«На славу нашої преславної України»



Сторінка1/45
Дата конвертації29.12.2016
Розмір8.31 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45


Володимир Мельниченко

«На славу нашої

преславної України»


(Тарас Шевченко і Осип Бодянський)


Москва


ОЛМА Медиа Групп
2008

Зміст




Розділ 1. «О Москва! О караван-сарай!»

Розділ 2. «До бачення в Москві»

Розділ 3. «Тоді, як ми з тобою в Москві бачились»

Розділ 4. «Книги, призначені для подарунку Ш.Т.Г.»

Розділ 5. «Ввечорі був у О.М. Бодянського»

Розділ 6. Чому Бодянський не супроводжував

Шевченка?



Розділ 7. «Праху поета вклонився Бодянський»

Мельниченко В.

«На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський).

М.: ОЛМА Медиа Групп, 2008.

Володимир Юхимович Мельниченко — доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України і Спілки письменників Росії, автор 40 книг з історичної, політичної і мистецтвознавчої проблематики. З 2001 р. — генеральний директор Культурного центру України в Москві, за цей час видав у російській столиці 10 книг українською мовою, в тому числі монографії «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті», «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”».

Читач тримає в руках першу в українській і світовій історіографії книгу про дружбу і московські зустрічі Тараса Шевченка та Осипа Бодянського. Вона присвячується 200-річчю з дня народження Осипа Бодянського, що виповнюється в 2008 році, та 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка, що вже не за горами.



«Я сам козак...»

(замість передмови)


Передусім про назву книги. Поздоровляючи Михайла Максимовича з Новим 1858 роком, Тарас Шевченко побажав йому довголіття та здоров'я «на славу нашої преславної України»1. Якщо вдуматися, Тарас Григорович мимохідь, але з геніальною простотою і поетичною точністю сформулював ідею, заради якої творили в Москві, Петербурзі та в усій Росії знамениті українці, такі як Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Осип Бодянський... Якраз останнього в Україні, мабуть, знають найменше, його заслуги перед «ненькою» в наш час незаслужено призабуті, мало акцентовані. Про російського й українського вченого, славіста, фольклориста, археографа, видавця історичних документів, письменника і перекладача Осипа Максимовича Бодянського написано немало, але ж, як сказав йому в свій час Микола Гоголь, у нас «якось розучуються читати». З іншого боку, життя Бодянського висвітлено недосить глибоко, фрагментарно й без належної уваги до його дружби з Тарасом Шевченком. Невикористаними залишалися більшість документів Осипа Максимовича, які десятки років покривалися архівним пилом у Москві та Києві2. Мабуть, інтерес до Бодянського гальмується ще й укоріненим стереотипом, за яким, укупі з Михайлом Максимовичем, вони нібито «зовсім не були українськими наці-

_____________________



1 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Том 6. — К.: Наукова думка, 2003. С. 153.

2 В цій книзі вперше широко використано документи Центрального державного історичного архіву Москви та Відділу рукописів Інституту літератури ім.Т. Г Шевченка Національної Академії наук України. На відміну від московського архіву, в Києві документи Осипа Бодянського вже давно піддані системному аналізові: Див.: Путівник по фондах Відділу рукописів Інституту літератури. — К.: Видавничий центр «Спадщина», 1999. С. 52 — 82.

ональними патріотами»1.

Невже бездумно збочимо від істинної суті видатних співвітчизників на тій підставі, що їх український патріотизм абсолютно спокійно суміщався з імперсько-російською ідентичністю? Це питання не пусте, не вузькоцехове, а принципове, історіософське. На нього маємо відповідати, якщо збираємося здобувати уроки гіркої історії, в якій, як у бурштиновій смолі, поки-що скам’яніло завмерли деякі наші видатні співвітчизники. Розмірковуючи над непростою московською долею українця Бодянського, Михайло Драгоманов писав: «Як собі хочете, а боротись з тим, що нас незамітно підточує, одтяга вас од рідної країни, втяга в чуже життя, перероблює, — не день, не два, а роки, десятки років, — не легко. А зовсім переробитись, — все таки не можна. А порвати зразу з тим, що нас переробляє і почати самому по собі будувати новий притулок для думки і серця на рідній ниві, з рідного матеріалу, на це в людей, все таки поламаних царськими порядками і не вискочивших хоч думкою зовсім за кордон царський і церковний, — було ділом неможливим»2.

Так-то воно так, але Бодянський, залишаючись законослухняним царським підданим, «вискакував» і думкою своєю, і справою реальною за межі тодішнього царистського й церковного розуміння місця та значення Малоросії в історії і сучасності Російської імперії. Згадую, як у щоденнику Бодянського зустрів запис про його пікіровку з літератором Дмитром Свербєєвим. «Не розумію, як можна бути в наш час національним»,— сказав той.— «А я так не розумію, як можна не бути національним у наш час»,— парирував Осип Максимович. Он як! У середині XIX століття московський професор, українець із Варви Бодянський почувався національним патріотом, ідентифікував себе з Україною. Його інтелекту-

___________________________

1 І.Лисяк-Рудницький. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Історичні есе. Том 1. — К.: «Основи», 1994. С. 416.

2 М. Драгоманов. Україна і центри // Громада. Т. 2. — Женева, 1878. С. 525.
альна складова знаходилася в гармонії з духовною, національною. Той же Драгоманов визнавав, що Бодянський, «хоч і не розривав з державою російською, та не тільки ніколи не забував про свою Україну, не переставав працювати для неї1, але і не розривав з тими земляками, котрі пішли далі його» ( виділено мною — В. М. ).

Тож з’ясуймо, що привабило Шевченка в професорові Московського університету, дозволило називати його другом і бажати «радости в благоугодных делах», висловлювати подяку «за літописи», надіслані Бодянським у заслання: «Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!» В цьому контексті ми й маємо розглядати, вивчати й висвітлювати життєве кредо редактора «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», який у листі до того ж Максимовича в січні 1847 року писав: «Я решил во что бы то ни стало обнародовать малороссийские летописи; собрал их множество и собираю беспрестанно. Надеюсь при помощи Божьей, здоровье и том положении дел, какое теперь царствует в Обществе, успеть и за мною никому не угоняться, хоть бы и на украинском коне. Я, ведь, и сам козак. После летописей примусь и за официальные бумаги, в коих недостатка нет и быть не может...»2 (виділено мною.— В.М.). Ці слова можна поставити епіграфом до всієї видавничої діяльності Бодянського. Отже, вчений, якому ще не виповнилося сорока років, абсолютно свідомо будував грандіозні патріотичні плани публікації літописів і документів з



______________________

1 Хай слова Михайла Драгоманова ще раз обгрунтують назву цієї книги.

2 Відразу скажу про важливе. В цій книзі залишені без перекладу тексти, які сам Бодянський писав російською мовою. Це так само, як у Повному зібранні творів Тараса Шевченка його російськомовні тексти не перекладаються. Взагалі літературні твори чи, скажімо, листи краще читати тією мовою, якою вони написані. Цей принцип також стосується тогочасних документів і текстів інших діючих осіб із російського боку. Говорячи словами Шевченка, «у їх народ і слово, і у нас народ і слово». Я відчув усю глибину й мудрість цієї сентенції, працюючи в Москві впродовж двох десятиліть. Тим більше, що самодіяльні переклади деяких дослідників, які мені зустрічалися, не можу вважати досконалими. Вони забирають аромат часу, зокрема, вилущують особливий стиль мови, якою спілкувалися видатні російські українці.

української історії. Вкрай важливо відзначити, що ці плани не залишилися на папері, а були значною мірою реалізовані. До Бодянського та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел із патріотичних спонук. Якраз цей людський подвиг українця Бодянського врешті решт залишиться в нашій національній пам'яті, а не марні розумування про те, чого він не зробив для України, як імперський громадянин.

В іншому листі до Максимовича (від 26 травня 1848 року) Бодянський написав золоті слова щодо задуманої ним української справи: «Надобно нам, Михайло Александрович, понемножку это дело делать с нашей старой ненькой, да познает она себя и в старые дни во время оно. Дорога нам вся Русь нераздельная, но каждому из нас в особенности дорога та часть ее, в которой мы родились; пусть же каждый из сынов этих частей Руси, имея к тому случай, займется ею, возделывает ее по возможности и крайнему разумению, и со временем из обработанных частей составит новый Карамзин прекрасное целое» (виділено мною. — В. М.).

Так і сталося. В XX столітті Михайло Грушевський розробив цілісну наукову концепцію історії України («українську історію, як органічну цілість»), що знайшла всебічне відображення в «Історії України-Руси». Між іншим, щойно цитовані думки та сентенції Бодянського ще вісім десятиліть тому були опубліковані в органі Історичної секції Всеукраїнської академії наук журналі «Україна», що виходив «під загальною редакцією голови секції академіка Михайла Грушевського». В тій публікації стосовно них було чітко сказано: «...Бодянський ставить справу про видання пам'яток української історії в площину свідомого українського патріотизму»1(виділено мною — В. М.).

______________________

1 В. Данілов. О. М. Бодянський і його листування з М. О. Максимовичем // Україна, 1927. Книга 6. С. 91.

В історичній правоті цього висновку неважко переконатися навіть на одному прикладі з життя Бодянського. Коли з кінця 1848 року його було усунено від видавничої роботи, а «Чтения» змінили вивіску, то документи з історії України в органі Товариства історії і старожитностей російських практично не друкувалися впродовж десятиліття. Та варто було Бодянському повернутися в «Чтения», і він знову відновив постійну рубрику «Материалы славянские», в якій і вміщувалися публікації з історії України. Вже в першій книзі за 1858 рік були опубліковані «Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским и изданные Действительным Членом О. Бодянским», «Діаріуш» Миколи Ханенка та інші матеріали з української історії.

У березні 1858 року Бодянський показав цю книгу «Чтений» Шевченкові, і той прочитав у передмові Бодянського до «Діаріуша»: «Прошедшие судьбы Малой России преимущественно должны останавливать внимание и заботливость на себя Малороссиян, сынов ее. Не позаботятся они о том, кто же станет заботиться? Всякое уважение и значение наше исходят от нас самих, и от нашего самопознания и самоуважения» (виділено мною. — В. М.). Так була знову підтверджена програма патріотичної роботи Бодянського1, яку й підтримував Шевченко. Хто ж як не він міг оцінити вповні національний патріотизм Осипа Максимовича і його, говорячи Шевченковими словами, «запорозьку душу»! Про «запорозьку натуру» та «козацьке серце» Осипа Максимовича писав і Михайло Драгоманов, який вважав, що згадуючи Бодянського, «ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична, твердодуха Україна!»
____________________

1 В цей час Осип Максимович писав у листі в Україну, маючи на увазі себе: «Да ведают православные малороссы, что и на Москве есть люди, которые кое-что поделывают для их стороны».
Тарас Шевченко пішов із життя задовго до того, як побачили світ усі сто книг «Чтений», але ще один український геній Іван Франко залишив свій вагомий висновок: «Сто томів сього видання, видані під його редакцією, се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності. Що й тут українські матеріали займали дуже визначне місце, се звісно кожному, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути „Чтения”» (виділено мною. — В.М.). Пам’ятатимемо, що Франко виокремлював Осипа Максимовича ще й як «одного з перших піонерів українського письменства 19-го віку і одного з найзаслуженіших діячів на полі слов'яно- і спеціально українознавства в Росії»1.

Наприкінці ХІХ століття національному патріотизмові Бодянського віддав належне Микола Сумцов, який зафіксував на енциклопедичному рівні: «Бодянский, как малорос, сохранил украинские симпатии в течение всей жизни в сфере научного изучения украинской старины и народной поэзии»2. Відомо, що в свій час Осип Бодянський був одним із видатних знавців українських народних пісень, і щоб сьогодні переконатися в цьому досить звернутися до збірки пісень, зібраних ним із братом Федором Бодянським3. Сучасна дослідниця Валентина Коротя-Ковальська вважає, що Бодянський, як і Максимович та Куліш, з честю і відчуттям причетності до глибокої культури українців робили все, щоб зберегти фольклорно-пісенні здобутки українського народу.

Ця книга розповідає про незвичайну дружбу Шевченка і Бодянського, їх зустрічі в Москві в 1844 - 1845 роках і в березні 1858 року. Погляд на життя Бодянського через призму причетності Шевченка до його

_________________



1 Іван Франко. Осип Бодянський. Твори в двадцяти томах. Т. XVII. — К. Державне видавництво художньої літератури, 1955. С. 411, 416.

2 С.А. Венгеров. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых (от начала русской образованности до наших дней). Том V. — С.-Петербург, 1897. С. 65.

3 Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. К.: Наукова думка, 1978 року.
долі по-новому висвітлює біографію славіста, ставить її в один ряд із життєписами видатних українців, які жили й працювали в Москві. В книзі зроблена спроба піднятися в оцінці вкладу Бодянського в українську справу до того високого щабля, який визначив йому Шевченко.

З іншого боку, знайомство з Бодянським мало для Шевченка животворне значення, збагачувало його бачення української історії, дало змогу зануритися в новітні публікації з історичної проблематики. Дружба поета з автором наукових досліджень і публікатором історичних документів органічно суголосна з постійним, незгасаючим інтересом Тараса Шевченка до історії України. За точними словами Павла Мовчана, прочитання національної української метаісторії почалося саме з Шевченка, який, власне, закликав «прочитати тую славу», розлиту в українському просторі. Ще в рік знайомства з Осипом Бодянським, в 1844-му, поет і художник звертався до вченого: «...Я рисую тепер Україну — і для історії прошу вашої помоги...» Йшлося тоді лише про підготовку задуманої Шевченком серії офортів «Живописная Украина» та фактично поет сказав про саму суть його цілковитої зацікавленості в науковому забезпеченні всіх творчих проектів узагалі в галузі історичної проблематики. Годі було б шукати більш ерудованого й досвідченого вченого-українознавця з енциклопедичним світоглядом, ніж Осип Бодянський. Вже через десять років після їх знайомства професора було обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, і серед Шевченкових друзів не було іншого співвітчизника з таким високим науковим званням (Михайло Максимович став членом-кореспондентом аж у 1871 році).

Тож не випадково мудрий Іван Франко вже через десять літ після смерті Бодянського пов’язував із ним важливі зміни в поетичному й науковому світогляді Шевченка. В листі до російського історика літератури Олександра Пипіна 23 січня 1888 року він писав: «Відки взялася політична поезія Шевченка? Які товчки пхнули Шевченка на сю дорогу, які впливи допомогли виробитися його думці?.. Яке становище займали там Бодянський, Н. Маркевич...» В листі до Михайла Драгоманова від 22 лютого 1888 року Франко цікавився: «Чи звісні які деталі про знакомство Шевченка з Ник. Марковичем і Бодянським?»

Ці Франкові слова про деталі знайомства Шевченка з Бодянським є ключовими для нашої книги. За часів Івана Яковича такі деталі були невідомими, а в радянський період подробицями не дуже цікавилися. Вчені, затиснені в прокрустове ложе класової точки зору, відвикли від аналізу буденного, побутового боку історичних сюжетів, тоді як такий аналіз передбачає цікаві знахідки, цінні деталі та нові відкриття. Ми подивимося на знайомство та стосунки Шевченка і Бодянського не з «висоти» XXI століття, а по можливості з середини того часу, в якому вони знаходилися, що й дасть змогу з’ясувати деталі, про які писав Іван Франко, життєві цінності, орієнтири та самовідчуття професора Бодянського, про його характер, звички й стосунки з людьми, в тому числі відомими в тодішній Росії. На цьому тлі читач зможе побачити постать українського Кобзаря, який дружив з Осипом Бодянським. Особливо важливо всебічно розкрити проблему, заявлену тим же Франком у згаданому листі до Пипіна: «У життєписах і листах Шевченка бачимо сліди його знайомства з множеством людей — як і відки взялося те знайомство — не знаємо». Стосовно московських знайомств, організованими Михайлом Щепкіним, і до цього часу ми дещо не знали, передусім, про те саме «як і відки взялося...» В книзі описано всі знайомства і контакти Шевченка з представниками, говорячи його словами, «московської вчено-літературної знаменитості»,показані непрості стосунки Бодянського з деякими з них.

Враховуючи те, що знайомство Шевченка з Бодянським і всі поетові зустрічі з ученим відбувалися в Москві, ми спробуємо відтворити московський «міський пейзаж», конкретний історичний контекст і живу атмосферу, яка огортала друзів. Про цей жанр історичного дослідження влучно й переконливо писав історик і москвознавець, знайомий Тараса Шевченка й Осипа Бодянського Іван Забєлін: «Нам нужен характер общественный, площадной и домашний. Поэтому и над стариною нужны такие же наблюдения, какие делал Гоголь над современным нам бытом. Для историка нужен глаз Гоголя, бойкий взгляд, которым он так легко подмечал всю мелочь и тину действительности. С такой точки зрения на историческое дело понятна будет огромная важность мелочных материалов»1.

На щастя, такий підхід до історичного твору зрідка зустрічається й у наш час. Сучасний учений Володимир Єлістратов, досліджуючи старомосковську мову і побут, пише, що ставить перед собою завдання «донести до Читача... все казкове розмаїття, все заворожуюче багатоголосся „дрібниць” нашого минулого, дати відчути справжній аромат Історії, спробувати довести, що Історія складається не з Наполеонів і Леніних, а з скрипу мостин у рідному домі, старого бабусиного ситцевого плаття, затишної вечері в сімейному колі — всіх цих нормальних, простих і добрих „речей і слів”, які насправді так багато значать і які ми так швидко і невдячно забуваємо»2. Я не став би протиставляти історичні «дрібниці» тому феномену, який називається «роллю особи в історії», але погодьтеся, про історичний «аромат» сказано красиво й точно. Мені дуже хочеться передати його стосовно перебування Тараса Шевченка в Москві та його зустрічей з Осипом Бодянським. Між іншим, подібна робота стосовно часів Пушкіна ведеться в сучасній Росії, скажімо, в 2005 році в Санкт-Петербурзі вийшла книга Нонни Марченко «Быт и нравы пушкинского

__________________________

1 И. Е. Забелин. Дневники. Записные книжки. — М.: Издательство им. Сабашниковых, 2001. С. 228.

2 В.С. Елистратов. Язык старой Москвы. Лингвоэнциклопедический словарь. — М., 2004. С. 16 — 17.

времени».Хотів би нагадати й про книгу москвознавця Сергія Романюка «В поисках пушкинской Москвы». Взагалі зазначу, що книг про Пушкіна в Росії виходить нині значно більше, ніж шевченкознавчих праць в Україні. Це стосується й праць про людей, які складали дружнє оточення Пушкіна чи якось увійшли в його життя. Звісно, далеко не всі вони високого достоїнства, і річ не в кількості виданих книг, але й кількість, як відомо, здатна переходити в якість.

Впродовж сімнадцяти років, з яких десять випало на поетове заслання, Шевченко зустрічався з Бодянським всього декілька разів, їх особисте спілкування на перевищило декількох днів, а, може, й годин, та й листування не було, так би мовити, системним, принаймні відомими є лише шість листів Шевченка і два — Бодянського. З точки зору пересічної людини — це дуже мало, але ж йдеться про Генія, котрий обрав Осипа Максимовича в друзі: «друже мій єдиний»; «друже мій, добрий»; «мій добрий друже»; «мій друже, Богу милый»… Йдеться про Генія, котрому Господь визначив іншу — надлюдську — шкалу насиченості та вартості життя. Не випадково кожна Шевченкова миттєвість стала нині національним надбанням, і нам цікаві й близькі сторінки поетової біографії, суголосні з Осипом Максимовичем Бодянським.

Особливо хочу наголосити, що прагну до того щоб у цій книзі якнайчастіше звучали живі голоси Шевченка та Бодянського і читач мав можливість прислухатися до них: з вуст Тараса Григоровича і Осипа Максимовича почути щоденникові розповіді про «перебування в Москві», доповнені автором сучасною інформацією; співпережити поетичні одкровення генія і турботи професора Московського університету; познайомитися з людьми, з якими спілкувалися Шевченко і Бодянський. Навіть назви розділів цієї книги і підзаголовків здебільшого складені зі слів Шевченка та Бодянського, що дало змогу організувати тексти у ті ключові, смислові вузли, які визначені, акцентовані самими героями книги.

В цій книзі читач знайде посилання практично на всі публікації, в яких висвітлювалися життя та діяльність Бодянського в XIX-XX століттях, і згадки про всіх авторів, які внесли вклад у розробку проблеми «Шевченко і Бодянський». Але така монографічна праця виходить у світ уперше і присвячується вона 200-річчю з дня народження Осипа Бодянського, що виповнюється в 2008 році, та 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка, що вже не за горами.


В підборі документального матеріалу та літератури мені серйозно допомогла завідувачка бібліотекою Культурного центру України в Москві Людмила Гільманова. До виходу книги в світ доклав значних зусиль заступник директора Центру Полікарп Ткач. Комп’ютерний набір тексту Тетяни Чернікової. Організаційна допомога — Олесі Задорожної.

Автор книги гонорар не отримував, а тираж її передав у власність Культурного центру України в Москві.

Розділ 1. «О Москва! О караван-сарай!»
«Чом ми не зустрілися в Москві?»
В якому контексті виникає Москва в поезіях Тараса Шевченка? В рік першого приїзду до міста поет писав у комедії «Сон» (липень 1844 року):

Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає...

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу.


Ще одну важливу згадку про Москву зустрічаємо в «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» (грудень 1845 року) в контексті гнівного засудження поетом тих перевертнів з українців, які на догоду московським панам, говорячи словами Вячеслава Чорновола, «відкидалися від рідного народу, від його мови, культури, від його інтересів...»:
Раби, поднóжки, грязь Москви...
Не жалує Шевченко Москву й москалів у поезіях, які, за словами Миколи Жулинського, входять до епіцентру літературної спадщини й осердя національної і державницької мислі Кобзаря: «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844), «Великий льох» (1845), «За що ми любимо Богдана?..» (1845), «Якби то ти, Богдане п’яний...» (1859).

З усією силою свого генія Шевченко показав, що значить для українського народу «запить з московської чаші московську отруту»...

Та, безперечно, що Шевченкове ставлення до Москви не вичерпувалося цими жорсткими поетичними максимами, в яких вона виступає символом російського гноблення українства, уособленням наруги над українською історією та духовністю.

Був ще «престольний град Москва», місто «білокаменне», красиве, привабливе й цікаве, яке Шевченко любив і знав, яке снилося йому на засланні, в якому жило багато друзів і знайомих. Ще в 1844 році писав Якову Кухаренку: «Чом ми не зострілися в Москві ту зиму?» В 1850 році згадував у листі до Осипа Бодянського, «як ми з тобою в Москві бачились…» В 1857-му радів надією: «Я в Москві побачуся з старим Щепкіним...» В березні 1858 року в Москві поет познайомився з багатьма цікавими людьми, в тому числі з «літературними московськими знаменитостями» й захоплювався: «І що се за чарівна знаменитість!» Від’їжджаючи з міста записав однозначно: «...Залишив я гостинну Москву». Про цю Москву йтиметься в нашій книзі.

Тарас Григорович розповів про своє перебування в місті в «Щоденнику»1 і листах, у яких Москва згадується понад 70 разів. Автори першої в історіографії книги «Шевченко в Москве»2 навіть стверджували таке: «Без перебільшення можна сказати, що Москву він (Шевченко. —В.М.) згадує мало не на кожній сторінці “Щоденника”». Насправді, це перебільшення, проте Москва зустрічається в ньому таки часто — понад 30 разів. Та ще пам’ятатимемо про сім сторінок книжкового тексту Шевченкового щоденника3 в березні 1858 року, без яких неможливе було б монографічне дослідження, бо вони повністю присвячені перебуванню
_____________________

1 Він, за словами Сергія Єфремова, «не тільки одно з найцінніших до його життєпису джерел, а разом і ключ до його творчості…»

2 И.Карабутенко, А.Марусич, М.Новохатский. Шевченко в Москве. Историко-литературный очерк. — К.: Радянський письменник, 1989.

3 В книзі це слово вживаю з маленької літери і без лапок, як це робиться, скажімо, в тексті «Коментарів» до п’ятого тому академічного зібрання творів Шевченка, де опубліковано «Щоденник» поета.

Шевченка в Москві. Ці дорогоцінні московські сторінки відображають безпосереднє сприйняття поетом міста, друзів і нових знайомих.

Осип Бодянський, який з 1831 року жив у Москві, любив її — «ненаглядную старушку, матушку Москву». Наприкінці життя писав, що «прожив в Москве около 40 лет, свыкся с нею до того, что стал москвичем…» Осип Максимович рішуче заперечував існуючу точку зору, що патріотів у Москві було менше, ніж у Петербурзі. Інша річ, що «Москва не слишком раболепствует перед умниками и знаменитостями из Питера…»

Хочу віддати належне українському історикові Миколі Ткаченкові, який, вперше виокремивши ще в 1943 році тему «Шевченко в Москві» відразу сформулював перспективи дальшої дослідницької роботи: «Той багатий матеріал, що подав у своєму «Щоденнику» поет, потребує доповнень, пояснень, які стануть можливими лише тоді, коли буде освітлено ширше й докладніше життя самої Москви в кінці 1850-х рр». Дослідник доречно зауважив, що «самé перебування поета в Москві не висвітлено докладно у біографічній літературі»1. В слові «самé» ставлю наголос на другому складі, бо досі залишається найменш дослідженим якраз перебування Шевченка в Москві, так би мовити, картина його знайомства з містом, у тому числі з допомогою Бодянського.

Тож, якою була Москва тоді, коли, говорячи словами Шевченка до Бодянського, «ми з тобою в Москві бачились»?

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка