Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого



Сторінка1/10
Дата конвертації18.04.2017
Розмір2.49 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
На правах рукопису

Уварова Олена Олександрівна
УДК 340.11

РОЛЬ принципів правА У ПРОЦЕСІ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук





Науковий керівник:
Цвік Марк Веніамінович
доктор юридичних наук, професор

Харків – 2010
З М І С Т

Вступ

3-10

Розділ 1. Принципи права як його основоположний елемент

11-86

    1. Принципи права та їх роль у регулюванні суспільних відносин з позицій природно-правового і позитивістського підходів до права

11-29


1.2. Поняття та риси принципів права

29-58

1.3. Функції та система принципів права

58-69

І.4. Значення принципів права для правового регулювання суспільних відносин: погляд різних правових систем світу

69-83


Висновки до Розділу 1


83-86

Розділ 2. Функції принципів права у правозастосуванні

87-172

2.1. Загальна характеристика правозастосування, його стадії та види

87-106


2.2. Реалізація функцій принципів права у процесі правозастосування

106-169

2.2.1. Напрями реалізації принципами права регулятивної функції у процесі правозастосування

109-128


2.2.2. Напрями реалізації принципами права інструментальної функції у процесі правозастосування

128-155


2.3. Роль принципів права у судовій практиці України

155-169

Висновки до Розділу 2

170-172

Висновки

173-176

Список використаних джерел

177-210



ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Принципи права – один із найважливіших компонентів будь-якої правової системи. Від того, наскільки вони відображені в правових нормах і в правозастосовній діяльності, багато в чому залежить ефективність правового регулювання.

Довгий час вітчизняною юридичною наукою, яка відводила принципам права роль виключно ідеологічної складової, не визнавався їх безпосередній регулюючий вплив на суспільні відносини, що зрештою негативно вплинуло на розвиток національної правової системи. Проявами такого негативного впливу сьогодні є встановлення у процесуальних кодексах України, за їх буквального тлумачення, як єдиної основи вирішення справи виключно норм права, що закріплені в приписах нормативно-правових актів, неузгодженість судової практики, переважно формальний підхід до вирішення юридичнозначущих питань. Через відсутність усталеної практики оцінки нормативно-правових актів на предмет їх відповідності основоположним вимогам права судами загальної юрисдикції непоодинокими є випадки застосування неправових приписів. Це в свою чергу, поряд з низкою соціальних факторів, призводить до зниження рівня довіри населення до системи судочинства і невизнання цінності права в цілому. Звідси випливає значущість наукового вироблення шляхів забезпечення відповідності правозастосування системі принципів права та визначення основних напрямів їх впливу на регульовані правом суспільні відносини, що зумовлює актуальність теми цього дослідження.

Визнання необхідності розв’язання означених вище проблем було проголошено одним із рушійних факторів судово-правової реформи в Україні, вихідні положення якої були закріплені в схваленій постановою Верховної Ради України від 28.04.1992 р. № 2296-XII Концепції судово-правової реформи в Україні, згодом набули подальшого розвитку в схваленій Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006 Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Однак спроба реалізації завдань судово-правової реформи через низку причин політичного, організаційного, кадрового та ідеологічного характеру не досягла своєї мети.

Серед першочергових кроків на шляху до подолання кризових явищ у галузі правосуддя особливого значення набуває забезпечення відповідності процесу правозастосування сутнісним вимогам до якості правосуддя, що, в свою чергу, вимагає усвідомлення значення принципів права для регулювання суспільних відносин. Основоположне значення серед них має принцип справедливості, вимоги якого повинні втілюватися при здійсненні кожного акта правосуддя. Оскільки усі інші принципи права є похідними від принципу справедливості, його реалізація є необхідною передумовою функціонування всієї їх системи, що, зокрема, підтверджується аналізом практики єдиного органу конституційної юрисдикції і вищих судових органів України, а також судових органів інших держав, міжнародних судових установ. Між тим, серед наукових робіт, присвячених проблемам правозастосування, немає жодного монографічного дослідження, яке б розкривало роль принципів права у цьому процесі. Це особливо підкреслює потребу концептуального, заснованого на сучасній методології, дослідження функціональної ролі принципів права у процесі правозастосування.



Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах Державної цільової комплексної програми «Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави» (номер державної реєстрації 0106U002283). Тема дисертації була затверджена вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол від 22.12.2006 р. № 5) і пізніше уточнювалася (протокол від 04.09.2009 р. № 1).

Мета і завдання дослідження. Метою цього дослідження є розкриття основних напрямів впливу принципів права на регулювання суспільних відносин у процесі правозастосування. Відповідно до зазначеної мети поставлено такі основні завдання:

- виявити особливості підходів до визначення місця принципів права у правовому регулюванні з позицій природно-правового і позитивістського типів праворозуміння;

- надати загальну характеристику принципів права через встановлення родової категорії для визначення їх поняття, дослідити процес формування принципів і норм права, встановити співвідношення принципів і норм права, їх спільні та відмінні ознаки, здійснюваний ними взаємовплив і взаємодію в регулюванні суспільних відносин;

- на основі функціонального підходу визначити систему принципів права;

- проаналізувати роль принципів права у процесі регулювання суспільних відносин у країнах різних правових сімей;

- виходячи із загальних рис правозастосування, його місця в механізмі реалізації права з’ясувати особливості процесу правозастосування за умов прогалин у позитивному праві;

- дослідити основні напрями впливу принципів права на процес правозастосування на стадії визначення юридичної основи вирішення справи;

- розкрити основні аспекти функціонального призначення принципів права у правовому регулюванні суспільних відносин;

- визначити роль принципів права у судовій практиці України.

Об’єктом дослідження є зміст принципів права та їх роль у регулюванні суспільних відносин.

Предмет дослідження становлять основні напрями впливу принципів права на регулювання суспільних відносин на стадії правозастосування.

Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено комплексний підхід до пізнання правозастосовної ролі принципів права, який включає відповідні світоглядно-методологічні ідеї і принципи, систему методів наукового пізнання правових явищ. У роботі, зокрема, використовувались діалектичний метод – для вивчення природи принципів права як елементу права, що одночасно забезпечує стабільність і динамізм правового регулювання, при встановленні закономірностей формування принципів і норм права як двох взаємопов’язаних самостійних елементів права; логічний метод – при визначенні поняття принципів права, дослідженні співвідношення принципів і норм права, розкритті змісту принципів права через систему вимог, встановленні підходів до побудови системи принципів права за різними класифікаційними критеріями; системний метод – при визначенні місця принципів права в механізмі правового регулювання, а також при побудові їх власної системи, з’ясуванні внутрішньої структури принципів права; історичний – під час розкриття розвитку ідей про роль принципів права у правозастосуванні; порівняльно-правовий – у порівняльній характеристиці принципів і норм права, при дослідженні ролі принципів права у правовому регулюванні в різних правових сім’ях; формально-юридичний – при співставленні положень нормативно-правових актів, що регулюють процес здійснення судочинства тощо.

Розкриття правозастосовної ролі принципів права базувалося на результатах проведених наукових досліджень природи цих основоположних елементів права таких вітчизняних вчених як Г.А. Борисов, П.Б. Євграфов, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, П.М. Рабінович, С.П. Погребняк, С.В. Шевчук, М.В. Цвік. Крім того, досягнення мети дисертаційного дослідження було неможливим без звернення до творів українських і російських дослідників кінця ХІХ – першої половини ХХ століття, зокрема, М.М. Алексєєва, І.О. Ільїна, І.А. Покровського, М.М. Коркунова, Є.В. Трубецького, Г.Ф. Шершеневича, сучасних дослідників права С.С. Алексєєва, Є.В. Бурлая, О.А. Лукашевої, С.І. Максимова, А.В. Полякова, С.П. Рабіновича та інших. Теоретичне підґрунтя дисертаційної роботи також склали праці західних науковців. Серед них роботи Т.Р.С. Аллана, Дж. Бермана, Ф.А. Гайєка, Р. Давида, Р. Дворкіна, Д. Ллойда, Н. Рулана, Р.А. Познера, Г.Л.А. Харта, Л. Фрідмана, Л. Фуллера.

Емпіричною базою дослідження стали система законодавства і судова практика. У роботі здійснено аналіз практики Європейського Суду з прав людини, інших міжнародних і регіональних судових інстанцій, рішень судів України конституційної та загальної юрисдикції, судової практики інших держав.

Наукова новизна одержаних результатів. Ця робота є першим у вітчизняній науці комплексним спеціальним дослідженням ролі принципів права у процесі правозастосування. Найбільш значущими результатами та теоретичними висновками, що мають наукову новизну і виносяться на захист є такі:

уперше:

- на основі функціонального зв’язку між принципами і нормами права розкрито природу принципів права як безпосереднього регулятора суспільних відносин;

- запропоновано функціональний підхід до побудови системи принципів права, на базі якого виділено дві взаємопов’язані групи принципів – принципи, зміст яких складають вимоги до механізму праворегулювання, і принципи, вимоги яких застосовуються безпосередньо до суспільних відносин, що є предметом такого регулювання;

- розкрито основні напрями впливу принципів права у процесі правозастосування, зокрема виділено їх регулятивну функцію, у межах якої принципи виступають юридичною основою вирішення справи (як поряд з нормами права, так і самостійно у разі прогалини у позитивному праві), та інструментальну функцію, через яку принципами права здійснюється вплив на правове регулювання, оцінка позитивного права, процесів правозакріплення і правозастосування;

- простежено вплив принципів права на здійснення правосуддя в Україні, висунуто пропозиції, спрямовані на посилення їх регулятивної ролі у вітчизняній судовій практиці;

набули подальшого розвитку:

- ідея про принципи права як інтегруючу категорію природно-правового і позитивістського типів праворозуміння, що, зокрема, дозволяє розглядати принципи права – як ті, що отримали закріплення у статтях нормативно-правових актів, так і ті, що такого закріплення не мають – як нормативну основу правозастосування;

- підхід до визнання принципів і норм права його самостійними невід’ємними елементами, що перебувають у тісній взаємодії один з одним, на підставі якого проведено характеристику їх спільних і відмінних ознак;

- ідея про онтологічну першість принципів права перед правовими нормами;

- розуміння, що легітимація норм права забезпечується через їх відповідність принципам права; принципи права у свою чергу легітимуються через вираження в них визнаних у суспільстві цінностей;

- порівняльна характеристика ролі принципів права у правозастосуванні в країнах різних правових сімей;

- характеристика правозастосування як стадії механізму реалізації права, а не його форми, класифікація видів правозастосування за процедурою визначення юридичної основи справи на типове, яке в свою чергу може бути простим (за достатньої чіткості нормативних приписів) і ускладненим (зокрема, у випадку наявності колізій), і нетипове (у випадку прогалини в позитивному праві);

удосконалено:


  • характеристику принципів права як системи вимог, які відображають визнані у суспільстві цінності і утворюють певну ієрархічну єдність; названа характеристика доповнена розумінням того, що кожна з вимог, що становить зміст певного принципу права, також може набувати характер самостійного принципу нижчого рівня;

  • розуміння ролі судових органів у розкритті змісту принципів права шляхом конкретизації їх змісту.

Практичне значення одержаних результатів. Результати проведеного дослідження можуть бути використані:

- в науково-дослідницькій сфері – в загальній теорії держави і права для подальшого вивчення природи принципів права, їх ролі в регулюванні суспільних відносин, а також у галузевих юридичних науках для вивчення правозастосовної ролі принципів окремих галузей та інститутів права;

- у сфері правовстановлення – для вдосконалення чинного законодавства, зокрема процесуальних кодексів України, які мають визнавати можливість вирішення справи на підставі принципів права, допускати відсутність посилання на конкретну статтю нормативно-правового акту в мотивувальній частині судового рішення, вимагати детального аргументованого розкриття змісту застосованого принципу права, а також вказувати на необхідність застосування норм права виключно з урахуванням їх зв’язку із принципами;

- у сфері правозастосування – для узагальнення практики застосування судами України принципів права при розгляді справ по суті, для вироблення вищими судовими інстанціями рекомендацій щодо можливих шляхів реалізації принципів права при здійсненні правосуддя, звернення уваги судів нижчих інстанцій на необхідність врахування їх вимог не тільки при подоланні прогалин або колізій у праві, але й при „звичайному” правозастосуванні;

- у навчальному процесі – при підготовці підручників, навчальних посібників за курсами: «Теорія держави і права», «Порівняльне правознавство», при викладанні відповідних навчальних дисциплін, а також у науково-дослідницькій роботі студентів.



Особистий внесок здобувача. У статті „Судова практика: поняття та функції” автором розкриті риси і запропоноване визначення судової практики, її функцій, проілюстровані шляхи реалізації правозасовної, інтерпретаційної та правотворчої функцій судової практики. Ідеї і розробки, які належать співавтору, в дисертації не використовувались.

Апробація результатів дослідження. Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, розглядалися і обговорювались на засіданнях кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Положення наукової роботи доповідались на науково-практичних конференціях, наукових семінарах і «круглих столах», зокрема, на Всеукраїнських науково-практичних конференціях молодих учених і здобувачів (м. Харків, 2007 і 2008 роки), конференції за участю суддів Апеляційного суду Харківської області „Міжнародний пакт про громадянські та політичні права: позиція держави та погляд громадянського суспільства” (м. Харків, 16 червня 2007 р.), Науково-практичній конференції «Верховенство права в українській правничій освіті» (м. Київ, 9-10 жовтня 2008 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Проблеми становлення і розвитку конституційної держави в Україні” (м. Хмельницький, 14-15 березня 2008 р.), XV Міжнародній конференції студентів, аспірантів і молодих вчених „Ломоносов” (м. Москва, 8-11 квітня 2008 р.) та ін.

Публікації. Результати дослідження знайшли відображення в 11 публікаціях, з них 4 наукові статті, опубліковані у фахових наукових виданнях, визначених ВАК України, та тези 7 наукових доповідей на конференціях.

Структура дисертаційного дослідження визначена предметом і логікою наукових пошуків. Робота складається із вступу, двох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (365 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 210 сторінок, з яких основного тексту – 176 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ПРИНЦИПИ ПРАВА ЯК ЙОГО ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ЕЛЕМЕНТ

1.1. Принципи права та їх роль у регулюванні суспільних відносин з позицій природно-правового і позитивістського підходів до права
Як справедливо зазначають сучасні дослідники, питанню про принципи права пощастило в науці за кількістю й якістю присвяченої йому літератури, але не пощастило в частині загальноприйнятного його вирішення [138, с. 9], зокрема, слабо вивченим є правозастосовний ефект принципів, не виявлені правила їх використання в практичній юридичній діяльності, не обґрунтовано критерій віднесення правових приписів до числа принципів права [138, с. 10].

Слід зазначити, що пошук відповіді на питання про природу принципів права та їх роль у правозастосуванні, як і багатовіковий пошук поняття права, відзначається великою різноманітністю точок зору. Це пояснюється, в першу чергу, змінюваністю політичної ситуації, в контексті якої зазвичай розглядається питання про роль принципів у правовому регулюванні, а також тим, що участь у цьому пошуку беруть прихильники різних концепцій праворозуміння. Ураховуючи це, за „точку відліку” у вивченні природи принципів права і можливості безпосереднього звернення до них при вирішенні конкретних справ правозастосовними органами взято розгляд цього питання у площині двох типів праворозуміння – природно-правового і позитивістського.

Обмеження дослідження названими школами права обумовлено не тільки тим, що „серед всього багатоманіття шкіл і напрямів через століття проходить основне протистояння саме позицій природно-правової і позитивістської” [153, с. 3-10; 99, с. 3-12]. Ці школи називають класичними, і навіть такими, що існуватимуть завжди як діалектична єдність протилежностей [255, с. 30].

Головна причина такого вибору полягає у тому, що питання про роль принципів у правовому регулюванні є одним з тих питань, що становлять предмет дискусії між юснатуралістами і позитивістами. Крім того, на думку автора, одночасний розгляд положень правового позитивізму і природно-правової концепції поряд з іншими типами праворозуміння порушує єдність класифікаційних підходів: якщо основним критерієм поділу типів розуміння права на природно-правовий і позитивістський, „межовою лінією” між ними є питання про співвідношення права з мораллю (природою, розумом, божественним началом), про необхідність оцінки права з точки зору надправових (або надпозитивних) цінностей, або наявність чи відсутність залежності праворозуміння від регулятивної діяльності держави, її органів, то для інших способів осмислення правової реальності ця проблема не є ключовою. Для правового об’єктивізму, правового суб’єктивізму та інтерсуб’єктивізму [164] головним питанням, на яке вони дають різні відповіді, є питання про місце суб’єкта в формуванні правової реальності. Це зауваження можна поширити й на інші пропоновані у літературі концепції праворозуміння, критерії класифікації яких недостатньо вивчені у сучасній науці [223, с. 37]. П.М. Рабінович пропонує такі критерії для класифікації праворозумінь: 1) залежно від визнання чи, навпаки, відсутності зв’язку між виникненням «права» і людською свідомістю; 2) за способом обґрунтування, аргументації – наукове і позанаукове; 3) за культурно-цивілізаційною поширеністю – «західне» та «східне»; 4) за соціально-змістовною природою – етнічно-національне, класове, професійне тощо; 5) за кількісним складом носія, суб’єкта право розуміння – індивідуальне й колективне; 6) залежно від того, інтереси яких суб’єктів відстоює праворозуміння – індивідуалістичне, і комунітаристичне [255, с. 26].

Спір між двома концепціями права, природно-правовою і позитивістською, Ф.А. Гайєк визначає як дискусію між тими, для кого право і свобода були нероздільні, й тими, для кого ці два поняття були несумісні [326, с. 80-81]. Він вбачає головну причину протистояння позитивістів і прихильників природно-правової концепції у відношенні до цінностей, які не є власне правовими, але в той же час, з точки зору природного права, є такими, порушення яких призводить до втрати правом його конститутивних ознак [136, с. 4], „право стає неправим” [224, с. 94]. При цьому причиною „суперечки між правовим позитивізмом і теоріями природного права” вчений називає запропоновану давніми греками „облудну дихотомію всіх явищ на „природні” (physei, що значить „за природою”) й „штучні” (nomo („за звичаєм”) або thesei („за свідомим рішенням”) [226,с. 41].

На тих самих позиціях стоїть відомий теоретик права А.В. Поляков, який диференціює природно-правовий і позитивістський типи праворозуміння за відношенням до цінностей. Перший тип праворозуміння, зазначає вчений, заснований на думці, згідно з якою право є ціннісним явищем, з чого виникає теоретична спокуса все право звести до певних цінностей (рівності, свободи, прав людини, загального блага, справедливості тощо). Протилежна ж концепція намагається повністю виключити право зі сфери цінностей, обґрунтувавши його не органічно – як багатоєдність (включаючи й ціннісний аспект), а механістично – як сукупність певних однорідних елементів – норм належного або законів, встановлених державою [224, с. 24], хоча й не заперечує власної цінності права.

Головний критерій розмежування природно-правового і позитивістського способів обґрунтування правової реальності у відношенні до цінностей вбачають й інші вчені [164, с. 41; 347, с. 18].

Так, С.І. Максимов головною рисою, що відрізняє правовий позитивізм від концепції природного права, називає саме прагнення позитивістів надати ціннісно-нейтральне поняття права, адже на відміну від позитивістів представники природного права, визначаючи природу права, звертаються до поняття справедливості і загального блага. Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити право таким, яким воно реально існує, від права, яким воно має бути. Норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій „вищої справедливості” вона може бути кваліфікована як аморальна. Позитивізм заперечує необхідність зв’язку між правом і мораллю (Н. Сіммондс), що є „запереченням перспективи справедливості” (О. Гьоффе) [164, с. 41]. Для позитивістів правом є тільки формалізовані, позитивно зафіксовані (писані) норми, що виникають як результат державного волевиявлення. Позитивісти сприймають право як систему, в межах якої не можуть бути інституціоналізовані правові цінності. Єдиний засіб інституціоналізації таких цінностей для позитивістів – прийняття відповідного позитивного законодавства [347,с. 18].

Дуалізм у праворозумінні можна пояснити самою природою права. Як вказував з цього приводу Й.О. Покровський, «з одного боку, ми маємо в праві факт дійсності, певну силу, яка регулює суспільні відносини. З іншого боку, норми права є засобом досягнення тих чи інших соціальних цілей на шляху прагнення до досягнення того чи іншого соціального ідеалу. Відповідно до цієї подвійної природи права і наше ставлення до нього є двояким. З одного боку, право постає перед нашою свідомістю як певне явище зі світу існуючого, і ми намагаємося його пізнати в такому вигляді. З іншого боку, ми не можемо не оцінювати його з точки зору тих соціальних цілей, яким воно слугує» [217, с. 38-39].

Різні погляди на природу права не могли не зумовити й протилежне ставлення до ролі принципів у правозастосуванні.

Слід погодитися з твердженням, що саме проявом ідеї природного права є визнання можливості безпосереднього застосування принципів права, які не обов’язково мають бути записані в статтях нормативних актів[326, с. 123]. Так, якщо простежити за думкою Й.О. Покровського, як прибічника природно-правової концепції, звернення до загальнолюдських принципів притаманне процесу правозастосування за самою його природою. І саме в необхідності відповідності простого застосування юридичних норм до фактів дійсності почуттю справедливості вчений вбачає головну передумову виникнення ідеї природного права [218, с. 60-61]. Остання, знайшовши своє перше формулювання у вченні грецьких філософів, вже у римських юристів набула серйозного практичного значення: природне право і справедливість, jus naturale і aequitas, часто розглядалися ними як джерела цивільно-правових норм, визнавалися чинниками впливу на тлумачення цих останніх [218, с. 61].

У вченнях давньогрецьких філософів відповідність природі розглядалась як критерій справедливості в етиці, політиці, законодавстві [190, с. 403]. У свою чергу справедливість розумілась як всезагальний божественний порядок [11, с. 14].

Під впливом грецької філософії формується уявлення про природне право в архаїчній римський юриспруденції [26, с. 17], але дуалізм природного і позитивного начал у римських юристів простежується найбільш чітко [199, с. 66]. Саме вони по суті вперше розмежували право на природне і позитивне, а крім того, перенесли цю теоретичну модель у сферу практичної діяльності, тоді як мислителі Стародавньої Греції лише окреслили сам напрям.

Ідея можливості звернення до „велінь природи”, „природного розуму” у разі несправедливості законів, створених людьми, була підтримана Арістотелем, який писав: „Якщо писаний закон проти нас, ми маємо звертатись до всезагального закону, апелюючи до його більшої чесності і справедливості. Ми повинні доводити, що принципи справедливості є вічними й незмінними і що всезагальний закон не змінюється, оскільки це природній закон, а писані закони змінюються” [179, с. 165]. Цьому ж мислителю належать слова: «Єдина можливість подолати недосконалість закону – застосувати неписане право, яке представляє собою сукупність незмінних законів природи, саме вони підказують рішення, коли мовчить право».

Римські юристи виходили з того, що коли немає можливості послатися ані на природну необхідність, ані на загальновизнаність норми, залишається ще один засіб – звернутись до aequitas, визначення якому не надавалось. Г. Шершеневич зробив припущення, що під цим поняттям вони розуміли те, що несвідомо підказувало, як слід вчиняти, щоб точним застосуванням позитивного права не вступити у протиріччя з почуттям справедливості [360, с. 115].

У цей час формується розуміння того, що закони, створені людьми, не завжди відповідають потребам самого життя, а тому виникає необхідність у зверненні до інших джерел. Цим обумовлювалось те, що при вирішенні конкретних питань римські юристи апелювали до певних основоположних засад [199,с. 67]. По-перше, вони виходили з принципу загальноприйнятості, тобто пояснювали прийняте рішення тим, що так вчиняють всі народи. По-друге, вони обґрунтовували необхідність тих чи інших дій почуттям справедливості. По-третє, відповідні рішення пояснювались тим, що іншим чином вчиняти не можна, не вступивши у протиріччя з природним порядком речей [360, с. 115].

Сутність природного права в трактовці римських юристів зводилась фактично до непротиріччя почуттю справедливості, законам природи, ствердженню загальних для всіх законів, які мають своїм джерелом природне (божественне) єство.

Безсумнівним для прихильників школи природного права є те, що норми виникають до появи формальної правової системи, а отже – існує такий феномен як „природне право”. У своїй найчіткішій формі цей термін означає ідею, згідно з якою існує певна спільність надполітичних принципів, на котрих ґрунтоване „позитивне право”, тобто правові принципи, сформульовані судами, законодавчим та іншими державними установами. Коли у простому, „доправовому” суспільстві хтось завдає іншій людині шкоди, порушуючи в такій спосіб звичну норму, в потерпілого або у членів його сім’ї пробуджується інстинктивне бажання помститися кривдникові. Неявні норми, що їх упроваджують за допомогою загрози помститися, є зародковою формою правової системи або ж її предтечею – з практичної позиції не важить, називатимемо ми систему впровадження звичних норм за допомогою помсти „правом” або якось інакше. Важить те, що властиві такій системі невикоріненні вади роблять її функціонування можливим лише в найменших або найпервісніших суспільствах [216, с. 13].

Процес «відкриття права» (ius) давні римляни міцно поєднували з процесом судочинства (iusticia). Підтвердженням цієї думки є один з приписів Дігестів Юстиніана: «Право отримало свою назву від "правосуддя" (iustitia), оскільки, згідно з визначенням Цельса, право є наукою про добре і справедливе» (Книга перша. Титул І «Про правосуддя і право» (De iustitia et iure)).

В цілому, встановлене право у той час протиставлялося праву справедливості, яке виникло на певному історичному етапі, коли давні позитивні норми виявили свою невідповідність новим вимогам часу, і найбільш гостро така невідповідність проявлялася саме при виникненні певних спірних ситуацій, що потребували втручання третьої безсторонньої сторони. Історія римського права демонструє два основних способи свого оновлення: коригуюча преторська практика і доктринальна діяльність римських юристів. Прогалини в законодавстві усувалися не законодавчою практикою, а через застосування доктринально оформлених загальноправових принципів [346, с. 58-59].

У середньовічній юриспруденції навіть ще більшу поширеність, ніж у римському праві, отримала думка про те, що природне право є джерелом юридичних норм і що воно покликано заповнювати прогалини в позитивному праві, або навіть й виправляти його. Навіть як загальний принцип проголошувалося положення, сформульоване ще за часів Давнього Риму: jus naturale potius, quam jus positivum (природне право означає більше, ніж право позитивне), якщо позитивне право суперечить справедливості, вирішальною слід визнати останню [217, с. 62].

На відміну від античного натуралізму християнство відводить Богу місце не просто у природі, але й поза нею, або навіть над нею. Природне право в християнстві отримує свою інституційну опору тільки через Церкву як похідна права божественного. „Людський закон регулює поведінку людей за допомогою примусу. Але цей примус виправданий тільки тоді, коли має за основу природу людини: він всього лише засіб реалізації того, що за своєю сутністю є розумним і правильним. Якщо ж людський закон суперечить природньому чи божественному закону, це означає, що він не є законом у правильному розумінні цього слова, і підпорядковуватись йому не потрібно” [179, с. 16].

У часи середньовіччя створене людиною право визнавалось як основний інструмент світського правління. Його авторитет досягається як через заповнення прогалин у природному праві (адже воно не охоплює усіх сфер відносин), так і шляхом подальшого розвитку презюмованих природно-правових принципів, які стосуються багатьох сфер людських відносин, що не підлягали прямому регулюванню природним правом, але щодо яких воно містило лише деякі загальні вказівки [149, с. 92]. Ще однією причиною звернення середньовічних юристів до принципів права (юридичних максим) був надзвичайно казуїстичний характер норм чинного на той час права, які мали такий мінімум змісту, що це викликало підстави для неоднозначного їх тлумачення [329, с. 201; 330, с. 32-33].

Непорушність принципів права обґрунтовувалася так: Законам божественним і природним підпорядковані всі владоможці землі, і вони не наділені владою порушувати ці закони, якщо вони не бажають бути винними в образі божественної величі, оголосивши війну богові, перед величчю якого всі монархи світу мають бути рабами і схиляти голову в страхові й пошані. Отже, абсолютна влада суверенних державоможців жодним чином не поширюється на закони бога і природи [199, с. 75].

Природно-правова концепція стверджує, що система соціального примусу може називатися правом тільки тоді, коли вона відповідає природі людини, сенсу і цілям її існування, певним нормативним стандартам. А це означає, що „є сутнісний, необхідний зв’язок між правом і мораллю. Веління права і вимоги моралі не тільки просто іноді співпадають, це не випадковий факт, якого могло б і не бути. Відповідно до теорій природного права сама ідея, сама сутність закону передбачає його відповідність вимогам моралі. Це не означає, що право і мораль мають співпадати повністю. Є багато моральних обов’язків, які не представлені в праві (наприклад, обов’язок бути вихованим або вдячним), багато вимог закону не мають морального змісту (як, для прикладу, офіційна інструкція про те, щоб деякі документи при проведенні певних реєстраційних дій подавалися в трьох примірниках). Проте, істина полягає в тому, що те чи інше правило може бути законом тільки якщо воно вимагає як мінімум морально прийнятного. З цього приводу існує відомий вислів св. Августина: „Несправедливий закон – це не закон взагалі” (lex injusta non est lex).

Отримавши подальший розвиток, ідея школи природного права про справедливість як невід’ємну якість права лягла в основу обґрунтування необхідності здійснення критики законів «з точки зору моральності, дала духовну опору в боротьбі за скасування несправедливих законів [179, с. 21], ставши таким чином підґрунтям для виникнення інституту судового нормоконтролю. З позицій природно-правової концепції основоположні принципи права «мають складати частину універсально визнаних принципів права, які як природні начала справедливості, увійшли до права. Принципи права, виходячи з концепції природного права, є первісно даними й обов’язковими незалежно від волі держави» [144, с. 21]. Саме це дозволяє розглядати їх як критерій, на відповідність якому мають розглядатися усі акти волевиявлення держави, адже «встановлене волею законодавця позитивне право (закон) має розглядатися як засіб формального закріплення і виразу природного права» [199, с. 90].

Найбільший розквіт класичних природно-правових ідей пов’язують із ХVІІ-ХVІІІ ст. Одним із свідчень цього є перші спроби закріпити ідею пріоритетності природного права над позитивним на законодавчому рівні, які припадають саме на той час. Так, один з останніх проектів єдиного кодексу Франції починався фразою „Існує право універсальне й незмінне, джерело всіх позитивних законів; існує тільки природний розум, який править усіма людьми” [217, с. 65-66]. В Італії у ХVІІІ столітті на законодавчому рівні було передбачено, що за відсутності закону рішення мають ґрунтуватися на розумі [68, с. 47].

ХVІІІ століття Й.О. Покровський назвав століттям панування природно-правового настрою. Відставання позитивного права від вимог життя сприяло встановленню надзвичайно вільного уявлення судів про свою роль. Під виглядом заповнення прогалин у законі суди при вирішенні конкретних випадків охоче приводили в життя те, що їм видавалося таким, що випливає з принципів природного права [217, с. 91].

За часів Просвітництва виникли ідея універсалізму й прагнення до створення таких норм справедливості, які утворюють всезагальне незмінне для всіх часів і народів право. Для ілюстрації цієї тези Р. Давід і К. Жоффре-Спинозі наводять цікавий факт: нові статути, які маркіз де Помбаль надав у 1772 році університету в Коїмбре, вимагали, щоб навчання базувалось на порівняльному праві й принципах, визнаних усіма цивілізованими народами [68, с. 38].

Такі ідеї дозволяють констатувати, що прийшло усвідомлення того, що право не може відігравати роль регулятора суспільних відносин, не набувши справедливого характеру в тому сенсі, як розуміла справедливість в праві суспільна думка того часу [68, с. 42].

Крім того, розвиток природно-правового бачення права знаходив вираз у тому, що починаючи з ХVІІ століття в країнах континентальної Європи переважала думка, згідно з якою повноваження суверена обмежуються закріпленням принципів природного права, законодавець повинен був санкціонувати справедливі норми, засновані на природі й розумі. З цього приводу Р. Давід наводить вислів Комбасереса, який говорив про «створення кодексу, що відповідає природі, санкціонований розумом і гарантований свободою». Проявом впливу школи природного права також стала кодифікація, що проходила у ХVІІІ-ХІХ ст. в країнах континентальної Європи і результатом якої мало стати закріплення принципів справедливості, свободи й гідності індивідуалізму. Проте, як вказують вчені, результати кодифікації виявилися протилежними – прийняття національних цивільних кодексів призвело до ототожнення права і закону й виникнення юридичного позитивізму, згідно з яким право вже не ототожнювалось зі справедливістю [68, с. 51].

Повернення до прямого застосування основоположних принципів, які „безпосередньо пов’язані з природно-правовими уявленнями про право” [173, с. 21], у ХХ ст. ілюструє розгляд справ військових злочинців західнонімецькими судами. Цей приклад, напевно, вже можна назвати класичним, але це не зменшує його цінності. Тоді обвинувачені часто стверджували, що вони не винні, оскільки вчиняли відповідно до законів тих часів. Проте суди дійшли висновку, що ті закони є недійсними, оскільки суперечать фундаментальним принципам моралі або правам людини [78]. У постановах окремих судів зазначалося, що закони нацистської Німеччини суперечать вищому закону і тому не є законами [179, с. 9]. Ці справи демонструють, який прояв у практиці правозастосування знаходять суперечності між природно-правовим і позитивістським типами розуміння права. Показовими є слова адвоката, доктора Отто Нельте, що брав участь у цьому процесі: „Ми маємо поставитися до свого завдання так розсудливо і з такою духовною непідкупністю, щоб коли-небудь у майбутньому цей процес виглядав як втілення мрії людини про справедливість” [369, с. 3].

Справи, що розглядалися у кінці 40-х років ХХ ст. західнонімецькими судами, часто використовуються для проведення дебатів серед студентів юридичних факультетів з метою ілюстрації розбіжностей у поглядах на право позитивістського і природноправового типів праворозуміння (див. дебати, що проходили у колледжі Кембріджа: „Dean at Stake: the Separation of Law and Morality” http://www.cai.cam.ac.uk/college/chapel/sermons/datslawmor.pdf).

Визначальний вплив концепції природного права на розвиток ідей про роль принципів права у правовому регулюванні знаходить вияв і в тому, що ознаки, які традиційно включаються до характеристики природного права (а саме: вічність, незмінність і розумність, здійснення оцінки позитивного права [177, с. 128]), стали сприйматися як ознаки основоположних принципів права.

Як вже вказувалось, на відміну від природно-правової концепції праворозуміння, вихідною ідеєю юридичного позитивізму є яскраво виражене розрізнення між правом і мораллю [179, с. 21] (іншими надпозитивними джерелами права). Один із засновників цієї концепції І. Бентам розмірковував так: «Якщо загальне право не йде від Бога, звідки воно походить? Одна справа говорити про „природне право”, коли природу сприймають як вираження божественної любові або порядку, й зовсім інша – знайти універсальні норми права у кровожерливій дарвіновій природі». Як прокоментував цю думку Р. Познер, «природне право так ніколи й не одужало після того, що Ніцше назвав „смертю Бога” (в руках Дарвіна)» [216, с. 22], оскільки саме тоді природне право втратило своє, раніше таке, що не піддавалося сумніву, підґрунтя.

Проте у ХХ столітті навіть найбільш послідовні в своїх поглядах позитивісти сучасності визнали взаємозв’язок між правом і мораллю. Так, Г. Харт говорить про те, що право і мораль – це найважливіші соціальні інститути, які регулюють поведінку людей по відношенню до основних соціальних цінностей. Уже внаслідок цього право і мораль з необхідністю будуть перетинатися, тобто вони будуть, хоча б частково, займатися одними й тими самими темами й вирішувати однакові проблеми [327, с. 193-200].

У той самий час для правового позитивізму нездійсненим залишалося завдання пояснити, як утворення правових принципів (які Р. Познер називає побічним продуктом судових вироків) могло надати їм політичної легітимності, еквівалентній легітимності норм, створених законодавцями. Використання індукції для того, щоб вивести принципи з матеріалів справ, залишало незаповненою порожнечу між „є” та „має бути”, а перевірка часом майже нічого не значила в епоху, коли соціальні умови швидко змінювалися [216, с. 23]. Іншими словами, юридичний позитивізм не зміг запропонувати свій шлях обґрунтування обов’язкової сили приписів, що є принципами права і не знайшли свого закріплення у визнаних державою формах.

Відповідь на це питання запропонувала саме природно-правова школа. Вона виходить з того, що процедурою, яка дозволяє певну систему вимог, заснованих на визнаних у суспільстві цінностях, вважати принципами права, є визнання їх нормативної сили учасниками суспільних відносин. Визнання (легітимація) принципів права є останньою стадією їх формування і має різні форми. Однією з форм такого визнання, зокрема, може бути мовчазне дотримання принципів права у процесі реалізації права за умови усвідомлення їх вимог як юридично обов’язкових. Крім того, визнання принципу права може проявлятись у безпосередньому застосуванні його вимог при вирішенні судової справи. Якщо таке рішення не оскаржується, це може бути свідченням визнання учасниками справи принципу права, на підставі якого вирішено спір між ними. Якщо має місце оскарження до вищої судової інстанції, остання фактично приймає рішення про те, чи є застосований принцип права визнаним у суспільстві.

У той же час надбанням позитивізму можна вважати спрямованість на більшу визначеність правового регулювання, яка забезпечується шляхом закріплення вимог до учасників суспільних відносин у певних чітко встановлених формах, через які суб’єкти права отримують можливість ознайомитися з тим, які вимоги до них висуває чинне права. При цьому їм відома визначена процедура прийняття обов’язкових до виконання нормативних приписів, джерела, в яких вони закріплюються, спосіб доведення змісту цих приписів до населення. На суб’єктів права не можна покласти тягар необхідності виведення кожної норми права із «визнаних у суспільстві цінностей». Тим більше, що ця категорія, якщо до неї звертається окрема людина, набуває надзвичайно суб’єктивний характер. І в цьому аспекті можна погодитись з прибічниками позитивістської концепції права, які у спорі з юснатуралістами вказують на те, що беззастережне слідування уявленням про справедливість, яким може бути виправдана відмова від виконання встановлених державою обов’язків, підриває основи правопорядку, позбавляє учасників правовідносин упевненості у правовому результаті своїх дій, оскільки інша сторона врегульованих правом відносин може відмовитись від покладених на неї зобов’язань, посилаючись на їх невідповідність визнаним у суспільстві цінностям. Це в свою чергу, заперечує цінність права як стабільного регулятора суспільних відносин.

Оптимальним поєднанням ідей природно-правової і позитивістської концепцій праворозуміння є визнання обов’язковості закріплених державою правил поведінки за умови їх відповідності визнаним у суспільстві цінностям справедливості, рівності, свободи і гуманізму, їх тлумачення у світлі цих цінностей, а також необхідності безпосереднього звернення до них у випадку законодавчого мовчання.

Слід зазначити, що першість природного права перед позитивним, принципів права перед законодавством та іншими джерелами права проявляється ще на стадії формування права.

Як правило, коли йдеться про формування права, вказують, що цей процес починався з установлення конкретних правил поведінки. Принципи права як його елемент з’являються набагато пізніше, ставши результатом узагальнення накопиченого досвіду правового регулювання. Проте встановлення будь-якого конкретного правила спрямовано на захист певної цінності (адже на початку формування права, на думку Г. Бермана, переважали саме заборонні норми або зобов’язальні [25, с. 66-67]), а отже виникнення конкретного правила має бути узгоджене з принципами права, що вказує на їх історичну першість. Тому не можна погодитись з традиційною для вітчизняної юридичної науки думкою, згідно з якою процес правоутворення починається з формування загальних правил поведінки на основі багаторазового повторення конкретних суспільних відносин, які потім, з наданням їм державою юридичної форми, отримують статус норм права. Відповідно, за цим підходом, принципи права з’являються пізніше норм права, стаючи результатом узагальнення накопиченого досвіду правового регулювання. На думку автора, встановлення будь-якого правила регулювання суспільних відносин спрямовано на захист певної цінності. Правило поведінки виникає, будучи узгодженим з принципами права, що вказує на історичну першість останніх. Це пояснюється тим, що формуванню норм права має передувати визнання повторюваних суспільних відносин як найбільш важливих для певного об’єднання людей, таких, що відображають визнані цим об’єднанням, цінності. Висновок про підпорядкованість процесу формування норм права принципам права додатково підкреслює, що виконання нормами права регулятивної функції не може здійснюватися поза зверненням до принципів права, під впливом яких відбувалося їх формування.

Так, Ф.А. Гайек, даючи відповідь на питання, як відбувалося формування права, наводить вислів римського юриста ІІІ ст. н.д. Юлія Павла: „Не справедливість виводиться з правила, а правило народжується з нашого уявлення про справедливе” [326, с. 105], таким чином відстоюючи думку, згідно з якою не принципи формуються на підставі узагальнення конкретних норм, а норми виникають на підставі принципів права, які не обов’язково мають бути включені до позитивного права.

Підтверджують цю тезу й дослідження процесу формування галузевих принципів права. Можемо простежити його на прикладі формування правового регулювання цивільних відносин. Як зазначають дослідники цього процесу, в силу еквівалентності й природного характеру додержавних економічних відносин, цивільне право генетично формувалося на рівні таких принципів як рівність учасників правовідносин, свободи договору, неприпустимості свавільного втручання будь-кого у справи приватного характеру. Основані на цих принципах правовідносини у давні часи ставали правом лише у вигляді фактично існуючих правовідносин, які виникали в сфері виробництва, обміну, споживання матеріальних благ. Пізніше з виникненням держави й писаного права відбувається абстраговане закріплення цих правовідносин у загальних юридичних нормах [32, с. 109]. Таким чином, правові норми можуть бути сформульовані й можуть розвиватися тільки з оглядкою на загальні принципи права [23, с. 178]. Цю думку продовжує С.П. Погребняк, вказуючи, що держава уповноважується людьми на правотворчість, тобто створення норм позитивного права, які конкретизують фундаментальні принципи права [215, с. 21].

Еволюція права йде від ідей до норм, потім, через реалізацію норм – до суспільної практики, оскільки перш ніж бути відображеними в системі норм права, принципи права формуються спочатку як судження, ідеї правосвідомості [251, с. 62]. І починаючи з появи ідеї, а ідея дуже часто формується у вигляді правового принципу, принцип визначає розвиток права [147, с. 153]. Проте ці ідеї мають своїм підґрунтям багаторазово повторювані суспільні відносини, що визнаються громадою як найбільш важливі і такі, що мають для неї цінність.

Простеживши історичний розвиток поглядів на значення принципів права для регулювання суспільних відносин у площині двох шкіл права – юснатуралістів і позитивістів, встановивши основні етапи формування принципів і норм права, можна дійти висновку, що категорія принципів права має бути визнана тим інтегруючим елементом позитивістського і природно-правового напрямів правового мислення, пошуки якого особливо активізувались у вітчизняній й західній юридичній науці з середини 90-х років ХХ ст. [222, с. 6; 199, с. 67; 26, с. 17; 81; 216, с. 39; 173, с. 14]. Проте не можна не відзначити, що можливість віднайти точку перетину позитивістської і природно-правової концепцій визнають не всі. При цьому заперечується не тільки можливість поєднати погляди природно-правової і позитивістської шкіл права у межах одного типу праворозуміння, а перспектива інтегративної концепції права в цілому. П.М. Рабінович, вказуючи на виникнення нового феномену – плюралізму інтегративності, вбачає причину цього в тому, що фактори, які зумовлюють плюралізм праворозуміння, будуть завжди супроводжувати існування людського суспільства (соціальна неоднорідність суспільства, біологічний поділ людей тощо).

Як справедливо зазначає з цього приводу І.Л. Честнов, плюралізм у праворозумінні мав місце завжди, проте сьогодні ситуація принципово інша. Багатоманіття точок зору у минулому не ставило під сумнів те, що одна з них (та, яку підтримують представники певної наукової школи) не просто більш переважаюча чи аргументована, але така, що відображає „справжнє право” чи, принаймні, наближується до нього. Звідси – переконаність позитивістів у перевазі над юснатуралістами (і навпаки), а прибічників соціології права над усіма разом. Сьогодні такої впевненості ні в кого бути не може (ті, хто цього ще не усвідомив, обов’язково скоро прийдуть до такого висновку) [342, с. 6].

Теорія права має не відроджувати помилковий дуалізм природного і позитивного права, а працювати над концепцією, яка б пояснювала право як багатоманітний, але єдиний феномен, який існує на різних соціальних рівнях і в різних іпостасях [214, с. 6]. Юридичній науці сьогодні доцільно приєднатися до вислову Ричарда А. Позера про категоричну незгоду зі спробами покласти чітку межу між позитивним і природним правом [216, с. 39], - тим більше, що кінець ХХ століття, за висловом А.В. Полякова, актуалізував завдання теоретичного обґрунтування цілісної концепції права, яка б могла об’єднати життєві ідеї основних правових шкіл і напрямів [221, с. 59]. При цьому слід пам’ятати, що професор Дж. Холл, якого вважають автором терміну „інтегративна юриспруденція”, визначає право як тип соціальної дії, процес, в якому норми, цінності і факти зростаються й актуалізуються, а отже, як вбачається, намагається в ньому поєднати перш за все ідеї природно-правової і позитивістської концепцій права з соціологічним напрямом праворозуміння.

Компроміс двох течій у праворозумінні знайшов втілення саме у визнанні на законодавчому рівні можливості застосування загальних принципів права при вирішенні конкретних справ. Так, ще в проекті Йозефінського кодексу 1786 р. Австрії, зокрема, зазначалося, що оскільки вищим джерелом будь-якого права є природне право, для заповнення прогалин суддя може звертатися до останнього. Проте вже Австрійське Уложення в параграфі 7 вказувало: „Якщо випадок не може бути вирішений ні на підставі тексту, ні на підставі природного смислу закону, то слід прийняти до уваги подібні, в законах визначеним способом вирішені, випадки, а також підстави інших споріднених законів. Якщо питання залишається сумнівним, то він має бути вирішений на підставі природних принципів права” [216, с. 92]. Згодом цей інститут під назвою аналогії права увійшов до законодавства багатьох держав світу. Зокрема, у вітчизняному законодавстві він закріплений у ч. 2 ст. 8 Цивільного кодексу України. У Кодексі адміністративного судочинства України передбачено правило (ч. 4 ст. 8), згідно з яким забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Це правило є прямим визнанням необхідності звернення до принципів і норм права, не закріплених у позитивному праві, якщо останнє не врегульовує відносини, з приводу яких суд має винести рішення.

Ідея про принципи права як точку єднання в дещо іншій формі була висловлена Ф.А. Гайєком. Він вказав, що тенденція до інтеграції природноправового і позитивістського типів праворозуміння сформувалася ще у ХVІ-ХVІІ ст. з виникненням конструктивістського раціоналізму. Представники останнього пов’язували з розумом здатність відрізнити добро від зла, тобто те, що узгоджувалося зі встановленими правилами, від того, що їм не відповідало. При цьому Дж. Локк під розумом розумів визначені принципи дій, від яких походять усі чесноти й усе, що потрібно для належного формування моральних засад. Розум скоріше шукає і виявляє цей закон природи, ніж установлює та проголошує його. На цій підставі виводиться спільність раціоналістичного природного права з концепцією опонентів-позитивістів, яка проявилася у визнанні того, що будь-яке право створюється розумом або принаймні може бути за його допомогою цілком обґрунтоване; єдина розбіжність полягала в тому, що раціоналісти припускали можливість логічного виведення права з апріорних засновків, а позитивісти розглядали його як зважене тлумачення на підставі емпіричних знань про його вплив на досягнення жаданих людиною цілей [326, с. 43-44].

Поєднання ідей природного та позитивного права дозволяє, з одного боку, відійти від надмірного формалізму у правовому регулюванні і визнати принципи права його джерелом [212, с. 30; 346, с. 141-143; 43, с. 20], з іншого – обмежити розсуд суддів, адже рішення судді, який дотримується загальноприйнятих поглядів на справедливість, навіть не підтриманих буквою закону, насправді можуть бути більш прогнозованими, ніж тоді, коли він змушений виводити їх лише з тих визнаних переконань, які знайшли відбиття в писаному праві [326, с. 29].

Важливим сьогодні є усвідомлення того, що вирішення питання про визнання природного права, втіленням якого і є принципи права, джерелом права у цілому залежить від світогляду та ціннісного вибору осіб, які беруть безпосередню участь у правозастосуванні, насамперед – від суддів, оскільки здебільшого природне право дістає своє застосування у судових рішеннях [351, с. 44].

Зближення двох підходів до праворозуміння дозволяє розглядати принципи права – як ті, що отримали закріплення у статтях нормативно-правових актів, так і ті, що такого закріплення не мають – як безпосередній регулятор суспільних відносин, нормативну основу правозастосування. Таким чином, до процесу правозастосування висувається додаткова вимога, що полягає в необхідності при вирішенні кожної справи звернення до принципів, через які до змісту права включаються визнані в суспільстві цінності.

Отже, розгорнуте уявлення про право може бути досягнуто лише на основі поєднання ідей природно-правової і позитивістської концепцій праворозуміння, що може знайти прояв у визнанні обов’язковості закріплених державою правил поведінки за умови їх відповідності визнаним у суспільстві цінностям справедливості, рівності, свободи і гуманізму, їх тлумачення у світлі цих цінностей, а також необхідності безпосереднього звернення до них у випадку законодавчого мовчання.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка