Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису Вікторія Сергіївна Мілаш



Сторінка1/9
Дата конвертації22.04.2017
Розмір2.05 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

На правах рукопису

Вікторія Сергіївна Мілаш

УДК 346.3(477)



КОМЕРЦІЙНИЙ ДОГОВІР У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРАВІ :

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

Спеціальність 12.00.04 – Господарське право;

господарсько-процесуальне право

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук


Харків - 2008

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………....4

Розділ 1. Розвиток наукової думки про договір у господарському обороті……………………………………………………………………………15

1.1. Еволюція наукових поглядів на договір як засіб правового регулювання господарських відносин …………………………………………15

1.2. Договір як теоретико-правова конструкція.......…………………….35
Розділ 2. Система господарських договорів: загальна характеристика.....…………………………………………………………….. 62

2.1. Огляд традиційних системних ознак індивідуальних договорів………………………………………………………………………….62

2.2. Критерії побудови системи договорів у господарському праві: переосмислення класичних підходів...................................................................69

Розділ 3. Визначальні чинники формування юридичної конструкції комерційного договору ………………………………………………………123

3.1. Інтереси як системотвірний чинник формування юридичної конструкції комерційного договору ………………………………………….123

3.2. Розвиток ринкових відносин як системотвірний чинник формування юридичної конструкції комерційного договору……………………………..139

3.3. Принципи правового регулювання підприємницької діяльності як системотвірний чинник формування юридичної конструкції комерційного договору…………………………………………………………………………155

3.4. Державне регулювання підприємницької діяльності як системотвірний чинник формування юридичної конструкції комерційного договору…………………………………………………………………………201

3.5. Правове значення комерційного договору у механізм господарсько-правового регулювання ринкових відносин………………………………….217

3.6. Функціональні особливості комерційного договору як засобу індивідуального регулювання ринкових відносин…………………………...237
Розділ 4. Ключові питання господарського договірного права …..255

4.1. Сторони комерційного договору та їх господарсько-договірна правосуб’єктність………………………………………………………………255

4.2. «Об’єкт» і «предмет» комерційного договору: економіко-правові особливості ........................................................................................................295

4.3. Теоретичні питання визначення нечинного та недійсного договорів у господарському праві………………………………………………………...327

Висновки……………………………………………………………………...360

Список використаних джерел........................................................................396

Вступ
Актуальність теми дослідження. Економічні перетворення останнього десятиріччя зумовили потребу якісного реформування вітчизняного законодавства у сфері господарської діяльності. Перед законодавцем постало завдання належним чином нормувати досить складну систему господарських відносин, щоб утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України та забезпечити реалізацію інтересів як безпосередніх учасників господарських відносин, так і публічних інтересів, заснованих на загальносуспільних потребах.

Прийняття у 2003 р. Господарського та Цивільних кодексів України заклало фундамент для правового регулювання договірних відносин на новому системному рівні та започаткувало новий етап наукових досліджень у сфері як господарського, так і цивільного договірного права, спрямованих на модернізацію вітчизняного законодавства як у цих, так і в інших сферах.

Утім на сьогоднішній час положення щодо цілої низки договорів одночасно закріплені у статтях Цивільного та Господарського кодексів України, та далеко не завжди складаються в чітку та послідовну систему регулювання. Відсутність нормативного визначення самого господарського договору й наявність принципових розбіжностей між загальними положеннями про договір ГК та ЦК України зумовлює нагальну потребу у визначенні основних напрямків подальшого розвитку інституту господарського договору й відбудови логічно узгодженої галузевої системи загальних правил про господарські договори як необхідної умови підвищення рівня правового регулювання господарсько-договірних відносин. Ця потреба стає актуальною ще й у зв’язку з проблемами застосування чинного законодавства в частині нормування договірних відносин (про наявність таких проблем свідчить відсутність єдиної практики розгляду однотипних господарських спорів, що виникають під час укладання та виконання господарських договорів).

Більшість сучасних досліджень договору в господарському обороті, розглядають цей правовий засіб виключно з позицій цивілістики, залишаючи поза межами уваги питання його взаємозв’язку із системою державного регулювання господарських відносин, усією системою господарсько-правових засобів, якими репрезентовано механізм господарсько-правового регулювання. Необхідність цього дослідження також спричинена нерозв’язаністю проблеми співвідношення господарського договору з сучасною конфігурацією господарського правопорядку, існуючою потребою систематизації господарських договорів відповідно до сучасного рівня розвитку господарського обороту та методологічних підходів удосконалення господарського законодавства в договірній сфері. Сьогодні господарський договір як правовий засіб залучається до механізму господарсько-правового регулювання господарських відносин різних за фактичним змістом, суб’єктним складом, типізацією приватних і публічних інтересів, які реалізуються в них, та цілями, на досягнення яких вони спрямовані. За цих умов головним напрямком модернізації господарського законодавства в частині нормування договірних відносин має стати його спеціалізація, що спрямована на подальший розвиток загальних і спеціальних положень про господарський договір і першим кроком якої є проведення систематизації договірних угруповань (договірних типів, видів, підвидів) та нормативне врахування їх специфіки. Зазначені вище обставини і спричинили вибір такої теми дисертаційного дослідження.



Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження обрано згідно з науково-дослідними роботами кафедри господарського права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого в межах комплексної цільової програми «Проблеми оптимізації правового регулювання економічних відносин в Україні» (номер державної реєстрації  01064002289).

Мета і завдання дослідження. Метою цього дисертаційного дослідження є подальший розвиток теорії господарського договору за умов сучасного розвитку ринкових відносин, класифікація та виокремлення в системі господарських договорів договірних типів, видів і різновидів за новими системними ознаками, а також визначення місця та значення в цій системі комерційного договору для того, щоб сформулювати рекомендації, спрямовані на модернізацію господарського законодавства в частині регулювання господарсько-договірних відносин.

Для досягнення поставленої мети в роботі зроблено спробу розв’язати такі завдання:

– проаналізувати наявні у правовій доктрині теорії договору;

– визначити системотвірні конструктивні елементи загальноправової конструкції «договір»;

– провести огляд доктринальних уявлень про договір у господарському обороті;

– систематизувати господарські договори та визначити місце комерційного договору в загальній системі господарських договорів;

– дослідити інтереси, які реалізуються за допомогою комерційного договору;

– проаналізувати вплив економічних чинників на становлення та розвиток поняття «комерційний договір»;

– проаналізувати вплив принципів господарсько-правового регулювання відносин у сфері підприємницької діяльності на становлення й розвиток поняття «комерційний договір»;

– проаналізувати вплив засобів державного регулювання підприємницької діяльності на становлення й розвиток поняття «комерційний договір»;

– дослідити функції договору в комерційному обороті;

– визначити особливості об’єкта комерційного договору та встановити характер його співвідношення з предметом комерційного договору;

– проаналізувати зміст господарської правосуб’єктності щодо укладення комерційного договору й передумови її набуття;

– з’ясувати сутність і характер співвідношення понять «чинність договору» та «дійсність договору»;

– виявити та проаналізувати наявні форми господарського договірного права;

– визначити місце комерційного договору в механізмі господарсько-правового регулювання ринкових відносин;

– сформулювати рекомендації для подальшого розвитку положень господарського законодавства у сфері укладання та виконання господарських договорів.

Об’єктом дослідження є господарсько-договірні відносини, що виникають у сфері господарського обороту.

Предметом дослідження є комерційний договір як правовий засіб взаємодії суб’єктів господарського права, що опосередковує ринковий обмін товарів (робіт, послуг).

Методологічна основа дослідження ґрунтується на системному підході, що виявляється у використанні різних методів пізнання залежно від конкретних аспектів дослідження. Історико-правовий метод використовується під час вивчення розвитку юридичної думки щодо правової природи і кваліфікаційних ознак торговельної угоди, господарського й комерційного (підприємницького) договорів. Порівняльно-правовий метод використано для дослідження договірного законодавства іноземних країн та міжнародно-правових актів. Під час аналізу сучасного стану законодавчих положень, спрямованих на нормування господарсько-договірних відносин використовується формально-юридичний метод. За допомогою системно-структурного методу пізнання виокремлено сутнісні елементи договірної конструкції, здійснено поетапну класифікацію господарських договорів. Метод комплексного аналізу дав змогу визначити фактичний зміст і основні тенденції розвитку відносин, що набувають договірної форми, а також економічні та правові чинники, що впливають на становлення й розвиток юридичної конструкції комерційного договору.

Науково-теоретичною основою дослідження є праці відомих науковців кінця XIX ст. – першої половини XX ст. і радянської доби, а також провідних дослідників сучасного періоду: Г.Н. Амфітеатрова, О.А. Беляневич, А.І. Бобкової, М.І. Брагинського, О.М. Вінник, В.В Вітрянського, Л.Б. Гальперіна, Д.М. Генкіна, А.Х. Гольмстена, В.М. Гордона, А.І. Гуляєва, А.А. Добровольського, В.П. Жушмана, І.Є. Замойського, С.С. Занковського, Г.Л. Знаменського, А.І. Камінки, С.Н. Ландкофа, В.В. Лаптєва, В.В. Луця, П.С. Ципкіна, П. Цитовича, М.В. Ковальова, Н.І. Краснова, В.Н. Можейко, В.К. Мамутова, І.Н. Овчинникова, А.І. Танчука, В.С. Шелестова, Н.А. Саніахметової, Р.Б. Шишки, Г.Ф. Шершеневича, В.С. Щербини та ін.



Наукова новизна отриманих результатів. Дисертація є першим у сучасному українському правознавстві комплексним монографічним дослідженням, присвяченим визначенню місця і значення комерційного договору в системі господарських договорів, аналізу юридичної конструкції комерційного договору як одного із засобів реалізації правової політики у сфері господарювання, який є актом згоди суб’єктів господарського права щодо встановлення (змінення, припинення) взаємних прав та обов’язків у сфері господарювання й виконання імперативних вимог чинного законодавства, спрямованих на підтримання суспільного господарського порядку.

Наукова новизна отриманих результатів конкретизується в теоретичних положеннях та висновках, найважливішими з яких є такі.



Уперше:

– обґрунтовано сутність господарського договору із залученням актової теорії, яка одночасно відбиває основні властивості договору як акту автономного регулювання (прийняття на підставі згоди індивідуальних установлень) та акту реалізації правових норм, спрямованого на створення цілісної моделі взаємовідносин сторін під час реалізації їхніх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що виникли внаслідок здійснення ними даного договірного акту;

– доведено потребу проведення у межах загальних процесів правової спеціалізації поетапної систематизації господарських договорів шляхом виокремлення договірних типів, видів (підвидів) і різновидів за допомогою критеріїв, що зумовлюють особливості правового регулювання відповідних договірних відносин;

– запропоновано визнавати: типами господарського договору – виробничий та невиробничий договори; договірними видами, що належать до типу виробничого договору, – комерційний договір, господарський некомерційний договір, господарсько-споживчий договір та господарський виробничий договір за участю органів державної влади, органів місцевого самоврядування; договірними видами, що належать до типу невиробничого договору, – господарський організаційний договір, господарський організаційно-управлінський договір, інвестиційний невиробничий договір;

– встановлено, що становлення й розвиток комерційного договору як одного із різновидів господарського відбувається під впливом: ринку як системи економічних зв’язків (рівнем розвитку ринкових відносин як таких); усієї системи засобів державного регулювання підприємницької діяльності, що мають забезпечити захист публічних інтересів; тісної взаємодії договору з усіма іншими засобами правового регулювання підприємницької діяльності в межах правових режимів її здійснення;

– досліджено принцип захисту слабкої сторони комерційного договору та форми вияву його дії (можливість визнання несправедливих умов договору або договору в цілому недійсними та/або змінення/розірвання договору). Запропоновано визначати слабкою стороною комерційного договору сторону, комерційні інтереси якої зазнали (можуть зазнати) руйнівного впливу внаслідок: а) або зловживання її контрагентом «значними перевагами», з якими безпосередньо пов’язаний ступінь впливу на зміст договору; б) або настання обставин, що не залежать від волі сторін договору;

– доведено вирішальний вплив засобів державного регулювання підприємницької діяльності на господарсько-договірні відносини суб’єктів цієї діяльності, який здійснюється через встановлення: а) передумов законної участі суб’єктів у комерційних договорах (державна реєстрація; ліцензування; додаткові імперативні вимоги до учасників оптового (виробничого) ринку; б) змісту договорів (типові та примірні договори; нормативне закріплення переліку істотних умов, державне регулювання цін і тарифів тощо); в) якісних (стандартизація, сертифікація, державні випробування та ін.) і кількісних (механізм квотування) параметрів об’єктів договорів, які набувають товарної форми тощо;

– визначено, що специфіка функціонального призначення комерційного договору об’єктивно зумовлена його складною природою (договірний акт одночасно є проявом ініціативи (самостійності) сторін і засобом реалізації правової політики у сфері господарювання), що додає кожній договірній функції (ініціативно-інтеграційній, регулювальній (програмно-координаційній), інформаційній та захисній) водночас як приватний, так і публічний контекст;

– визначено, що комерційний договір входить до механізму господарсько-правового регулювання ринкових відносин: а) на рівні нормативно-правового регулювання – як субінститут правового інституту господарського договору (сукупність юридичних норм, призначених для врегулювання відносин, що виникають під час укладення та виконання комерційних договорів); б) на рівні автономного (індивідуального) регулювання) – як акт автономного індивідуального) регулювання суб’єктів господарського права щодо умов і порядку здійснення ринкового обміну; в) на рівні реалізації права – як юридичний факт, що породжує правовідносини;

– обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення залежності меж і форм участі суб’єктів господарського права від їх загального господарсько-правового статусу та визнання наявності у структурі господарської правосуб’єктності поряд із приватною компонентою (цивільними право- та дієздатністю) публічної компоненти (необхідною умовою участі в конкретних господарсько-договірних правовідносинах є виконання режимних вимог щодо здійснення того чи іншого виду господарської діяльності, окремих господарських операцій), яка додає господарській правосуб’єктності конкретизувального та динамічного характеру (здатність до набуття господарських прав й обов’язків завжди визначається: а) відносно конкретного суб’єкта; б) щодо конкретних господарських правовідносин; в) на момент вступу суб’єкта в ці правовідносини);

– запропоновано поділ підстав набуття господарської правосуб’єктності щодо участі в господарсько-договірних правовідносинах на загальні (наявність яких потрібна під час укладання більшості господарських договорів) і додаткові (наявність яких потрібна під час укладання окремих різновидів господарських договорів) та визнання істотною умовою комерційних договорів застереження про господарську правосуб’єктність;

– визначено, що спільною властивістю всіх об’єктів комерційних договорів є їх спроможність до ринкового обміну в товарній формі – товароздатність, яка утворюється за допомогою «приватної компоненти» (має прояв в економічних властивостях товару – споживчій та міновій вартості), та «публічної компоненти» (виявляється у встановленні щодо них певного правового режиму);

– запропоновано на нормативному рівні розмежувати поняття «чинність договору» (показник юридичної сили договору) і «дійсність договору» (показник правомірної природи договору та обов’язкова умова його чинності);

– запропоновано нормативне закріплення поняття «порядок укладення договору» та кваліфікація порушення порядку укладення господарського договору, який є обов’язковим для нього, як підстави визнання договору неукладеним.



Дістали подальший розвиток:

– положення про неможливість забезпечення повною мірою різноманітних інтересів, сформованих на ґрунті сучасних економічних потреб (як приватних, так і загальносуспільних) за рахунок виключно традиційної системи цивільно-правових засобів (принципів цивільно-правового регулювання; диспозитивних норм цивільного законодавства; цивільних прав та обов’язків; цивільного договору; цивільно-правових конструкцій тощо);

– положення про відносну природу виявів дії принципу свободи договору в комерційному обороті та наявність системи правових засобів (первинних і похідних) обмеження дії принципу свободи договору;

– положення про необхідність чіткого та послідовного закріплення в чинному господарському законодавстві понять «суб’єкт некомерційного господарювання», «негосподарюючий суб’єкт» і «споживач», потрібних для теоретико-прикладного моделювання юридичних конструкцій тих чи інших видів господарських договорів;

– положення про вирішальний вплив принципів правового регулювання підприємницької діяльності на процес становлення й розвитку комерційного договору, що виявляється у: а) формуванні «стрижня» правового режиму підприємницької діяльності в цілому та підґрунтя публічно-правового порядку ринкового обміну товарів, зокрема; б) забезпеченні взаємозв’язку, взаємодії всіх правових засобів, які входять до структури цього правового режиму; в) встановленні меж автономії волі учасників договірних відносин у сфері підприємницької діяльності тощо;

– положення про загальну формулу предмета комерційних договорів (збутових договорів, договорів про передання майна в оплатне користування, договорів на виконання робіт або надання послуг інформаційного характеру), яка складається із двох елементів: а) певної юридично значущої дії (дій), яку зобов’язується виконати сторона, що надає рішуче виконання за договором, і б) товароздатного об’єкта договору; а також положення про збіг предмета договорів з надання всіх інших послуг з їх об’єктом, який в одних випадках утворюється із самих дій, що складають зміст послуги, в інших – з діалектичної єдності цих дій і їх корисного результату;

– положення про необхідність розмежування на нормативному рівні дефектних господарських договорів на нікчемні й оспорювані із залученням критерію природи інтересів, що порушуються укладанням та/або виконанням такого договору;

– положення про недостатність регулятивних можливостей юридичних норм під час упорядкування господарських відносин і потребу офіційного визнання ненормативних регуляторів (звичаїв ділового обороту, узвичаєнь, «формулярного права»).



Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки і пропозиції дисертації можуть бути використані: у законотворчій діяльності – для удосконалення положень господарського законодавства в частині нормування господарсько-договірних відносин; у науково-дослідній роботі – як основа для подальшого розвитку загальної теорії господарського договору та дослідження окремих різновидів господарських договорів; під час підготовки підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій для студентів юридичних навчальних закладів та факультетів, а також під час викладання курсу «Господарське право».

Апробація й упровадження результатів дисертації. Основні положення дисертації та практичні рекомендації оприлюднювалися на засіданнях кафедри господарського права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, а також на науково-практичних конференціях, серед яких: Міжнародна наукова конференція молодих учених «Актуальні проблеми правознавства» до 200-річчя НЮАУ імені Ярослава Мудрого (11–12 листопада 2004 р., Харків); науково-практична конференція «Проблема юридичної особи у цивільному праві України», присвячена пам’яті проф. О. А. Пушкіна (21 травня 2004 р., Харків); наукова конференція «Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку» (21–22 листопада 2005 р., Харків); Усеукраїнська науково-практична конференція «Конституція України – основа побудови правової держави і громадянського суспільства» (26–27 червня 2006 р., Харків); XVІІІ Харківські політологічні читання «Конституційно-політичний процес в Україні: ідеї, досвід, проблеми» (24 червня 2006 р., Харків); Усеукраїнська науково-практична конференція «Актуальні проблеми цивільного і господарського права» (19 травня 2006 р., Київ); ІІІ міжнародна науково-практична конференція «Актуальні питання реформування правової системи України» (2–3 червня 2006 р., Луцьк); Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток господарсько-правового забезпечення сучасної економіки (27 жовтня 2006 р., Донецьк); Усеукраїнська науково-практична конференція «Інноваційний розвиток України: наукове, економічне та правове забезпечення» (27–28 жовтня 2006 р., Харків); Міжнародна науково-практична конференція «Запорізькі правові читання» (17–18 травня 2007 р., Запоріжжя).

РОЗДІЛ 1

РОЗВИТОК НАУКОВОЇ ДУМКИ

ПРО ДОГОВІР У ГОСПОДАРСЬКОМУ ОБОРОТІ
1.1. Еволюція наукових поглядів на договір як засіб правового регулювання господарських відносин
Будь-які юридичні концепти мають свій «термін служби».

А.Г. Карапетов


Норми, які стосувалися винятково або переважно торгівлі, існували у праві рабовласницької спільноти як частина цивільного права. Напочатку XІ ст. у праві окремих країн розпочався процес відокремлення цих норм від цивільного права та формування торговельного права.

На доктринальному рівні виділяються три періоди в розвитку торговельного права: італійський, французький та германський.

Італійському періодові (XІ ст. – XVІ ст.) притаманне повне панування станових початків. Основні риси середньовічного торговельного права зводились до наступних: 1) воно було правом купців, тобто поширювало свій регулювальний вплив тільки на відносини між купцями (членами купецького стану); під сферу дії торговельного права не підпадали відносини між особами, які займалися торгівлею у вигляді промислу; 2) купецьке право запозичило ті частини римського права, які створювалися на ґрунті розвиненого торгового обороту класичного періоду римського права; 3) за своєю природою воно було звичаєвим та різнилося за місцевостями.

Протягом французького періоду (XVІІ – XVІІІ ст.) становий характер торговельного права хоча і зберігався, проте його значна частина була кодифікована. У таких країнах, як Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Японія та ін., було прийнято торговельні кодекси (устави, укладення, ордонанси), які стають спеціальним регулятором організаційних та оперативних форм торговельної діяльності [1, с. 42].

Германському періодові (XІX ст.) притаманне падіння станових начал, купецьке право перетворюється на торговельне та стає приватним нарівні із цивільним, звичаєве право поступається місцем законодавчому регулюванню [2, с. 8].

Еволюція наукових поглядів на торговельну угоду кореспондує етапам розвитку самого торговельного права. Первісно торговельне право (право купців) мало за свій предмет торговельні відносини у вузькому значенні слова (посередництво в обігу товарів і платіжних засобів), а відносини щодо купівлі сировини для перероблення та виготовлення продукції не підпорядковувалися дії торговельного права. Однак, починаючи з XX століття, поняття «торгівля» в юридичному контексті почали визначати як власне торгівлю (в економічному значенні слова), транспорт, банківську та страхову справу, так і переробну промисловість, видавничу справу, різноманітні види посередницької діяльності (з’являються маклери, брокери тощо) [3, с. 22-26]. У цей же час у праві деяких країн належність особи до стану купецтва як вирішальна ознака торговельної діяльності особи замінюється ознакою безпосереднього заняття торгівлею.

Протягом XIX ст. у більшості європейських країн було проведено кодифікацію торговельного права, а окремі, прийняті на той час торговельні (комерційні) кодекси діють і донині (у Франції (1807 р.), Бельгії (1807 р.), Люксембурзі (1807 р.), Іспанії (1829 р.; перероб.- 1885 р.), Португалії (1833 р.; перероб. - 1888 р.), Австрії (1862 р.), Ліхтенштейні (1865 р.), Німеччині (1897 р.) тощо). При цьому одні кодекси чітко перерахували угоди, які визнавалися торговельними, інші – навпаки, відкривали «простір» суддям у вирішенні питань щодо того, які угоди є торговельними. За ознакою, яку було взято за основу нормативної кваліфікації договорів, чітко вирізнялися два підходи: об’єктивний, коли угоди, які незалежно від того, чи здійснюються вони комерсантом або особою, яка не займається торговельною діяльністю, визначалися торговельними (ними зазвичай визнавалися вексельні угоди, купівля з метою подальшого перепродажу); суб’єктивний, коли вирішальною ознакою визнавався суб’єктний склад договору (сторонами мали бути особи, які займалися торгівлею у вигляді промислу); іноді об’єктивний та суб’єктивний критерії використовувалися паралельно [4, с. 108]. Об’єктивним критерієм оперувало законодавство Франції, Бельгії, Іспанії, країнах Латинської Америки та деяких інших країнах; суб’єктивний критерій використовувався в законодавстві Німеччині, Японії тощо. Проте в жодній із означених країн ні один із названих критеріїв не дотримувався послідовно.

У Російській імперії існувало багато торговельних законів, в числі яких «Торговельний Устав», «Устав про промисловість», «Устав про векселя», «Загальний Устав російських залізничних доріг», «Устав торговельного судочинства» тощо. Однак, незважаючи на це, російське дореволюційне законодавство не мало чіткої системи торговельних угод [2, с. 25], що спонукало вчених-правознавців активно займатися дослідженням специфіки саме торговельних угод і здійснювати спроби їх класифікації.



Найбільш гостро наукова дискусія щодо кваліфікаційних ознак торговельних угод розпочалася наприкінці дев’ятнадцятого − початку двадцятого століття. У правовій доктрині означеного періоду не було єдиного погляду на кваліфікаційні ознаки торговельної угоди. Так, А.Х. Гольмстен поділяв кваліфікаційні ознаки торговельної угоди на матеріальні (така угода є ланкою цілої низки угод, які утворюють промисел, що здійснюється обома сторонами на професійних засадах, за осілою торгівлею, зі спекулятивною метою; предметом такої угоди є рухоме майно, призначене не для особистого споживання, а для залучення до торговельного обороту) та формальні (якщо позов, предметом якого є угода, підсудний судам загальної юрисдикції, сама угода за будь-яких умов не може бути торговельною; однак та обставина, що позов підсудний комерційному суду, не завжди свідчить про комерційний характер угоди [5, с. 115-117]. Інші дослідники того часу (А.А. Добровольський, П.С. Ципкін та ін.) вважали, що торговельний характер угоди визначається насамперед об’єктом та метою її укладення у їх взаємозв’язку: об’єктом є товар, метою – подальше його відчуження з метою отримання баришу, що виключає можливість придбання такого об’єкта для особистого споживання. Щодо стосується повторюваності угоди як підстави до визнання її торговельною, то така властивість, як відзначали вчені, є потрібною тільки для такого роду дій, які ще не мають характеру торговельної угоди за об’єктом їх укладення, а є такими лише за умови нерозривного зв’язку трьох зазначених чинників [6, с. 1-2 додатка]. Схожої думки дотримувався В.М. Гордон, який убачав торговий характер угоди в меті придбання товару покупцем, якою може бути перепродаж, перероблення для перепродажу, використання сировини у промисловості [7, с. 135]. На переконання С.Н. Ландкофа, усі угоди «за підприємством» і «для підприємства» є торговельними незалежно від того, чи складають вони частину промислу підприємства. Як приклад учений наводив купівлю палива для потреб підприємства [8, с. 9]. А.І. Гуляєв, Д.М. Генкін також об’єднували під узагальнювальною назвою «торгівля» всі види господарської діяльності, спрямовані на посередництво під час обміну благ між виробниками та споживачами (перевезення, банківська справа, маклерський промисел, утримання товарних складів тощо); відповідно договори, які оформлюють процес обігу товару, є торговельними [9, с. 5; 3, с. 106-108]. Отже, сукупність усіх угод, спрямованих на взаємний обмін у суспільстві, які містять ознаки посередництва, розглядалися як такі, що утворюють торговельний оборот [10, с. 5]. До торговельних оборотів правники того часу зараховували: 1) усі роди торгівлі (як оптової, роздрібної, вільної для всіх станів, так і обмеженої); 2) торгівлю фабричну, заводську, магазинну тощо; 3) торговельну промисловість щодо побудови, купівлі, полагодження та наймання кораблів і купецьких суден, їх відправлення; 4) справи за купецькими наказами щодо закупівлі, продажу, перевезення й постачання товарів, а також так звані справи комісійні, експедиційні та маклерські; 5) справи вексельні та банкірські; 6) справи, властиві торгівлі [11, с. 41] .

Деякі вчені наполягали на розмежуванні категорій «торговельна угода» та «допоміжний договір» (іноді використовувалася інша термінологія – «договір щодо торгівлі», «угода за приростом»), яке обґрунтовували передусім існуючою у Торговельному Уставі класифікацією самих торговельних дій (дії за торговими оборотами; дії з приводу торгових оборотів; договори та зобов’язання, що властиві торгівлі). При цьому термін «допоміжний», зазначали Г.Ф. Шершеневич, А.І. Камінка, у будь-якому разі такій діяльності не надає другорядності [1, с. 2, 22; 2, с. 1-4]. До категорії допоміжних торговельних угод (без яких ускладнюється організація торгівлі у вигляді промислу) також зараховували договори на постачання сировини для виготовлення товару; договори, які використовувалися для організації спільної торговельної діяльності (договори товариства), договори з наймання прикажчиків, угоди з посередниками щодо виконання торговельних доручень, оренда купцем приміщення для магазину тощо. Основними торговельними угодами правова доктрина кінця XІX ст. – початку XX ст. традиційно вважала купівлю з метою подальшого продажу (збуту); угоди, що опосередковували грошову та фондову торгівлю, зокрема числі банківські та біржові операції; посередництво в обігу праці (фабрична та заводська торгівля – торгівля товарами, виготовленими на фабриках та заводах); перевезення, складське зберігання тощо [12, с. 82-109]. Окрім означеної диференціації торговельних угод (на основні та допоміжні), окремі вчені вирізняли договори односторонньо-торговельного (для торговця вона є торговельною, для неторговця − неторговельною) та двосторонньо-торговельного характеру (для обох сторін є торговельною) [9, с. 8-9; 13, с. 45-50]. Торговцем вважалась тільки особа, яка мала комерційну правоздатність. Російське законодавство другої половини XІX ст. (ст. 2 Уставу торговельного) визначало: „Право вступати у договори та зобов’язання, властиві торгівлі, належить особам обох статей, російським підданим усіх станів, іноземцям, а також товариствам та компаніям”. Російське законодавство дореволюційного періоду містило заборону сумісництва державної служби та підприємницької діяльності. Насамперед це стосувалося російських консулів, членів судів, чиновників митної служби. Назавжди позбавлялися комерційної правоздатності купці-боржники, які багатократно порушували торговельні правила. У Російській імперії були також обмеження комерційної правоздатності євреїв. Впливала на обмеження торговельно-промисловою діяльністю також вікова ознака (ст. 286 Законів цивільних позбавляла цього права підлітків у віці до 17 років) [14, с. 36-38]. При цьому більшість вчених головну відмінність торговельних угод від загальноцивільних вбачали не в особливостях їхньої юридичної природи (купівля-продаж, позика, наймання за своєю юридичною конструкцією завжди будуть однакові, незалежно від того, чи будуть вони укладені в торговельному обороті або поза його межами) [2, с. 29]), а в меті, якій вони підпорядковані. Навіть там, де формально торговельні відносини будуються за загальними цивілістичними схемами, зауважував В. Шретер, специфіка торговельних угод не зникає: „…досить порівняти купівлю громадянином пальта у свого сусіда та купівлю 100 тисяч пудів зерна Московським торгом у Краснодарі...” [15, с. 13, 15]. У цей час низку загальноцивільних договорів (договорів наймання слуг, квартири, грошової позики) деякі науковці починають іменувати «договірними відносинами повсякденного життя» [16, с. 89].

У досліджуваний нами період, окремими науковцями пропонувалась можливість існування комбінованого варіанта правового регулювання односторонньо-торговельних угод: дії торговця − мають підпорядковуватись торговельному законодавству, а неторговця − цивільному [3, с. 111; 9, с. 9; 11, с. 51]. У 1895 р. під час обговорення розділу 2 книги 5 Проекту Цивільного Укладення «Зобов’язання за договорами» в Особливій Нараді, заснованій при Міністерстві юстиції, було порушено питання про розмежування договорів, які траплялися як у цивільному, так і торговому обороті, та договорів, властивих виключно торговому обороту, і нормування останніх лише нормами торговельного законодавства. При цьому вже тоді на торговельні угоди впливали публічно-правові норми. Так, К. Победоносцев в своєму курсі цивільного права звертав увагу на законодавчий розподіл торгівлі на оптову, роздрібну і дрібну із зазначенням видів торгівлі, проведення яких вимагало отримання свідоцтв, спеціальних білетів та інших документів, що посвідчували торгові права [17, с. 425]. У дореволюційному законодавстві та правовій доктрині уявлення про правове регулювання споживчих та торговельних угод складалося за канонами, характерними для розвинених правових систем того часу, у тому числі низки країн континентальної Європи. І якщо б історичний розвиток нашої країни не зустрів на своєму шляху Жовтневу революцію, яка поклала початок своєрідному соціальному експерименту, то доктрина торговельних (комерційних) договорів продовжувала б розвиватися шляхом еволюції [18, с. 19].

За радянських часів доктринальні уявлення про договір в господарському обороті формувалися під безпосереднім впливом соціально-економічних чинників і політичної ідеології, націленої на усуспільнення засобів виробництва та засвоєння державою функцій колишніх приватних підприємств. На початку 1918 р. банківська справа була оголошена монополією єдиного Державного банку. У 1919 р. усі основні галузі торгівлі, промисловості, транспорту перейшли до державної сфери відання. Згодом відбулася ліквідація всіх видів приватних капіталів, зокрема акцій та паїв націоналізованих акціонерних товариств. Увесь товарообіг будувався виключно на основі планових заготівель та планового розподілу, та залучався до єдиного державного плану. Державною монополією було охоплено й зовнішню торгівлю. Галузями господарства, закритими для приватного капіталу й відокремленими на користь держави, став транспорт та майнове страхування всіх видів, виробництво електричної енергії. Галузеві міністерства об’єднували підприємства однієї галузі і діяли на ринку, як єдиний господарюючий суб’єкт, не дозволяючи конкуренції між підприємствами, які входили до їх складу. Фізичні особи у цей час були позбавлені права вести господарську діяльність, окрім ведення селянського господарства та кустарного виробництва [15, с. 23]. За умови встановлення адміністративною монополії у сфері господарювання цілком логічним стало зникнення як з нормативного, так і з наукового обігу терміну «торговельна угода», замість якого з’явилось нове поняття – «господарський договір». Однак, вже у 1938 р., коли нарадою науковців у галузі права було відкинуто концепцію господарського права, договір почав розглядатися як єдиний цивільно-правовий інститут [19, с. 3-7], а поняття господарського договору було гостро розкритиковане. Негативне ставлення влади в той час до теоретичних досліджень у сфері господарського права змусило правову науку тимчасово відмовитися від них. Тільки наприкінці 40-х років починає відбуватися «реанімація» низки господарсько-правових концепцій, зокрема й теорії господарського договору [20, с. 436]; а після прийняття постанови Ради Міністрів СРСР від 21 квітня 1949 р. № 1568 «Про укладання господарських договорів» [21; 1949. – № 9. – Ст. 68] термін «господарський договір» повертається й до нормативного обігу.

Зміни в економічній ідеології радянської влади, які отримали легальне закріплено в Основах цивільного законодавства СРСР та союзних республік 1961 р., та викликали потребу перегляду основних положень теорії господарських договорів, їх адаптації до нових запланованих економічних перетворень. Суть останніх полягала у спробі поєднати планове керівництво економікою з матеріальною зацікавленістю громадян, підприємств та інших господарських організацій шляхом розширення їх прав у межах плану, при одночасній необхідності забезпечення відповідності змісту господарського договору плановому завданню. Господарська реформа 1965 р., нормативним ґрунтом якої стала Постанова ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР «Про вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва» від 4 жовтня 1965 р. № 729 [21; 1965. – № 19-20. – Ст. 153], передбачала включення господарського договору у сферу планування з одночасним наділенням підприємств додатковими правами, що мало за мету зростання стимулів до виробничої діяльності. Отже, господарська реформа 1965 р. була спробою поєднати командні методи управління та самостійність підприємств, та стала поштовхом до пожвавлення у правовій науці дискусій щодо господарського договору. У цей час господарський договір почали розглядати як метод господарювання, один з найважливіших засобів зміцнення госпрозрахунку, побудованому на принципах відносної господарської самостійності в майновій та планово-організаційній сферах, матеріального стимулювання та відповідальності, самоокупності та прибутковості тощо. Якщо більшість учених називала цивільний договір «формою руху особистої власності» [20, с. 401], то господарський договір – «формою руху соціалістичної власності», «формою господарського зв’язку між суб’єктами господарювання» [22, с. 9], «найкращим засобом поєднання централізованого плану з госпрозрахунком» [23, с. 15], який забезпечував правове оформлення господарсько-договірних взаємовідносин між державними організаціями з приводу постачання продукції, надання послуг, виконання робіт. В числі господарських договорів, окрім прямих договорів постачання, виокремлювалися генеральні договори, сторонами яких були центри постачальників та покупців (головні управління міністерств, відомств, центри кооперативних систем, трести, центральні збутові, постачальницькі та заготівельні організації) [24, с. 5].

В умовах командної економіки специфічна мета виробництва досягалася через тотальне одержавлення економічних процесів, за допомогою складання обов’язкових планів розподілу ресурсів і обсягів виробництва, а задоволення суспільних потреб – через централізоване державне планування народного господарства. Саме тому теоретичні дослідження господарського договору в цей час концентрувалися переважно навколо питань щодо його співвідношення із планом. Планова сутність господарського договору визначалася не наявністю чи відсутністю адресованих сторонам планово-адміністративних актів, а сутністю самих товарно-грошових відносин, які опосередковувалися означеним договором. Так, однотипним із плановими, визнавався договір на експлуатацію залізничних під’їзних шляхів, що не належали до загального користування. Такий договір не був плановим в тому сенсі, що не він спирається на будь-які конкретні планові акти, які зумовлюють обов’язковість його укладання, однак існування двостороннього обов’язку (як для залізниці, так і для власника під’їзного шляху) щодо укладання такого договору було засновано на прямих приписах закону (внаслідок чого означений договір набуває властивостей планового). Між тим, у більшості випадків все ж таки саме план як головний важель застосування адміністративних методів управління господарським оборотом, зумовлював виникнення господарсько-договірних зобов’язань [25, с. 52].

У правовій доктрині того часу традиційно вирізняли три форми впливу планових актів на договори. По-перше, плановий акт безпосередньо породжував обов’язок укласти договір на встановлених в ньому умовах. За засобом трансформації плану у договір вирізняли договори, умови яких повністю збігаються з плановими актами, та договори, в яких умови частково відображають зміст планового завдання [22, с. 36]. По-друге, плановий акт породжував обов’язок однієї зі сторін вступити у договір на вимогу іншої. Наприклад, лімітне повідомлення Державного банку СРСР про кредитування сезонного накопичення сировини у консервного підприємства встановлює об’єкт кредитування та термін погашення кредиту. На підставі такого лімітного повідомлення відповідне відділення Держбанку було зобов’язане видати консервному заводу позику за умови дотримання ним усіх умов кредитування [26, с. 449-450]. По-третє, господарський договір розглядався як одним із засобів, який: призводить до уточнення планових завдань; сприяє виправленню помилок у плануванні; контролює виконання плану [27, с. 14, 19].

Учені радянської доби по-різному ставились як до терміна «господарський договір», так і до поняття, яке він виражає: окремі автори визнавали його самостійність, інші – заперечували. Так, О.С. Йоффе вважав що, господарський договір співвідносився з цивільно-правовим як видове поняття з родовим. Практичне значення наукового розроблення категорії «господарський договір», на думку О.С. Йоффе, полягало в урахуванні під час юридичного нормування договорів, які укладають між собою соціалістичні організації, специфіки, що невідома іншим договорам у цивільному праві [28, с. 69-74; 29, с. 39]. В.Г. Вердников кваліфікував господарський договір як цивільно-правовий договір планового характеру, метою якого є співробітництво соціалістичних організацій, потрібне для досягнення відповідного господарського результату. Найсуттєвішою особливістю господарсько-договірної конструкції вчений визнавав жорстке нормативне регулювання її змісту шляхом: типізації багатьох договорів; встановлення кола обов’язкових умов договору; визначення імперативними нормами низки істотних умов договору; покладення на сторони зобов’язання керуватися під час узгодження умов договору встановленими в нормативному порядку показниками (затвердженими цінами, тарифами, стандартами тощо [30, с. 140, 151]. В.В. Мрига, Ю.Х. Калмиков так само розглядали господарські договори як різновид цивільно-правових договорів, яким властиві деякі ознаки (особливий суб’єктний склад; об’єктивна основа більшості з них − планові акти, обов’язкові для обох сторін; мета – досягнення відповідних економічних та господарських результатів), що дають змогу виокремити їх в особливу групу [31, с. 34; 32, с. 126-128]. В.А. Семеусов, А.Г. Первушин, С.А. Хохлов вбачали в господарському договорі відносно самостійне юридичне явище, що має власний зміст, специфічні форму і сферу застосування, особливий суб’єктний склад [33, с. 27; 34, с. 8; 35, с. 6]. Р.О. Халфіна підкреслювала, що поняття «господарський договір» охоплює майже всі види цивільних договорів, а сам термін «господарський договір» широко застосовується для позначення будь-яких договорів між соціалістичними організаціями під час їхньої основної діяльності [26, с. 457]. У цей же час Н.І. Овчинников наполягав на потребі розроблення теорії господарського договору, оскільки останній є збірним поняттям, яке об’єднує декілька самостійних інститутів [36, с. 14, 35].

На думку В.В. Лаптєва, особливі якості господарського договору як правової конструкції, дають змогу використовувати його для регулювання господарських відносин методом взаємного узгодження інтересів учасників. Господарський договір, зазначав учений, є органічним елементом господарського механізму, оскільки виконує важливі функції в економіці [37, с. 15], які мають вираз в постійній турбота не лише про інтереси «свого» підприємства, а й про інтереси держави, яка поставила відповідне завдання, про інтереси контрагента (іншого соціалістичного підприємства), як під час укладання договору, так і у процесі його виконання. Усі договори, які охоплюються поняттям «господарські», відзначав В.М. Можейко, мають спільні правові ознаки (суб’єктний склад, особливий порядок укладання й виконання договору, співвідношення з плановими актами) дають усі підстави вважати господарський договір самостійним юридичним інститутом [38, с. 9, 13-14]. А на переконання А.П. Ткача підстави для виокремлення поняття «господарський договір» слід шукати в загальних принципах господарювання, на яких заснована діяльність соціалістичних організацій (державних і кооперативно-колгоспних) [39, с. 1-2].

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка