Наукова думка



Сторінка14/32
Дата конвертації07.11.2016
Розмір5.7 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   32

Радюк вийшов на вигон і побачив сільську школу. То була невеличка хата, не більша од шинків. Вона стояла на вигоні окроми, далеченько од хат. Коло школи було пусто, бо вона була необгороджена тином. Стіни були не опоряджені; около було оббите дощем, облуплене. Корови й свині чухались об стіни, об угли. На вуглах були сліди свинячих спин, замазаних грязюкою. З обсмиканих стріх висіла солома. В побиті шибки були позаправлювані лубки. В деяких вікнах зовсім не було тахоль в шибках.

“Ану, зайду, подивлюсь, хоч тепер час робочий і школярів нема в школі”, – подумав Радюк і зайшов.

Одчинивши двері, він увійшов у сіни й заглянув у клас, малий, тісний, з облупленою глиною на стінах. На делу були бакаї, неначе на шляху. На лавках лежав порох, як на вигоні. Радюк думав, що в школі нема й живої душі, й одхилив двері з сіней в кімнату. В кімнаті на ліжку спав москаль в червоній випущеній сорочці, в крамній чемерці з жовтими блискучими гудзиками. На голові волосся було розкудлане; в вусі теліпалась срібна сережка. То був вчитель журбанської школи, захожий одставний москаль. Він задер одну ногу на ліжко й хріп на всю хату, роззявивши рота. Мухи так і вп'ялись в очі, ніздрі й губища. В хаті так смерділо мархоткою й цибулею, що Радюк мусив затулить носа.

Як рипнули двері, москаль раптом прокинувсь, схопився й сів на ліжку, витріщивши заспані очі. Рій мух знявся з його лиця й загув попід стелею.

– Чого тобі треба? ей ти, хахол! Чого ти сюди лізеш? – крикнув москаль, ще й загнув дуже погано по- московській. Радюк ледве вдержався й прикусив язика, згадавши, що він у свиті.

– Та я хотів подивиться на школу! – промовив Радюк.

Москаль схопивсь, гуркнув дверима й защепнув защіпкою. Радюк пішов далі по селі.

Поминувши кільки хат, він знов побачив на одній

151


стрісі на високій палиці чорну дощечку. Під шинком стояли жиди й селяни.

– Чи є ще й четвертий шинк в Журбанях? – спитав Радюк у людей.

– Є ще один; ондечки! за вербами! Мабуть, ти, хлопче, не журбанський?

– Ні, не журбанський! – обізвався Радюк і пішов до тих верб, де він і справді побачив четвертий шинк з тичкою на самому гребені, бо шинк стояв осторонь, аж на городі, далеченько од улиці.

“А дай загляну!” – подумав Радюк і пішов у шинк.

Шинк був перероблений з простої хати. В одній половині сиділи люде й пили горілку; в другій жила жидівська сім'я. Через одчинені двері Радюк побачив високе жидівське ліжко з перинами й подушками, застелене білим простирядлом з зубцями навкруги. В жидівській кімнаті було доволі чисто. Піч і припічок були чисто помазані, навіть підведені червоною глиною. Червоною глиною були обведені вікна в хаті й знадвору. Жиди вже позичили в народу трохи смаку до чистоти.

З кімнати вийшов єврей. Він був рудий, аж червоний. Шерстке, неначе дротяне, волосся на голові позакручувалось густими кучерями. Чорна ярмулка ледве держалась на кучерях, ніби на пружинах. Чорні хитрі очі блискали, бігали, крутились, як вертівся й сам Дувид. Рудий Дувид був в’їдливий, як оса, чіплявся до всіх. Він говорив по-українській, не шепеляючи, говорив чистою народною мовою, навіть з народним жартом, з сіллю народної мови. Дувид неначе грав роль мужика, зачіпаючи селян.

Вийшовши надвір, Дувид вглядів купку чоловіків.

– Та зайдіть же в мою хату! Не цурайтесь-бо мого хліба-солі! – сказав Дувид і штовхнув жартовливо плечем одного чоловіка.

– Геть, невіро! не пхайся! – одказав чоловік.

– Оце недоторканий дядько, неначе молодиця! Та за- йдіть-бо, та побалакаємо! – сказав Дувид і пхнув того дядька ззаду в спину обома руками просто в шинк. Чоловік торсонув плечима Дувида.

– Ще й грається хирний Дувид! – сказав дядько й пішов у шинк.

– Пиймо горілку, поки живі, бо як помремо, то вже не питимемо! З мого шинку беруть горілку і до пана, і до попа, і до голови. І вчитель тут хилить. Проти Дувидової

.152


горілки нема добрішої ні в одному шинку. Нуте-бо, дядьки, я вас почастую! Які-бо ви прохані! Чи наливать?

– Та наливай, та тільки одчепись ік бісовому батькові! та не пхайся-бо!

– Дай же, боже, нам здоров’ячка на многі літа, а помершим душам легко лежати й землю держать! – приказував Дувид, наливаючи горілки чоловікам. – Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те літо, – бідкався Дувид.

Радюк сидів за столом спершись і дивився. Дувид углядів Радюка, і його чорні, як терен, очі закрутились.

– Мабуть, не з Журбанів? – спитав Дувид Радюка.

– Не з Журбанів... – знехотя обізвався Радюк.

– Мабуть, з нової школи, з школярів? чи, може, з двірських? – спитав Дувид і насунув на голову ярмулку, котру все підіймало вгору волосся.

– Авжеж, з нової школи... – ледве обізвався Радюк. Дувид не зачіпав Радюка, не пхався й не жартував. Він обминав ти й ви, бо догадувавсь, що може помилиться. Дувидові очі бігали, бігали і не знали, де дітись.

– Чи почастувать? – якось-таки Дувид наважився, врешті, спитать Радюка.

– Нехай потім; трохи одпочину.

Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на Радюка, ще й жінці щось шепотів на вухо в кімнаті. Рухля виглянула з кімнати, запнута під бороду шовковою білою хусточкою, гарна, біла, з тонким носом, з чорними рівними бровами; блиснула вона карими очима й знов мерщій одхилилась за двері, аж золоті сережки заколивались.

Чоловіки й молодиці входили й виходили з шинку, балакали, пили, навіть не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увійшов молодий парубчак в крамній сіренькій козачині, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на голові було примазане, аж лисніло. Проділь був розділений збоку, шия була зав'язана червоною з квітками хусткою під викладчастий комір. Козачина була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим гудзиком. 3-гіід козачини виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду темні очі поглядали згорда на селян. Парубчак увійшов у шинк, скинув картуз і подав Дувидові руку.

153

Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюкові вчителя в школі.



– Шул е м е х о м, Дувиде! – промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по долоні та й подав руку.

– Шул е м е х о м, пані Терешку! – обізвався Дувид і зирнув скоса на Радюка.

– Як ся маєте, Дувиде? – промовив парубчак.

– Так собі... живемо до котрого часу.

– Моє поштеніє! – гукнув парубчак до Радюка, піднявши вгору долоню.

Радюк простяг до його руку. Парубчак зирнув на білу руку, глянув Радюкові в очі й зараз схаменувсь.

– А мені чомусь здалось, що це наш Авксентій! – промовив парубчак якоюсь покаліченою мовою, бо він силкувавсь говорить по-великоруській, хоч говорити до ладу не вмів.

– Чи ви тутешні, журбанські? – спитав Радюк.

– Ми тутешнії, з д е ш н і ї, – промовив парубчак, хитаючи головою. Те ви він почув вперше на віку. Воно його так і підняло під саму стелю, бо він думав, що вже давно заслуговував те в и.

– Чи не з міщан ви часом або чи не з козаків?

– Може, з міщан, а може, й з кращих од міщан.

– Та бреше він! Не слухай його, хлопче, бо він сірий мужик: його в селі дражнять Бубкою, – гукнув один чоловік до Радюка. Парубчак почервонів, насупився й промовив: “Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то й не будуть”.

– Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, – промовив чоловік.

– Бо мій батько х а х о л, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей Терентєвич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! – промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозуміть Бубчині слова.

– А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! – крикнув дядько.

– Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школі? чи ти ж тямиш далі од свого носа?

– А ти, паскудо! Думаєш, як начепив хустку на шию та почепив гудзя на груди, то вже маєш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями!

154


– Авжеж я вам не рівня: я з вами свиней не пас.

– Ой ти, сопливий! та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобі так чуприну наскубу, як скуб твій вчитель.

Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчиної чуприни.

– Не зачіпай, дядьку, бо в морду дам! – крикнув Бубка.

– Ти! мені? в морду мені, хазяїнові! Та в тебе на губах молоко не обсохло! Як я женився, то ти ще на припічку й каші не їв! То ти смієш мені таке говорить! –кричав дядько, наближаючись до Бубки. – Одколи животію на світі, ні од кого не чув цього; тільки чую оце од тебе, віс- кривого.

Всі селяни загули в шинку, як бджоли.

Рипнули двері, і в шинк увійшов низенький, невеличкий, сухенький чоловічок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий смуглявий, як і син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький невеличкий вид, кирпатий, як картоплина, ніс і маленькі чорні очки. На сухому підборідді стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре позакручувалось вгору, неначе кучері в качура на хвості. Бубка говорив тоненьким сипким голосом. Було знать, що його недурно продражнили Бубкою: в йому й сліду не було вдачі й завзяття. Старий сивуватий Бубка був в постолах, в одній сорочці й держав на плечі старенький кожушок.

Тільки що Бубка ввійшов у шинк, всі чоловіки так і загомоніли на його: “Навіщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж він, блазень, сікається в вічі старим людям, неначе він найстарший в селі!”

– А що ж я маю робить? А хіба ж він мене слухає?

От сидить в шинку та горілку п’є, а роботи не хоче робить: сидить дома, все домує, згорнувши руки, або шукає легкої, нечорної роботи. Кажіть вже ви, панове громадо, йому що-небудь. Я жаліюсь на сина громаді. Чого тобі тут треба? Йди додому, та не гуляй! а завтра раненько свиняці хлів загородиш! Одну льоху маємо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хліва через дірку.

Терешко сидів коло стола, насупившись, як та хмара, і навіть не обізвався до батька й словом.

– Йди додому, кажу тобії Дивись, ось приніс Дуви

дові в заставу кожух, бо нема грошей навіть на сіль. Йди до роботи, бо швидко з голоду попухнемо!

155


– Про мене! а я вам городить свинюшників не буду. Хіба я на те вчився в школі? Мені треба роботи по мені. Стану десь за писаря або за лакея та й хліб їстиму. Робіть вже ви, тату, свинюшники.

Всі люде в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом ні в сих ні в тих.

– Йди, кажу тобі, додомуі – сказав батько й наблизився до сина.

– Одчепіться! – крикнув син і раптом схопився з місця. Батько одскочив назад.

– Йди, бо я тебе оцією палицею!

– Тату! в палиці два кінці: один по мені, другий по

тобі.

– То це він на батька тикає! Хіба ж батько пас з тобою свині! Бери його, бра! в’яжи його, вражого сина, та в



холодну! – крикнули люде й кинулись до Терешка. – В некрути поздаваймо їх, оцих вражих школярів, замість хазяйських синів! В москалі їх, оцих ледарів! Бач, вже й солдатського гудзика припнув на грудях.

Терешко оступився за стіл і став за Радюком.

– Коли ви громадян звете “хахлами”, то хто ж ви такий! – спитав, нарешті, Радюк Бубку.

Бубка тільки очима закліпав і нічого не сказав, бо й сам не знав, що він за людина.

Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей і втік, покинувши на столі горілку.

– Чи ти ба! вражий син і горілку покинув. Випий же сам, Олексо, синову горілку! – загомоніли люде на старого Бубку.

Бубка почав жаліться на сина, що він, як вийшов з школи, то од того часу не хоче робить чорної роботи та все шукає легкого хліба, пнеться в паничі, прилизується, маже голову лоєм з каганця та курить люльку.

– Оддай його в москалі, коли він такий! В москалі його, коли він не поважає батька, кепкує з громади! – гукнули чоловіки.

Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида.

– Будь ласка, Дувиде! візьми кожух в заставу та позич хоч два карбованці, бо нема за що й солі купить. Так вижився, так вижився, що вже не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю.

– Хіба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? – не втерпів і спитав Бубку Радюк.

156


– Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять карбованців ще позаторік, та й оре голова моє поле оце вже другий рік. А як не оддам грошей, то й третій рік оратиме.

– А мені здається, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то лучче б нарікать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й казать! – сказав стиха Дувид.

– Голова, бач, як голова, а все-таки треба б нам другого голову обрать, бо цей нам не сподобний: вже дуже з шинкарями накладає. І сам розпився, й жінка його розпилась, бо де ж пак! шинкарі поять його й гроші дають, і громадяни поять! – загули люде.

– Та нехай мене грім поб’є, коли я маю з головою яке діло! Нехай мене живого земля поглине! Коли б мені можна хреститься, я б вам отут перехрестився й землі з’їв, що в мене з головою нема ніякої спілки! – божився й клявся Дувид.

– Не бреши-бо, Дувиде! Хіба ж ми не знаємо, що й ти і всі журбанські шинкарі – ви всі даєте голові сто карбованців та й торгуєте горілкою в шинках на громадській землі. Скиньмо голову, люде добрі! В його вже, мабуть, і людської душі нема, – гукнув один чоловік.

– Слухайте-бо! от послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида! Я людина бідна; в мене не то що сотні карбованців нема, в мене ледве зайва гривня знайдеться. А то ще я б давав голові сто карбованців! Про інших шинкарів не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я хіба не чоловік? Хіба ж я не шаную громади, дай їй боже здоров’ячка?..

– Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованці й візьми в заставу кожух тільки до покрови, – прохав Бубка.

– Як тривога, то й до бога, а як по тривозі, то й по бозі. Будь ласка, Дувиде...

– А де ж я в світі божому достану? В кого ж я позичу? – бідкався Бубка.

– Я тобі, Олексо, скажу от що: їж борщ із грибами, держи язик за зубами. А то другий раз і шага не позичу. Як оддаси до покрови три карбованці, то позичу.

– Та оддам! тільки дай!

І пішов Бубка з шинку без кожуха... й без поля.

Тим часом Радюк побіг з шинку навздогінці за Те- решком Бубкою. Новий тип з народу дуже його зацікавив.

157


Він пішов вулицею попід густими вербами. Там в густій тіні стояла чимала купка хлопців. Деякі поспирались на тин і лузали насіння, деякі стояли купами, понакидавши свити на плечі. Один парубок виліз і сів на тину. Терешко Бубка поминув парубків, дивлячись набік, і навіть не поздоровкався. Парубки почали його навмання зачіпать.

– Хоч і вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза потягне! – крикнув той парубок, що сидів на тину. – Терешку! кланялась тобі Варка й казала, щоб ти сьогодні вийшов на вулицю! А гарбуза не хочеш? га? Знаєш, вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки потягнеш! – гукнули хлопці здалеки.

Бубка пішов помалу й не оглянувся. Він справді топтав стежку до Варки Онойківни. Онойко був перший багатир на селі.

Радюк догадався, що в Бубки є роман, що він залицяється, і йому дуже схотілось вислідить це. Те місце під вербами було місцем задля вулиці. Там найбільш збиралось хлопців і дівчат ввечері. Онойкова хата стояла недалечко од того місця.

Того-таки вечора Радюк одягся зовсім по-парубоцькому, надів наймитову шапку й пішов під верби. Улиця вже збиралась. Дівчата сиділи на горбку під вербами й співали пісень. Парубки потяглись до їх з усіх боків: йшли вулицею, городами, лізли через тини. Деякі вже обстали купу дівчат навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його ніхто не впізнав.

Дойшовши до Онойкової хати, Радюк вглядів Варку. Вона стояла коло перелаза й лузала насіння. Варка була висока, рівна, як тополя, чорнобрива й рум'яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка, товсте добре намисто, срібні й позолочені дукачі, червоні сап’янці на ногах – все це показувало, що вона й справді була багатого батька дочка. Вся її голова була в квітках. Варка держала в лівій руці хусточку.

З другого боку вулиці йшов Терешко Бубка. Поруч з ним ішов парубчак в картузі, в крамній сірій козачині, підперезаний червоним поясом: то був приятель Бубчин, що вчився в школі вкупі з ним. Вони вгляділи Онойківну й попростували до неї.

– Моє п о ш т е н і є! – промовив Бубка, здійнявши картуза, і простяг до неї руку.

Варка руки не подала, лузала мовчки насіння й голову

158


одвернула. Можна було дізнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно.

– Чом же не подаєте мені руки, Варваро Омельківно?

– Хіба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою.

– Про мене, нехай ви будете й Варка.

– Оце, ви та ви! неначе я тітка твоя, абощо! – промовила Варка.

Бубка взявся в боки, і його товариш взявся в боки. Вони позадирали голови, неначе москалі на муштрі. Варка й не глянула на їх обох та все дивилась на ворота.

– Та хоч подивіться-бо на мене! – зачіпав Бубка.

– Хіба я тебе зроду не бачила? Вже поночі надворі:

хоч і подивлюсь, то тебе не побачу, який ти з лиця.

– Ізвольте вам насіння або горіхів.

– Не треба мені твого насіння або горіхів.

– Так от я вам, Варваро Омельківно, купив цукерків. Я знаю, з ким маю діло, – промовив Бубка.

– Не треба мені й цукерків. Як схочу, то й сама куплю.

Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого паперу й зробив папіросу. В повітрі засмерділо смалятиною й мархоткою.

– Чи дозволите ж з вами трохи постоять?

– Про мене, стій тут хоч і до світу.

– Чи дозволите ж побалакать?

– Говорила покойна до самої смерті, та все чорзна- що! Але вже пізно. Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять.

– Лаяться – то вже материне діло. А ви ж на мене не сердитесь?

– Чого ж мені сердиться? Я не лиха. Йдіть лишень ви обидва на вулицю. Там багато гарних дівчат; там ваше місце.

– Ой, не там-бо наше місце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькій гуляли на вулиці з хахлами?

– Шукайте собі кращих дівчат та не топчіть стежки до нашого двора.

– Чи є ж де дівчата, кращі за вас?

– Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький. Я Бубці не рівня! – промовила Варка й повернула до двора.

Бубка й справді був нижчий од Варки. Врівні з нею він

159


здавався недорослим хлоп’ям. Бубка розсердився й почервонів, побачивши, що шкода й заходу.

– Чого ж ви оце такі неласкаві сьогодні?

– Бо й ніколи до тебе не була ласкава, та й не буду. Геть, одчепись! Йди додому, бо он мій батько йдуть, – крикнула Варка з двору.

Онойко таки й справді вертався додому й застукав Бубку. Оглянувшись, Бубка вглядів коло себе Онойка і стояв ні в сих ні в тих.

– То це Бубка розмовляє з моєю дочкою? Чи не думаєш ти, вражий сину, до мене за зятя?

Бубка думав змовчать, але не змовчав.

– А хоч би й думав?

– А ти, гаспидський сину! Чи вже ж ти думаєш, що

моя дочка тобі рівня? Та ти ж нікчемний пічкур! Та ти ж доброго слова не вартий! З тебе доброго москаля не буде, доброго лакея не буде, не то що хазяїна! Чуєш ти, Буб- ко? –промовив Онойко, показуючи палицею на вулицю, – отуди тобі дорога! Як я тільки ще раз вгляджу тебе отутечки коло мого двора, то обчухраю тобі боки оцією палицею так, що не потрапиш кудою втікать. Ти думаєш, як

начепив жупана та зав’язав шию хусткою, то й до Онойка можна лізти з старостами?

Онойко лаяв та все кивав палицею на Бубку. Бубка з товаришем мовчки потягли, повісивши вуха, в шинк до Дувида.

Радюк пішов туди, де зібрались дівчата на вулиці, і стояв до півночі, спершись на тин, дивлячись на хлопців, на дівчат, слухаючи пісні. Сміх і жарти, женихання й залицяння •– все те причарувало молодого панича. Синє небо, засіяне зорями, тепло літньої ночі, пахощі з городів – все те одганяло сон од його очей, розворушувало в серці кохання, тривожило мрії.

IX

Раз молодий Радюк нагадав карі Масюківнині очі, ходячи ввечері по садку. Другого дня вранці він попросив у батька коней, щоб нібито навідаться до сусід, до паш Високої. Але його думка прямувала проз двір панії Високої та до Масюкового хутора.



Павло Антонович звелів запрягти пару коней в легенький візок і покатав з двора. Ранок був чудовий, ясний,

160


теплий. Тихий вітер з степу прохолоджував повітря й обвівав лице молодого Радюка. Коні весело несли легенький візок битим шляхом, перебігли село й покатали степом. Радюкові так було легко на серці, так радісно серед зеленого степу, в чистому повітрі, під ясним небом, що він розстебнув одежу, скинув картуз і почав співати пісню.

Незабаром край невеличкого сельця з’явився хутір па- нії Високої, обсаджений тополями та вербами. Радюк зараз углядів на городі панію Високу, котра стояла між соняшниками, прикривши голову білою хусточкою.

– Не ставай же коло двора Високої! Борони тебе боже! Жени коні, як тільки можна швидше! – промовив Радюк до погонича.

Коні зміями покатали під тополі. Радюк скинув картуза і кланявся до панії Високої. Висока щось кричала до його, аж її роток манячив здалеки, неначе кротяча нора. Потім вона почала махать до його рукою, потім зняла з голови білу хусточку й почала махать хусточкою. Коні понесли візок проз огород. Висока, побачивши, що її зовсім закривають соняшники, вирвала здорову листату лободу й почала нею махать, показуючи на свою хату. Коні повернули вбік, і високі соняшники та бур’яни зовсім закрили од Ра- дюкових очей панію Високу. Радюк сміявся, і парубок сміявся, поглядаючи на панича.

Коні вбігли в ярочок. На тім ярочку вже видно було Масюків хутір. Коло хутора Радюк звелів погоничеві спинить коні коло здорового садка, встав з воза й пішов навпростець через садок, звелівши парубкові їхати кругом оселі на подвір’я.

Старий густий садок розрісся на ярку трохи не до самої річечки. Через гущавину не було видко ні хати, ні загород. Садок ріс собі на волі дико й буйно. Гілля переплуталось так. що здавалось, ніби груші ростуть на вишнях, а вишні червоніють на яблуні, а яблука висять на бузині.

Радюк перескочив через тин, ледве проліз через кущі бузини, трохи не застряг в густому бузку, де кури крадькома неслись і навіть висиджували курчата, потай од хазяйки. Густі вишні скинули з його картуза, били його тонкими гіллячками по лиці. Він мусив розводить руками гілля й затулять лице й очі.

В садку якась дівчина співала пісні. Чудовий голос, чудові поетичні слова пісні так і потягли до себе молодого хлопця.

Нечуй-Левицький, т. II

161


Радюк почав тихесенько закрадаться, боявся зашелестіть листом, ледве ступав по траві та все йшов туди, звідкіль розливавсь дівочий голос між густим листом, неначе голос соловейка. Йому здалося, що співала якась сільська дівчина, бо голос, мотив, слова – все було щиро сільське. Маючи звичай записувать пісні, Радюк притулився до стовбура груші, витяг книжечку й почав ловить на ноти мелодію.

Записавши пісню, Радюк побачив, що недалечко од його на вишневій гіллячці висіла луб’яна козубенька, почеплена за гіллячку ключкою, прив'язаною до дужки. Через густе зелене листя все просовувалась рука й кидала вишні в коробочку. Рукав був закачаний по лікоть, але ручка була біла, маленька, сливе дитяча. На пальці блищав золотий перстеник. Радюк поклав книжечку в кишеню й почав милуватися знехотя тією ручкою. Він виглянув знов і побачив, що на зеленій траві стояли два маленькі черевички з ніжками, а на ніжках біліли панчішки. Черевички все спинались на самісінькі кінчики, неначе танець танцювали.

Радюк догадавсь, що то молода Масюківна рвала вишні. Його серце дуже-дуже закидалось в грудях, жар ударив йому в щоки. А пишний дзвінкий голос лився на його через листя так недалечко, що він неначе лицем почував трелі. Він ще раз виглянув з-за груші, і через вишневий лист забіліло личко, зачервонів роток, свіжий, наче стигла вишня. Голос на час замовк, бо біла рука вкинула в рот вишню, але знов пісня почалась, гіллячка нагнулася, і Радюк побачив все Галине лице з чорними тонкими бровами, з тонким, неначе виточеним носиком. Темні великі очі блиснули через лист, як блискавка.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка