М.Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» К. Ю. Нефедов, О. О. Карпенко Архівознавство Навчальний посібник



Сторінка1/7
Дата конвертації04.12.2016
Розмір1.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут»

К.Ю. Нефедов, О.О. Карпенко


Архівознавство

Навчальний посібник


Харків «ХАІ» 2008




УДК 930

ББК 79.3я73


Нефедов К.Ю. Архівознавство: навч. посіб. / К.Ю. Нефедов, О.О. Карпенко. – Х. : Нац. аерокосм. ун-т «Харк. авіац. ін-т», 2008. – 82 с.
Розглянуто сучасні проблеми архівознавства як науки. Висвітлено питання історії архівної справи, формування системи її установ, структури сучасних архівних систем та організації Національного архівного фонду України. Значне місце відведено комплектуванню архівів, використанню документів, застосуванню сучасних інформаційних технологій в архівній справі. Зосереджено увагу на створенні, особливостях функціонування й перевагах електронних архівів як результату інформатизації архівної справи.

Для студентів спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» денної та заочної форм навчання.


Бібліогр.: 37 назв

Рецензенти: д-р іст. наук, проф. В.К. Міхеєв,

канд. пед. наук, доц. О.М. Кобелєв

© Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут», 2008 р.



ВСТУП
Архівознавство – комплексна наукова дисципліна, якій належить одне з провідних місць у фаховій підготовці студента-документознавця. Вивчаючи загальний документообіг, правила й методи діловодства, необхідно чітко уявляти собі й завершальну стадію буття документа, яка пов’язана з його архівуванням і архівним зберіганням. Саме через архіви документи, що виникли в процесі документування та діловодства, стають частиною культурного надбання суспільства, залишаються на віки в його інформаційній спадщині. Звернення до ретроспективної інформації архівів є невід’ємною складовою господарчої та суспільної діяльності людини, одним з головних аспектів повсякденної праці в інформаційній сфері. Виконуючи свої безпосередні обов’язки, фахівець-документознавець постійно звертається до архівів і виконує численні операції, пов’язані з обліком, описуванням, зберіганням архівних документів. Документознавчий фах дозволяє працювати в самих архівних установах на всіх посадах, включаючи керівні. Тому вивчення архівознавства та засвоєння навичок і методів архівної справи належить до числа головних завдань студента-документознавця.

Вивчення архівознавства – складний комплексний процес, що потребує оперування численними знаннями та спеціальними методиками. Велика роль у цьому процесі належить навчальним посібникам, які через практичну направленість архівознавства стають не лише компендіумом знань, а й своєрідним довідником для практичної діяльності. На жаль, у нашій країні ще й досі бракує посібників з цієї дисципліни, які б могли стати в пригоді фахівцям-документознавцям. Цей посібник має хоча б частково подолати цю нестачу. Його написано з урахуванням досвіду викладання архівознавства студентам-документознавцям і специфіки діловодного підходу до цієї галузі знань. Значну увагу приділено також питанням, не висвітленим у традиційних вузівських підручниках з архівознавства, зокрема ­– світовій історії архівної справи, питанням формування та структури сучасних архівних систем тощо. Спеціальний розділ присвячено питанням інформатизації архівної справи. В цілому посібник концентрує увагу на теорії архівознавства та загальних питаннях архівної галузі. Логічним продовженням його має стати посібник з практичних аспектів архівної діяльності, що вийде незабаром.

Розділи 1–7 посібника, а також вступ написані К.Ю. Нефедовим, розділ 8 – О.О. Карпенко.
Розділ 1

Архівознавство як галузь знань
1.1. Архівознавство як система знань і навчальна дисципліна
Архівознавство – одна з найважливіших дисциплін у циклі фахової підготовки студента-документознавця. Вивчаючи архівну справу, ця дисципліна розкриває суть завершального етапу документообігу й тому є необхідним логічним продовженням курсів діловодства і документознавства.

Як і названі курси, архівознавство чітко налаштоване на практичну діяльність – майже все, що вивчається тут, так чи інакше застосовується на практиці в архівній справі та діловодстві. Практична складова визначає суть та зміст цієї науки, обумовлює її пізнавальну специфіку. На відміну від академічних дисциплін, таких, як математика або хімія, архівознавство не формує замкнутий комплекс специфічних знань, які б відрізняли його від інших наук. Воно активно використовує будь-які наукові знання, що мають відношення до архівної справи, не лише суто архівознавчі, але й запозичені з інших дисциплін.|не лише| Самі по собі ці знання дуже різнопланові й не можуть утворити єдину академічну науку, проте всі вони поєднані застосуванням в архівній справі й на основі цього принципу формують певну систему. Об’єднуючим фактором тут є не теорія, а практика. Тому можна сказати, що архівознавство це не наука в традиційному академічному розумінні, а система науково-практичних знань, яка вивчає історію, теорію і практику архівної справи|речі|. Проте архівознавство це не в якому разі не суто прикладна дисципліна. В ній є дуже змістовна науково обґрунтована теорія, але зміст її визначено перш за все архівною практикою.|речі|

Зрозуміло, що предметом вивчення в архівознавстві є|з'являється,являється| архівна справа|річ| в усіх її проявах|виявах|. Існування ж архівної справи не можливе без існування архівних документів, форм їх організації, установ, де вони зберігаються, а також людей, які працюють з цими документами. Тому можна сказати, що об'єктом безпосереднього вивчення в архівознавстві є|з'являються,являються| архівні документи, архівні фонди й архівні установи, а також усі пов’язані з ними види практичної діяльності людини.

Слід зазначити, що архівознавство як галузь знань не є цілком тотожною навчальній дисципліні, що призначена для підготовки фахівців з архівної справи| й документознавства|. Архівознавча наука налаштована на практичну діяльність, але, як і будь-яка інша галузь науки, має певну тенденцію до фундаменталізму й тому вивчає переважно загальні або проблемні питання архівної справи, тобто те, що потребує глибокого наукового аналізу|речі|. Це, наприклад, історія архівної справи, теорія архівного фонду, методи експертизи документів, вдосконалення опису й обліку, створення довідкових систем, доступ до архівних матеріалів тощо. Навчальна ж дисципліна приділяє значну увагу також загальній повсякденній практиці архівної справи|речі|, яка меншою мірою цікавить науку |з'являється,явл. Найважливішим завданням|задачею| навчальної дисципліни є|з'являється,являється| підготовка фахівців| до практичної роботи в архівах і до взаємодії з|із| архівами в галузі обліку,|урахування| зберігання та використання документів. Саме тому важливе місце у процесі навчання архівознавству посідає засвоєння практичних нормативних прийомів архівної справи, які не є проблемними для вчених.

Проте й вивчення теорії архівної справи не може бути осторонь навчальної дисципліни, бо без наукових основ практична робота не буде фаховою. Отже, по суті, навчальна дисципліна «архівознавство» включає дві складові – теоретичне архівознавство та практику архівної справи|речі|. Вони співвідносяться майже так само, як документознавство| (теорія) й діловодство| (практика), але|та| вивчаються в рамках|у рамках| однієї дисципліни.

Таким чином, мета|ціль| даної дисципліни – вивчити теоретичні основи архівознавства й підготувати майбутніх фахівців|спеціалістів| до професійної роботи в архівах, а також до взаємодії з|із| архівами |навички|.

Конкретні завдання|задачі| навчальної дисципліни «архівознавство» такі:|слідуючі|


  • дати уявлення про історію архівної справи|речі|;

  • ознайомити з|із| теоретичними основами архівознавства;

  • ознайомити з формами організації архівної справи в Україні та світі;

  • навчити|виучити| формам, прийомам і методам архівної роботи;

  • навчити зберігати й використовувати архівну інформацію.


1.2. Становлення й розвиток архівознавства
Архівознавство як окрема система знань формувалося протягом дуже тривалого часу. Воно поступово відокремлювалось, з одного боку, з практичних навичок архівної справи, з іншого – з історичної науки, в межах якої воно й зазнавало становлення.

Так зване практичне архівознавство, тобто набір правил і методів, що забезпечують елементарний порядок зберігання, обліку й використання документів, існувало з моменту появи архівів у стародавньому світі. Оскільки архіви тоді не були відокремлені від скарбниці, канцелярії та бібліотеки, фахівців з архівознавства не було й практична робота у цій галузі здійснювалася не систематично.

Лише в ХVI столітті в країнах Західної Європи розпочинається інтеграція розрізнених методів та навичок архівної справи в деяку системну єдність, яка мала зачатки майбутньої наукової дисципліни. Цьому сприяло підвищення ролі архівів у політичній та економічній сферах життя суспільства. З початком "ери капіталізму", із зародженням національних держав з їхнім розгалуженим адміністративним апаратом і зацікавленістю у відтворенні власного минулого потреба в ретроспективній інформації архівних документів стає постійною, а впорядкування та зберігання цих документів перетворюються на важливе суспільне завдання. У XVII–XVIII ст. з’являються перші спеціальні праці з діловодства та регістратурознавства (Я. фон Раммінген, Б. Боніфаціус та ін.), в яких було впорядковано початкові архівознавчі знання. Своє відображення ці знання знайшли й в численних інструкціях з упорядкування урядових паперів, що складалися працівниками державного апарату тих часів. У XVIII ст. архівні документи все частіше починають використовувати в історичних дослідженнях, внаслідок чого архівознавчі знання накопичуються в рамках історичної науки. У цілому до ΧΙΧ ст. чітко визначаються межі початкового розвитку архівознавства: з одного боку, це допоміжна історична дисципліна, з іншого – частина діловодства, що має обслуговувати потреби державного апарату.

Протягом XIX ст. архівознавство зазнає активного розвитку, рушійною силою якого було постійне підвищення ролі архівів у житті суспільства й держави. До традиційних функцій архівних установ у ці часи поступово додаються питання комплектування архівів, фондування документів, наукового опису, збереження, експертизи цінності. Все це стає предметом осмислення й дослідження в рамках архівознавства. Починає приділятися значна увага також історії архівної справи й архівних установ. Наполегливою працею багатьох вчених (А. Бордьє, Е. Шамполіона-Фіжака, Г. Рішу, Ш. Ланглуа й А. Штейна у Франції; Ф. фон Леєра, В. Лоєві, Г. Хольтцингера в Німеччині; Е. Себастьяно і П. Тадді в Італії; І. Фейта, С. Мюллера та Р. Фруїна в Голландії; М.В. Калачова, Д.Я. Самоквасова, П.Є. Андреєвського, А.П. Воронова в Росії) архівознавство до початку XX століття оформлюється в більш-менш окрему наукову дисципліну. Тоді ж формуються національні школи нової науки, які відбивають у собі особливості архівних систем, соціально-політичного устрою, документообігу та наукових традицій різних країн. Проте до початку ХХ ст. головним завданням архівознавства все ж таки залишалася методика організації та ведення архівів, суто наукові проблеми були поза межами досліджень. Завершальним кроком цього етапу стало видання в 1898 р. в Голландії універсального «Посібника для впорядкування й описування архівів», складеного І. Фейтом, С. Мюллером і Р. Фруїном, який підсумовував надбання європейського прикладного архівознавства за всі минулі роки.

Новий період у становленні архівознавства, що почався на межі ХIХ–ХХ ст., характеризувався поглибленням теоретико-методологічних пошуків. Суттєво вплинули на архівознавство такі теоретико-методологічні течії в історичній науці, як позитивізм, неокантіанство, марксизм. У першій половині XX ст. відбувається накопичення багатого фактичного й дослідницького матеріалу, який потребував узагальнення. Ці поставлені часом завдання були виконані Х. Дженкінсоном в Англії, Е. Казановою і С. Пістолезе в Італії, А. Бреннеке і Й. Папріцем у Німеччині, Т. Шелленбергом і Е. Познером у США. Висококласні праці названих авторів відображали те, що було розроблено та перевірено на практиці тисячами практикуючих архівістів. Разом з тим у ряді держав – Італії, Німеччини, СРСР та ін. ­– архівознавство ставилось у пряму залежність від пануючої ідеології, що негативно впливало на його подальший розвиток в цих країнах. Проте в деяких випадках, зокрема в СРСР, жорсткий державний контроль за архівами й пов’язане з цим суттєве обмеження практичної діяльності архівістів мали свій зворотний бік – поглиблення теоретичних пошуків, які не контролювалися державою.

У цілому в XX ст. архівознавство значно розширило свій предмет, інтегрувавши теоретичні, методичні та інші досягнення допоміжних історичних дисциплін, а також документознавства, математики, фізики, хімії, біології, інформатики і т.д. Ставилися нові питання про комплектування державних архівів матеріалами з економічної історії, приватними та родинними колекціями, документами на нових носіях, про створення системи науково-довідкового апарату в масштабах країни, застосування автоматизованого пошуку документної інформації, про формування світового інформаційного простору. Архівознавство трансформується в спеціальну комплексну наукову дисципліну, що має як загальну теорію, так і теоретичні введення до експертизи цінності документів, фондування, опису й пошуку документної ретроспективної інформації, її використання на користь науки й практики. Сьогодні впевнено можна казати, що архівознавство відокремилося не лише від суто практичного діловодства, але й від історичної науки, і вже не є ані «служницею канцелярії», ані «служницею історії», як це було ще декілька десятиліть тому. Архівні фонди нині розглядаються як найважливіший інформаційний ресурс суспільства, як самостійна частина «ноосфери», скарбниця суспільної пам’яті, які заслуговують на дбайливе ставлення й всебічне глибоке вивчення. Тому архівознавство все більше посідає місце скоріше серед інформаційних, аніж історичних наук, і саме в цьому напрямку сучасні фахівці бачать його перспективи.


1.3. Базові поняття архівознавства
Сучасне архівознавство й архівна справа в цілому оперують певним колом понять, без засвоєння яких неможлива ані робота в цій галузі, ані її вивчення. Більшість з них стануть відомими протягом вивчення курсу. Проте вже зараз треба визначити деякі базові терміни.

Перше таке поняття це, звісно, архів. Слово «архів» походить від латинського слова archivum, яке в свою чергу є похідним від грецького слова arche – влада.

У сучасній мові це слово має два головних значення:

– соціальний інститут (установа), який задовольняє потребу суспільства в ретроспективній документальній інформації через архівні документи, організовуючи їх відбір, зберігання й використання;

– сукупність документів, що сформувалася внаслідок діяльності якихось суб'єктів – установ, підприємств, організацій, приватних осіб.

Перше поняття використовується в архівній справі й архівознавстві як нормативне, але й друге застосовують, коли мова йде про архівні зібрання приватних осіб або тематичні колекції архівних документів.

Конкретніше поняття архіву, визначене суто в межах архівознавчої науки, – установа або структурний підрозділ установи або організації, що забезпечує приймання, зберігання й використання архівних документів. Це поняття висвітлює внутрішню суть архіву, не беручи до уваги його статус як окремого інституту. Це визначення слід вважати «робочим», тобто таким, яке використовується в повсякденній фаховій діяльності, на виробництві, всіма, хто має безпосереднє відношення до діловодства й офіційної документації.

У визначенні архіву незмінно є присутнім термін «архівний документ», який є найважливішим в архівознавстві. Архівний документ – це документ, що зберігається або підлягає збереженню в архіві через його значущість для суспільства, соціальної одиниці або для індивідуального власника. Не кожен документ може стати архівним, але лише той, що визнаний призначеним для архівного зберігання експертизою. Важливо розуміти, що архівний документ – це не той документ, що зберігається в архіві, а той, що є гідним архівного зберігання, що визнаний таким. Архівні документи можуть зберігатися й за межами архівів – у приватних осіб, колекціонерів, у музеях і т.ін., можуть перебувати у розшуку. «Архівність» – це питання статусу документа, а не місця його знаходження.

Сама ж архівна справа визначається в архівознавстві як галузь діяльності суспільства, що забезпечує зберігання й використання архівних документів.

Базовим поняттям архівної галузі є також поняття архівного фонду. Архівний фонд – сукупність архівних документів, історично або логічно пов'язаних між собою. Зазвичай документи фонду пов’язані походженням від єдиного фондоутворювача, тобто установи або приватної особи. Поняття фонду – центральне в архівознавчій науці й докладно його буде розглянуто в другій частині посібника. Оскільки ж воно використовується в курсі з початку, тут необхідно було дати лише його саме загальне визначення.


Розділ 2

Історія архівної справи

|речі|


2.1. Зародження й розвиток архівної справи|речі| в стародавньому світі й середньовіччі
Існують різні точки зору про те, коли виникли перші архіви, але|та| не викликає сумнівів, що вони існували з самого початку розвитку писемності. Власне писемність у найдавніших|прадавніх| суспільствах|товариствах| виникла заради того, щоб складати документи – вести рахунки|лічбу|, враховувати залишки продукції, видачу пайків працівникам і т.ін. Найдавніші|прадавні| архіви й зберігали переважно документи господарської звітності. Перші архіви такого роду відомі в стародавній|древній| Месопотамії – в Шумері. Тут, як відомо, писали на глиняних табличках, які випалювали|обпікалися| для кращого збереження. Після|потім| документування такі таблички складали в спеціальні посудини|посудини| або в корзини|кошики|, які розташовували в палацах і храмах, а іноді|інколи| в складських приміщеннях|помешканнях|, де зберігалися запаси. Найбільш цінні|коштовні| документи іноді|інколи| клали в спеціальні глиняні конверти, на яких стисло описували зміст|вміст,утримання| документа.

У III–II тис. до н.е. в Месопотамії були сотні архівів. Більшість документації осідала в царських архівах, але|та| з часом|згодом| з'явилися|появилися| також міські й приватні архіви, де зберігалися документи про продаж| землі|грунти|, заповіти, дарчі тощо. Свої архіви з|із| господарськими й фінансовими документами мали також торгові доми. Нарешті|урешті|, були архіви в школах, де разом з документацією зберігалися підручники|посібники|, завдання|задачі| та літературні твори|добутки|. Тут складали описи|списки,описування| документів за першим рядком тексту.

| Величезні архіви в I тис. до н.е. збирали царі Ассірії. Але|та| зазвичай архів поєднувався в них з|із| бібліотекою, оскільки|тому що| в Месопотамії не було чіткого розділення|поділу| між літературою та документами.

У стародавньому Єгипті також існували архіви, але|та| архівні документи тут збереглися гірше, оскільки|тому що| були написані на папірусі. Діловодство вели навчені|виучені| писарі, які й зберігали документи. Такі архіви були в усіх адміністративних центрах Єгипту, при дворі фараона, а також у так званих будинках|будинках,хатах| життя, де жерці працювали над складанням літературних творів.

Подальший розвиток архівної справи|речі| пов'язаний |розпочинається,зачинається|з античним світом, перш за все зі Стародавньою|древній| Грецією. На початку її існування, в так званий крито-мікенській період, система ведення документації| та її архівування не відрізнялася від східної, про що свідчать величезні архіви глиняних табличок, виявлені в містах Пілос, Мікени та|Крит| Кносс. Проте|однак| в класичній Греції з|із| виникненням грецьких міст-держав – полісів – ситуація докорінно змінилася. Публічне|прилюдне| політичне життя, активна судово-правова діяльність і ринкова торгівля сприяли неймовірному розширенню документної комунікації. Потреба в ретроспективній інформації, в зверненні до документів минулого стала дуже високою. Тому в давньогрецьких|давньогрецьких| полісах уперше|уперше| стали зберігати практично всі документи офіційного характеру|вдачі|. У кожному полісі всі рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| Народних зборів, ухвали|постанови| (так звані псефізми|) та закони фіксувалися|занотовувалися| секретарями на папірусі, скріплялися підписами посадовців, а потім найважливіші з них висікалися на камені|поважні|. Папірусовий оригінал документа обов'язково здавали|задавався| до архіву на зберігання. Це були перші справжні державні архіви, які фіксували майже всю офіційну документацію. Документи державного характеру|вдачі| зазвичай зберігали в спеціальному приміщенні|помешканні|, яке розташовувалось у будівлі ради|поради| або біля нього. Це приміщення|помешкання| мало назву «архівос»|. Іноді|інколи| важливі документи здавали|складали| на зберігання до головного міського храму. Були спеціальні особи, відповідальні за зберігання державних документів. Аристотель писав, що в Афінах такою особою був так званий секретар пританеї| (граматеус|). Він займався також поточним діловодством, поєднуючи обов'язки діловода| й архіваріуса. Документи систематизувалися за роками та видом|вдачі| – окремо закони, ухвали|постанови|, поточні рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування|, |поради| судові вироки і т.д. Полісні архіви були відкритими|відчиненими| – зацікавлені особи могли ознайомитися з|із| документами або їхніми копіями. До цього часто вдавалися|прибігали| історики, і навіть сам Аристотель, коли писав свої твори|вигадування|.

На жаль, документи грецьких архівів класичного часу майже не збереглися в оригіналі. Проте до нас дійшла велика кількість грецьких папірусових документів| з|із| однієї з найвизначніших елліністичних держав – Птолемеївського Єгипту. Елліністичні монархії були крупними|великими| територіальними державами з|із| великим бюрократичним апаратом, місцевим самоврядуванням|самоуправлінням|, величезною армією і поліцією, активним діловим життям, й архіви відігравали тут визначну роль. На сьогодні на території Єгипту знайдено|відчинений| близько 40 тисяч різноманітних документів |елліністичної доби. Найважливіші|поважні| з них пов'язані з діяльністю царської канцелярії, через яку щодня проходили|минали,спливали| сотні документів – розпорядження царів|, документи про доходи й витрати скарбниці, донесення про стан населення, прохання, скарги приватних осіб і т.д. Відомо також значну кількість приватної документації – акти|угоди| купівлі-продажу|, шлюбні контракти, застави, договори оренди, заповіти тощо. Більшість цих документів| перебувала в архівах – суспільних|громадські| (державних|, храмових, муніципальних) і приватних (господарчих|, родинних|родинні|, особистих|особові|). У цілому від Птолемеївського часу дійшло понад 100 зібрань документів, які можна вважати архівами |обличчя,лиця|. Найбільш яскравий з|із| них – архів Зенона (III ст. до н.е.) – грека, що керував маєтком великого чиновника, діойкета| Аполлонія. У цьому архіві близько 4 тис. документів господарчого, правового, політичного й приватного характеру. Унікальним є архів топарха| Леона, який містить переважно сільськогосподарську технологічну документацію й по суті є першим відомим технічним архівом в історії.

У Римі архівна справа|річ| розвивалася до I ст. до н.е. під впливом грецьких традицій. Архіви мали вищі органи влади, перш за все|передусім| сенат. Через особливості римського суспільства|товариства| великого поширення набули сімейні|родинні| приватні архіви. Важливість архівів дуже зросла у зв'язку з розвитком права в перші століття нашої ери. У майнових та інших суперечках|спорах| звертання|оберталися| до давніх документів вважалося обов’язковим|давнини|. Римляни активно збирали й колекціонували документи минулого, вперше вдаючись до їх відновлення та реставрації.|пробувати|

У ранньому середньовіччі основну архівну роботу виконувала християнська церква, з якою було безпосередньо пов'язане приватне життя людини. Тут велася реєстрація народжень, одружень, смертей, укладалися договори й т.ін. Великі архіви існували в монастирях, чому сприяла їхня активна господарча| діяльність. Архівні документи зберігали в спеціальних кімнатах у скринях або коробках. Зазвичай у церквах і монастирях призначалися відповідальні за архівні документи, які набували певних навиків|навичок| архівної справи|речі|. У церковні архіви іноді|інколи| здавали|складали| свої важливі|поважні| документи й приватні особи. Це було викликано|спричинено| тим, що, по-перше, церковні службовці були писемними та зналися на документах, по-друге, церкви та монастирі були певною мірою захищені від грабежів, а також як єдині кам’яні будівлі – від пожеж|розграбовувань|.

Оскільки католицька церква мала загальноєвропейську організацію, церковні архіви були певною мірою пов'язані між собою. Багато важливих|поважних| документів передавалися у вищі церковні структури, а потім – до Риму. Тут ще в IV ст. було створено центральний папський архів, що й понині є найціннішим зібранням документів з історії середньовічної Європи|коштовн|. Доступ до цього архіву було обмежено, особливо для світських осіб|облич,лиць|. Недоліком цієї архівної системи було те, що архіви в церквах не завжди відокремлювалися від бібліотек, чому сприяв рукописний характер книги тих часів.

У IX–Х ст. поряд з церковними виникають вотчинні архіви феодалів, де зберігалися документи виключно|винятково| правового характеру|вдачі|, але|та| іноді|інколи| й політичні папери. В|із| ХІ столітті| виникають і перші міські архіви, в яких містилися документи магістратів. Деякі з цих архівів існують ще й дотепер. Важливим доповненням до них стали архіви університетів, що з’явилися в Європі в ХІІ ст.



Поступово зростало значення й королівських архівів. Вони зародилися вже в ранньому середньовіччі у вигляді приватного архіву короля. Тут, проте|однак|, накопичувалися не лише приватні, але й політико-адміністративні документи – міжнародні угоди, королівські укази, відомості про|збирання| податки тощо. З|із| ХІІ–ХІІІ ст|. у Франції та Англії документувалася діяльність двору, пов'язана з матеріальними витратами|затратами|, і ці записи збереглися до наших днів саме завдяки королівським архівам. Значення цих архівів суттєво зростає з початком процесу державної централізації в XIV–XV ст. До них починають надходити документи зі всіх кінців країни – від чиновників,|інколи| васалів, судів. Утворюються перші більш-менш значні державні фонди. Проте до систематичного комплектування державних архівів було ще далеко. Д|однак|о кінця середньовіччя європейські держави являли собою мережу|сіть| феодальних вотчин, незалежних міст і церковних земель|грунтів|, які мали напівавтономний статус і вели власну документацію, через що в кожній країні|незважаючи на| існувала безліч не пов'язаних між собою архівів. З ХІІІ ст. документи в архівах почали реєструвати, намагаючись разом з тим|пробували| створювати певну систему зберігання за допомогою надписаних скринь. Проте|та| це були лише незначні зачатки систематизації. Сам зміст|вміст,утримання| архівів не відображав|відбивав| усіх сфер діяльності суспільства|товариства| і не розглядався|розглядувався| як історично значущий.
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка