На казарменому



Сторінка1/24
Дата конвертації05.05.2017
Розмір3.31 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Володимир ШКВАРЧУК



НА КАЗАРМЕНОМУ

СТАНОВИЩI

(нариси з iсторiї


Чернiгiвщини довоєнних рокiв)

(З-пiд грифу “Цiлком таємно”).
Чернігів, 2002

Змiст:

Сторiнки


Рiк 1934-й.

Похвальне слово тов.Ройзенману,

або Масова чистка Чернiгiвської

облпарторганiзацiї

9










Рiк 1935-й.

Пiд покровом убивства Кiрова,

або “Жити, товаришi,

стало краще...”

31










Рiк 1936-й.

Чергове запаморочення вiд успiхiв,

або Риба гниє з голови

51










Рiк 1937-й.

Початок Великого терору,

або Спокiй нам тiльки сниться

79










Рiк 1938-й.

Терор набирає обертiв,

або “Вийшли ми всi iз народу!..”

139










Рiк 1939-й.

Ще одна iлюзiя передишки,

або Цвяхи робити з таких людей!..

163










Рiк 1940-й.

Вождь нарощує м’язи,

або Всiх кинули на чавун

183










Рiк 1941-й.

Злодiй у злодiя ломаку вкрав,

або Рятуйся, хто як може!..

203


ВIД АВТОРА:

Пригадую свою першу скромну спробу у вивченнi неофiцiйної iсторiї Чернiгiвщини. Принiсши додому народну книгу-меморiал “Голод 33-го”, укладену незабутнiми Лiдiєю Коваленко i Володимиром Маняком, я сказав:

— Читати не раджу — пiсля неї жити не хочеться. Самому президентовi Кравчуку, за його словами, вона свiтогляд перевернула. Берегтимуть її, звичайно, вiчно, але навряд чи вдома; скорiше, в бiблiотеках, урядових та унiверситетських центрах свiту.

Моя одинадцятирiчна на той час донечка розгорнула страшну книгу:

— А де тут твоє? Хоч твiй текст прочитати можна?

З мого там був лише коротенький спогад чоловiка, який вiн менi й розповiдати боявся.

— “Люди ходили розпухлi, водянистi, неповороткi, — читала донечка. — Їли ворон, псiв, лободу, липу, люпин. Мiсцевi активiсти справнi ходили. Де в баби знайдуть 50 грамiв сала чи снiп жита прихований — все забирали. Краще своїм собакам дадуть, аби лише люди не їли”. Виходить, не всi голоднi були?

— Звичайно. Справа стояла так: або ти кат, або жертва. Або вмираєш, або їж. Хто живий, згадує добрим словом ситу минувщину.

— “Сорок грамiв хлiба тодi коштували 5 карбованцiв, а пляшка горiлки 6 крб. 05 коп. Це з нагрузкою, бо до пляшки чомусь неодмiнно давали фотографiю Блюхера. Хто не хотiв повiльно помирати з голоду, замiсть хлiба купував горiлку з Блюхером. Вип’є дядько та й падає замертво пiд паркан, задихнувся. Було, що й прямо на цвинтарi пили...”

— Найкращий вихiд, — не подумавши, зiтхнув я. — Анiж безнадiйно чiплятися за життя, я теж, мабуть, купив би Блюхера.

— А я? Що б зi мною без тебе було?.. — в чистих, довiрливих оченятах промайнули туга i докiр, крiзь нiжнi дитячi риси проступив тамований плач. Я уявив, якою покинутою, безпорадною i зрадженою вiдчула себе донечка. I яким невмолимо ворожим i безжальним став у цю мить для неї зовнiшнiй свiт. Довго ще нам видихувати побудову земного раю пiд орудою людоморiв.

Є таке визначення: “Узнавши, що сусiд зарiзав собi на вечерю курку, порядна людина радiє не за сусiда, а спiвчуває курцi”. Однак, як казав Козьма Прутков, людська стараннiсть все пересилює, тому нормою таке ставлення до життя й своїх ближнiх ще не стало. Скiльки не доводь з незаперечними архiвними документами в руках, що колишнiй перший секретар Чернiгiвського обкому КП(б)У Федоров по лiктi в кровi невинних людей, комунiсти, яким без першого-лiпшого сильного, успiшного пахана-безбатченка й життя не життя, все одно вшановуватимуть Двічі Героя Радянського Союзу, а не його жертви. Бо й вони самi завжди любили вечеряти куркою — переважно чужою.

Все ж, не тiльки через їхнiй та їх нащадкiв бездумний спротив до повного, справдi наукового, тобто всебiчного вивчення передвоєнної Чернiгiвщини годi й пiдступитися. Надто багато ключових, статистичного плану матерiалiв знаходяться в Москвi. Надто багато партiйних вказiвок засекречувалося, не довiрялося паперовi, просто знищувалося. З того, що є в обласних архiвах, частенько випирає фальш, недомовки, брехня, окозамилювання. Iз самого початку комунiстична влада свою дiяльнiсть вiд людей ховала: навiть прогноз погоди на тиждень розсилався обкомам пiд моторошним грифом: “Таємно”. Навiщо? Щоб жахливий “куркуль”, нерозлучний iз сулiєю самогону в погоду мокру, не замислив пiдпал копицi колгоспного сiна в погоду суху? Чи голова комнезаму подивувався: “Ти ба, яка партiя мудра! Невiдь коли спустили на сьогоднi вказiвку сiяти, а воно якраз сонце!” Не дивина, що зi своїми постановами i висновками ховалися за кулiси органи директивнi, виконавчi, планувальнi, облiковi, статистичнi, пропагандивнi, освiтянськi, не кажучи вже про мiнiстерства оборони, iноземних та внутрiшнiх справ, держбезпеку... Все навколо окутувалося таємницями: партiйними, державними, вiйськовими, галузевими, вiдомчими, просто службовими.

Звичайно, вiрнi своїй наскрiзь брехливiй природi комунiстичнi вождi творили для легковiрних привабливу вiтрину. Так, декрет вiд 1 червня 1918 року передбачав зведення всiх архiвних зберiгань в єдиний державний фонд, позбавлений будь-якого вiдомчого контролю i пов’язаного з ним свавiлля. Опiкувалося фондом Головне управлiння архiвними справами при Наркоматi освiти СРСР, виокремлене в 1922 роцi в самостiйне управлiння при ВЦВК. Тобто, поруч з музеями i бiблiотеками архiви розглядалися як наукова база для найширшої iсторичної освiти. Можна було, нiчим не обгрунтовуючи свою цiкавiть, заглянути в архiв, де вас зустрiчав не просякнутий найгiршими пiдозрами майор чи пiдполковник секретної служби, а приязний науковий спiвробiтник, якому практично було все одно, що ви там розшукуєте. Однак з 1929 року, коли увiйшла в повну силу сталiнщина й пов’язанi з нею утиски i обмеження, запровадили рiзнi ступенi секретностi, а в 1939 роцi всi архiви взагалi пiдпорядкували НКВД. Всi мусили вдовольнятися дозованою, цiлеспрямованою, препарованою iнформацiєю, дозволеною партiєю. Цiлковито вiдчуженi архiви для простої радянської людини стали непереборним “табу”. Отримати для ознайомлення якийсь документ можна було, лише маючи на руках авторитетне клопотання з печаткою, яке засвiдчувало, що ви не простий “гвинтик”, а довiрена особа поважної установи чи органiзацiї, яка використає отриману iнформацiю виключно в iнтересах розвитку народного господарства i побудови комунiзму. Дехто й досi боїться поцiкавитися навiть долею своїх найближчих родичiв, небезпiдставно вважаючи, що будь-яка наполегливiсть у цьому планi може бути розцiнена як нахабне, бунтiвне втручання не в свої справи. Нас так привчили, а ми звиклись.

Найпотаємнiшi важелi управлiння державою, а в нашому випадку управлiння Чернiгiвщиною часiв побудови свiтлого майбутнього, було б логiчнiше шукати в святая святих обласного комунiстичного архiву — найсекретнiшiй iз секретних (поруч навiть архiв СБУ виглядає блiдо) “Таємнiй папцi” Таємної частини (у тi часи, коли українська мова була ще не до кiнця вижита навiть з внутрiшнього обкомiвського дiловодства, нав’язанi “старшим братом” облуднi словосполучення перекладалися по-рiзному: “Особый сектор” —”Таємна частина”, “Особое совещание” — “Окрема нарада” тощо), яка пiдлягала по вертикалi самому сталiнському секретаревi генералу Поскрьобишеву, i в якi нiхто, навiть всемогутнє НКВД у його найкращi часи, не мав права зазирати. Однак: свої наймудрiшi постанови, якi визначали полiтично-суспiльну атмосферу тих рокiв i мали безпосереднiй вплив на поточнi справи i подальшу долю трудящих, керiвна i спрямовуюча сила вiд тих самих трудящих (заодно й вiд майбутнiх поколiнь) настiльки старанно ховала, що не довiряла й “Таємнiй папцi”. Чимало вказiвок, директив чи обов’язкових до виконання побажань, очевидно, за вiдповiдним наказом, одсилалися туди, звiдки вони прийшли, i тепер їх можна розшукати хiба що в архiвi президента Росiї. Отримавши секретну вказiвку, яку належало з усiма застереженнями довести до вiдома й неухильного виконання низовому керiвництву, обком розсилав її по одному примiрнику кожному секретаревi райкому особисто (так би мовити: “Лично в руки”) пiд грифом: “Цiлком таємно. Пiдлягає поверненню в Таємну частину Чернiгiвського обкому КП(б)У. Зняття копiї забороняється” — тобто отримувач не мав права не те що показати вказiвку своїм пiдлеглим (чи й не таким чином узаконювалося й легалiзувалося партiйне самодурство?), а навiть для кращого засвоєння мудростi вождiв занотувати її для себе. Прочитав, зрозумiв як зумiв, запам’ятав i втiлюй у життя — на те ти член авангарду! Дурням партквитки не видаються. Iнакше — всiм вiдомо, що трапляється з порушниками сталiнської волi!

Все ж, як не старайся, всього не приховаєш. Зокрема, постiйнi клопоти й труднощi, якi мав вождь свiтового пролетарiату з приведенням свого вкрай розбещеного (особливо й зокрема роками голодомору) “ордену мечоносцiв” —у вiдповiдностi з новими задачами — до належного рiвня i кондицiї.

Партiя нового типу постiйно плодила й негiдникiв нового типу. Стратегiчна мета Сталiна — остаточне й безповоротне встановлення комунiстичної влади по всiй земнiй кулi засобом свiтової революцiї — прийшла у невiдповiднiсть з сердечним нахилом його найгарячiших послiдовникiв пожити нарештi по-людськи, насолоджуючись плодами своїх минулих революцiйних зусиль i вiрного служiння великiй партiї, що опiсля назвали морально-побутовим розтлiнням i притупленням революцiйної пильностi.

Сам любитель у вузькому колi найближчих соратникiв i “подiльникiв” нормально випити й закусити, Сталiн до деяких людських слабостей членiв свого бандитського ордену ставився вельми терпимо, однак лише до тiєї межi, де не страждала його бiльшовицька справа. Iдеалом вождя була фiзiономiя, яку в народi називали “енкаведистською мордою” — суха, аскетична, безжальна як колун. За його задумом такими мали бути всi партiйцi — у всякому разi, внутрiшньо, бо зовнi на вищих щаблях влади допускалася приємна номенклатурна вгодованiсть, можливо, як свiдчення заможностi ладу. Заважало поголовному нiвелюванню, приведенню всiх i вся до спiльного бiльшовицького знаменника й те, що чимало керiвних партiйцiв, так званих вiдповiдальних працiвникiв, маючи досвiд революцiйного протистояння владi, все ще вiдчували за собою право дiяти за власним бажанням, бiльш-менш самостiйно, по-партизанському. Зокрема, особливо грiшили цим колишнi червонi козаки — буйнi, нестримнi, нетерпимi й нетерплячi. Спочатку їм дуже подобалося, що дорвалися до шашки, опiсля — що до корита. Доводилося вдаватися до вельми рiшучих заходiв, аби деякi небезпечнi iлюзiї з їхнiх мiзкових звивин викурити, вiд чого дуже часто страждали й голови. Парадокс: цинiчний, архiпрактичний Ленiн не соромився заявляти, що його партiя складається виключно з найкращих, найпередовiших, найсвiдомiших, найпередбачливiших i найреволюцiйнiших робiтникiв; ще практичнiший Сталiн небезпiдставно вважав, щоб та партiя хоч трохи дотягувала до ленiнського визначення, її необхiдно безжально, не лише з хвоста, але й з голови, постiйно чистити. Однак, незважаючи на жорстокi репресiї, керiвнi бiйцi партiї з вiдведених їм меж повсякчас вибивалися — iнодi у найнесподiванiший спосiб за принципом: жени природу в дверi, вона влiзе у вiкно.

Саме пiд цим кутом зору — зумисно не вдаючись до залучення опублiкованих в iнших виданнях матерiалiв i документiв — я вирiшив провести своє дослiдження. Врештi-решт, як справедливо зауважив блискучий росiйський публiцист українського походження Анатолiй Стреляний: “Справжнє лице будь-якої влади не те, яке вона показує, а те, яке вона приховує”. Отож i писатиму тiльки про широкому загалу невiдоме. Iншому дослiднику, який захоче подати iсторiю цього перiоду в повному обсязi, моя праця зможе послужити допомiжним матерiалом, так би мовити, свiдченням знизу. Метод органiзацiї матерiалу простий. Iз одного друкованого аркуша газети, що зазвичай мiстить у собi 24 сторiнки стандартного видавничого машинопису, ми узнаємо практично все, що дiється сьогоднi у свiтi й навколо нас, часто навiть по сусiдству. З пропонованих увазi читача нарисiв, якi за обсягом вiдповiдають приблизно тiй же газетi, можна узнати, що дiялося на Чернiгiвщинi в кожний iз довоєнних рокiв. Чернігівська область заснована в 1932 році. Перші два роки описані мною в книжці «Голодомор 1932-33 років на Чернігівщині». Це — продовження.

Окрiм того, тiшу себе думкою, що моя книжка явить собою iнтерес для жителiв Чернiгiвщини, якi зможуть знайти в нiй цiкавi факти з минулого рiдних мiсцевостей, зустрiти знайомi iмена й пересвiдчитись, чи правда те, що про них брешуть...

I наостанок: чому саме я взявся за написання цiєї книжки? При комунiстах не можна було смiятися на роботi — всi мали, ставши на чергову трудову вахту, тупо виконувати й перевиконувати останнi iсторичнi й безумовно доленоснi рiшення партiї i уряду. Дисциплiнований i законослухняний, я цьому правилу корився — сам не смiявся й iнших до того не заохочував. I про зарплатню не питав — це теж виглядало б непатрiотично; доволi було, в ролi винагороди й заохочення, якоїсь похвальної грамоти чи книжечки ударника комунiстичної працi. Саме цi, вихованi в менi колишньою “пролетарською” владою якостi — не смiятися й не питати за грошi, — стали передумовою мого приступу до вельми трудомiсткого дослiдження; будь-хто iнший поза цими умовами, навiть при винятково опозицiйнiй свiдомостi, на таке б не наважився.

Рiк 1934-й.

ПОХВАЛЬНЕ СЛОВО

ТОВ. РОЙЗЕНМАНУ,

або МАСОВА ЧИСТКА ЧЕРНIГIВСЬКОЇ ОБЛПАРТОРГАНIЗАЦIЇ

Цей несамовитий мрiйник i борець за свiтле майбутнє всього людства — ще донедавна керiвник шпигунських акцiй ОГПУ за кордоном — пробув на Чернiгiвщинi лише п’ять мiсяцiв. Та в цей час навряд чи почувався спокiйно, впевнено й безтурботно бодай один керiвний комунiст — вiд безвiсного колгоспного бригадира до першого секретаря обкому КП(б)У тов.Маркiтана включно.

Мова про видатного партiйного i радянського дiяча, так званого старого бiльшовика, кавалера ордена Ленiна, члена Президiї Центральної Контрольної Комiсiї i Колегiї Робiтничо-селянської iнспекцiї СРСР Бориса Онисимовича (Iсаака Аншелевича) Ройзенмана.

На Чернiгiвщину його спорядили, мабуть, не випадково. Уродженець пiвдня України, Борис Онисимович замолоду працював кочегаром у Черкасах, всiлякими засобами домагався встановлення радянської влади в Катеринославi — словом, знав мiсцевi умови, мову i звичаї. А прибув вiн у рiдну колись республiку на пiдставi й для виконання Постанови ЦК ВКП(б) вiд 28 квiтня 1933 року — масово почистити Чернiгiвську обласну партiйну органiзацiю, попередньо виконавши таку ж роботу на Уралi. Справа була велика: кожен комунiст зобов’язаний вислухати про себе безсторонню думку не лише товаришiв по партiї, але й усiх навколо, тобто пройти, так би мовити, всенародну перевiрку “на завошивленiсть”.

На мить поставивши воза попереду коняки, зауважимо, що вказана акцiя кремлiвських вождiв не вдовольнила. Уже наступного року оголосили перевiрку партдокументiв, i з облпарторганiзацiї витурили додатково 329 членiв (16 троцькiстiв, 16 нацiоналiстiв, 16 бундiвцiв i есерiв, 19 пiдозрiлих по шпигунству, 73 особи з активним контрреволюцiйним минулим, 25 пристосуванцiв, що приховали вiд рiдної партiї своє не вельми пролетарське походження, 164 аферисти тощо — список довгий. Окрiм того, теж добряче “вичищене” обласне УНКВД, очолюване на той час тов.Тимофеєвим, повiдомило парторганiзацiям всiлякi негарнi факти ще на 886 членiв i кандидатiв у члени партiї, що дiяли в областi, i навiть розiслало компромат на 500 осiб, якi з рiзних причин iз Чернiгiвщини виїхали. Опiсля гряне Велика чистка 1937-1938 рокiв, яку не переживуть нi тов. Маркiтан, нi тов.Ройзенман. Однак вони ще цього не знають...

Вступивши в права голови обласної комiсiї по чистцi, тов. Ройзенман в першу чергу подбав про належний пiдбiр голiв i членiв районних комiсiй, так званих “трiйок” (радянська влада все любила робити “трiйками”). Декого, звичайно, вiн привiз iз собою з Уралу, декого йому порекомендувало республiканське керiвництво — з числа тих, хто вже набив собi руку на минулорiчних чистках у сусiднiх областях, залучили також деяких перспективних слухачiв курсiв марксизму-ленiнiзму при ЦК КП(б)У, студентiв Київського iндустрiального iнституту, Харкiвського авiацiйного i Харкiвського машинобудiвного iнститутiв. Оскiльки не так просто було забезпечити “трiйками” чистильникiв (це слово вживали тодi без лапок) аж 36 районiв, тому багатьох на цю славну роботу висунув обком i мiсцевi райкоми.

Проводячи спiвбесiди й дошкуляючи кандидатам у голови i члени комiсiй всiлякими каверзними питаннями про додаткову вартiсть, iсторiю рiдної партiї, мудрi й вичерпнi вказiвки Ленiна-Сталiна з тих чи iнших животрепетних питань (все це ретельно документувалось), Борис Онисимович щиро дивувався: “Навiщо прислали такого нетямущого? Як йому довiрити чистку? Та його самого варто вигнати з партiї i перевести у спiвчуваючi!” Навiть одному штатному чистильнику, який почувався в цiй ролi вельми затишно, ухвалив приголомшливий для того вирок: “Полiтично дуже слабо грамотний. Головою бути не може. Може бути лише третiм членом”. Були, звичайно, й позитивнi висновки: “мiцний товариш”, “плутається, але жива людина”; були сповненi сумнiвiв: “ще раз обмiркувати”, “зоставити в резервi”, “порадитися з Постишевим”, “членом комiсiї в третю чергу”, “з натяжкою i при нагальнiй потребi — призначити головою комiсiї в маленький сiльгоспрайон пiд мiцним наглядом”, але вистачало й простих i зрозумiлих: “не пiдходить”, “не годиться”. Тим, що ухилялися (а були й такi), доводилося ставити: “звiльнити за хворобою” тощо, в залежностi вiд того, хто i що там про себе брехав.

Додавали клопотiв рiзноманiтнi клопотання наркоматiв, управлiнь, навiть ЦК КП(б)У про вiдклик мобiлiзованих на чистку цiнних працiвникiв, вiдсутнiсть яких негарно впливає на роботу. Так, замнаркома охорони здоров’я УРСР Хармардар’ян випросив назад голову Глухiвської комiсiї Соловйова — з огляду на спалах у Київськiй областi масових захворювань на дизентерiю.

Одразу виникли й фiнансовi труднощi. З людьми, що отримували зарплатню i добовi за мiсцем основної роботи, клопотiв не було, а ось студентiв, вiйськовослужбовцiв треба було годувати. Питання, зрештою, вирiшувалося просто. Тов.Ройзенман брав бланк комiсiї i писав в обком: прошу видати такому сто, чи двiстi п’ятдесят, але найчастiше двiстi карбованцiв. Словом, дрiб’язковостi не виказував. Та й грошi поки були. Наприклад, з одного Чернiгiвського лiспромгоспу “мобiлiзували” на потреби комiсiї 50 000 крб. Хоча архiви й зафiксували телеграфну вимогу одного “прийшлого” голови райкомiсiї — слухача курсiв марксизму-ленiнiзму при ЦК КП(б)У Штейнгерца про присилку йому грошей для поїздки на курорт (що було вдоволено), проте зловживань у цiй справi, очевидно, не було, оскiльки на одних велелюдних зборах Борис Онисимович навiть образився: “Товаришi, не комчваньтесь. Треба — сповiщайте поштою, нарочним, телеграмою. Дiйшли до того, що нiхто навiть 300 карбованцiв не попросив на дрiбнi витрати. Нi копiйки не просять!” Хоч сам, звичайно, бiльшовицької скромностi дотримувався свято. Коли постановою бюро обкому вiд 28 червня за ним закрiпили персонального легковика, Борис Онисимович вiд такого привiлею рiшуче вiдмежувався: мовляв, буду просити в кожному окремому випадку.

Оскiльки своєї канцелярiї в голови облкомiсiї не було, дуже скоро не стало життя декому з технiчних працiвникiв обкому. Друкарки Горiловська, Драбина, Шнейдерман, Поволоцька, Гантман, Iоффе, Цейтлiн, Давидович, Гребенник, Карлiнська, Трефiлова, Кошкарьова, Полiтика, Юркевич забули, що таке нормальний робочий день, i стали просиджувати в обкомi допiзна, отримуючи за понаднормову працю хто з розрахунку 135, а хто 200 крб. мiсячного утримання. Додалося роботи й майстру по ремонту “ундервудiв”. Рiзко пiдскочили поштово-телеграфнi видатки: з часом поштове вiдомство пред’явить обкому рахунки на 437 крб. 30 коп. i 1666 крб. 10 коп. — суми на той час немалi.

Сформувавши склад комiсiй, Борис Онисимович на iнструктивнiй нарадi чесно застерiг: область паршива, йому ще в Москвi тов. Каганович казав, що вiдсоток буржуазно-нацiоналiстичної засмiченостi тут вище будь-якої норми, колективiзацiя досягла всього 75%, триває найгострiша класова боротьба.

Вiн казав правду: областi справдi докучали грабежi, бандитизм, збройнi розбiрки, хулiганство. Як доносили обкому начальник облуправлiння НКВД Тимофеєв i начальник облуправлiння РСМ (робiтничо-селянської мiлiцiї) Найдьонов: околицi Чернiгова тероризує 63-рiчний В’ялець зi своєю зграєю, Коропщину — банда Станових з 11 осiб, Остерщину — група Валевича, Кролевеччину — якийсь Халдей з 12 пiдручними, Бахмаччину — банда Прокопенка з 18 осiб, Конотопщину — Костюченко i Дорошенко з товаришами. В активi груп вбивства, грабежi окремих громадян, споживчих товариств, сiльрад, колгоспних контор, розправи з активом, залякування колгоспникiв, учителiв. При спробах затримання вiдходять, вiдстрiлюючись.

Окрiм того, додав Борис Онисимович, хоча пiдготовка до чистки повинна була розпочатися ще минулого року, а не в травнi 34-го, область до директив Москви зоставалася глухою, тому все доводиться починати практично з нуля. Хтось iз присутнiх на iнструктажi, очевидно, пiдспудно усвiдомлюючи, що при бажаннi партiю можна вичистити всю, поцiкавився: “А до яких меж належить чистити?” — на що Борис Онисимович вiдповiв, що чистити треба вперто й наполегливо, проте з розумом.

Пiзнiше вiн задасть безжального, iз звинуваченням у полiтичнiй короткозоростi й безвiдповiдальностi, прочухана головi Талалаївської комiсiї, студентовi Київського iндустрiального iнституту Фрiдману за вигнання з партiї старого неграмотного конюха, якого належало перевести до спiвчуваючих, а не вiдштовхувати вiд себе назавжди, i подивується “дурацькому” запитанню, яке задав на чистцi один iз голiв районних “трiйок”: “Хто такий Богдан Хмельницький i яким чином вiн став вiдомим?” — на що вiн сам, явно не пара якомусь колгоспниковi, хiба що сказав би: “А чорт його знає!” (смiх у залi).

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка