Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни державний вищий навчальний заклад донецький національний технічний університет



Сторінка5/23
Дата конвертації31.03.2017
Розмір5.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

5. Залежно від характеру і змісту задачі, яку розв'язує людина, конкретні процеси мислення мають багато відмітних властивостей. Тому в психології існує кілька принципово різних підходів до класифікації цього процесу: 1) за формою відображення дійсності; 2) за рівнем узагальнення; 3) за характером проблем, що вирішуються; 4) за ступенем новизни продукту розумової діяльності; 5) за розгорнутістю в часі; 6) за характером впливу на емоційну сферу особистості.

За формою відображення дійсності мислення поділяють на наочно-дійове, наочно-образне й абстрактне, які є послідовними ступенями розвитку мислення людини в філогенезі й онтогенезі.



Наочно-дійове мислення. Ґрунтується воно на безпосередньому сприйманні предметів у процесі дій із ними. Воно є найтиповішим для дітей раннього (до трьох років) віку. Його розвиток тісно пов'язаний з оволодінням предметною діяльністю. Тут «поле зору» мислення збігається з полем дії. Дитина аналізує і синтезує об'єкти, що пізнає, об'єднуючи їх, порівнюючи між собою. Будь-яке розумове завдання розв'язується безпосередньо в процесі діяльності. Наочно-дійове мислення є одним із перших кроків дитини до опосередкованого пізнання свого оточення. У примітивній формі наочно-дійове мислення властиве тваринам.

У шкільному віці на цьому виді мислення базується робота учнів у гуртках технічної творчості при побудові різних моделей. У практичній діяльності вони пробують різне компонування елементів моделі, змінюють за потреби її зовнішній вигляд, габарити, колір тощо.



Наочно-образне мислення. Це мислення образами, уявленнями, перетворення ситуації в образній формі. Воно виникає тоді, коли у дитини є достатній досвід практичних дій і, замість реальних, вона вдається до розумових спроб змінити ситуацію, уявляючи необхідні дії й одержані результати. Зв'язок із практичними діями хоч і послаблюється, але цілком не зникає. Дитина починає застосовувати замінники предметів, що сприяє появі й розвитку їх знакової функції.

Цей вид мислення тісно пов'язаний зі сприйманням конкретних ситуацій. Підтвердженням цьому є так звані феномени Піаже. Вони виявилися в дослідах із дітьми 2—4 років, під час яких дві склянки наполовину заповнювали водою. Потім воду з однієї склянки переливали в іншу склянку — меншого діаметру. Діти, які спостерігали за цим діями, стверджували, що кількість води у другій склянці збільшилася. Досліди показали, що у дітей цього віку ще не сформовано закону збереження маси речовини, а результат мислення пов'язаний зі сприйманням ситуації.

Наочно-образне мислення в основному характерне для дітей — дошкільників (3—7 років). Проте в розвинутій формі воно властиве і дорослим деяких професій: художникам, архітекторам, модельєрам тощо.

Абстрактне мислення. Реалізується воно як мислення за допомогою понять, які розкривають суть предметів і виражаються в словах і знаках. Абстрактне мислення відбувається у формі міркування за допомогою основних мисленнєвих операцій. Як основний засіб теоретичного освоєння дійсності воно інтенсивно розвивається в процесі навчання.

На уроках математики, фізики, хімії, біології учні навчаються розпізнавати і виділяти істотні ознаки предметів і явищ, відокремлювати їх від неістотних, формулювати визначення абстрактних понять (множина, питома вага, організм та ін.), опановують цілі системи термінів (фізичних, геометричних, хімічних тощо). Оволодіння поняттями створює підґрунтя для інтенсивного розумового розвитку. Поняття, закріплене в слові, одержує самостійне, відокремлене від предмета існування. Тому абстрактне мислення, виходячи за межі чуттєвого відображення, дає змогу повніше і глибше пізнавати дійсність, розкривати такі її властивості, які не можна виявити за допомогою органів чуття.

Хоч абстрактне мислення є онтогенетично найпізнішим і найскладнішим, воно співіснує з наочно-дійовим і наочно-образним. Ці три види мислення тісно пов'язані між собою. Так, при розв'язуванні будь-якої складної задачі словесні міркування спираються на яскраві образи і супроводжуються практичними діями.

За рівнем узагальнення мислення поділяють на емпіричне і теоретичне.



Емпіричне мислення. Для нього характерне виділення і порівняння не тільки протилежних, різних, а й схожих, однакових, формально загальних ознак, які ототожнюють із суттєвими. У цьому процесі формується емпіричне знання, що не відображає реальної суті предметів.

Теоретичне мислення (абстрагування). Воно спрямоване на аналіз цілісної системи з метою виявлення внутрішніх закономірностей її становлення. Тому теоретичне мислення розкриває внутрішню, глибинну суть предметів і явищ. Це пізнання законів і правил.

За характером проблем, що вирішуються, мислення буває практичним і теоретичним.



Практичне мислення. Суттю його є підготовка до фізичного перетворення дійсності. Охоплює постановку мети, складання планів, схем, проектів. Як правило, все це відбувається за умови дефіциту часу й емоційних перевантажень, а прийняття рішення майже збігається з його втіленням у практику. Одним із різновидів практичного мислення є оперативне, характерне для діяльності оператора великих систем управління. Воно відбувається в екстремальних умовах, коли прийняття рішення і його виконання жорстко детерміновані часом, а переживання відповідальності вимагає великого емоційно-вольового напруження.

Теоретичне мислення. Цей вид мислення передбачає відкриття законів, створення правил, виявлення властивостей і сутності різних явищ. Воно дає людині змогу абстрагуватися від несуттєвих особливостей, подумки аналізувати власні дії, зіставляти з умовами поставленої задачі, шукати можливі (оптимальні) дії для її розв'язання.

Теоретичне мислення є основою для виховання творчої особистості.

За ступенем новизни продукту розумової діяльності мислення поділяють на продуктивне (творче) і репродуктивне.
Продуктивне (творче) мислення. Продуктом такого мислення є принципово новий або вдосконалений образ певного аспекту дійсності. Воно має своєрідний перебіг, відзначається особливою складністю і потребує великої інтелектуальної активності суб'єкта.

Американський психолог Джо-Пауль Гілфорд (1897— 1976) охарактеризував творче мислення як оригінальне, гнучке, глибоке і нетривіальне. А його співвітчизники Г. Ліндсей і Кларк Халл (1884—1952) дослідили причини відсутності творчого мислення у людей, передусім виокремивши такі серед них:

— нерішучість — як небажання мати смішний вигляд;

— конформність — як бажання не виділятися, бути таким, як усі;

— неадекватність в оцінці своїх ідей і як наслідок — їх приховування;

— чутливість до критики, тактовність, ввічливість, а тому — невміння постояти за себе, відкрито виступити, обґрунтувати свою думку, незважаючи на ставлення оточуючих.



Репродуктивне мислення. Виявляється у вирішенні проблем за наявним зразком, віднесення коленої нової проблеми до вже відомого типу.

Поділ мислення на продуктивне і репродуктивне є дуже умовним, бо у творчому мисленні є елементи репродуктивного, а в репродуктивному — прояви самостійності. Деякі вчені переконані, що мислення є завжди продуктивним.

За розгорнутістю в часі мислення буває дискурсивним та інтуїтивним.

Дискурсивне мислення. Будучи завжди розгорнутим у часі, виявляється в логічних строго послідовних міркуваннях, має чітко виражену послідовність етапів і високий рівень усвідомлення, що базується на обґрунтованості попередніх суджень.

Інтуїтивне мислення. Відбувається дуже швидко, є згорнутим і мало усвідомленим, без чіткого вираження етапів. Воно схоже на раптовий акт пізнання, що здійснюється без достатніх логічних підстав. Таким є миттєво знайдений спосіб розв'язування задачі, над якою тривалий час марно міркували.

За характером впливу на емоційну сферу особистості виділяють патогенне і саногенне мислення.



Патогенне (гр. pathos — біль, страждання і genesis — походження) мислення. Його зміст становлять роздуми, уявлення, пов'язані з образою, соромом, невдачею, страхом чи іншими негативними переживаннями. Ці переживання можуть підсилювати психологічне напруження і спричинювати психічні розлади. При цьому немає ніякого контролю за перебігом образів і думок.

Саногенне (лат. sanitas — здоров'я і гр. genesis — походження) мислення. Свідомо спрямовується на подолання негативних емоційних розладів і психічне оздоровлення людини. При цьому суб'єкт ніби відокремлює себе від власних переживань і, спостерігаючи за ними, виробляє форму пристосування до них. Це один з ефективних способів вирішення проблем, що травмують психіку, який ґрунтується на свідомому аналізі власних емоцій.

У психології і психіатрії виділяють ще реалістичне мислення (спрямоване на зовнішній світ) і аутичне мислення (майже відірване від дійсності, що керується лише бажаннями, уявленнями і намірами особистості). Багатство видів мислення свідчить про його велику складність і багатогранність. Особливості видів мислення зумовлені у різних людей специфікою проблем, які їм доводиться вирішувати. Разом із тим у кожної людини залежно від її індивідуально-психологічних особливостей і характеру діяльності формуються індивідуальні особливості перебігу мисленнєвих процесів.


6. Індивідуальні особливості мислення.

Підкоряючись загальним закономірностям, мислення конкретної людини характеризується і значними індивідуальними особливостями, які виявляються в глибині думок, їх самостійності, критичності, послідовності, гнучкості та швидкості. Іноді ці особливості називають якостями розуму.



Глибина мислення виявляється в здатності людини проникати в суть явищ, що пізнаються, виділяти їх суттєві характеристики, розкривати причини, виявляти їх зв'язки з іншими явищами, передбачати їх подальший розвиток. Протилежною рисою є поверховість мислення, яка полягає в тому, що людина виділяє поверхові, несуттєві ознаки явищ, за якими не можна зробити достовірних висновків.

Самостійність мислення характеризується здатністю людини ставити нові проблеми, знаходити нечувані, нерідко оригінальні, підходи до їх вирішення, виявляти ініціативу в творчому пошуку.

Критичність мислення полягає в умінні індивіда суворо оцінювати свої думки і сторонні впливи, виявляти в них сильні та слабкі аспекти, не приймати за істину кожну догадку, а піддавати її сумніву і перевіряти. Некритичність мислення, характеризується тим, що людина легко сприймає чужі думки без належної їх перевірки і оцінювання.

Послідовність мислення передбачає вміння людини дотримуватися логічних правил і не суперечити собі в міркуваннях, доводити і обґрунтовувати свої оцінки і висновки. Непослідовність проявляється в хаотичності міркувань людини, що не дає їй змоги успішно виконувати поставлені завдання.
Гнучкість мислення характеризується здатністю людини легко переходити від одного способу вирішення проблеми до іншого, якщо перший спосіб виявився невідповідним, бути вільною від шаблону, швидко реагувати на зміну обставин. Протилежною рисою є інертність мислення, що проявляється в повільності мислення, схильності до стандартних дій.

Швидкість мислення визначається часом, протягом якого людина справляється з виконанням певних завдань.

Розглянуті особливості є найважливішими. Однак їх перелік не вичерпує всієї різноманітності мисленнєвої діяльності різних індивідів. До того ж людина не отримує їх під природи. Вони формуються в процесі розвитку особистості і залежать від типологічних особливостей нервової системи, які проявляються в силі, рухливості, врівноваженості процесів збудження і гальмування в корі головного мозку.



Література

Брунер Д. Психология познания. — М., 1977.

Брушлинский А. В. Психология мышления и кибернетика. — М., 1979.

Исследование мышления в советской психологии/ Под ред. Е. В. Шо- роховой. — М., 1966.

Калмыкова 3. И. Продуктивное мышление как основа обучаемости. — М„ 1981.

Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. — К., 1989.

Линдсей П., Норман Д. Переработка информации у человека. — М., 1974.

М'ясоїд П. А. Загальна психологія. — К., 1998.

Петровский А. В. Роль фантазии в развитии личности. — М., 1961.

Психологія/ За ред. Ю. Л. Трофімова. — К., 1999.

Роменець В. А. Фантазія, пізнання, творчість. — К., 1965.

Рубинштейн С. Л. О мышлении и путях его исследования. — М., 1958.

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии: В 2-х т. — M., 1989.

Тема 5. Уява і уявлення у творчій діяльності.

План

1. Уява як психічний процес.

2. Творче натхнення.

3. Уява і органічні процеси.
4. Прийоми творчої уяви.


1. Взаємодіючи з об'єктивним світом, людина не лише сприймає, запам'ятовує, осмислює цей світ, а й створює образи того, з чим вона безпосередньо не зустрічається. Ці образи можуть відображати події, факти, явища, свідком яких вона не була. Нерідко в житті їй доводиться створювати образи таких об'єктів, яких не існує в дійсності, над створюванням яких вона працює. Цей процес називають уявою або фантазією. Він значно розширює і поглиблює пізнання світу. Так, слухаючи розповідь вчителя, читаючи книгу з історії, учні мисленно малюють собі картини далекого минулого, а на уроках географії ніби бачать красу природи. Уявляючи літературних героїв, вони мисленно мандрують з ними. При вивченні математики і фізики уява допомагає учням оживляти абстрактні поняття, наповнити виведені формули конкретним змістом. Отже, поряд із сприйманням, пам'яттю і мисленням уява є одним з важливих пізнавальних процесів людини. Над її вивченням працювали такі відомі дослідники, як Ердман, Гензелінг, Сегал, Ю.Ліндварський, Б.Зальцман, В.Романець, А.Петровський та ін.

Цей процес надзвичайно складний, і про це свідчить той факт, що й досі немає його задовільного визначення. Так, Ердман під уявою або фантазією розумів процес створення образів та сприйнятих предметів. Проте застосоване ним тлумачення понять "предмет" і "зображення" не дозволяє підвести до нього відношення речей та їх розуміння, що є важливим для уяви.

Сегал під фантазією розумів наявність будь-якої ситуації у формі уявлень. Не важко помітити, що вказане має місце і в процесі пригадування.

В сучасній психології найбільш розповсюдженими є описові визначення. Найчастіше уявою називають процес створення людиною на основі її попереднього досвіду образів об'єктів, яких вона безпосередньо не сприймала і не сприймає, або уява - це необхідний елемент творчої діяльності людини, що виражається в побудові образів продуктів праці, а також забезпечує створення програм поведінки в тих випадках, коли проблемна ситуація характеризується невизначеністю. Перше з визначень є чіткішим та лаконічнішим.

У зарубіжній психології існує декілька точок зору на уяву та її сторони. Концепція одних / ідеалістів / зводиться до того, що стверджується повна спонтанність уяви, незалежність від дійсності. Такий погляд є принципово не вірним. Насправді уява людини детермінована об'єктивною дійсністю і спрямована на її відображення.

Представники асоціативної психології В.Вундт, Т.Рібо та інші намагалися звести фантазію до інших психічних процесів або їх комбінації. При цьому вона втрачала свою самостійність, і в одних випадках її розглядали як комбінацію розуміння і волі, а в інших як комбінацію сприймання, пам'яті та інтелекту.

Уява виникла і розвинулася в процесі праці людей. В ній чітко виявляється специфічно людський характер діяльності: не уявивши результату праці, не можна розпочинати роботу. Чи обробляла первісна людина камінь для наконечника стріли, чи виламувала палицю для лука - у неї був образ того, що отримається в процесі праці, що буде в недалекому майбутньому. Отже, створюючи психічну модель проміжних і кінцевих результатів, уява орієнтує людину в процесі діяльності.

Розглянемо основні функції уяви.

Уява, як і сприймання, пам'ять, мислення - пізнавальний процес. Специфіка уяви полягає в переробці минулого досвіду, що зберігається у вигляді уявлень і понять. Тому вона нерозривно пов'язана з процесами пам'яті, тобто, перетворює те, що міститься в пам'яті.

Уява тісно пов'язана і з процесом сприймання. Включаючись у сприймання, вона збагачує нові образи, робить їх більш продуктивними. Щоб зрозуміти момент, зображений художником на полотні, необхідно уявити минуле життя персонажів, їх стан і почуття.

Найтісніші зв'язки існують між уявою і мисленням. Як і мислення, вона мотивується потребами особистості. Реальному задоволенню потреби часто передує живе яскраве уявлення ситуації, при якій ця потреба може бути задоволена. Отже, в конкретно-образній формі уява забезпечує особистості можливість випереджуючого відображення дійсності. Зустрічаючись з невідомим, людина починає аналізувати, синтезувати, порівнювати те, що вона сприймає, з минулим досвідом, і на цій основі намагається проникнути в суть відповідних явищ. В цьому їй допомагає не лише мислення, а й уява, яка проявляється у відтворенні цілісного образу з доповненими недостатніми елементами. Так, учитель, зустрівшись з фактами порушення дисципліни учнем, створює яскравий образ поведінки учня у відповідній ситуації і тим самим допомагає мисленню розпізнати логіку вчинку.

Як і мислення, уява виникає в проблемній ситуації. Якщо проблемна ситуація повністю визначена і в процесі усвідомлення перетворюється в означену задачу, то хід її розв'язання підпорядкований переважно законам мислення. Якщо ж проблемна ситуація є недостатньо визначеною, то вихідні дані важко піддаються точному аналізу. В цьому випадку на допомогу приходить уява. Чим точніше описана ситуація, тим менше простору для фантазії. Таким чином, цінність уяви в тому, що вона, доповнюючи ситуацію, дозволяє прийняти рішення і знайти вихід з положення навіть при відсутності належної повноти знань для мислення. Але у цьому криється слабість такого розв'язання. Намічені шляхи є часто недостатньо чіткими та строгими. Отже, однією з причин виникнення уяви у людини є необхідність існувати і діяти в середовищі з неповною інформацією.

Уява є своєрідною формою відображення, пізнання об'єктивної дійсності. Вона поглиблює пізнання людини, допомагає встановлювати нові властивості об'єктів і зв'язки між ними. Тому уява є особливо цінною в науковій та художній творчості.

Історія науки знає багато прикладів того, коли уява виступала одним з найважливіших елементів наукового передбачення і наукової діяльності. Особливо велику роль відіграє уява на ранніх етапах вивчення наукової проблеми. Тоді її використання може призвести до виникнення важливих здогадок. Важливим прикладом, що розкриває роль уяви в науковій творчості, є створення Д.І.Менделеєвим періодичної системи елементів. Не всі місця в таблиці могли бути заповненими в момент її створення. Але це не завадило вченому в своїй фантазії передбачити не лише нові, ще не відкриті елементи, а й здогадуватися про їх окремі властивості. Саме на етапі відкриття, в процесі пошуків розв'язання проблеми велику роль відіграють фантазія й інтуїція.

Не менш важливою є роль уяви в художній творчості. Питання про місце і характер уяви в творчості письменника належить до найбільш складних і суперечливих. Багато чого залишається не до кінця з'ясованим, і перш за все те, як організується підготовча робота творчої уяви, яким чином письменник нагромаджує елементи життєвого матеріалу, з яких згодом виникає літературний твір. Образ, ситуація, неочікуваний поворот сюжету виникають в голові письменника чи художника як кінцевий результат узагальнень великої кількості вражень, пропущених через емоційну сферу творчої особистості. Лише в такому випадку вони можуть здійснити емоційний вплив на глядача, читача. Деякі автори надзвичайно емоційно ставились до продуктів своєї уяви, гостро переживали уявлювані ситуації. Ось уривок із листа Флобера, датованого "п'ятниця, 23 грудня 1853 р., 2-га година ночі": "С двух часов дня, за исключением двадцати пяти минут на обед, я пишу "Бовари". Описываю прогулку верхом, сейчас я в самом разгаре, дошел до середины, пот льет градом, сжимает горло. Я провел один из тех радостных дней в моей жизни, когда с начала до конца живешь иллюзией. Когда я писал слова "нервный припадок", я был так возбужден, так горланил и так глибоко чувствовал то, что переживает моя бабенка, что даже испугался, как бы со мною не случился нервный припадок .".

В основному уява людини характеризується активністю. Однак бувають випадки, коли вона використовується не лише як умова творчої діяльності особистості, спрямованої на перетворення дійсності, а й як заміна діяльності. У таких умовах фантазія створює образи, які не втілюються в життя, розробляє програми поведінки. які не можуть бути здійсненими. Це буває тоді, коли людина в силу певних умов намагається ухилитися від необхідності діяти. Типовим прикладом можуть бути мрії Манілова, описані М.В.Гоголем. Така форма уяви називається пасивною. Пасивна уява буває мимовільною та довільною.

Уява має мимовільний характер тоді, коли створення нових образів не скеровується спеціальною метою уявити певні події, предмети чи явища. Вона детермінована діяльністю, спрямованою на досягнення інших цілей. За таких умов створення образів обумовлюється змістом розповіді, тексту та ін. В основі мимовільної уяви можуть лежати слабо усвідомлювані людиною потяги, потреби, установки. Свідоме втручання людини в цей процес відсутнє. У чистому вигляді така форма уяви виникає при послабленні діяльності свідомості: у дрімотному стані, у сновидіннях, при патологічних розладах свідомості /галюцинації та ін./.

Уява стає довільною, коли діяльність людини скеровується спеціальною метою створити певний образ. Так, учитель, пояснюючи учням новий матеріал, іноді ставить перед ними завдання уявити певну подію, літературного героя, комбінацію геометричних фігур тощо. Довільне створення образів різних об'єктів широко розповсюджене в творчій діяльності людини: конструктор ставить перед собою мету уявити образ майбутньої машини, письменник - образ майбутнього героя, композитор - майбутню мелодію.

Активну уяву людини поділяють на творчу і репродуктивну.

Репродуктивна або відтворююча уява являє собою процес створення образів, що відповідають опису. При цьому створений образ є лише суб'єктивно новим, а об'єктивно він уже існує, створений іншими. Самостійність у створенні образу тут відносна. Побудова образу відбувається на основі словесного опису об'єктів, сприймання їх зображень у вигляді креслень, схем, карт та ін. Вона спирається також на різноманітні історичні, археологічні, етнографічні, літературні та інші джерела. Особливо важливою є просторова уява. Вона необхідна учням при вивченні стереометрії, при розв'язуванні геометричних задач на комбінацію геометричних тіл, при виконанні робіт з креслення, малювання.

Творча уява передбачає самостійне створення нових образів, які реалізуються в оригінальних і цінних продуктах діяльності. Продукти творчої уяви формуються з елементів того досвіду, який людина набула або запозичила в інших. Новизна їх полягає не в елементах, а у видозміні цих елементів та їх сполучень. Характерним для творчої уяви є самостійний образ матеріалу, спеціальний його аналіз, удосконалення образу в процесі діяльності. Цей вид уяви є найважливішою складовою частиною творчої діяльності людини.

Особливою формою уяви є мрія. Образи уяви не завжди відразу ж реалізуються в практичних діях людини. Інколи вона створює образи того, чого прагне досягти, але не може протягом певного часу. Такі образи бажаного майбутнього називають мріями. У мріях людина випереджує реальний план подій. Вони завжди пов'язані з потребами. Людина завжди мріє про те, чого не вистачає. Так, потреба у швидкому переміщенні породила у неї мрії про "чоботи-скороходи" та літаючий килим, потреба у пізнанні оточуючого нас світу породила у М.Кибальчича і К.Е.Ціолковського мрії про міжпланетні польоти.

Мрії зумовлюються суспільним буттям людей. В них - відбиток умов, в яких перебуває людина, її місця в суспільстві. Суспільні умови визначають напрям і характер мрій. Мрія виступає як спонукальна сила або мотив діяльності, завершення якої чомусь затримується. Вона відіграє позитивну роль у підготовці до діяльності, створює своєрідний творчий тонус.

Крім терміна «уява» часто синонімічне використовується термін «фантазія». Однак існує думка, що за цими словами криється трохи різна психологічна реальність. Так, відомий філософ Л. Голосовкер вважає, що людині й людству влас­тивий вищий інстинкт — культури й творчості (на відміну від низьких інстинктів — вегетативного й сексуального). Цей інстинкт здійснює свою функцію через імажинацію — уяву. Звідси й його назва — імажинативний абсолют. У цьому підході принципово розрізняються фантазія і уява. Вони не збігаються, оскільки фантазія не пізнає, вона не вгадує, а тільки грає, її основна діяльність — комбінування. І саме цим інколи зайвим комбінуванням вона може зава­жати уяві в її творчо-пізнавальному процесі.

Зазначаючи негативну роль фантазії, яка заважає дослід­женню істини уявою, слід підкреслити, що розрізнити їхні функції дуже важко, подібно до того, як «у річці важко відділити холодну течію від загального потоку її вод» (Л. Голо­совкер). Фантазія теж створює, однак насамперед те, чого бути не може. Це казки, міфи, пов'язані з естетичним по­чуттям, зокрема, дитини.

Одначе наукова, технічна творчість і взагалі професійна творчість пов'язані вже не з фантазією, а з уявою, фан­тазією стимульованою. Не фантазія, а уява підказує вченим і винахідникам нові образи, інсайти тощо. Стимульована фантазією уява створює «задуми поета» та «імажинативні світи», сила яких не в тому, що вони дублюють дійсність, а в тому, що вони роблять явним і характерним те, що схова­не в предметах та їхніх взаємовідносинах, вони розкривають дійсність.

Отже, йдеться про «силу уяви, яка пізнає», і «силу фан­тазі, яка стимулює». Зрозуміло, що в розвитку уяви досить принциповим є етап формування «фантазії, яка стимулює», особливо в дитячому, підлітковому віці. Але той факт, що

фантазія й уява життєво важливі для розвитку креативності, творчості, винахідництва, не викликає заперечень.

Уява і фантазія розвиваються в нормі за звичайними законами розвитку вищих психічних функцій — від мимо­вільної уяви до довільної, від репродуктивної до творчої. Проте цей процес може порушуватися як унаслідок невда­лих педагогічних впливів (є, наприклад, версія, згідно з якою шкільне навчання у його стандартних формах «гасить» творчий потенціал дитини), так і завдяки використанню точних психологічних прийомів формування. Так, не ви­кликає сумніву, що розвиткові творчої уяви, зокрема ди­тини, сприяють казки, художня література, хороші фантас­тичні твори, загалом мистецтво, природа. Однак існують і безпосередні прийоми, вправи, виконання яких тренує уяву. Людині можна запропонувати тему для невеличкого опо­відання, наприклад, «Театр», «Магазин», «Мандрівка за міс­то». Однак розкрити тему потрібно так, щоб усі події були описані у зворотному порядку — нібито на кінострічці, яка прокручується назад. Така вправа, безумовно, тренує роз­виток уяви, оскільки для того, щоб повернути події назад, потрібно дуже детально уявити собі їх природний хід.

Одним з ефективних прийомів розвитку уяви є «робота з уявними предметами». Групі школярів або дорослих пропо­нується уявити, нібито вони завітали на виставку останніх новинок техніки (скажімо, японської). Тут демонструються чудові предмети побуту — вони невидимі, хоча ними можна користуватися. Керівник дістає з кишені «коробку сірни­ків». Потім він робить кілька виразних рухів, нібито перек­ладаючи уявну коробку з однієї руки в іншу, відкриваючи й закриваючи її. Потім запалює і гасить неіснуючого сірника, передає уявну коробку комусь з учасників.

Далі уявна коробка проходить через руки всіх членів групи. Кожний має щось зробити з нею або з сірниками, бажано те, чого ще ніхто не робив. Дії мають легко читатися й трактуватися, тобто бути послідовно зрозумілими, одно­значними рухами, бо уявні речі іншого, «розмитого», став­лення не сприймають. До моменту, коли уявна, вже порож­ня, коробка повертається до керівника, а «спалені» сірники зібрані й викинуті, рухи стають ясними і чіткими, цілком вірогідними. Уявлювані дії мають бути чіткими, а уявні сір­ники — давати справжнє відчуття тепла й горіння, якщо їх вчасно не загасити, уявна голка — колотися та ін. Цей прийом розвитку уяви базується на тісному її зв'язку з діями й відчуттями, а також емоціями людини. Так можна зображувати, тренуючись, роботу з багатьма уявними пред­метами — як широковживаними, скажімо голкою, ручкою, так і предметами та приладами, які використовуються у професійній діяльності, техніці тощо (руль автомобіля, дош­ка з приладами, клавіатура фортепіано, комп'ютера, дру­карської машинки).

Серед форм уяви, які треба розвивати, варто назвати таку глибинну й емоційну її форму, як емпатія. Роз­винена уява сприяє емпатичному розумінню — важливій якості особистості. Емпатичне розуміння іншої людини об'єд­нує здатність слухати й передавати почуте іншому. Точне емпатичне розуміння включає процеси адекватного предс­тавлення (тобто сприйняття того, що і як людина пере­живає) і комунікації (тобто переконання інших у своєму розумінні їхніх почуттів, поведінки й досвіду). Воно є важ­ливим для будь-якої спільної діяльності (зокрема, творчої спільної діяльності).

У технічній творчості дуже вагомою є здатність емпатїї неживих предметів, уявного перевтілення в механізм, при­лад або його деталь. Такий метод широко застосовується в синектиці — одному з підходів до активізації винахід­ництва.

На цьому ж умінні заснований «метод маленьких людей» (Г. Альтшуллер), згідно з яким емпатія певного технічного елемента (або технічної системи) не повинна відбуватися цілісно (скажімо, людина уявляє себе криголамом), а пот­рібно, навпаки, «оживляти» цю систему, уявляючи на її місці групу «маленьких людей», які тримаються за руки. Такий емпатичний прийом допомагає розділити систему на частини («розімкнуті руки»), знову зібрати її та ін. «Люди» можуть перегруповуватися, розривати свій потік у будь-яко­му місці, ставати ближче або далі тощо.

2. Творчість — це не лінійний процес, у ньому бува­ють підйоми, спади, плато. Найвищий кульмінаційний твор­чий стан — натхнення. Це стан найвищого піднесення, коли пізнавальна й емоційна сфери поєднані і спрямовані на розв'язування творчої задачі. Людину в стані творчого натхнення нібито несе «потік», вона не все усвідомлює у своїх діях, не завжди може сказати, скільки минуло часу (година, день, доба). Нерідко з перебуванням у стані твор­чого натхнення пов'язане й виникнення інсайтів, осяяння.

Людина, яка перебуває у стані творчого натхнення, має сильний вплив на інших людей, часто може переконати їх, схилити до своєї думки, ідеї, повести за собою. Особистісну властивість, що надає можливість такого ситуативного впливу на інших, пов'язаного з власним натхненням, називають харизмою.

Натхнення - творчий підйом.У стані натхнення людина може знайти вирішення проблеми, над якою працював тривалий час. Для нього характерні емоційний підйом, ясність і виразність думки, відсутність суб'єктивного переживання напруги
Стан натхнення нетривало (від декількох годин до декількох днів), але це результат постійної напруженої роботи.Воно не приходить в неробстві. За словами І. Ю. Рєпіна, натхнення-"нагорода за каторжну працю".

Добре відоме сьогодні поняття «харизматичний лідер» (тобто лідер, який веде за собою не стільки глибинною силою переконання, скільки власним надихаючим прикла­дом). Інколи такого впливу вимагають і від учителя, доро­слого, який працює з дітьми, лідера творчого колективу та ін.

Кажуть, що творчий учень є дзеркальним відображенням творчого вчителя. При цьому від дорослого вимагають твор­чості найвищого, об'єктивного рівня, не тільки педагогіч­ного, а й предметно-змістового натхнення, яке завойовує серця, харизми — надзвичайної надихаючої обдарованості, яка викликає у кожного учня «почуття повної довіри», «го­товність дотримуватися того, чого вчить учитель» (І. В. Бестужев-Лада).

Однак такий підхід не зовсім продуктивний, по-перше, тому, що ця характеристика не може (і не повинна) тор­катися кожного з мільйонів учителів, керівників гуртків і студій, тренерів-професіоналів та інших дорослих, які про­фесійно працюють із дітьми. По-друге, проста констатація зв'язку творчості вчителя і творчості учня, непомірні ви­моги до творчої майстерності вчителя зменшують його по­тенціальні можливості в оволодінні методиками розвитку творчості. Проте слід зважити на існуючу сьогодні мож­ливість виявлення й експлікації механізмів формування твор­чості, створення відповідних технологізованих методик і прийомів. Інша річ, що в принципі можливості розвитку та реалізації творчого потенціалу не мають обмежень.

Виникнення образів фантазії - це результат діяльності мозку людини. Уява, як і всі інші психічні процеси, є функцією кори великих півкуль.

Фізіологічну основу пам'яті складає замикання тимчасових нервових зв'язків і їх подальша актуалізаціявідновлення, розгальмування). Якщо в процесах пам'яті зв'язок, що замкнувся, надалі поновлюється, то в процесі уяви системи зв'язків, що утворилися протягом життя людини, як би розпадаються (дисоціюються) і об'єднуються в нові системи.

Це об'єднання стає можливим в результаті виникнення в корі мозку досить сильного вогнища збудження, викликаного пробудженням потреби або яким-небудь безпосереднім враженням.

Таким чином, у фантазуючоїлюдини,кажучи спрощено, групи нервових клітин зв'язуються по-новому. Від цього залежить характерна новизна образів фантазії по оравлению з образами пам'яті і в той же час частковий збіг їх.



3. Що продукує образи фантазії людський мозок надає регулюючу дію на периферичні частини організму, змінює процес їх функціонування. Ще в середні століття був відомий вражаючий факт: у деяких людей, що переважно страждали нервовим розладом (істерією), після роздумів про муки, які, по євангельській легенді, зазнав на хресті Ісус Христос, з'являлися знаки розп'яття на долонях і ступнях ніг у вигляді синців і навіть виразок. Такі знаки отримали назву стигмати (по-грецьки "стигма" означає "рубець", "знак").

Деякі спостереження над людьми, що відрізнялися вразливістю і багатою уявою, дають також цікаві факти про вплив уяви на протікання фізіологічних процесів. Коли Флобер писав сцену отруєння Еми Боварі, героїні романа "Пані Боварі", він ясно відчував в роті смак миш'яку. Вольтер щорік захворював в річницю ночі Варфоломєєвськой. Думки про це дно, коли були убиті тисячі і тисячі безневинних людей, полеглих жертвою релігійного фанатизму, викликали у нього напад лихоманки: підвищувалася температура, тощо.

У інституті загальної і педагогічної психології колишньої АПН СССР впродовж ряду років піддавався вивченню С. Ш., що володів феноменальною яскравістю образів уяви і пам'яті.

"Досить було Ш. що-небудь уявити собі або, як він говорив, "побачити", і ми могли спостерігати дивні зміни, що відбувалися в його телі. У спеціальних дослідах... ми могли спостерігати, як він міг підвищити температуру правої руки на 2 градуси і знизити температуру лівої руки на 1,5 градуса; для цього йому було досить "побачити", що його права рука лежить на краю плити, а лівою він тримає шматок льоду. Без великої праці він прискорював ритм роботи серця ("бачивши" себе таким, що біжить за трамваєм) або уповільнював його ("бачивши" себе спокійно лежачим на ліжку); у нього наголошувалися явища депресії альфа-ритму в електроенцефалограмі, коли він, сидячи в темноті експериментальної камери, починав "бачити" яскравий пучок світла. Він міг переносити видалення зуба без наркозу, "бачивши", що в кріслі сидить інший і що тому іншому, а зовсім не йому рвуть зуб".

Деякі розлади психічної діяльності своїм виникненням також зобов'язані надмірній вразливості і живій уяві Інколи безпосереднім приводом для подібного захворювання стає слово авторитетної людини, що неправильно зрозуміло. Відомі випадки, коли під впливом необережного слова лікарки пацієнт уявляє, що він захворів небезпечною хворобою, і у нього розвиваються відповідні симптоми. Виникають так звані ятрогенні захворювання. Травмуюча дія, збуджуюча фантастичні страхи, може викликати і педагогічно нетактовний вчинок вчителя або його необережне слово. Так виникають нервові розлади, які інколи називають дидактогенными.

У науковій літературі описаний наступний випадок: "Людмила В., 16 років, учениця IX класу середньої школи, здорова, працелюбна, усидлива (за словами матері), поводилася із скаргами на "панічний страх", який з деяких пір став опановувати її перед класними письмовими роботами: задовго до майбутньої письмової роботи у неї розвивається стан внутрішньої тривоги, з хворобливо-напруженим чеканням "чогось невідворотно страшного". В той же час в ці дні наголошується різко понижений апетит, поганий сон, не може готувати уроків. Під час самої письмової роботи випробовує стан розгубленості, не може зосередитися, причому "все проходит як в тумані". Внаслідок цього робить багато незвичайних для неї описок і грубих граматичних помилок по тих правилах граматики, які прекрасно знає. Таких помилок в звичайному, спокійному стані абсолютно не допускає. На цьому грунті настали конфліктні стосунки з вчителькою, внаслідок чого виник важкий невротичний стан з думками про "безперспективність" навчання. В той же час такі письмові роботи в домашніх умовах пише сповна добре, і без


помилок.
Проведена бесіда розкрила психічну травму: будучи в IV класі, дівчинка була переведена з однієї школи в іншу, причому в новій школі вчителька російської мови зустріла її недружньо і при усних відповідях (біля дошки) давала їй дуже складні завдання. Але з усними відповідями дівчинка справлялася. Проте під час першої ж письмової роботи вчителька, підійшовши до неї, різко кинула фразу: "Мовою ти крутиш добре, а ось поглянемо, як напишеш!" Дівчинка відразу сильно схвилювалася: "А що, якщо нароблю помилок!" І відчула, що її всієї "охопило жаром": руки, особа і все тіло спітніли, в голові "пішов туман", і вся робота була написана нею як в тумані: "Що писала - не пам'ятаю!" А при звістці про погану відмітку, поставлену за цю роботу (причому вчителька, повертаючи їй роботу, сказала: "Я так і знала!"), з нею щось сталося: "Усередині якось все осунулося, і знову з'явився туман в голові". З цього дня і виник страх.

Легко відмітити, що всі ці факти схожі із стигматами релігійних фанатиків. Схожість полягає в тому, що і там і тут представлення фантазії не лише регулюють поведінку людини, але і видозмінюють протікання фізіологічних процесів. При цьому образи фантазії залишаються функцією мозкової кори і самі по собі, окрім мозку, зрозуміло, не можуть впливати на органи тіла людини.

Відомі так звані ідеомоторні акти - рухи, які виникають тоді, коли людина лише представляє їх собі. Можна провести наступний дослід. У руці людина тримає маятник - нитку, до якої прив'язаний важок, що вільно висить. Випробовуваному пропонують як можна виразніше уявити собі, що важок починає описувати концентричні круги. Через деякий час це і відбувається на ділі. Виразне і яскраве представлення руху викликає нереєстровані свідомістю м'язові зусилля, які і наводять в круговий рух маятник. На принципі розшифровки ідеомоторних актів грунтувався ефект досвіду широко відомого у нас в країні артиста Вольфа Мессинга, який, володіючи неймовірно тонкою чутливістю, приймав від того, що знаходиться в зіткненні з ним людини слабкі сигнали ідеомоторних актів, "вгадував" напрям його рухів і таким чином знаходив захований предмет, вказував задуману строчкув книзі і так далі.

У ідеомоторних актах позначається реактивність судинної системи. Так, коли людина лише збирається зігнути руку, то об'єм передпліччя збільшується, навіть якщо задуманий рух не здійснюється. Це збільшення об'єму пов'язане з розширенням судин м'язів руки. Посилення кровотоку при реальному русі, звичайно, корисно, оскільки веде до кращого постачання м'яза киснем і глюкозою, а також до видалення продуктів обміну. Якщо людині пропонували уявити, що він піднімає вантаж, то м'язи його слабо напружувалися і з'являлася електрична активність, реєструвалися біоструми м'язів. Напруга м'язів і інтенсивність електричної активності зростали тим сильніше, чим більший вантаж уявляв собі чоловік. Так само з'являється активність в очних м'язах, коли людина уявляє собі, що він дивиться вгору, вниз або убік. Останнім часом з'явилися ряд приладів, керованих біострумами. Широку і заслужену популярність здобув протез руки з біоточним управлінням.

Що продукує образи фантазії мозок - це єдина система; зміни в одного його частини позначаються і на роботі інших його відділів. Мозок як ціле надає регулюючу дію на всі органи людського тіла. Будь-який психічний процес наводить до тих або інших зрушень в життєдіяльності організму. У свою чергу уява, як і інші психічні процеси, робить значний вплив на роботу багатьох систем людського організму.

4. Прийомами уяви є:

- Аглютинація (у перекладі з грецької - склеювання) - беруться частини двох або декількох предметів, процесів і з'єднуються, "склеюються" так, що виходить образ нового предмета (кентавр: тулуб бика, шия і голова - верхня частина людського тіла; русалка: тулуб і голова жінки, хвіст-риби). Так комбінуються деякі механізми, машини в даний час.


- Аналогія. Її сутність полягає в тому, що будується образ, у чомусь схожий на реально існуючу річ, живий організм, дію. На принципі аналогії виникла спеціальна галузь знання та інженерної справи - біоніка.

- Творчі образи створюються також за допомогою акцентування і перебільшення (в художній творчості). Прийом перебільшення (зменшення) дещо відмінний від акцентування. Якщо акцентування - підкреслення частини об'єкта, загострення, оголення її, то перебільшення (применшення) поширюється на весь об'єкт, на всю ситуацію ("Гулівер у ліліпутів", "Гулівер у велетнів", "Білосніжка і сім гномів". Цей прийом широко використаний в народних казках, билинах, коли герой змальовується могутнього складання, з надлюдською силою, що дозволяє йому вести боротьбу з цілим ворожим військом).


- Типізація (вираз спільного в типовому. Художники, письменники, скульптори в більшій мірі спираються саме на неї, відбиваючи типове в одиничному.
Той чи інший прийом створення творчих образів використовується залежно від мети, що стоїть перед людиною, від матеріалу, змісту фантазії, від багатства знань. Наприклад, в інженерній справі більшого значення набуває аналогія, в образотворчій діяльності - акцентування, типізація, в літературній праці-типізація.

Ненавмисна і навмисна уява. Навмисна уява характеризується неучастю або
вкрай незначним включенням у процес створення образів цілепокладання і вольового зусилля. Крайнім випадком такого уяви вважається сновидіння.
У спати у людини можна відзначити ненавмисну фантазію і мрії.
У деяких людей мрії грають гіпертрофовану роль: вони є заступниками реальності, людина живе у створеному ним світі, і це приносить йому задоволення.
Для нього характерна наявність завдання на створення образу і вольове зусилля при здійсненні цього завдання. Навмисним може бути як відтворює, так і творчу уяву.
Творчість існує як синтез пізнавальної, емоційної і вольової сфер людської свідомості.
У творчості особливе місце займає уяву. Політ фантазії у творчому процесі забезпечується знаннями (здобутими мисленням), підкріплюється здібностями і цілеспрямованістю, супроводжується емоційним тоном. Творчість веде до відкриттів. винаходам.
Творчість - це вищий рівень пізнання. Для його виникнення необхідно багата уява, підкріплене знаннями, здібностями і цілеспрямованістю. Воно не може відбуватися без попереднього накопичення знань.

Етапи творчого процесу.

1-й етап. Зародження ідеї.

2-й етап. Концентрація знань, прямо і побічно відносяться до даної проблеми, добування відсутніх відомостей.

3-й етап. Свідома і несвідома робота над матеріалом, осяяння.

4-й етап. Перевірка та доопрацювання.

Розрізняють такі види творчості: наукове, літературне, художнє, музичне; окремо виділяється винахідливість.

Уява і особистість. Риси особистості та особливості процесу уяви.Уява виявляється в натхненності особистості (підняття над буденністю). Прозаїчність натури виражається у відсутності піднесеної мрії і високих ідеалів, в прикутості інтересів і потреб до повсякденних дрібниць життя.

Уява та інші прояви особистості.Уява є неодмінною умовою становлення тих рис особистості, які виражають ставлення до самого себе й інших людей. Самооцінка складається під впливом оцінки інших людей. Чуйність у ставленні до людей, такт в підході до них неможливі без уяви. Співчуття (здатність уявити, зрозуміти і сопережить настрої і почуття іншої людини) також пов'язані з уявою.

У силі та яскравості образів уяви виявляються особливості вищої нервової діяльності людини. І. П. Павлов в залежності від уяви відносив людей до художнього чи розумового типу. Художник має справу переважно з образами (зоровими, слуховими, руховими та ін.) Це говорить про велику роль в його діяльності першої сигнальної системи, образного відображення світу. Первосигнальному образи вченого більш узагальнено і будуються на іншому матеріалі.



Література

Альтшуллер Г.С. Найти идею. – Новосибирск, 1986.

Выготский Л.С. Воображение и его развитие в детском возрасте // Собр. соч. Т.2.- М., 1982.

Миллер Д., Галантер Ю., Прибрам К. Планы и структура поведения. - М., 1995.

Общая психология / Под ред. А.В. Петровского. - М., 1986. - Гл.13.

Пономарев Л.А. Психология творчества. – М., 1989.

Загальна психологія / Під ред. Максименка С.Д. - К., 2000.

Тема 6. Предмет і завдання психології особистості

План

1. Предмет і завдання сучасної психології особистості

2. Соціально-психологічна характеристика поняття «особистість».

3. Розходження й взаємозв'язок понять «темперамент» і «характер».

4. Основні психологічні теорії особистості.

1. Психологія як наука виникла більше 2 тисяч років тому. Особливий внесок у побудову предмета психології належить Аристотелю, давньогрецькому філософові й натуралістові, що жив в 4 столітті до н.е., що відкрив нову епоху в розумінні душі як предмета психологічного знання. Не фізичні тіла й не безтілесні ідеї стали для нього джерелом знання, а людський організм, де тілесне і духовне утворять нероздільну цілісність. «Правильно думають ті, - говорив Аристотель, - кому представляється, що душа не може існувати без тіла й не є тілом». Психологічне навчання Аристотеля будувалося на узагальненні медіко-біологічних фактів. Але це узагальнення привело до перетворення головних принципів психології: організації (системності), розвитку й причинності.

По Аристотелю вже саме слово «організм» варто розглядати у зв'язку з родинним словом «організація», що має значення «продуманий пристрій». Трактуючи організм як систему, Аристотель виділяв у ній різні рівні здатностей до діяльності. При цьому намітилась ієрархія здатностей-функцій душі: а) вегетативна (є у тварин, рослин і людини); б) чуттєво-рухова (є у тварин, рослин і людини); в) розумна (властивій тільки людині).

Аристотеля по праву варто вважати батьком психології як науки. Його робота «Про душу» - перший курс загальної психології, де він виклав історію питання, думки своїх попередників, пояснив відношення до них, а потім, використовуючи їхні досягнення й прорахунки, запропонував свої рішення.

Завдяки Аристотелю психологія одержала право на автономність, незалежність від філософії, частиною якої був довгий час.

Отже, психологія починає існувати з моменту написання Аристотелем трактату «Про душу».

Як розвивалася психологія.

Розвиток психології як науки здійснювалося в кілька етапів:
1 етап - 4в. до н.е. - психологія розглядається як наука про душу. Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті людини.

2 етап - 17в. - психологія як наука про свідомість. Здатність думати, почувати називали свідомістю.

3 етап - 20в. - психологія як наука про поведінку. Завдання психології - ставити експерименти й спостерігати за тим, що можна безпосередньо побачити.

4 етап - 21в. - психологія як наука, що вивчає закономірності й механізми психіки.

Прошу звернути увагу ще на дату 1879 рік. В цьому році німецький учений В.Вундт відкрив у Лейпцизі першу у світі експериментальну психологічну лабораторію. Саме тому багато вчених уважають цей рік роком народження психології як науки.

Відповідно до класифікації наук академіка А.Кедрова, психологія займає центральне місце серед інших наук. Більше того, саме психологія розглядається як джерело їхнього формування й розвитку.

Звичайно, у порівнянні з іншими науками, психологія досить молода. Математика, наприклад, існує 25 століть, а психологія – 1 вік: мається на увазі її формальне існування з 1879 року, коли німецький учений Вільгельм Вундт відкрив у Лейпцизі першу у світі експериментальну психологічну лабораторію. Психології по своїх теоретичних досягненнях куди як далеко, наприклад, до фізики. Її явища незмірно перевершують фізичні по складності й можливості пізнання.

Великий фізик Ейнштейн, знайомлячись із досвідами великого психолога Піаже, помітив, що вивчення фізичних проблем - це дитяча гра порівняно із загадками дитячої гри.
У науковому вживанні термін «психологія» з'явився вперше в 16 столітті. Склали ж його із двох грецьких корінь рsyche - душу й logos - наука.

Пізніше, в 17-19 століттях, сфера досліджень психологів значно розширилася, включивши в себе неусвідомлювані психічні процеси (несвідоме) і діяльність людини.

В 20 сторіччі психологічні дослідження вийшли за рамки тих явищ, навколо яких вони протягом століть концентрувалися. У цьому зв'язку назва «психологія» почасти втратило свій первісний, досить вузький зміст, коли воно ставилося тільки до суб'єктивних, тобто безпосередньо сприйманим і пережитим явищам свідомості. Однак дотепер по сформованими століттями традиції за цією наукою зберігається її колишня назва.

Що ж є предметом вивчення психології?

Насамперед, психіка людини й тварин, що включає в себе багато суб'єктивних явищ. За допомогою одних, таких, наприклад, як відчуття й сприйняття, увага й пам'ять, уява, мислення й мова, людина пізнає мир. Тому їх часто називають пізнавальними процесами. Інші явища регулюють його спілкування з іншими людьми, безпосередньо управляють діями й вчинками. Їх називають психічними властивостями й станами особистості, включають у їхнє число потреби, мотиви, мети, інтереси, волю, почуття й емоції, схильності й здатності, знання й свідомість. Крім того, психологія вивчає людське спілкування й поведінку, їхню залежність від ситуації.
Вивчення предмета психології веде до виникнення наступного питання, що повинне бути її методологією – біологія або філософія. Аналіз історичного шляху розвитку психології показує, що її унікальність і цінність як науки полягає саме в її межпредметному характері, у тім, що вона будується і як природнича наука (об'єктивна й експериментальна), і в той же час як гуманітарна наука, тому що в її проблематику входять питання морального розвитку, становлення світогляду, ціннісних орієнтацій людини. Можна сказати, що експериментальну основу, підхід до матеріалу і його обробці психологія запозичить у природознавства, у той час як підхід до інтерпретації отриманого матеріалу, методологічні принципи - у філософії.

Психологія як наука має особливі якості, які відрізняють її від інших дисциплін. Як систему перевірених знань психологію знають деякі, в основному ті, хто нею спеціально займається, вирішуючи наукові й практичні завдання. Разом з тим як система життєвих явищ психологія знайома кожній людині. Вона представлена йому у вигляді власних відчуттів, образів, подань, пам'яті, мислення, мови, волі, уяви, інтересів, мотивів, потреб, емоцій, почуттів і багато чого іншого. Основні психічні явища ми безпосередньо можемо виявити в самих себе й побічно спостерігати в інших людей.

Сьогодні вивчення психології мотивується не стільки інтересом, скільки необхідністю. Навряд чи можна назвати освіченою людину, яка нічого не знає про психологію.

Головним поняттям у психології є поняття особистості, це основний елемент у ланцюзі різних психологічних явищ, це ядро в системі психології.

Переходимо до розгляду наступного питання, що стосується особистості безпосередньо.
2. Спочатку спробуємо визначити, у чому складається розходження й взаємозв'язок відомих нам понять: індивід, людина й особистість. Змістовно ці поняття переплетені між собою, вони перебувають у тісній єдності, однак, вони не тотожні.

Індивід – представник людського роду, носій загальних генотипічних спадкоємних властивостей біологічного виду. (Індивід у перекладі з латині означає щось неподільне, тобто конкретну людину). Як індивіди люди відрізняються друг від друга не тільки морфологічними особливостями (такими як ріст, тілесна конституція й колір очей), але й психологічними властивостями (здатностями, темпераментом, емоційністю).

Людина – біосоціальна істота, що володіє свідомістю, вищими психічними функціями. ( Поняття людина розглядається в психології як представник роду Гомо сапиенс. Поняття «людина» представляє вищу ланку в ієрархії живих істот на Землі).

Особистість – людина як носій сукупності властивостей і якостей, що визначають соціально-значимі форми діяльності й поводження.

- це суспільний індивід, суб'єкт людських відносин і свідомої діяльності.

С.Рубінштейн помітив, що людина є особистість у силу того, що вона свідомо визначає своє відношення до навколишнього. Особистість - сукупність внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні впливи. С. Рубінштейн

Отже, для більшості психологів особистість без самосвідомості - це нонсенс. Для інших особистість є індивідуальність. Так які підстави потрібні для того, щоб визначити людини як особистість?

У свій час Ф.М.Достоєвський також задавався подібним питанням: «що таке людина - це тріска, що несе ріка життя, або сила, здатна повернути проти плину»?

Підтримує думку Достоєвського А.Н. Леонтьев: «Психологія особистості є психологія драматична. Ґрунт і центр цієї драми - боротьба особистості проти свого духовного руйнування». Дійсно, людина, що перестає розвиватися, згодом деградує.

Цікаво, що слово «особистість» походить від латинського persona, тобто маска, личина. Відповідно до думки експертів, що вивчають і збирає маски, за їхнім використанням коштує кілька принципів. Для одна маска відбиває внутрішній зміст особистості. Інші за допомогою маски показують політичні переконання, релігійний статус. Треті намагаються виразити за допомогою маски ким хочуть бути.

Часто в житті люди, надягаючи маски, грають різні ролі. Кожна людина оцінює себе залежно від того, яку роль грає на сцені, іменованою життям. Людині доводитися пристосовуватися до певних вимог, які суспільство до нього пред'являє, тобто «грати роль».

Сьогодні не для кого не секрет, що особистість - це продукт суспільства. Особистість формується під впливом психології того суспільства, з яким людина взаємодіє. Дійсно, такі людські здатності як мова, трудова діяльність не передаються в порядку біологічної спадковості, а формуються в процесі засвоєння людиною культури, створеної попередніми поколіннями. Існують безсумнівні факти, які свідчать про те, що якщо діти із самого раннього дитинства формуються поза суспільством, то вони залишаються на рівні розвитку тварин, у них не формується мова, немає вертикальної ходи. Тому можливі факти існування індивіда, що не є особистістю. Ця обставина підтверджується досвідом вивчення людей, вихованих тваринами.

Таким чином, особистість формується під впливом суспільства, разом з тим особистість сама активно впливає на суспільство.

Ми підійшли до поняття «соціалізація особистості».

Соціалізація особистості - це процес формування особистості в певних соціальних умовах, що припускає засвоєння людиною соціального досвіду, характерного для конкретного суспільства.
Кожний має свідомість, але різні типи культур накладають на нього свій відбиток. Ніхто не буде сперечатися, що думки, почуття й поведінка людини обумовлені культурним оточенням. Суспільство накладає на нас певні соціальні ролі. Ми довідаємося негласні правила поведінки, вчимося розрізняти, яке поводження вважається соціально прийнятним, а яке немає. Дійсно, дитина з перших мінут життя орієнтована на включення в певну соціальну групу, починає розуміти мир, як ця група, і, розвиваючись, проходить ряд етапів або стадій соціалізації, затверджуючись при цьому як особистість. Людина розвивається як особистість протягом всього життя тому можна сказати, соціалізація не закінчується ніколи.

Розглянемо основні стадії соціалізації, що відбивають процес формування особистості.


Виділяють наступні стадії соціалізації:


1. Первинна соціалізація, або стадія адаптації (від народження до підліткового періоду дитина засвоює соціальний досвід

некритично, адаптується, пристосовується, наслідує).

2. Стадія індивідуалізації (з'являється бажання виділити себе серед інших, критичне відношення до суспільних норм поводження).

3. Стадія інтеграції (з'являється бажання знайти своє місце в суспільстві, «вписати» у суспільство). Якщо інтеграція проходить не благополучно, можливі наступні результати:

. збереження своєї несхожості й поява агресивних

взаємодій (взаємин) з людьми й суспільством;

. зміна себе, «стати як всі»;

. конформізм, зовнішнє угодовство, адаптація.

4. Трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період його трудової діяльності, коли людина не тільки засвоює соціальний досвід, але й відтворює його за рахунок

активного впливу людини на середовище через свою діяльність.

5. Післятрудова стадія соціалізації розглядає літній вік як вік, що вносить істотний внесок у відтворення соціального досвіду, у процес передачі його новим поколінням.

Отже, на підставі вище викладеного можна зробити висновок, що особистість є поняття соціальне. Особистість не природжена, але виникає в результаті культурного й соціального розвитку.

Елементами психологічної структури особистості є її психологічні властивості й особливості, звичайно називані «рисами особистості». Їх дуже багато. Спробуємо укласти їх у деяке число підструктур і рівнів.
Структура особистості по К.Платонову.
1 рівень. Нижнім рівнем особистості є біологічно обумовлена підструктура, у яку входять вікові, полові властивості, уроджені властивості нервової системи й темпераменту.

2 рівень. Другий рівень містить у собі індивідуальні особливості психічних процесів людини, тобто індивідуальні прояви пам'яті, сприйняття, відчуття, мислення, здібностей, що залежать як від уроджених факторів, так і від їхнього розвитку.

3 рівнем особистості є її індивідуальний соціальний досвід, у який входять придбані людиною знання, навички, уміння й звички. Цей рівень формується в процесі навчання й має соціальний характер.

4 рівень – вищий, проявляється в спрямованості особистості, що включає погляди, переконання, ідеали людини, його світогляду, особливості характеру, самооцінки.

Таким чином, життя й діяльність людини обумовлені єдністю й взаємодією біологічного й соціального факторів, при провідній ролі соціального.




3. Переходимо до характеристики понять «темперамент» і «характер».

Вчення про темперамент уперше створив давньогрецький лікар Гіппократ, що жив в 5-4 вв. до н.е. Він розглядав темперамент як стійке об'єднання анатомо-фізіологічних і психологічних особливостей людини, що визначається різними пропорціями 4-х рідин, наявних у тілі: крові (латин. «сангвис»), лімфи (флегма), жовчі (холе), чорної жовчі (мелан холе). Сьогодні навряд чи хто порахує дану залежність розумною, однак, назви темпераментів, які дав Гіппократ, залишилися дотепер.



Темперамент – це характеристика індивіда з боку нервово-динамічних процесів. Твориться даний термін від латинського

« temperamentum», що в перекладі означає належне співвідношення рис.

Варто знати, що темперамент ні в якій мері не характеризує змістовну сторону особистості, тобто погляди, переконання, інтереси, не визначає цінність особистості. Він має відношення тільки до динамічної сторони діяльності. Людина із сильним характером може контролювати прояву темпераменту. Більше того, на фундаменті будь-якого темпераменту можна «надбудувати» будь-які особистісні якості, які мало будуть відповідати даній природній основі.

Воістину поворотним пунктом в історії естественнонаучного вивчення темпераментів з'явилося навчання И.П.Павлова про типи нервової системи, загальних для людини й вищих ссавців.

Відповідно до навчань Павлова, темперамент залежить від співвідношення властивостей двох основних нервових процесів - порушення й гальмування.

Були встановлені 3 властивості процесів порушення й гальмування:

1) сила;

2) урівноваженість;

3) рухливість.
Сила нервових процесів виражається в здатності нервових кліток переносити тривалий або короткочасне, але дуже концентрований вплив. Це визначає витривалість нервової клітки.

Урівноваженість нервових процесів – це властивість нервової системи, що виражає співвідношення між порушенням і гальмуванням.

Рухливість нервових процесів – швидкість виникнення нервових процесів у відповідь на подразник, а також зміна динамічного стереотипу.

Розглянемо залежність між типом вищої нервової діяльності й темпераментом.



Типи вищої нервової діяльності і їхнє співвідношення з темпераментом.


сила нервових

процесів

урівноваженість нервових

процесів

рухливість нервових

процесів

темперамент

сильний

неврівноважений

рухливий

холерик

сильний

урівноважений

рухливий

сангвінік

сильний

урівноважений

інертний

флегматик

слабкий

неврівноважений

малорухомий

меланхолік

Розглянемо конкретно кожний з темпераментів.


Сангвінік

Життєрадісний, товариський, легко перемикається з одного виду діяльності на інший, легко контролює свої емоції, швидко освоюється в новій обстановці. Мова - голосна, швидка, виразна, супроводжується виразними жестами й мімікою. У сангвініка швидко виникають різні почуття, але всі вони нестійкі й тому можуть також швидко зникнути або замінитися на протилежні.


Флегматик

Повільний, спокійний, неквапливий, урівноважений. У діяльності проявляє обґрунтованість, продуманість, завзятість. у такої людини легко виробити витримку, спокій, холоднокровність. Однак варто побоюватися байдужності, що може виникнути при певних умовах.


Холерик

Неврівноважений, надмірно рухливий,нестриманий, запальний, дратівливий. Звідси й виразна міміка, кваплива мова, різкі жести, нестримані рухи. Холерик є джерелом конфліктів у колективі, важко встановлює контакти з людьми.


Меланхолік

Пасивний, боязкий, легко уразливий, , замкнутий, прагне до самітності, уникає спілкування з малознайомими людьми. Почуття виникають повільно, але зате відрізняються глибиною.

Також варто сказати, що темперамент - це дарунок природи й не може бути гарним або поганим.
Розглянемо поняття «характеру».
Звичайно, коли намагаються оцінити або охарактеризувати конкретної людини, говорять про його характер. Головна особливість характеру як психічного феномена полягає в тому, що характер завжди проявляється в діяльності, відношенні людини до навколишньої дійсності й інших людей.

Характер є прижиттєвим утворенням і трансформується протягом всього життя. Джерела характеру людини й перших ознак його прояву варто шукати на самому початку життя. Формування характеру самим тісним образом пов'язане з думками, почуттями й спонуканнями людини. Тому, у міру того як формується певний уклад життя людини, формується й характер. Отже, спосіб життя, суспільні умови й конкретні життєві обставини відіграють важливу роль у формуванні характеру. Характер не є фатально визначеним. Хоча він і обумовлений об'єктивними обставинами життєвого шляху людини, самі ці обставини змінюються під впливом вчинків людини. Характер продовжує формуватися й видозмінюватися впродовж всього життя людини. Цей процес у сучасній психологічній літературі розглядається як процес самовиховання.



Характер – це підструктура особистості, утворена індивідуально своєрідною сукупністю стійких особистісних особливостей, що виражає його відношення до дійсності й спричиняє типовий для даної особистості спосіб поводження.


К. Юнг виділяє чотири типи характеру:
1. Екстравертний –інтровертний;
2. Раціоналістичний - ірационалістичний;
3. Розумовий (логік) - емоційний;
4. Що відчуває (сенсорний) - інтуїтивний.

Серед властивостей характеру прийнято розрізняти загальні (глобальні) і частки. Перші впливають на цілий ряд поведінкових проявів.

Виділяють 5 глобальних рис характеру (А. Г. Шмельов, М. В. Бодунов, У. Норман і ін.):

1) самовпевненість-непевність;

2) згода, дружелюбність-ворожість;

3) свідомість-імпульсивність;

4) емоційна стабільність-тривожність;

5) інтелектуальна гнучкість-ригідність.

Отже, ми бачимо, що поняття характер і темперамент відрізняються друг від друга. Характер поряд з темпераментом є однієї з найбільш значних форм прояву особистості. Але якщо темперамент спричиняється динамічну сторону особистості, то характер - зміст особистості. Гармонічному характеру властивий: реалістичний рівень домагань, упевненість індивіда у своїх силах, послідовність і наполегливість у досягненні основних життєвих цілей.


  1. Розглянемо різні психологічні теорії особистості.

Фрейдизм (психоаналіз)

Названо цей напрямок по ім'ю австрійського психолога, психіатра, невропатолога З.Фрейда (1856 - 1939). Жодне напрямок не придбав настільки голосну популярність за межами психології, як фрейдизм. Його ідеї впливали на мистецтво, літературу, медицину й інші галузі науки, пов'язані з людиною. На основі багаторічних клінічних спостережень, Фрейд сформулював психологічну концепцію, відповідно до якої психіка складається із трьох частин: я, воно, поверх-я.



психіка

я воно понад-я

его ід супер-его

свідомість несвідоме совість

- раціональна частина психіки;Воно - сукупність уроджених біологічних інстинктів; Понад-Я - носій моральних стандартів).

«ід» - головна (по Фрейдові) структура психіки, що складає із сукупності несвідомих спонукань; ід функціонує відповідно до принципу задоволення.

«Эго» - сукупність усвідомлюваних людиною функцій психіки; регулює процес взаємодії між ід і супер-эго.

« Супер-Его» - структура, що містить соціальні норми, установки, моральні цінності того суспільства, у якому живе людина.



Відповідно до Фрейда, особистість є замкнута в собі біологічна індивідуальність, що живе в суспільстві й випробовує його вплив, але конфронтуюча йому.



Заслуга Фрейда складається в залученні уваги до несвідомого, недолік – фрейдовська людина являє собою невротичну особистість, що перебуває в стані постійної таємної боротьби із суспільством.

Біхевіоризм - 30-е роки (англ. « behavior» – поведінка).

Засновник Джон Уотсон(1878 - 1958).



Кредо біхевіоризму: «предметом вивчення психології є поводження».

Особистість -сукупність поведінкових реакцій, властивій людині. - організована й відносно стійка система навичок.

Біхевиорісти вважають, що будь-яка реакція наступає на певний стимул. Формула S - R.

Гуманістична теорія особистості Маслоу й Роджерса.

(середина 20 сторіччя)

Якщо фрейдизм вивчає невротичну особистість, то гуманізм - гармонічну особистість, що досягла вершини «самоактуалізації».

Лідери напрямку Абрахам Маслоу й Карл Роджерс підкреслювали роль свідомого вибору, прагнення до самовдосконалення.



Малюнок. Піраміда потреб А.Маслоу

Нижній шар піраміди представляють фізіологічні потреби, задоволення яких є життєво важливим для всіх живих істот.

Потреба в безпеці забезпечує недоторканність (фізичну й психологічну).

Соціальні потреби відбивають бажання спілкуватися з іншими людьми.

Потреба в повазі проявляється в прагненні досягти визнання в суспільстві, особливого положення.

Потреба в самоактуалізації (розкритті творчого потенціалу) спонукує людину до розкриття творчого потенціалу.

Згідно Маслоу, найвища потреба стає актуальної за умови задоволення потреб нижчого порядку.

Маслоу вважає, що особистості, що досягли вищого рівня піраміди, становлять лише 1-1- 4 % від загальної кількості людей. Їм властиві такі якості як:

- адекватна самооцінка;

- професійна захопленість справою;

-автономність, незалежність від чужої думки;

- доброзичливе відношення до людей;

- гумористичне відношення до людей;

- саморозвиток;

- інтелектуальна гнучкість.

Концепція Маслоу є відносною. Наприклад, у країнах з високим рівнем запобігання невизначеності, службовців більше мотивує потреба в безпеці, ніж потреба в самоактуалізації. У країнах, де цінують якість життя (Швеція, Данія) службовців більше мотивують соціальні потреби, ніж потреба в самоактуалізації.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка