Національний культурний центр України — Шевченків дім у Москві Москва 2014 Передслово генерального директора



Сторінка1/57
Дата конвертації08.11.2016
Розмір9.14 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   57


Національний культурний центр України —

Шевченків дім у Москві


Москва
2014
Передслово

генерального директора
Назва цієї книги відображає саму суть історичного призначення Національного культурного центру України в Москві — бути справді Шевченковим домом у російській столиці, що пропагує українську мову, культуру, духовність українського народу.

Книга вийшла напередодні великого свята — 200-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка і є нашим своєрідним звітом про творчу роботу в передювілейні роки.

Поетична спадщина Великого Кобзаря, давно подолавши національні межі, ввійшла до скарбниці світової літератури. Мудрий Олесь Гончар писав, що правда «Кобзаря», як правда Святого Письма, для людства ніколи не припаде пилом, не згасне. Шевченко відкрив світові Україну, розкрив її душу, героїчні і трагічні сторінки її історії, просвітив неминучу свободу і «добру славу, славу України» в історичній перспективі.

Палке слово Шевченка, пройняте безмежною любов’ю до свого народу, і нині залишається життєдайним джерелом, потужним стимулом національного і духовного відродження незалежної України. Слушно кажуть, що Шевченко — це код нації, а в його Слові — невпокореному, живому і невмирущому — закодовані генетичні основи української духовності.

У 1844 році Шевченко написав у Москві один зі знакових своїх творів — вірш «Чигрине, Чигрине…», в якому навіки сформульовано Шевченкову максиму: серце розірвати, але не проспати Україну! В ім’я цього ми й працюємо!

Читач тримає в руках шосту книгу про діяльність Культурного центру України в Москві в ХХІ столітті. Якщо відслідкувати тенденцію в цій важливій справі, то стане зрозуміло, що перші дві книги написав сам генеральний директор1, адже в колективі тоді не було іншого журналістського чи письменницького пера. Наступні дві праці були частково складені з публікацій українських і російських журналістів, але переважна частина тексту знову-таки належала директору2. Зате п’ята книга вже була створена нашими молодими працівниками3. І ця прекрасна тенденція підтверджується працею «Національний культурний центр — Шевченків дім у Москві».

Молоді автори написали про те, що зроблено ними та їхніми колегами. Їм вдалося показати системність і масштабність, розмаїтість і багатобарвність діяльності Національного культурного центру України в Москві. Вони зуміли відобразити, як у Шевченковому домі на Арбаті в історично нових умовах нарешті здійснюються мудрі й пророчі слова Кобзаря: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Їх можна було б вирізьбити на вході до Національного культурного центру України. Бо ж не хуторянську відособленість від світової цивілізації та загальнолюдських цінностей мав на увазі Кобзар. Як влучно зауважив Михайло Грушевський, 150-річчя з дня народження якого готується відзначити Україна, в устах Тараса Шевченка «оборона людських прав свого народу не переступила ні на волос пошани чужих людських прав, — і любов до України в ньому зливалася гармонійно з любов’ю до людини, обіймаючи на ґрунті здобутих національних прав не оргії національного егоїзму, а сильні підстави любови і братства».

Разом з авторами приходимо до висновку, що Центр є унікальною, справді вивіреною на конкретних справах моделлю для подальшого розгортання цивілізованого діалогу культур — української і російської. Його постійна робота в самому серці Москви значною мірою компенсує історичну несправедливість, за якою українська культура в Росії представлена набагато менше, ніж російська в Україні.

Очевидно, що культурні зв’язки між Україною і Росією все більше становлять важливу складову частину політики добросусідського співробітництва між двома державами. Вперше за багато століть незалежна Україна стверджує себе справді самостійною державною культурною політикою за кордоном. Ми горді з того, що знаходимося на вістрі цієї роботи.

Володимир Мельниченко,

генеральний директор

Національного культурного центру

України в Москві,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Розділ 1
Увічнення пам’яті Тараса Шевченка в Москві

(виступи, статті, інтервʼю генерального директора Володимира Мельниченка)

Ходіння по меморіальну дошку

Двадцятого березня Тарас Шевченко побував у свого давнього приятеля Аполлона Мокрицького, який мешкав на вулиці М’ясницькій, 21 в Училищі малярства, скульптури та архітектури, де викладав. Училище знаходилося в будинку Івана Юшкова, — генерал-поручика, який за часів Катерини ІІ побудував собі чотириповерховий палац навпроти колишньої садиби князя Олександра Меншикова.

Зараз розповім прецікаву історію, пов’язану з будинком Юшкова.

У серпні 2007 року з академіком Миколою Жулинським ми звернулися до Президента України Віктора Ющенка:

«Культурний центр України в Москві випустив у світ книгу «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» та карту перебування поета в місті. Це дає змогу науково обґрунтувати потребу відкриття першої в російській столиці меморіальної дошки, присвяченої Т. Г. Шевченкові, на будинку, в якому він побував, а саме: вул. М’ясницька, 21.

За цією адресою Т. Г. Шевченко 18 і 20 березня 1858 року відвідав свого знайомого, художника А. М. Мокрицького, який жив і працював у будинку Училища малярства і скульптури Московського художнього товариства. Тепер тут знаходиться Російська академія малярства, скульптури та архітектури. Враховуючи те, що в Москві немає жодної меморіальної дошки, присвяченої Т. Г. Шевченкові, вважали б за доцільне порушити на міждержавному рівні питання про її встановлення на будинку по вул. М’ясницькій, 21, адже Тарас Григорович був академіком Петербурзької Академії мистецтв.

Меморіальну дошку можна було б відкрити за Вашою участю в березні наступного року до 150-річчя перебування Т. Г. Шевченка в Москві та відвідання ним будинку на М’ясницькій, 21. Це стало б важливою подією в культурному житті України та Росії, визначною віхою у підготовці до 200-річного ювілею Кобзаря, достойним продовженням традиції відзначення Шевченкових ювілеїв у Москві».

Цей лист свідчить про сподівання, що питання все ж таки буде вирішено на найвищому рівні, найкраще під час зустрічі президентів України та Росії. Неважко було здогадатися, що в будь-якому іншому разі нам буде відмовлено. Проте, на жаль, сталося так, що лист потрапив до звичного прокрустового ложа бюрократичних погоджень, і він знову повернувся в Москву через… чотири місяці. Мені довелося писати клопотання в Департамент культури м. Москви. З невеликим скороченням воно мало такий вигляд:



Ходатайство


| 1


об установлении памятной доски Т. Г. Шевченко

на здании по ул. Мясницкой, 21

«Т. Г. Шевченко посещал Москву в 1844, 1845, 1858 и 1859 годах. Самым длительным было пребывание в марте 1858 года, когда поэт с 11 по 26 марта жил у М. С. Щепкина в Воротниковском переулке в доме Щепотьевой. К сожалению, дом этот не сохранился, как не сохранились и другие здания, в которых Шевченко останавливался или бывал.

Счастливым исключением является дом Юшкова на Мясницкой, 21, в котором находилось Училище живописи, ваяния и зодчества Московского художественного общества. 18 и 20 марта 1858 года Т. Г. Шевченко посетил здесь своего знакомого, художника А. Н. Мокрицкого, который работал и жил в училище.

Конечно, ходатайство об установлении памятной доски Т. Г. Шевченко на здании по ул. Мясницкой, 21 нетрудно отклонить, ссылаясь на непродолжительность его пребывания там или по другой похожей причине. Однако надеемся, что перевесит уважение к памяти о выдающемся украинском поэте, в жизни которого Москва “святая белокаменная” заняла важное место…

Памятная доска Т. Г. Шевченко, установленная в Москве в преддверии 200-летия со времени его рождения, подтвердит исконную традицию теплого радушия и непритворного сочувствия просвещенной Москвы к украинскому гению, станет в исторически новом времени проявлением уважения российского государства к государству украинскому, блестящим и обоснованным жестом доброй воли и мудрого великодушия, который навсегда останется в памяти украинского народа…

Стоимость изготовления памятной доски с текстом и барельефом Т. Г. Шевченко украинская сторона берет на себя».

До цього клопотання додавалася ще й «Історико-біографічна довідка про перебування Т. Г. Шевченка в Москві», в якій, зокрема, зазначалося:

«Дом Щепотьевой находился в Воротниковском переулке, долгое время считалось, что это знаменитый “Дом Нащёкина” (ныне № 12), в котором бывал и А. С. Пушкин. В этом случае легко было бы определить место установки мемориальной доски. Однако, как известно, сохранившийся доселе дом принадлежал губернской секретарше Аграфене Ивановой, о чем есть запись в “Алфавитном указателе к плану Сретенской части”: “Ивановой Аграфены Ив., секретарши, в Воротническом пер.” А дом Щепотьевой… к сожалению, не сохранился…

Учитывая доказанность посещения Т. Г. Шевченком Училища живописи и ваяния Московского художественного общества, целесообразно было бы установить памятную доску на здании по ул. Мясницкой, 21, где ныне находится Российская академия живописи, ваяния и зодчества, тем более, что Т. Г. Шевченко был академиком Российской академии художеств».

Кілька тижнів потому в Посольстві України в Російській Федерації отримали цілком прогнозовану відповідь із Департаменту культури м. Москви, в якій зазначалося, що в місті пам’ять про Шевченка «уже увековечена в достойных и высших формах»: перейменуванням у 1961 році вулиці Дорогомилівської на правому березі Москви-ріки в набережну Тараса Шевченка та встановленням пам’ятника Тарасу Шевченкові в 1964 році.

Утім, саме це жодним чином не пояснювало відмову, бо ж у нові часи не зайвими були б і нові знаки поваги до Шевченка в сучасній Москві. Основний аргумент було сформульовано так:

«В связи с тем, что Т. Г. Шевченко только бывал в Училище живописи, ваяния и зодчества Московского художественного общества у своего знакомого художника А. М. Мокрицкого (18 и 20 марта 1858 года), полагаем предложение об установке мемориальной доски недостаточно обоснованным, так как оно противоречит порядку установки государственных памятных знаков, принятому в городе Москве…

Одновременно сообщаем, что Тарас Григорьевич Шевченко являлся академиком Российской академии художеств, которая располагалась в г. Санкт-Петербурге.

Поскольку исторически достоверно, что Т. Г. Шевченко учился и жил в г. Санкт-Петербурге, полагали бы целесообразным рекомендовать Посольству Украины в Российской Федерации рассмотреть возможность увековечения памяти писателя в этом городе».

Ну що тут скажеш! Наче не в нашому документі наголошувалося, що поет був академіком Петербурзької Академії мистецтв. Нам, виявляється, нарешті про це «повідомляють…». Про лукавий характер аргументу для відмови свідчить хоча б те, що вже після нашого звернення на будинку № 44 по вулиці Сивцев Вражек на Арбаті (в ньому, до речі, бував Михайло Грушевський) встановлено меморіальну дошку на честь того, що в цьому будинку «бывал поэт Сергей Александрович Есенин» (виділено мною. — В. М.). Тож треба буде ще подолати політизований характер відмови й таки встановити меморіальну дошку Тарасу Шевченку в Москві.

Тарас Шевченко у Москві. К. : Либідь, 2009. С. 531–533.

Виступ на урочистих зборах, присвячених

196-й річниці з дня народження Тараса Шевченка,

15 березня 2010 року
Уроки на завтра
Задовго до перших відвідин Москви Тарас Шевченко написав у поемі «Катерина» таємничі рядки, певно, напророчені його генієм:

Побачимо, почуємо…

А поки — спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись —

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повірять!

Кому ж, як не Кобзарю, вірять нині українці?! Та чи усвідомили ми Шевченкові уроки, здобуті ним у Москві?

Насправді, на пізнавальному шляху нації до Тараса Шевченка ще тільки чекає на нас усвідомлення того, що в його житті і творчості Москва важила набагато більше, ніж ми досі думали. Наприкінці другого Шевченкового століття, що співпадає з початком нового тисячоліття, мусимо визнати, що історія Тарасових зустрічей з Москвою і «Московщиною» нас майже нічому не навчила. Інакше в українських відносинах із ними в історично нових умовах було б набагато більше Шевченкового здорового глузду і втіленої в поетові народної мудрості.

Як пише видатний шевченкознавець, наш сучасник Юрій Барабаш, «для Шевченка “Московщина” — не просто такий собі “чужий край”, сказати б, “не-батьківщина”, це край ворожий, символічна назва імперії, втілення зловісної тоталітарної, бездушної сили, яка гнобить і особистість, і цілі народи. У тому числі, до речі, й народ російський…».

Отже, «чужина» втілена Шевченком у Московщині задовго до його приїзду в Москву. Але ж Московщина — не Москва! А коли ж у Шевченковій поезії сáме Москва стала символом уособленням наруги над українською нацією? Виявляється, лише після першого відвідання міста на початку 1844 року.

Тоді, 19 лютого, Шевченко написав у Москві один-єдиний вірш, але то був «Чигрине, Чигрине...»! Вперше потрапивши в багату, процвітаючу, розкішно відбудовану після наполеонівського нашестя Москву, Шевченко відчув особливо гострий біль за бідний, занедбаний повітовий Чигирин, гідний іншої, високої долі. Бо Чигирин пам’ятав себе за Богдана Хмельницького сотенним містом, а потім — гетьманською резиденцією, фактично столицею України!

Милуючись упевнено-сильним «старим красенем Кремлем», який віками стояв велично-непорушно, український геній особливо болісно страждав за принижений Москвою Чигирин, який став убогою руїною колишньої козацької слави:

…І про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? Чого стояв?

І на сміх не скаже!!

Саме після цього поетичного катарсису Шевченко поставив у Москві перед українським народом гірке й болюче питання, на яке ми й досі не відповіли вповні: «За що скородили списами московські ребра??»

Від вірша, народженого у Москві, палахкоче в національну свідомість Шевченковою жертовною любов’ю до України:

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну.

……………………………..

Помолившись, і я б заснув…

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити,

Серце розірвати.

Отже, урок перший, як крик душі, не міг бути почутий у Москві, але вкрай важливий для нас — українців: серце розірвати, але не проспати Україну. Нині цей урок не менш актуальний, ніж у гіркому минулому.

В атмосфері бундючного першопрестольного міста поет особливо гостро відчув, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є витоком і причиною бездержавності України, насаджування українцям історичного безпам’ятства, яке паралізує волю до боротьби за незалежність:

Що ж на ниві уродилось??!

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута.

Нагадаю, що рута є символом привабливості, тож московська отрута була підступно-запаморочливою, притуплююче-дурманною. Не піддатися їй міг тільки геній, і саме Шевченкові випало «запить з московської чаші московську отруту» за весь український народ.

У «Чигрині, Чигрині…» Москва-місто не згадується, але воно вже фізично присутнє з «московськими ребрами». Та головне, що після першого відвідання міста у комедії «Сон» (1844) Шевченко покладає відповідальність за нищення України персонально на Москву:

Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає…

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу.

Фактично поет звинувачує Москву в ураженні, говорячи сучасною мовою, національного цивілізаційного коду.

У концептуальному «Великому льосі» (1845) гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який «їхав в Переяслав Москві присягати!..». Так само тяжким гріхом, який не пускає до раю, автор вважає те, що дівчина «…Цареві московському / Коня напоїла…».

Ще одну важливу згадку про Москву зустрічаємо в «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» (грудень 1845 року) в контексті гнівного засудження поетом тих перевертнів-українців, які на догоду московським панам, говорячи словами В’ячеслава Чорновола, «відкидалися від рідного народу, від його мови, культури, від його інтересів…»: «Раби, подножки, грязь Москви…»

Поет затаврував і тих українців, які «кров свою лили» за Москву й передали нащадкам «свої кайдани, свою славу».

Перебуваючи в Москві, Шевченко жорстко відізвався про будівництво храму Христа Спасителя: «Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной». Ця нещадна і влучна характеристика цілком суголосна з авторитетними оцінками відомих російських архітекторів і естетів. Але Шевченко мав у серці й свою правду, непосильну москвичам. Він інтуїтивно відчув і рішуче засудив уособлену у храмі світову державно-імперську релігійну ідею. Тим більше, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. До речі, сучасний москвознавець Лев Колодний картає Шевченка за те, що той осмілився «метнуть стрелу в голову нового кафедрального собора». Колодний напучує: «Сравнивать Храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золоченных шлемах, или с крепостью из пяти башен».

Смішно, але Шевченка й досі намагаються повчати, як треба було йому думати про московські штуки…

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Таким чином, саме Шевченко записав у генну пам’ять української нації поетичну (історичну!) інформацію про те, що Москва стала символом російського гноблення українців. І від цього нам нікуди не подітися. Бо, як справедливо вважає великий українець Іван Дзюба, росіянам і українцям ще далеко до спокійного, об’єктивного і справедливого у своїх моральних вимірах обговорення всього комплексу проблем «Україна — Росія». Цей бажаний рівень думання й оцінювання стане можливим лише в майбутньому, з досягненням Україною і Росією такого рівня рівноправності й добросусідства, коли в одного загоїться рана на колишньому великодержавному тілі і він обживеться у власних межах, без України, а в іншого зникне побоювання перед рецидивом повернення до імперської поведінки. Біблія вчить, що «для всього свій час і година своя кожній справі під небом…».

А в чому Шевченків урок? Відомо у чому: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».

Та щоб справді жити нині за цим поетовим уроком, нам треба бути мудрими. Як Шевченко! Адже його ставлення до Москви не вичерпувалося жорсткими поетичними максимами. Був ще «престольний град Москва», місто «білокаменне», красиве, привабливе й цікаве, яке Шевченко любив і знав, у якому жило чимало його друзів і знайомих. Із щоденника дізнаємося, що Москва йому навіть снилася на засланні: «Видел сегодня во сне Москву…» (7 липня 1857 року). Того ж року Шевченко радів надією: «Я в Москві побачуся з старим Щепкіним…» Від’їжджаючи з Москви, Шевченко записав однозначно, що вона була «гостинною»: «Оставил я гостеприимную Москву».

Усім цим поет завдячував, передусім, своєму другові Михайлу Щепкіну, в якого й жив два тижні у березні 1858 року. Ніхто, крім Щепкіна, в тому числі й Осип Бодянський, не міг створити такі сприятливі умови для зустрічі Тараса Шевченка зі старими знайомими, тим більше, організувати й забезпечити таку кількість нових цікавих знайомств. Досить сказати, що в московському щоденнику Шевченка названо понад 30 прізвищ, із яких 8 — це давні Шевченкові знайомі, у тому числі Бодянський, Максимович, Мокрицький, Рєпніна, Щепкін… Інші — ті, з ким він уперше познайомився в Москві. Серед них Аксакови, Афанасьєв, Бабст, Волконський, Забєлін, Кетчер, Корш, Кронеберг, Крузе, Марія Максимович, Мін, Погодін, Станкевич, Хомяков, Чичерін, Шумський… А ще залишилися не згаданими Бартенєв, Галаган, Єлагіна…

Кобзарева оцінка цього феномену однозначна: «Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться».

Сам Шевченко назвав своїх нових знайомих «московской учёно-литературной знаменитостью». І записав у щоденнику: «И что это за очаровательная знаменитость!.. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми».

Не випадково й Сергій Аксаков писав Шевченкові після їхнього знайомства: «Я так Вас полюбил…»

Напевне, траплялися випадки, коли за зовнішньою гостинністю і світською чемністю поет інтуїтивно вгадував людську нещирість і аристократичну зарозумілість. Безперечно, що не всі люди, з якими Шевченко спілкувався в Москві, поділяли його погляди, і великий українець добре бачив і знав, що не з усіма йому по дорозі. Він розумів, що часто-густо симпатії та інтерес до малоросійської теми висловлювалися людьми, які вважали Україну невід’ємною частиною Росії, а українців — російського народу. Таке ставлення до «малоросів» як органічної частини російського народу було в Шевченкові часи та і впродовж усього ХІХ століття офіційною позицією влади і переконанням більшості освічених росіян, у тому числі тих, з ким він зустрівся й познайомився в Москві. Лише генію було відкрито те, чого вони не розуміли чи не хотіли розуміти. Проте великий українець не спрощував людських стосунків, не зводив їх у побуті до класових розмежувань. Тож і нам не слід цього робити. Навчимося іншому: поет приятелював із тими, хто мав навіть протилежну точку зору, проте ніколи не заміщав свою любов до Батьківщини конформістською ввічливістю.

Про тектонічні зміни, що відбувалися у Шевченковій душі сáме у Москві, свідчить такий факт. Вісімнадцятого березня 1858 року, перебуваючи в домі Щепкіна, Тарас Григорович записав у щоденнику, що «скінчив переписування чи проціджування своєї поезії» за 1847 рік. Ішлося і про знаменитий цикл «В казематі», в якому того дня Шевченко поміняв місцями вірші так, що весь цикл уперше і назавжди став закінчуватися вогнéнними рядками:

Свою Україну любіть,

Любіть її… во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Лише після цього Шевченко поставив дату: «Москва. 1858. Марта 18». Ось найголовніший урок, як українцям шануватися в Москві. Та й в усьому світові. Національний культурний центр України є духовним наступником саме такої, достойної Шевченкової присутності в російській столиці.

У Москві для Шевченка було життєво важливо переконатися, що після десятиліття відірваності від цивілізації він був на рівні освічених московських інтелектуалів, а широчінь його культурних інтересів і духовних запитів дозволили зустріти нових і справжніх друзів:

«В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С. Т. Аксакова».

Звідси і випливає поетів урок про те, що українська нація має пам’ятати цей духовний вчинок «освічених москвичів» і залучати нинішню «московську вчено-літературну знаменитість» для творчої співпраці.

У цьому, між іншим, історичне призначення Національного культурного центру України в Москві.

Воля Божа була в тому, що прах Шевченка доправлявся в Україну через Москву. Його домовину було встановлено 27 квітня вікопомного 1861 року в церкві Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт, де й було відправлено багатолюдну панахиду. Саме звідси 28 квітня поетову труну повезли на кінних дрогах в Україну. Тарас Шевченко назавжди залишив Старий Арбат, щоб залишитися тут назавжди…

Наш геніальний Кобзар бував і нещадним, і злим до Москви. Але найбільше — мудрим і добрим. Бо ж із Біблії відомо, що «злому не буде майбутности». А ще: «Хто яму копає, той у неї впаде, а хто котить каміння — на нього воно повертається».

Настав час збирати бездумно чи нерозумно розкидане каміння. Давайте ним і заповнимо ями міждержавних негараздів між Москвою і Києвом, пам’ятаючи слова Шевченка про те, «що ми одної матері діти».

«Слово Просвіти». 2010. 10 березня;

Шевченкіана / упоряд. Л. Голота, Є. Букет.

К. : Український пріоритет, 2011. С. 36–42.

Виступ на урочистому вечорі, присвяченому

150-річчю перевезення праху Тараса Шевченка

з Петербурга через Москву в Україну, 12 травня 2011 року

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   57


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка