Міністерство освіти І науки україни запорізький національний університет



Сторінка6/12
Дата конвертації05.03.2017
Розмір2.82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
2.2 Забезпечення (гарантії) належного виконання адвокатом зобов’язань за договором про надання правової допомоги
Для визначення цього напряму дослідження та встановлення його змісту слід встановитись у семантичному навантаженні застосовуваної нами термінології. Висхідним тут може бути поняття «гарантія законності» – «…система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, відновлюється законність» [184, c. 553]. Це методологічно виправдовує юридичні гарантії дотримання прав, які визначені: 1) за метою: превентивні, відновлювальні (усунення самого порушення чи відшкодування його негативних наслідків), каральні, або штрафні (реалізація юридичної відповідальності правопорушників); 2) за суб’єктами застосування: парламентські, президентські, судові, прокурорські, муніципальні, адміністративні (управлінські), контрольні; 3) за характером юридичної діяльності: правотворчі, правороз’яснювальні, правореалізаційні; 4) за онтологічним статусом у правовій державі: нормативно-документальні, індивідуально-документальні; діяльністні [184, c.553; 204, с. 721 – 723]. В. А. Рудик визначила юридичні гарантії «… як систему взаємопов’язаних правових та організаційно-правових умов, способів, які забезпечують здійснення права людини …» [195 , c.8]. В цьому загальнотеоретичному положенні, яке немає сенсу піддавати сумніву, ми виділимо ті із гарантій, які можуть забезпечувати виконання зобов’язань адвокатом, як елемент правопорядку.

Безумовно, основні гарантії випливають із Конституції України, а деякі із них передбачені актами цивільного законодавства та спеціальними актами. Зокрема, Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» щодо допуску до адвокатської діяльності та дисциплінарної відповідальності адвокатів. Проте нас цікавлять ті, які охоплюються цивільним законодавством.

Насамперед, з огляду на спрямування нашого дослідження, йдеться про відновлювальні гарантії, які спрямовані на поновлення правового становища учасника цивільних правовідносин, що передбачено п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України (припинення дій, які порушують право) та п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України (відновлення становища, яке існувало до порушення – курсив наш О. К.), та особливо про примусове виконання обов’язку в натурі (п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК України) та відшкодування збитків, а також інші способи відшкодування майнової шкоди (курсив наш - О. К.) (п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Отже, цивільне законодавство здебільшого спрямоване на реалізацію його компенсаторної функції та поновлення правового становища учасників цивільних правовідносин в разі порушення їхніх суб’єктивних прав. Чільне місце серед них посідає матеріальна цивільно-правова відповідальність. При цьому важливо, щоб юридична відповідальність правопорушників зобов’язань була реалізована.

У такому контексті можна стверджувати й про гарантії реалізації суб’єктивних прав людини, зокрема на правову допомогу. При цьому серед їх різновидів: економічних, політичних, ідеологічних та юридичних ми виділимо, за спрямуванням нашого дослідження, саме останні. Вони полягають у правових нормах та інститутах, які забезпечують можливість безперешкодного здійснення прав особи, та їх охороні, а при посяганні на них – захист та поновлення [107 , c. 553]. Юридичні гарантії поділяються на нормативно-правові з поділом їх на матеріально-правові, процесуально-правові та організаційно-правові. Найбільше нас цікавлять матеріально-правові гарантії, які реалізовані в нормах позитивного зобов’язального права та, зокрема, актах цивільного законодавства та можуть бути додатково чи паралельно передбачені в договорах.

Рівень правових гарантій виконання адвокатом зобов’язань за договором зумовлено характеристикою договору з надання правової допомоги. Раніше ми встановили, що цей договір є типологією різновидом підряду, але допускає елементи інших договорів, зокрема про надання послуг. Перше надає підставу для пошуку гарантій виконання зобов’язань, а друге орієнтує на їх типологічну обумовленість та змішаність – приналежність і до підряду, і до послуг. Відповідно, уже на загальному рівні клієнт є споживачем правової допомоги у широкому сенсі, хоча як зазначалось цей закон не поширюється на клієнтів внаслідок того, що іншою стороною споживчого договору повинен бути суб’єкт підприємництва. Такими є лише самозайняті юристи і Закон України «Про захист прав споживачів» діє лише стосовно них. Проте, як ми вважаємо і вже зазначали вище, немає перешкоди для застосування аналогії закону.

Розглядаючи з цих позицій гарантії, Т. І. Ільїна запропонувала передбачити в Законі про захист прав споживачів поширення його положень на послуги адвокатів, а також паралельно ввести в Закон про адвокатуру норму про застосування до діяльності з надання юридичної допомоги адвокатами положень Закону про захист прав споживачів (за умови, що послуги надаються не господарюючому суб’єкту для використання в підприємницькій діяльності) [73 , c. 7]. Таке положення є розумним, але у аспекті застосування аналогії закону, що може бути легально витлумачене у Постанові Пленуму Верховного Суду України N 5 від 12.04.96 « Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» [172]. Проте вважаємо, що захист прав споживачів не слід розширювати і він має поширюватися і на фізичних осіб-підприємців, які займаються дрібним бізнесом та не можуть собі дозволити найняти на постійній основі висококваліфікованого адвоката, бо їхні приватні справи невід’ємні від бізнесових.

На спеціальному рівні ми можемо скористатися тими інститутами цивільного законодавства, що забезпечують виконання зобов’язань, зокрема, положень гл. 49 ЦК України та безпосередньо договорів підряду (§ 1 гл. 61 ЦК України). Стосовно першого, насамперед, йдеться про види забезпечення виконання зобов’язань, а стосовно другого – положення про ризик, кошторис (ст. 844 ЦК України), ощадливість підрядника (ст. 845 ЦК України), правові наслідки невиконання замовником вимог підрядника (ст. 848 ЦК України), право замовника під час виконання роботи (ст. 849 ЦК України), право замовника в разі порушення підрядником договору підряду (ст. 852 ЦК України).

В одному із останніх досліджень вказано, що види забезпечення виконання зобов’язань характеризуються певними сутнісними ознаками, до яких належать: «1) безпосередньо передбачені нормами права; 2) які, залежать від механізму та природи основного зобов’язання; 3) спрямовані на гарантування виконання існуючого та дійсного зобов’язання (курсив наш – М. К.); 4) обумовлені реаліями економічного та соціального характеру, значною вірогідністю невиконання основного зобов’язання боржником; 5) спрямовані на зміцнення зобов’язань та забезпечення інтересів кредитора; 6) спонукають боржника до належного виконання зобов’язання через можливість застосування додаткових негативних наслідків у вигляді обтяження майна та неможливості його використання за власною волею чи володіння ним, суттєвого зростання витрат за зобов’язанням чи можливими втратами у майбутньому; 7) синхронізовані з особливостями окремих видів зобов’язань чи безпосередньо вмонтовані у їхній механізм» [183 , c. 7]. На наш погляд , види забезпечення виконання зобов’язань віднесено до гарантій їх виконання.

Самі види забезпечення виконання зобов’язань І. О. Проценко поділив на 4 групи: 1) загальні цивілістичні – неустойка, порука, гарантія, застава, задаток, притримання (ч. 1 ст. 546 ЦК України); 2) спеціальні, що передбачені окремими галузями законодавства; 3) інституційні – закріплені на рівні окремих інститутів цивільного права; 4) двоякого призначення, котрі можуть мати самостійне значення, а можуть слугувати забезпеченню іншого зобов’язання [182 , c.8]. Певною мірою такий підхід нас задовольняє і надає можливість визначитись у таких правових інститутах, які найбільше слугують гарантії виконання зобов’язань адвокатом перед своїми клієнтами за договором з надання правової допомоги.

До загально-цивілістичних чи загально-зобов’язальних, видів забезпечення виконання зобов’язань відповідно до гл. 49 ЦК України належать неустойка, порука, гарантія, застава, завдаток, притримання. Можна упевнитися що, зважаючи на правову природу договору про надання правової допомоги та його характеристику, найбільш придатними серед них є неустойка та порука. Перший відображає речовий вид гарантування, другий – зобов’язальний чи особистісний. Завдаток здебільшого забезпечує інтереси адвоката, але через свою посвідчуючу функцію він може гарантувати й інтереси клієнта у тому, що такі правовідносини виникли.

Передбачені у ст. 546 ЦК України види підпорядковані основній меті – спонукати боржника до виконання зобов’язання належним чином. До того ж, забезпеченню підлягає лише дійсне зобов’язання. Окрім забезпечувальної функції, вони слугують й превенції порушень зобов’язань – упереджують чи зменшують обсяг негативних наслідків, що можуть настати при такому порушенні [117 , с. 46]. Якщо говорити про гарантії, то вони починаються на стадії переговорів, і саме тут слід виходити із загальних рекомендацій щодо забезпечення інтересів.

Стосовно неустойки як загально-зобов’язальної гарантії забезпечення виконання договірних зобов’язань адвокатом виходимо з того, що за ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Крім цього, неустойка передбачена у ГК України, зокрема його ст. 230, 231. Неустойка у ЦК України виходить із рівності учасників зобов’язань та абсолютності дії принципу компенсаторності. Проте адвокат як більш сильна сторона та розробник проекту договору має змогу не включати її до договору, а відстоювати власні інтереси. Зарадити цьому може імператив у ЦК України щодо легалізації договорів та включення до них правила про неустойку як обов’язкового і балансуючого інтересу сторін договору. Через те ми будемо впевнені, що в разі завдання збитку (ст. 22 ЦК України) чи спричинення іншої шкоди (ст. 23 ЦК України) вони будуть відшкодовані у повному обсязі, що відображено у конструкції штрафної неустойки. Навпаки, неустойка у ГК України виписана і передбачає застосування вибірковості та можливості надання певних послаблень для окремих учасників господарських відносин, що проведено у конструкції залікової неустойки.

Слід звернути увагу на те, що предмет неустойки за ст. 551 ЦК України передбачено як у вигляді грошової суми, так і рухомого та нерухомого майна, що, з одного боку, розширило його у конструкції ст. 172 ЦК УРСР [253] та надало можливість гнучкої оплати наданої адвокатом допомоги, та, наприклад, гарантувало б надання правової допомоги члену селянського фермерського господарства чи підсобного селянського господарства, а з іншого в умовах розширеного грошового обігу переводити розрахунки на натуральну основу – крок назад. Проте, якщо адвокат чи адвокатська контора, а тим більше клієнт – фізична особа спробують реалізовувати отримане за неустойкою майно, то це буде суперечити засадам розумності та справедливості.

До речі, Німецьке цивільне уложення [132] у (§ 339), Французький цивільний кодекс [228] визначають неустойку грошовою сумою, а ЦК Нідерландів [248] ще й іншим наданням, яке кодексом не визначається. Англійське Common Law для забезпечення виконання зобов’язань передбачає штрафи чи штрафні неустойки (penalty) та наперед узгоджені збитки (agreed and liquidated damages), і йдеться про грошові суми, які співрозмірні з максимальним збитком, що може бути доведений як наслідок правопорушення [9 , с. 360]. Тож у більшості правових порядків предметом неустойки є гроші. Ми погоджуємося, що в умовах розвинутого грошового обігу нема вагомих підстав для натуралізму.

Принципи міжнародних комерційних договорів [150] передбачили право потерпілого на відшкодування збитків (domages), як узгоджений платіж у виді (ст. 7.4.1 Принципів ) при невиконанні (agreed payment for non performance), який подібний до неустойки. З огляду на інтеграційні процеси, законодавство України треба гармонізувати із законодавством тих країн, до тісної співпраці з якими прагне Україна, й адаптувати цивільне законодавство України до стандартів Європейського Союзу. Тим більше, що Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу вимагає його відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі.

Застосування неустойки для забезпечення виконання зобов’язань за договором з надання правової допомоги пов’язане з її правовою природою: 1) як неустойка; 2) як санкція за вчинене цивільне правопорушення; 3) як засіб реалізації компенсаторної функції цивільного права; 4) як відступне [59 , с. 13]. Уже на понятійному рівні очевидно, що одна справа, коли неустойка – вид забезпечення зобов’язання (ст. 549 ЦК), інша – коли вона – наслідок неналежного виконання зобов’язання (ст. 611 ЦК) та вид цивільно-правової відповідальності (ст. 612 ЦК України). Неустойка має різноманітне призначення: 1) якщо в разі порушення зобов’язання реалізується порушником добровільно, то це неустойка як вид акцесорного зобов’язання; 2) якщо реалізується на підставі заявлення потерпілим вимоги про притягнення боржника до відповідальності й рішення суду – вид цивільно-правової відповідальності. У першому випадку вона реалізується на виконання зобов’язань за договором. У другому – на виконання рішення суду, яке може бути добровільним і під гарантії держави, або в примусовому порядку органами державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» .

Застосування неустойки в договорі про надання правової допомоги пояснюється тим, що вона здебільшого пов’язана із строковими зобов’язаннями та порушенням встановлених строків виконання зобов’язань чи вимог щодо предмета зобов’язання, які у такому договорі здебільшого не можуть бути визначені на рівні імперативу. Жодний адвокат не може гарантувати розгляд справи у суді та винесення необхідного замовнику рішення на певну дату. Так само не досить визначеним є питання про якість наданої правової допомоги: легальних вимог та характеристик не встановлено, а в разі призначення експертизи, що досить спірно, не зрозуміло – від чого відштовхуватися. До того ж адвокат – фахівець і якщо він не зможе захистити власні інтереси, то виникає риторичне запитання: як він може братися за надання допомоги іншим особам? Таким чином, про застосування неустойки для забезпечення виконання зобов’язань адвоката із надання правової допомоги можна говорити на теоретичному рівні. Принаймні, у проаналізованій нами практиці такого не траплялось.

Зважаючи на те, що сторонам договору відповідно до принципів договірного права (ст. 627 ЦК України) надано можливість збільшити чи зменшити неустойку, можуть з’явитися підстави для зловживання сильною стороною. Проте проблема полягає у тому, що на практиці адвокати та адвокатські контори: а) ухиляються від укладення договору і здебільшого отримують передоплату; б) якщо укладають письмовий договір, то як сильна сторона проводять власний інтерес і не включають умови про відповідальність. Це не слугує посиленню правової охорони прав споживачів послуг з правової допомоги і особливо слабкої сторони. У зв’язку з цим актами цивільного законодавства встановлюються імперативи на користь певних сторін зобов’язань.

Виникає слушне запитання, чи слід посилювати цей вид забезпечення виконання зобов’язань у договорі з надання правової допомоги в разі, якщо він віднайде позитивне закріплення у підзаконному акті. З одного боку, як було доведено вище, неустойка на практиці для такого договору застосовується нечасто, а з іншого – вона має превентивне значення і до того ж, як правило, передбачається саме у спеціальних актах. Таким може бути майбутній Закон України «Про правову допомогу». Для цього слід також визначитися у теоретичній підставі. З огляду на це, заслуговує на увагу пропозиція щодо виділення імперативно законної та диспозитивно законної неустойки [183 , c. 14]. Оскільки перша, на відміну від другої, не може бути змінена волевиявленням сторін, то може включатися в вигляді категоричного імперативу у договір з надання правової допомоги. До того ж сфера застосування законної неустойки залежить від характеру та виду правової норми, у якій вона визначена [28 , с. 388]. При цьому із-за її імперативності застосовується безумовно, а також не може бути виключена волевиявленням сторін при укладенні договору чи її виключення є нікчемним і в цій частині не повинне враховуватися судом. Якщо домовленістю сторін в договорі відтворено норми позитивного права про законну неустойку, як справедливо вважає Д. О. Грішин [59 , с. 38], вона не змінює свого виду і залишається законною. Це прояв надання підвищених гарантій законодавцем слабкій стороні, якою ми вважаємо замовника чи клієнта за договором про надання правової допомоги, що наразі є виправданим. Відповідно, для того, щоб надати неустойці в договорах з надання правової допомоги легального імперативного характеру, її слід передбачити актами чинного законодавства, зокрема у майбутньому Законі України «Про правову допомогу». Зважаючи на практику, таке правило могло б бути викладене у такій редакції: «В разі порушення зобов’язань за договором про надання правової допомоги особа, яка порушила зобов’язання, сплачує неустойку в розмірі 50 відсотків отриманого за договором гонорару.

Договори про зменшення такої неустойки чи її виключення є нікчемними згідно ч.3 ст. 614 ЦК України.

Ми погоджуємося з тим, що неустойка у разі учинення цивільно-правового порушення та заявлення вимог про притягнення винної особи до відповідальності переростає у вид та міру цивільно-правової відповідальності. З цього приводу в правовій доктрині намітилося два підходи: 1) неустойка – наперед встановлена законом чи договором оцінка збитків, що можуть настати при порушенні зобов’язання, яка отримала назву оціночної теорії, що сформульована ще К. П. Побєдоносцевим [143 , с. 279] і підтримана М. Я. Пергамент [140 , с. 139 – 140], О. С. Іоффе [76 , с. 285 – 291]; 2) неустойка як штраф чи відплата несправного контрагента з метою стимулювання до реального виконання договору – штрафна теорія (В. К. Райхер [187, с. 175], А. В. Венедиктов [38 , с. 58] та інші). Перший підхід може застосовуватися до неустойки як виду забезпечення виконання зобов’язань, другий – до неустойки як наслідку порушення зобов’язань (ст. 611 ЦК України). Момент перетворення однієї у другу – момент звернення до суду з вимогою про притягнення винної особи до цивільно-правової відповідальності.

Право на неустойку за ст. 550 ЦК України виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання. Неустойка проявляється як: 1) спосіб забезпечення виконання зобов’язання; 2) як санкція норми права. При цьому слід враховувати, що кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання, зокрема внаслідок зміни позиції клієнта, через дієве каяття він отримав значно більший строк, ніж той, який йому був би гарантований в разі мовчазного відстоювання своїх прав. У таких випадках клієнт не може вимагати від нього передачі йому неустойки. Сплата (передача) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі. Сплата неустойки також не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання (ч. 2 ст. 552 ЦК України).

Разом з тим, заслуговує на увагу, що застосування в тексті договору про надання правової допомоги, поширеної на практиці вельми сумнівної та небезпечної клаузули «відповідальність сторін за договором визначається законом», свідчить про законну неустойку як таку, яка найбільше слугує охороні прав сторін за договором. Йдеться лише про те, щоб ця відсильна норма була реалізована, а для того дійсно передбачена в законі.

Порука у ЦК України зайняла друге місце після неустойки серед видів забезпечення виконання зобов’язань і відображає особисті відносини між учасниками відносин, що, власне, притаманне договору про надання правової допомоги. Стосовно договору що досліджується, то досить часто адвоката особі, яка потребує правової допомоги, рекомендують його колишні клієнти. Це сприяє взаємодовірі при наданні правової допомоги і такий вид забезпечення виконання зобов’язань допустимий, хоча на практиці трапляється нечасто . Лише у порядку експерименту та апробації цього розділу автор практикував поруку, але, скоріше за все, з наукового інтересу, ніж практичної потреби.

Порука набула кваліфікованого виду забезпечення належного виконання зобов’язання порівняно з її конструкцією у ЦК УРСР 1963 р., що пояснюється віднесенням її до фінансових послуг (п. 7 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг». Незважаючи на це І. О. Проценко, на наш погляд, справедливо виділив два види поруки: «…1) порука у її історично-звичаєвому розумінні – поручительство поручителя перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку; 2) порука як різновид фінансових послуг» [183 , с.19]. У першому тлумаченні поручитель поручається за виконання обов’язку боржником, в даному разі добре відомим йому адвокатом за його професіоналізм (ділову репутацію) та порядність. Відповідно, з огляду на конструкцію поруки, поручитель бере на себе його зобов’язання, що можливо лише тоді, коли поручителем є інший адвокат, чи особа, яка має право надавати правову допомогу. Йдеться про випадки, коли адвокат не може взяти додаткове навантаження і передає клієнта іншому адвокату. В іншому випадку порука своє значення втрачає.

Таким чином, гарантії забезпечення виконання зобов’язань адвокатами більше мають приватноправовий характер. Цивільно-правові види забезпечення виконання зобов’язань в силу специфіки договору про надання правової допомоги не завжди можуть забезпечити інтереси слабкої сторони – клієнта. В такому разі при визначенні в законодавстві правового становища окремих учасників правовідносин застосовуються інші правові засоби. Коли йдеться про забезпечення права на правову допомогу як комплексного права, ми можемо лише рекомендувати посилити імперативи чинного законодавства щодо забезпечення прав клієнтів на спеціальному рівні у майбутньому Законі України «Про правову допомогу» та Типовому договорі з надання правової допомоги.

Наведене підтверджується практикою. Так 16 травня 2014 року члени КДКА Київської області отримали заяву від М. про вчинення шахрайських дій адвокатом О. з вимогою притягти О. до відповідальності і повернути М. сплачений ним гонорар. Відповідно до вимог ст. 38, 39 ЗУ “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, було проведено перевірку й дослідження доводів і доказів скаржника і пояснень адвоката, а 11 вересня 2014 року було прийнято рішення про порушення дисциплінарної справи відносно адвоката. Так було встановлено, що між скаржником й адвокатом було укладено договір про надання правової допомоги у цивільній справі про стягнення боргу з М..

Під час розгляду цієї справи в суді першої інстанції адвокатом О. 04 жовтня 2014 року було подано клопотання до суду про розгляд справи за її відсутності, що призвело до ухвалення 04.10.2014 р. судом першої інстанції рішення не на користь відповідача (скаржника). Після судового засідання заявник намагався поспілкуватись з адвокатом у телефонному режимі, однак на його дзвінки захисник не відповідала й уникала особистої зустрічі з клієнтом. Пізніше, коли М. уже отримав рішення по справі, йому вдалося поговорити з О.. Адвокат не пішла в судове засідання тому, що була впевнена, що в судове засідання не з’явиться експерт», який був залучений до справи саме за рекомендацією адвоката.

За дослідження документів експертом був виставлений рахунок на суму 14 300 грн., який був оплачений заявником. Однак оскільки банк не надав первинні облікові бухгалтерські документи, то експерт не мав можливості зробити однозначний експертний висновок, а значить, такий висновок був не достатньо корисним для скаржника. Чи була в цьому випадку змова адвоката з експертом з метою «витягання» грошей із клієнта, можуть встановити лише правоохоронні органи. Ні адвокат, ні експерт грошей клієнту не повернули, але запевнили, що справу можна буде виграти в апеляційній інстанції. Суд апеляційної інстанції 11 лютого 2014 року за результатами розгляду апеляційної скарги М. змінив рішення суду першої інстанції лише в частині розподілу судових витрат. Касаційна скарга взагалі не була подана, бо адвокат вважала свої зобов’язання за угодою виконаними. 

При розгляді скарги в КДКА адвокат обґрунтувала свою неявку в судове засідання волевиявленням клієнта (вона як адвокат не могла діяти всупереч побажанням клієнта), що не корелюється із п. 3 ст. 6 Правил адвокатської етики, згідно з яким адвокат зобов’язаний не допускати у своїй професійній діяльності жодних компромісів (з метою догодити чи то суду, чи то клієнту), які впливали б на його незалежність. В його договорі (п.3.3.) про надання правової допомоги вказано, що правову позицію визначає адвокат самостійно, хоча й із урахуванням думки клієнта. У зв’язку з цими обставинами рішенням Дисциплінарної палати КДКА від 09 жовтня 2014 року й було встановлено, що бездіяльністю адвоката О. порушено (недотримано) Правил адвокатської етики й умови договору про надання правової допомоги й, відповідно, було вчинено дисциплінарний проступок, передбачений ч.5 ст. 34 Закону, а саме: неналежне виконання своїх професійних обов’язків. Відповідно до ст. 35 Закону, на адвоката Оснач С.А. було накладено дисциплінарне стягнення у виді позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю з наступним виключенням з Єдиного реєстру адвокатів України.

Рішення КДКА про позбавлення адвоката права на заняття адвокатською діяльністю в даному разі є обґрунтованим: було враховано ту обставину, що 29 вересня 2011 року адвокат О. вже притягувалася до дисциплінарної відповідальності за неналежне виконання своїх професійних обов’язків, що свідчить про системність вчинення адвокатом дисциплінарних проступків. Проте адвокат не була б адвокатом, якби не почала битву на всіх фронтах: позови проти КДКА Київської області почали з’являтися наче з рогу достатку у тому числі із порушенням предметної й територіальної підсудності, що виходить за межі предмету нашого розгляду.

Членів КДКА здивувало, що фактично адвокат у своїх позовах навіть не спростовує неналежне виконання своїх обов’язків, проте хоче анулювати рішення КДКА, оскільки закінчився річний строк притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності з дня вчинення дисциплінарного проступку, який полягав у фактичній бездіяльності адвоката – неучасті в судовому засіданні в суді першої інстанції та у неподанні касаційної скарги на рішення суду апеляційної інстанції. Тож можна стверджувати, що вчинення дисциплінарного проступку, тобто невиконання адвокатом свого обов’язку по захисту інтересів клієнта шляхом неподання касаційної скарги, відбулося після 11.02.2014 р.



Подібні випадки у взаєминах «адвокат – клієнт» справляють досить гнітюче враження. Як приклад можна згадати формулу доведення недобросовісності адвоката (юриста) й неналежно наданої ним правової допомоги, яка діє в Німеччині. Там все почалося із судового слухання в 2008 році, коли адвокат програв справу, не врахувавши чи то судовий прецедент, чи то певний нормативно-правовий акт, про який знали навіть студенти-юристи, бо він був описаний в усіх книгах з юриспруденції в Німеччині. Німці вийшли на чотирьохелементну формулу, у якій враховується: 1) наявність договору про надання правової допомоги; 2) порушення задекларованих у договорі зобов’язань; 3) вина, завдання шкоди ; 4) причинний зв’язок. Основними ж зобов’язаннями адвоката є повне і всебічне з’ясування ним обставин справи, здійснення їх перевірки й оцінки, дотримання конфіденційності, виконання обов’язку інформувати про всі витрати й про можливість отримати іншу (альтернативну) юридичну допомогу і способи захисту та інші додаткові умови. Якщо запровадити в Україні підтвердження вчинення адвокатом інформування про хід справи, критерії повноти з’ясування фактів, то, можна було б підвищити рівень їх відповідальності перед клієнтами за якість надання правової допомоги.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка