Наукова думка



Сторінка32/32
Дата конвертації07.11.2016
Розмір5.7 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

Наприкінці 90-х років письменник продовжив роботу над своїм твором, дописавши три нові розділи (13–15). Про це він писав С. Мишковському 22 листопада 1901 p.: “Позаторік подавав я “Хмари” в цензуру, і їх цензура не пустила другим виданням, може через три нові глави, дописані на кінці, а може й не через це. Оце маю на думці подати в цензуру знов... В Львові “Хмари” видані як додаток до газети “Діло”, але без трьох останніх глав, бо в той час ці три глави ще не були написані”.

1904 року Нечуй-Левицький мав намір опублікувати ці три нові розділи в “Літературно-науковому віснику”, але в журналі вони не були надруковані. Тоді ж Українсько-руська видавнича спілка видрукувала “Хмари” новим виданням, додавши розділи, не друковані до того ніде. Отже, це львівське видання 1904 р. є першим повним виданням. У ньому поновлені майже всі купюри, зроблені у першому виданні, зокрема в першому, третьому і восьмому розділах. Проте воно має і певні вади, оскільки видавці, з свого боку, викреслили деякі гострі місця і, навпаки, довільно, всупереч авторській волі правили цілі речення в дусі своїх “рутенських” поглядів. Крім того, видавці внесли чимало змін у мову твору.

Останнім прижиттєвим виданням повісті є київське видання Є. Череповського 1908 року. В ньому автор розділив кінцевий 15-й розділ на три, зробивши, таким чином, всього 17 розділів. Це видання було також “проціджене” цензурою, як і видання 1874 року. Зокрема, зроблено великі купюри в першому, третьому й восьмому розділах (вилучено епізод “Екзамен”, гострі висловлювання Радюка тощо). У той же час слід відзначити, що з погляду художнього це видання є найбільш довершеним з-поміж останніх прижиттєвих видань. Нечуй-Левицький, як видно з тексту цього видання, уважно відредагував повість, викресливши всі нашарування, що були у львівському виданні, скоротивши деякі невдалі описи й натуралістичні місця тощо.

Першу спробу подати критично перевірений текст повісті здійснив Ю. Меженко на підставі вивчення різноманітних рукописних і друкованих джерел (І. С. Нечуй-Левицький, Твори, т. III, ДВУ, 1927). В основу свого видання Ю. Меженко поклав видання 1904 p., переглянуте самим автором. Крім того, редактор користу-

381

вався і правленим авторським примірником видання 1908 р. Перші п’ять розділів він подав за рукописом раннього походження. Таким способом відновлено не тільки цензурні купюри, а й зроблено цілий ряд інших доповнень. Отже, текст видання 1927 р. складався з різних джерел – раннього рукопису і авторських поправок, внесених через багато років після написання твору, – і нині важко встановити більш-менш точне їх походження, оскільки, як уже говорилося, ряд джерел, якими користувався редактор, втрачено.



1941 року в Держлітвидаві України повість вийшла із вступною статтею Є. П. Кирилюка. Це видання повторює видання 1927 року за редакцією Ю. О. Меженка.

1956 року Держлітвидав України видав зібрання творів І. С. Нечуя-Левицького в чотирьох томах. Вміщені в першому томі “Хмари” подані за публікацією 1908 року, але з частковим відновленням цензурних купюр.

В основу даного видання покладено так само останнє прижиттєве видання: “І. Нечуй-Левицький. Повісті й оповідання. Том V. “Хмари”, К., 1908”. Цензурні купюри відновлено на підставі кількох джерел – рукописних матеріалів, що збереглися, авторського рукопису перших п’яти розділів, врахованого у виданні Ю. Меженка, листування автора і висновків царської цензури; враховано текст видання 1904 p., вільного від втручання царської цензури.

Купюри у третьому і восьмому розділах відновлено за авторським бажанням, висловленим у листі до В. Барвінського 10 лютого 1875 р. і підтвердженим майже через тридцять років у виданні 1904 р. Даючи згоду на публікування всього твору в журналі “Правда” (що не було здійснене), Нечуй-Левицький писав: “Як будете печатати “Хмари”, то, будьте ласкаві, вставте “Екзамен”, викинутий у нас цензурою, а главу “Новий чоловік” треба перепечатувати з “Правди”, бо в київськім виданні ся глава дуже покалічена цензурою” (К. Студинський, Галичина й Україна в листуванні. 1860– 1880 pp., вид-во “Пролетар”, X. – К., 1931, стор. 567–568).

Повість “Хмари” в першому варіанті мала назву “Чорні хмари”. На обкладинці рукопису, який зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка, рукою автора написано: “2-га тетрадь. “Чорні хмари”. За свідченням Ю. О. Меженка, таку ж назву мав і рукопис (перші п’ять розділів), що зараз втрачений. Під заголовком “Чорні хмари” твір публікувався у виданні ДВУ 1927 р. (редакція Ю. Меженка) і у виданні Держлітвидаву 1941 р.

Як відомо, назва “Чорні хмари” символічна. Образ “чорних хмар” зустрічається в тексті декілька разів. Оцінюючи філософію професора Дашковича, Нечуй-Левицький пише, що вона “дуже широко хотіла розгорнуть свої крила... Сегединці потонули в чорній тіні од тих широких крил, неначе од чорної хмари”. Наречена Радюка Ольга, дочка Дашковича, яка категорично заявила, що ніколи не говоритиме по-українськи і не читатиме “Кобзаря”, здалася Радюкові чужою і далекою, “ніби якась чорна хмара поглинула її”. Наприкінці твору цей образ розкриває основну ідею твору. Павло Радюк обдумує свої плани:

“Треба буде сьогодні в товаристві зачепить питання про наші національні й просвітні справи. Як оці тіні закутали мою нову прибрану світлицю, так закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібралися ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто

382


розжене ті сумні хмари? І звідкіль поллється світ на наш край?”

(стор. 319).

Та оскільки у всіх прижиттєвих виданнях повість мала назву “Хмари ”, в тому числі і у виданні 1904 p., і автор жодного разу не відновлював попередньої назви, у нашому виданні твір також має назву “Хмари”.

У чорновому рукопису твору (друга частина), що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (ф. 11, № 4), е чимало викреслених рукою Нечуя-Лсвицького місць, іноді трапляються цілі сторінки, злегка закреслені рукою автора. Це здебільшого уривки, в яких змальовано його ідейних противників, актуальні на той час події тощо. Так, письменник викреслює початок XI розділу – про польське повстання і далі – про реакційні газети “Московские ведомости”, “Слово”, про москвофілів, уніатського попа тощо. Очевидно, зважаючи на цензурні умови і дбаючи про поліпшення тексту, Нечуй-Левицький редагував свої записи.

Ці уривки не публікувалися в жодному виданні. Деякі з них подаємо нижче:

“Пізніми вечорами Дашкович часто задумувався, сидячи в своєму кабінеті. Книжки лежали коло його розгорнутими. Його рука не перекидала листків і лежала на книжці довго й довго. Папір лежав перед ним не списаний. Чорнило часом зовсім висихало на вмоченому пері. Він частіше й частіше задумувався, гадав про свій народ, про свою національність, про минувшу історію України, а найбільше він думав про те, що буде з українським народом. Куди попливуть його думки, його світогляд? Куди буде прямувати його національна психологія? Якими фарбами покраситься його поезія і які принципи він покладе основою для будущої своєї філософії?

Дашковичева думка поминула український гброд з його чу- жоязичним урядом, з чужою мовою верхнього панства і купецтва, з міщанством, попсованим і готовим передражнювати скоріше все чуже, ніж обертатись до свого. Дашкович довго дивився на стелю, на стіну, заставлену шафами з книжками і часто ті темні палятурки книжок та стіни – зовсім счезали з його очей. Замість стіни перед його очима вставали пишні Се- гединці, неначе вони всі були намальовані на темній стіні арк. 65 зв., авторська пагінація).

– Ми носимо народню одежу, бо чим же ми нещасні викинемо знак про свої ідеї? Чим же ми дамо знак, коли од нас одібрали все, все! і язик одібрали, і школи, літературу, бо не пускають туди нашого язика, випихають його навмисне, коли цензура замазує нам рот, коли нам зв’язали руки й ноги (закували нас в кайдани, присудили наш народ і нас на вічне рабство чужим інтересам і хотять знищити і знівечити нашу національність) (75 зв.).

Він думав про минувшість, будучину свого народу і про давню історію; він думав і про соціальний стан хоч і не панщанного, але все-таки бідного народу і про його темноту, і про ті народні школи, де поклали вчити народ не науці...

І на котру доріжку ступити, і як іти, щоб потрапити до

383

цілі? Перед його очима стлалася Україна як цілина, не почата плугом, і цілина, заросла бур’яном, зумисне засіяна будяками й колючками, цілина, на котрій тільки що провів перву борозну первий український геній з своїми помагачами (81).



XI

В той час польське повстання наближалося до кінця. В Росії почалася реакція “Московские ведомости” опоганили все, що було живого і що тільки мало живу думку в голові. Всі молоді люде було охрищено в них нігілістами і революціонерами. Та газета лякала громаду і уряд, щоб втирити свої ідеї і, налякавши всіх, все забрати в свої руки. Всі несміливі люде, всі старі, в котрих на голові була сивина, все те повернуло назад так раптово, як ніколи так раптово не йшло вперед...

Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали. Але він і сам не зоглядівся, що якісь лужичани і словинці чогось для його були ближчі і цікавіші од України... Після польського повстання його заінтересовало польське питання. Він почав висліжувати, що стосувалося до старої Польщі; і тим не одобріла його рідна Україна (99 зв.).

На його столі все лежали “Московские ведомости”, з котрих він не минав і словця, навіть запросин Каткова до складки на церкву на тім місці, де стояв дуб Мамврійський. Дашкович уже почав скоса поглядати на молодих людей, на студентів. Його студентські вечори давно стали зборищем та все консервативного прямування. На його вечори в гості навідувались і ченці, і навіть жандарми, як добрі знайомі. Жодного національного убрання не показувалось на тих вечорах, бо всі молоді хлопці опасувались. На їх часто виказували, шпіо- нили! і виказували люде поважні, навіть вчені! Воздвиженський не міг слухати навіть, як де говорили про молодих людей, про студентів. Він їх усіх кляв, лаяв, звав зрадниками і безбожниками (100).

Великоруський молодий критик Писарєв саме тоді входив в силу. Його легкі критичні писання на повісті Тургенева здалися йому якраз добрими для Ольги на перший раз. Він одніс Ользі ту критику Писарєва і хвалив її як дуже цікаву і маючу інтерес. Ольга дуже дякувала йому й жалувалась, що її батько зовсім захопився у філософію і не дбає про потребу читання для своєї нефілософської сім’ї (92 зв.).

– Та й ми вчимося непогано, але ми поважаємо тільки, кого варто поважати, скидаємо шапки, кланяємось не перед офіціальними авторитетами, не перед рутиною тупою, хоч би вченою, а перед людьми добрими і справді просвіченими, перед талантами, – стиха промовив Радюк.

– Та у всіх молодих людей голови начинені Ренаром, Штраусом, Лораном, Прудоном, великою французькою революцією, – почав протоєрей, – хіба ж ми не знаємо, чого треба

384


молодим людям? Хіба ж ми не знаємо всесвітньої революції, котрої огнище в Парижі і в Америці! А вже ваші студенти академії, то щирі антихристи! то щира язва церкви і государства! їх усіх бери та в тюрму кидай, та й годі! – сказав протоєрей з злістю, аж рукою махнув. Протоєрей чогось найбільше ненавидів студентів академії і звав їх лютерами.

– Вибачайте! Революція зробиться розумом, а не сліпими силами. Де були революції, то вони були тоді, як люде вище підіймалися просвітою і розвиттям. А в нас іще скрізь темно й глухо. В нас ще нема навіть своєї науки. Ми ще не втягли в себе деякої часті європейської просвіти, – говорив Радюк...

– Якого вам язика треба, окрім великоруського? Нащо вам инчий язик! Се не дурно, що ви чепляєтесь до якогось мужичого язика. Се сепаратизм! се гетьманщина! се революція! Ми знаємо, до чого воно йдеться, все рівно, що польське повстання (112 зв.).

– Я дивуюсь, як держать таких людей на службі. А ще хочете проситись у гімназію! А беретеся виховувати молоде покоління! От буде з вас учитель! – крикнув Воздвиженський, а за ним вся сивоголова громада...

А гості все сиділи та аж сопли; всі вони були люті, всі вони ненавиділи світло, де воно тільки блищало, і любили таку темряву, повну всяких чудовищ, яка показувалась перед Радюковими очима” (113).

ЗАПОРОЖЦІ

Вперше надруковано 1873 року у львівському журналі “Правда” (№ 11–13). Цього ж року казка “Запорожці” разом з уривком з повісті “Хмари” (“Новий чоловік”) вийшла у Львові окремою брошурою. 1874 року “Запорожці” видані окремою книжечкою в Києві. У цьому ж році казка друкується і в київському виданні “Повісті Івана Левицького” (цензурний дозвіл 8 березня 1874 p.). До Жовтневої революції було ще кілька видань, зокрема видання накладом Є. Оленицького 1884 року, видання 1904 року в Коломиї.

У царській Росії “Запорожці” деякий час були заборонені. Нечуй-Левицький кілька разів Подавав цю легенду до цензури, але дозволу на друкування не одержав.

10 травня 1886 року київський цензор доповідав Головному управлінню в справах друку:

“...Что же касается повести “Запорожцы”, два издания которой были уже разрешены цензурой, то, по моему мнению, эту повесть не следует вновь разрешить печатать ввиду ее тенденциозности. Основная мысль ее показать, что в прежние времена, когда существовало козачество, запорожцы, народу жилось лучше, привольнее, свободнее... Со времени уничтожения Сечи “Украина уснула страшным сном, и люди разом так уснули и будут спать, пока снова не повеет теплый ветер с теплого края (?), пока он не принесет с облаками живой и целительной воды”. И вся повесть проникнута такими намеками, которые возбуждают в читателе сожаление об уничтожении козаччины, запорожцев, Сечи. Ввиду этого, мне каза

385

лось бы, что повесть эта не подлежит новому перепечатыванию”



(ЦДІАЛ, ф- 776, оп. 20, спр. 28, ч. III, арк. 112).

Пізніше, наприкінці 90-х років, Нечуй-Левицький знову порушує клопотання про публікацію цього твору. 29 жовтня 1898 р. цензурний комітет знову доповів Головному управлінню в справах друку, що в казці “Запорожці” автор показує Запорізьку Січ з українофільським забарвленням. На думку цензорів, шкідливий за своєю тенденцією твір Нечуя-Левицького, як невеликий за обсягом, може бути широко розповсюджений серед народу. Цензурний комітет ще раз запропонував Головному управлінню в справах друку заборонити друкування “Запорожців”.

1917 року цей твір вийшов окремою книжечкою у київському видавництві “Криниця”. Опублікований також у виданні творів

І. С. Нечуя-Левицького за редакцією Ю. Меженка (ДВУ, т. X, 1929).

Подається за виданням “Повісті Івана Левицького” (К., 1874).

ПОВІСТЬ ПРО ТЕ,

ЯК МУЖИК ХАРЧУВАВ ДВОХ ГЕНЕРАЛІВ

Вперше надруковано у львівському журналі “Правда”, 1870,

№ 5.

В журналі наприкінці тексту – підпис “М. Є. Салтиков” і далі: “(Так в оригіналі. Дивись “Отечественные записки” 1869 p., ч. 2. Февраль, л. 597)”. Отже, переклад казки Салтикова-Щедріна зроблений за текстом, опублікованим у журналі “Отечественные записки”, 1869, № 2.



Переклад казки Салтикова-Щедріна Нечуй-Левицький супроводив “переднім словом”. У цій передмові він писав:

“Маючи думку в швидкім часі познакомити Галицько-Українську громаду з великоруською журналістикою за 1869 р. і початком прямування будущих партій, котрі наклюнулись трохи в літературі, ми

тим часом подаємо переклад кількох повісточок сатиричних п. Салти- кова (псевдонім – Щедрін). Подаємо ті повістки яко підходячі більше під прямування “Правди” яко органа народовців. Маючи надію прописати в “Правді” про прямування журналістики великоруської, де вся сливе література тільки й скупчилася, що в журналах, ми муситимемо говорити і про сьогочасних писателів, їх дух і прямування. Тим-то маємо за потрібне діло подати в Галичину переклад кількох пієс і характерних і близьких до духу “Правди” і вольніщих чи “ліберальних”, а не тих, які передруковує часом “Слово” п. Ді- дицького і яких в Росії ніхто не читає, окроми хіба самих їх ав- торів”.

Потім переклад надруковано в книжці “Руська читанка” О. Пар- тицького, Львів, 1871, як твір Нечуя-Левицького.

Друкується за журналом “Правда”, 1870, № 5.

ДИКИЙ ПАН

В архіві О. Кониського, що зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, є переклад казки М. Є. Салтикова- Щедріна “Дикий помещик”, здійснений І. С. Нечуєм-Левицьким.

386


Рукопис чистовий, на шести сторінках чималого формату. Запис під заголовком “(Отечеств, записки, 1869 г. Март)” свідчить, що переклад зроблений із тексту, опублікованого в цьому журналі. На останній сторінці рукопису – підпис автора: “Салтиков (псевдонім Щедрін)”.

Переклад здійснено одночасно з попередньою казкою “Повість про те, як мужик харчував двох генералів”; він призначався так само для журналу “Правда”. Але у зв’язку з припиненням видання журналу “Правда” казка “Дикий пан” не була надрукована.

Друкується вперше за рукописом, який зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 77, № 151).

СПИСОК ГЛІОСТРАЦІЙ

1. І. С. Нечуй-Левицький. Фото 60-х років . . 4–5

2. Титульна сторінка повісті “Хмари” видан

ня 1908 р 32-33

3. Перша сторінка цензорського висновку про

повість І. С. Нечуя-Левицького “Хмари” 144–145

4. Сторінка рукопису повісті “Хмари” з авторськими викресленнями 240–241

5. Сторінка рукопису “Дикий пан” (переклад

з Салтикова-Щедріна) 368–369

ЗМІСТ

хмари . . . 5

запорожці • , . 338

ДОДАТКИ


Повість про те, як мужик харчував

двох генералів Зої

Дикий пан 369

примітки 377

Список ілюстрацій 389

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦКИЙ ИВАН СЕМЕНОВИЧ Собрание сочинений в десяти томах, т. 2

(На украинском языке)

Редактори Н. /. Чорна, В. А. Зіпа Оформлення художника В. Й. Хоменка Художній редактор В. М. Тепляков Технічні редактори Ю. Б. Дахно, М. А. Рекес Коректор Л. П. Блалсевич *

Зам. № 766. Вид. № 273. Тираж 20.000. Формат паперу 84Х1087з2- Друк. фіз. аркушів 12,25 + 5 вкл. Умови.- друк, аркушів 21,104. Обліково-видавн. аркушів 22,428. Підписано до друку 29.1 V-1965 р. Ціна 1 крб. 35 коп. Т. п. 1965, поз. 66.

*

Видавництво “Наукова думка”, Київ, Рєпіна, 3.



*

Надруковано з матриць Київської книжкової фабрики Державного комітету Ради Міністрів УРСР по пресі,



пул. Воровського, 24, в Київській книжковій друкарні № 5 Державного комітету Ради Міністрів УРСР по пресі,

Київ Рєпіна. 4. Зам. 177.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка