Наталя Трохим 167. Po paskaitos



Скачати 60.12 Kb.
Дата конвертації05.03.2017
Розмір60.12 Kb.

Наталя Трохим

167. PO PASKAITOS

Смыкается какой-то тайный круг...



Анна Ахматова
Tą dieną, kaip ne kartą, su studentais

jų dar menkai išmanoma kalba

skaičiau eiles. Už lango plieskė balos.

Pilkavo mūrai, suręsti bedarbių

(depresijos epochoje). Šį stilių

ne veltui praminė Depression Gothic.

Mane kamavo pojūtis, jog aš

juos klaidinu. Atsimenu, kreida

trupėjo rankoje, neklausė balsas,

ir viskas vyko truputį per sapną.

Bergždžiai bandžiau paaiškinti, kas man

tada (kaip šiandien) rodėsi svarbu:

jog priebalsiai pažįsta vienas kitą

ir susišaukia, lyg nuklydę girion

medžiotojai – dusliai, bet įsakmiai;

jog balsiai leidžiasi ir kopia laiptais;

jog skiemenį paantrina skiemuo,

lyg veidrodis, atsukdamas paviršių

į veidrodį, idant iš jų užgimtų

svaiginanti tamsi anfilada,

kurioj it žvakė atsispindi kirtis.

Žodžiu, galybė banalių ir ne

palyginimų – tam, kad jie suvoktų,

jog smulkmenų eilėrašty nėra,

ir juo smiltis mažesnė, juo tikriau

ji sugeba pakreipti upės tėkmę.

Bet tai ne viskas, nes eilutėj slepias

vos beįskaitomos garsyno mįslės:

kadaise - uždraustas dievybės vardas,

o šiandien žodžiai, ženklinantys daiktus,

menkus, tačiau poetui pravarčius

kaip amuletai. Santėmis virš posmo

vadinamas metafora. Lyg žolę,

jis lenkia sakinį ir pašo garsą

tarytum debesį, kol suartėja

nutolusios, bet giminingos prasmės,

ir jungtuves palaimina žodynas.
Klausytojai dėliojosi knygas.

Aš nutilau. Pasaulis ėmė keistis.

Stikle dar vis atsispindėjo balos

ir brėžėsi beviltiški pinakliai,

tačiau pro juos ryškėjo kambarys -

aikštingo, išdidaus neturto būstas

nebesančioj šaly, kitam laike,

ir moteris, nugrimzdusi į krėslą,

sena, apsunkus, bet keistai grakšti,

kurią kadaise pažinau. Bijojau

jos replikų dygumo, atminties,

talpinusios ne mano vieno amžių,

bet dar labiau baisėjaus, kad nutrūks

jos kimstantis alsavimas, kai lipom

į kažkelintą aukštą. (Jis nutrūko

po pusės metų). Moteris tylėjo,

bet aš galbūt atspėjau, ką ji manė.
Sakei daugmaž teisybę. Nors vertėtų

šnekėti paprasčiau. Nėra ko neigti,

tai mūsų darbas. Jo lengvesnė pusė.

Pakanka sekti kalbą iš paskos,

jai nekliudyti – ji tuomet pati

parūpins tonalumą, anagramą,

pradės metaforą. Bet eilės gimsta

kur kas anksčiau už mus, už mūsų balsą,

pirmykštėj tuštumos kunigaikštijoj.

Eilėraštis sapnuojasi pats sau.

Mes turime sudrumsti tuos sapnus,

išvesti jį iš ten – tiksliau, iš nieko –

į sintaksės, fonetikos aikštes.

Ir tai sunku. Čia lemia ne kalba,

bet, įtariu, kažkas už ją aukštesnis.

Jis auga lyg miglotas gaudesys

ir baigus darbą įkvepia jam dvasią.

Jei patikėsime Augustinu, -

o jis, be abejo, neklydo, - Viešpats

per amžių amžius sergi savyje

visas upes, visas aušras, kiekvieną

atomą, ašarą, kiekvieną kriaukšlį,

kurį žiaumoja zonoj kalinys,

kiekvieną budelio iššautą kulką.

Bet mes to neaprėpsim. Mums belieka

detalės: tarkime, garnys pakrantėj,

neišvaizdi Depression Gothic arka

ar piktžolės po balkonu, kur būta

aptriušusių auksuotų raidžių: Deus

conservat omnia. Ir to gana,

kad eilės sutalpintų visą meilę,

kurią esi patyręs. Kad paguostų

net mirusius.

Taip, dera gerbti kalbą,

jos labirintus, sąryšius, aidus,

kurių dėka beveik prilygstam Dievui.

B e v e i k prilygstam. Mūsų laukia siena,

kurios neperžengsi. Kalba išnyks,

kaip mes visi išnykstame. Bet tai

neverta net ironijos.

Lange

mačiau ledinį nečionykštį dangų.



Virš mūrų tvyrojo vėlyvas kovas.
2001

Paskaita vyksta New Havene. Jai pasibaigus pasakotojo vaizduotėje pasirodo Anna Achmatova: jos monologas prasimanytas, nors dėstomos mintys jai buvo nesvetimos.

Depression Gothic – pseudogotikinis stilius, populiarus pasaulinės ekonominės krizės (depresijos) laikais ir, kaip mėgstama juokauti, įvarąs depresiją. Jis vyrauja Yale universiteto pastatuose. Pinakliai – maži bokšteliai. Augustinas – Šv. Augustinas, vienas iš Bažnyčios tėvų. Garnys pakrantėj – citata iš Dylano Thomaso („Poem in October“). „Deus conservat omnia“ (Dievas išsaugo viską) – Achmatovos mėgiamas devizas, puošęs namus Petrapilyje, kur ji gyveno.


167. ПІСЛЯ ЛЕКЦІЇ

Смыкается какой-то тайный круг...



Анна Ахматова
В той день укотре з учнями моїми,

які ще мало розуміли мову,

ми розбирали вірші. За вікном

калюжі сяяли. Сіріли стіни,

(в часи депресії збудовані). Цей стиль

недарма названий «Depression Gothic».

Мене гнітило враження, що я

дарма морочу голову їм. Крейда

кришилася в руці, зривався голос,

і все було неначе уві сні.

Я силкувався пояснити те,

що і було, й лишається важливим:

що приголосні пізнають своїх

перегуком, як заблукалі в лісі

мисливці: стишено, але виразно;

що голосні підносяться й спадають,

що складові вторує склад, так само,

як дзеркала, обернені лицем

одне до одного, укупі творять

запаморочну темну анфіладу,

де наголос – як в дзеркалі свіча.

Отак-то рій банальних і не дуже

навів я порівнянь їм, щоб збагнули,

що у поезії нема дрібниць,

бо чим пісок дрібніший, тим певніше

він здатен поміняти нурт ріки.

Та й це не все, бо у рядках чаяться

загадки мови, майже неприступні:

колись – заказане імення Бога,

тепер – слова, що означають речі

марніші, та поетові потрібні,

як амулети. Буря над строфою

метафорою зветься. На всі боки,

неначе трави, фрази гне, а звуки,

як хмари, торсає, аж поки зблизить

далекі, проте суголосні смисли,

і їхній шлюб словник благословить.
Та слухачі мої зібрали книги.

І я замовк. І світ перемінився.

В склі далі відбивалися калюжі,

обшарпані безрадісні пенаклі,

але крізь них кімната проступила –

інакша, горда і сумна оселя,

в чужій країні, в нетутешній час,

і жінка там, занурена у крісло,

стара, велична, та на диво зграбна,

я знав її колись. Мене лякали

її дошкульні репліки і пам’ять,

яка ввібрала більше, ніж життя,

але найбільше я боявся того,

що може увірватися на сходах

її нерівний подих. (Увірвався

через півроку). Жінка та мовчала,

та я, здається, розумів її.
Усе це правда. Хоч і слід було б

Доступніше висловлюватись. Просто

Така в нас праця. Легша її грань.

Так, досить лиш довіритися мові,

За нею йти, їй не перешкоджати,

І все вона підкаже: анаграму,

Метафору, мелодію. А вірші

Народжуються з того, що постало

Давніш від нас, і голосу, й князівств…

О, вірші снять собою. І той сон

Ми маємо порушити, щоб тільки

Їх вивести звідтіль – тобто, нізвідки –

В фонетики і синтаксису вимір.

І це нелегко. Тут уже не мова

Вирішує, а, думаю, Хтось вишній.

Росте незримо, як туман, і вірші

Вивершує, вдихаючи в них душу.

Як вірити святому Августину –

А він воістину непогрішимий –

То Бог в собі хоронить споконвіку

Всі ріки, всі світанки, кожен атом,

Сльозинку кожну і черству цілушку,

Яку гризе на зоні арештант,

І кожну кулю, випущену катом.

Та нам не осягнути це. Нам стане

Малого: бесід, чаплі над водою,

І сірої «Depression Gothic» арки,

І бур’янів попід балконом, де

Був напис (з нього злізла позолота):

«Deus conservat omnia». Достатньо

Цього, щоб вірші умістили все,

Що серцю миле. Щоб несли розраду

Живим і мертвим.

Тож славімо мову,

Її лункі таємні лабіринти,

Що нас із Богом зближують і майже,

і майже уподібнюють. А далі

чекає нас стіна неподоланна.

І зникне мова, так, як зникнем ми.

Іронія тут зайва.


У вікні


Хололо льодом нетутешнє небо.

Під муром пізній березень стояв.





Iš knygos
Tomas Venclova . Rinktinė,
Vilnius: baltos lankos, 2001, p .47-49.



94. x x x
Sustok, sustok. Suyra sakinys.

Stogų riba sutampa su aušra.

Byloja sniegas, pritaria ugnis.
Kaskart lėčiau švytuoja skridinys,

Ir aslą braukia švino atsvara.

Sustok, sustok. Suyra sakinys.
Pasaulio vietoj žėri brėžinys,

Kurį atspindi veidrodžio dykra.

Byloja sniegas, pritaria ugnis.
Į kamerą sugrįžta kalinys,

Į dangų brenda zonos aptvara.

Sustok, sustok. Suyra sakinys.
Erdvės skeveldra, laiko trupinys

Apgaubia mūsų kūnus nei sfera.

Byloja sniegas, pritaria ugnis.

Prie veido glaudžias visa, kas išnyks,

Ir angelo galvūgaly nėra.

Sustok, sustok. Suyra sakinys.

Byloja sniegas, pritaria ugnis.
1975


94. ***
Зажди, зажди. Розсипались слова.

Грань крівлі, грань зорі злились водно.

Щось шепче сніг, вогонь киває влад.
І маятника чорна голова

Все важчає, і в землю б’є чолом.

Зажди, зажди. Розсипались слова.
І вже не світ, лиш карта світова,

Дзеркальний відсвіт безлічі пустот.

Щось шепче сніг, вогонь киває влад.
І з камери виходить арештант,

Перебрідають небо грати зон.

Зажди, зажди. Розсипались слова.
Уламки часу, простору канва,

Мов кокон, сповивають нам єство.

Щось шепче сніг, вогонь киває влад.
І все, що зникне, на лиці зрина,

А янголів нема, як не було.

Зажди, зажди. Розсипались слова.

Щось шепче сніг. Вогонь киває влад.


1975




База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка