Міністерство освіти І науки україни



Сторінка7/8
Дата конвертації11.11.2016
Розмір1.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Тема 3. Мікроекономічні аспекти розвитку економіки

ПЛАН

  1. Мікроекономічний рівень господарювання і форми його організації.

  2. Співвідношення попиту і пропозиції. Ціноутворення.

  3. Витрати виробництва і прибуток.

  4. Капітал і підприємництво.

  5. Підприємство в умовах ринкового господарювання. Маркетинг і менеджмент.

  6. Теоретичні основи економіки домогосподарства.

  7. Система розподілу доходів.


1. Мікроекономічний рівень досліджень охоплює діяльність окремих господарських одиниць, а також окремі товари, галузі й ринки.

Виділяють два основних суб’єкти мікроекономіки:



    1. домашні господарства, зокрема конкретні особи;

    2. фірми (підприємства).

Домогосподарства виконують переважно споживчі функції, задовольняючи потреби через ринок або поза ним, тому мають такі риси:

  • є суб’єктами господарювання;

  • господарська діяльність спрямована на задоволення особистих потреб;

  • засоби виробництва при застосуванні у власному господарстві не є капіталом;

  • праця – не чинник самостійного виробництва;

  • не виникають внутрішні виробничі відносини.

Домашні господарства виконують три групи функцій:

      1. особисте кінцеве споживання товарів і послуг або власного виробництва, або ринкового походження;

      2. заощадження і участь у нагромадженні капіталу такими шляхами:

  • відкриття депозитів у кредитних установах;

  • купівля акцій підприємств;

  • надання позик, зокрема, з використанням боргових документів, наприклад, облігацій;

3) надання інших чинників виробництва – найманої праці, землі й природних ресурсів, підприємницьких здібностей.

Кінцеве споживання в межах домашнього господарства здійснюється завдяки доходам у наступних формах:



  • доходи від самостійної праці з власними активами, як правило, в натуральному вигляді;

  • зарплата від найманої праці, як правило, у грошовій формі;

  • капіталізовані доходи, або доходи у вигляді ренти, відсотків, гонорарів та ін.;

  • трансфертні платежі у формі субсидій, дотацій, пенсій, стипендій, матеріальної допомоги, пільг та ін.

Фірма (підприємство) – другий основний суб’єкт мікроекономіки, товаровиробник і основна виробнича ланка з такими рисами:

  • обов’язкова державна реєстрація як юридичної особи з назвою, статутом, розрахунковим та іншими рахунками, веденням обліку, печаткою, товарним знаком;

  • виробництво товарів;

  • постійне відновлення виробничих дій, або індивідуальне відтворення;

  • проходження життєвого циклу виробничої діяльності з такими фазами:

      1. створення;

      2. розвиток;

      3. криза;

      4. санація (оздоровлення);

      5. банкрутство;

      6. ліквідація (закриття).

У ринковій системі виділяють такі організаційні види суб’єктів господарювання на мікрорівні:

  • фізична особа, тобто окрема людина чи сім’я;

  • юридична особа – фірма (підприємство).

Визначимо основні організаційні форми підприємств :

  • приватне підприємство на власності фізичної особи;

  • колективне підприємство на власності трудового колективу, зокрема, так зване народне підприємство;

  • господарське товариство з різними видами відповідальності (обмеженою, додатковою, повною);

  • підприємство на власності об’єднань громадян;

  • комунальне підприємство на власності територіальної громади;

  • державне (загальнодержавне) підприємство, зокрема, так зване казенне;

  • спільне підприємство, зокрема, підприємство з іноземними інвестиціями.


2. Попит – це ринкова потреба в товарах, обумовлена суб’єктивними бажаннями споживача та його платоспроможністю, що має вираження у грошовій формі.

Пропозиція – обсяг продукції, що постачається на ринок для продажу.

Між попитом і пропозицією існує складна взаємозалежність, яка у підсумку описується категорією кон’юнктура ринку, тобто певна комбінація величин пропозиції та попиту в трьох якісних формах: ринкової рівноваги, дефіциту і перевиробництва.



Ринкова рівновага - рівність величин зазначених параметрів.

Перевищення попиту над пропозицією має назву дефіциту, а перевага пропозиції над попитом є перевиробництвом.

У масштабах національної економіки, або на макрорівні виділяють сукупний попит і сукупну пропозицію.

Фактори, що характеризують пропозицію і попит, підрозділяються на об’єктивні й суб’єктивні. До факторів попиту відносять такі:



  • рівень цін на даний товар;

  • рівень цін на супутні товари, які заміняють або доповнюють даний;

  • рівень грошових доходів;

  • кількість споживачів на ринку;

  • уподобання, смаки й переваги споживачів;

  • державне регулювання, наприклад, податки або субсидії;

  • природнокліматичні умови.

До факторів пропозиції включають наступні:

  • рівень цін на даний товар;

  • рівень цін на чинники виробництва;

  • якісні характеристики виробничих чинників;

  • мода, традиції та інші суб’єктивні моменти;

  • природнокліматичні та географічні особливості;

  • кількість виробників(продавців) на ринку;

  • вплив держави на виробничу діяльність (податки, субсидії, пільги).

Еластичність попиту – це відносна (відсоткова) зміна його величини при зміні іншого чинника ( власної ціни, ціни супутнього товару, доходу) на одиницю (один відсоток).

Еластичність пропозиції – це відносна (відсоткова) зміна її величини при зміні іншого чинника, насамперед власної ціни товару, на один відсоток.

При цьому виділяють еластичний, нееластичний, одиничний, абсолютно еластичний та абсолютно нееластичний попит або пропозицію, про що докладніше ви розглянете на практичних заняттях.



Закон попиту наголошує: при інших рівних умовах ціна товару і величина попиту на нього мають зворотну (негативну) залежність.

Графічно названа залежність виглядає як спадна крива.



Закон пропозиції наголошує: при інших рівних умовах ціна і пропозиція товару мають пряму (позитивну) залежність. Графічно це має вигляд висхідної кривої.

Якщо в одній системі координат побудувати обидві лінії, ми отримуємо ринкову рівновагу в точці перетину з визначенням рівноважної ціни й рівноважного обсягу.

Ринкова рівновага може бути стійкою або нестійкою з коливанням цін чи величин попиту і пропозиції. Під час дефіциту виникає тенденція до підвищення цін, а при перевиробництві – до їх зниження, що зрештою встановлює рівноважні показники.

На практиці використовують різні методи формування цін. Найбільш поширеним є метод “витрати плюс”, коли до величини витрат додають певний відсоток планового прибутку. Крім того, існують методи залучення показника цінової еластичності попиту, коли виділяють діапазон коливання цін залежно від зміни обсягу виробництва. Метод експертних оцінок застосовують для цінової політики на непередбаченому ринку.

Визначимо основні види ринкових цін:


  • базові;

  • номінальні (довідкові, біржові котирування);

  • фактурні;

  • виробничі;

  • пропозиції;

  • попиту;

  • оптові;

  • роздрібні;

  • вільні ринкові;

  • монопольні;

  • світові.

Треба зазначити специфічні назви цін: курси валют і цінних паперів, тарифи на послуги, ціни чинників виробництва (зарплата, процент, рента).

3. Витрати виробництва – це те, що втрачає підприємство, створюючи продукцію.

Витрати підприємства складаються з двох елементів:



    1. матеріальні витрати;

    2. необхідний продукт як джерело майбутньої оплати праці найманих робітників.

Витрати суспільства складаються з витрат виробництва і додаткового продукту.

Матеріальні витрати являють собою вартість, яка переноситься з засобів виробництва на кінцевий продукт.

Необхідний і додатковий продукти в сумі дають величину нової вартості.

Собівартість – це грошове вираження витрат виробництва.

Визначимо основні види витрат:



  • альтернативні (вмінені), тобто пов’язані з можливістю іншого, альтернативного використання ресурсів;

  • зовнішні (явні), тобто пов’язані з придбанням ресурсів;

  • внутрішні (неявні), тобто пов’язані з використанням власних ресурсів;

  • бухгалтерські, тобто відповідні чинному законодавству;

  • економічні як сума зовнішніх і внутрішніх;

  • постійні, які не залежні від обсягу продукції – амортизація, орендна плата та ін.;

  • змінні, тобто залежні від обсягу продукції;

  • повні (сукупні) як сума постійних і змінних витрат;

  • середні сукупні – сукупні на одиницю продукції;

  • середні постійні – постійні на одиницю продукції;

  • середні змінні – змінні на одиницю продукції;

  • трансакційні, тобто пов’язані з необхідністю нормальної організаційної діяльності;

  • граничні – додаткові на виробництво останньої одиниці продукції.

Визначення граничних витрат дозволяє порівняти їх з граничним виторгом і при збігу вказаних величин отримати оптимальний обсяг продукції, який максимізує прибуток.

Однією з проблем виробника є зниження собівартості продукції такими шляхами:



  • підвищення продуктивності праці;

  • підвищення ефективності використання сировини й матеріалів, насамперед, їх економія;

  • підвищення ефективності використання будівель, споруд, обладнання, наприклад, підвищення коефіцієнта змінності за формулою: Кз = Кмз : Ко, де

Кмз – кількість машино-змін, що відпрацьовані; Ко – кількість одиниць обладнання.

Прибуток – різниця між виторгом від реалізації і собівартістю продукції. Срого кажучи, прибуток – це підсумок перевищення виторгу над собівартістю, а перевага собівартості над виторгом описується показником збитку.

Прибуток є формою існування чистого доходу як різниці між вартістю і витратами виробництва, або грошового вираження додаткового продукту.

Слід підкреслити, що в торгівлі й громадському харчуванні виділяють показник валового доходу як різницю між виторгом від продажу і витрат при закупівлі.

Розрізняють валовий і чистий прибуток. Валовий є простою різницею між виторгом і витратами. Чистий залишається після відрахування від валового показника податків, дивідендів та інших обов’язкових сплат.

Норма прибутку Р’ = Р : К а х 100, де

Р – маса прибутку від реалізації, Ка – сума авансованого капіталу.

В умовах ринкового господарювання прибуток є головною метою і одночасно показником стану діяльності, а норма прибутку – головним узагальненим показником ефективності.
4. Підприємництво, або підприємницька діяльність – це особливий творчий вид діяльності людини з поєднання інших чинників виробництва на власний ризик з метою отримання прибутку.

Р. Кантільон (1680 – 1734) першим визначив підприємця як людину, здатну до виваженого ризику. Й. Шумпетер (1883 – 1950) називав підприємця економічним лідером, творцем інновацій.



Інновації – нововведення у виробничий процес.

Успіх підприємництва залежить від зовнішніх і внутрішніх чинників. До перших відносять роль держави, насамперед законодавство, природні ресурси, поведінку інших людей, до других – достатній рівень стартового капіталу, ефективність чинників виробництва.



Капітал – це авансована вартість, яка в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто здатна до самозростання.

Існують різноманітні визначення капіталу, але слід звернути увагу на категорію “людський капітал” як вкладення в розвиток людини з метою отримання більшої віддачі. Таким чином здійснюється приєднання людини до інших об’єктів авансування з метою прибутковості.

Визначають три аспекти капіталу:


    1. техніко-економічний з підкресленням матеріально-речових запасів;

    2. організаційно-економічний, пов’язаний з різноманіттям організації виробничого процесу, наприклад, при залученні зовнішніх активів;

    3. соціально-економічний з підґрунтям таких моментів:

  • високорозвинуте товарне виробництво;

  • наявність мотивації до збагачення;

  • певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;

  • відсутність власних засобів виробництва у частини населення, яка здатна до найманої праці;

  • юридична свобода суб’єктів.

Капітальні витрати можна підрозділити на дві великі частини: засоби виробництва і робочу силу. Як ми зазначали раніше, існують різні підходи до походження вартості в цілому та її складових.

Назвемо два основних підходи до впливу складових капіталу на створення вартості й додаткової вартості:

- марксистський;

- неокласичний.

Марксистський підхід спирається на такі положення:


  • умовою виробництва є повне відчуження найманого виробника від засобів виробництва, який не має відношення до подальшої долі створеного товару; готовий товар належить власнику засобів виробництва;

  • останній факт дає змогу власнику після реалізації товару сплачувати робітнику лише частину створеної вартості, а іншу частину привласнювати у вигляді додаткової вартості.

Таким чином, вартість

W = C+V+M,

де С – постійний капітал, пов’язаний з придбанням засобів виробництва;

V – змінний капітал на придбання робочої сили, М – додаткова вартість.

Найманий робітник за допомогою конкретної праці переносить вартість С на продукт, а за допомогою абстрактної – створює нову вартість V+M. Товар реалізується за величиною W, робітнику сплачують еквівалент V, компенсують витрати С і привласнюють М, тобто частина нової вартості безкоштовно надходить до кишені капіталіста.

Таким чином, робочий день розподіляється на необхідний і додатковий час з відповідним створенням еквіваленту V, тобто зарплати, і М.

Виділяють абсолютну і відносну додаткову вартість. Перша спирається на збільшення тривалості робочого дня або на зростанні інтенсивності праці, друга пов’язана зі скороченням необхідного часу за рахунок зростання продуктивності праці.

Ефективність зазначеного підходу вимірюється показником норми додаткової вартості М’= M : V х 100.

Інші підходи спираються на теорію факторів виробництва усіх чинників. Так, виробнича функція Кобба-Дугласа має вигляд

 1- ,


Y = A K L,

де Y – обсяг продукції; А – коефіцієнт розмірності факторів; К – капітал; L – праця;  - частка К у сумі витрат; 1- - відповідна частка L.

Теорія граничної продуктивності наголошує, що збільшення обсягу фактора здійснюється доти, доки величина граничного продукту не зрівняється з ціною даного фактора. Більш докладно цей момент висвітлюється в курсі мікроекономіки.

З функціональними формами виділяють грошовий, виробничий і товарний капітал. Процес послідовного проходження усіх трьох форм має назву кругообороту капіталу. Кругооборот нефінансових галузей має вигляд

Робоча сила

Гроші - Товар - ...Виробництво...- Товар’-Гроші’

Засоби виробництва

Кругооборот позичкового капіталу має вигляд: Гроші – Гроші’.

Кругообіг так званого фіктивного капіталу (цінні папери) описується таким чином: Гроші – Цінні папери – Гроші’.

Кругооборот капіталу як безперервний процес – оборот капіталу. Кількість оборотів за рік n = 360 : О, де 360 – кількість днів в господарському році, О – тривалість одного обороту.

Різні частини капіталу обертаються з різною швидкістю. За цим критерієм виділяють основний і оборотний капітал.

Основний капітал – це знаряддя праці (будівлі, споруди, обладнання та ін.), які не втрачають натурального вигляду протягом експлуатації, переносять вартість на продукт частинами за мірою зносу.

Розрізняють фізичний і моральний знос.



Фізичний знос пов’язаний з втратою первісних властивостей у підсумку природного впливу (наприклад, іржи) або експлуатації.

Моральний знос пов’язаний з появою більш дешевих або більш ефективних засобів праці.

Процес втрати частини вартості при створенні товару і поверненні її після товарної реалізації має назву амортизації.



Амортизаційний фонд – це грошовий фонд підприємства, на якому накопичуються кошти для подальшої заміни зношених знарядь праці або їх ремонту.

Норма амортизації розраховується за формулою

На = А : Вп х 100,

де А – річна сума амортизації, Вп – первісна вартість знаряддя праці.

На практиці держава задає норми амортизації, а за їх допомогою підприємства розраховують абсолютні розміри амортизації.



Оборотний капітал – це предмети праці, зарплата, нарахування на зарплату, відрядження та інші витрати, які втрачають первісний вигляд, переносять і повертають вартість за один оборот.

Капітал підрозділяється також на власний і позичковий.

Існують галузеві особливості функціонування аграрного, торговельного, позичкового капіталів. Їх ви розглядаєте самостійно і на практичних заняттях.

5. Підприємство в умовах ринкового господарювання є первинною ланкою економіки, самостійним господарюючим суб’єктом з правами юридичної особи і з виконанням таких видів діяльності:


  • виробнича;

  • науково-дослідницька і дослідно-конструкторська, тому досить популярною є абревіатура НДДКР – науково-дослідницькі й дослідно-конструкторські розробки;

  • комерційна;

  • відтворювальна.

Метою і головним мотивом діяльності підприємства є максимізація прибутку при ефективному використанні власних і залучених активів. Одночасно активи підприємства складають грошовий, виробничий та товарний капітали. Останні дві форми є реальним капіталом і створюють майно на відміну від грошової форми і так званого фіктивного капіталу у формі цінних паперів.

Організація ефективного господарювання передбачає наступні моменти:



  • всебічне дослідження ринку своїх товарів за рахунок розвинутої системи маркетингу;

  • чітко налагоджене постачання факторами виробництва при достатньому рівні внутрішньої організації за рахунок системи виробничого менеджменту;

  • постійний контроль за бюджетом підприємства за рахунок досконалого фінансового менеджменту;

  • розвинута робота з кадрами за рахунок системи менеджменту з персоналу;

  • постійний контроль за станом ліквідності, тобто спроможності своєчасно виконувати свої зобов’язання перед контрагентами за рахунок менеджменту з обліку і контролю.

Розширення активів здійснюється за рахунок довгострокових вкладень у розвиток виробництва, тобто інвестицій. Інвестиції підрозділяються на валові (брутто) й чисті (нетто). Валові інвестиції є сумою амортизації ічистих вкладень.

Організаційні форми підприємств дуже різноманітні. Особливу увагу слід приділити малим підприємствам з обмеженою чисельністю зайнятих, господарським товариствам з різною відповідальністю і об’єднанням підприємств з наступними формами:



  • асоціації як договірні об’єднання незалежних осіб з метою постійної координації спільної діяльності;

  • корпорації як договірні об’єднання, як правило, на акціонерній основі, з делегуванням деяких повноважень централізованому органу;

  • консорціуми як тимчасові об’єднання для виконання конкретної спільної діяльності;

  • концерни як об’єднання з втратою самостійності усіх учасників.

Традиційно виділяють такі етапи розвитку ринкової діяльності підприємств:

    1. удосконалення виробництва (межа ХІХ-ХХ ст.);

    2. удосконалення товару (початок –40-і роки ХХ ст.);

    3. власне маркетинг (50-70-ті роки ХХ ст..);

    4. соціально-економічний маркетинг (70-ті роки ХХ – початок ХХІ ст.).

Категорія “маркетинг” дослівно перекладається як заняття ринковою діяльністю. Виділяють три аспекти маркетингу:

  • ринкова концепція управління;

  • вивчення певних економічних відносин;

  • складова системи ведення ринкового господарства.

Визначимо елементи маркетингу підприємств:

  • концепція, тобто мета і головні засоби її досягнення;

  • стратегія, тобто прогноз довгострокового розвитку;

  • план, тобто тактичний перелік дій на деяку перспективу;

  • програма, тобто ведення поточної діяльності.

Менеджмент – це особлива модель управління, яка спирається на розвинутий ринковий механізм, включаючи досконалу ринкову інфраструктуру. Виділяють два аспекти менеджменту:

  • теоретичний в якості науки управління;

  • практичний в якості конкретних управлінських дій.

Практичний менеджмент здійснює такі основні функції:

  • розробка і виконання бізнес-плану;

  • формування структури управління;

  • комплектування штатів;

  • керування працівниками на підставі мотивації;

  • налагоджування маркетингу;

  • координація виробництва.

Таким чином, практичний менеджмент функціонально реалізує комплекс управлінські потреби у формах фінансового, адміністративного, інвестиційного, операційного та інших видів.

Виділяють три рівні менеджменту підприємства:



  • вищий, або топ-менеджмент;

  • середній, або мідл-менеджмент;

  • нижній, або лауер-менеджмент.


6. Як ми зазначали вище, домогосподарства виконують три головні функції:

  1. кінцеве споживання;

  2. заощадження;

  3. постачання ресурсів (факторів виробництва).

Вибір домогосподарств обмежений наступними моментами:

  • рівень виробництва;

  • структура виробництва;

  • структура потреб домогосподарств;

  • рівень їх доходів, або бюджетні обмеження.

Мікроекономічний погляд на домогосподарства математично проявляється за допомогою таких показників:

- потреби й переваги споживачів;



  • дохід домогосподарств;

  • ціни на споживчі блага;

  • рівень оподаткування і субсидування.

Особливістю мікроаналізу поведінки домогосподарств є використання графічного підходу. В системі координат будують криву або карту (сукупність кривих) байдужності як комбінації планів сукупного споживання двох благ з визначенням граничної норми заміни ГНЗ:

ГНЗ = -  В : А.

Одночасно будують бюджетну лінію з визначенням кутового коефіцієнта як відношення цін двох товарів. Оптимумом, або показником раціональної поведінки споживача є рівність ГНЗ і кутового коефіціента бюджетної ліні, що графічно відповідає точці дотику кривої байдужності й бюджетної лінії.

Зазначений підхід до аналізу концентрує порядкову, або ординалістську теорію поведінки споживача. Існує також кількісна, або кардиналістська теорія , за якою корисність благ вимірюється в умовних одиницях – ютілях таким чином, що оптимум споживача настає при рівності відношень граничних корисностей до цін відповідних товарів:

ГКа : Ца = ГК в : Цв = ...ГКn : Цn.

Треба підкреслити особливості поведінки споживачів залежно від величин доходу і цін на супутні товари.

Вплив зміни грошових доходів на попит проявляється в поділенні товарів на вищі (нормальні) й нижчі. Для нормальних товарів зростання доходів веде до зростання попиту і, навпаки, зниження доходів провокує зниження величини платоспроможних потреб. Для нижчих товарів, які підпорядковуються парадоксу Гіффена, підвищення попиту супроводжує зниження доходів, яке виштовхує зі споживання нормальні товари.

Зміни в цінах на супутні товари також здатні вплинути на уподобання споживачів.

Зміна ціни на товар-замінник (субститут) змінює попит на власний товар у протилежному напрямку і, таким чином, створює перевагу в попиті на вихідний продукт. Наприклад, цінове підвищення на маргарин здатне підвищити попит на вершкове масло.

Зміни цін на товар, який доповнює даний продукт (товар-комплімент), у протилежному напрямку змінюють попит на власний товар і, таким чином, в останньому напрямку змінюють попит на вихідний товар. Наприклад, логічний ланцюг: підвищення цін на магнітофони  падіння попиту на них  падіння попиту на касети.

Цінові зміни двоїстим чином впливають на попит:


  • ефект доходу;

  • ефект заміщення.

Урахування вказаних ефектів досліджував український економіст початку ХХ ст. Є. Слуцький.

Поведінка домогосподарств не вичерпується тільки економічною цілеспрямованістю. Існує суттєвий соціальний аспект, пов’язаний з потребою зростання вільного часу, виховання дітей, підвищення рівня духовного розвитку. Тому не завжди механічний приріст доходів відповідає вимогам індивіда або сім’ї. Крім того, чисто економічними характеристиками не можна вимірювати переваги при спадкуванні, виборі форм освіти й професіональної діяльності дітей.


7. Розподіл доходів займає проміжне місце між виробництвом у вузькому значенні й кінцевим споживанням. Треба підкреслити два методологічних підходи до дослідження доходів:

  • марксистський;

  • неокласичний, або функціональний.

За першим поглядом, форми доходів похідні від поділу нової вартості на необхідну і додаткову. Необхідна вартість (необхідний продукт) є еквівалентом майбутньої зарплати. Додатковий продукт, який також створюється робітником, розподіляється між власниками підприємницьких здібностей, капіталу і землі у вигляді відповідно прибутку, проценту і ренти.

За другим підходом, величина кожного факторного доходу дорівнює граничному вкладу в підсумковий дохід підприємства після реалізації продукції. Вказана оцінка спирається на теорію граничної продуктивності, згідно з якою розмір первинного (факторного) доходу є ціною ресурсів. Ціна являє собою підсумок певної комбінації попиту і пропозиції даного товару. Але попит на ресурси є похідною величиною від попиту на кінцевий товар. Одночасно, з точки зору пропозиції, існують різні технології, тобто різні комбінації ресурсів, що дозволяють досягти виробничої мети. Таким чином, доходи в мікроекономіці як ціни на відповідні фактори пов’язані економічно і технологічно. Власники факторів доповнюють один одного, тому їх злагода обумовлює стійкість економічного процесу.

Усі доходи підрозділяють за певними критеріями.

За факторним критерієм виділяють дві основні групи:



  • первинні, тобто факторні – зарплата, прибуток, рента, відсоток;

  • вторинні як підсумок перерозподілу, тобто соціальні трансферти, або пенсії, стипендії, допомога, пільги; з радянських часів для них залишився термін – суспільні фонди споживання.

За функціональним критерієм виділяють такі форми:

  • трудові, як за рахунок власної праці з власними активами (особисте підсобне господарство, вільна творча діяльність з отриманням гонорарів та ін.), так і за рахунок найманої праці у вигляді зарплати;

  • доходи від підприємництва у вигляді прибутку або відсотків за позички безпосереднім підприємцям;

  • доходи від власності за рахунок ренти або відсотків від операцій з цінними паперами, вкладами (депозитами) у кредитні установи чи внесками у статутний фонд колективних підприємств;

  • сімейні доходи, зокрема, спадщина і дарування.

Зарплата як дохід найманого робітника досліджується з різних методологічних позицій:

  • як ціна робочої сили в марксизмі;

  • як ціна праці на підставі граничної продуктивності в неокласичних теоріях;

  • як плата за договірну (контрактну) послугу праці в інституціональному погляді.

Якщо зарплата є ціною робочої сили, то її величина менше за цифру нової вартості, яка створена робітником, на показник додаткової вартості, що безоплатно привласнюється підприємцем і за рахунок якої отримуються прибуток, рента і відсоток. Висновок: розподіл доходів не є справедливим, він віддзеркалює процес експлуатації найманих працівників.

Якщо зарплата є ціною праці й віддзеркалює граничну продуктивність труда, то це має вираження у пропорційній участі робітника в розподілі сумарного доходу, що відповідає принципу рівності й справедливості.

Якщо зарплата є оплатою послуги праці на підставі попереднього контракту (договору), то, крім економічних підсумків, важливу роль відіграють інституціональні моменти відносин роботодавця і робітника, тобто умови контракту, роль профспілок, держави і об’єднань підприємців.

Визначимо ключові терміни, притаманні дослідженню зарплати.



Номінальна зарплата – сума грошей, яку одержує робітник.

Реальна зарплата – обсяг життєвих засобів, який придбає людина за номінальну плату залежно від рівня споживчих цін, тобто

Ірз = Інз : Іц, де

Ірз – індекс реальної зарплати, Інз – індекс номінальної зарплати, Іц – індекс цін.

Нарахована зарплата – сума нарахувань за підсумками праці.

Сплачена зарплата – сума грошей, яку фактично, “на руки”, отримує робітник після обов’язкових відрахувань у вигляді, наприклад, прибуткового податку, внеску в Пенсійний фонд, фонди соціального страхування і страхування від безробіття.

Мінімальна зарплата – її рівень, опускатися нижче якого за основним місцям роботи заборонено державою.

Середня зарплата – її величина, що розраховується шляхом ділення фонду зарплати на кількість робітників.

Фонд заробітної плати – це сума платежів у вигляді основної, додаткової зарплати, платежів на відпустку та інших величин.

Тарифна система – система наступних документів, які описують вимоги, встановлюють і диференціюють рівні оплати:


  • тарифні сітки;

  • тарифні ставки;

  • тарифно-кваліфікаційні довідники.

Головними вимогами до тарифної системи є такі:

  • підпорядкування завданню інтенсифікації економіки;

  • залежність від кінцевих результатів;

  • подолання зрівнялівки.

Розрізняють дві основні форми зарплати: відрядна і погодинна з відповідними системами.

Відрядна форма – плата за певний обсяг виробленої продукції (одиниць продукту, кількість клієнтів, які обслуговані, та ін.) з прямою відрядною, відрядно-преміальною, відрядно-прогресивною та іншими системами.

Погодинна форма – плата за певну кількість часу, що відпрацьований, з простою погодинною, погодинно-преміальною, погодинно-прогресивною та іншими системами.

В Україні правове забезпечення заробітної плати здійснюється відповідно до Закону “Про оплату праці”, деяких інших актів, які регламентують нарахування, оподаткування і виплату зарплати, а також системи колективних договорів і угод.



Прибуток є доходом підприємця і методологічно розглядається або як перетворена форма додаткової вартості, за Марксом, або як ціна підприємницької діяльності на підставі граничної продуктивності в немарксистських концепціях.

Визначимо ключові форми прибутку:



  • розрахунковий, або бухгалтерський як підсумок порівняння виторгу від реалізації і бухгалтерських витрат;

  • нормальний як сума неявних витрат чи витрати втрачених можнастей; нормальний прибуток трактується як винагорода підприємця за виконання його функцій;

  • економічний як різниця між бухгалтерським і нормальним прибутком;

  • валовий як фактична різниця між виторгом і витратами;

  • чистий як підсумок вирахування з валового прибутку податків і зборів, інших обов’язкових сплат, дивідендів тощо.

Рента є доходом від володіння землею і природними ресурсами, насамперед, корисними копалинами.

Відсоток є сплатою за використання позичкових капіталів за певною ставкою. Ставка відсотку можна розрахувати шляхом ділення доходу від позички капіталу на розмір останнього у процентному виразі.

Розрізняють номінальні й реальні ставки. Номінальна ставка є фактичним показником у поточних цінах. Реальна ставка дорівнює номінальній мінус процент інфляції або плюс процент дефляції.

Більш докладно особливості й форми ренти й відсотку розглянемо в наступній темі.

Суспільні фонди споживання є особливим джерелом забезпечення потреб людей за рахунок перерозподілу первинних доходів у таких формах:


  • фонди спільного задоволення потреб;

  • фонди підтримки непрацездатних.

Сімейні доходи підсумовують особисті доходні складові, тому вони є узагальненим показником рівня і якості життя людей. Важливими характеристиками є структура сімейних доходів за походженням і напрямки їх використання. Так, ознакою розвиненості країни є різноманіття (диверсифікація) доходних складових і порівняльно низка частка витрат на продукти харчування. За даними статистики, харчові продукти в Україні займають ледь 60 % від сумарних витрат, а в розвинутих країнах Північної Америки, Західної Європи та Азії – 20-25 %.

Споживчий кошик є певним набором товарів і послуг, які необхідні для задоволення нормальних потреб середньостатистичної сім’ї. Виділяють три групи в межах кошику: продовольча частина, частина непродовольчих товарів і послуг, податки й обов’язкові платежі.

Прожитковий мінімум – певний набір товарів і послуг на підставі нормативів споживання першочергових життєвих засобів. Вказаний мінімум має дві форми прояву:

  1. фізіологічний мінімум;

  2. соціальний мінімум, який перевищує фізіологічний на суму коштів, які забезпечують задоволення окремих духовних і соціальних потреб для збереження існуючого рівня життя.

Механізм ринку не в змозі подолати зростаючу нерівність у доходах, яка здатна підірвати соціальний мир у суспільстві. Тільки державне регулювання і перерозподіл доходів, тобто активна соціальна політика згладжують суперечності.

Взагалі нерівність у доходах пояснюється по-різному. Егалітарний підхід проповідує максимальне зближення доходів. Утилітарний підхід спирається на визначення пріоритету добробуту окремого споживача без зовнішнього регулювання. Роулсіанський підхід підкреслює шлях соціальної підтримки найбільш незахищених прошарків. Оптимальність за В. Парето, досягається тоді, коли зміни в розподілі доходів не погіршують добробуту хоча б одного з його учасників. Соціальне регулювання, за Е. Бароне, ефективне, коли виграш одних обумовлює певну компенсацію збитків для інших за рахунок перших і при згоді других.

Кількісне вимірювання нерівності можливе з використанням децильного, квартильного, квінтельного та інших коефіцієнтів, за якими розраховується співвідношення доходів, наприклад, для квартельного показника, 25 % найбагатших і 25 % найбідніших верств населення.

Графічно можлива ілюстрація кривої Лоренця, коли абсциса відображає групи населення у відсотках, а ордината – відсоткові частки доходів, які одержують ці групи. Бісектриса є проявом абсолютної рівності. Увігнута крива нижче бісектриси описує нерівність тим більшу, чим більше відстає крива від прямої. Кількісно криву Лоренця доповнює коефіцієнт Джині, за яким відношення площини фігури, що характеризує відрив кривої від бісектриси, до площини трикутника з гіпотенузою у вигляді відрізку бісектриси, описує зазначену нерівність.

Розподіл доходів об’єднує мікро- і макроекономічні підходи. На макрорівні за участю держави забезпечуються принципи й умови розподілу. На мікрорівні реалізуються конкретні заходи з розподілу і перерозподілу доходних сум.
ЗМ 1.3. Поліпшення рівня життя суспільства.

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка