Міністерство освіти І науки україни



Сторінка6/8
Дата конвертації11.11.2016
Розмір1.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Тема 2. Теоретичні основи макроекономіки і суспільне відтворення

ПЛАН

  1. Відтворення та економічне зростання на макрорівні.

  2. Показники макроекономічного рівня господарювання.

  3. Економічна рівновага і циклічність суспільного виробництва.

  4. Зайнятість і ринок праці.

  5. Особливості відтворення в аграрній сфері економіки.

  6. Фінансово-грошова система.


1. Як ми відзначали раніше, макроекономічний рівень господарювання охоплює відносини суб’єктів у масштабах національного економіки. Об’єктом досліджень макроекономіки виступають загальнонаціональні (сукупні, агреговані) показники і явища, наприклад, сукупні попит і пропозиція, валовий внутрішній продукт, суспільне відтворення.

Суспільне відтворення – це постійно відновлюваний і повторюваний процес виробництва, розподілу, обміну і споживання, тобто виробництво в широкому значенні.

Головними складовими суспільного відтворення є:

- відтворення людини, зокрема його робочої сили;



  • відтворення навколишнього середовища існування людей, деяких природних ресурсів;

  • відтворення засобів виробництва;

  • відтворення виробничих відносин у цілому.

Відтворювальні процеси складні, тому актуальною є проблема пропорційності, тобто оптимального сполучення усіх економічних ресурсів суспільства. Слід зазначити історичний внесок у моделювання відтворювальних схем Ф. Кене (“Економічна таблиця”), К. Маркса (схеми простого і розширеного відтворення), Нобелівських лауреатів з економіки: В. Леонтьєва (теорія “витрати-випуск”), Л. Канторовича (теорія оптимального функціонування виробництва), уродженця Харківської губернії, студента Харківського університету, а потім відомого американського вченого С.Кузнеця (принципи обчислення національного доходу, кінцевого і проміжного споживання).

Визначають три види суспільного відтворення:



  • звужене, тобто при зменшенні обсягів суспільного виробництва порівняно з попереднім періодом;

  • просте, тобто при незмінності масштабів виробництва протягом попереднього і поточного періодів; принциповим є повне використання додаткового продукту на особисте споживання;

  • розширене, тобто з поширенням розміру суспільного продукту порівняльно з попереднім часом при використанні частини додаткового продукту на виробниче споживання.

Якщо розширене відтворення характерне як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях, то економічне зростання описує ситуація тільки в макроекономіці.

Економічне зростання – стійке розширення масштабів діяльності господарської системи в цілому з такими факторами:



  • народонаселення;

  • природні (кліматичні, геологічні, екологічні та інші умови);

  • нагромадження, тобто використання частини додаткового продукту на поширення виробництва;

  • науково-технічний прогрес.

Розрізняють два типи економічного зростання:

  • екстенсивний з розширенням виробництва при кількісному збільшенні наявних ресурсів і при незмінності ефективності їх використання;

  • інтенсивний з розширенням виробництва при якісному поліпшенні використання ресурсів, тобто при їх більш ефективному застосуванні.

На практиці не існують чисто екстенсивний або інтенсивний шляхи зростання. Більш коректними є терміни “переважно екстенсивний” або “переважно інтенсивний” типи зростання.

На межі ХХ і ХХІ ст. вчені почали відрізняти категорії “економічне зростання” і “економічний розвиток”. Розвитком вважається різними економістами й соціологами таке збільшення обсягів виробництва, яке забезпечує поліпшення рівня життя більшості населення, сприяє економічній та політичній свободі особи, гальмує екологічну деградацію. Останній аспект є змістом так званого “сталого розвитку”, який був вперше проголошений у 1992 році на спеціальній конференції під егідою ООН у Ріо-де-Жанейро.


2. Україна як член Організації Об’єднаних Націй повинна використовувати її вимоги у сфері статистики, зокрема систему національних рахунків (СНР), яка ухвалена Статистичною комісією ООН у 1993 році.

За радянських часів статистика спиралася на систему балансу народного господарства (БНГ) з головним показником сукупним суспільним продуктом (ССП) як сумою вартості всіх товарів у сфері матеріального виробництва.

Таким чином, ССП мав такі риси:


  • вимірював тільки вартості в матеріальному виробництві й не враховував суми при наданні більшості послуг;

  • включав подвійний рахунок, тобто продукцію проміжного споживання (сировину, матеріали), яка неодноразово враховувалася на різних ступенях виробничого процесу.

СНР аналізую процеси як у матеріальному, так і в нематеріальному виробництві, підсумовує тільки нові, тобто додані вартості і виключає подвійний рахунок.

З іншого боку, СНР використовує балансовий метод, тобто спирається на так званий принцип подвійного запису, коли одна операція описується двічі: як активна при створенні продукту і як пасивна при споживанні ресурсів. У цілому система охоплює більше 500 рахунків і близько 30 допоміжних таблиць.

Головний показник СНР-93 – валовий внутрішній продукт (ВВП) як сума кінцевих вартостей товарів і послуг, які створили резиденти всередині країни протягом року.

Резиденти – це юридичні й фізичні особи, економічні інтереси яких пов’язані тривалий час з територією даної країни, тобто вони зареєстровані на її території і підпорядковані її законодавству.

Визначають три методи розрахунку ВВП:



  1. виробничий, коли складаються додані вартості усіх товарів і послуг;

  2. розподільчий, або доходний, коли складаються амортизація, непрямі податки на бізнес (акциз, податок на додану вартість, мито та ін.) і факторні доходи (зарплата, відсотки, рента та інші доходи від власності, валовий прибуток);

  3. кінцевого використання, або витратний, коли складаються споживання домогосподарств, валові приватні внутрішні інвестиції, державні витрати й чистий експорт (різниця між експортом та імпортом країни).

Треба відзначити такі види ВВП:

  • номінальний, тобто у поточних цінах;

  • реальний, тобто в незмінних цінах і при фактичному рівні безробіття;

  • потенційний, тобто в незмінних цінах і при природному рівні безробіття.

На підставі ВВП розраховують низку похідних показників, зокрема:

  • чистий внутрішній продукт (ЧВП) = ВВП – амортизація;

  • валовий національний дохід (ВНД) = ВВП + закордонні факторні доходи резидентів – факторні доходи нерезидентів на території даної країни;

  • валовий наявний національний дохід (ВНДн) = ВНД + трансферти нерезидентів резидентам – трансферти резидентів нерезидентам;

  • кінцеве споживання (КС) – частина ВНДн, яка спрямована на кінцеві потреби домогосподарств і державних органів;

  • заощадження (З) = ВНДн – КС.

До 1993 року головним показником СНР був валовий національний продукт (ВНП) як сума кінцевих вартостей товарів і послуг, які створили громадяни країни за рік незалежно від місця їх діяльності. Головними похідними показниками на підставі ВНП були такі:

- чистий національний продукт (ЧНП) = ВНП – амортизація;



  • національний дохід (НД) = ЧНП – непрямі доходи на бізнес; одночасно виділяють вироблений (розрахунковий) та використаний НД, тобто за винятком сум на подолання стихійних лих, аварій та ін.;

  • особистий дохід (ОД) як частина НД, що надходить в особисте споживання;

  • особистий дохід після сплати податків (ОДПСП) = ОД – особисті податки й збори.

Відтворювальний ефект допомагають досліджувати наступні ключові категорії:

  • споживання, тобто частина доходів, що вибуває з наступного руху активів;

  • заощадження, тобто частина доходів, що залишається після вирахування споживання і бере участь у подальшому обігу; саме заощадження є основою інвестицій;

  • нагромадження, тобто використання заощаджень для виробничих потреб;

  • інвестиції, тобто вкладення, насамперед довгострокові, у розвиток виробництва;

  • середня схильність до споживання (ССС) = споживання : дохід;

  • середня схильність до заощаджень (ССЗ) = заощадження : дохід = = 1 – ССС;

  • гранична схильність до споживання (ГСС) = зміни у споживанні : зміни у доході;

  • гранична схильність до заощаджень (ГСЗ) = зміни у заощадженнях : зміни у доході = 1 – ГСС;

  • мультиплікатор інвестицій (Мі) = зміни у доході : зміни в інвестиціях = 1 : ГСЗ;

  • акселератор (А) = зміни в інвестиціях поточного періоду : приріст доходу за проміжок часу від попереднього до поточного періодів.

Безперервність економічної діяльності описується за допомогою моделі макроекономічного кругообігу, який поєднує потоки й взаємодії ресурсів, кінцевих товарів і грошових доходів усіх суб’єктів. Ефективна економіка передбачає узгодженість між витратами й доходами, між сукупними попитом і пропозицією в масштабах суспільства, дотримання єдності натурально-речових і вартісно-грошових пропорцій.

Більш докладно названі моменти вивчаються в курсі макроекономіки.


3. Узагальненим проявом збалансованості розвитку національної економіки є макроекономічна рівновага як збіг величин сукупного попиту і сукупної пропозиції. Графічно ця ситуація ілюструється точкою перетину кривих сукупного попиту і сукупної пропозиції.

Розрізняють такі види макроекономічної рівноваги:



  • статична – для фіксованого часу;

  • динамічна – для тривалого проміжку часу;

  • повна, або загальна - для економіки в цілому;

  • часткова – для великих частин національної економіки або великих сегментів загальнонаціонального ринку;

  • тимчасова, або нестала;

  • постійна, або стала.

У ринковій економіці досконалої конкуренції діє механізм саморегулювання, який через вільні ціни встановлює суспільну пропорційність. Згідно з так званим законом Сея пропозиція товарів створює власний попит, тобто виробництво породжує доходи, на які купуються товари відповідної вартості.

Для ринків недосконалої конкуренції механізм саморегулювання неможливий, тому рівновага досягається за рахунок державного регулювання економіки, що аргументовано обґрунтував англійський економіст Д.М.Кейнс.

К. Маркс запропонував у 2-му томі ”Капіталу” схеми реалізації сукупного продукту для простого і розширеного відтворення. Він поділив суспільне виробництво на два підрозділи:


  • 1-й підрозділ – виробництво засобів виробництва;

  • 2-й підрозділ – виробництво предметів споживання.

Використовуючи позначення C, V, M, Маркс обґрунтував принципові умови пропорційної реалізації суспільного продукту:

- при простому відтворенні: І (V+M) = IIC;



  • при розширеному відтворенні: I (V+M) + II (V+M) = IC + IIC.

Американський економіст російського походження В. Леонтьєв розробив метод “витрати-випуск” для аналізу міжгалузевих зв’язків.

За сучасних умов досить популярне “золоте правило” у моделі зростання американського економіста Р. Солоу: певна норма заощаджень забезпечує економіці стійкий стан з найвищим рівнем споживання.



Економіка не є назавжди сталим утворенням. Існують такі дві групи передумов макроекономічної нестабільності:

  • зовнішні, або екзогенні (природні, воєнно-політичні та ін.);

  • внутрішні, або ендогенні, насамперед циклічність розвитку.

Циклічність проявляється у періодичному повторенні фаз розвитку. традиційно відзначають такі основні види економічних циклів:

  1. малі тривалістю до 4-х років на підставі несталості грошово-кредитної сфери економіки з двома фазами (спад і піднесення);

  2. середні тривалістю 5-11 років на підставі старіння і заміни основного капіталу з чотирма фазами:

  • криза, або спад, рецесія;

  • депресія, або стагнація, застій;

  • пожвавлення;

  • піднесення, або експансія, бум, впритул до пику виробництва;

  1. великі (довгі хвилі в економіці) тривалістю 40-60 років з двома фазами (спад і піднесення) на підставі різних фундаментальних причин, за думкою різних учених, зокрема:

  • У. Джевонс пов’язував довгі хвилі з періодичністю змін плям на Сонці, що спочатку впливало на аграрне виробництво, а далі на чергування фаз підприємницької діяльності;

  • М. Кондратьєв брав за основу революційні технологічні зміни;

  • Й. Шумпетер віддавав перевагу змінам інноваційної активності, що було близько до поглядів Кондратьєва.

Визначають такі довгі хвилі розвитку підприємницької системи товарного виробництва:

  • домонополістичне підприємництво;

  • монополістичне підприємництво;

  • державно-монополістичне підприємництво;

  • транснаціональне підприємництво;

  • глобальне підприємництво.

Треба відзначити існування криз нециклічного характеру:

  • структурні кризи у вигляді криз відносного перевиробництва і відносного недовиробництва;

  • системні кризи з глибокою трансформацією усіх сторін суспільного життя, що припускає необхідність переходу до нової економічної системи.


4. Робоча сила, труд на макроекономічному рівні описуються за допомогою сукупних, або агрегованих показників.

Сукупний працівник – це соціально-економічна і організаційна єдність робітників, які створюють суспільний продукт при таких передумовах спільної діяльності:

  • єдина виробнича мета;

  • поділ праці, який формує колективну трудову діяльність.

Трудовий потенціал – це сума усіх можливих ресурсів праці, включаючи як наявних працездатних, так і тих, хто наближується до цієї категорії. Трудовий потенціал спирається на освітню і професійно-кваліфікаційну підготовленість людей, а також на здатність робітників до продуктивної праці.

Трудові ресурси – це працездатне населення у працездатному віці.

Зайнятість – це форма реалізації здібностей сукупного працівника, тобто діяльність з метою задоволення потреб за певний дохід. Визначимо основні форми зайнятості:

  • повна, пов’язана з існуванням природного безробіття;

  • раціональна при відповідності структурі національної економіки;

  • ефективна, що забезпечує оптимальний соціально-економічний результат сукупної трудової діяльності;

  • гнучка, що припускає певні форми комбінування організаційних форм;

  • примусова або добровільна залежно від соціального статусу працівника.

Середовищем діяльності сукупного працівника є ринок праці, або ринок робочої сили.

Основними суб’єктами зазначеного ринку є наймані робітники й роботодавці.

Головними суб’єктами інфраструктури трудового ринку є правові засади функціонування, державні й недержавні служби, фонди, курси, об’єднання працівників і підприємців.

Специфікою ринку праці є існування таких рис:



  • він є ринком недосконалої конкуренції, зокрема білатеральною монополією, тобто ареною відносин об’єднань роботодавців і робітників (профспілок);

  • він є регульованим ринком з боку держави, яка встановлює деякі правові обмеження;

  • він є ринком трудових контрактів (договорів, угод).

Функціями ринку праці є наступні моменти:

  • забезпечення оптимального розвитку зайнятості та економіки в цілому;

  • раціональне розміщення трудових ресурсів;

  • узгодження інтересів усіх соціальних груп.

В умовах ринкової економіки наймана праця є товаром з відповідним формуванням ціни (зарплати) на підставі взаємодій факторів пропозиції та попиту.

Пропозиція праці характеризується чисельністю людей, які потребують працевлаштування за умов певної оплати.

Визначають три основні джерела трудової пропозиції:


  • демографічне з урахуванням молоді, що працевлаштується вперше;

  • соціальне з урахуванням колишніх незайнятих у працездатному віці;

  • економічне з урахуванням тих, хто вивільнюється з інших галузей або країн.

Фактори пропозиції праці поділяються на цінові, тобто залежні від рівня зарплати, й нецінові (традиції, допомога по безробіттю, податки, тіньова зайнятість та ін.).

Попит на працю – це платоспроможна потреба роботодавців щодо отримання трудових послуг з боку найманих працівників. Як і у випадку з пропозицією, визначають цінові й нецінові фактори трудового попиту.

Збіг величин попиту і пропозиції дає ринкову рівновагу на ринку праці. Перевищення попиту обумовлює дефіцит робочої сили, домінування пропозиції – існування безробіття.

Саме безробіття, яке провокує зниження виробництва і одночасно породжується ним, а також цінові зміни є головними проявами макроекономічної нестабільності, яка описує втрату економічною системою мобільності й гнучкості.

З точки зору статистики, безробітними вважаються люди з наступними особливостями:


  • працездатні в працездатному віці;

  • зареєстровані в державній службі зайнятості;

  • отримують грошову допомогу;

  • активно шукають роботу і здатні приступити до неї.

Різні економічні напрямки по-різному обґрунтовують причини виникнення безробіття:

  • Т.Р. Мальтус підкреслював існування закону народонаселення з проблемою у вигляді демографічного вибуху;

  • К. Маркс пов’язував закон народонаселення зі зростанням органічної будови капіталу, тобто технічної будови, яка викликана науково-технічними змінами;

  • класичний погляд визначає надмірно високу зарплату;

  • кейнсіанський погляд підкреслює пріоритет недостатнього сукупного попиту, який робить недостатньою сукупну пропозицію;

  • інституціональна точка зору віддає перевагу недостатності інституціональних складових, наприклад, нестачі інформації, недолікам роботи відповідних державних установ.

Безробіття характеризується двома показниками:

  • рівнем Рб = Кб : Крс х 100, де Кб – кількість безробітних, Крс – кількість зареєстрованої робочої сили;

  • тривалістю.

Визначають такі основні види безробіття:

  1. добровільне при небажанні робітника працювати за даним рівнем зарплати або за інших причин, зокрема, фрикційне безробіття у зв’язку зі зміною професії або механічною міграцією;

  2. вимушене при перепадах ринкової кон’юнктури з наступними формами:

  • сезонне;

  • технологічне як наслідок модернізації виробництва;

  • конверсійне в підсумку перепрофілювання воєнно-промислового комплексу (ВПК);

  • структурне як єдність технологічного і конверсійного з обов’язковою необхідністю перепідготовки й перекваліфікації;

  • циклічне за умов розвитку економічної кризи;

  • застійне при довгорічній незайнятості;

  • інституціональне при дефіциті належної інформації;

  1. природне як єдність фрикційного і структурного.

Головним економічним наслідком безробіття є втрата обсягу продукції, що описує закон Оукена: 1 % перевищення фактичного рівня безробіття над природним забезпечує 2,5 % відставання реального ВВП від потенційного.

Крім безробіття, макроекономічна нестабільність проявляється у нестійкості цін з такими формами:



  1. інфляція, тобто зростання цін, з такими видами:

  • повзуча, або інертна з темпами зростання до 10% на рік;

  • галопуюча з темпами до 200% на рік;

  • гіперінфляція при перевищенні 200% протягом року;

  • інфляція попиту;

  • інфляція пропозиції;

  • внутрішня і зовнішня (імпортована);

  • збалансована і незбалансована;

  • відкрита і подавлена;

  • очікувана і неочікувана;

  • регульована і нерегульована;

  1. дефляція зі зниженням цінового рівня;

  2. дезінфляція як процес штучного зменшення темпів зростання цін;

  3. рефляція як штучне провокування інфляції;

  4. стагфляція як поєднання інфляції та стагнації виробництва.

Взаємозв’язок безробіття та інфляції графічно проілюстрував англійський економіст кейнсіанського напряму А Філліпс. Крива Філліпса показує зворотній зв’язок динаміки цін і безробіття, що штовхає до застосування інфляційних заходів при лікуванні від економічного спаду і безробіття.. Представники неокласичних напрямків спростовують ефективність інфляційного лікування.
5. Сільське господарство виконує дві ключові макроекономічні функції:

  • виробництво продуктів харчування;

  • забезпечення сировиною інших галузей економіки.

Визначимо особливості аграрної сфери:

  • виключно висока роль природно-кліматичних факторів відтворення (родючість землі, біологічні ритми розвитку рослин, залежність від природних негараздів та ін.);

  • сезонність робіт;

  • значна різниця між часом виробництва і безпосереднім робочим періодом;

  • значна фондо- і енергоозброєність праці;

  • суттєва питома вага частини продукції. що не виступає у товарній формі в зв’язку з необхідністю забезпечення відтворення (насіння рослин, тварини для продовження роду);

  • необхідність поєднання технічної забезпеченості, досягнень генетики й селекції та заходів щодо відновлення земель і екологічної чистоти продукції.

Специфічним доходом в аграрній сфері є рента як додатковий дохід власника землі. Історично рента приймала відробіткову (панщина), продуктову (оброк, десятина) і грошову форми. Дуже часто рента є елементом орендної плати за користування землею спільно з відсотком на вкладений капітал і амортизацією основного капіталу.

Виділяють три основні форми земельної ренти:



  • диференціальна;

  • абсолютна;

  • монопольна.

Причиною існування диференціальної ренти є монополія на землю як на об’єкт господарювання. Умовами створення даної ренти є:

Визначають дві форми диференціальної ренти:

  • рента 1 як додатковий чистий дохід на підставі володіння кращих за природною родючістю і місцезнаходженню земель;

  • рента 2 як додатковий чистий дохід у підсумку додаткових вкладень з метою підвищення родючості землі.

Причиною існування абсолютної ренти є монополія приватної власності на землю, що дозволяє підтримувати високу ціну на аграрну продукцію.

Причиною існування монопольної ренти є підвищений попит на деякі види продукції, наприклад, при їх виробництві в особливих природних умовах.

Ціна землі пов’язується з величинами ренти й позичкового відсотку наступним чином:

Цз = Р : Св х 100, де Цз – ціна землі, Р – рента, Св – ставка відсотку.

Безперервне відтворення в аграрному секторі економіки пов’язане з функціонуванням агропромислового комплексу (АПК), або агробізнесу, який включає такі складові:


  • саме сільське господарство;

  • галузі й забезпечення сільського господарства засобами виробництва;

  • галузі промислової переробки сільськогосподарської продукції;

  • виробнича і соціальна інфраструктура АПК.

Подолання кризової ситуації в аграрному секторі української економіки включає наступні складові:

  • роздержавлення земель;

  • паювання земель, які перебувають у колективної власності;

  • реорганізація колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) і створення більш ефективних структур.

Правовою базою аграрних реформ є Земельний кодекс, прийнятий в жовтні 2001 р., Указ Президента України від 3 грудня 1999 року “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”.
6. Фінанси – система формування, розподілу і використання грошових фондів у процесі суспільного відтворення.

Суб’єктами фінансових відносин є:



  • держава;

  • банки та інші кредитні установи;

  • суб’єкти господарювання;

  • домогосподарства або окремі громадяни.

Фінансова система країни складається з таких елементів:

  • загальнодержавні фінанси;

  • фінанси органів місцевого самоврядування;

  • фінанси суб’єктів господарювання;

  • фінанси домогосподарств;

  • фінанси громадських організацій і недержавних фондів.

Центральне місце у фінансовій системі відіграє державний бюджет як централізований фонд фінансових ресурсів з доходними й витратними статтями. Перелічимо основні доходні статті:

  • податки та інші збори;

  • доходи від діяльності державних установ і підприємств;

  • доходи від операцій з цінними паперами;

  • одержання кредитів та інших запозичень;

  • емісія грошей та ін.

Видаткова частина бюджету включає такі і статті:

  • соціальні витрати;

  • державні інвестиції, дотації та пільги;

  • витрати на оборону, державну безпеку, надзвичайні ситуації та інші

колективні потреби;

  • утримання органів державної влади та управління;

  • сплата державного боргу.

Розрізняють три види стану державного бюджету:

  • рівноважний (збалансований) при збігу величин доходів і видатків;

  • дефіцитний при перевазі видатків;

  • профіцитний при домінуванні доходів.

Сукупність накопичених державних дефіцитів має назву державного боргу, який буває внутрішнім і зовнішнім. Зовнішній борг вважається небезпечним, якщо перевищує 80% річного ВВП або 220% суми річного національного експорту.

Форми організації грошового обігу утворюють грошову систему. При цьому тільки держава в особі Національного банку України (НБУ) визначає грошову одиницю, масштаб цін, порядок грошової емісії, характер забезпечення грошей, форми безготівкового обігу та ін.

Грошовий обіг поділяється на готівковий та безготівковий.

Готівка об’єднує монети, банкноти (великі купюри) й казначейські білети (дрібні купюри). Складовими безготівкового обігу є такі платіжні інструменти:



  • документи на переказ, тобто платіжне доручення, чек, акредитив, платіжна вимога та ін.;

  • спеціальні платіжні засоби, тобто векселі, банківські платіжні картки, розрахункові чеки та ін.

Окремо слід відзначити поширення системи електронних грошей як у міжнародних, наприклад, Visa, American Exspress, так і внутрішніх (через деякі великі комерційні банки) платіжних системах.

Усі форми грошей зводять до так званих грошових агрегатів:



  • М 0 – готівка;

  • М 1 = М 0 + вклади до запитання у національній валюті;

  • М 2 = М 1 + строкові й всі валютні вклади;

  • М 3 = М 2 + трастові вклади;

  • L = М 3 + державні цінні папери;

  • D = Д + інші малоліквідні активи.

Українська грошова система історично мала три грошові одиниці:

  • радянський рубль - до весни 1992 р.;

  • купоно-карбованець – з весни 1992 до серпня 1996 р.;

  • гривня – з вересня 1996 р. до нашого часу.

Кредитна система – сукупність кредитно-розрахункових відносин і установ, які забезпечують кредитування у певних формах.

Кредит – передача коштів або інших активів юридичним чи фізичним особам на умовах повернення, строковості й платності, тобто за певний відсоток.

Основними формами кредиту є такі:


  • банківський;

  • комерційний, тобто між суб’єктами господарської діяльності;

  • майновий, наприклад, лізинговий з приводу довгострокової оренди рухомого або нерухомого майна;

  • іпотечний – під заставу виключно нерухомого майна, насамперед, землі;

  • споживчий, який надається фізичним особам для придбання товарів тривалого користування;

  • бланковий – тільки в межах наявних власних коштів;

  • державний – насамперед, у вигляді державних цінних паперів;

  • міжнародний.

Визначимо головні джерела кредитних ресурсів:

  • власні кошти кредитних установ;

  • тимчасово вільні кошти підприємств на банківських рахунках;

  • залучені кошти на депозитній основі, як до запитання, такі строкові;

  • грошові суми приватних осіб;

  • міжбанківські кредити;

  • кошти від випуску (емісії) цінних паперів.

За критерієм часу розрізняють короткострокові (до 1 року), середньострокові (від 1 до 3 років) і довгострокові (більше 3 років) кредити.

Рух тимчасово вільних коштів утворює ринок грошових ресурсів, який поділяється на ринок грошей і ринок капіталів.

Відсоток – це ціна користування тимчасово вільними коштами у таких формах:


  • позиковий, який позичальник сплачує кредитору;

  • депозитний, який кредитна установа сплачує вкладнику;

  • обліковий, який сплачують комерційні банку центральному банку країни за позики;

  • ломбардний, який сплачується під заставу майна;

  • дисконтний, який одержує кредитна установа при купівлі векселів до кінця терміну їх дії.

З точки зору розрахунку Розрізняють прості й складні ставки відсотку, коли за базу беруться або незмінна, або змінна цифри.

Стрижнем кредитної системи є банківська система, яка в більшості країн, включаючи Україну, є дворівневою: перший рівень займає центральний( в Україні Національний) банк, другий – система комерційних і спеціалізованих банків. В Україні банки другого рівня підрозділяються на універсальні й спеціалізовані. Останні групуються в чотири категорії:



  • ощадні;

  • інвестиційні;

  • іпотечні;

  • розрахункові.

Банки можуть створювати об’єднання таких типів: корпорація, консорціум, холдингова група.

Визначають такі банківські операції:



  • активні – з розміщення власних і залучених активів;

  • пасивні – з формування усіх видів активів;

  • розрахунково-касові;

  • інші банківські послуги.

Страхова система – це сукупність установ, а також форм і методів страхового захисту від небезпечних подій.

Страхові відносини складаються між трьома особами:



  • страховиками, тобто юридичними особами, діючими за ліцензією;

  • страхувальниками, тобто замовниками страхових послуг;

  • страховими посередниками, або агентами.

Розрізняють три основні об’єкти страхування:

  • особисте;

  • майнове;

  • страхування відповідальності.

Страхова діяльність особлива імовірнісним характером подій та суворо цільовим чином платежів.

За формами визначають добровільне і примусове (обов’язкове) страхування.

Валютна система – це сукупність форм та інструментів організації валютних відносин на трьох рівнях: національному, регіональному і світовому.

Визначають три етапи розвитку світової валютної системи:



  • Паризька, або система золотого стандарту – з кінця ХІХ ст. до початку 2 –і світової війни;

  • Бреттон-Вудська – з середини 40-х до середини 70-х років ХХ ст.;

  • Ямайська, або система плаваючих курсів – з середини 70-х років ХХ ст. до нашого часу.

Валютний курс – це ціна однієї валюти, яка виражається в іншій валюті.

Конкретне цифрове вираження співвідношення двох валют має назву валютного котирування.

Визначають два основних режими валютного курсу: фіксований і плаваючий. Крім того, існує так званий гібридний курс, який поєднує елементи фіксованого і плаваючого, наприклад, валютний коридор з встановленням нижньої і верхньої меж коливання курсу.

Крім національних, існують колективні валюти, наприклад, євро і спеціальні права запозичення (СПЗ, або СДР) – умовна розрахункова одиниця Міжнародного валютного фонду – (МВФ).

Валютне регулювання – система міжнародного, державного і ринкового коригування курсів. Наприклад, державне втручання поділяється на пряме і непряме. До першої форми належать валютна інтервенція, маніпулювання обліковою ставкою і режимом валютного курсу. Друга форма пов’язана із заходами з управління валютними резервами.
ЗМ 1.2.Прогнозування розвитку

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка