Міністерство освіти І науки україни запорізький національний університет



Сторінка3/12
Дата конвертації05.03.2017
Розмір2.82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
1.2. Договірна відповідальність сторін за порушення зобов’язань
Для того, щоб встановити особливість цивільно-правової відповідальності адвокатів як представників своїх клієнтів на основі договорів про надання правової допомоги, слід насамперед визначитися у теоретичних конструкціях цивільно-правової відповідальності. Цим досягається дві мети: підвищення загального рівня підготовки дослідника в теорії делікту та вміння застосувати вибрані теоретичні конструкції на практиці до конкретного порушення, в даному разі – зобов’язань із надання правової допомоги. Насамперед слід встановити висхідну конструкцію, яка могла б стати опорною у подальшому дослідженні підстав для притягнення адвоката до відповідальності за порушення зобов’язань при наданні правової допомоги та специфіки її прояву.

Такою може бути сформована концепція людиноцентризму [103 , с. 7] та на її основі доктринальна традиція людиноцентричного спрямування держави та правового регулювання, яка проявляється у тому, що всі органи держави повинні забезпечувати такі стандарти цивілізованих взаємовідносин держави і людини, за яких людина є в центрі турботи держави і, відповідно, правового регулювання [95 , с. 5]. У такому контексті видається доцільним посилення правової охорони суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів особи, де правова допомога, в тому числі при поновленні правового становища людини займає чільне місце. Принаймні, в ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що адвокатура України є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Поняття та особливість цивільно-правової відповідальності як різновиду відповідальності взагалі є доволі дискусійним протягом тривалого часу. Про це свідчать дисертації на здобуття ступеня доктора юридичних наук (І. С. Канзафарова [81] та Т. С. Ківалова [85] наразі О.О. Отраднова [135] та В.Д. Примак [148, 149 ]) та низка дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Проте більшість правників розглядає її в руслі охоронних зобов’язань як таких, які виникають у момент: 1) скоєння правопорушення; 2) притягнення особи до відповідальності; 3) винесення рішення (вироку) суду про визнання факту правопорушення та скоєння його певною особою [31, с. 3]. Зокрема, С. С. Алексєєв популяризував напрям, за яким юридична відповідальність є правовим явищем, яке існує та реалізується в рамках особливих охоронних правовідносин, але виникає лише на певній стадії їх розвитку [4 , с. 277].

Cкладним є питання щодо виникнення юридичної відповідальності та визначення цієї особливої стадії розвитку правовідносин взагалі та договірних правовідносин зокрема. Очевидно, що однозначно воно не може бути вирішене: в одних випадках правопорушення виникає в результаті порушення абсолютних прав і починається з моменту завдання збитку чи шкоди (п. 3 ч.2 ст. 11 ЦК України), а в інших, зокрема договірних – продовження іншого зобов’язального правовідношення. Можна погодитися з тим, що у другому випадку регулятивні відносини трансформуються в охоронні моментом вчинення правопорушення [270 , с.33], а охоронні реалізуються у відповідальність моментом заявлення вимог про притягнення до відповідальності. Проте, як слушно зауважує І. С. Канзафарова, розбіжність полягає у тому, що « …обов’язок відшкодувати шкоду (збитки), сплатити неустойку сам собою є санкцією і може здійснюватися без втручання державних органів, тобто добровільно, тоді як для застосування інших санкцій необхідно рішення державного органу і, залежно від характеру санкції, діяльність державного апарату по реалізації цього рішення» [82 , с. 242].

Йдеться також про вузьке розуміння відповідальності – лише за учинені правопорушення та осудом правопорушника [5, с.194], чи ширшого її тлумачення, яке охоплює собою «...также применение правовостановительных санкций за невиновное, объективно-противоправное поведение» [199, с. 4]. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 230 ЦК України в разі визнання правочину недійсним як такого, що вчинено під впливом обману, сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати іншій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину. Вказані санкції мають ознаки відповідальності: правопорушення, що виникли внаслідок обману сторони правочину, є деліктом для потерпілої сторони, виникають правові наслідки у втраті матеріальних цінностей чи моральних (психологічних) втрат, існує причинний зв’язок між неправомірною дією та її наслідками, а сторона, що обманула – діяла з прямим умислом. Зокрема, якщо адвокат береться за надання правової допомоги у справі, у якій його рівень кваліфікації є досить слабкий, і потім її програє, то він при укладенні договору з надання правової допомоги обманював клієнта. Йдеться про наслідки недійсного правочину та, зокрема, ст. 230 ЦК України, за якої передбачено подвійне повернення отриманого стороною, яка учиняла правочин і обманювала іншу його сторону. Інша справа, як доказати неналежну кваліфікацію адвоката?

Ми повинні виходити із твердого постулату: оплатна діяльність з охорони прав людини не повинна бути полігоном для набуття фахових знань, нею повинні займатися лише підготовлені правозахисники. Тут справа у кваліфікаційних вимогах до адвоката і роботі кваліфікаційних інституцій. Очевидно, що вчорашній випускник ВНЗ, не маючи досвіду, не може претендувати на таку посаду. Не дарма введено посаду помічника адвоката, на якій майбутній адвокат під наглядом досвідченого наставника має змогу набути професійності.

Багато дослідників солідаризувалися з О.С. Іоффе, який вважав, що цивільно-правова відповідальність є санкцією за правопорушення, яка проявляється для порушника у вигляді певних негативних наслідків з позбавлення суб’єктивних цивільних прав або покладення нових додаткових цивільно-правових обов’язків [75, с. 97]. Інші вважають, що нею є врегульований правом обов’язок дати відповідь за власні дії [216, с. 9 – 11], чи лише обов’язок відшкодувати шкоду та сплатити неустойку [51 , с. 269] (вузьке тлумачення), чи «... заснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушенням або замість нього) суб’єктивно відносний обов’язок правопорушника (заподіювача)» [82 , с. 505; 83 , с. 243].

В кожній із зазначених позицій є певне раціональне зерно, слабкі та сильні прояви. Вони характеризують різні прояви цивільно-правової відповідальності. Але не слід відповідальність як стан порушника, що співпереживає за вчинене ним, зазнає негативних наслідків, впевнений у недопустимості надалі чинити правопорушення, зводити до форми відповідальності – відшкодування шкоди чи сплати неустойки, чи, як зазначено у ст. 613 ЦК України, штрафної неустойки. Очевидно, якщо суд ухвалить рішення про визнання правочину недійсним за ст. 230 ЦК України і застосує наслідки як санкцію норми права, то вона за своїм впливом та характером мало чим відрізняється від відповідальності, хоча й реалізується поза рамками охоронних зобов’язань.

Досить плідним видається розуміння цивільно-правової відповідальності як будь-яких примусових заходів впливу на правопорушника, які застосовуються юрисдикційними органами [31, с. 83]. Такий підхід надає змогу тлумачити юридичну відповідальність широко і включати до неї всі примусові заходи впливу на боржника, щоб змусити його належно виконати зобов’язання. Відповідно, добровільне виконання обов’язку лише з самого факту порушення зобов’язання, наприклад, відшкодування заподіяного збитку, сплата штрафу, за таких підстав не вважається юридичною відповідальністю. Але за своїми наслідками немає сумніву щодо їх юридичної природи – санкції. Звідси, за С. М. Братусем, якщо сам факт державного примусу до належного виконання обов’язку кредитора є конститутивною ознакою також і цивільно-правової відповідальності [31, с.43], то цивільно-правова відповідальність настає не лише в разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язання але й у інших випадках, зокрема недосягнення результату, який передбачався договором.

З часом у доктрині цивільного права виділилось три елементи цивільно-правової відповідальності: державний примус, суспільне засудження протиправної поведінки правопорушника та обов’язок понесення негативних наслідків правопорушення [78 , с. 315 – 317]. Йдеться про те, що відповідальність як примусове вторгнення до сфери майнових чи особистих інтересів відповідача повинна виходити лише від держави і реалізовуватися під контролем та від імені держави визначеними на те виконавчими органами, засновуватися на визнанні позитивним правом учиненого особою порушення таким. Відповідно, нормами права є підстава за ч. 2 ст. 19 Конституції України винести і реалізувати відповідне правосудне рішення державними органами та їх посадовими особами. Покараний повинен відчути негативні наслідки притягнення його до відповідальності як запоруки того, що у подальшому він буде утримуватися не тільки від скоєння подібних правопорушень, а й інших (превентивна функція права). Цим досягається не лише покарання порушника, а і його перевиховання.

Висловлено спрощене розуміння цивільно-правової відповідальності як всякого застосування санкцій. Проте, на наш погляд, юрисдикційна форма реалізації цивільної відповідальності є підвищеною гарантією реалізації права потерпілого кредитора. Лише за нею суд виносить правосудне рішення про притягнення до відповідальності, яке підлягає реалізації державною виконавчою службою. Але така форма захисту порушених цивільних прав та законних інтересів призводить до необхідності робити додаткові витрати: сплату судового мита, оплату послуг консультанта, оплату інформаційного обслуговування, адвоката тощо. Цивільно-правова відповідальність передбачає компенсації втрат кредитора, і тому вона не може бути реалізована поза рамками юрисдикційної форми і без втручання юрисдикційних органів. Лише за такої умови вона може бути гарантована державою і виконана її виконавчою службою у порядку виконавчого провадження. Інша справа, що рішення суду про притягнення до цивільної відповідальності не завжди означає реалізацію відповідальності, зокрема, через неможливість виконання судового рішення за тих чи інших причин (відсутність у боржника майна).

Слід мати на увазі, що відповідальність розглядається й як врегульований правом обов’язок особи усвідомлювати свої дії [216 , с. 8, 11]. Проте такий підхід не досить вдалий через те, що за нього до цивільно-правової відповідальності правопорушник притягується і у тому разі, коли він усвідомлює наслідки свого правопорушення і проявляє дієве розкаяння (виконує акцесорне зобов’язання, що з’явилося внаслідок порушення), і тоді, коли він цього не робить. Якщо йти цим шляхом, то ми відкриємо дорогу до того, що порушник буде порушувати свої обов’язки і системно відкуплятися від потерпілого та ще й глузувати чи знущатися над ним, що має місце останнім часом.

Чинне цивільне законодавство пов’язує притягнення до цивільно-правової відповідальності з порушенням зобов’язання чи його невиконанням, чи неналежним виконанням (ст. 610 ЦК України) та з певними наслідками такого порушення, що передбачено ст. 611 ЦК України. Інші примуси до належного виконання зобов’язань, у тому числі й види забезпечення виконання зобов’язань, мають самостійне правове регулювання та правове значення і не можуть належати до цивільно-правової відповідальності. Деякі принципові положення, як справедливо зауважила Т. В. Боднар, містяться у ГК України: учасники господарських правовідносин відповідають через застосування до порушників санкцій, які є правовим засобом відповідальності у сфері господарювання і являють собою заходи впливу на правопорушників, в результаті застосування несприятливих економічних та/або правових наслідків [23 , с. 124].

Досить цікавим є конструкція переростання акцесорного зобов’язання, яке виникає внаслідок порушення договірного зобов’язання у цивільно-правову відповідальність як примус до порушника, який застосований судом [262 , с.28 ]. Дійсно, при порушення договірного зобов’язання виникає додаткове зобов’язання, яке може бути виконане порушником добровільно, а у разі відмови примусово за рішенням суду. Тоді таке акцесорне зобов’язання не тільки переростає у нову якість, а саме санкцію норми права як прояв договірної відповідальності, але в обов’язки процесуального характеру та покладення на порушника інших негативних наслідків розгляду справи: повернення позивачу витрат на мито за подачу позову, витрати на ведення процесу, можливі втрати від накладення арешту на майно відповідача.

В доктрині цивільного права проглядається кілька підходів до розуміння сутності цивільно-правової відповідальності: санкції, покарання, перетерпівання, реакції на правопорушення [115, с. 130]. Одні визначають відповідальність як застосування (реалізацію) санкції, інші – як виконання обов’язку на підставі державного чи прирівняного до нього примусу, ще інші – як правовідносини між правопорушником та державою в особі її компетентного органу. Про відповідальність ми можемо говорити тоді, коли вона може бути реалізована відповідним державним органом із виконання покладених законом та визначених відповідно до нього уповноваженим державним органом покарань. У тому разі, коли під тиском видів забезпечення виконання зобов’язань, загрозою застосування публічних заходів, наприклад, виключення із колегії адвокатів чи позбавлення ліцензії, сторона виконує свої зобов’язання, йдеться про їх виконання, а не про притягнення до відповідальності.

З огляду на це, ми солідаризуємося із тими вченими, які вирізняють засоби відповідальності та способи захисту цивільних прав [3 , с. 163; 12, с. 176; 214 , с. 3], що, власне, надає змогу відділити одне від одного та слугує збереженню чіткості категорій науки цивільного права та правозастосування. Так, поновлення становища, що існувало до порушення права чи присудження виконання обов’язку в натурі – належить до способів захисту цивільних прав, але не є видами цивільно-правової відповідальності. Наприклад, якщо адвокат взявся особисто вести справу та захищати інтереси клієнта у суді, але потім це передоручає своєму помічникові без узгодження із клієнтом, то: з одного боку можна вимагати виконання ним свого обов’язку в натурі особисто, а із іншого – засада розумності виправдовує виконання технічних обов’язків адвоката його помічником навіть попри те, що особисті зобов’язання не можуть бути передані іншим без згоди на те кредитора при виконанні договірних зобов’язань професійного характеру допустимі заміни. Так як бути, якщо адвокат хворий, а призначено певні процесуальні дії, які вимагають його присутності? Лише, якщо клієнт у результаті такої заміни поніс певні збитки, то вони повинні відшкодовуватися за правилами представництва.

Тут, на наш погляд, повинен діяти інститут вимушеного професійного представництва однієї особи іншою. ЦК України встановив лише інститут комерційного представництва (ст. 243 ЦК України), який не може за формальними ознаками бути застосований до заміни одного адвоката на іншого. З метою усунення цієї лакуни та вирішення проблемних ситуацій в інших подібних випадках участі у відносинах лише фахівця (повіреного у справах інтелектуальної власності, аудитора, експерта) доцільно запровадити інститут професійного представництва. За такий крок свідчить введення до ст. 243 ЦК України комерційного представництва. Ми розуміємо, що це данина підприємництву, але таке представництво є різновидом більш широкого представництва, а саме професійного. Воно повинне бути закріплене у вказаній статті, а комерційне представництво стати лише його різновидом. Цим розширяється сфера застосування професійного представництва.

Вирізнення засобів відповідальності та способів захисту цивільних прав надало змогу відділити одне від одного. Так, поновлення становища, що існувало до порушення права чи присудження виконання обов’язку в натурі – належить до способів захисту цивільних прав і не є видами цивільно-правової відповідальності. Якщо адвокат взявся особисто вести справу та захищати інтереси клієнта у суді, але потім це передоручає своєму помічникові без узгодження із клієнтом, то можна вимагати виконання ним свого обов’язку в натурі особисто. Особисті зобов’язання навіть договірного характеру не можуть бути передані іншим без згоди на те кредитора. Але як бути, якщо адвокат хворий, а призначено певні процесуальні дії, які вимагають його присутності? Крім того, якщо клієнт у результаті такої заміни поніс певні збитки, то вони повинні відшкодовуватися за правилами представництва.

Видається, що при проведенні технічних засідань суду адвоката може представляти його помічник. ЦК України встановив лише інститут комерційного представництва (ст. 243 ЦК України), який не може за формальними ознаками бути застосований до заміни одного адвоката на іншого. Тож пропонуємо змінити акценти і запровадити інститут професійного представництва. Такий крок розвитку ст. 243 ЦК України є доцільним та обґрунтованим і має бути закріплене у цій логічній послідовності: спочатку професійне представництво, а потім його різновиди. Цим розширяється сфера застосування професійного представництва. З огляду на зазначене ст. 243 ЦК України слід викласти у редакції: «Стаття 243 Професійне представництво»

1. Професійним представником є особа, яка відповідно до її правового становища і перебування на визначені законом посаді чи у силу професійного обов’язку постійно та самостійно є представником при здійсненні цивільних прав та виконанні цивільних обов’язків та захисті порушених прав і охоронюваних законом інтересів.

2. Повноваження професійного представника підтверджується посадовим чи службовим посвідченням, витягами із відповідних реєстрів, копією письмового договору між професійним представником та його клієнтом – особою, які він представляє та/або довіреністю.

3. Професійне представництво одночасно кількох клієнтів допускається якщо нема конфлікту їх прав і охоронюваних інтересів за згодою цих клієнтів та у інших випадках і порядку, що передбачені законом.

4. Комерційне представництво, як різновид професійного представництва, та його особливості встановлюються законом та посадовими інструкціями таких представників.

5. Особливості представництва адвокатів та інших захисників визначається законом та/або договором на надання правової допомоги»

Таке представництво повинне бути гарантованим, зокрема охоронними нормами, у тому числі, про цивільну відповідальність неналежного представника.

Для того, щоб стверджувати про цивільно-правову відповідальність як про правове явище, ми повинні виділити його ознаки. При цьому скористаємося напрацюваннями інших визнаних фахівців. Так, спираючись на загальноприйняті підходи [28 , с. 609 – 612], Т. В. Боднар виділила такі ознаки: «...майновий характер відповідальності (відшкодування збитків; матеріальне відшкодування моральної шкоди; сплата штрафних санкцій – неустойки, штрафу, пені (курсив наш – М. К.); це відповідальність однієї сторони договору (правопорушника) перед іншою – (потерпілим); відповідність розміру відповідальності розміру заподіяних збитків; застосування рівних за обсягом заходів відповідальності до різних учасників майнового обороту за однотипні правопорушення» [23, с. 125].

В основному юридична відповідальність проявляється у примусовому позбавленні порушника належних йому цінностей матеріального чи особового характеру. Здебільшого при дослідженнях акцент робиться на суб’єктивному розумінні поняття та змісті юридичної відповідальності. Це проводиться в працях науковців, що представляють окремі галузі правничої науки. Найбільш відомою є концепція вини з винятками, яскравими представниками якої були Г.К. Матвєєв [119 ], М. В.  Гордон [46 ], О. С.  Іоффе [74 ] , В. Т.  Смирнов [205 ] і відповідно до якої цивільно-правова відповідальність настає, як правило, за наявності вини, але у визначених законом випадках може настати й без вини (відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки).

Певний теоретичний інтерес для нас представляють вказані розроблені концепції: О. О. Красавчиковим [99, с. 258 – 259] – двох начал цивільно-правової відповідальності (факту правопорушення та вини), представниками якої були Б. С.  Антимонов [10, с. 224], К. А. Флейшиць [227 , с. 58]; «об’єктивних моментів» – С. С. Алєксєєв) [ 7 ], «нормативна концепція» – Г. К.  Матвєєва [199 ], матеріальної відповідальності – В. К. Мамутов, В. В. Овсієнко, В. Я. Юдін [118 , с. 26], «принципу відповідальності без вини» – Л. М. Шор [263 , с. 50 – 51]. Досить ґрунтовно загальнотеоретичні підходи до конструкції цивільно-правової відповідальності та її призначення і механізму через категорію «свобода волі6 особистості» здійснила О. Л.  Жуковська [68, с. 4 – 24]. Особливої уваги заслуговують найближчі нам за часом проведення та отриманими результатами фундаментальні праці у сфері цивільно-правової відповідальності І. С. Канзафарової та Т. В. Ківалової, О.О. Отраднової, В.Д. Примака та інших про що свідчить колективна монографія у трьох книгах з проблем правової відповідальності .

Зокрема, І.С. Канзафарова визначила цивільно-правову відповідальність «...як обумовлену особливостями предмета і методу цивільно-правового регулювання систему цивільно-правових засобів, за допомогою яких, з одного боку, забезпечується і гарантується захист цивільних прав та інтересів суб’єктів цивільного права, з іншого – здійснюється штрафний і виховний вплив на правопорушників» [81, с. 4]. Також заслуговує на увагу висновок про системність цивільно-правової відповідальності, елементами якої є норми цивільного права щодо встановлення правил з підстав та притягнення до неї, принципи цивільно-правової відповідальності, індивідуально-правові акти автономного характеру як персоніфікатори регулювання суспільних відносин (договори, статути юридичних осіб тощо), цивільні правопорушення як підстави виникнення охоронних правовідносин, нарешті, самі охоронні правовідносини. Не менш плідним та конструктивним є пропозиція про розмежування поняття «цивільно-правова відповідальність» та «відповідальність за цивільним законодавством» із її поділом на відповідальність перед державою та відповідальність перед потерпілим [81, с. 4] . Остання надає можливість встановитись в юридичній природі та механізмі усунення адвоката від справи та застосування до нього інших санкцій, які унеможливлюють здійснення ним діяльності з надання правової допомоги .

Щодо різновиду цивільно-правової відповідальності досі ведуться дискусії. На загальному рівні юридична відповідальність розглядається як вид соціальної відповідальності (явище, що існує при нормальному функціонуванні правовідношення і не пов’язане з порушенням чиїхось прав чи обов’язок діяти правомірно та відповідально). Інший – ретроспективний підхід є традиційним і виходить з того, що юридична відповідальність – наслідок правопорушення, що проявляється у покаранні за допущене у минулому правопорушення відповідальності як правового явища – з’ясування суті юридичної відповідальності з позиції правопорушника .

Проте мало хто переймався юридичною відповідальністю з погляду інтересів потерпілого та єдності матеріальної та процесуальної підстав притягнення до неї. Хоча, зважаючи на ст. 3 Конституції України, для цього вагомих підстав більш ніж досить. Якщо охороняються права та охоронювані законом інтереси людини, то слід встановитися, яке місце у механізму їх захисту займає реалізація цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність – атрибут юрисдикційної, а саме судової форми захисту. Такий напрямок останнім часом відстоює Р.Б. Шишка який встановив, що цивільно-правова договірна відповідальність – є переростанням акцесорного зобов’язання, яке виникло внаслідок порушення зобов’язань за договором у примус, що визначається судом і реалізується державною виконавчою службою України [261, с. 458; 260, с.60; 262, с. 27 ]. Він узгоджується із ст. 124 Конституції України за якою до правової відповідальності може притягнути лише суд, а виконати її – Державна виконавча служба.

З огляду на останнє, ми виходимо з того, що цивільно-правова відповідальність – застосування до правопорушника передбачених нормою права (закону чи договору) заходів державного примусу з метою відновлення чи виправлення правового (майнового) становища потерпілого. Інша її мета не лише забезпечення чи гарантування цивільного зобов’язання [81 , с.4 – 5], але і встановлення правової превенції проти можливості порушення прав у подальшому, наприклад, у приватній сфері, де притягнення до відповідальності здійснюється у судовому порядку. Якщо потерпіла особа не заявляє такої вимоги, то про притягнення до відповідальності мови бути не може. В такому разі можна солідаризуватися із Р.Б. Шишкою, що це матеріально-процесуальний інститут: норми матеріального забезпечують підстави, а процесуального порядок притягнення до такої відповідальності та її реалізацію.

Цивільно-правова відповідальність проявляється у виникненні певного майнового обов’язку деліктного зобов’язання чи акцесорного зобов’язання (при порушенні договору) правопорушника чи особи, що відповідає за його дії перед потерпілим. Звідси цивільно-правова відповідальність – засіб правового впливу на особу, яка вчинила цивільне правопорушення. Це покладання на правопорушника передбачених правовою нормою несприятливих наслідків. Звідси цивільно-правова відповідальність завжди є засобом впливу на правопорушника [53 , с. 413]. Не дарма більшість правників солідаризуються, що вона, з одного боку, проявляється в негативних наслідках та додатковому обтяженні порушника, а з іншого – у еквівалентному відшкодуванні завданих потерпілому збитків чи шкоди.

Як зазначав проф. Ю. Г. Басін, відповідальність за порушення заснованого на законі обов’язку – необхідна ланка будь-якої правової системи, будь-якого правопорядку. З дня свого виникнення право встановило необхідність покладання на порушника покарання чи іншого негативного тягаря на захист інтересів особи, що постраждала від порушення [11, с. 192]. Відповідно це стосується професійної діяльності та договору. Не може бути договору, в якому відсутні гарантії належного виконання його сторонами взятих на себе зобов’язань. Всякі спроби звільнити сторону від відповідальності, на наш погляд, перетворюють договір у кабальний і ведуть його до нікчемності (ч.3 ст. 614 ЦК України).

Особливе місце в системі порушень договірних зобов’язань посідає відповідальність професіоналів за результати та наслідки своєї діяльності. З огляду на зазначене варто звернути увагу на роботу С.В. Хімченко, яка до основних ознак цивільно-правової відповідальності нотаріуса віднесла те, що вона: а) може наставати за порушення майнових і особистих немайнових прав інших осіб; б) передбачає стягнення із нотаріуса грошової суми за вчинення дій, що порушують законодавство та спричинили збитку; в) настає незалежно від інших видів відповідальності нотаріуса; г) виникає за наявності вини нотаріуса [233 , с.4]

Сутність цивільно-правової відповідальності у тому, що вона захищає майнові інтереси потерпілої особи шляхом відповідної майнової компенсації за порушене зобов’язання та втрати від цього порушення. Традиційно під цивільно-правовою відповідальністю розуміється покладання на особу, що є відповідальною за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання (чи іншого, що охороняється цивільним правом), несприятливих майнових санкцій, передбачених правовими нормами. Такий підхід до цивільно-правової відповідальності застосовував, як ми вже зазначали, й О. А. Пушкін [53 , с. 413]. Лише у таких випадках слід доповнювати і наголошувати, що не просто покладання такого обов’язку, а його покладання судом.

В доктрині цивільного права проглядаються кілька підходів до розуміння сутності цивільно-правової відповідальності: санкції, покарання, перетерпівання. Наприклад, під юридичною відповідальністю розуміють будь-які застосовувані юрисдикційними органами примусові засоби впливу на правопорушника [31, с. 83]. Такий підхід надає змогу сприймати юридичну відповідальність широко і включати до неї всі примусові засоби впливу на боржника зі спонукання до належного виконання його юридичного обов’язку. Добровільне виконання акцесорного обов’язку з факту порушення зобов’язання, наприклад, добровільне відшкодування заподіяного збитку, сплата штрафу, за таких підстав не вважається юридичною відповідальністю. Як вважав С. М. Братусь, факт державного примусу до належного виконання обов’язку кредитора є конститутивною ознакою цивільно-правової відповідальності [31 , с. 43].

Слушно Є. О. Суханов виходив з того, що юридична відповідальність є однією з форм державного примусу, який полягає у стягненні судом із правопорушника на користь потерпілого майнових санкцій як невигідних майнових наслідків його неправомірної поведінки спрямованих на поновлення порушеної майнової сфери потерпілого [55 , с. 431]. Більш предметно її визначила І. С. Канзафарова [83 , с. 4] та уточнив Р.Б. Шишка. В принципі, за винятком деяких термінологічних неточностей, з таким визначенням можна погодитись як із висхідним.

Ми виходимо з того, що для розвитку цивільного обороту необхідно, щоб його учасники виконували свої обов’язки належним чином. При порушенні цих обов’язків заподіюється шкода, насамперед кредитору, і порушується механізм цивільного обороту, від чого страждає все суспільство . З метою усунення наслідків невиконання чи неналежного виконання зобов’язань існує цивільно-правова відповідальність. На підставі наведеного вважаємо, що цивільно-правова відповідальність – передбачений законом чи договором та забезпечений силою державного примусу , що встановлений судом, обов’язок порушника зобов’язання зазнавати встановлені законом чи договором негативні наслідки за допущене порушення з метою відновлення чи компенсації порушеного права у вигляді додаткового покладання на правопорушника майнових обов’язків чи позбавлення його суб’єктивного права. Вона є проявом концепції генерального делікту, але має кілька рівнів: загальний, що відображений в загальних положеннях про зобов’язання (ст. 610 ЦК України), типологічний, загальний для договорів певного типу, спеціальний, що уточнює особливість відповідальності за окремим видом договірних зобов’язань.

Стосовно договірної відповідальності є певні особливості, які є наслідком порушення принципу pacta sund servanta і визначені в чинному законодавстві. Тут слід зважати, що порушення призводить до виникнення акцесорного зобов’язання, а невиконання останнього уже є підставою притягнення до відповідальності. Проте договір про надання правової допомоги є в частині формування його умов договором укладається як договір про приєднання, де адвокат, як сильна сторона, має можливість їх так, що практично він має змогу відповідальності уникати. До того завдаток та передоплата його роботи без формалізації цих платежів, як і витрат адвоката, практично роблять його недосяжним для притягнення до неї. Чи не тому справи про притягнення адвокатів до відповідальності поодинокі?

Це не свідчить про недоторканість адвокатів та неможливість притягнути їх до цивільно-правової відповідальності. Вони, як сторони договорів про надання правової допомоги, не повинні мати імунітету від цивільно-правової відповідальності в разі порушення своїх зобов’язань за договором. Такі підходи відповідають загальним положення про рівність учасників цивільних правовідносин, про цивільно-правові договори та законодавству про захист прав споживачів.

З огляду на це, заслуговує на увагу, як вважає О.В. Церковна, «... підстави звільнення від відповідальності і підстави виключення відповідальності можливо розмежувати лише в договірних зобов’язаннях» [235, с. 4], та запропонувала підстави звільнення від відповідальності в договірних зобов’язаннях йменувати абсолютним звільненням, а в деліктних – відносним звільненням від цивільної відповідальності [235 , с. 5] . Ми не можемо з цим категорично погодитися через те, що: абсолютність – виключна категорія для цивільного права, яка є антиподом його диспозитивності, а також позбавляє цивільно-правове регулювання тієї еластичності, завдяки якій воно регулює широкий спектр суспільних відносин; деліктні відносини – наслідок порушення абсолютних прав, а договірна відповідальність – наслідок порушення відносних прав; звільнення від відповідальності в договірному праві пов’язується лише з виною потерпілого як протиставлення презумпції вини деліквента; така конструкція нам видається штучною та позбавленою теоретичної цінності та практичного значення – надає додаткові аргументи для юридичної казуїстики та підстав ухилення від цивільно-правової відповідальності.

Попри критичність можна виділити те, що до підстав звільнення від цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду, очевидно збиток, вона віднесла казус (випадок), необхідну оборону, крайню необхідність, непереборну силу та умисел потерпілого [235 , с. 5].

Досить цікавою нам видається теза про упередженість суду, з чим адвокати стали стикатися все частіше і наразі це обговорюється широко громадськістю. Попри очевидну виграшну позицію суд на основі застосування правила про розсуд суду виносить рішення, яке суперечить обставинам справи, засадам та принципам справедливості. Наразі через вади юридичного процесу та судове свавілля про такі випадки можна стверджувати лише на постановочному рівні.

Єдиною, як ми вбачаємо, достатньо чіткою підставою для звільнення від відповідальності адвоката при упередженості суду є рішення європейського суду щодо справедливості рішення, якого й добивався адвокат. Для цього слід визначитися у правовому становищі адвоката як професіонала та сторони договору про надання правової допомоги та, що досить важливо, провести це у самих договорах з надання правової допомоги. Лише таким чином можна забезпечити дієвість цього елемента механізму правового регулювання договірних відносин і забезпечити можливість притягнення до відповідальності порушника договірного зобов’язання.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка