ходили до глібо-бори- ського дяка вчить граматки та часловця: їм найняли гувернанток, котрі вивчили їх читати й навіть трохи говорить по-французькій. Батьки постановили оддать дочок в Інститут благородних дівиць, переговорили з ким було треба, й одного разу Марта й Степанида, забравши дочок, поїхали з ними в інститут.

Вони під’їхали під височезну залізну браму. Брама була замкнута. Довго вони дожидали, поки їм одчинили, і вони в’їхали на інститутське подвір’я. Високий швейцар з позолоченою булавою на дверях заступив їм стежку. Він сказав, що генеральша так рано нікого не приймає. Марта й Степанида мусили сісти в екіпаж і проїздиться без діла по місті. Через півтори години вони знов вернулись в інститут. Та сама залізна брама, той самий швейцар, потім ще якась дама спиняли їх, доки повели через довгий кори

101


дор в залу, де вони знов просиділи дуже довго, дожидаючи начальниці.

Нарешті, в залу вийшла якась дама й попросила їх до начальниці. Так як Дашкович читав кільки лекцій в інституті, то генеральша Турман, уроджена маркіза де Пурвер- се, сподобила їх, щоб побачиться з ними й познайомитись.

Незнайома дама повела їх через рядок покоїв, розкішно убраних. Скрізь блищали дзеркала, бронза, дорога ме- біль, скрізь були розстелені дорогі килими. Степаниді, й Марті, і малим дівчаткам було трохи якось ніяково. Всі вони поправляли на собі одежу, оглядали своє убрання, котре хоч було й гарне, але не було підхоже до обстави. Незнайома дама привела їх в просторну світлицю. На софі сиділа начальниця Турман й, очевидячки, їх дожидала. Вже вони підступали до мраморного стола, за котрим сиділа Турман, а вона все сиділа й не ворушилась. Вони побачили пристаркувату панію, убрану в дорогу шовкову сукню; на її плечі була накинута дорога велика турецька шаль. Її лице з легеньким оливковим сутінком показувало її провансальський полуденний рід. На руїнах того лиця ще було видко сліди колишньоїсь краси, як по руїнах Колізея можна догадуваться про його давню славу. Чорні брови, рівні, од кінця до кінця не товщі й не тонші, ледве згинались над чорними великими очима. Тонкий, рівний, як у грецьких статуй, ніс був дуже в пропорції з довгеньким лицем. Решта кругом носа й брів вже обвалилась, позападала, полиняла. Турман, уроджена де Пурверсе, кахикала сухим кашлем, як тільки стрічалась з людьми. На самоті й при слугах вона ніколи не кашляла тим модним петербурзьким кашлем, котрий ніби натякав на великі перебуті турботи життя, тоді як таких турбот та горя ніколи зроду й не було в неї, вона їх не зазнала в житті.

Її батько, маркіз де Пурверсе, приїхав до Петербурга з Прованса з двома дочками. Старша дочка була чудом полуденної краси. Через знайомих чужоземців він увійшов в значні доми петербурзької аристократії й навіть був вхожий до двору.

Одна висока особа видала заміж старшу маркізу за генерала німця Турмана, котрий достав пишні руїни. Генерал прожив недовго і вмер, зоставивши маркізу удовою. Та ж таки сама висока особа з Петербурга через своїх знайомих вислала генеральшу Турман виховувать молодих паннів аристократії в полуденній Росії, на місце на

102


чальниці Інституту благородних дівиць. Її менша сестра, зоставшись назавжди маркізою де Пурверсе, за рекомендацією другої високої петербурзької особи, достала місце класної дами в тім самім інституті і так само повинна була виховувать “благородних дівиць полуденної Росії”.

Марта й Степанида наближались до софи, де сиділа начальниця. Коло їх щулились перелякані діти. Тоді тільки Турман встала так помаленьку, неначе її підводили цупкі пружини канапи, котра й справді підіймалась і росла під нею, ніби найм’якіша подушка. Турман встала на цілий зріст свій, високий, рівний. Дорога шаль падала кругом її сухого стану широкими хвилями. Вона хотіла дати своїй постаті щось начальницьке, генеральське. Марта й Степанида були убрані в чорні шовкові сукні і в капелюші з золотими колосками. Вони обидві були однакові на зріст з Турманшею, котра окинула їх сміливим оком од ніг до голови і зараз спустила очі додолу. То було знаком насміхання: Турман сміялася з їх капелюшів, що дуже різали очі червоними трояндами й золотими колосками.

Марта й Степанида зарекомендувались до Турман.

– Ah, ah, charmee de faire votre connaissance... prenez places mesdames; assayez-vous, mes enfants! 1 – промовила Турман. Марта й Степанида почервоніли, як мак: вони не вміли говорить по-французькій. Турман знов спустила очі додолу. Марта й Степанида заговорили про своє діло й рекомендували начальниці своїх маленьких дочок.

– О, я вже знаю за ваших дітей! Я дуже рада, що буду їх виховувать в нашім інституті, – промовила Турман і почала кахикать сухим кашлем, неначе вона от-от хотіла богу душу оддати. – Я дуже дякую вашому мужеві, що він надарував нас читанням своїх лекцій в нашім інституті, – говорила вона далі, обертаючись до Степаниди.

– А ми маємо за найбільше щастя, що наші діти будуть вчиться в інституті під такою високою рукою, під таким вважливим доглядом, як ваш, – сказала Марта й справді рада, що діти будуть в інституті.

О, будьте певні! Ваші діти будуть так поведені, як слід шляхетним фаміліям. Вони матимуть добрий догляд, вони говоритимуть по-французькій, як французи, вони

1 Ах, ах! Дуже рада з вами познайомитися; сідайте, дами, сідайте, діти! (франц.)

103


знатимуть науку й матимуть делікатну, вищу вподобу у всьому; матимуть гарні манери й будуть сміливі й звичайні з людьми. Про те нема що й казать.

– О, певно! ми чули тільки одно хороше про ваш інститут, і найбільше з того часу, як ви приїхали сюди з Петербурга, – сказала Степанида.

– Chez nous a Petersbourg1... мій близький приятель, один міністр, дуже просив мене зостаться начальницею в Петербурзькому інституті, але міністр просвіти просив, щоб я доконечно їхала сюди, щоб, бачте, розносить з центру на далеку країну просвіту й цивілізацію, бо тут... – Кахи-кахи-кахи! – знов закашляла Турман й затулила рот хусточкою, вдаючи, ніби вона од того й достала чахотку, що розсипала цивілізацію з центру на країни.

– Яке велике щастя задля наших степів! – промовила Марта. – Нам би треба ще більше таких діячів з столиці! Наша провінція така глуха, така темна!

– О, quelle rude tache qu’est celle de propager la civilisation2 кхи-кхи-кхи!.. Часом і ночі не доспиш, і не доїси... кхи-кхи-кхи!.. Я вже давно не зазнаю, що то за спокійний сон! Ще з самого Петербурга не зазнаю.

– Як ми будемо дякувать вам за всі труда, що ви приймаєте задля наших дітей! – сказала Степанида трохи з боязким лицем перед такою особою, що вхожа до міністрів.

– Мій брат у первих, маркіз де Пурверсе, посол щи одному дворі, писав мені, щоб я їхала за границю на води, але я, вважаючи на діло просвіти країн, не думаю й з місця рушить. В цім Києві такі чуда творяться, громадянство таке дике, люди такі, що не вміють навіть до ладу гозорить по-руській, не то що по-французькій.

При тих словах Турман знов спустила очі, почувши дуже примітну українську вимову в розмові киянок.

– Я не поїду, бо мушу розносить світ на далекі країни.:. кахи-кахи-кахи! Яке важке завдання буть діячем на далекій стороні.

– О, певно! для того, хто зріс у великому світі, така жертва повинна здаваться ще важчою! – промовила Марта.



1 У нас в Петербурзі... (франц.)

2 О, яке важке завдання поширювати тут цивілізацію! (франи,.)

104


Турман не мала ніяких родичів послів і навіть не водилась з міністрами, а розводилась при Марті й Степаниді тим, що знала про той чималий вчений кружок, в котрому були їх чоловіки. В той час одчинились бокові двері, і в залу ввійшов ще один діяч на країні. То була дуже немолода класна дама; по лиці й по зросту не трудно було впізнать рідну сестру начальниці, петербурзьку дівственицю, мадмуазель де Пурверсе. Гості встали. Начальниця порекомендувала їм свою сестру. У старої дівулі брови були вже не такі гарні, очі були не такі блискучі, як колись у начальниці; тим-то вона й генерала не достала за чоловіка і виїхала на провінцію меншим діячем, ніж її сестра.

– Quelle charmante eleve que nous aurons! 1 – промовила мадмуазель де Пурверсе, дивлячись на Дашкови- чеву Ольгу. – Ходи, душко, до мене.

Ольга, аж червона, спустила очі й не рушила з місця.

– Ходи ж до мене! Ой, яка ти дикуночка! – промовила класна дама. Ольга підійшла до неї й присіла. Класна дама взяла її за підборіддя й за руку. Ольжині голі ручки були налиті, як огірочки; її очки блищали, як у матері; чорні кучері були довгі, зовсім не по її зросту. Ольга віщувала й теперечки велику красуню.

– Ой, яка ж ти гарна дівчинка! які в неї очки, брівки, ручки! – промовила класна дама, перебираючи ручки й кучері, неначе то була кукла, а не дівчина.

А Воздвиженських Катерина сиділа й головку похилила. Вона була дуже негарна з своїм широким лицем, з широким ротом, з кісьми, схожими на конопляні пачоси, з ясними очима. Класна дама й начальниця, милуючись Ольгою, поглядали на Катерину й ніби говорили очима: “Яка ж ти погана!” Катерина ждала, що, оглядівши Ольгу, потім покличуть і її на розгляд. Одначе її не покликали, і в її маленькому серці заворушилось недобре почування.

– Souvenez-vous des enfants de l’ambssadeur de Rome. Son ainee c’est comme deux gouttes d’eau la petite Дашкович! 2 – промовила маркіза де Пурверсе.

– Еге! – сказала Турман...

Вони говорили чистою французькою мовою, наче парижанки.

1 Яку чарівну вихованку ми маємо! (франц.)

2 Згадайте дітей римського посла і його старшу дочку – дві краплі води маленька Дашкович! (франц.)

105


– Будьте ж ласкаві, просимо вас якнайпокорніше, доглядайте наших дітей, щоб вони вчились і не пустували, бо вони дома любили-таки пустувать, – сказала Марта, обертаючись до обох маркіз.

– О, comment done; soyez tranquille! 1– сказала Турман тоном трохи зобіженим, – у нас усі діти не пустують і вчаться, бо на те ми й живемо в інституті. Наш інститут– найвища панянська школа... все одно, що університет... еге ж, інститут – то дівочий університет, бо в нас і програма сливе університетська, і багато маємо вчителів з професорів університету. Як побачите колись своїх дітей, то й не впізнаєте! – сказала Турман, націлюючись просто в очі провінціальним дамам.

– В нас є такі інститутки, що навіть вміють писати вірші, і не руські тільки, а навіть французькі, – додала маркіза де Пурверсе.

– Скажіть! ото диво! – промовила Степанида і так хитнула головою з такого дива, що аж золоті колоски й огняні рожі зашуміли й затрусились на голові. Обидві маркізи знов спустили очі додолу. А Степанида подивилась на свою Ольгу, і материному серцю чогось забажалось, щоб дочка вивчилась в інституті писать вірші не тільки руські, але й французькі.

Начальниці той візит здався довгим аж надто! Щоб показать провінціальним паніям їх незвичайність, вона почала закутуваться у шаль і тихесенько підійматься, неначе хто підкручував пружини під канапою. Ті пружини підіймали її вгору, ніби ляльку. Марта й Степанида посхоплювались з місця й почали прощаться.

– Будьте ласкаві, доглядайте наших дітей! Ми надіємось на вас, як на себе; сподіваємось, що наші діти будуть вмиті, не голодні й не холодні, не забудуть молиться богу... – промовила Марта.

– Чи можна буде нам брать своїх дітей будлі-коли, хоч на празники, часом в неділю, абощо? – питали дами в начальниці.

Турман подумала, глянула на сестру й сказала: “Вибачайте, будьте ласкаві! по наших постановах нам не можна пускать дітей до батьків... І вам, і дітям треба буде по- нудиться трохи. Pour le reste n’ayez pas d inquietude.



1 О, як же; будьте спокійнії (франц.)

106


Quoique cTorigine frangaise, de religion – je suis ortho- doxe” l.

При тих словах дами вийшли од начальниці, зоставивши своїх дітей. Вступаючи в прийомну залу, вони зостріли ще зо три діячі, котрі прибігли подивиться на нових інституток. То були класні дами. Одна була дівуля сорока год, друга була так само дівуля сорока п’яти год, а третю, розведену з чоловіком, одна висока особа настановила за доглядачку коло аристократичної молоднечі.

– En voila des draquons!2 – промовила Турман, зоставшись сама з сестрою.

– Des veritables ogresses, Dieu me pardonne!3 – обізвалась маркіза де Пурверсе.

– Et les coiffures, grand DieuI4

– В їх на головах цілі снопи пшениці!

– Де там снопи! ціла різа пшениці! Ще й колоски

шуміли, неначе на вітрі!

– Які в їх талії! Чи ти, сестро, примітила? їй-богу,

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка