Міністерство освіти І науки україни



Сторінка8/8
Дата конвертації11.11.2016
Розмір1.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Тема 1. Соціальна політика держави, її механізм

ПЛАН

  1. Економічна теорія як підґрунтя економічної політики.

  2. Економічна роль держави.

  3. Ринок праці та особливості його функціонування.

  4. Соціально-економічний зміст і форми прояву зайнятості.

  5. Безробіття, його види і наслідки.

  6. Цілі, принципи та механізм державного регулювання зайнятості.

  7. Еволюція теоретичних концепцій ринку праці, зайнятості та безробіття.

Література: Економічна теорія: політекономія/ За ред.. В.Д.Базелевича – К.: Вища школа, 2003. – С. 377-392.


1. Головне завдання економічної політики держави, - це досягнення параметрів, які визначені нормативною політекономією.

Особливості участі держави в економіці:

1). Держава – це носій політики, тобто влади і народногосподарського регулювання суспільного життя.

2). Держава розробляє правові основи функціонування економіки.

3). Держава - безпосередній учасник економічних відносин, силами державних підприємств, окремих чиновників і державних установ.

4). Держава є монополістом у грошовій емісії, захисті конкуренції й представництві в міжнародних економічних організаціях.

Основні теорії державного регулювання економіки:


  1. Меркантилізм. У XVI – XVIII ст. робився акцент на зовнішньоекономічне регулювання шляхом протекціонізму і отримання позитивного платіжного балансу.

  2. Фізіократизм ( XVIII ст. Франція). У роботах Ф.Кене, А.Тюрго підкреслювалось невтручання держави в більшість економічних зв’язків, але активне регулювання у сільському господарстві.

  3. Історична і нова історична школа в Німеччині (XIX – початок XX ст.). Підкреслювала унікальність історичного і національного розвитку на підставі культурної особливості кожної нації.

  4. Класична теорія (А.Сміт та ін.) робила акцент на ринкове саморегулювання і два моменти державної участі:

1). Закони та інші правові акти.

2). Забезпечення соціально-політичної стабільності.

5. Кейнсіанська теорія (з середини XX ст.) спирається на ринкове саморегулювання, але при активній участі держави в регулюванні сукупного попиту, насамперед через фіскальну і грошову політику.

6. Неоліберальна (Німеччина). У роботах В.Ойкена, В.Репке, Л.Ерхарда підкреслюється саморегулювання в ринковій системі, але при активному втручанні держави в захист конкурентного середовища і подолання кризових явищ.

7. Неоконсервативні теорії (монетаризм, теорія раціональних очікувань) підкреслює зменшення прямих регуляторних функцій, зменшення частки державної власності при виділенні головної сфери грошово-кредитного обігу і антимонопольної діяльності.

8. Теорія етатизму, яка обґрунтовувала виключну роль держави, що концентрує практично всі економічні відносини.

Два типи економічної теорії:

1). Саме теоретична концепція як вчення про економічну роль держави.

2). Практична теорія як конкретні рекомендації, щодо здійснення економічних заходів у партійних програмах, програмах органів влади та інше.

Безпосередні або оперативні завдання державних органів в економічній сфері:

1). Забезпечення народногосподарської стабілізації.

2). Сприяння економічному зростанню.

3). Структурні перетворення між галузями і територіями.

4). Розподіл і перерозподіл доходів і національного багатства.

Державні органи за конституцією, як правило, захищають наступні національні інтереси:

1). Економічну стабільність і недопущення кризових явищ.

2). Сприяння науково-технічній модернізації.

3). Сприяння участі у міжнародному поділі праці.

4). Стимулювання розвитку національного ринку, зокрема захисними бар’єрами (тарифними й нетарифними).

5). Забезпечення економічної та політичної незалежності, а також зростання добробуту населення.

Основні моделі державного регулювання:

1). Американська, або ліберальна – при перевазі ринкового саморегулювання і втручанні держави в галузі, де конкуренція не ефективна.

2). Німецька, або неоліберальна – з державним усуненням перешкод вільній конкуренції, а також при концентрованому подоланні кризових явищ.

3). Шведська - з домінуванням державного регулювання, насамперед, соціально-трудових відносин.

4). Японська, або східноазійська модель спирається на активну структурну політику і протекціонізм у зовнішній торгівлі.
2. Держава виконує такі виключні функції:

1). Створення законодавчо-правових засад функціонування економіки.

2). Забезпечення соціально-політичної стабільності і державного суверенітету.

3). Подолання зовнішніх ефектів, тобто екологічних і техногенних катастроф, що потребують суттєвих коштів і адміністративних заходів.

4). Здійснення соціальних програм і так званих суспільних заходів (підтримка незахищених, фінансування армії, державної безпеки, дипломатії та інше.

5). Представництво в міжнародних організаціях.

На практиці не існують чисте ринкове саморегулювання і абсолютне державне втручання. Головна проблема – оптимальний перерозподіл сфер впливу між державними і недержавними суб’єктами.

Державний вплив підрозділяється на два рівні:

1). Діяльність загальнодержавних органів.

2). Діяльність органів місцевого самоврядування.

Розподіл функцій між центральними і місцевими суб’єктами спирається на державно-адміністративний поділ країни (у федераціях США, Німеччина, Росія - органи влади управління штатів, земель, областей мають широкі повноваження; в унітарних державах (Україна) – діють на містах органи місцевого самоврядування і представники центральної влади).

Основні методи державного регулювання економіки:

1). Прямі або адміністративні, пов’язані з дозволом або забороною діяльності, обмеження при здійсненні економічних функцій (ліцензія, державна реєстрація, обов’язковий продаж 50% валютного виторгу та інше).

2). Непрямі методи через податково-бюджетну, грошово-кредитну політику та інше (валютна інтервенція силами НБУ для зміни валютних курсів).


Ринок праці як економічна категорія і економічне явище



З розвитком суспільства умови функціонування ринку праці значно розширилися. Сучасний ринок праці, крім належності робочої сили та засобів виробництва різним власникам, передбачає:

– наявність єдиного правового поля для вільного переміщення населення та вільного вибору виду діяльності;



  • розвинуту систему бірж праці та інформації про вільні робочі місця;

  • наявність ринку житла;

  • існування розвинутого ринку освітніх послуг;

  • державне регулювання ринку праці.

Ринок праці більшою мірою, ніж інші ринки реагує на вплив інституційних факторів, що зумовлює його структуру та механізм функціонування.



Суб'єктно-об'єктна структура ринку праці

Об'єкт купівлі-продажу – робоча сила є специфічним товаром, який:



  • не відчужується від власника в процесі купівлі-продажу, оскільки є іманентною властивістю свого носія;

  • не знищується в процесі його використання, але для свого відтворення потребує додаткового споживання життєвих благ;

  • кількісно і якісно не може бути абсолютно однаковим у різних індивідів;

  • оплачується роботодавцями після його використання протягом певного часу;

  • потребує юридичного оформлення умов свого використання, яке здійснюється у формі трудового договору (контракту).

Механізм функціонування ринку праці відображає взаємодію попиту і пропозиції на робочу силу, що врівноважуються її ціною – заробітною платою.

Процес формування попиту на робочу силу безпосередньо визначається речовим фактором виробництва і опосередковано відображає вплив інших детермінант:

  • чисельності покупців робочої сили та їхніх грошових доходів, що реально можуть бути інвестовані в трудові ресурси;

  • можнасті певної взаємозамінності живої праці й знарядь праці залежно від рівня цін на них;

  • продуктивності праці й ринкової вартості (ціни) створюваного нею товару.

Величина попиту як платоспроможної потреби в робочій силі безпосередньо визначається рівнем ціни чи заробітної плати. Залежність між ними має зворотній характер.

На формування пропозиції робочої сили впливають:



  • чисельність населення, його вікова і статева структура, міграційна активність;

  • професійно-кваліфікаційні характеристики сукупної робочої сили;

  • вартість засобів існування, необхідних для забезпечення працездатності людини, та задоволення потреб непрацюючих членів сім'ї;

  • рівень і якість життя;

  • мотивація до праці;

  • звички, традиції, культура, релігія;

  • державне регулювання праці і вплив профспілок.

Величина пропозиції також визначається рівнем ціни робочої сили як товару, але, на відміну від величини попиту, ця залежність має прямий характер.

Основним регулюючим інструментом ринкового розподілу робочої сили є ціновий механізм.

Разом з тим заробітна плата займає особливе місце в ціновому ряду. Тепер вона розглядається як дохід, величина якого повинна опускатися нижче рівня, за яким втрачається гідність праці.



Ринок праці:

  • оцінює робочу силу як ресурс для суспільного виробництва;

  • інформує своїх суб'єктів про необхідність коригування їхніх рішень;

  • гарантує покриття суспільно-корисних витрат робочої сили;

  • стимулює кількісно-якісне її зростання й ефективне використання;

  • регулює розподіл робочої сили, зумовлюючи мобільність цього ресурсу та раціоналізацію його витрат;

  • узгоджує величину і структуру сукупної робочої сили з обсягом і структурою виробничих потреб у ній.


3. Ринковий розподіл індивідуальних робочих сил має своїм результатом зайнятість.

Зайнятість – сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатних індивідів робочими місцями та їхньою діяльністю з метою одержання доходу.

Обмеженість ресурсів праці, з одного боку, передбачає максимально повне та ефективне їх використання, з іншого - розмежовує і протиставляє повну й ефективну зайнятість.

Економічно активне населення за визначенням МОП, - це частина працездатного населення, яка пропонує свою робочу силу для виробництва товарів і послуг.


Типи зайнятості
Основною характеристикою економічної активності виступає наявність особистого прагнення, прояв наполегливості у формуванні та підтриманні власної здатності до праці, активний пошук своєї «ніші» у суспільно-організованій системі, постійна готовність виборювати своє право на її зайняття.

Рівень економічної активності відбиває частку економічно активного населення в загальній його кількості:



,

де Ре.а. – рівень економічної активності; Не.а. – чисельність економічно активного населення; Н – чисельність населення.



Форми зайнятості


Основною формою є стандартна повна зайнятість, якій притаманні такі риси:

  • робота лише в одного підприємця;

  • робота у виробничому приміщенні роботодавця;

  • стандартне навантаження протягом дня, тижня, року.

Відсутність будь-якої з перелічених рис стандартної зайнятості зумовлює нетиповість форми зайнятості.

Часткова зайнятість – це регулярна зайнятість за наймом при значно скороченій тривалості роботи на конкретному об’єкті.

Особливою формою зайнятості є саме зайнятість. Згідно з класифікацією МОП, до самостійно зайнятих відносяться:

  • підприємці;

  • трудящі, які працюють не за наймом;

  • члени виробничих кооперативів;

  • неоплачувані працівники сімейних підприємств.

Характерні тенденції розвитку зайнятості в сучасній ринковій економіці:

  • секторальні переміщення робочої сили: різке зменшення чисельності й питомої ваги зайнятих у сільському господарстві й відповідне зростання їх у сфері послуг;

  • зміни в основних сегментах її кваліфікаційної структури: зменшення зайнятих малокваліфікованою працею та абсолютне й відносне збільшення кваліфікованих працівників з гарантованою зайнятістю і високою заробітною платою;

  • гендерні зміни в структурі зайнятості: на фоні зростання загального рівня економічної активності відбувається зниження цього показника для чоловіків і його зростання для жінок;

  • зміни в структурі форм зайнятості: зростання різноманітності нетипових форм зайнятості та їхньої питомої ваги, поступове витіснення стандартної зайнятості.



4. В Україні згідно із Законом «Про зайнятість» безробітними визначені громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність гідної роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу й здатні приступити до праці.

Рівень безробіття визначається процентним відношенням числа офіційно зареєстрованих безробітних до чисельності економічно активного населення:



,

де Рб – рівень безробіття; Б – чисельність безробітних; Не.а.чисельність економічно активного населення.





Типи безробіття

Фрикційне безробіття зумовлене динамічністю ринку праці: рухом робочої сили через невідповідність рівня заробітної плати або умов праці вимогам робітників.

Структурне безробіття виникає через невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили внаслідок змін попиту на окремі професії в процесі структурних зрушень в економіці.

Циклічне безробіття пов’язане зі спадами ділової активності в умовах циклічних коливань. Воно виникає в результаті зниження сукупного попиту на працю внаслідок падіння сукупного попиту на продукцію і негнучкості реальної заробітної плати в бік її зниження.
5. Механізм державного регулювання зайнятості має такі складові:

  • система вивчення і прогнозування стану загальнонаціонального та локального ринків праці;

  • розробка загальної стратегії та конкретних науково обґрунтованих програм регулювання зайнятості;

  • система професійної підготовки та перепідготовки;

  • розгалужена система органів працевлаштування;

  • централізовані й місцеві банки даних на робочу силу та її пропозицію;

  • спеціальні програми стимулювання зайнятості у праценадлишкових регіонах.



Принципи державного регулювання праці


Методи впливу на рівень зайнятості
6. Неокласична концепція ґрунтується на теорії загальної економічної рівноваги, розробленій в другій половині ХІХ ст. Л. Вальрасом. Створена за її принципами статична модель виходить з таких ідеальних умов виробництва й реалізації:

  • наявність досконалої конкуренції, що забезпечує абсолютну гнучкість цін і ставок заробітної плати;

  • миттєва реакція цін і ставок заробітної плати на зміни ринкової кон’юнктури;

  • обов’язкова раціональність поведінки ринкових суб’єктів, їхня повна інформованість та вільна мобільність.

Катастрофічна криза початку 30-х років, що охопила провідні індустріальні держави світу, спричинила появу нових, кейнсіанських поглядів на проблему функціонування ринку праці, зайнятості й безробіття. Піддавши різкій критиці постулат про ніким і нічим не обмежену саморегульованість ринку через механізм вільної конкуренції, Дж. Кейнс та його послідовники розробили теорію, яка за своєю сутністю є дослідженням причин відхилень від стану ринкової рівноваги. На відміну від неокласиків, Кейнс досліджував ринок праці як інертну, статичну систему з жорстко фіксованою ціною праці, тому і пояснював вимушене безробіття причинами недостатнього сукупного попиту: недостатність сукупного попиту на продукцію обмежує прибуткову реалізацію товарів і послуг; зменшення доходів підприємств обмежує, у свою чергу, обсяги інвестицій у виробництво, відповідно скорочується і попит на працю.

Тісно перегукується з цими трактуваннями ринку праці, зайнятості й безробіття і концепція А. Філліпса, більше відома під назвою «кривої Філліпса». На основі емпіричних досліджень вчений встановив зворотну залежність між рівнем безробіття і темпами інфляції: чим вищий рівень безробіття, тим нижчі темпи інфляції, і навпаки.

Рішучими критиками кейнсіанської концепції зайнятості виступили представники монетаризму на чолі з М. Фрідменом. Висунута ними теорія адаптивних очікувань спростовує тезу про альтернативність у довготривалому періоді змін рівнів інфляції та безробіття. Відрив номінальної заробітної плати від її реальної купівельної спроможності сьогодні усвідомлюють як працівники, так і підприємці.

У 60-70-ті роки впливовим у науці став інституціональний напрям, який відійшов від традиції макроекономічного аналізу і пояснював диспропорції ринку праці особливостями динаміки окремих галузей економіки, професійних і демографічних груп. Теоретичні конструкції цього напряму (Т. Веблена, Дж. Гелбрейта, Д. Ульмана та ін.) обґрунтовують помилковість основних принципів неокласичного аналізу стосовно реальної та повної інформованості суб’єктів ринку.



ЗМ 1.3. Поліпшення рівня життя суспільства.

Тема 2. Доходи, їх джерела та розподіл. Крива Лоренца.

Коефіцієнт Джині

План

  1. Сутність, види і джерела формування доходів. Номінальні й реальні доходи.

  2. Функціональний розподіл доходів.

  3. Персональний розподіл доходів. Сімейні доходи, їхній рівень, джерела і структура.

  4. Диференціація доходів населення. Крива Лоренца і коефіцієнт Джині.

Література: Економічна теорія: політекономія/ За ред.. В.Д.Базелевича. – К.: Вища школа, 2003. – С. 298-321.


1. Дохід – багатогранне економічне поняття, яке застосовується в різних значеннях.

У широкому розумінні слова дохід розглядається як грошові й натуральні надходження до суб’єктів господарського життя.

У вузькому значенні дохід – це потік грошових надходжень за одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється в запасах активів (будівлі, споруди, знаряддя праці, цінні папери, готівкові гроші й т. ін.), дохід передбачає приплив грошей.

В економічній теорії доходи класифікують за різними критеріями:

1. За рівнем формування:

– дохід як поняття приватногосподарське (мікрорівень);

– дохід як поняття народногосподарське (макрорівень).

2. За суб’єктом привласнення:

– доходи населення;

– доходи підприємств (фірм);

– доходи держави;

– доходи суспільства (національний дохід).

3. За джерелом надходження:

Доходи від трудової та підприємницької діяльності:

– заробітна плата;

– доходи працівників колективних підприємств;

– доходи від індивідуальної діяльності;

– доходи від підсобного господарства;

– доходи від кооперативної діяльності;

– доходи підприємців.

Доходи від власності:

– дивіденди від акцій;

– відсотки від паю;

– відсотки від банківських вкладів;

– доходи від облігацій;

– орендна плата тощо.



Доходи, безпосередньо не пов’язані з оцінкою результатів діяльності:

– виплати при безробітті;

– часткова компенсація виплат на освіту;

– виплати інвалідам і тимчасово непрацездатним;

– безплатне надання медичних послуг;

– адресна допомога малозабезпеченим верствам населення;

– благодійні послуги;

– соціальні пенсії тощо.



4. За величиною нарахованих і реально отриманих доходів населення:

номінальний дохід – загальна сума доходу в цінах поточного періоду;

реальний дохід – дохід з урахуванням зміни цін, або дохід у цінах базового року.

5. Для аналізу доходів підприємства (фірми) використовують такі поняття.

Валовий дохід, що дорівнює виторгу від реалізованих товарів і послуг:

TR=PQ,

де TR – валовий дохід; P – ціна одиниці виробленого товару (послуги); Q – кількість реалізованих товарів (послуг).


Середній дохід, що дорівнює валовому доходу, поділеному на кількість реалізованих товарів і послуг:

,

де AR – середній дохід; P – ціна одиниці виробленого товару (послуги); Q – кількість реалізованих товарів (послуг).


Граничний дохід – приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг:

,

де MR – граничний дохід; ΔR(Q)приріст валового доходу; ΔQ – приріст реалізованих товарів та послуг.



6. Доходи, що утворюються в результаті використання певних факторів виробництва (факторні доходи):

– доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів;

– рентний дохід;

– процентний дохід або прибуток на капітал;

–підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу.

2. Під функціональним в економічній теорії розуміють розподіл доходів за факторами виробництва, до яких відносяться праця, капітал, земля і підприємницькі здібності.

Функціональний розподіл є первинним, тому значною мірою визначає можнасті й межі перерозподілу, внаслідок чого формуються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств.

В економічній теорії існують два принципово різних підходи до виявлення законів функціонального розподілу доходів: марксистський і маржиналістський. Розглянемо коротко зміст кожного з них і виявимо закони функціонального розподілу доходів.

Функціональний аспект розподілу доходів передбачає дослідження розподілу сукупного національного доходу між власниками праці (робочої сили) і капіталу.



Марксистська концепція функціонального розподілу доходів ґрунтується на таких засадах:

– капіталістичний сукупний національний дохід створюється найманою працею і капіталом;

– носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по-перше, переносить частину минулої, втіленої в засобах виробництва праці на заново створюваний продукт, а по-друге, створює нову вартість;

– новостворена вартість (яка після реалізації набирає форми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, результатом тільки найманої праці;

– результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить у структуру сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу (новоствореної вартості);

– національний дохід має дві складові (v + m), де v – затрати змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми заробітної плати, й m – затрати змінного капіталу, які набирають вигляду додаткової вартості;

– капіталісту додаткова вартість (m) нічого не коштує, а для найманого працівника вона коштує неоплаченої праці;


  • пропорція, у якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (v) і додаткову вартість (m), показує ступінь експлуатації (m'), яка визначається таким чином: .

Чим більша частка m у структурі (v + m), тим вищим є ступінь експлуатації найманої праці капіталом;

–додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими капіталістами: промисловцями, торговцями, банкірами (позичковими капіталістами) і землевласниками. У зв’язку з цим додаткова вартість набуває у функціональному розподілі таких форм.:



Р – прибуток промислового капіталіста;

Н – прибуток торговельного капіталіста;

і – позичковий процент як форма доходу позичкового капіталіста (або банківський прибуток банкіра);

R – рента, що є доходом землевласника.

Розподіл додаткової вартості здійснюється за величиною капіталу, щоб на рівновеликий капітал власники його в різних галузях отримали рівновеликий дохід, який набирає форми середнього прибутку.

Згідно з цією концепцією визначення частки найманого працівника у вартості національного доходу здійснюється за законом вартості робочої сили.

Розуміння того факту, що робоча сила є не просто здатністю до праці, а здатністю саме до найманої праці, є досить важливим, адже підприємець, здійснюючи організацію та управління економічною діяльністю, теж працює. Однак він сам до себе не наймається, хоч також здатний до праці, проте не до найманої, а до творчої, вільної. Отже вивчення капіталістичної системи як суспільного устрою передбачає поділ суспільства на власників робочої сили, власників капіталу і землевласників.

Власник робочої сили продає на ринку ресурсів свою здатність до найманої праці на певний проміжок часу, обумовлений договором. Ця здатність реалізується тільки в процесі трудової (економічної) діяльності. Упродовж часу, на який власник землі чи капіталу наймає власника робочої сили, перший на свій розсуд використовує необхідні для здійснення певних економічних функцій здібності найманого працівника.

Оскільки об’єктом продажу з боку найманого працівника є робоча сила, то власник її мусить отримати грошовий еквівалент вартості свого товару. Отже заробітна плата, згідно з марксистською теорією, є формою вартості робочої сили. Остання (вартість робочої сили) визначається як вартість життєвих благ, необхідних для відтворення здатності до найманої праці. У цьому специфіка вартості товару робоча сила.

Водночас робоча сила – товар, який має і специфічну споживчу вартість (корисність). Для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється у здатності її за одиницю часу створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто у здатності робочої сили створювати додаткову вартість.

Так у найзагальнішому вигляді може бути представлена марксистська теорія функціонального розподілу доходів.



Маржиналістська концепція розподілу факторних доходів ґрунтується на інших засадах, а саме:

  • власниками економічних ресурсів у капіталістичній економіці є домогосподарства;

  • існують чотири фактори виробництва, яким відповідають такі форми доходів:

земля створює ренту (R);

капітал (інвестиційні ресурси) – процент (і);

праця – заробітну плату (w);

здатність до підприємництва створює підприємницький дохід (прибуток) (Р);

  • величина доходу на кожний із зазначених вище факторів визначається граничним внеском кожного чинника у валовий дохід фірми;

  • такий принцип (закон) розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і для землевласників, власників капіталу та людей, схильних до підприємництва, оскільки він забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного із факторів.

Розглянемо детальніше суть цього механізму. Насамперед слід звернути увагу на те, що економічним механізмом розподілу в ринковій (капіталістичній) економіці є ціна ресурсу, яка визначає розмір доходу. Ціна на ресурси за умов досконалої конкуренції визначається співвідношенням попиту і пропозиції. А попит і пропозиція на ресурси й рівень цін на ринку ресурсів є похідними від споживчого попиту та рівня цін на товари і послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів. Наприклад, попит на програмістів визначається рівнем попиту на програмне забезпечення галузей економіки та домогосподарств. До того ж усі економічні ресурси використовують одночасно, і обсяг попиту на кожний з факторів залежить не тільки від рівня цін на певний ресурс, а й від рівня цін на інші фактори.

Сказане означає, що підприємець встановлює, як йому вигідніше вчинити: найняти більше працівників чи збільшити обсяг фізичного капіталу залежно від величини граничного продукту, що забезпечуватиме приріст кожного з факторів на одну одиницю.



Підприємець може збільшувати чисельність найманих працівників до тих пір, поки грошова оцінка граничного продукту дорівнюватиме величині заробітної плати.

Пояснимо це на прикладі. На ринку праці найманий працівник продає свою здатність до праці на певний строк з обумовленими часовими інтервалами роботи й відпочинку, а також розмірами і строками виплати заробітної плати. Реалізація цієї здатності є процесом праці.

Відтак найманий працівник на термін, обумовлений трудовим договором, втрачає право використовувати свою здатність до праці на власний розсуд. Підприємець (капіталіст), який купив (оплатив) право на тимчасове використання здатності до праці певного працівника, скористається тільки тими його здібностями, які необхідні йому для нормального процесу виробництва саме в тій галузі, яку він (підприємець) представляє. Найманий працівник не перестає при цьому бути носієм здатності до праці, оскільки вона невіддільна від нього. І тільки результат діяльності займаного працівника може бути відчуженим. Саме тому є підстави стверджувати, що підприємець купує трудові послуги, тобто право на використання трудової діяльності найманого робітника (саму функцію робочої сили).

Процес використання робочої сили і процес її виробництва та відтворення не тотожні.



Процес використання робочої сили для найманого працівника – це час, протягом якого він працює на підприємстві, приводячи в рух землю і капітал, що не є його власністю, але в ціні вироблених товарів та послуг є і його частка. Це час функціонального відчуження найманої праці на користь підприємства, де працює найманий робітник.

Для підприємця процес використання робочої сили є водночас процесом функціонального відчуження й інших ресурсів (землі та капіталу) тоді як найманому робітникові байдуже, скільки для підприємця коштує використання всіх інших економічних ресурсів. Його інтерес полягає лише в можнасті компенсувати затрати своїх фізичних та розумових здібностей, можнасті не втратити здатність до найманої праці в майбутньому, а також можнасті утримувати сім'ю тощо. Іншими словами, йдеться про відтворення робочої сили або здатності до найманої праці. Оскільки сам працівник є носієм цієї здатності, то відтворення її можливе тільки через відтворення самого працівника. Тому затрати на відтворення здатності до праці за своїм змістом є затратами на товари й послуги, споживання яких забезпечує відтворення самого робітника з його здатністю до найманої праці.

Слід зазначити, що час використання найманої праці впродовж робочого дня (тижня, місяця, року), обумовлений трудовим договором, може не збігатися з часом, необхідним для відтворення робочої сили.

Ця розбіжність може проявитися двояко:


  • час, необхідність для відтворення робочої сили, більший, ніж час використання найманої праці;

  • час використання робочої сили перевищує час, необхідний для її (робочої сили) відтворення.

Перша ситуація не прийнятна для підприємця (роботодавця), оскільки потребує виплати вищої винагороди за послуги найманої праці, ніж того варті послуги, тому означає для підприємця економічний збиток від праці (PL<0).

Друга ситуація передбачає, що протягом першої половини дня (пропорцію взято довільно) працівник створює вартість, еквівалентну вартості його робочої сили, а протягом другої – надлишок вартості, який нееквівалентно привласнюється підприємцем і забезпечує йому економічний прибуток праці (PL>0).

Окрім описаних ситуацій, можлива ще одна, за якої підприємство від використання трудових послуг отримує нульовий прибуток (PL=0). Така ситуація складається тоді, коли час використання найманої праці дорівнює часу, необхідному для відтворення робочої сили.

Як бачимо, маржиналістська концепція має багато спільного з марксистською в розумінні механізму розподільчих відносин. Але те, що К. Маркс визначає як додаткову вартість, немарксистська економічна наука визначає як нормальний прибуток (PNL) на робочу силу (працю), який привласнює власник капіталу, купивши на певний час право функціонального використання цього ресурсу.

Немарксистська концепція зовсім не торкається проблем експлуатації, тоді як для марксистської класовий підхід і експлуататорський зміст капіталістичного устрою є визначальними.

Підбиваючи підсумок щодо розуміння змісту заробітної плати, слід зазначити, що кожний з підходів має сенс і водночас «слабкі» місця, не забезпечуючи таким чином достатньої визначеності щодо низки питань.

По-перше, якщо найманий працівник продає трудові послуги, а заробітна плата є їхньою ціною, то не зрозуміло, яким чином ця ціна визначається, адже в момент підписання трудового контракту праці ще немає, а домовленість про величину заробітної плати вже є.

По-друге, якщо оплачується вартість трудових послуг, а отже, здійснюється еквівалентний обмін, то не зрозуміло, звідки береться нормальний прибуток від використання праці.

По-третє, якщо ціна трудових послуг визначається граничним продуктом, то встановити його в кожному конкретному випадку вкрай важко, а якщо навіть і можна, то тільки після процесу використання праці, а не до його початку.

Якщо ж стати на позицію, що заробітна плата є величиною вартості робочої сили, то не зрозумілою виявляється диференціація в оплаті людей з однаковим рівнем кваліфікації тощо.

Таким чином, розуміння суті заробітної плати й закону, який її відображає, не охоплює всієї різноманітності її змісту. Для розуміння суті важливим є один з аспектів праці – ставка заробітної плати, яка є ціною, що її сплачує роботодавець найманому працівникові за функціональне використання його праці.

Окрім ставки, заробітна плата формується на підставі багатьох різних за своїм функціональним значенням складових. Співвідношення цих елементів утворює структуру заробітної плати, яка охоплює: основну та додаткову зарплату, а також види винагород, що входять до кожної із складових.

Заробітна плата має дві основні форми: відрядну та погодинну. Кожна із форм проявляє себе у відповідних системах. Відрядна заробітна плата – це форма, що заохочує збільшення обсягів виробництва продукту. Вона застосовується тоді, коли саме від інтенсивності праці робітника залежить обсяг виробництва.

Відрядна форма зарплати передбачає систему доплат за економію палива, енергії, сировини, матеріалів, за ефективне використання устаткування, за ставлення до праці, за ризик і т. ін.



Погодинна форма заробітної плати застосовується там, де потрібно виробляти продукту саме стільки, скільки того вимагає технологія. Надлишок виробленої продукції є порушенням технології і не стимулюється.

Погодинна форма існує як погодинно-нормативна і погодинно-преміальна.

Перша передбачає оплату за відпрацьований час та при виконанні нормативів робіт, які (нормативи) періодично переглядаються.

Друга (погодинно-преміальна) передбачає оплату працівника за відпрацьований час та додаткову виплату премій за економію витрат, досконаліші форми організації праці тощо.

Між найманим працівником і власником капіталу існує постійна суперечність. У системі оплати праці ця суперечність проявляється в тому, що найманий працівник, який отримує свою частку незалежно від фінансового стану підприємства, на якому працює, залишається байдужим до його (підприємства) долі. Для того щоб зацікавити найманого працівника в результативній діяльності підприємства, застосовують систему дольової участі в розподілі доходів підприємства.



Частка участі найманого працівника в доходах фірми визначається двояко:

  • визначенням частки кожного працівника в чистому доході підприємства;

  • у формі акціонування й отримання дивідендів на певний обсяг акціонерного капіталу.

Вважають, що ця система відображає співробітництво праці й капіталу.

У сучасних умовах заробітна плата формується не тільки на основі угоди між працею і капіталом. Організація оплати праці в Україні здійснюється на основі Генеральної тарифної угоди, галузевих та регіональних угод, колективних та індивідуальних договорів. На рівень заробітної плати впливає держава (встановлюючи гарантований мінімум, нижче якого капітал не має право оплачувати працю) і профспілки, сила й авторитет яких суттєво впливають на рівень заробітної плати. Два останні інститути (профспілки і держава) порушують конкурентне середовище на ринку праці. Тому тут має місце недосконала конкуренція.

Розрізняють:


  • номінальну заробітну платусуму грошей, яку отримує власник робочої сили за певний проміжок часу (годину, день, місяць);

  • реальну заробітну плату – грошовий еквівалент маси товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату.

Реальна заробітна плата, таким чином, залежить від величини номінальної і рівня цін.

У світовій практиці показник реальної заробітної плати визначається шляхом ділення номінальної заробітної плати на індекс споживчих цін:



Wреальна = Wном : ІСЦ,

де Wреальна – реальна заробітна плата; Wном – номінальна заробітна плата; ІСЦ – індекс споживчих цін на товари та послуги.


З метою ресурсного забезпечення мінімально необхідного рівня відтворення робочої сили згідно з міжнародними трудовими нормами використовують показник мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата – грошовий еквівалент, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації, за умови здійснення трудового процесу в межах суспільно-нормативної інтенсивності праці.

Згідно із Законом України «Про оплату праці» держава гарантує мінімальну плату на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання. Розмір її встановлюється не нижчим за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

Застосування нинішньої моделі регулювання оплати праці свідчить про недооцінку ролі і значення відтворювальної, регулюючої, стимулюючої та соціально-захисної функції даного нормативу.

Розміри заробітної плати в різних країнах суттєво Розрізняються. Причинами відмінностей у національному рівні заробітної плати є:



  • розмір вартості робочої сили;

  • технологічний рівень виробництва;

  • рівень продуктивності праці;

  • сила й авторитет профспілок;

  • вплив держави на політику доходів.

В Україні діє тарифна система, яка включає:

– тарифні ставки;



  • тарифні сітки;

  • схеми посадових окладів;

  • тарифно-кваліфікаційні характеристики.

За допомогою тарифної системи заробітної плати здійснюють диференціацію робіт залежно від їхньої складності, а робітників – залежно від їхньої кваліфікації та рівня відповідальності за розрядами тарифних сіток. Вони є основою диференціації заробітної плати.

Якщо розглядати заробітну плату як окреме економічне явище, то можна виявити, що у формах і системах заробітної плати проявляється дія двох принципів (законів) її формування:



  • усереднений рівень оплати праці в країні визначається вартістю робочої сили (встановлення мінімального гарантованого рівня всім працівникам незалежно від кінцевих результатів);

  • диференціація заробітної плати (залежно від рівня кваліфікації, продуктивності праці, ризиковості, відповідальності й т. ін.) здійснюється на основі закону граничної корисності, що проявляється як закон граничної продуктивності, або на основі ціни трудових послуг, наданих найманими працівниками підприємцям.

Ми розглянули принципи розподілу доходу на працю (робочу силу) як економічний ресурс за маржиналістською концепцією. Який же принцип (закон) розподілу визначає дохід на землю і капітал? Маржиналізм визначає ресурс «земля» як природний фактор, необхідний для виробництва продуктів, а «капітал» (споруди, будівлі, устаткування) як такий, що вироблений і нагромаджений у минулому, а використовується зараз для виробництва нових товарів та послуг.

Земля і капітал як економічні ресурси можуть бути продані, а можуть здаватися в користування на певний час за певну плату. У першому випадку має місце соціальне відчуження факторів, яке передбачає зміну їхнього власника, у другому – функціональне відчуження, що не передбачає зміни власника. Воно ґрунтується на зміні користувача певними ресурсами й означає продаж не ресурсів, а права користування послугами, які надаються завдяки використанню певних ресурсів.

Купівля землі й капіталу передбачає плату (ціну) за придбання цих ресурсів у власність на невизначений час.

Купівля права на користування послугами землі та капіталу реалізується через ціну, яка набуває форми ренти і процента.



Рента (від лат. reddo) в перекладі означає повертати, сплачувати. У сучасному розумінні цей термін означає дохід від землі, який регулярно отримують її власники, не займаючись підприємницькою діяльністю.

Ціна землі як форма доходу є похідною від величини ренти, що є ціною за право на тимчасове використання споживних властивостей ресурсів.

Ціна ренти на землю визначається граничним продуктом землі. Це означає, що фірма збільшуватиме обсяг використання цього фактора до того часу, поки вартість граничного продукту від нього не зрівняється з ціною ренти.

Якщо ж на ринку ресурсів продаються не послуги, а самі ресурси (земля), то ціна землі залежить:



  • від поточної вартості її граничного продукту;

  • від вартості її граничного продукту в майбутньому.

Це означає, що ціна землі є дисконтованою поточною ціною ренти. Іншими словами, ціна землі прямо пропорційна величині ренти й обернено пропорційна величині процентної ставки. Це означає, що власник землі продасть її за ціною, яка не повинна бути меншою, ніж відсоток, який він отримає, альтернативно розмістивши виручений від продажу грошовий капітал (у даному випадку на банківському рахунку).

Конкретні форми рентних доходів розглядаються у главі 12 «Ринкові відносини в аграрному секторі економіки».

Сучасна економічна теорія поняття ренти застосовує не тільки стосовно землі, а й фізичного капіталу, найманої праці та підприємницьких здібностей, якщо пропозиція цих ресурсів нееластична. Наприклад, видатні співаки, шахісти, спортсмени, програмісти, як і видатні організатори виробництва, а також власники капітальних ресурсів, що не можуть довільно збільшуватися впродовж певного часу, як і землі з особливими якостями, мають монопольний рентний дохід (ренту).

Дохід на капітал називають річною процентною ставкою.

Винагорода, яку отримує підприємець, набуває форми підприємницького доходу, або прибутку.



Прибуток підприємця є платою за організаційну та управлінську діяльність, новаторство і ризик.

Підприємницький дохід (прибуток підприємця) набуває форм нормального та економічного прибутку.



Нормальний прибуток визначається як сума всіх мінімальних потенційних доходів, що є втратами від альтернативних варіантів використання можнастей підприємця, тобто це альтернативні, або неявні, витрати. Отже, нормальний прибуток є елементом витрат і набуває форми винагороди за використання підприємцем покладених на нього функцій.

Економічний прибуток – чистий прибуток, що залишається після вилучення з виторгу від реалізації всіх витрат, включаючи й нормальний прибуток.

Форми доходу на капітал, які отримують домогосподарства

Дивіденди – виплати акціонеру, що їх здійснює компанія, у формі готівки (cash) або у формі акцій (share). Грошовий дивіденд – це платіж із прибутку компанії після сплати нею встановленого податку на прибуток корпорації та відсотків за борговими зобов’язаннями. Зазвичай, дивіденд визначається у відсотках від номінальної вартості звичайної акції, а останнім часом дедалі більше в абсолютному розмірі на одну акцію.

Відсотковий дохід – це дохід, який виплачується власникам цінних паперів і банківських депозитів.

Завдяки перерахованим вище видам доходів домогосподарства беруть участь у привласненні частини доходу на капітал.

Ринковий механізм визначення винагороди найманого працівника, землевласника і власника капіталу ґрунтується на взаємодії попиту й пропозиції цих факторів.

Попит на кожний з факторів визначається вартістю граничного продукту, створюваного цим фактором.

Гранична вартість продукту, в свою чергу, залежить від пропозиції фактора.

За законом спадної граничної продуктивності (доходності) фактор, який пропонується з надлишком, характеризується низьким граничним продуктом і низькою ціною цього фактора. Фактор, пропозиція якого обмежена, забезпечує високий граничний продукт і продається за високою ціною.

Зобразимо ці залежності графічно.



Рівновага на ринку ресурсів та її зрушення залежно від зміни пропозиції
Як видно з графіка, збільшення пропозиції біль-якого ресурсу зрушує криву пропозиції S0 вниз праворуч до S1, зумовлюючи, таким чином, зниження ціни на ресурс з P0 до Р1. І, навпаки, зменшення пропозиції зрушує криву S0 до S2, збільшуючи ціну на ресурси з P0 до Р2.

Якщо ж пропозиція на ресурс незмінна, то на ціну такого ресурсу впливає зміна попиту. Зобразимо цю залежність графічно.




Рівновага на ринку ресурсів та її зміна під впливом зміни попиту
Графік показує, що при незмінній пропозиції збільшення попиту на ресурс зрушує криву попиту з D0 до D1, що зумовлює зростання ціни на цей ресурс з P0 до Р1. І, навпаки, скорочення попиту від D0 до D2 зменшує ціну на ресурс із P0 до Р2.

У стані рівноваги кожний фактор забезпечує дохід, що дорівнює його граничному внеску у виробництво товарів та послуг.


3. Персональний розподіл доходів – це розподіл доходів між окремими фізичними особами, сім’ями або домогосподарствами. Аналіз персонального розподілу доходів дає можливість виявити фактори, що виділяють рівень і структуру доходів окремих сімей.

Сімейний дохід – сума доходів свідомо організованої на основі родинних зв’язків та спільності побуту невеликої групи людей, життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних, економічних та духовних потреб індивідів, сім'ї, суспільства в цілому.

Сімейний дохід – економічна основа відтворення сім'ї.

Існують різні джерела формування сімейних доходів:


  • заробітна плата;

  • доходи від власності;

  • доходи від особистого підсобного господарства;

  • доходи від кооперативної діяльності;

  • доходи від індивідуальної трудової діяльності;

  • державні трансфертні платежі (пенсії, допомога з безробіття, стипендії, безплатні послуги в галузі охорони здоров'я, освіти та ін.);

  • доходи з інших джерел (спадщина тощо).

Доходи населення в ринковій економіці виконують такі функції:

  1. добробуту – забезпечують певний рівень життя населення;

  2. мотиваційну – сприяють ефективному включенню до виробничого процесу шляхом створення системи нових стимулів;

  3. соціальну – формують відповідну якість життя, що охоплює умови праці, життя і відпочинку, соціальні гарантії та забезпеченість, охорону правопорядку і дотримання прав людини, природно-кліматичні умови і стан навколишнього середовища, наявність вільного часу й можнасті його ефективного використання, а також суб’єктивні відчуття спокою, комфортності та стабільності.

Поняття рівня і якості життя населення тісно пов’язані й виділяють стан економічного та соціального розвитку країни. Рівень сімейних доходів не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто за величину, яка у вартісному вираженні відображає законодавчо визначений рівень споживання товарів і послуг, необхідний для забезпечення життєдіяльності людини та збереження її здоров'я.

За Законом України «Про прожитковий мінімум» норматив прожиткового мінімуму формується з розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення. Прожитковий мінімум є індикатором визначення межі бідності в суспільстві й відбиває якісний рівень у споживанні населення.

Прожитковий мінімум розділяє сім'ї (домогосподарства, окремих осіб) на дві умовні групи за рівнем споживання – забезпечених та малозабезпечених.

Оскільки крайнім проявом бідності є злиденність, то поряд із прожитковим мінімумом використовують поняття фізіологічного мінімуму, під яким розуміють вартісну величину середньодушового сукупного доходу, що забезпечує такий рівень задоволення потреб у харчуванні, нижче якого існування людини недопустиме.

Фізіологічний мінімум – межа, що розділяє дві найнижчі групи сімей за рівнем споживання – малозабезпечений (бідних) та незабезпечених (злиденних).



Диференціація населення за рівнями споживання
Прожитковий мінімум є важливим соціально-економічним нормативом для визначення:


  • розмірів мінімальної заробітної плати;

  • мінімальної пенсії за віком;

  • допомоги багатодітним сім'ям;

  • виплат безробітним;

  • стипендій та інших соціальних виплат;

  • величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

  • державних стандартів обслуговування і забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти та ін.

Структура сімейних доходів за напрямами їх використання:

  • харчування;

  • придбання одягу та взуття;

  • придбання товарів тривалого користування;

  • соціально-культурні та побутові послуги;

  • комунальні послуги;

  • транспорт;

  • заощадження;

  • інші витрати.

Структура витрат сім'ї є важливим показником економічного розвитку країни.
4. Сукупні доходи сімей формуються з різних джерел залежно від їх величини та складу. Персональний розподіл доходів між окремими сім'ями значно диференційований (нерівномірний).

Причини нерівномірності розподілу доходів населення:

  • відмінності в освіті й особистих здібностях;

  • нерівномірний розподіл економічних ресурсів;

  • відмінності у становищі на ринку;

  • різне ставлення до ризиків;

  • наявність зв'язків або дискримінації.

Для визначення нерівномірності розподілу доходів використовується крива Лоренца (за ім'ям американського економіста Маркса Лоренца (1876 - 1959 рр.)).



Крива Лоренца
Лінія ОА відображає ситуацію абсолютної рівності у розподілі доходів, коли 20% сімей володіють 20% сукупних доходів суспільства, 40% сімей – 40% доходів і т.д.

Пряма ОВ відбиває ситуацію абсолютної нерівності у розподілі доходів, коли 1% сімей отримує 100% усіх доходів.

Крива ОСА показує стан фактичного розподілу доходів, тобто реальний пайовий розподіл сімей між сукупними доходами всього суспільства.

Крива Лоренца дає підстави для висновків про ступінь розриву між фактичним розподілом доходів і станом рівності. Поглиблення нерівномірності в розподілі доходів графічно виражається зміною конфігурації кривої Лоренца у бік збільшення її увігнутості відносно лінії абсолютної рівності (бісектриси ОА).

Важливим показником диференціації доходів населення є коефіцієнт (індекс) Джині (за ім'ям італійського економіста Коррадо Джині (1884-1965 рр.)).

Розрахунок коефіцієнта Джині пов'язаний з кривою Лоренца. Він визначається відношенням площі фігури L, утвореної кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності (бісектрисою ОА), до площі всього трикутника ОАВ:

,

де KG – коефіцієнт Джині; SL – площа заштрихованої частини графіка; SΔOAB – площа трикутника, утвореного бісектрисою ОА, відрізком ОВ осі абсцис та вертикальним відрізком АВ.

Величина коефіцієнта Джині може змінюватися від 0 (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулю) до 1 (чисельник дорівнює знаменнику) або від 0 до 100%. Причому чим вище значення показника, тим нерівномірніше розподілені доходи суспільства.

Значна нерівномірність у розподілі доходів між окремими сім'ями спричиняє:


  • соціальну напруженість у суспільстві;

  • зубожіння переважної частини населення країни;

  • безконтрольний розподіл доходів.

Список літератури




  1. Акимов Н. Политическая экономия современного способа производства. М., Экономика, 2002. – 230 с.

  2. Вашнянин Г. Політична економія. Підручник. К., Ніка-центр. 2002. - 537 с.

  3. Гальчинський А. Основи економічних знань. Друге видання. К., Вища школа, 2002. – 543 с.

  4. Камаев В. Экономическая теория. Учебник. М., Владос, 2002. – 640 с.

  5. Методичні рекомендації до виконання контрольних робіт з дисципліни «Політична економія» (для студентів заочного факультету). Укладачі: Данильченко С.П., Стадник Г., ХНАМГ, 2002. – 16 с.

  6. Общеэкономические основы рыночного хозяйства. Под ред. Шаповаловой М., 2002. – 434 с.

  7. Вайзборг Б. Основы экономики. Уч. пособие. М., Инфа-М., 2002. – 352 с.

  8. Рожок Б. Конкуренция. Уч. пособие. К., 2002. – 322 с.

  9. Экономическая теория. Учебник (под ред. Видянина). М., 2002. – 714 с.

  10. Політична економія. Навчальний посібник (за ред. Кривенка Т.). К., 2002. – 503с.

  11. Історія економічних вчень: текти лекцій для студентів економічних спеціальностей / Укл. В.В. Косов – Харків: ХНАМГ, 2003.

  12. Економічна теорія. Політекономія. Підручник за ред. В.Базилевича. К., Знання, 2003. – 405 с.

  13. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Підручник / Г.Н.Климко та ін. – К., Вища школа, 2002.

Зміст
Стор.



Вступ………………………………………………………………………..

3

ЗМ 1.1. Розвиток суспільства…………………………………………….

4

Тема 1. Загальні основи соціально-економічного розвитку……..…….

6

Тема 2. Загальні основи товарного виробництва і ринкової економіки.

24

ЗМ 1.2. Прогнозування розвитку………………………..………………

39

Тема 1. Наукові засади макроекономічного прогнозування й регулювання……………………………………………………………….

39

Тема 2. Теоретичні основи макроекономіки та суспільне відтворення

57

Тема 3. Мікроекономічні аспекти розвитку економіки…………………

77

ЗМ 1.3. Поліпшення рівня життя населення……………………………..

99

Тема 1. Соціальна політика держави, її механізм. Зайнятість та відтворення робочої сили…………………………………………………

99

Тема 2. Доходи, їх джерела та розподіл. Крива Лоренца. Коефіцієнт Джині……………………………………………………………………….

112

Список літератури…………………………………………………………

135


Навчальне видання

Тексти лекцій з курсу «Основи економічної теорії» (для студентів 1 курсу денної і заочної форм навчання спец. 6.100400   „Транспортні системи”)


Автори: Валентина Петрівна Решетило,

Ірина Миколаївна Володіна,

Ганна Іванівна Калита

Редактор: М.З. Аляб'єв

План 2007, поз. 84-Л

Підп. до друку 7.05.2007 Формат 60×84 1/16 Папір офісний.

Друк на ризографі. Умовн.-друк. арк.6,3 Обл.-вид. арк. 7,0

Замовл. № . Тираж 150 прим.

61002, Харків, ХНАМГ, вул. Революції, 12

Сектор оперативної поліграфії ІОЦ ХНАМГ

61002, Харків, вул. Революції, 12



1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка