Наталка Доляк



Сторінка1/16
Дата конвертації16.04.2017
Розмір2.44 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
Annotation

Не знайшовши собі місця на батьківщині, гнані нещасливою долею і безгрошів’ям, Галина, Наталка та Лариса їдуть на нелегальні заробітки за кордон. Вони тепер мають красиві нові імена — Халла, Таша й Лаура — і пристойну, як на свої мірки, зарплату. Але чи достатньо для щастя тисячі євро на місяць?

Наталка Доляк
Гастарбайтерки

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.


Тетяна та Юрій Логуш, засновники проекту

Лауреат IV премії конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА — 2012»


Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.
koronatsiya.com
4/4. В ритмі життя

Ви взяли до рук цю книжку, саме цю. Саме до неї — з-поміж десятків інших — потяглася рука, чи саме її простягла вам рука того, чия думка для вас важлива… Можливо, вас привабило лоскітне слово «гастарбайтерки», може, задерикувате «джайв», та ще й із закордонним, а тому романтичним акцентом — «берлінський»… Хай там що вами рухало, вибір зроблено, і він — правильний.


В одній із трьох героїнь роману «Гастарбайтерки» ви впізнаєте себе, бодай кілька своїх рис. Наталка Доляк пише про українок: відданих, працьовитих, лагідних, зосереджених, гарних і, звісно, по-своєму нещасливих. А як інакше, коли живеш на повну, в ритмі 4/4? Інакше або не можеш, бо такий характер, або не можна, бо обставини такі…
Колись прекрасна дружина Галина Манькович, ставши тягарем для власного сина, виїжджає за кордон, де отримує нове ім’я — Халла. Забезпечена й енергійна, але бездітна і незаякорена Наталя на чужині стає Ташею, знайшовши простір для розкриття свого джайвового характеру. Колишня спортсменка і просто красуня Лариса, не бачачи на батьківщині можливостей забезпечити нормальне життя собі, маленькому синові й мамі, вирушає на заробітки. Їй теж надають нове ім’я, ще й таке витончене: Лаура, оспівана Петраркою… Але недарма кажуть: «Не мавши щастя змалку, не матимеш до останку», — колись уже обпечена на інтимі Лаура з вогню потрапляє в полум’я…
Можливо, і вас уже відвідували думки про гастарбайтерство чи навіть еміграцію. Можливо, і вам на рідній землі буває тоскно, холодно і безвихідно — бо нема на батьківщині пророка, і пророцтва здійснюються лише похмурі, і дерева колись були вищі, і вода чистіша, і люди щасливіші. І здається, що десь там, далеко, звідси не видно, — там усе інакше.
Виявляється, там дійсно все по-іншому. Але чи краще? Чи стала щаслива Халла, яка багато років прислужувала літній пані і заробила тисячі умовних одиниць? Чи знаходить себе на чужій території Лаура, котра засинає і просинається з єдиною мрією — побачити і притиснути до себе свого сина, а не чужого? Чи заспокоюється серце невгамовної Таші, яка має роботу, що її влаштовує, друзів, із якими їй весело, навіть подобу сім’ї? Вона знайшла більше, ніж втратила, але чи не зависокою ціною?
Мандруючи разом із Халлою, Ташею й Лаурою різними країнами Європи, вулицями і районами Берліна, ви побачите їх живими, неглянцевими, натуральними. Столиця Німеччини промовить до вас неочікувано м’яко, ви торкнетеся вельветових сидінь у комфортабельних вагонах убану і побачите фігури різнокольорових ведмедів. Вам (можливо, знову) захочеться сюди приїхати, але ви сто разів подумаєте: як хто — гостя, прислуга чи… Третій варіант найскладніший, найнеймовірніший, але чи такий неможливий?
Утім, над цим і над усім іншим можна і не замислюватися, а просто читати ритмічний, місцями веселий, драматичний, часом аж до трагедії прекрасний роман про те, як жити, коли жити, здається, ніяк… І не дивуйтеся, якщо, читаючи його, ви проґавите улюблений серіал, проїдете свою зупинку, забудете приготувати вечерю чи навіть запізнитеся на зустріч. Відчуття, подаровані цими сторінками, окуплять усе сповна.
Закони буття однакові для всіх — для тих, хто вдома чи на чужині, для юних і зрілих, для тих, хто на вершині або тимчасово в ямі. «Гастарбайтерки» Наталки Доляк нагадують ці непорушні рятівні правила-рухи. Коли все валиться з рук і летить чортам під хвіст — увімкни джайв. Коли опускаються руки і підкошуються ноги — увімкни джайв. Коли в грудях камінь замість серця, а сльози накочуються, скільки їх не ковтай, — увімкни джайв. Попри все, за будь-яких обставин — життя прекрасне, хай йому джайв!
Ольга Хвостова
Історія перша
Халла з Ґрюневальда
1

Міжнародний потяг «Каштан», сполученням Київ—Берлін, на кінцевій станції виплюнув на перон залізничного вокзалу Остбанхоф чималу порцію українських заробітчан. Візуально вони не вельми різняться від охоплених ейфорією мандрівок звичайних пострадянських туристів. Майбутні гастарбайтери старанно вдають із себе мандрівників, бо ж приїхали до Німеччини саме за туристичними візами. Ці «щасливчики» на заробітчанській віртуальній драбині стоять на декілька щаблів вище за тих, хто гарує на нескінченних полуничних плантаціях Польщі та в напівлегальних швейних майстернях Чехії, бо ж зарплатню їм обіцяють значно більшу. «Чорних» найманців, як, власне, і справжніх туристів, зустрічають, тицяючи кожному мало не під носа шматки нерівно нарізаного картону, де нашкрябані латиною імена прибульців.


Керівники легальних тургруп підходять до пасажирів, ручкаються. Голосно, не криючись, підкликають до себе гурт із десяти-п’ятнадцяти розпашілих мандрівників, шикують у більш-менш організовану шерегу й ведуть у нетрі великого міста.
Незатребувані екскурсоводами гастарбайтери розсіюються по перону і вдають, що просто прогулюються й милуються чудовими краєвидами. Не знімаючи з облич напружених посмішок, нишпорять очима по написах, намагаючись вгледіти свої прізвища. До знервованих заробітчан час від часу підходять переважно неголені чоловіки в сонцезахисних окулярах та вилинялих бейсболках. Не виймаючи рук із кишень, вони стиха шепочуть кілька слів приїжджим, після чого ті бадьоро підхоплюють торби та сунуть за подібними на російських мафіозі чоловіками.
Галина Сергіївна Манькович та її супутник міцно тримаються за руки. Стоять мов укопані посеред платформи й дрібно цокотять зубами від хвилювання і страху за своє майбутнє. У кожного в голові крутиться нав’язлива думка: кидатися назад до зручного комфортабельного купе, з якого щойно вийшли, шукати там батьківщини, прихистку, спокою.
Коли територія біля блакитного пасажирського поїзда спорожніла, жінка подивилася повними сліз очима на Максима Петровича Гулякина, свого напарника, шукаючи підтримки. «Обдурили!» — пронеслося в головах обох, і, ніби на підтвердження цих здогадів, завищав потяг. Він сіпнувся, трохи похитався вперед-назад і від’їхав, звільнивши місце та оголивши пустку за межею перону.
— Що далі? — запитав Максим, звертаючись переважно до себе самого.
Жінці кортіло перекинути всю провину за невдалу поїздку на Гулю, звинуватити коханого чоловіка, адже це він її сюди привіз, а тепер питає, що далі…
Здалеку пероном, поважно рухаючи кінцівками, сунув задоволений собою німецький поліцай, який привітно всміхався безмежному простору. Українці здригнулися, нервово повідводили погляди від представника влади. Відчули нутром, що ця усмішка віщує недобре — вітчизняні-бо стражі порядку зазвичай так посміхалися, рахуючи подумки гроші потенційних порушників, які, власне, порушниками й не були, допоки не стикалися з людиною у формі «при ісполнєнії». Пара напружилася, чоловік і жінка одночасно завмерли й уявили картину арешту. Ось так безславно закінчиться, навіть не розпочавшись, їхній трудовий стаж на чужинській території. На думку Галюні, кожен німецький громадянин знав мету їхнього приїзду й засуджував сам факт такого неподобства. Порівнявшись із українцями, поліціянт козирнув та ввічливо поцікавився ламаною англійською, чи не потрібна панам допомога. Галина Сергіївна, пересилюючи тремтіння, відповіла, що все прекрасно, вони лише чекають, допоки їх заберуть представники туристичної фірми. Німець, який менш за все очікував бездоганної німецької вимови від людей, котрі вийшли з потягу «Каштан», взяв під козирок зі ще більшою повагою та пішов собі далі вимірювати перон. Віддаляючись, встиг відвісити ще пару компліментів щодо мовної обізнаності вже не молодої українки.
— Це до нас? — вивів зі ступору цивільну дружину Максим. Він хитнув головою в бік вокзалу, звідки біг якийсь чимілик[1] та активно махав правицею.
Коли чолов’яга дістався до переляканих мандрівників, вони остаточно пересвідчилися: цей — по їхні душі.
— Вибачте, запізнився! Клятий убан, — відхекався.
— Хто клятий? — запитав Максим, ніби зараз його понад усе хвилювала виключно тема загадкового убану.
— Метро! — замість незнайомця розтлумачила Галя. — U-bahn — метро, S-bahn — автобус. Запам’ятай!
— Льоня! — відрекомендувався чоловік.
З виду йому можна було дати років шістдесят, але він старанно молодився. Особливо впадала в око його футболка з зображенням яскравого мультяшного героя й підписом крученими англійськими літерами «Mickey Mouse».
— Галина Сергіївна! — презентувала себе, а тоді й супутника: — Максим Петрович!
— Е, ні, тут ви ці витребеньки викиньте відразу. Я — Льоня, а краще Леон, ти — Галя, або навіть Халла, а ти, значить, Макс.
Пан Гулякін запідозрив небезпеку, підступний обман. Насупився, бо ж за попередніми домовленостями телефоном їх мала зустрічати якась Ольга. Вони навіть обговорювали схему оплати, а тепер цей Леон намалювався. «Ой розводять нас, ой розводять», — міркував Макс. Він вибачився перед новим знайомим та відвів Галю вбік. Вони ще не почали перешіптуватись, як Льоня голосно промовив, виколупуючи ключем бруд із-під нігтів:
— Я — законний чоловік Олі. Міг би й паспорт показати, аби він у мене був. — Засміявся і продовжив серйозно: — Вона мене послала, бо сама зараз на роботі.
* * *

Колихалися в чистому вагоні убану, милувалися крізь шибки краєвидами німецької столиці. Особливістю Берліна були будівельні крани, що повсюди височіли над містом. Леон не замовкав, аж від нього боліли вуха. Розповідав про життя тут, на чужині, про важку, але не дармову працю, про підступні риси характеру німців та про такі самі, притаманні нашим співвітчизникам. Говорив, не стишуючи голосу. Новеньким було навдивовижу те, що на розпашілого від балаканини Леоніда ніхто з місцевих не звертає особливої уваги. Так, глянуть, посміхнуться та й думають про своє.


Онімечений роками перебування в Берліні, українець насамперед потягнув новачків до супермаркету, аби прикупити щось попоїсти, а заразом похизуватися надбаннями капіталістичного світу. Складалося враження, що всі ці супермаркети, метро й будівництва — справа рук Леона з Бердичева. Пані Манькович знову злякалася. Тепер запідозрила, що їх почнуть «розкручувати на гроші», ненав’язливо вимагати, аби вони робили закупівлю. Тому вона, повторюючи те саме по кілька разів, запевняла, що вони не голодні, що обійдуться, що дещо привезли з собою. Леонід ішов собі вздовж полиць і скидав до візка усе, на що падало око та до чого дотягувалася рука. Галя волокла за собою величеньку сумку з власними речами, а Максим торохкотів по підлозі валізою на колесах. Ці двоє соромилися, нітилися, озиралися, їм здавалося, що представники німецької громади щохвилини слідкують за ними, цікавляться планами дивних іноземців.
— Та плюньте, кому ви потрібні, — завзято доводив Льоня, який розсекретив нових робітників. — Сам такий спочатку був, шугався[2] кожної собаки.
Він голосно зареготав, намагаючись невимушеною поведінкою розслабити попутників. Але ще глибше загнав їх у кут свіженьких фобій та комплексу меншовартості.
Тамуючи внутрішній неспокій та боячись вскочити в халепу, дісталися Леонідового помешкання. На тихій, практично безлюдній вуличці, недалеко від станції Крумме Ланке, поміж приватних котеджів, огороджених парканами з невисоких кущиків, вирізнявся триповерховий охайний будиночок на два під’їзди. Туди Леонід і потяг гостей, пояснюючи кожен свій крок. Прагнув допомогти Галі й Максові адаптуватися. Натомість досяг того, що спонукав їх думати про себе як про людей із наднизькими розумовими здібностями. «Щоб зайти, потрібно натиснути код. Запам’ятовуйте. Два-сім-девять… Внизу — селла, себто підвал… Нам ліфт не потрібен — перший поверх… Тут — поштові скриньки… Відчиняємо — забираємо… Йдемо далі… Нічого не чіпайте… Обережно… Відчиняємо… Халльо!» — голосно вигукнув наостанок, коли процесія вже увійшла до квартири. Гості автоматично здригнулися від крику Леоніда, а той реготнув і хвацько підморгнув.
Квартира вразила нетиповим та незвичним для українського ока плануванням. Ніяких передпокоїв: вхідні двері відчинилися — і гурт опинився у вітальні. Леонід запропонував зняти свої шкраби[3], взути капці та заходити. Сам швиденько чкурнув до кухні.
— Ви обдивляйтесь, що тут, як, а я на стіл накрию! — гукнув звідти.
Галина сприймала його гостинність як знак бути уважною й не втрачати пильності. Максим також продовжував очікувати на якусь підлоту з боку співвітчизника. Природна цікавість Галюні в якийсь момент притамувала її хворобливу обережність, і вона захопилася оглядом квартири. Посеред вітальні розташовувався круглий дубовий стіл кольору горіхової шкаралупи, окультурювало помешкання німецьке піаніно фірми «Geyer»[4] впритул до стіни та два вишукані стелажі, на яких розташувалися різноманітні витребеньки — вазочки та статуетки, як сучасної роботи, так і старовинні. Стіни прикрашали майстерно виписані квіткові натюрморти та зимові пейзажі. Максим зазирнув в одну з кімнат і пошепки оголосив дружині, що там спальня.
— Туди не йдіть, то хазяйчине, — попередив Леонід і, замість пояснити, ще більше заплутав і Галю, і Максима.
Вони стрепенулися, заметушилися, бо ж були заскочені на місці злочину — попхали свої носи на приватну територію. Швидко розвертаючись, вдарилися лобами, зойкнули та відстрибнули від спальні. Трохи постоявши, рушили коридорчиком до іншого невеличкого помешкання, куди їм ходити поки не заборонялося. У цій кімнаті на підлозі лежав матрац, а біля нього були розкидані речі — косметика, спіднє, шкарпетки та шматки засохлих бутербродів. Ще одна кімната з двоярусним ліжком виявилася дитячою.
Галина Сергіївна лише знизала плечима, нічого не розуміючи, й попрямувала на кухню, аби допомогти хазяїну.
— Де таке бачено: жінка в хаті, а чоловік біля плити порається? — запитала удавано суворо.
Але її допомога не знадобилася, Льоня вже накрив на стіл. Повсідалися.
На наїдки хазяїн не поскупився, сам наминав та гостей припрошував. Спочатку пара соромилася, думали: після вечері виставить рахунок, але жарти та дотепи Льоні вивели їх нарешті зі ступору, а після двох келишків кріпленого червоного вина незграбність і підозрілість куди й поділися.
— Халльо! — почули з-за дверей, у яких зашкряботів ключ.
Насторожилися, зиркали на усміхненого розпашілого Леона та одне на одного. Після слів привітання побачили так само, як Леонід, усміхнену, але чорношкіру жінку років тридцяти, яка саме увійшла до оселі.
Леонід зіскочив з місця, в один крок метнувся до молодиці, підхопив портфель, який вона тримала в руках, допоміг їй зняти жакет, запопадливо повісив його на плічка, підніс капці й запитав дуже поганою німецькою, чи буде вона вечеряти.
«Оце так-так! Це ще хто така? Може, Ольга і є?» Питання, ймовірно, вималювалося на обличчі Галі. Мулатка помітила це, білозубо всміхнулася, простягла витончену рожеву долоню й, силкуючись говорити російською, пробелькотіла:
— Я єсть Хельке. Хазяюшька.
Леонід заливисто зареготав, переклав українцям, що хотіла сказати Хельке:
— Це Хельке, наша хазяйка. Це її квартира, а ми тут цей… живемо.
Галині Сергіївні кортіло запитати: «А ми де житимемо?», але вона стрималася та заговорила до фрау Хельке її рідною мовою. Німкеня виявилася доволі демократичною особою, на додачу до цього говіркою й веселою. Розповіла, що страшенно любить російську культуру, характери та особливості, притаманні людям із колишнього Союзу. Тепер вона мешкає в умовно Західному Берліні, а все попереднє життя, аж до падіння Стіни[5], була соціалістично налаштованою. Перебравшись на капіталістичну територію, залишилася відданою колишнім політичним уподобанням.
Коли Хельке вже почала розповідати про свої негаразди з чоловіками, до квартири ввалилося галасливе кодло з трьох осіб: двійко хлопчиків — десяти й семи років — і жінка.
— Це Оля, — пошепки повідомив Леон Максимові.
Той передав звістку Галині. Ольга, як вправний пастух, керувала малими, які збиткували щосекунди. Хлопці були дітьми Хельке, але складалося враження, що вона їх не помічає. З будь-яким питанням вони зверталися до української няньки.
Приєднатися до вечері українка змогла лише тоді, коли врешті-решт загнала малих до їхньої кімнати та вигадала їм там заняття.
— Ну, тепер давайте знайомитись як слід. Я — Ольга. Льоня, напевне, вам усе розповів щодо роботи. — Ольга говорила дуже швидко.
— Нічого я не розповідав, — бовкнув Леонід. — Сама взялася — сама розповідай.
Галина відчула якісь негаразди і, кліпаючи очима, подивилася на Максима. Той засовався на стільчику.
— Справа в тому, що ті люди… які хотіли вас брати на роботу… Ну, вони… коротше кажучи… вони відмовилися.
Разюче зізнання вибило останній камінь надії з-під ніг українських горе-заробітчан. Відразу почали фільмуватися шляхи відступу, повернення додому зовсім без грошей, машини немає, квартиру заберуть за борги… Бр-р-р!
— Зачекайте, але ми так не домовлялися! — зірвався з місця Максим.
— Сядь! — весело, але з металевими нотками у голосі сказав Леонід.
Розмова точилася українською. Сімейство Гнатюків (таке було прізвище Ольги й Леоніда) не зважало, що хазяйка квартири ніц не розуміє, а лише слухає й роздивляється своїх гостей.
— Не треба давати хазяйці приводів для нервування. Вона думає, що ви — наші далекі родичі. — Леонід широко всміхнувся.
— Розумієте, не завжди виходить так, як планується… — Ольга, щоб не відкидати Хельке на задвірки бесіди, на жахливому німецько-англо-російському суржику показово пояснила псевдородичам, що тітка Хельке, яка, власне, й мала надати роботу, тро-ошечки передумала.
— Так! Так! — застрекотіла чорношкіра красуня, звертаючись виключно до Галини. — Вона така божевільна. То каже «хочу», то «вже не хочу». Та ви не хвилюйтесь, якщо я пообіцяла Ользі допомогти її родичці, — я це зроблю. Тим більше що ви добре знаєте мову. А Макс також говорить? — Хельке подивилася на Максима, а той, почувши своє ім’я, лише частіше закліпав повіками та пришелепувато посміхнувся у відповідь.
— Ні! — відповіла Галина й миттєво переклала всю тираду Хельке трьом слухачам.
Усі заспокоїлися, ще трохи випили, Ольга пішла мити невгамовних хлопчиків, Хельке одним пальцем пограла на піаніно, а Максим із Галиною вийшли на терасу, аби поговорити про події сьогоднішнього важкого дня.
— Цій Ользі років тридцять, не більше, — промовляв зовсім не те, про що хотів поговорити. — А ділова, на трьох вистачить.
— Як вони тут працюють так довго? У мові ні бельмеса, і як їх Хельке розуміє, найголовніше. Діти — просто жах!
Галя глянула крізь шибку в кімнату, якою носилися голі хлопці, а за ними з піжамами Ольга. Леонід врівноважено читав привезені українцями газети й журнали, Хельке пішла до себе в кімнату. На терасі мовчки сиділи двоє українців на плетених стільчиках за невеличким столиком. Дихали на повні груди. Поодинокі перехожі, простуючи повз будинок, здоровкалися з Галиною та Максимом люб’язно й ненав’язливо. Ті відповідали: «Халльо». Галя й незчулася, як їй стало спокійно на душі. Здалося: нічого поганого не може статися в цій оазі, де заможна чорношкіра соціалістка дає в своїй оселі притулок незнайомим їй людям та тримає за квартирантів іноземців без дозволів на проживання й роботу. Диво, та й годі!
— Хух! — увійшовши на балкон, резюмувала Оля. — Вклала бандитів. Сьогодні вони спатимуть з Хельке. Ми з Льончиком у себе, а ви йдіть до дитячої. Не соромтесь, як схочете їсти — беріть усе що заманеться. Продукти купуємо ми…
Закупівля харчів, приготування обідів, сніданків, вечерь та перекусів, витрати на електрику й опалення — все це на плечах Гнатюків. До того ж Ольга відводить до школи та забирає увечері цих невтомних потомків якогось Фріца чи Гельмута. Пере, прасує, прибирає, миє й накриває на стіл також або Ольга, або Леонід. Хельке часто-густо на тиждень-два зникає з дому у справах службових чи приватних — має-бо безліч коханців. Саме завтра на кілька днів поїде до Гамбурга. Казала, що там мешкає її сестра, яка, можливо, візьме теперішніх її гостей до своєї садиби.
Повкладалися на замалі для них дитячі ліжка: Максим, як джентльмен, — на верхнє, Галя — на нижнє. Цілісіньку ніч жінці не спалося. Мучили не думки про майбутнє, а страх, що дерев’яне ліжечко не витримає ваги чоловіка й впаде на неї, розчавивши, як грушу. «Отак безглуздо піти з життя…» — думала й сміялася сама з себе, уявляючи, як буде хрипіти й пускати слину посинілим ротом під чималою тушею коханого, що білітиме цнотливою піжамою на фоні закривавлених поламаних дощок і розірваних подушок.
Зранку навшпиньках до них у кімнату пробралася Ольга. Пошепки повідомила Галі, що вони з Леонідом ідуть на роботу, повернуться десь о четвертій.
— Не соромтеся. Хельке вже поїхала, дітей не буде. Ось ключ. Це від вхідних, це від під’їзду. На холодильнику, під магнітиком із зображенням Санта Клауса, написаний код. Завчіть. Можете прогулятися Берліном, насолоджуйтеся, поки не почали гарувати. — Оля важко зітхнула, й Галина відзначила, що не така вже вона молода, як здалося вчора.
— А скільки вам років? — запитала Галя, хапаючи Ольгу за руку.
Ольга, яка відвикла за довгий час, що хтось може називати її на «ви», сприйняла те звернення як таке, що стосується не лише її, а й Леоніда:
— Льоні п’ятдесят вісім, а мені сорок дев’ять.
— Ви виглядаєте значно молодше. Ну, вірніше, не ви, а ти, — виправилася Галя. Виявляється, Льоня мав саме стільки років, скільки Галя дала йому при зустрічі.
— Бо не народжувала! — ще трагічніше, ніж перший раз, зітхнула Оля. — А може, природа така! — додала.
У цей час Максим почав ворушитися, прокидаючись. Оля приклала пальчик до рота, всміхнулася, помахала на прощання й вийшла за двері.
«Дивні люди, дивний світ!» — подумала Галя й поринула у спокійний глибокий та світлий сон.
Перше, що побачила, прокинувшись, — волохаті ноги чоловіка, що звисали з верхньої полиці.
— Котра година? — запитала голосно й уздріла, як кінцівки здригнулися.
Тоді Максим нагнувся, так що стало видно його обличчя, і прошепотів:
— Одинадцята.
Довідавшись, що вони вдома самі, Максим зіскочив із ліжка й чи не вперше за останню добу заговорив нормальним голосом. Виявляється, він сидить ось так, не поворухнувшись, від дев’ятої години, боїться когось збудити. Хотів до туалету, але, переборюючи природні інстинкти, терпів. Тепер стрілою побіг туди й уже з кахельного раю розмірковував уголос про те, як вони будуть жити, що робитимуть, чи не повернуться завтра з порожніми кишенями додому.
Довго роздивлялися облаштування вбиральні. Особливо вразили пральна машина-автомат і ванна-джакузі, помитися в якій не наважився ніхто з них, хоча дуже кортіло. «А як щось зламаємо?» — спиняли неконтрольовані пориви реалістичними висновками. Перейшовши до кухні, почали дивуватися з новою силою. Холодильник-велетень аж під стелю, заповнений слоїчками з варенням, якимись невідомими «фруктами» — каперсами, пікулями та іншими дивовижами. Тостер — особлива іграшка, яку Максим роздивлявся мовчки й на відстані, тоді поліз під мийку й довго звідти ойкав, айкав та прицмокував, вихваляючи німецьку сантехніку. Просто, мовляв, і достойно.
Галя трохи прибрала, навіть наважилася зайти до кімнати Гнатюків, щоб там навести лад. Акуратно, аби не порушити конфіденційності, застелила матрац, зібрала розкидане шмаття та рівненькими стосами склала на стільчики. Витерла пилюку, помила ванну та туалет, взялася до вікон. Коли все було зроблено, зварила борщ і насмажила котлет. Лише після цього запропонувала чоловікові пройтися Берліном.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка