Місце сім’ї Січинських (Сіцінських) у культурній спадщині України



Скачати 91.04 Kb.
Дата конвертації22.02.2017
Розмір91.04 Kb.


Брицький П.П., професор (Чернівці)
Місце сім’ї Січинських (Сіцінських) у культурній спадщині України

Доля українського народу в період існування СРСР склалась так, що навіть інтелігенція, не кажучи вже про широке коло громадян, була позбавлена можливості знайомитися з творчими досягненнями окремих вітчизняних діячів, якщо офіційна влада не дозволяла цього з ідеологічних міркувань. Імена таких вчених і митців залишались невідомими в Україні, а вилучення з національної науки, історії та культури їх творчого доробку збіднювало духовну спадщину українського народу.

Саме на таке „забуття” довгі роки були приречені науковці-подвижники з Поділля, батько і син, Юхим та Володимир Січинські, з дня народження яких минає 145 і 110 років відповідно. Їх діяльність та велика духовна спадщина ще недостатньо вивчені в Україні та досі залишаються невідомими широкому загалу.

Юхим Йосипович Січинський народився 1859 року в с. Мазники Летичівського повіту Подільської губернії (тепер Деражнянського району Хмельницької області) в сім’ї священика. Після закінчення духовної семінарії мав намір вступити до університету, але саме тоді вийшла заборона приймати до університету семінаристів і Юхим Січинський продовжив навчання в Київській духовній Академії. Після закінчення Академії (1885 р.), деякий час працював вчителем у Бахмуті, а в 1889 р. переїжджає до Кам’янця-Подільського, де з невеликою перервою (1931-1933 рр.) живе до кінця життя, обіймаючи посаду протоієрея собору.

Своєю невтомною, великою і різнобічною працею Ю.Січинський залишив глибокий слід не як служитель культу, а як видатний історик Поділля, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч. Його наукова спадщина представлена понад 200 науковими працями з археології, історії, релігії, мистецтва, архітектури, етнографії, фольклору.

У добу царського режиму він був змушений не тільки писати свої твори російською мовою, але й подавати в такій редакції, що місцева єпархіальна влада вважала можливою їх публікацію. Зокрема, одна з найбільших праць обсягом 1200 сторінок має офіційну назву „Приходы и церкви Подольской епархии”. Насправді, за змістом ця праця енциклопедичного характеру, бо в ній подаються найголовніші відомості про кожне поселення, село, містечко Подільської єпархії-губернії, яка до революції займала велику територію і налічувала 12 повітів із 2000 поселеннями. Це ж можна сказати й про інші праці, а саме: „Каменецкий уезд” (611 с.) і „Ушицкий уезд” (144 с.), в яких історія населених пунктів цих повітів висвітлюється ширше і глибше, окремі цього подаються додаткові відомості. До цього ж циклу належить велика надзвичайно цінна монографія ­– „Город Каменец-Подольский” (247 с.), видана в 1895 р. На той час такі видання були рідкістю. Для їх написання Ю.Січинський використовував першоджерела, архіви та документи, а також особисто оглядав відповідні місцевості та пам’ятники. Захоплювався він також історико-археологічними дослідженнями й особисто зібрав величезний і цінний матеріал з археології. На основі, власної систематизації та картографування Ю.Січинський підготував і видав у 1901 р. фундаментальну джерелознавчу працю „Археологическая карта Подольской губернии” Маючи хист до живопису, він обстежив і описав такі історико-архітектурні пам’ятки подільської старовини як оборонні споруди й присвятив їм спеціальні праці: „Оборонні замки Західного Поділля ХІV-ХVІІ ст.”, „Кам’янецька фортеця”, в яких описи 13 подільських замків доповненні великою кількістю планів, старих гравюр і фотографій Кам’янця-Подільського, Меджибожа, Сатанова, Зінькова, Жванця, Озаренців, Чорнокозинців, Рихти, Панівців, Ярмолинців, Сутківців, Пиляви, Бару. Окрім цього, Ю.Січинський підготував та опублікував ряд інших значних праць.

Попри дослідницьку роботу Юхим Йосипович займався громадською діяльністю. Він заснував і очолив „Подільське Історико-Археологічне товариство” (1903-1920 рр.) та організований при ньому музей. Хоча останній носив назву церковно-археологічного, але, як згадував один із сучасників Січинського, у ньому з вишивок та килимів, зі стародруків та гравюр, з мовчазних портретів Залізняка та Гонти – голосно промовляла Україна.

За редакцією Ю.Січинського видавалися „Труды Подольского епархиального историко-статистическогго комитета”, „Труды подольского историко-археологического общества” (1904 р., 1911, 1916 рр.), а також в різний час цілий ряд газет.

Важливо підкреслити велику кількість зв’язків Ю.Січинського із науковою та творчою інтелігенцією всієї Російської імперії, а не лише Поділля. Зокрема, він був дійсним членом НТШ у Львові (з 1899 р.), Московського археологічного товариства, Київського товариства старожитностей та інших товариств, особисто спілкувався з В.Антоновичем, О.Левицьким, активно листувався з відомими діячами українського руху П.Житецьким, О.Лотоцьким, С.Єфремовим та іншими, а також брав активну участь у житті Подільської „Просвіти”.

Після революції 1917 р. Ю.Січинський відіграв значну роль у відкритті українського університету в Кам’янці-Подільському, в якому пізніше як приват-доцент читав лекції з церковної археології, історії Поділля та історії українського мистецтва.

Із встановленням більшовицької влади в Україні він віддійшов від церковних справ, але не залишив наукової роботи. Проте це його не врятувало від подальших переслідувань та репресій.

Юхим Йосипович Січинський залишив надзвичайну багату й цінну джерелознавчу спадщину з археології, історії, культури Поділля, яка займає особливе місце в українській історіографії і потребує детального вивчення. Вона матиме значення не лише для науковців, а стане в пригоді викладачам загальноосвітніх шкіл, середніх спеціальних закладів, вузів і всім тим, хто цікавиться історичним минулим України.

Забутою довший час була також культурна спадщина і сина Юхима Січинського Володимира Січинського, визначного вченого, багатогранного обдарування: архітектора і мистецтвознавця, художника-графіка і педагога, історика і філософа, на превеликий жаль і досі майже невідомого в Україні. Людина, архітектурні пам’ятники якої знають в Європі і на американському континенті, яка присвятила багато праць історії українського мистецтва, виявилися забутою на Батьківщині.

Володимир Січинський народився 24 червня 1894 року в м.Кам’янці-Подільському. У рідному місті минуло його дитинство, тут він навчався у середній технічній школі та на вечірніх курсах Мистецько-промислової школи, а у 1917 році закінчив Інститут цивільних інженерів у Петербурзі. Під впливом батька з дитячих років у хлопця формувався інтерес до стародавньої архітектури. Вже в юнацькі роки він зібрав матеріали і впорядкував два альбоми з фотографіями архітектурних пам’яток України. У 1918 році брав дієву участь у заснуванні архітектурного інституту в Києві. Того ж таки року здійснив обстеження і зняв точні обміри Кам’янець-Подільської фортеці, виготовив проект реставрації замку.

Змушений залишити у 1920 році батьківщину, В.Січинський не перестає вивчати українське мистецтво, працюючи в різних напрямках. Перу дослідника належать цінні дослідження з історії української архітектури: „Дерев’яні церкви і дзвіниці Галицької України 16-17 ст.”, „Архітектура старокнязівської доби Х-ХІІ ст..”, „Пам’ятники української архітектури”. Особливу цінність має капітальна праця В.Січинського „Історія українського мистецтва. Архітектура”.

У пошуках органічного зв’язку між новими засобами будівництва й українськими стилями минулого В.Січинський виступав і як архітектор-будівельник. За його проектами були побудовані храми в Словаччині, Канаді, США, Бразилії та інших країнах.

В.Січинський захоплювався і графікою: вчений написав „Історію українського граверства ХVІ-ХVІІІ ст..”, як графік-практик особисто оформив понад 70 власних і чужих видань.

Цілу серію праць учений-мистецтвознавець присвячує українським фортецям, містам та їхній архітектурі: Кам’янцю-Подільському, Сушківцям, Полтаві, Чернігову, Хотину, Новоселиці, Рогатину, Зборову, Брадієву та ін. Особливу цінність має виданий ним німецькою та українською мовами альбом „Monumenta Architecturae Ukrainae”, видрукуваний у Празі 1940 року, що містив 300 виконаних автором ілюстрацій. Це видання вперше представляло українську архітектуру від найдавніших до новітніх часів і належить до числа найкращих з історії українськго мистецтва.

В.Січинський написав і опублікував численні праці про українських архітекторів, графіків, художників, мистецтвознавців українською, польською, німецькою та іншими мовами, серед них монографії про Олександра Тарасевича, Григорія Левицького, Тараса Шевченка (як гравера), Юрія Нарбута, статті про Миколу Ярошенка, Василя Касіяна, Івана Труша, Дмитра Левицького, Олексу Новаківського, Миколу Пимоненка, Ольгу Кульчицьку та багато інших.

Діяльність В.Січинського не обмежується науковою та практичною роботою інженера-архітектора. Він вів також плідну педагогічно-освітню роботу. В 1918 році працює за сумісництвом учителем малювання української університетської гімназії для дорослих у Кам’янці-Подільскому, в 1921 році вчителем державної академічної гімназії у Львові, з 1923 року ­ вчителем малювання і методики малювання в Українському вільному педінституті (УВПІ) у Празі, а з 1927 року, маючи ступінь доцента Українського вільного педінституту, читає тут лекційні курси: історія всесвітнього та українського мистецтва; історія українського друкарства та граверства; українська палеографія; історія українського новітнього мистецтва. В 1943 році В.Січинський був обраний професором Українського технічного-господарського інституту (УТГІ) в Подебрадах (Словаччина), в 1942 р. – надзвичайним професором кафедри історії мистецтва Українського вільного університету (УВУ) у Празі. Призначення педагога В.Січинський вбачав у тому, щоб „виховувати молодь у дусі патріотичному, як свідомих громадян майбутньої незалежної держави”.

Особливо цінним внеском В.Січинського в пробудження національної свідомості українців є його праця „Чужинці про Україну”. Починаючи з ХVІІ ст. російський царизм робив все для того, щоб вилучити з історії українського народу його героїчне минуле, його високу, як на той час культуру. Це призвело до того, що вже у другій половині ХІХ ст., за висловом французького політика того часу К.Делямара, український „п’ятнадцятимільйонний народ забутий в історії”. В.Січинський поставив перед собою мету: дати підростаючому поколінню „строго перевірений науковий матеріал, почерпнутий з перших джерел для правдивого розуміння історичного життя українського народу”. Він зібрав численні свідчення людей, неупереджених до історії українського народу: іноземних мандрівників, купців, політичних діячів, які з ІХ і до кінця ХІХ ст. відвідували Україну. Багаті архівні дані, які містяться в книзі „Чужинці про Україну”, свідчать про високу культуру й освіту жителів України, спростовують ті твердження, що заперечують тисячолітнє існування українського народу.

Володимирові Січинському належить почесне місце в історії української культури ХХ ст. На превеликий жаль, у жодних словниках, енциклопедіях, монографіях радянського періоду читач не знайде його імені. Ще гіршим є те, що про всесвітньо відомого вченого немає навіть згадки в енциклопедичному довіднику „Митці України”, який вийшов з друку вже в незалежній Україні в 1922 році. Людина, яка не займалася політикою, а все життя присвятила дослідженню української культури і мистецтва, в часи сталінського лихоліття була викреслена з сторінок історії України. Неласкавою до нього була доля і за кордоном. У 20-х роках минулого століття польська влада звільнила його з викладацької роботи через брак польського підданства. У 1943 році В.Січинський був заарештований гестапо і зазнав тюремних тортур у празькій та берлінській в’язницях, через що втратив здоров’я. Після закінчення другої світової війни,, щоб не потрапити до сталінського концтабору, В.Січинський переїхав спершу до Західної Німеччини, а 1948 року – до США, де й помер у 1962 році.

Своїми архітектурними спорудами, проектами і особливо фундаментальними мистецтвознавчими працями дослідник показав світові велич української культури та мистецтва, високий рівень розвитку українського народу, його значний внесок в українську культуру. Усією своєю діяльністю він переконливо довів справедливість власних слів: „…українська культура як вияв творчого духу, умілості і ментальності українського народу займає осібне місце в культурі Європи та своєю оригінальністю народного стилю вносить особливі цінності у вселюдську культурну скарбницю”.

Таким чином, все вище сказане свідчить про те, що і батько Юхим Йосипович і син Володимир Юхимович Січинські, як патріоти України, зробили значний внесок у культурну спадщину України, про що замовчувалося впродовж багатьох десятиліть тоталітарного режиму.

Варто звернути увагу й на те, що на українську державу працював і другий син Юхима Січинського Сергій, який 15 січня 1919 р. Директорією був призначений помічником губерніального комісара, а 3 квітня 1919 р. на нього було покладено тимчасово виконуючого обов’язки губерніального комісара Поділля. Правда, вже 7 червня цього ж року Сергій Січинський пише заяву, що до нього як до інспектора міліції „не зареєстрованого соціаліста” спостерігається недовіра з боку „лівих українських кіл” і він просить звільнити його з посади, що й було зроблено. Як висловився Сергій Січинський – „для когось треба було очистити посаду інспектора міліції”. Малося на увазі для партійного соціаліста.

Сьогодні, коли стають відомими раніше заборонені сторінки історії України, справедливість вимагає, щоб на цих сторінках було відведене належне місце невтомним дослідникам культурної ниви українського народу, великим патріотам України Юхимові та Володимиру Січинським (Сіцінським).

Джерела та література:


  1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.3866, оп.1, спр.173, арк.. 10, 11; ф.1092, оп.3, спр.296, арк..3; ф.3972, оп.1, спр.57, арк.. 60-79; спр. 189, арк.. 24-31 зв.

  2. Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст.: Історіографія. Бібліографія. Матеріали. – Кам’янець-Подільський, 1993. – С.349-352.

  3. Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні. – Т.8. – Львів, 2000. – С.2845, 2847-2848.

  4. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С.В. Ульяновська. – К.: Либідь, 1993. – С.571-576.

P. BRYTSKYJ

THE CONTRIBUTION OF THE SITSINSKIYS (SICHINSKIYS) TO THE CULTURAL INERITENCE OF UKRAINE
The article throws light on the creative work of two great men of Ukrainian culture, father and son, Yuhym and Volodymyr Sitsinskiy. The contents of historicalcultural heritage of Yuhym Sitsinskiy who studied the archeology, history, religion, architecture, ethnography and art of Podillya are shown.

The many-sided creative work of Volodymyr Sitsinskiy as an architect, art critic, painter-draughtsman teacher, historian and philosopher is reveald.






База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка