Національної академії наук україни дослідження міжнародної економіки збірник наукових праць Випуск 2(71)



Сторінка1/20
Дата конвертації31.12.2016
Розмір3.71 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ


ДОСЛІДЖЕННЯ

МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ
Збірник наукових праць

Випуск 2(71)

Виходить 4 рази на рік

Заснований у січні 1994 р.


Київ – 2012

УДК 327

Д70
Засновник: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 17358-6128Р від 05.01.2011 р.
У збірнику наукових праць висвітлюються актуальні проблеми міжнародних економічних відносин, соціально-економічного та інноваційного розвитку зарубіжних країн, можливості використання світового досвіду при вдосконаленні та реалізації фінансово-економічної політики в Україні. Аналізуються процеси взаємодії глобального та локального у світовій фінансовій системі, напрями трансформації глобальної фінансової архітектури, проблеми розвитку фінансової системи України в умовах глобальної нестабільності.

Головний редактор: Пахомов Ю.М. – академік НАН України

Заступник головного редактора: Панфілова Т.О. – кандидат економічних наук

Відповідальний секретар: Губа А.В.
Редакційна колегія:
Білорус О.Г. – академік НАН України

Будкін В.С. – доктор економічних наук

Гальчинський А.С. – доктор економічних наук

Єременко В.Г. – доктор економічних наук

Канигін Ю.М. – доктор економічних наук

Кузнецов О.В. – доктор економічних наук

Михайловська О.В. – доктор економічних наук

Плотніков О.В. – доктор економічних наук

Сіденко С.В. – доктор економічних наук

Хахлюк А.М. – доктор економічних наук

Рекомендовано до друку вченою радою

Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

(протокол № 12 від 27 вересня 2012 р.)

Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен

та інших даних несуть автори статей

Думки, положення і висновки, висловлені авторами, не обов’язково відображають позицію редакції, яка залишає за собою право вносити стилістичну правку текстів

©Інститут світової економіки



і міжнародних відносин НАН України, 2012

УДК 339.9.012+330.3(477)

О. Білорус, академік НАН України,

Інститут світової економіки

і міжнародних відносин НАН України
УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ: СИСТЕМНА ТРАНСФОРМАЦІЯ І МОДЕРНІЗАЦІЯ В ГЛОБАЛІЗОВАНОМУ СВІТІ
У статті викладено необхідність переходу України до інвестиційно-інноваційної моделі сталого конкурентоспроможного розвитку, виявлення дієвих механізмів забезпечення її конкурентоспроможності на національному, регіональному та глобальному рівнях в умовах світосистеми глобалізму як специфічної форми силової неоімперіалістичної інтеграції.

Ключові слова: світосистема глобалізму, інтегрована синергетична модель розвитку, модернізація.
Белорус О. Украинский путь: системная трансформация и модернизация в глобализированном мире.

В статье изложены необходимость перехода Украины к инвестиционно-инновационной модели устойчивого конкурентоспособного развития, выявления действенных механизмов обеспечения ее конкурентоспособности на национальном, региональном и глобальном уровнях в условиях миросистемы глобализма как специфической формы силовой неоимпериалистической интеграции.

Ключевые слова: миросистема глобализма, интегрированная синергетическая модель развития, модернизация.
Bilorus O. Ukrainian way: systemic transformation and modernization in a globalized world.

The article describes the need for Ukraine's transition to investment and innovative model of sustainable competitive development, identifying effective mechanisms to ensure its competitiveness at the national, regional and global levels in the conditions of the world system of globalism as a specific form of neo-imperialist forceful integration.

Key words: world system of globalism, integrated synergetic model of development, modernization.
Висунуте на початку ХХ-го ст. вчення академіка В.І.Вернадського про глобальну ноосферу як сферу людського розуму та інтелектуалізованого розвитку, що формується інтегрованим в єдину сім’ю людством, передбачає три необхідні передумови: людство повинно стати єдиним в економічному й інформаційному відношенні, воно повинно прийти до повної рівності народів, рас і держав; повинна бути забезпечена безпека людського розвитку і загальний мир на землі; в процесі розвитку повинні забезпечуватись інтереси і блага всіх людей, а не окремих осіб або груп чи олігархічних кланів [1, 2]. Як бачимо, до цього ідеалу В.І. Вернадського людство ще далеко не підійшло. На шляху людства до глобального ноосферного суспільства стоїть головна і поки що непоборна перешкода – економіка тотальної наживи – в формі традиційної спекулятивної економіки і глобальної ринково-корпоративної економіки в її сучасній злоякісній формі економічного й соціального глобалізму.

______________

© О.Білорус, 2012
Прогнозно-аналітичні дослідження західних авторів (J.M.Keynes, H.Kahn, W.Brown, L.Martel) показують, що і в наступні 100-200 років ринковий фундаменталізм та спекулятивний характер економіки наживи збережуть свою суть і навіть посиляться за рахунок технотронно-інформаційних чинників глобальної монополізації виробництва та ринків і зростання глобальної експлуатації бідних країн [3, 4]. Тому світовому співтовариству доведеться розвиватись в перманентно-кризових умовах аж доки в надрах самої глобальної ринково-спекулятивної системи економіки не визріє і не займе провідне місце новий економічний уклад, який ознаменує собою новий ноосферний спосіб виробництва. Політико-економічні передумови переходу до ноосферного способу виробництва лише пробивають собі дорогу. Очевидно, людство повинно буде поставлено перед вибором самого існування або зникнення, щоб відмовитись від економіки наживи.

З другого боку, цьому буде сприяти формування системи глобального менеджменту та його інтелектуалізація і ноосферизація. Прихід нової ноосферної економіки є неминучим, бо людство не може й ніколи не відмовиться від виживання, і навіть агресивні прибічники ринкового фундаменталізму захочуть вижити, в першу чергу, й з найбільшим комфортом. Економічна мораль і духовність економіки стають все більш важливими чинниками людського розвитку, тому політична економія глобалізму повинна, повною мірою, враховувати аспекти соціальної (людської) технології і поступово відходити від догматів голого економізму та товарно-грошового фетишизму. Розробка проблем нової глобальної політичної економії, політекономії системи глобалізму є завданням історичної ваги. Ця робота вже започаткована в рамках Української наукової школи глобалістики, що розвивається в системі НАН України в Інституті світової економіки і міжнародних відносин. Успіх цієї роботи залежить від об’єднання зусиль багатьох вчених-економістів, як на національному, так і на міжнародному рівні. Формування нової глобальної політичної економії ведеться в Росії й в країнах Заходу [5].

Поки політологи, філософи, історики вели інтенсивні дискусії щодо самого феномену глобалізації, економісти-теоретики впритул підійшли до формування концепцій світ-системи глобалізму і закономірностей та законів його розвитку. Пріоритет Української наукової школи глобалістики є в тому, що лідери цієї наукової школи на базі багаторічних досліджень відкрили існування об’єктивних законів розвитку глобалізації і систем глобалізму [6, c. 8]. І сьогодні ми підтверджуємо авторський постулат «…що ніякі специфічні умови, особливості національного розвитку, кризові стани і внутрішні трансформації не можуть ані відмінити, ані відкласти невловиму дію об’єктивних законів глобалізації розвитку» [7, с. 12]. Події і процеси останніх 10-15 років підтвердили цей постулат. Він знаходить підтримку й підтвердження у все більшого числа сучасних дослідників. Так, М.Горбачов дійшов висновку, що «…надо различать глобализацию как объективное явление, обусловленное, в первую очередь, технологической революцией в сфере информатики и телекомуникаций, и как политику неолиберального глобализма, которая позволяет США и другим государствам финансовой «семёрки» направлять этот процесс, прежде всего, в собственных інтересах» [8, с. 13]. Підійшовши до визначення глобалізації як об’єктивного процесу, М.Горбачов ще не вбачає можливим констатувати формування нової світ-системи державно-корпоративного глобалізму, в основі якої лежать глобальні економічні інтереси ТНК. Цей факт свідчить про недостатню політ-економічну розробку теоретичних проблем глобалізації на початку ХХІ ст. і про імперативний характер їх розробки як високий пріоритет економічної науки глобалістики.

Сучасні процеси глобалізації генетично випливають і базуються на процесах і законах концентрації національних капіталів та міжнародній інтеграції національних економік. В еру глобалізації спеціальні економічні закони інтернаціоналізації, концентрації і міжнародної інтеграції капіталів посилюють свою дію. Рамки національних ринків стають тісними для висококонцентрованих і зінтегрованих національних капіталів, що обмежує досягнення їх вищої мети – виробництва максимальної маси, прибутку і надприбутку. І тому найбільші національні корпорації перетворюються на глобальні ТНК для реалізації стратегій отримання глобально-монопольних надприбутків шляхом міжнародної експансії і захоплення зарубіжних ринків та експлуатації національних економік, а значить, й національних капіталів, трудових і природних ресурсів.

Таким чином, саме економічні інтереси рухають процеси глобалізації як форму інтернаціоналізації економіки і капіталу. Тому, очевидно, є помилковими точки зору про те, що глобалізація є найновішим процесом і є «…вищою стадією інтернаціоналізації» [9, с. 96]. Історично глобалізація – це старий історичний процес, який має пульсуючий і циклічний характер. Глобалізація не зупиняється і не є найвищою чи останньою стадією інтернаціоналізації. Очевидно також, помилковим є ігнорування глобалізації як специфічного процесу становлення глобальної мегаструктури [10]. Мегаструктура глобалізації в формі світ-системи глобалізму сьогодні є вже реальністю. Як глобалізація, так і особливо світ-система глобалізму є економічним і соціальним механізмом поширення й посилення влади глобального ринкового капіталізму. І цей процес займе ще, очевидно, не одне ХХІ ст. Сьогодні світ-система глобалізму вже стала пануючою і незворотною планетарною реальністю. Відмінити або уникнути впливу економічних законів глобального ринку і економічної системи глобалізму не в змозі жодна країна світу. Безальтернативним є конкурентоздатне інтегрування країн у нову глобальну систему, бо захищатись поза нею означає бути глобальною мішенню для її нищівних ударів. Всякі спроби ігнорувати глобалізацію, вважаючи, що «…глобализация это только процесс и отношения между его учасниками» [10, с. 252] дуже дорого обходяться глобально незінтегрованим країнам.

Зворотна зміна системи державної командно-централізованої економіки ринковою системою, а, вірніше, новою ринковою системою глобалізованого типу – це безпрецедентний експеримент в історії людства. При цьому, одночасно зі зміною економічної системи, драматичних змін в постсоціалістичних країнах зазнали політична система, соціальна система, система державного управління, демократії, гуманітарна система і система державних та моральних цінностей. При цьому, наприклад, в Україні одночасно велась небачена демілітаризація економіки, ліквідація одного з найпотужніших у світі військово-промислового комплексу, корінна перебудова системи аграрно-промислового комплексу, системи освіти, охорони здоров’я, культури і науки.

Цей безпрецедентний глобальний трансформаційний експеримент знайшов, особливо, концентровану форму саме в Україні, яка важко і з великими втратами проходить драматичну трансформацію, слугуючи світу глобальною лабораторією як позитивного, так і негативного досвіду. Не маючи стратегічних резервних компенсаторів для безпечного розвитку у вигляді запасів нафти, газу, золота, алмазів, як-то їх мають Росія і Казахстан, не маючи сталої системи державного менеджменту, маючи в своїй долі Чорнобильську катастрофу, Україна вперто і небезуспішно демонструє Українське чудо виживання і розвитку в абсолютно несприятливих умовах внутрішньої кризової трансформації й глобальної кризи. Українське чудо виживання не могло бути не оплачене високою ціною для громадян. З надрозвинутої індустріально-аграрної країни 70-80 років ХХ ст. Україна перетворилась в країну бідняків, безробіття, безгрошів’я, масової еміграції, зменшення чисельності та старіння населення, погіршення показників людського розвитку.

Незважаючи на унікальний вклад України в справу ядерного роззброєння і проведене Україною, як третьою з потугою ядерною державою, ядерне самороззброєння, вона не отримала адекватної фінансово-економічної підтримки з боку Європи і Америки і не отримала ні юридично зобов’язуючих гарантій безпеки з боку ядерних держав, ні включення в систему колективної безпеки НАТО.

Українська історія розвитку в якості суверенної держави наповнена процесами небаченого майнового розшарування суспільства, злоякісними масштабами державної корупції, антидемократичними і антинародними діями олігархії, узурпації державної влади, придушенням народного підприємництва, несправедливого судочинства, пануванням моралі наживи і надспоживання. Результатом всього цього є зростання соціального напруження до граничного рівня. Відкат демократії загрожує великими революційними потрясіннями. Бажано, щоб вони мали демократичний, реформаторський характер і не перетворилися в громадянську війну типу «Арабської весни». В Україні можливі різні сценарії розвитку. Суспільна ситуація в Україні є дуже складною. Як сумно проголосив перший Президент України Леонід Кравчук: «Маємо те, що маємо!». А що ж ми маємо?

Що ж дійсно має український народ на нинішньому етапі суверенного державотворення? І чи є підстави для крайнього суспільного песимізму і безнадії? І чи є вихід зі складного кризового становища? Відповідь на це питання дасть життя в найближчі роки. Виходячи з історичного досвіду ХХ-го ст. і залишаючись на позиціях віри в могутні сили нашого народу, ми стверджуємо, що Україну, як і будь-яку країну, можна підняти з руїни і вивести з кризи на шлях успішного розвитку. Приклади зруйнованих Другою світовою війною Японії, Німеччини, Франції, Італії є переконливими. Чудо відродження України в новому глобалізованому світі є можливим, і Україна не приречена на роль «хворої людини і бідного родича» Європи чи Росії. Без успішної України не може бути ні успішної Росії, ні успішної Європи.

Є всі підстави погодитись з висновками видатного геостратега наших часів професора Зб.Бжезинського (США) про основні позитивні наслідки державотворення в Україні в останні 15-20 років, які мають всеєвропейське і глобальне значення. Ці позитивні результати історичної трансформації України вищезгаданий автор виклав у своїх монографіях «Постіндустріальна тріада» і «Україна в геополітичному контексті» (2006 р.). Він вважає незалежність України подією великого геоекономічного рівня, яка по-новому визначила кордони та долю Європи і перетворила Росію з наддержави (СРСР) в національну європейську та євразійську державу, яка прагне відновити свій великодержавний статус шляхом відтворення м’якої імперії. Проф. Зб.Бжезинський вважає, що основні наслідки суверенізації України носять незворотній характер.

Є ряд вагомих аргументів для таких висновків:

1. Відновлення Української державності стало реальним фактом європейської і світової історії.

2. Українська суверенна державність здобула повне міжнародне визначення і підтримку.

3. Україна, як третя світова ядерна потуга, першою провела ядерне самороззброєння і не втратила суверенітет.

4. Українське суспільство успішно іде по шляху демократизації, незважаючи на тяжку інерцію авторитаризму і тоталітаризму, корупції державної влади.

5. Україна будує нову глобально-орієнтовану економіку і відповідні інституціональні структури. Відносно високі темпи соціально-економічного зростання в умовах глобальної кризи говорять про наявність значних потенціалів подальшого розвитку [11, с. 70-71].

З економічної точки зору, складність постсоціалістичної трансформації України, як і інших країн, полягає в тому, що вони не просто повертаються до ринкової економічної системи після довготривалого панування державної командно-централізованої економіки. І проста зміна державної власності на приватну власність не забезпечила і не могла забезпечити економічне зростання та вирішення соціальних проблем. Як підкреслює відомий польський економіст професор Гж.Колодко, головним імперативом постсоціалістичної трансформації є не просто «...повернення до капіталістичної економіки». Постсоціалістичні країни повинні зробити небачений історичний прорив і стрибок з державної планової економіки в систему глобальної економіки технотронно-інформаційного типу. Це унікальна і карколомна задача, яка виявилась не під силу багатьом колишнім соціалістичним країнам. Навіть капіталістичні, ринкові країни, такі, як Греція, Португалія, Іспанія, Італія не змогли адаптуватись до монополізованої конкуренції глобальних ринків, незважаючи на захист з боку таких могутніх інтеграційних систем, як Європейський Союз і ОЕСР. Зростає можливість того, що деякі постсоціалістичні країни не зуміють трансформуватись і можуть «...програти у великих перетвореннях на зламі тисячоліть» [12]. І основна причина не в тому, що багато постсоціалістичних країн раптово попали з «комуністичного раю» в пекло нового глобального капіталізму і глобалізму і, навіть, не тому, що вони були неконкурентоспроможними.

У сучасній світ-системі іде широкомасштабна глобальна спекулятивна гра колосальних економічних інтересів. Для економічно ослаблених постсоціалістичних країн участь в глобальних економічних конфліктах є надто ризикованою. Виходить нібито так, як у старому польському прислів’ї: «Wstempił do piekła bo po drodze bylo» («Вступив до пекла, бо по дорозі було»). Де ж вихід? Ринкової автаркії вже не існує. Глобально орієнтована ефективна національна стратегія розвитку та її успішна реалізація шляхом створення високоефективної, конкурентоздатної, мобілізаційної системи державного менеджменту є безальтернативним виходом і способом вирішення їх історичних завдань розвитку. Найвищим імперативом такої інтеграції для України є інтеграція в Євросоюз і системна модернізація.

Деякі постсоціалістичні країни вже успішно розробили і реалізували національні глобально орієнтовані стратегії розвитку і забезпечили собі прогресивний конкурентоспроможний та безпечний соціально-економічний розвиток. Такі постсоціалістичні країни, як Словенія, Чехія, Словаччина, Польща, Хорватія, Угорщина в рекордно короткі строки реформували інституційні, галузеві й економічні та соціальні структури і інтегрувались в Євросоюз як рівноправні партнери. Пострадянські країни вражає тяжка інерція традиційного державного централізму, індустріалізму, бюрократизму, державної корупції чиновників виконавчої влади, що призвело до формування кланово-мафіозних структур, блокування розвитку народного підприємництва, зубожіння населення до рівня тотальної бідності. В Україні сьогодні 85% бідних громадян і 5% – міліонерів. 2% громадян зосередили в своїх руках 80% капіталу. Так дальше продовжуватись не може. Економіка приватно-індустріальної наживи стала анахронізмом безпечного розвитку.

Більшість громадян вже розуміють причини української національної трагедії. Суть її в узурпації влади, захопленні всенародної власності, уникненні олігархів від оподаткування і соціальної відповідальності. Доведена до критичної, соціальна напруга в суспільстві доведена до стану непримиримого конфлікту, який неминуче призведе до соціального вибуху. Якою буде нова народна революція покаже найближчий період. Але її неминучість очевидна. І це явно не обмежиться терапією, а сягне корінних питань розвитку суспільства, таких як ренаціоналізація колишніх стратегічних державних підприємств, прогресивне оподаткування багатств і капіталів, введення екологічних і соціальних податків на бізнес, оподаткування вивозу капіталів і оподаткування вже вивезених в офшори національних капіталів України, підвищення заробітної плати і пенсій, конфіскацію набутого за рахунок корупції майна чиновників. Для реалізації таких заходів потрібно сформувати уряд національного порятунку, усунувши від влади уряд міліонерів.

Негативні соціально-економічні наслідки і незворотній характер розвитку світ-системи глобалізму закономірно викликають питання про саму можливість відродження і розвитку України поза рамками інтегративних систем в статусі «голої серед вовків».

Реалізація сучасного Українського державного проекту відбувається у все більш жорстких умовах експансії світ-системи глобалізму. Глобалізм як новий світопорядок і нова світосистема визначатиме долю людства в ХХІ ст., коли система глобалізму остаточно набуде ознаки нової соціально-економічної формації і нового суспільно-політичного ладу. Виникла нова форма експлуатації – глобальна експлуатація національних економік і національних капіталів з боку глобального капіталу, яка форсовано посилюється. Протягом усього ХХІ ст. питання, очевидно, стоятиме так: чи зможуть існуючі світові цивілізації і нації-держави вистояти під могутніми ударами цієї нової тотальної мегасистеми? Чи зможе людство перейти до формування принципово нової, ноосферної філософії розвитку системи економіки?

Ринковий фундаменталізм як економічна філософія і реальна соціально-економічна практика в поєднанні зі злоякісною світ-системою тотального світового економічного глобалізму невблаганно стає головною загрозою і викликом нової ери. Створена небачена в історії людства система силового глобалізму в найкоротший історичний період, всього за 35-45 останніх років, призвела до небаченої глобальної кризи – першої нециклічної кризи глобального капіталізму, – інтегрованої кризи не надвиробництва, а комбінованої кризи надвиробництва і монополізованого надспоживання. При нинішньому глибокому падінні довіри до глобального топ-менеджменту, дисбалансах в світовій економіці, пов’язаних з надвисоким|замежний| рівнем глобального спекулятивного капіталу, ця криза неминуче стане незворотною і перманентною. Наслідки її незворотні. Бо в ній закладений внутрішній конфлікт розвитку і механізм саморуйнування світ-системи глобалізму. Суть цього механізму – в доведеній до крайності системі монопольної експлуатації світу за допомогою надспоживання матеріальних, фінансових та інтелектуальних ресурсів в украй обмеженому колі країн-гегемонів і, передусім, в США.

Вступаючи в ХХІ ст., світ зіткнувся з проблемами, до системного осмислення яких він не був та ще й досі не є готовим. Серед них найважливіше місце належить баченню перспектив ефективного і безпечного економічного розвитку за умов загострення ресурсних та екологічних проблем планети, поглиблення протиріч і конфліктів глобальних трансформацій – домінуючої тенденції розвитку світового господарства.

На цьому фоні реалізація Українського державного проекту ХХІ ст. в умовах силової системи глобалізму і форсованої ТНК глобальної економічної експансії є не лише національним, а й європейським проектом. Безальтернативною проблемою цього проекту є, без сумніву, низька глобальна конкурентоспроможність української нації й держави, української економіки, українського суспільства. Питання стоїть так: або протягом наступних 15-20 років Україна зможе відповісти на виклики сучасності і стати висококонкурентною європейською державою, або, в противному випадку, вона стане будівельним матеріалом для м’яких ліберальних глобальних імперій або системи ультрамодерного імперіалізму в формі світ-системи глобалізму. Особливість ситуації української нації в тому, що вона лише починає формувати в собі такі запобіжники, як національна свідомість, національна держава, національна економіка, а ефективного дер­жавного антикризового менеджменту і національної стратегії розвитку ще немає.

Тому Україна приречена на те, щоб розвиватись у жорсткому глобальному оточенні. Для нашої держави виникають три особливі стратегічні проблеми. Перша – зв’язки «Національна держава Україна – країни- глобалізатори», друга – «Національна держава Україна – глобальні корпорації», третя – «Національна держава Україна – внутрішні (національні) корпорації». Виникає і стає реальною і четверта проблема – «Національна держава Україна – економічна світ-система глобалізму».

Глобальна доля України не може не викликати особливих побоювань, оскільки вона виявилася не готовою ні до глобальної конкуренції, ні до глобальної інтеграції. Включення України в глобальні інтеграційні процеси одночасно з її включенням у регіональні, європейські інтеграційні процеси пов’язане з величезними ризиками і загрозами. І все-таки шлях України в глобальний простір є неминучим і безальтернативним. Суверенна держава такого масштабу, місця і геостратегічної ролі не може залишатися в самоізоляції, тому що це означало б не захищеність, а консервацію відсталості, низької міжнародної конкурентоспроможності і повну деградацію. З другого боку, європеїзація України здатна посилити Європу, якій також загрожує хронічна криза і занепад. Україна повинна знайти в собі сили і зайняти важливе місце в новому світопорядку вже в першій чверті ХХІ ст. В сучасному трансформаційному лабіринті кожна країна має свій критичний, єдиноефективний і конкурентоспроможний шлях роз­витку, який повинен бути покладений в національну стратегію розвитку. Глобальна доля України буде залежати від її спроможності знайти свій не хаотичний, а системний шлях розвитку, нову інтегровану синергетичну модель розвитку, модель глобального інтегрування.

Український народ вистраждав своє право на прогресивний розвиток, на справедливе демократичне суспільство, на добробут. Гарантією майбутнього успішного розвитку України можуть стати велика потенційна сила об’єднаної праці всього народу і науково обґрунтована стратегія випереджаючого інтелектуально-інноваційного розвитку. Це і є український шлях розвитку і прогресу.

Бути чи не бути Україні успішною і передовою європейською державою в ХХІ ст.? Відповідь на це питання вимагає критичного аналізу і безпощадно об’єктивної оцінки існуючого стану розвитку нової української держави. При цьому ми повинні виходити з нової ролі держави в умовах транзитивних суспільств, особливо враховуючи надпотужну агресивність системи глобалізму, що вже володіє світом. Ця нова роль держави рельєфно проявляється, коли ми говоримо про такі вирішальні напрями, як інтеграція в регіональні структури; безпека розвитку в розумінні переходу від застарілого традиційно індустріального типу розвитку до постіндустріального, технотронно-інформаційного розвитку; нова якість розвитку в розумінні поступової відмови від тотальної економіки наживи до економіки соціального солідаризму; сталість і стабільність розвитку як способу виживання цивілізацій. Головний висновок, який неминуче випливає на основі багатокритеріального аналізу, є досить драматичним для України: після першого дуже складного періоду формальної державної незалежності України зусилля української нації і держави ще не призвели до такого стану, коли так звана «точка повернення» до старого пройдена, а незалежність і реальна повноцінна суверенна державність стали найбільшими і незворотними цінностями, що консолідують суспільство на реалізацію нових проектів і стратегій розвитку. Теперішня економіка України, з її розваленою й «лежачою» промисловістю, з неймовірно низькою технологічністю, відсталою організацією виробництва і низькою продуктивністю, не може витримати іспитів і навантажень глобальної конкуренції з її особливо високими критеріями ефективності.

Україна як нація-держава має унікальний, але останній шанс у XXI ст. використати національні і глобальні резерви поступу. За його межами шансів для України немає, або вони стануть малими. В умовах нинішніх кризових потрясінь особливо важливим, невідкладним завданням держави, української еліти і громадян є формування нової об’єднуючої національної ідеї, визначення національних інтересів, розробка національної стратегії розвитку.

Суверенна державність, модернізація, економічні та соціальні трансформації, інтеграція і глобальна конкурентність повинні бути реалізовані у першій третині ХХІ ст. Якщо за цей історично жорсткий період Україна не стане активним і сильним суб’єктом європейських і глобальних відносин і процесів, то вона перетвориться в об’єкт таких відносин.

Дехто каже, що Україна сьогодні не готова до модернізації. Це неправда. Будь-яку країну в будь-якому стані можна вивести з руїни і поставити на шлях успішного розвитку. Для цього треба мати, з одного боку, могутню націю-державу як розробника національної стратегії і організатора мобілізації сил та ресурсів країни, а з другого боку, – солідарність, єдність і сильний дух нації, національну ідею й мрію.

Інтеграція через конкурентоспроможний розвиток – ось стратегічне гасло для України. Проблема міжнародної конкурентоспроможності України в глобальному світі може бути вирішена лише через інтелектуалізацію соціально-економічного розвитку. Незважаючи на кризові явища перехідного етапу державотворення, ставши на шлях модернізації і демократичної солідаризації суспільства, Україна зможе забезпечити свій прискорений, якісний розвиток навіть в найжорсткіших умовах глобалізму.

Модернізація країни – це свідомий вибір держави. Сьогодні у глобальну економіку можуть увійти тільки ті, хто зумів створити унікальний продукт для світового ринку або зумів зробити якийсь украй необхідний продукт по найдешевшій ціні. Входження в глобальну економіку здійснюється шляхом технологічного прориву, шляхом виняткової творчої можливості геніїв, які створюють такий прорив. Перед Україною стоїть завдання саме такого прориву. Поєднання досягнень міжнародного теоретичного та практичного досвіду з національними особливостями країни дадуть змогу розробити концепцію, яка дозволить забезпечити високі темпи економічного зростання.

Для успішної інтеграції України у європейський і світовий економічний простір варто наближати основні критерії власного розвитку до світових стандартів. І тут необхідна планомірна й системна наполеглива робота.

Нині перед усіма країнами, в тому числі і Україною, гостро постала потреба запустити механізми усталеного розвитку, здійснити вкрай необхідні структурні та інституційні перетворення для підвищення ефективності економічної і соціальної політики держави з метою забезпечення конкурентоспроможності  національної економіки за рахунок випереджаючого науково-технологічного прогресу й інноваційної складової економічної системи.

Головна перешкода на шляху розвитку сьогодні – повна невідповідність рівня і «калібру» теперішніх державних лідерів масштабам і рівням сучасних завдань, що стоять перед Україною. Вирішальними будуть висока мобілізаційна здатність, наявність політичної і державної волі. Україні, передусім, необхідне компетентне, патріотичне, працездатне керівництво, яке було б здатне оперативно і послідовно приймати необхідні рішення і забезпечувати їх виконання. Без великої політичної волі на найвищому державному рівні і без надзвичайних заходів та зусиль Уряду і всього народу вивести Україну з кризи з одночасним приведенням переорієнтації її розвитку на новий щабель якісного, інтелектуального розвитку не вдасться.

У провідних західних країнах проходить не згортання економічної ролі держави, а зміна її господарських функцій в бік більш активної участі в боротьбі за світогосподарські позиції «своїх» глобальних корпорацій. Це багатократно посилює і освячує глобальний державно-корпоративний економічний імперіалізм.

Сьогодні держава Україна не має комплексної державно-корпоративної системи управління. Вона надто зосередилась лише на злоякісній функції митаря – збирача податків. А все інше є неконтрольованим, некерованим, хаотичним розвитком, вигідним лише олігархічним кланам. Є зрозумілою гірка економічна іронія академіка НАН України Ю.М. Пахомова: «В Україні державному керівництву легко, воно, відпустивши віжки, іде, куди попало. Але це обертається злом для народу. А щоб створити дійсно рятівний для країни крупнокорпоративний центризм, необхідні і величезний труд, і винахідливість, і навіть мужність. І звичайно ж, здатність надавати перевагу інтересам нації над особистими, корисними інтересами» [13].

У США та інших країнах Заходу навіть у нових умовах глобалізації продовжує діяти стратегічний постулат Нобелівського лауреата В.В.Леонтьєва: «Щоб народногосподарський корабель набрав швидкість і не збився з курсу, потрібні як паруси приватного підприємництва, так і штурвал загальнонаціональної економічної стратегії» [14]. Корпоративний менеджмент без реальної загальнодержавної економічної стратегії є неконкурентоспроможним.

Тут ми наблизились до ще одного уроку і стратегічного висновку для сучасної України – не всяке державне регулювання економікою є благом, а лише ефективне, яке є конкурентоспроможним у новому глобальному середовищі. Такої системи державного контролю й регулювання економікою Україна у нас все ще не має. Перед Україною з усією гостротою постала проблема кардинальної модернізації економіки держави. Держава має визначити, на яких напрямах будуть сконцентровані її зусилля найближчими роками. Передусім, необхідно різко зменшити залежність держави від зовнішньої кон’юнктури, зокрема, від зовнішніх джерел постачання енергоресурсів і від іноземних фінансових ринків, тобто від того, на що вона не здатна впливати.

Реальна модернізація економіки України потребує значних, як економічних, так і адміністративних зусиль і включає цілий ряд заходів, а саме: всебічне сприяння розвитку наукоємних секторів господарства, зокрема, збільшення інвестицій у високотехнологічні сектори економіки; заміщення зношеного фізичного капіталу, підвищення ефективності переробних галузей і розвитку інфраструктурних секторів господарства (транспорту, зв’язку, комунікацій, фінансів, послуг); забезпечення енергоефективності виробництва, різноманітності джерел постачання енергії і збільшення використання її поновлюваних джерел; розвиток нано-, біо-, ядерних, космічних технологій і телекомунікацій; розвиток і широке застосування стратегічних інформаційних технологій тощо. Останнє особливо важливо, з огляду на те, що інтернет і КІБЕР-ЗМІ стали новим театром бойових дій в тотальній інформаційній і комунікаційній війні, що не припиняється ні на мить.

Інновації є надзвичайно важливими для країни: вони роблять її економіку ефективнішою, збільшують експортний потенціал країни, підвищують якість життя її громадян, піднімають престиж держави на міжнародній арені. Сьогодні саме стратегічні інновації держави дуже часто визначають рівень її конкурентоспроможності і зумовлюють економічну безпеку.

В Україні інновації ще не стали визначальним фактором у виробництві. Більше того, стан інноваційної діяльності в Україні можна визнати кризовим. Зростає низькими темпами, а в деяких галузях промисловості постійно скорочується, частка підприємств, які впроваджують нові технологічні процеси. В Україні за останні 20 років склалася така ситуація, що підприємства в основному розвивалися на старій технологічній базі, не інвестуючи в науково-технічні розробки. Більшість великих підприємств зосереджені в металургії, тобто в такій галузі, де можна було заробляти, не вкладаючи кошти в сучасні технології.. Менеджмент наших підприємств ще не вважає витрати на новітні технології вкрай необхідними, відкладаючи інновації до повної амортизації вкладеного капіталу. Відбувається переважно кількісне оновлення основних фондів промислових підприємств без впровадження новітніх технологій та досягнень науково-технічного прогресу. Надзвичайно низький рівень інноваційних витрат (1,2–1,6% від операційних витрат у 2004-2010 рр.) не може мати серйозного впливу на прибутковість підприємства. За даними Держкомстату України, у 2010 р. питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової становила 4,8%, лише 10,7% промислових підприємств (в 2000 р. – 15%) впроваджували інноваційну продукцію – нову як для ринку, так і для самого підприємства, тоді, як в Євросоюзі цей показник перевищує 75%.

Інтеграція економіки України в глобальний простір потребує створення особливих умов «інвестиційного середовища» для залучення глобальних високотехнологічних інвестицій і для утримання в країні та реінвестування вироблених прибутків. Відсутність прогресу з інноваціями в Україні пов’язана з неефективною, відсталою структурою її економіки. Спроби переорієнтовувати промислову політику на впровадження новітніх технологій зіткнулися з надзвичайно низькою сприйнятливістю до інновацій всієї безнадійно застарілої та відсталої виробничої структури. У зв’язку із цим, на передній план економічної політики виходить завдання створення інноваційної інфраструктури, що забезпечує впровадження новаторських ідей і результатів науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) в бізнес-проекти. Найважливішою характеристикою інноваційної економіки є постійний попит на нововведення. Саме попит задає орієнтири і стимули інновацій. В таких умовах саме бізнес має стати головною рушійною силою для впровадження інновацій. Потрібна продумана державна політика прямої інвестиційної підтримки інновацій. Необхідно модернізувати систему прямої державної інформаційної підтримки інноваційних процесів, створити надійну систему технологічних передбачень та кон’юнктурних досліджень ринкового попиту на науково-технічну та інноваційну продукцію. Не містечковий протекціонізм і економічна ізоляція, а зміцнення міжнародного економічного співробітництва та інтеграція – ось шлях до подолання економічних труднощів. Розширення ринків і конкуренції сприятиме появі в країні попиту на модернізацію.

Вкрай необхідна структурна перебудова економіки України не може бути здійснена в стислі терміни. Для цього потрібний комплексний системний підхід з використанням продуманої фіскальної і грошово-кредитної політики, з переходом на нові технології і заміною основних виробничих потужностей (причому потрібно це робити на вітчизняній технологічній базі, щоб не потрапити в цілковиту технологічну залежність від розвинених країн). При зношених і низької якості основних фондах виробництва неможливо підтримувати високу якість людського капіталу. Проблема полягає в тому, щоб зробити ефективнішими базові сектори економіки, що створюють основну частину ВВП держави, паралельно забезпечуючи розвиток інфраструктурних галузей. В кожному випадку рішення повинне ухвалюватися індивідуально – з урахуванням особливостей даної галузі або території.

Агропромислове виробництво в Україні на сучасному етапі розвитку держави має ключове значення для її економіки і є основною бюджетоформуючою галуззю. Україна володіє значними конкурентними перевагами над багатьма країнами світу в розвитку сільськогосподарського виробництва, оскільки має могутній природно-ресурсний і техніко-економічний потенціал для розвитку аграрно-промислового комплексу. Проте протягом останніх років ресурсна база агропромислового комплексу України неухильно скорочується, а саме: скорочуються посівні площі, поголів’я худоби, знижується врожайність сільгоспкультур і продуктивність тваринництва, продуктивність і ефективність сільськогосподарського виробництва та забезпеченість сучасними агротехнологіями. Однією із ключових проблем агропромислового виробництва України досі є низький ступінь освоєння підприємствами сучасних інноваційних технологій, через що у галузі автоматично унеможливлюється процес зниження собівартості сільськогосподарської продукції та зростання її якості й безпечності, які б відповідали міжнародним стандартам. Україні вкрай необхідні сучасна система збереження, транспортування і доставки сільгосппродукції. Головним пріоритетом в економіці села мають стати запровадження європейських механізмів і методів підтримки виробництва, формування прозорого ринку сільськогосподарської продукції та продовольства, забезпечення повноцінного довгострокового кредитування під повний технологічний цикл, включаючи закупівлю сільгосптехніки. Все це створює структурно-технологічні проблеми, що вимагають термінового вирішення.

Постіндустріальна глобальна економіка відрізняється від економіки минулого століття тим, що не має і не може мати завідомо «відсталих» галузей. Навпаки, з’являється реальна можливість розповсюдження новітніх технологічних досягнень на традиційні галузі, зокрема, агропромислове виробництво, металургію, перетворення їх в інноваційні. Але це потребує величезних інвестицій і ефективного інноваційного менеджменту.

У числі головних завдань модернізації економіки України – підвищення енергоефективності і міжнародної конкурентності. Надмірна енергоємність і надмірне, в значній мірі, штучне надспоживання енергоресурсів структурами нашої економіки робить її глобально неконкурентоздатною. Крім того, саме в країнах, де проводяться заходи, спрямовані на підвищення енергоефективності, змінюється саме ставлення до природних багатств, які повинні залишатись народною власністю. В Україні газ, нафта розкрадаються олігархами. Держава повинна диверсифікувати джерела енергозабезпечення, знизити питомий та абсолютний рівень енергоспоживання майже в 2 рази до середньоєвропейських стандартів. Україна повинна перейти до використання власних енергорезервів і забезпечити успішну реалізацію стратегічної програми неоіндустріалізації. На цій основі, спираючись на резерви розвитку малого бізнесу, Україна повинна здатна забезпечити середньорічні прирости ВВП у межах 15%, що дасть змогу формування національних інвестиційних фондів для прориву на міжнародних ринках.

Неякісні і надто оптимістичні прогнози, зроблені в 90-ті роки ХХ ст., спровокували низький рівень планування і реалізації в Україні економічних реформ, що, зрештою, призвело до руйнівних урядових дій. Ні структура витрат, ні технологічна і міжгалузева структура України серйозним чином не змінилися за двадцять років, за винятком тільки тієї обставини, що широко розвивався банківський сектор, фінансові трансакції, збільшилася частка торгівлі, експорту в складі ВВП. Фактично відбувалася деградація структури економіки України – погіршення її міжсекторних пропорцій (не на користь виробничих секторів). Результат – деіндустріалізація і промислове опустошення України, її економічний занепад. Структурні зміни, що відбувалися, ніхто не планував і не направляв, а структурна політика була підмінена макроекономічною політикою так званої фінансової стабілізації. У короткий період економічного зростання основна мета уряду зводилася не до виправлення диспропорцій економічної структури, а до підвищення рівня життя вкрай зубожілого населення. Україна, колишня надрозвинута індустріальна країна, за даними ООН, перетворилася в країну, що розвивається, і розвивається погано.

Світова фінансова система, зазнавши кризового шоку, перенастроюється, готуючись до нової (і не останньої) хвилі глобальної кризи. Однак банківська система України залишається дуже слабкою і не може не тільки претендувати на помітну роль на міжнародних фінансових ринках, але навіть забезпечити поточне стабільне економічне зростання в Україні. За оцінкою чутливості до макроекономічної нестабільності Fitch, Банківський сектор України має високий ступінь ризику і йому привласнена 10 категорія, до якої відносяться найбільш слабкі й вразливі банківські сектори в світі (разом з Болівією і Венесуелою). За оцінкою фінансових ризиків, Україна потрапила в десятку країн з найбільш високим ступенем фінансового ризику в світі [15]. Останні події підтвердили цей висновок.

Кількість банків з іноземним капіталом в Україні невпинно зростає. Ця глобальна банківська експансія може призвести до ситуації, за якої нерезидентські банки зі своїм капіталом підпорядковують усі пріоритетні галузі економіки. Ліберальні вимоги до відкриття в Україні філій іноземних банків призведуть до того, що з часом більшу частину банківських операцій буде зосереджено саме в них, що стане прямою загрозою національній безпеці держави.

Українська банківська система де-факто виходить з-під контролю НБУ в руки глобальних транснаціональних корпорацій, які керуються своїми власними інтересами, які далеко не співпадають з інтересами Української держави. Але проблема не тільки в цьому. Внаслідок нових кризових тенденцій самі ТНБ поступово переходять під опосередкований контроль своїх урядових структур. У результаті цього, політика українських банків з іноземним капіталом відображатиме інтереси конкретних національних держав-лідерів глобалізації, що надзвичайно небезпечно. Є всі ознаки активізації в Україні могутніх структур євро-азійського глобалізму.

В України є шанс у перспективі стати привабливим фінансовим ринком для світового капіталу, особливо інвестиційного. Для цього потрібно створити належну інфраструктуру фінансового ринку. Проте вкрай важливо раціональне для держави вкладення коштів. Розмір державного і корпоративного боргу невпинно зростає, та проблема полягає не тільки в розмірах запозичень, а в їхньому використанні, адже кошти, які надходили в Україну, в основному йшли на споживчий ринок, стимулюючи, таким чином, імпорт товарів. Тому зовнішній приватний борг країни наростає, а структура економіки і виробничі сектори продовжують руйнуватися та деградувати, втрачаючи позиції навіть на внутрішньому ринку.  Таким чином, створилася залежність від зовнішнього кредиту при порушенні механізмів внутрішнього капіталоутворення. Відрив фінансового сектора від виробничих секторів був спровокований внутрішніми інститутами і підігрівався ззовні. Він відображає структурні диспропорції світової економічної системи, відсутність дієвих обмежень й управління фінансовою системою, надмірністю фінансових інструментів і некерованістю фінансових потоків.

Іноземний капітал Україні без сумніву необхідний. Але ж зовсім не для того, щоб його «проїсти». Іноземні кредити потрібні, перш за все, для запуску процесів економічного відтворення, виробництва конкурентоспроможних продуктів, які б створювали нову додану вартість в українській економіці, сприяли наповненню державного бюджету та створенню нових робочих місць. Державі необхідно створити механізми, щоб кредити йшли на розвиток економіки, а не на її руйнування і підрив національної безпеки.

Реформування фінансової системи України змогло б допомогти вирішити одну з головних сьогоднішніх загроз – незбалансованість пенсійної системи. Багаторічне невирішення і відкладання проблем пенсійної системи – головна загроза макроекономічній стабільності в майбутньому. Для сучасної (постіндустріальної) моделі розвитку держави характерне постійне зростання соціального навантаження на бюджет.

Постіндустріальна модернізація економіки повинна бути спрямована, передусім, на розвиток людини як головної суспільної цінності. Але головне полягає в тому, що соціальна стабільність є необхідною умовою і основою для успішної модернізації держави та її економіки. Структурна проблема розвитку держави зводиться до того, щоб розвинути і в повному обсязі задіяти потенціал людського капіталу, збільшивши частку його вкладу в національному багатстві України.

За останні два десятиліття вплив науки та використання вітчизняних наукових розробок в економіці нашої держави катастрофічно знизився. Це пов’язано з реальним витісненням науки з числа державних пріоритетів. Нинішні наукові і навчальні заклади – вкрай зношена лабораторна база, старіючі фахівці і втрачені наукові школи. Ми маємо дуже мало таких наукових результатів, які могли б гідно представити нашу країну в світі. Головними причинами такого жалюгідного стану є мізерне бюджетне фінансування і падіння престижності наукової праці. Рівень фінансування всієї науки нашої держави становить менше ніж 0,5% ВНП замість 1,7%, зазначених у законі про науку. Це найменша частка державного бюджету за останнє десятиріччя і найнижчий показник серед усіх європейських держав. Недофінансування науки призводить до того, що вона перетворюється на витратну сферу, тоді як за інших умов вона могла б виконувати роль головного джерела економічного зростання країни. Таким чином, Україна виявилась нездатною використати свій науковий і освітній потенціали і стала донором інтелекту для інших країн. Її втягнули в сферу специфічної форми глобальної експлуатації. Патентна система і захист національних наукових пріоритетів та результатів не діють.

У суспільстві розгорнулася гостра дискусія щодо майбутнього науки та шляхів її реформування й розвитку. В різних країнах організація науки має свої особливості. Маючи поганий досвід бездумного реформування, а фактично руйнації економіки держави на початку 90-х, треба братися до реформ у науці надзвичайно відповідально. Модернізація науки не повинна базуватися на руйнуванні вже існуючої системи. Інакше, це може привести до повного знищення науки в нашій державі насамперед фундаментальної. Ясно і безсумнівно одне: треба створити міцну фінансову базу науки та її інтеграцію в системі крупних фінансово-промислових державних і недержавних структур, а також інтеграцію НДІ з університетами України, яких маємо вже понад 1000.

Модернізація країни – питання не тільки технологій, вона повинна охоплювати всі сторони життя суспільства. Ні економічне зростання, ні рівень ВВП на душу населення, ні показники впровадження інновацій не є визначальними характеристиками модернізації країни, головним показником є рівень розвитку людського капіталу. Головне завдання, яке стоїть перед державою, – зробити Україну комфортною для розвитку бізнесу і створити максимально сприятливі умови для самореалізації енергійних, освічених, працьовитих людей, інакше вони просто покинуть нашу країну в пошуках кращої долі. Це стосується і бізнесу, особливо високотехнологічного, який нагально потребує створення сприятливих для нього умов, чесних податкових органів, ефективної правоохоронної системи, справедливих судів. Випереджальний розвиток народного підприємництва – найвища за пріоритетністю стратегічна і невідкладна задача держави.

Для досягнення успіху в конкуренції за людину та її потенціал потрібна пріоритетна увага держави до стану галузей розвитку людського капіталу, а це, насамперед, освіта, охорона здоров’я, забезпечення житлом, стан навколишнього середовища.

Необхідно терміново підвищувати якість загальної і вищої освіти. Нескінченні реформи системи освіти, які чомусь кожний новий український уряд прагне здійснити в першу чергу. Безконтрольне розмноження так званих інститутів та університетів, бездумне запозичення чужих експериментів, вже призвели до тяжких наслідків. Навколосвітня бюрократія процвітає, а фінансування навчальних закладів катастрофічно зменшується. До того ж варто згадати жалюгідну заробітну плату вчителів, пониження статусу і авторитету викладача та ганебну «комерціалізацію» всього навчального процесу. Ще трохи експериментів, і вже не залишиться в країні Учителя, Професора, Університету, а буде суцільний «ринок освітніх послуг». Все це шлях в нікуди, а не до «суспільства знань».

Реформа охорони здоров’я повинна забезпечити ті соціальні стандарти, які стають сьогодні конкурентною перевагою країни, підвищують її привабливість. 25 років тому ВООЗ визнала нашу систему первинної медичної допомоги найкращою в світі. Нинішній важкий стан нашої медицини викликаний, передусім, незабезпеченістю наших лікарів сучасним діагностичним і лікувальним обладнанням, мізерним фінансуванням. Вкрай необхідно відновити сільську медицину, яка вщент зруйнована. Потрібно відродити зруйновану національну медичну промисловість, особливо фармацевтичну, яка, в свою чергу, є дуже важливим майданчиком для інноваційного розвитку і адаптації новітніх технологій.

Реформа медицини має проводитись не заради самої реформи. Здоров’я працюючого населення має стояти понад усе. Люди, які не можуть отримати якісну медичну допомогу зараз, які відкидають здоровий спосіб життя, – серйозне гальмо економічного прогресу в недалекому майбутньому. Необхідно стимулювати людей до здорового способу життя, а лікувальні установи – до якісного виконання своїх обов’язків.

Вкрай необхідне вирішення проблеми житла. Для цього необхідно розгорнути масштабні програми будівництва якісного і доступного житла для більшості громадян. Іпотечна система в Україні повинна стати важливим пріоритетом Уряду.

Неприхованим пріоритетом діючої чинної влади стала далеко небезкорисна підтримка крупного капіталу, який тісно переплівся з владою. Небачене по розмаху збагачення невеличкої частини населення, різке зростання нерівності за доходами, правами і можливостями викликають апатію, роздратованість та агресію населення. В країні посилюється соціальне напруження, зростає демотивація людей до чесної і сумлінної праці. Запобігти цьому не можна тільки за допомогою виховання, розвитку моральних засад в суспільстві, але, насамперед, завдяки правильному формуванню структури економіки, включаючи справедливий розподіл матеріальних благ, зарплат, доходів, пенсій.

Зрозуміло, що завдяки нагромадженню проблем період модернізації країни є тривалим, а вирішення структурних проблем передбачає наявність чіткої і послідовної стратегічної програми урядових заходів й добре продуману та організовану систему державного планування й прогнозування. Система стратегічного планування повинна виходити навіть не з необхідності планування і проведення структурної політики. Потрібно виявити базисні структурні диспропорції в розвитку української економіки та зайнятися проектуванням нової економічної системи, адаптованої до жорстких умов безпечного розвитку в умовах глобальної кризи, яка стає перманентною.

Немає в світі слаборозвинутих країн, є слаборозвинуті і непродуктивні уряди. Будь-яку країну можна вивести з економічної прірви на шлях розвитку. В умовах колишнього СРСР Україна була провідним локомотивом розвитку. Вона змогла досягти світових рекордів розвитку у випуску продукції на душу населення. Це було перше «економічне диво». Україна здатна його повторити і в майбутньому. Для цього потрібно зупинити процеси промислового опустошення і провести якісну нову індустріалізацію економіки. В реалізації Стратегічної програми промислового відродження, нової індустріалізації і реіндустріалізації Україна може стати повноправним стратегічним партнером Росії, Білорусі та Казахстану, які неминуче стануть на шлях неоіндустріалізації всіх секторів національної економіки.

Запропонована лідерами Української наукової школи глобалістики концепція глобально-орієнтованої національної стратегії України, рекомендації щодо реалізації інтелектуально-інноваційних стратегій розвитку в умовах світ-системи глобалізму повинні знаходити практичне втілення, в тому числі і в законодавчих проектах.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка