Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет імені олеся гончара кафедра східноєвропейської істоії питання аграрної історії україни та росії матеріали десятих наукових читань



Сторінка1/9
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.81 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
КАФЕДРА СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІСТОІЇ
ПИТАННЯ АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ
Матеріали десятих наукових читань,

присвячених пам’яті Д. П. Пойди

Дніпропетровськ

2014
УДК 94(477+470)-058.232.6 «18/19»

ББК 63.3 (4 УКР)

П 35

Друкується за рішенням вченої ради історичного факультету Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара



(протокол № 4 від 4 грудня 2014 р.)
Редакційна колегія:
д-р іст. наук, проф. В. В. Іваненко (відп. редактор), д-р іст. наук, доц. Д. В. Архірейський (відп. секретар), канд. іст. наук, доц. В. П. Бурмага, д-р іст. наук, проф. Г. Г. Кривчик, д-р іст. наук, проф. О. В. Михайлюк, д-р іст. наук, проф. О. Ф. Нікілєв, д-р іст. наук, проф. Ю. П. Присяжнюк, д-р іст. наук, проф. С. І. Світленко.

Рецензенти:

д-р іст. наук, проф. Ф. Г. Турченко,

д-р іст. наук, проф. В. К. Якунін
П 35 Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали десятих наукових читань, присвячених пам’яті Д. П. Пойди: зб. наук. пр. / редкол.: В. В. Іваненко (відп. ред.) та ін. – Д.: «Сандарт-Сервіс», 2014. – 146 с.
У збірнику вміщено матеріали десятих наукових читань з аграрної історії України та Росії, присвячених пам'яті відомого українського історика-аграрника, заслуженого працівника вищої школи України, доктора історичних наук, професора Дмитра Павловича Пойди, які традиційно проводяться на історичному факультеті Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Призначений для наукових працівників, фахівців з історії України та Росії, викладачів, аспірантів, студентів.



Матеріали збірника подаються в авторській редакції.

Зміст наукових праць не завжди співпадає з точкою зору редакційної колегії.

Збірник видано за фінансового сприяння авторів


© Колектив авторів, 2014

© Дніпропетровський національний

університет імені Олеся Гончара, 2014



СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Непрості, багато в чому буремні й навіть драматичні часи переживає нині Україна, намагаючись, з одного боку, віднайти ефективні інструменти якнайшвидшого подолання руйнівних наслідків бездарного правління олігархічно-кланового режиму В. Януковича й породженої ним глибокої соціально-економічної і політичної кризи, а з іншого – зупинити абсолютно безглуздий збройний конфлікт на сході країни, спровокований зовнішньою агресією Росії. При цьому вище політичне керівництво сусідньої держави цинічно маніпулює нашим спільним минулим, прагнучи саме «історичною мотивацією» довести свої відверто експансіоністські, загарбницькі наміри щодо південно-східної України.

Тож ми, професійні історики, маємо бути сьогодні, як ніколи, пильними, чесними, об’єктивними, щоб не дати щонайменших «приводів-аргументів» очільнику Кремля в його виразно імперських амбіціях й не збочити таким чином в болото сепаратизму та антиукраїнської риторики.

Сучасна українська історична наука, попри твердження скептиків про її нібито триваючу «кризу», зберігає, на наш погляд, неабиякий творчий потенціал і має серйозні здобутки в переосмисленні багатьох віх нашої минувшини з позицій новітніх методологічних підходів та принципів, особливо її складних, суперечливих, а то й фальсифікованих сторінок (в тому числі щодо інтерпретації українсько-російських взаємин на різних етапах історії), реалізації масштабних загальнодержавних проектів та програм на кшталт «Реабілітовані історією» (більше 50 томів), «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні» (18 томів) та ін. За роки незалежності в регіонах сформувалися і вагомо заявили про себе нові дослідницькі центри з вивчення широкого спектру концептуально й тематично свіжих проблем вітчизняної історії. Водночас нові імпульси отримали наукові школи, започатковані ще в середині минулого століття, й з-поміж них – дніпропетровська школа істориків-аграрників, заснована на історичному факультеті Дніпропетровського університету доктором історичних наук, професором, заслуженим працівником вищої школи України Дмитром Павловичем Пойдою (1908–1992).

На пошану відомого українського вченого починаючи з 1993 р. регулярно проводяться наукові читання з аграрної історії України та Росії. Ініціатором їх і незмінним організатором є кафедра східноєвропейської історії (в різні часи – історії народів СРСР, історії СРСР та УРСР, російської історії), якою понад чверть століття керував Дмитро Павлович, демонструючи високий науково-педагогічний професіоналізм, життєву мудрість, людську порядність й щедро передаючи свій багатий досвід не одному поколінню молодих істориків. З ним завжди було легко і комфортно спілкуватися, відчувати потужний патріотичний заряд, отриманий з юних літ в рідному селі Бородаївські Хутори на Дніпропетровщині, а потім всемірно закріплений в наступні десятиліття його непростої, опаленої війною біографії. Безперечно, інтелектуальний та життєвий багаж цієї людини може слугувати взірцем для наслідування і в наші дні.

Спираючись на сучасні підходи й значні масиви нових документальних джерел, чимало з яких вперше вводяться до наукового обігу, автори представленого збірника висвітлюють різні сюжетні лінії аграрної проблематики, звертаючись, зокрема, до осмислення персоналістичних тем, політико-економічних, правових, соціальних, релігійних та інших аспектів історії українського селянства XIX – XX ст. Сподіваємось, ці матеріали не залишаться не поміченими в нашому фаховому середовищі й знайдуть свого читача.

Глибоко переконаний, що традиції, закладені професором Д. П. Пойдою в науковій розробці низки актуальних, соціально значущих проблем аграрної історії України, не втратили своєї теоретичної і фактологічної цінності й дотепер. Ці питання надихають сучасних істориків на нові творчі пошуки, збагачуючи тим самим українську історіографію цікавими дослідженнями.

В. В. Іваненко, доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

УДК 378(4 ДНІ)(092)



В. В. Іваненко, В. Д. Мирончук

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара
М. П. ДОЛИНІН – ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ІСТОРІЇ СРСР ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
Висвітлено основні напрямки діяльності М. П. Долиніна та його внесок в розвиток історичного факультету, підготовку кадрів та наукових досліджень.

Ключові слова: М. П. Долинін, історик, науковець, викладач, наставник молоді, методист, людина, особистість.
Освещаются основные направления деятельности Н. П. Долинина и его вклад в развитие исторического факультета, подготовку кадров и научных исследований.

Ключевые слова: М. П. Долинин, историк, научный работник, преподаватель, наставник молодежи, методист, человек, личность.
The pedagogical and scientific contribution of M. P. Dolinin is examined to development of historical faculty of DGU, training of personnels of higher qualification. The role of M. P. Dolinin is analysed in the issue of scientific products of department, first scientific collections, where placed the articles of D. P. Poyda`s, V. Y. Borschevskiy`s and other. Underlined that M. P. Dolinin actively published in a magazine "For front-rank science", paid regard to necessity of increase of role of knowledges, independent work of stuenta.

Keywords: M. Dolinin, historian, research worker, teacher, tutor of young people, methodist, man, personality.
Серед непересічних особистостей, які стояли біля витоків історичного факультету ДНУ, почесне місце по праву належить Миколі Петровичу Долиніну – знаному досліднику історії Росії початку XVII ст., кандидату історичних наук, доценту, завідувачу кафедри історії СРСР Дніпропетровського державного університету (1949–1953, 1955–1956).

На жаль, ця непересічна постать, його внесок в розбудову історичного факультету, підготовку кадрів-істориків у 1949–1956 рр. тривалий час залишались поза увагою дослідників. У зв’язку з цим виникла нагальна потреба у залученні широкого кола як архівних, так і опублікованих джерел з метою ґрунтовного вивчення життєвого та творчого шляху М. П. Долиніна, який був пов’язаний з історичним та історико-філологічним факультетами ДДУ в кінці 40-х – середині 50-х рр. ХХ ст.

Перша згадка про М. П. Долиніна була знайдена авторами в Музеї історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Зокрема, в особистій справі професора В. Я. Борщевського зберігається список наукових праць Валентина Яковича, датований 9 травня 1953 р., завірений завідувачем кафедри історії СРСР ДДУ М. П. Долиніним [21, арк. 1]. Згодом, під час дослідницького пошуку в Науковій бібліотеці ДНУ імені Олеся Гончара було виявлено некролог Миколи Петровича Долиніна в журналі «История СССР» за 1969 р. Його підписав відомий історик О. О. Зимін [13].

В той же час основний інформативний матеріал щодо етапів життя та науково-педагогічної діяльності М. П. Долиніна було знайдено в його особистій справі (червень 1949 – жовтень 1957 рр.), яка зберігається в Архіві ДНУ імені Олеся Гончара.

Джерельна база поповнилась також за рахунок періодичної преси. Зокрема, це – статті М. П. Долиніна, відомості про збірники історичного факультету, огляди вузівського життя, які знайшли своє відображення на сторінках газети «За передову науку» (1954–1955) [12; 27]. Вона видавалась у Дніпропетровському державному університеті, починаючи з вересня 1934 р.

Микола Петрович Долинін народився 17 квітня 1906 р. у м. Ярославль у родині робітників [14, арк. 79]. Батько – Тютюшкін Петро Павлович мав селянське походження, тривалий час працював двірником та сторожем у приватних осіб, самостійно навчився читати і писати. Після жовтневих подій 1917 р. Петро Павлович освоїв професію швейцара та кур’єра, працюючи в ощадній касі [1, арк. 4].

Непростий життєвий шлях батька, його «університети» підштовхували Миколу до відповідального вчинку. Після смерті батька у 1929 р. він змінює прізвище і відтоді стає Долцніним [20, арк. 6].

Мати – Тютюшкіна Харитина Василівна також походила з селянської родини. Працювала кухаркою та прачкою. Пізніше стала домогосподаркою, зосередивши увагу на вихованні сина. Померла у 1947 р.

Микола був єдиною дитиною в родині. З юнацьких років прагнув допомогти батькам матеріально, працював двірником. У 1917 р. закінчив трикласну приходську школу. В автобіографії зазначається, що «в роки громадянської війни і іноземної інтервенції служив канцеляристом в Ярославському губернському відділі Робфаку» [1, арк. 4].

У 1924 р. юнак закінчив середню школу для дорослих і вступив на суспільно-економічне відділення Ярославського педагогічного інституту, яке закінчив у 1928 р. Після того працював спочатку в середній школі, а згодом викладав суспільні дисципліни у вищих навчальних закладах м. Іванове. Так званий «іванівський» період його викладацької діяльності тривав із серпня 1928 р. до квітня 1943 р. [14, арк. 79 зв.].

Велика Вітчизняна війна не обійшла стороною життя молодого викладача. У 1943–1945 рр. Микола Петрович перебував в діючій армії, виконуючи обов’язки політрука полку та агітатора. Був поранений, тривалий час лікувався, проте залишився на все життя інвалідом ІІ групи [1, арк. 4 зв.]. За свій ратний подвиг був нагороджений чотирма бойовими нагородами. Серед них – орден Червоної Зірки та орден Вітчизняної війни [14, арк. 80 зв.].

Після демобілізації М. П. Долинін переїхав до Дніпропетровська. Разом із ним була велика родина: дружина – Ніна Андріївна, сини – Юліан та Валерій і донька Наталія, без яких важко уявити «дніпропетровський» період життя та діяльності вченого-історика [1, арк. 4 зв.].

У 1946–1948 рр. Микола Петрович працює старшим викладачем у Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті [14, арк. 79 зв.] Протягом 1948–1949 рр. навчався у Москві на курсах дисертантів Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б). 13 травня 1949 р. успішно захистив у столиці кандидатську дисертацію з теми «Развитие общественной мысли в России в начале XVII в.». Це стало підставою для листа заступника міністра вищої освіти СРСР Самаріна до ректора Дніпропетровського держуніверситету Л. І. Сафронова від 23 травня 1949 р. з пропозицією розглянути кандидатуру М. П. Долиніна «на должности заведующего кафедрой истории СССР вверенного Вам университета» [18, арк. 1].

З Дніпропетровським державним університетом пов’язані вісім років плідного науково-педагогічного життя М. П. Долиніна (1949–1957 рр.). Він продовжив справу попередників Д. Ф. Красицького та Д. П. Пойди, які стояли біля витоків історичного факультету ДДУ, очолювали кафедру історії СРСР відповідно у 1943–1946 рр. та 1946–1948 рр.

Микола Петрович обіймав посаду завідувача кафедри історії СРСР у непрості часи (1949–1953, 1955–1956). Він виявив себе здібним організатором, вимогливим керівником. Був одним із засновників першого збірника наукових праць «Научные записки Днепропетровского университета. Сборник работ исторического факультета» (1951), який друкувався у видавництві Київського державного університету. Прикметно, що М. П. Долинін був причетний до появи й наступних трьох збірників (1953, 1954, 1956), будучи членом редакційної колегії. Під час роботи на історичному факультеті ДДУ М. П. Долинін викладав низку навчальних дисциплін. Серед них – історія СРСР, історіографія і джерелознавство історії СРСР та ін. [23, арк. 74].

У «Научных записках Днепропетровского университета» завідувач кафедри історії СРСР надрукував основну частину своєї кандидатської дисертації та студії «Общественно-политические взгляды Ивана Тимофеева», «Н. Г. Чернышевский о единстве, дружбе и воссоединении украинского и русского народов», «Административная и социально-политическая деятельность подмосковных полков («казачьих таборов») в 1611–1612 гг.» [5; 8–10]. Разом з ним на сторінках згаданих видань публікувалися праці його колег по кафедрі – Д. П. Пойди, В. Я. Борщевського, І. Л. Болясного.

В період перебування В. Я. Борщевського на посаді завідувача кафедри історії СРСР (1953–1955) Микола Петрович деякий час працював доцентом [14, арк. 79 зв.]. За наказом ректора проф. Г. Б. Мельникова «у зв’язку зі скороченням навчального навантаження по кафедрі історії СРСР з 26 вересня 1956 р. він був переведений на 0,5 ставки по заочному відділенню» [3, арк. 90].

Микола Петрович працював керівником студентського гуртка з історії СРСР, очолював лекторську групу історичного факультету, неодноразово виступав з доповідями перед робітниками міста та області [24, арк. 55].

У 1957 р. починається новий період у житті та діяльності М. П. Долиніна, пов’язаний з кафедрою історії СРСР Донецького державного університету. Тут він підготував монографію «Подмосковные полки («казацкие таборы») в национально-освободительном движении 1611–1612 гг.», яка вийшла друком у Харкові в 1958 р. [11].

Смерть обірвала життя М. П. Долініна 17 жовтня 1968 р. Своєрідним пам’ятником вченому стала докторська дисертація на тему «Классовая и национально-освободительная борьба в Русском государстве в конце 1610–1614 гг.» обсягом майже 50 друкованих аркушів, яка, на жаль, не була захищена. На думку О. О. Зиміна, цим дослідженням Микола Петрович «узагальнив свої багаторічні дослідження з історії Першої селянської війни в Росії» [13, с. 252].



Микола Петрович Долинін, перебуваючи на посаді завідувача кафедри історії СРСР, гідно продовжував традиції попередників – Д. Ф. Красицького та Д. П. Пойди. У непрості часи він залишався справжнім вченим, принциповим і авторитетним керівником, наставником молоді. Його солідний науковий доробок не втратив свого значення й сьогодні.

Бібліографічні посилання

  1. Автобиография Долинина Николая Петровича // Архів Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (далі – Архів ДНУ). – Ф. 1, оп. 1, спр. 1088.

  2. Аттестат доцента (Н. П. Долинина) // Там само.

  3. Выписка из приказа № 324 от 28. 06. 1956 г. по Днепропетровскому госуниверситету о переводе Н. П. Долинина 0,5 ставки по заочному отделению // Там само.

  4. Выписка из протокола № 3 заседания Ученого совета Академии общественных наук при ЦК ВКП(б) // Там само.

  5. Долинин Н. П. Административная и социально-политическая деятельность подмосковных полков («казачьих таборов») в 1611–1612 гг. / Н. П. Долинин // Научные записки Днепропетровского госуниверситета. Сборник работ творческого отделения историко-филологического факультета. – 1956. – Т. 56. –Вып. 4. – С. 87–108.

  6. Долинин Н. П. К вопросу о социальной программе крестьянской войны в начале XVII в. / Н. П. Долинин // Материалы науч. конф. кафедры ист. наук Донецкого университета (25–27 декабря 1967 г.). – Харьков – Донецк, 1968. – С. 187.

  7. Долинин Н. П. К изучению иностранных источников о крестьянском восстании под руководством И. И. Болотникова 1606–1607 гг. / Н. П. Долинин // Международные связи России до XVII в. – М., 1961. – С. 462–490.

  8. Долинин Н. П. Чернышевский о единстве, дружбу и воссоединении украинского и русского народов / Н. П. Долинин // Научные записки Днепропетровского госуниверситета. Сбор. работ творческого отделения историко-филологического факультета. – 1954. – Т. 56. – Вып. 3. – С. 31–40.

  9. Долинин Н. П. Общественно-политические взгляды Ивана Тимофеева / Н. П. Долинин // Научные записки Днепропетровского госуниверситета. Сбор. работ творческого отделения историко-филологического факультета. – 1953. – Т. 42. – Вып. 2. – С. 135–164.

  10. Долинин Н. П. Развитие национально-политической мысли в условиях крестьянской войны, иностранной военной интервенции в начале XVII века / Н. П. Долинин // Научные записки Днепропетровского госуниверситета. Сборник работ творческого отделения историко-филологического факультета. – 1951. – Т. 40. – Вып. 1. – С. 109–137.

  11. Долинин Н. П. Подмосковные полки («казацкие таборы») в национально-освободительном движении 1611–1612 гг. / Н. П. Долинин. – Х., 1958.

  12. Долинин Н. П. Разом з російським народом / М. П. Долінін // За передову науку. – 1954, 24 травня. – С. 3.

  13. Зимин А. А. Николай Петрович Долинин (некролог с образом работ о памятниках Смутного времени) / А. А. Зимин // История СССР. – 1969. – № 2. – С. 251–252.

  14. Личный листок по учету кадров (Н. П. Долини) // Архів ДНУ. – Ф. 1, оп. 1, спр. 1088.

  15. Мирончук В. Д. Добре слово про найстарішу кафедру ДНУ / В. Д. Мирончук // Бористен. – 2011. – № 10. – С. 28–29.

  16. Мирончук В. Д. Історичний факультет ДДУ: перші повоєнні випуски (1945–1946 рр.) / В. Д. Мирончук, В. Ю. Медяник // Бористен. – 2012. – № 1. – С. 22–24.

  17. Мирончук В. Д. Праонук Кобзаря Дмитро Красицький на історичному факультеті ДДУ / В. Д. Мирончук, В. Ю. Медяник // Бористен. – 2012. – № 2. – С. 12–13.

  18. Направление Долинина Н. П. на переговоры по вопросу его использования в должности заведующего кафедрой истории СССР // Архів ДНУ. – Ф. 1, оп. 1, спр. 1088.

  19. Приказ №551/11 по Днепропетровскому государственному университету от 18 августа 1949 г. об утверждении Н. П. Долинина на должность заведующего кафедрой СССР // Там само.

  20. Свидетельство о рождении Н. П. Долинина // Там само.

  21. Список научных работ кандидата исторических наук, доцента кафедры истории СССР ДГУ В. Я. Борщевского // Музей історії ДНУ імені Олеся Гончара. –Ф. 1, оп. 1, спр. 25.

  22. Список научных работ доцента Долинина Н. П. // Архів ДНУ. – Ф. 1, оп. 1, спр. 1088.

  23. Характеристика доцента, заведующего кафедрой истории СССР ДГУ Долинина Н. П. от 20.04.1956 г. // Там само.

  24. Характеристика на кандидата исторических наук, доцента кафедры истории СССР ДГУ Долинина Н. П. от 24.02.1954 г. // Там само.

  25. Характеристика на кандидата исторических наук, зав. кафедрой истории СССР ДГУ Долинина Н. П. от 30.05.1950 г. // Там само.

  26. Характеристика на кандидата исторических наук, зав. кафедрой истории СССР ДГУ Долинина Н. П. от 08.02.1953 г. // Там само.

  27. Ювілейна збірка // За передову науку. – 1954, 24 травня. – С. 3.


Надійшла до редколегії 01.10.2014
УДК 930.2(477):058.244 «20/21»

Ю. П. Присяжнюк

Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького
між вірою й оманою:

Релігійна історія українського селянства

другОЇ половинИ ХІХ – початку ХХ ст.
Релігійна минувшина українського селянства відносно рідко потрапляла в поле зору істориків передусім тому, що формування знань про його релігію як віру, почуття, обов’язки потребує якісно глибших уявлень про інакший (нерідко альтернативний тим, які мають самі дослідники) культурний світ. Звідси, концептуальне поглиблення релігійних аспектів історії селянства є перспективним, зокрема в контексті подолання кон’юнктури авторських симпатій/антипатій.

Ключові слова: історіографія, релігійна історія, конфесія, православ’я, протестантизм, реформація, українське селянство.
Религиозное прошлое украинского крестьянства относительно редко попадало в поле зрение историков прежде всего потому, что формирование знаний о его религии как вере, чувстве, обязательствах требует качественно углублённых представлений о ином (нередко альтернативному тем, что имеют сами исследователи) культурном мире. Отсюда, концептуальное углубление религиозных аспектов истории крестьянства есть перспективным, в частности в контексте преодоление конъюнктуры авторских симпатий/антипатий.

Ключевые слова: историография, религиозная история, конфессия, православие, протестантизм, реформация, украинское крестьянство.
The author states: the religious past of peasantry received little emphasis in the works of Ukrainian historians. The reason for this is that the formation of knowledge about religion as faith, feelings, obligations needed more profound understanding of another cultural worlds which were alternative to those the researchers knew about. Moreover such understanding should be free of any prejudice. The researchers on the contrary tried to clarify the inter-confessional relations, that is they explained the religious history as history of church (instead of a more logical term «religious-churchly» the term «churchly-religious» was used). It was convenient because researchers could confine themselves to the official sphere where such «inerrable» sources as statutory and regulatory documents, statutes are traditionally dominant, say nothing of the «always actual» reasoning of officials and authoritative people, about «objective» statistics. This way there was an opportunity to state an own religious doctrine. That’s why no surprise that historians usually glorified «their»” church (a representative fact for this is the use of capital letters in the name) and markedly humiliated the «alien» ones («sectary», «apostates», «schismatic» etc.). Considering all this the author tries to prove that conceptual extending of religious aspects of the history of Ukrainian peasantry is perspective first of all in the context of overcoming the conjuncture of likings/disliking of particular authors. This is not the only problem which historians of religion have to deal with. Under the influence of the new period of the humanities it is necessary nowadays to create more universal syntheses paying more attention to the «parallel world» – the above mentioned faith, feelings, obligations and manners of social behaviour. This will contribute to a more qualitative reconstruction of historical religiosity as well as to the solving of actual social problems of the present time.

Key words: historiography, religious history, confession, orthodoxy, Protestantism, Reformation, Ukrainian peasantry.
Послуговуючись звичним для українських істориків виокремленням періоду другої половини ХІХ – початку ХХ ст., спробуємо окреслити перспективні напрямки релігійної історії українського селянства цієї доби. При цьому під терміном «релігійна історія», слідом за думкою Л. Рєпіної, будемо розуміти «не історію церкви як інституту.., і не історію офіційної церковної доктрини.., і навіть не історію єресей та релігійних сект як певної опозиції останній, а історію релігійної свідомості і мислення – історію вірувань та ідеалів, котрі поділяються як духовенством, так і мирянами…» [4, с. 101, 102]. До сказаного додамо: у повсякденні селян згадані вірування та ідеали виконували роль своєрідних інтерпретаційних моделей, «виступали одним із вирішальних чинників орієнтації особової та групової інтелектуальної чи квазіінтелектуальної діяльності». Безперечно, важко буде обійтися без аналізу основних церковних доктрин, надто в цьому випадку, коли в епіцентр пізнання потрапляє епоха формування в Україні модерного, кажучи конкретніше, інтелектуального суспільства, з характерним для неї процесом поширення протестантизму, що не лише охоплюватиме традиційне селянське середовище, а й помітно «віддаватиме йому перевагу» [Там само, с. 102].

Актуальність теми неабияк посилюється збереженням у наш час, тобто в перші десятиріччя ХХІ ст., руйнівного для української національної державності релігійно-церковного розколу, який, очевидно, не тільки виступає помітною ознакою політичного життя країни, а й претендує на роль багато в чому визначальної риси загальної ментальної мапи українського суспільства.

Історіографія проблеми представлена незначною кількістю праць, причиною чого можна вважати схильність дослідників віддавати пріоритет академічній історії церкви, а також значною розпорошеністю в архівних та бібліотечних фондах джерельної бази [5, с. 119]. Втім, ситуація не виглядає безнадійною. Зокрема й у методологічному аспекті, насамперед завдяки оригінальному внеску в дослідницьке поле проблематики вчених-гуманітаріїв – етнологів та релігієзнавців.

Серед виявлених у літературі тематичних положень і висновків варто, вважаємо, взяти до уваги міркування, які належать М. Грушевському, висловлені професором у праці «З історії релігійної думки на Україні» [1, с. 5–135]. Цінним у них є те, що знаний історик звернув увагу на різні сторони української селянської обрядності, зокрема й т.зв. «останки старої релігії на селі». Але передусім ґрунтовно простежив «релігійні шукання в українських масах у ХІХ ст.». Зробив це напрочуд вдало, зрозуміло, відповідно до рівня розвитку сучасної йому науки. З-поміж усього корисного, що його запропонував Грушевський, виокремимо думку вченого про власне етнічні відмінності українських селян, які так чи так позначалися на їхніх «конфесійних шуканнях» і котрі нерідко й дотепер перебувають на маргінесі наукових знань [Там само, с. 112–115]. Частіше всього історики їх просто заперечують, відверто відносячи до розряду «малозначущих», «несуттєвих».

Мета розвідки – уникаючи спроб підтримки чи осуду жодного з християнських вірувань (відповідно – церков), поширених у селах Наддніпрянської України пореформених десятиліть, водночас зважаючи на тематично суміжні напрацювання, які пропонує новітня гуманітаристика, запропонувати нові підходи до тих тематичних досліджень, що торкаються ключових сторін життєдіяльності українських селян, як вони виявлялися в уявленнях і практиці поводження представників «домінуючого» на селі православ’я та «опозиційного» протестантизму. Зрозуміло, в межах цієї статті є можливість лише окреслити задумане.

Українське селянство, що компактно мешкало в 9 губерніях підросійської України після Великої та інших реформ 1860–1870-х рр., зберігало вірність християнству, здебільшого його східному, православному обряду. Альтернативні віросповідання не приваблювали тутешній хліборобський люд, цю, як вдалося нам довести, культурно-самобутню землеробську спільноту [3]. Значною мірою тому, що історично відбулося, бодай і в багатьох випадках болюче, «порозуміння» селян із офіційною, підтримуваною владою Російською православною церквою. Але не менш значуще через власне такою ж мірою усталений релігійний світогляд, яким залишався просякнутий увесь річний цикл сільських мешканців, точніше кажучи, їхнє світосприйняття та повсякденне життя. Тож, так би мовити, «новітня реформація на селі» могла відбуватися виключно в рамках самого християнства, що власне й продемонстрував перебіг подій періоду, що його досліджуємо.

До речі, щодо нижньої хронологічної межі пропонованого наукового пошуку, то вона зумовлена помітним зрушенням у сільських низах, де старий (ментально тутешній, «український») клір, що тримався на давніх місцевих традиціях, російська влада невпинно витісняла вихованцями нової школи – «чужинцями-москалями». Цей процес, відомо, тривав щонайпізніше з першої половини ХVІІІ ст., однак сільську місцевість Наддніпрянщини він охопив якраз на порозі активізації модернізаційних змін 1860-х років. Тому в пореформений період українські селяни, якими б аполітичними вони не були (що пояснюємо збереженням в умовах суспільної модернізації основ історичного традиціоналізму), вже не могли залишатися байдужими до проблеми «націоналізації» релігійно-церковного життя. М. Грушевський справедливо зазначатиме: «…На Наддніпрянщині… помічається сильний рух від офіціальної православної церкви і шукання задоволення релігійного почуття поза церквою, особливо в тих її частинах, де живчик народного життя бився жвавіше і людність була рухливіша та активніша» [1, с. 113].

А втім, згадане оновлення релігійно-церковного життя в українському селі середини – другої половини ХІХ – початку ХХ ст. логічно не ввійшло в історіографію під відомою назвою «реформація». Є підстави думати тому, що зміни, хоча й нагадуватимуть аналогічний процес ХVI-го і наступних століть у Західній і Центральній Європі, не будуть настільки масштабними, і, відповідно, радикальними. До того ж, помітно вирізнятимуться своєю регіональною самобутністю. Як відомо, у європейському досвіді вони охоплюватимуть елітну верству та урбанізовані прошарки населення, тоді як в українській Наддніпрянщині – попервах і досить тривалий час здебільшого анклави сільської людності.

Особлива ситуація з релігійністю населення, що склалася в, умовно кажучи, посткріпосному українському селі, була пов’язана з появою та зростанням суспільної ролі нової історичної верстви – інтелігенції. Причому ХХ ст., з його радикалізацією поглядів та ідей, тут мало що змінить. Тож із тих пір і дотепер у колах громадськості, зокрема й професійних істориків, не вщухають зумовлені переважно політичними мотивами дискусії про вплив «думаючого прошарку людей» на «народні маси». Наразі вони ускладнені помітно заниженим статусом самих інтелектуалів, що дістався їм у спадщину від російсько-радянської імперської доби.

В українському випадку проблема «інтелектуалізації» релігійного життя завжди виглядатиме складнішою ще й тому, що вона міститиме відому етнічну упередженість до «малоросійського середовища». Зважмо, «завдячуючи» стійкій залежності від російського чинника, вперше україномовна Біблія побачить світ лише після революційних подій 1905 р. Але чи варто шукати причини такої інертності виключно в зовнішньому імперському тиску? Вочевидь «недорозвиненість» внутрішніх мотивів була не менш вагомим чинником. Принагідно погоджуємося з думкою М. Грушевського, що після кирило–мефодіївців українські інтелектуали ставилися «байдуже, або й неприхильно… до будь-яких релігійних справ» [Там само, с. 114]. Іншими словами, ці справи історично не потрапили до числа «важливіших і рішальних сторін народного життя», якими мали перейматися провідники суспільних змін – інтелігенти (російський історик М. Коялович, коли досліджував українське сільське населення, що мешкало на етнічному прикордонні з білорусами, звернув увагу на наступне спостереження: «Інтелігенція… рідко коли добре поводиться в церквах») [2, с. 3]. Тобто «націоналізація» релігійно-церковного життя вимушено відбувалася не на власне інтелектуальному та політичному, а радше побутовому, питомо народному ґрунті.

Вкрай недостатнє зацікавлення релігійним життям народу в Наддніпрянщині, що його фіксуємо принаймні до початку ХХ ст., як і певним чином схожа ситуація (але вже через інші причини) за прийдешньої радянської доби, тобто й надалі відчутних змін у середовищі української інтелігенції також не спостерігаємо, призведе до того, що якоїсь виняткової ролі в трансформаціях релігійності українських селян інтелігенція не відіграє. Не торкаючись проблеми безпосередньої причетності інтелектуальних прошарків населення до православної релігійної традиції на селі як такої (почасти через те, що вона ліпше висвітлена в українській історіографії) [6], звернемо увагу на наступне: український досвід (загалом модерний, але на селі більшою мірою традиційний) засвідчив, що здобуття освіти, рекрутування людей до кола тих, хто віддавав перевагу розумовій праці, не надто впливатиме на вибір віри. Тенденція зберігатиметься протягом другої половини ХІХ ст. і надалі. Це, між іншим, означатиме, що релігійність народу, того ж таки селянства, не буде настільки глибоко охоплена модернізацією, що могло б дати підстави вести мову про серйозну еволюцію його релігійних уявлень та почуттів. Радше відбуватиметься своєрідний «природний відбір», результатом якого стане поява (формування) відносно освіченішої соціальної групи селян-протестантів (вчителів, пресвітерів та ін.). Питомою ознакою цих людей буде інтерес до знань як способу «вдосконалення богопізнання». І він, зрозуміло, далеко не завжди означатиме підвищене для епохи модерності поцінування освіти як такої. Тут помітні зміни історики зможуть фіксувати пізніше, уже в період сталінських «соціалістичних перетворень», коли набагато потужніша модернізаційна хвиля почне серйозно впливати на традиційне обличчя села.

На місцях траплятиметься багато-багато випадків, коли в цілому низьку освіченість (1–3 класи початкової школи) чи взагалі неписьменність, скажімо селянського релігійного активіста, вправно вдаватиметься «компенсувати» його знаннями Біблії. Приміром, серед адвентистів сьомого дня, які очікуватимуть відносно швидкий другий прихід Ісуса Христа (згідно їхньому тлумаченню Святого Письма), поширеним буде нехтування ролі, значення освіти як «непотрібної на останній час». Щоправда, уже в ХХ ст. ситуація почне змінюватися. Надто після буремних подій Другої світової війни. Але далеко не скрізь. Людей на селі з подібними міркуваннями можна буде зустрічати навіть після краху комуністичної системи, тобто в 1990–2000-х роках. Тому не варто думати, що тільки модернізаційні процеси визначатимуть корекцію ставлення селян до шкільної справи від байдужо-негативного до схвально-затребуваного. Це підтверджуємо прикладом інверсійного мислення. А саме, у власне селянській традиції українці на свій лад позитивно оцінюватимуть тих, хто міг «вибитися в люди». Згадаймо хоча б шанобливе ставлення хліборобів-гречкосіїв до Т. Шевченка – належне поцінування генія, який вийшов із сім’ї кріпака, і завдяки інтелектуальній адаптації в культурно-мистецьких колах суспільства став знаменитим на весь світ. Відтак відсутність тісної співпраці українських сільських протестантів із місцевою та делегованою культурно-мистецьким містом інтелігенцією була значною мірою зумовлена «інтелектуальною самодостатністю» загалом малоосвічених селян, проте спроможних генерувати зі своїх рядів добре обізнаних із канонічними нормами пресвітерів-наставників, учителів. Це, як не дивно, видимо консервувало селянську спільноту в межах її культурного світу, що так чи так позначалося на традиційній відданості православному віросповіданню.

Отже, задля вирішення історично назрілих завдань потрібен був потужний діалог, який охоплював би не лише міжконфесійну площину, а й власне внутрішні релігійні імперативи. В етнічному досвіді українців, здавалося б, релігійно розмаїтому, «демократичному», він виявився заслабким. Самобутність селянства в цьому випадку продемонструвала достатню стійкість до збереження етнокультурної ідентичності, тоді як перспектива творення модерної (національної) єдності отримувала чергову перепону у вигляді ще одного конфесійного розколу. Це помітно ускладнюватиме вирішення тих завдань, які стоятимуть перед українськими національно-визвольними змаганнями, і ця історична колізія зберігатиметься аж до початку ХХІ ст.

Дослідники часто обмежували свої студії з’ясуванням міжконфесійних відносин, тобто релігійну історію тлумачили як власне церковну (про це свідчить характерна підміна понять: замість більш логічного «релігійно-церковний» зазвичай прийнято було вживати термін «церковно-релігійний»). Так було зручно тому, що в цьому разі їм, по-перше, повсякчас можна було обмежитися сферою офіційною, де традиційно «господарюють» такі джерела як нормативно-правові документи, статутні положення, не кажучи вже про «завжди актуальні» міркування посадовців та авторитетних громадських діячів, про «об’єктивну» статистику. По-друге, у такий спосіб зберігалася нагода досить легко підсилювати й стверджувати власну релігійну доктрину, якщо вже не відданість їй, то принаймні симпатію. Тож не дивує, що здебільшого служителі Кліо звеличували «свої» церкви (показовим тут є використання у назвах конфесій великих літер) та помітно принижували «чужі» (що засвідчує відповідна термінологія – «сектанти», «штундисти», «відступники», «розкольники» та ін.). З огляду на зазначене, автор статті спробував довести, що концептуальне поглиблення релігійних аспектів історії українського селянства є перспективним насамперед у контексті подолання кон’юнктури авторських симпатій/антипатій. Однак це не єдина проблема, яка постає перед дослідниками народної релігії. Під впливом новітньої гуманітаристики настав час творити більш універсальні синтези, звернувши першочергову увагу на той таки «паралельний світ» – вищезгадані віру, почуття, обов’язки, манери соціальної поведінки. Це сприятиме не лише якіснішій реконструкції історичної релігійності, зокрема й селянства, як такій, а й вирішенню багатьох інших актуальних наукових та суспільних проблем сьогодення, завдань націо- та державотворення.

У новітньому історіописанні науковці покликані уникати ризиків упереджено-конфесійного представлення минулого. Надто коли їм доводиться дискутувати в площинах індивідуального, групового, станового та загальноісторичного досвіду релігійного світосприйняття селянства. З-поміж іншого варто зважати, що релігійні постулати православних і протестантів в українському селі епохи модерності виявилися настільки різними, що відповідні переконання та тлумачення в майбутньому матимуть позитивним результатом хіба що визнання логіки мислення в опонентів, однак аж ніяк не погодження (за незначним виключенням) істинності альтернативних поглядів.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка