Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни державний вищий навчальний заклад донецький національний технічний університет



Сторінка18/23
Дата конвертації31.03.2017
Розмір5.21 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

Література

Варій М. Й. Загальна психологія Навчальний посібник / 2-ге видан., випр. і доп. - К.: «Центр учбової літератури», 2007.- 968 c

Вартанян Г.А., Петров Е.С. Эмоции и поведение. -Л, 1989.

Василюк Ф.Е. Психология переживания. - М.: Изд-во МГУ, 1984.

Вачков И. Как работать с агрессией // Школьный психолог. - 2001. - №18.

Вилюнас В.К. Основные проблемы психологической теории эмоций // Психология эмоций: Тексты. - М., 1984. - С. 3-28.

Виноградов Ю.Е. Эмоциональная активация в структуре мыслительной деятельности // Психологические исследования творческой деятельности. - М.: Наука, 1975.-С. 50-87.

Додонов Б.И. В мире эмоций. - К.: Политиздат, 1987.

Дорфман Л.Я. Эмоция в искусстве. - М., 1997.

Загальна психологія/ О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін. — К„ 1999.

Изард К. Психология эмоций. - СПб.: Питер, 2000.

Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб.: Питер, 2002.

Кряжева Н.Л. Развитие эмоционального мира у детей. - Ярославль, 1996.

Ольшанникова А.Е. Эмоции и воспитание. - М., 1983.

Рейковский Я. Экспериментальная психология эмоций / Пер. с польск. - М.: Прогресс, 1979.

Селье Г. Стресс без дистресса. — М., 1982.


Тема17. Теорії волі.

План

1.Підходи й тенденції розвитку уявлень про волю.

2.Теорії волі:

а) С.Л.Рубінштейн

б) У.Джеймс

в) В.А.Іванников

г) В.І.Селиванов

3. Вольовий акт та його структура.

4. Особливості вольових дій

5. Прагнення особистості. Ризик як вияв активності особистості.

6. Розвиток волі в дитячому віці


  1. Віддавна склалося два протилежних погляди на природу волі - матеріалістичний і ідеалістичний.

Ідеалісти вважають волю духовною силою, не зв'язаною ні з діяльністю мозку, ні з навколишнім середовищем. Вони затверджують, начебто воля нікому й нема чому не підлегла. Вона вільна. На їхню думку, людина в кожному разі може надходити так, як їй заманеться, не вважаючись ні із чим. Вона вільна у своїх діях.

Ідеалістична концепція волі помилкова з філософської й етичної точок зору. Свобода волі, з погляду ідеалістів, веде до свободи дій. Але поводження особистості, що не вважається з інтересами членів суспільства, є ігнорування, а часом і порушення моральних і правових норм.

Матеріалісти, у свою чергу, вважають, що воля, нарівні з іншими сторонами психіки, має матеріальну основу у вигляді нервових мозкових процесів. Людина, на їхню думку, найтіснішим образом пов'язана з навколишнім середовищем. Без належних зовнішніх умов вона не може не підтримувати, не продовжувати життя.

Викладені вище підходи до розуміння сутності волі відбивають різні її сторони й функції. Дійсно, воля, з одного боку, пов'язана зі свідомою цілеспрямованістю людини, тобто з мотивацією. З іншого боку, найбільш яскравий прояв волі спостерігається при подоланні труднощів, звідси й виникає думка, що воля потрібна тільки для цих випадків. Насправді, вольове керування включає й те й інше.

У тлумачному словнику Ожегова воля трактується, як здатність здійснювати поставлені перед собою мети. Філософи школи Платона визначали волю як «цілеспрямованість, з'єднану із правильним міркуванням». Зенон протиставляв волю бажанню. Грецькі філософи приписували волі в основному стримуючу роль. В античній філософії поняття волі найбільше чітко було представлено у творах Аристотеля. На його думку, поняття волі було необхідним для пояснення породження дії, заснованого на бажаннях людини. Проблема волі, по Аристотелю, є проблема додання предмету дії спонукальної сили й тим самим забезпечення спонукання до дії (або гальмування при необхідності зниження спонукальної сили предмета дії). Розгляд волі в контексті породження дії, припускає насамперед спонукальну функцію волі, а такий підхід можна умовно позначити як мотиваційний.

На відміну від Аристотеля. Р.Декарт вводить поняття волі як здатність душі формувати бажання й визначати спонукання до будь-якої дії людини.

А.Коллінз розумів волю як «здатність людини думати початок або втримуватися, продовжувати або завершувати яку-небудь дію». Ототожнення волі й пануючого у свідомості бажання проглядається й у поглядах Г.Спенсера. Він писав: «ми говоримо про волю, як про щось додаткове до того відчування або до тих відчуванням, які в дану мінуту панують над всіма іншими, тим часом як насправді, воля є не що інше, як тільки проста назва, прирівнюване тому відчуванню, що придбало в цей момент верхівкове панування над іншими й визначає та або інша дія...»

На думку Г.И.Челпанова душа має власну силу робити вибір і спонукувати дію. У вольовому процесі він виділяв три елементи: прагнення, бажання й зусилля.

Б.Спіноза розглядає волю не як самостійну силу або здатність душі, а як здатність розуму ухвалювати рішення щодо потягах і діях.

Регулюючу функцію волі поряд зі спонукальною виділяв В.И.Селіванов. Він визначав волю як здатність людини свідомо регулювати своє поводження. Формування спонукання до вольової дії, на думку Селіванова, досягається через зміну або створення додаткового змісту дії, коли дія виконується вже не тільки заради мотиву.



У дослідженнях під керівництвом Селіванова в першій серії дітей молодшого шкільного віку просили обвести хвилясту лінію олівцем з підвішеним на нього вантажем. Діти швидко кидали цю роботу, не пройшовши й половини лінії. У другій серії цю лінію розмістили на стрічці й поставили цифри на розмітках. Результат роботи покращився, частина дітей переосмислила завдання, намагаючись набрати найбільшу із цифр суму. Тоді в третій серії лінію перетворили в дорогу, наприкінці якої був гараж, і треба було провести по цій дорозі автомобіль до гаража. З 15 чоловік 14 успішно вирішили це завдання. На підставі даного дослідження, вчені прийшли до висновку, що зміна змісту дій приводить до зміни поведінки.
2.У зв'язку з загальним відродженням інтересу до гуманітарних, специфічних людських проблем психології в останні роки спостерігається підвищена увага до волі. З історії психології відомо, що поняття "волі" було введено як пояснювальне поняття. Воно мало пояснити зародження дії, що заснована не тільки на бажаннях людини, а й на розумовому рішенні про її здійснення. Інтенсивна розробка уявлень про волю розпочинається тільки в ХVІІ ст. і у наш час характеризується наявністю декількох підходів до вивчення природи волі.

Колись, ще в XVIII-XIX ст., ця проблема була однієї з центральних у психологічних дослідженнях. На початку XX ст. у зв'язку з загальним кризовим положенням у цій науці дослідження волі відійшли на другий план. Ця проблема виявилася самої важкий з тих, котрі необхідно було ставити і вирішувати на новій методологічній основі. Але ігнорувати її і цілком не заміна було неможливе, тому що воля відноситься до числа тих психологічних явищ (поряд з уявою), життєво важливу роль яких немає особою необхідності доводити.

З цієї причини на початку XX в. і в наступні десятиліття дослідження волі продовжувалися, щоправда, не настільки широко і активно, як колись, але з використанням того ж самоспостереження в якості основного метода виявлення зв’язаних х нею феноменів.

Однак унаслідок незадоволеності загальним станом положень теорії волі багато вчених у перші десятиліття минулого сторіччя прагнули узагалі відмовитися від цього поняття, нібито ненаукового, замінити його поведінковими чи якими-небудь іншими характеристиками, які б операціоналізувалися і веріфіцирувалися, тобто такими, котрі можна спостерігати й оцінювати. Так, в американської поведінковий психології замість поняття волі стали вживати поняття «стійкість поводження» — наполегливість людини в здійсненні початих поведінкових актів, у подоланні виникаючих на їхньому шляху перешкод. Цю наполегливість, у свою чергу, пояснювали такими характеристиками особистості, як цілеспрямованість, терпіння, завзятість, стійкість, послідовність і т.п.

Учитуючись сьогодні в роботи таких чудових психологів минулого, як У.Джемс у США і С.Л.Рубінштейн у Росії (у роки загального відволікання уваги від проблем волі вони продовжували займатися нею), ми виявляємо, що воля — цілком реальне явище, що володіє своїми специфічними, легко виявленими і описуваними науковою мовою ознаками. Які ж вони?

Ще Аристотель увів поняття волі в систему категорій науки про душ для того, щоб пояснити, яким образом поводження людини реалізується у відповідності зі знанням, що саме по собі позбавлено спонукальної сили. Воля в Аристотеля виступав як фактор, поряд із прагненням здатний змінювати хід поводження: ініціювати його, зупиняти, змінювати напрямок і темп. Один з істотних ознак вольового акта полягає в тім, що він завжди зв'язаний з додатком зусиль, прийняттям Рішень і їхньою реалізацією. Воля припускає боротьбу мотивів. По цій істотній ознаці вольова дія завжди можна відокремити від інших. Вольове рішення звичайне приймається в умовах конкуруючих, різнонаправлених потягів, Жодне з який не в змозі остаточно перемогти без прийняття вольового рішення.

Воля припускає самообмеження, стримування деяких досить сильних потягів, свідоме підпорядкування їх іншим, більш значимим і важливим цілям, уміння придушувати безпосередньо виникаючі в даній ситуації бажання і імпульси. На вищих рівнях свого прояву воля припускає опору на духовні цілі і моральні цінності, на переконання й ідеали.

Ще одна ознака вольового характеру чи дії діяльності, регульованою волею, — це наявність продуманого плану їхнього здійснення. Дія, що не має чи плану не виконуване по заздалегідь наміченому плані, не можна вважати вольовим. «Вольова дія — це... свідома, цілеспрямована дія, за допомогою якого людина здійснює стоячу перед ним ціль, підкоряючи свої імпульси свідомому контролю і змінюючи навколишню дійсність у відповідності зі своїм задумом»

Істотними ознаками вольової дії є посилена увага до такої дії і відсутність безпосереднього задоволення, одержуваного в процесі й у результаті його виконання. Мається на увазі, що вольова дія звичайна супроводжується відсутністю емоційного, а не морального задоволення. Навпроти, з успішним здійсненням вольового акта звичайно зв'язане саме моральне задоволення від того, що його удалося виконати. У.Джемс із цього приводу писав наступне: «Великий світ, що оточує нас з усіх боків, задає нам усілякі питання і випробує нас усіма можливими способами. Деякі з цих іспитів ми переборюємо за допомогою неважких дій і на деякі питання відповідаємо чітко сформульованими словами. Але на самий найглибший із усіх питань, що коли-небудь, пропонуються нам світом, не допускається іншої відповіді, крім німого опору волі і стискання фібр нашого серця, коли ми як би говоримо: «Нехай так, а я все-таки буду робити от так».

Нерідко зусилля волі направляються людиною не стільки на те, щоб перемогти й опанувати обставинами, скільки на те, щоб перебороти самого себе. Це особливо характерно для людей імпульсивного типу, неврівноважених і емоційно збудливих, коли їм приходиться діяти усупереч своїм природним чи характерологічними даним.

Жодна більш-менш складна життєва проблема людини не розв’язується без участі волі. Ніхто на Землі ніколи ще не домігся видатних успіхів, не володіючи видатною силою волі. Людина в першу чергу тим і відрізняється від всіх інших живих істот, що в нього, крім свідомості й інтелекту, є ще і воля, без якої здібності залишалися б порожнім звуком.

Психологічні дослідження волі в даний час виявилися розділеними між різними науковими напрямками: у біхевиористськи орієнтованій науці вивчаються відповідні форми поводження, у психології мотивації в центрі уваги знаходяться внутріособистісні конфлікти і способи їхнього подолання, у психології особистості основна увага зосереджена на виділенні і вивченні відповідних вольових характеристик особистості. Дослідженнями волі займається також психологія саморегуляції людського поводження. Іншими словами, у новітній період історії психології ці дослідження не припинилися, а лише втратили колишню єдність, термінологічну визначеність і однозначність. Разом з тим вони виявилися розширеними і заглибленими по тематиці за рахунок застосування нових понять, теорій і методів. Зараз багатьма вченими починаються зусилля, спрямовані на те, щоб відродити навчання про вола як цілісне, додати йому інтегративний характер.



Воля як довільна мотивація.

В межах цієї течії заслуговує на увагу інтелектуалістична теорія волі ( Мейман). Згідно з цією теорією джерела волі - в уявленнях людини, які є необхідною складовою всіх психічних процесів. Свідомість людини сповнена уявленнями різної складності. Кожне з цих уявлень бореться за своє переважне становище у свідомості. Перемагають найбільш чіткі і ясні уявлення, які й дають початок вольовим процесом. Вольові прагнення виникають в процесі боротьби уявлень. Таким чином, уявлення, відіграють роль мотиву вольової дії. Головне у волі - зв`язок, який встановлюється між уявленням і самою дією. Воля розвивається в процесі переходу мотиву в дії. Отже, виховання волі - закріплення шляхом повторних вправ асоціативних зв`язків, між уявленнями і діями.

До мотиваційного підходу в дослідженні волі належать уявлення про волю як здатність до свідомого умисного подолання перешкод. Якщо мотивація є лише чинником, ініціатором дії, то існування перешкод на шляху до виконання дії та умисне їх подолання стає формуючим чинником вольового акту. Так, одну з однак волі - подолання перешкод, розглядають Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн.

Загалом в усіх варіантах мотиваційного підходу наголошується саме на спонукальній функції волі, тобто акцентується мотиваційна її складова.



Воля як "вільний вибір" (У.Вундт, У. Джемс).Воля - це самостійний процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати людина. Думка сама або собі містить силу, що може ініціювати поведінку людини. У. Джемс вважав основною функцією волі прийняття рішення при наявності в свідомості одночасно двох або більше ідей руху. Таким чином, основа волі - "моторні ідеї" (не дії), які створюють процес "воління" - самостійний психічний процес, який виробляє стійке прагнення людини. Тому вольове зусилля виявляється в спрямуванні людиною своєї свідомості на непривабливий, але потрібний об`єкт і зосередженні на ньому уваги. Таким чином, основа свідомості - прагнення і потяги, що спонукають людину до дії. А уявлення і почуття виникають із вольового начала.

Волю як вибір одного із декількох спонукань або як розв`язання конфлікту мотивів розглядали Т. Челпанов, Ф. Лерш, В. Франкл, Л. Виготський.

Емоційна теорія (Рібо)

Єдина причина вольового акту - почуття.

В основі вольової діяльності лежить прагнення відчути або продовжити задоволення і уникнути страждання. Дії людини викликаються емоціями, які людина переживає в даний момент. Вольові прагнення виникають не там, де для людини все байдуже, а там, де оточення, думки і ідеї викликають почуття, що робить ці ідеї або привабливими або відштовхуючими. Отже, воля - явище вторинного порядку по відношенню до емоцій, почуттів. Волюнтаристська теорія визначає волю особливою, надприродною силою. Згідно із вченням волюнтаризму, вольові акти нічим не визначаються, але самі визначають перебіг психічних процесів. Німецькі філософи А. Шопенгауер та Е. Гартман визначили волю космічною силою, сліпим та несвідомим першопринципом, від якого беруть початок усі психічні прояви людини. Свідомість та інтелект є, за Шопенгауером, вторинними проявами волі.

Воля цілком вільна не залежна від мотивів і зовнішніх впливів, це самопричина поведінки. Воля до панування - першопричина всього, це саме життя, а якщо це міф, то і життя - міф. У Всесвіті існує єдина світова воля, яка цілком вільна у всіх своїх проявах; вона нічим не обмежена і тому могутня. У людини є універсальна воля, яка представлена їй у власному характері. Він даний людини від народження - незмінний і загалом непізнавальний. Воля - самостійна сила душі (нічим не зумовлена і ніким не пізнана), що здатна до вільного вибору. Воля - найвищий, загальний принцип буття.

Долю психологічних досліджень волі В.А.Іванников — один з вітчизняних учених, що приділяють цій проблемі значну увагу, співвідносить з боротьбою двох трудно з’ясовуваних один із одним концепцій людського поводження: реактивної й активний. Відповідно до першого все поводження Людини являє собою в основному реакції на різні внутрішнє і зовнішні стимули і задача його наукового вивчення зводиться до того, щоб відшукати ці стимули, визначити їхній Зв'язок з реакціями. Для такої інтерпретації людського поведінки поняття волі не потрібно.

Визначену негативну роль у відмовленні від психологічних дослідженнях волі і згортанні їх, у твердженні реактивної концепції поводження як єдино прийнятної наукової доктрини зіграли дослідження рефлекторної поведінки: безперечних рефлексів і умовного (неоперантного) обмовлення. Рефлекс у його традиційному розумінні завжди розглядався як реакція на який-небудь стимул. Звідси і розуміння поводження як реакції. Симптоматично, що під впливом рефлекторної концепції поводження в перші десятиліття нашого століття психологія в деяких навчаннях була замінена на реактологію (К.М.Корнілов) і рефлексологію (В.М.Бехтерев).

Відповідно до іншої концепції, що в останні кілька десятиліть набрала силу і знаходить усе більше прихильників поводження людини розуміється як споконвічно активне, а сам він розглядається як наділений здатністю до свідомого вибору його форм. Для такого розуміння поводження воля і вольова регуляція поводження необхідні. Воно не тільки вимагає повернення психології її колишньої назви як науки про внутрішній досвід, але й приділення гідної уваги проблемі волі в наукових дослідженнях людського поводження. Новітня фізіологія вищої нервової діяльності в особі таких учених, як Н.А.Бернштейн, П.К.Анохін, удало підкріплює і підтримує цю точку зору з боку природознавства.

Але реактивні концепції поводження, особливо в самої традиційний павловської фізіології вищої нервової діяльності, надалі сильні, і результат наукової боротьби між ними і теорією активного вольового поводження буде істотно залежати від того, наскільки психологам удасться відповідними експериментальними даними довести реальність інших, чим стимули, джерел поведінкової активності, наскільки переконливо зможуть вони пояснити різноманітні види поводження, не прибігаючи до поняття рефлексу. Великі надії в цьому зв'язку покладаються на сучасну психологію свідомості і когнітивну психологію, на новітні методи експериментального дослідження людської психіки.

Як же з урахуванням сказаного розуміється воля в сучасних психологічних дослідженнях? В.І.Селіванов визначає волю як свідоме регулювання людиною свого поводження, виражена в умінні бачити і переборювати внутрішні і зовнішні перешкоди на шляху цілеспрямованих вчинків і дій. У ті моменти діяльності, коли суб'єкт зіштовхується з необхідністю «перебороти» себе (емпіричний рівень виділення перешкоди, зв'язаного із суб'єктом діяльності), його свідомість на час як би відривається від об'єкта, предмета діяльності, чи партнера і переключається в плоскість суб'єктних відносин. При цьому здійснюється свідома рефлексія на різних рівнях:

1 рівень — усвідомлення суб'єктом своїх способів дій, його стану, режиму і напрямку активності; розуміння ступеня відповідності функціональної організації психіки необхідній формі діяльності;

2 рівень — активна зміна функціонування психіки вибір необхідного способу його перетворення.

Вольова регуляція діяльності є свідомими, опосередкованими цілями і мотивами предметної діяльності створення стану оптимальної мобілізованості, потрібного режиму активності, концентрації цієї активності в необхідному напрямку.



3. Воля - це психічний процес свідомої цілеспрямованості регуляції людиною своєї діяльності і поведінки з метою досягнення поставлених цілей.

Виходячи з цього, основну одиницю волі - вольову дію, треба розуміти як дію свідому, цілеспрямовану.

У вольових діях людина здійснює свою свідому мету, яка як закон визначає спосіб дій і характер. Учень чи студент, прагнучи успішно вчитися, виявляють ініціативу, напруженість фізичних і розумових сил, переборюють труднощі, що перешкоджають досягненню мети, стримують бажання, які відволікають від діяльності.

Переборення перешкод і труднощів вимагає від людини так званого вольового зусилля - особливого стану нервового напруження, що мобілізує фізичні, інтелектуальні і моральні сили людини. Відомі випадки, коли вольове зусилля затримувало втрату свідомості і навіть смерть. В літературі описаний випадок, коли льотчик "затримав" смерть до посадки літака, а, зробивши посадку, одразу помер. Яскравим прикладом вияву вольового зусилля є історичний факт. У V ст. до н.е. грецький воїн, пробіг 42 км з містечка Марафон в Афіни і, сповістивши про перемогу греків над персами, упав мертвим. Це в його пам'ять названо в сучасній легкій атлетиці довга дистанція бігу - марафонський біг на 42 км 195 м.

Вольова діяльність - це особлива форма активності людини. Вона полягає в тому, що людина здійснює владу над собою, контролює власні імпульси і в разі необхідності - гальмує їх. Вольову діяльність не можна зводити до активності організму і ототожнювати з нею. Адже активність властива і тваринам. Вони задовольняють свої біологічні потреби, пристосовуючись до умов життя, виявляють тривалий вплив на оточуючу природу, але це відбувається без будь-якого свідомого наміру з їх боку і є чимось випадковим по відношенню до самих тварин. Воля у людини виникла і сформувалася під впливом суспільної трудової діяльності в міру того, як опановуючи закони природи людина перетворювала її своїми планомірними діями.

Коли після битви при Бородіно в 1812 р. уславлений маршал наполеонівської армії Мюрат докоряв генералам в недостатній енергійності кінноти, один із них відповів: "У всьому винні коні - вони недостатньо патріотичні. Наші солдати воюють блискуче навіть якщо у них немає хліба, але коні без сіна та вівса не рухаються з місця".У цьому діалозі відобразилась основна відмінність керування людиною порівняно з тваринами, своєю поведінкою - наявністю волі та мотивації. Люди ж, на відміну від тварин, діють, як вже було сказано, цілеспрямовано, керують діями, використовуючи свій розум і волю, змінюють природу і суспільство у зв`язку зі своїми потребами і необхідністю. Прояв волі - це така активність особистості, яка обов'язково пов`язана із свідомістю.

Воля людини виробилась в процесі її суспільного та історичного розвитку, в трудовій діяльності. Живучи і працюючи, люди поступово навчилися ставити собі певні цілі і свідомо добиватися їх реалізації. В боротьбі за існування, долаючи труднощі, напружуючи свої сили чи стримуючи себе, людина виробила в собі різні якості волі. Чим важливіші були ті цілі, які ставили собі люди в житті і чим більше вони їх усвідомлювали, тим активніше вони добивалися їх реалізації. Вольова діяльність обов'язково передбачає цілий ряд актів і дій, які, в свою чергу, передбачають широкий ступінь усвідомлення особистістю її зусиль і характеру психічний процесів, які здійснюються. Тут і оцінка ситуації, і вибір шляху для майбутньої дії, відбір засобів, потрібних для досягнення мети, прийняття рішень і т.д.

Іншими словами можна сказати, що воля пов`язана з іншими властивостями особистості, зокрема, з характером. Вона є основою характеру. Характер - це остаточно сформована воля. І в залежності від сформованості вольових якостей у людини говорять про сильний і слабкий характер. Безвільних людей ще називають безхарактерними. Але характер визначається не лише вольовими якостями. Про це ми ще будемо говорити при розгляді теми "Характер".

Воля органічно пов'язана з пізнавальною і емоційної діяльністю людини. І.М. Сеченов писав: "Воля ... - це діяльна сторона розуму і морального почуття, яка керує рухами в ім`я того чи іншого" [с. 255-256]. Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального стану - усвідомлення проблемної ситуації. Аналіз проблемної ситуації вимагає "вмикання" вольових актів. Без участі мислення вольовий процес не був би усвідомлений, втратив би власне вольовий характер. Але воля і мислення відрізняються, і воля - це не просто зовнішнє здійснення мислення. На відміну від мислення воля не створює продукту, вона лише створює умови для здійснення вчинку чи поведінки.

Функції волі

1. Спонукальна - організація активності людини. Активності

притаманні мимовільність і довільність протікання дій і поведінки. Якщо активність виступає властивістю волі, то вона характеризується довільністю, тобто зумовленістю дій та поведінки свідомо поставленою метою.Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, то воля створює допоміжне спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим).

Спонукання людини до дій створює певну впорядковану систему - ієрархію мотивів - від природних потреб до вищих спонукань, пов'язаних з переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів. Якщо виходити з розуміння волі як моральної саморегуляції, тоді основною її характеристикою стане підкорення особистих мотивів соціально значущим.

2. Гальмівна функція - стримування небажаних проявів активності. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон. Вольове регулювання поведінки було б неможливе без гальмівної функції.(Наприклад окремі прояви людської вихованості: не дати виходу агресії, не виявити негативні емоції).

Отже в понятті "воля" простежується цілісний характер психіки людини: проблема волі стосується і є невіддільною від проблем особистості, свідомості, самосвідомості, мотивів, потреб, емоцій, пізнавальної діяльності.

Характерні особливості волі.

1. Воля є продуктом суспільно-історичного розвитку людини її формування пов`язане з появою і розвитком трудової діяльності.

2. Воля не є природженою здатністю. Вона формується у процесі діяльності, яка потребує певних вольових якостей і навичок вольової регуляції.

3. Вольова регуляції - це регуляція свідома, опосередкована знаннями людини про зовнішній світ, про свої цінності і можливості, на підставі яких здійснюються передбачення та оцінка наслідків активності особистості.

4. Розвиток волі тісно пов`язаний з розвитком мислення, уяви, емоцій, мотивації з розвитком свідомості і самосвідомості особистості загалом.

Вольова дія може реалізуватись в простих і складних формах

У простому вольовому акті спонукання до дії спрямоване на більш чи менш усвідомлену мету, може безпосередньо переходити у дію. Простий вольовий акт має дві фази:

1) виникнення спонукання та усвідомлення мети;

2) досягнення мети.

Складну вольову дію характеризує опосередкований свідомий процес: дії передує врахування її наслідків, усвідомлення мотивів, планування. Така дія потребує значного напруження сил, терпіння, наполегливості, вміння організувати себе на виконання дії.

У складній вольовій дії вчені (Г.С. Костюк, А.В. Петровський, О.В. Скрипченко) виділяють чотири фази:

1) виникнення спонукання та попередня постановка мети;

2) стадія обмірковування та боротьба мотивів;

3) прийняття рішення;

4) виконання.

1. Перша, початкова фаза вольового акту полягає в попередній постановці мети. Необхідною передумовою постановки мети є виникнення певного мотиву, спонукання і пов'язаного з ним прагнення. Прагнення, що переживається людиною, може по-різному усвідомлюватись нею і по-різному впливати на її діяльність. Залежно від характеру його усвідомлення прагнення може виражатися в формі потягу, бажання і хотіння.

Процес постановки мети пов'язаний із виникненням усвідомленого дієвого бажання або хотіння.

Слід відзначити, проте, що в складному вольовому акті і виникле активне бажання не зажди зразу ж приводить до відповідних дій, вчинків. Це буває тоді, коли у людини одночасно появляється декілька бажань, спонукань, які суперечать одне одному. При цьому суперечливі бажання можуть стосуватися як самої мети, так і засобів її реалізації.

2. В таких випадках відбувається вибір мети або вибір засобів її досягнення , що є змістом другої фази вольового акту. При виборі мети або засобів дії виникає потреба в обговоренні їх прийнятності, яке передбачає зважування різних доводів за і проти висунутих цілей чи засобів їх досягнення, вимагає оцінки суперечливих бажань, аналізування обставин, розмірковування, напруженої роботи мислення.

Вибір прийнятої мети часто характеризується яскраво виявленою боротьбою мотивів. Ця боротьба відбиває наявність у людини внутрішніх перешкод, суперечливих спонукань, бажань, прагнень, які стикаються, вступають у конфлікт між собою. Наприклад, бажання піти на прогулянку з друзями або залишитись допомогти матері.. У тому випадку, коли мета ясна і прийнятна, може виникнути боротьба між суперечливими спонуканнями про виборі того чи іншого засобу досягнення мети. Наприклад, як підготуватись до заняття - законспектувати питання самостійно чи списати.

В складних вольових діях у боротьбу вступають звичайно суспільно-значимі мотиви з іншими суперечливими їм спонуканнями. Можливий конфлікт і між суспільними мотивами різного рівня значимості, а також між різними спонуканнями особистого характеру.

3. Обговорення і боротьба мотивів закінчується прийняттям рішення, що означає остаточну постановку свідомої мети. Але й після цього не завжди відбувається безпосередній перехід до виконання намічених дій. Це буває особливо тоді, коли рішення стосується не якоїсь простої і близької мети, а складної і притому віддаленої, над досягненням якої людина збирається працювати більш-менш тривалий час (наприклад, рішення студента першого курсі успішно закінчити інститут). Такі рішення, які мають на увазі цілу програму дій протягом певного часу, або, може, цього життя, називаються намірами.

Вольовий акт людини не вичерпується, проте, і прийняттям рішення або складанням наміру. Відомо, що найпрекрасніші рішення і наміри часто не виконуються, не переходять у дію. Тому прийняття рішення і складання наміру є хоч і важливі, але не завершальні фази вольового акту. Їх роль полягає в необхідній підготовці вольового акту. Завершення ж його можливе тільки завдяки тим реальним діям, які забезпечують саме досягнення мети.

4.При переході до виконання часто перевіряється і сама прийнятність мети, а інколи також ступінь її привабливості. В складному вольовому акті людина зустрічається з труднощами не тільки в зв'язку з прийняттям рішення, але і в процесі його виконання. На цій фазі вольового акту часто відбувається справжня боротьба з реальними зовнішніми і внутрішніми перешкодами, які стоять на шляху до досягнення поставленої мети. Тому виконання рішень і намірів слід розглядати як найістотнішу фазу вольового акту, без наявності якої він позбавляється своїх специфічних рис.

Успішне здійснення людиною її рішень і намірів залежить від цілого ряду умов. Відомо, що видатні вольові вчинки ми спостерігаємо у людей, які дуже добре знають свою спеціальність, є справжніми майстрами своєї справи. Наявність знань і вмінь дає змогу людині краще орієнтуватися в обставинах при обговоренні рішення, обходитись без зайвих вагань при його прийнятті, а також правильно планувати і виконувати свої дії.

К. Платонов виділяє наступні етапи вольової дії

Деякі вчені (В.А. Крутецький, В.В. Богословський) виділяють у вольовому акті два етапи:

- підготовчий, етап мисленої дії, обдумування, на якому усвідомлюється мета, визначаються шляхи і засоби її досягнення, приймається рішення;

- виконавський, на якому відбувається виконання прийнятого рішення і самооцінка виконаної дії.
4. Загалом при вивченні поведінки людини доводиться мати справу з мимовільними, довільними і вольовими діями. Довільні та вольові дії включаються в зміст вольової поведінки людини. Від них слід відрізняти мимовільні дії.

Мимовільні рухи і дії виникають під впливом певного сигналу, що йде від периферичної нервової системи, бувають природжені і набуті:

- природжені: орієнтувальні, захисні та хапальні реакції, виразні рухи. Фізіологічною основою природжених мимовільних рухів є механізм безумовних рефлексів.

- набуті: орієнтувальні, захисні, хапальні і виразні рухи, які здійснюються завдяки діяльності кори великих півкуль головного мозку. Їх фізіологічною основою є механізм умовного рефлексу.

Через ці природжені і набуті мимовільні дії організм співвідноситься із зовнішнім середовищем. Тому вони є корисними, доцільними його реакціями.

Довільні дії виникають у зв`язку з центральним корковим послідовним подразником за наявності в корі великих півкуль головного мозку осередку оптимального збудження.. Вони нерозривно пов`язані з відображенням мети і засобів її досягнення. На відміну від мимовільних, довільні дії, мають такі характеристики: 1) наявність усвідомлених мотивів; 2) спрямованість на досягнення мети; 3) нерозривний зв"язок з мисленням і мовленням.

Власне вольові дії - це дії, скеровані на досягнення свідомо поставлених цілей і пов`язані з подоланням труднощів.

Наприклад, прогулянка вимагає певних зусиль, але вони тут такі незначні, що здорова людина не помічає їх . Тому в цьому випадку слід говорити про довільні, але не вольові дії. З другого боку, подолання перешкод спостерігається і у тварин. Так, олень, утікаючи від мисливців, із зусиллям продирається через гущавину лісу, долає величезну відстань. Однак його дії не можна назвати вольовими, оскільки вони не підпорядковані свідомо поставленій меті,а скеровані вродженим інстинктом самозбереження.

Основні ознаки власне вольових дій :

1) свідоме подолання перешкод на шляху до досягнення мети;

2) наявність конкуруючих (суперечливих) мотивів;

3) наявність вольового зусилля.

Загальні характеристики вольових дій:

1) вольові дії є усвідомленими, цілеспрямованими, умисними, вчиненими за власним свідомим рішенням;

2) вольовими діями є дії, зумовлені як зовнішніми (соціальними), так і внутрішніми (власними) чинниками, тобто завжди існують підстави, за якими дії мають виконуватися;

3) вольові дії можуть мати дефіцит спонукання чи гальмування або з самого початку, або в процесі їх здійснення;

4) вольові дії можуть забезпечуватися допоміжним спонуканням чи гальмуванням за рахунок зміни смислу дії і закінчуватися досягненням мети.

Вольові дії поділяють на види:

1) за формою прояву:

- дія - виконання;

- дія - затримка небажаних дій.

2) за ступенем самостійності:

- за власною ініціативою (самостійні);

- задані ззовні (задані).

3) за характером спрямованості:

- вольові дії, спрямовані на задоволення особистих потреб;

- вольові вчинки, спрямовані на досягнення суспільно-значимої мети.

Складним є співвідношення між довільними і власне вольовими діями людини. Останні дослідження психологів вказують на те, що вольові і довільні дії мають спільні функції, спільний структурний елемент, але різний зміст. Спільним структурним моментом вольових і довільних дій є мета. Мета завжди усвідомлювана. Спрямованість на мету та її усвідомлюваність є центральною характеристикою як вольових, так і довільних дій.

Разом з тим довільні та вольові дії мають різний зміст і не збігаються за своїми проявами. Так, вольова людина з властивою їй ієрархією мотивів, з відповідними якостями (рішучість, наполегливість, цілеспрямованість) не завжди здатна до довільної організації своєї поведінки (не володіє собою, не керує своїми реакціями, не контролює себе). І навпаки, людина, з високим рівнем розвитку довільності (організована, дисциплінована) може не мати стійкої системи власних мотивів і цінностей і бути слабовільною.

У довільних діях центральним є ставлення до мети та засобів її досягнення. Вольові дії передбачають усвідомлення мети в її відношенні до мотиву діяльності. Таке розрізнення вольових і довільних дій дає підстави розглядати їх як рівнозначні, хоч і різні за змістом.


5. Під мотивацією у психології розуміють три відносно самостійні види психологічних явищ.

1) Мотивація, як мотив, що виступає спонуканням до діяльності, пов`язаної із задоволенням потреб індивіда. У цьому випадку мотивація пояснює чому взагалі виникає стан активності; які потреби спонукають до діяльності.

2) Мотивація пояснює на що спрямована активність, заради чого вибрано саме така, а не інша поведінка.Тут мотиви створюють спрямованість особистості.

3) Мотивація як засіб саморегуляції поведінки і діяльності людини - емоції, бажання, потяги.Так,(наприклад), емоції оцінюють особистісний смисл акту поведінки.

У вольовому акті представлені всі три сторони мотивації:

- джерело активності;

- спрямованість активності;

- засіб саморегуляції.

Вольові дії людини, як вже було сказано, визначаються свідомо поставленою метою. Діючи, людина ставить перед собою завдання, планує їх виконання, вибирає засоби, за допомогою яких вони здійснюється.. Кожна вольова дія чимось мотивується. Мотив - рушійна сила, яка спонукає нас до дії, до боротьби за досягнення наміченої цілі. Мотив - це психічне переживання, що стимулює людину до дії чи затримує дію. Мотивами наших дій є наші потреби, почуття, інтереси, усвідомлення завдання, необхідності діяти. Сукупність бажань, прагнень, різноманітних спонукань, що набувають характеру мотивів дій, вчинків і форм діяльності називається мотиваційною сферою особистості .

Залежно від ступеня усвідомленості прагнення розрізняють наступні види мотивів.

1. Потяги - мотиви поведінки, що є недиференційованою, мало усвідомлюваною, безпредметною потребою.. Потяги тісно пов`язані з елементарними почуттями задоволення чи незадоволення, від яких вони й отримують свій напрям і форму.

Якщо людина не знає, який предмет задовольнить її, не знає чого вона хоче, не має перед собою свідомої мети, але прагне продовжити задоволення і уникнути незадоволення - це потяг. Доки людина перебуває під владою потягів, поки не піднялася над ними, в неї немає волі.

Коли виникає зв`язок між потягом і предметом, який здатний задовольнити потребу, потяг "опредметнюється" і переходить у бажання.

2.Бажання - мотиви поведінки, що характеризуються достатньо усвідомленістю потреб і мети.

З цього моменту починається усвідомлення потреб, починається процес мотивації поведінки. Зародження бажань завжди означає виникнення і постановку мети.

Але:


- бажання бувають різної інтенсивності;

- можливе виникнення різних взаємовиключних бажань.

Бажання стає вольовим актом, коли до усвідомленої мети додається установка на її реалізацію, спрямованість на оволодіння певними засобами її досягнення, тобто хотіння(або прагнення).

3. Хотіння - це усвідомлений мотив, цілеспрямоване намагання діяти певним чином, долати зовнішні і внутрішні перешкоди заради поставленої мети. Причини хотіння - також у предметах, які їх викликають. Але хотіння містить ідею або уявлення.(Наприклад, кожна людина має певні бажання, але по-справжньому хоче досягти мети та людина, яка обмірковує свої дії і починає діяти, долаючи різні труднощі).

У деяких випадках створюється ситуація, коли досягнення привабливої мети пов`язане з вибором небезпечного варіанту розв`язку. Надання суб`єктом активної переваги небезпечному варіанту в порівнянні з безпечним характеризується поняттям ризик.

Ризик - це характеристика діяльності при невизначеності для суб'єкта її завершення і наявності передбачень про можливі несприятливі наслідки у випадку неуспіху.

Ситуація ризику передбачає можливість вибору з двох альтернативних варіантів поведінки: ризикований, тобто пов`язаний з ризиком, але з вищим результатом у разі успіху та надійний, що гарантує збереження досягнутого.

Залежно від причин ризику розрізняють його види:

1. Ситуативний ризик - розрахунок на виграш, очікувана величина якого у разі успіху перевищує ступінь несприятливих наслідків у випадку неуспіху. У даному випадку мотивація успіху є сильнішою за мотивацію уникнення неприємностей.

Розрізняють ризик виправданий (коли зважуються усі "за" і "проти", передбачається ідейна і моральна висоти мотиву) та невиправданий ("поталанить" - "не поталанить").

2. Надситуативний або безкорисливий ризик - здатність людини підніматись над обставинами та ситуацією, ставити свої власні цілі, що є більшими за поставлену загальну мету.

Таким чином, мотиваційна сторона волі має певну будову. Різноманітні спонукання до дій в свідомості людини утворюють певну ієрархію (порядок від більшого до меншого). Це означає, що у людини є не лише сильніші і слабші, але й більш і менш важливі мотиви, які в свідомості людини проявляються як більш або менш значущі. Залежно від ситуації людина надає перевагу одному мотиву дії над іншим. Значущість спонукань може змінюватися залежно від обставин, отже, мотиваційна сфера є динамічним утворенням нашої психіки.



6.Розвиток волі у дітей тісним образом співвідноситься зі збагаченням їх мотиваційної і моральної сфери. Включення в регуляцію діяльності більш високих мотивів і цінностей, підвищення їхнього статусу в загальній ієрархії стимулів, керуючих діяльністю, здатність виділяти й оцінювати моральну сторону чинених учинків — усе це важливі моменти у вихованні волі в дітей. Мотивація вчинку, у яку включається вольова регуляція, стає свідомої, а сам учинок довільним. Така дія завжди відбувається на базі довільно побудованої ієрархії мотивів, де верхню ступінь займає високоморальне спонукання, що дає моральне задоволення людині у випадку успіху діяльності. Гарним прикладом такої діяльності може служити наднормативна діяльність, зв'язана з вищими моральними цінностями, чинена на добровільній основі і спрямована на користь людям.

Удосконалювання вольової регуляції поводження в дітей зв'язано з їх загальним інтелектуальним розвитком, з появою мотиваційної й особистісної рефлексії. Тому виховувати волю в дитини у відриві від його загального психологічного розвитку практично неможливо. У противному випадку замість волі і наполегливості як безсумнівно позитивних і коштовних особистісних якостей можуть виникнути і закріпитися їхні антиподи: упертість і ригідність.

Особливу роль у розвитку волі в дітей по всіх перерахованих напрямках виконують гри, причому кожен вид ігрової діяльності вносить свій, специфічний внесок в удосконалювання вольового процесу. Конструктивні предметні Ігри, що з'являються першими у віковому розвитку дитини, сприяють прискореному формуванню довільної регуляції дій. Сюжетно-рольові ігри ведуть до закріплення в Дитини необхідних вольових якостей особистості. Колективні гри з правилами крім цієї задачі вирішують ще одну: Зміцнення саморегуляції вчинків. Навчання, що з'являється в останні роки дошкільного дитинства і які перетворюються в ведучу діяльність у школі, найбільший внесок вносить у розвиток довільної саморегуляції пізнавальних процесів.

Особливості формування вольових якостей у дітей і школярів. З моменту народження дитина починає виявляти активність. Але її активність ще елементарна і лише мимовільна. Воля у кожної людини розвивається на основі мимовільних дій, в залежності від росту організму, від соціального середовища, в діяльності і головним чином під впливом виховання і самовиховання.

Активність дітей первинно проявляється в мимовільних діях, перш за все у вигляді орієнтувальних рухів. Дитина жваво реагує на всі нові для неї предмети, особливо на ті, що рухаються, звучать, яскраво пофарбовані, повертається, тягнеться до них, хапає, кидає на підлогу і на цій основі оволодіває першими діями. У цих діях проявляється життя організму, за допомогою цих мимовільних дій дитина задовольняє свої потреби. В той же час мимовільні дії мають підготовче значення для розвитку волі у дітей. Сеченов писав: «Всі елементарні форми руху рук, ніг, голови, тулуба, рівно як всі комбіновані рухи, що заучуються в дитинстві - ходьба, біг, мовлення, рух очей при сприйманні та інше стають підпорядкованими волі вже після того, як вони заучені» [с.255].

Проте рухи організму, які в тій чи іншій мірі розвиваються, ще самі по собі не складають волі. Про наявність волі в тому чи іншому віці можна говорити, коли проявляються такі елементи волі, як усвідомлення прагнення, бажання, вибір, прийняття рішень і докладання зусиль.

Прагнення у вигляді потягів виникає у дитини дуже рано разом з почуттями. Часто можна спостерігати, що дитина переживає незадоволення і прагнення звільнитися від цього стану. Але ці прагнення носять ще неусвідомлений характер. Приблизно до двох років під впливом виховання та ігрової діяльності у дитини нагромаджується вже певний досвід, вже є деякий запас уявлень, з'являються елементи уяви, вона починає мислити. Поряд з цим у дитини починають проявлятися усвідомлені прагнення, бажання. Правда, вони носять тривалий час переважно емоційний характер, і дії тут здійснюються в основному під впливом сильних емоційних спонукань. Це так звані прості вольові дії. Велику роль в розвитку волі відіграє сім'я і найближче соціальне оточення в дошкільний період.

Із вступом до школи змінюється характер дитини. Учіння стає провідною діяльністю молодшого школяра. У процесі індивідуального виконання класних і домашніх завдань у дитини розвивається самоконтроль, організованість, самостійність та інші вольові якості. В умовах навчання формуються навчальні інтереси - важливі мотиви поведінки учнів. Учителі знають, яке велике значення мають інтереси у вольовій діяльності школярів і постійно намагаються їх стимулювати.

Треба сказати, що воля молодшого школяра ще слабо розвинена. Вольові дії хоча і стали в результаті сімейного і шкільного виховання більш продуманими, проте не втратили імпульсивного характеру. Безпосередні бажання і почуття залишаються найсильнішими мотивами поведінки. Ці недоліки волі поступово ліквідовуються у підлітковому віці.

Найхарактернішими рисами вольової поведінки підлітка є самостійність та ініціативність. Умови життя, загальний розвиток підлітка сприяють формуванню цих якостей.У психіці підлітка багато протиріч. Вони виявляють сильну волю до самоствердження, але ще слабо знають свої можливості і недооцінюють свої недоліки. Активна, але незріла воля підлітка завдає, як правило, багато клопоту вчителям, батькам, і потрібен великий такт і знання школяра, щоб спрямувати його розвиток у потрібне русло. Між тим, дорослі часто не враховують особливостей підлітка і не роблять потрібних педагогічних висновків. Підліток більше всього боїться, щоб його не сприймали за маленького. Але він не знає всієї складності життя і не має досвіду дорослих, тому він нестриманий, прямолінійний, різкий, самовпевнений, впертий.

Воля підлітка ще не сформувалася, і виховання постійно вносить все нові і нові зміни. Разом з тим, в особистості підлітка чітко виявляються тенденції, відмінні від школярів інших вікових періодів, без врахування яких неможливо успішно вести виховну роботу. Насамперед, у всіх підлітків активно розвивається потреба в самовихованні волі. Дуже важливо, щоб цей процес знаходився постійно під контролем учителя, і перш за все класного керівника.

Період ранньої юності в психічному відношенні - це вік формування характеру з усіма його основними компонентами: світоглядом, волею, моральними почуттями і відносинами.

Великий вплив на розвиток волі учнів старших класів має формування стійких життєвих ідеалів. Якщо підлітки ще лише мріють про мету свого життя, то старший школяр всією обстановкою поставлений перед необхідністю вибору для себе життєвого шляху. Він постійно оцінює свої інтереси, нахили, здібності, думає про покликання і професії, перевіряє себе на практиці. Ідеали є не лише бажаною метою, але й важливим засобом щоденного виховання. Ідеали визначають спрямованість волі. Ось чому педагогу важливо знати не лише яку професію вибирає юнак чи дівчина, але й мотиви цього вибору.

Педагогічні і психологічні дослідження (А.С. Макаренко, К.Н. Корні лов, С.М. Рівес, М.Д. Левітов, В.І. Селиванов) показують, що для успішного формування вольових якостей у школярів необхідно не лише використовувати звичайні умови їх учбової діяльності, суспільно-корисної праці, але й створювати спеціальні. Робота ця повинна переслідувати мету формування у школярів правильних понять про вольові якості і шляхи їх розвитку, сприяти виникненню усіх учнів потреби в їх самовихованні.

Кожній людині необхідно працювати над вихованням волі. О.М.Горький радив тренувати розум і волю так, як людина тренує тіло.

Це добре розуміли всі видатні люди, які ще в молоді роки багато працювали над украпленням волі. Наприклад, юнак Ушинський склав розклад занять до днях і годинах. В його щоденнику є перелік книг, які він планував прочитати. Він встановив для себе правила поведінки і слідкував за їх виконанням.

19-літній Л.М. Толстой теж склав собі "Правила для розвитку волі". В них він включив чіткий розпорядок дня, певний раціон харчування, яких дотримувався все життя.

Вихованню волі допомагає колектив, думка оточуючих, їх позитивний вплив на поведінку людини. Щоденна праця, а тому числі і учбова діяльність, також може бути хорошою школою укріплення волі. Якщо в роботі чи навчанні є труднощі, то подолання їх є ефективний засіб виховання вольових якостей. Для виховання волі потрібна постійна систематична робота над собою, яку необхідно розпочинати якомога раніше. Треба пам'ятати, що вольові якості формуються у вольовій діяльності.

Праця завжди була і буде найкращим засобом зміцнення волі. Дуже важливо доводити кожну справу до кінця, продумувати свої дії, не приймати нездійсненних рішень, але якщо рішення прийняте, то необхідно домагатися його виконання. Виховання волі залежить від мети, яку людина ставить перед собою. Усвідомлення мети може загартувати волю.

Необхідно також виховувати у себе звичку свідкувати за собою, контролювати свою роботу і поведінку. Тренувати волю необхідно, перш за все, долаючи свої недоліки. Кожний успіх в цьому відношення вселяє людині віру в себе, робить її більш вольовою. Цьому сприяє і правильний спосіб життя, розпорядок дня, загальне зміцнення нервової системи, фізичне і психічне загартування, яке полягає в постійному тренуванні своїх вольових зусиль.

Прийоми самовиховання волі можуть бути різноманітними, але всі вони включають дотримання наступних вимог.

1. Розпочинати слід з набуття звички долати порівняно незнані труднощі.

2. Дуже небезпечними є будь-які самовиправдання. Це обман, в першу чергу, себе.

3. Труднощі та перешкоди слід переборювати.

4. Прийняте рішення повинно бути виконаним до кінця.

5. Окрему мету слід ділити на етапи, намічати найближчі цілі, досягнення яких створює умови для наближення кінцевої мети.

6. Максимально суворе дотримання режиму дня, розпорядку всього життя.

Слід завжди пам'ятати, що воля як й будь-яка інша якість потребує виховання і тренування.


Література

Загальна психологія: Навчальний посібник /О. Скрипченко, Я. Долинська, З. Огороднійчук та ін. - К.: "А.П.Н.", 2001.

Иванников В.А. Психологические механизмы волевой регуляции. - М., 1998.

Ильин Е.П. Психология воли. - СПб., 2000.

Котырло В.К. Развитие волевого поведения дошкольников. - К.: Рад. Школа, 1971.

Общая психология. Под.ред. А.В. Богословского, А.Г. Ковалева, А.А. Степанова. - М.: Просвещение, 1981.

Общая психология. Под.ред. А.В. Петровского. - М.: Просвещение, 1981.

Психологія. За ред. Г.С. Костюка - К.: Рад. Школа, 1968.

Рогов Е.И, Эмоции и воля. - М.; 1999.

Рувинский Л.И., Хохлов С.И. Как воспитать волю и характер. - М.: Просвещение, 1986.

Селиванов В.И. Воля и ее воспитание. - М.: Знание, 1976.

Сеченов И.М. Избранные произведения Т.1. - М., 1985,

Якобсон П.М. Психология чувств и мотивации. - М.; 1998.

Тема 18. Функціональне призначення афективної сфери

План

1. Оцінка і спонукання. Афективна сфера (потяги, емоції, почуття і воля) як особистісне пізнання через самоспостереження

1.2. Основні функції емоцій : інформаційна, оцінювання, регуляція, керування

2. Регулятивне значення емоцій і волі в самотворенні особистості

2.1. Афективна сфера – від потягів через емоції й почуття до волі – самотворення особистості, визначення її життєвого шляху опосередковано через діяльність
1. Афективні вияви стають предметом уваги людини перш за все тоді, коли в чому-то їй перешкоджають. Прагнучи все більш ефективно контролювати навколишній світ, людина не хоче миритися з тим, що в неї самої може існувати щось таке, що зводить нанівець прикладені зусилля, заважає здійсненню її намірів. А коли гору беруть афективні вияви, дуже часто все відбувається саме так.

Аж до теперішнього часу люди були здатні лише констатувати розбіжність між «голосом серця і голосом розуму», але не могли його ні зрозуміти, ні усунути.

Аналізуючи причини своїх невдач або помилок, людина нерідко доходить висновку, що саме афекти перешкоджали їй справитися із завданням.

В особистому житті емоційні проблеми набувають першорядне значення. Раптова зміна емоційного відношення особистості, з якою зв’язувалися життєви плани, зміна власного емоційного відношення до того, з ким був пов'язаний протягом багатох років, є для людини найсерйознішим випробуванням у житті.

Вийшовши з-під контролю свідомості, афективні вияви людей заважають здійсненню намірів, порушують міжособистісні відношення, не дозволяють належним чином виконувати службові і сімейні обов’язкі, утрудняють відпочинок і погіршують здоров'я.

Щоб подолати такого роду утруднення, необхідно пізнати ті явища, якими вони обумовлені, встановити закони їх розвитку. Ці проблеми мають велике практичне і соціальне значення.

Основні функції емоцій.

1. Функція оцінювання. Здатність емоцій проводити оцінку добре узгоджується з їх характеристиками: їх виникнення в значущих ситуаціях, наочності, залежність від потреб. Основний висновок, що витікає із аналізу всіх цих характеристик, полягає в тому, що емоції не є опосередкованим продуктом мотиваційної значущості відбиваних предметів. Ця значущість ними безпосередньо оцінюється і виражається, вони сигналізують про неї суб’єкту.

Субєктом гостро переживаються емоційні спонуки, причому саме ними він реально керується в житті, якщо тільки цьому не перешкоджають інші спонуки (наприклад, бажання не заподіювати зла іншим, бути вірним почуттю обов'язку). Цей факт і лежить в основі концепції відносного того, що емоції (включаючи до них і бажання) мотивують поведінку. Про здатність емоцій спонукати дії говорять інші, більш специфічні їх функції. Так, у критичних умовах, при нездатності суб’єкта знайти адекватний вихід з небезпечних, травмуючи ситуацій, що несподівано склалися, розвивається особливий вид емоційних процесів – афекти. Однин з функціональних виявів афекту полягає в тому, що він нав’язує суб’єкту стереотипні дії, що закріпилися, що є, в еволюції спосіб «аварійного дозволу» ситуації: втечу, заціпеніння, агресію та інші.

Відомо, що і інші ситуативні емоції, такі як обурення, гордість, образа, ревнощі, теж здатні «нав'язати» людині певні вчинки, причому навіть коли вони для неї небажані.

2. Функція керування. Емоції організовують деяку діяльність, відволікаючи на неї силу і увагу, що природно, може перешкодити нормальному протіканню іншої діяльності. Сама по собі емоція дезорганізуючої функції не несе, все залежить від умов, в яких вона виявляється. Навіть така груба біологічна реакція, як афект, звичайно дезорганізуюча діяльність людини, за певних умов може виявитися корисною. Наприклад, коли від серйозної небезпеки людині доводиться рятуватися, покладаючись виключно на фізичну силу і витривалість. Це значить, що порушення діяльності є не прямим, а побічним виявом емоцій. На цій підставі не може бути виправдано зіставлення корисності і шкідливості емоцій.

3. Функція регуляція. Емоції впливають на накопичення і актуалізацію індивідуального досвіду. Регулююча функція емоції обговорюється під різними назвами:

- закріплення – гальмування (П.К.Анохин);

- слідоутворення (А.Н.Леонтьев);

- підкріплення (П.В.Симонов).

Ця функція указує на здатність емоцій залишати слід в досвіді індивідуума, закріплюючи в ньому ті дії і що мали успіх, і ті дії, що не мали успіх, які їх порушили. Особливо яскраво слідоутворююча функція з’являється у випадках екстремальних емоційних станів (Я.М.Калашник, А.П.Лурія).

4. Функція інформаційна. Емоції грають значну роль в актуалізації закрапленого досвіду, тобто у досвіді викокирстання залишеного емоціями сліду. Оскільки актуалізація слідів звичайно випереджає розвиток подій і виникаючи при цьому емоції сигналізують про можливий приємний або не приємний їх результат, виділяють передбачаючу функцію емоцій. Оскільки передбачення подій істотно скорочує пошук правильного виходу з ситуації, виділяють інформаційну функцію.

Відносно цих двох функцій емоцій важливо підкреслити, що констатуючи певний вияв емоцій, вони гостро ставлять завдання з’ясувати те, як само емоції це роблять,з’ясування психологічного механізму, що лежить в основі цих виявів.

Афективна сфера включає три основні компоненти. Перший з них, загальний для всіх змін стану рівноваги – це компонент емоційного збудження, що визначає мобілізаційні зсуви в організмі.

Другий компонент емоцій пов'язаний з тим, яке значення подія має для суб’єкта – позитивне або негативне. Цей компонент визначає знак емоції: позитивна емоція виникає тоді, коли подія оцінювається, як позитивна, негативна – коли подія оцінювається як негативна. Функція позитивного емоційного процесу полягає в спонуці дій, що підтримують контакт з позитивною подією, негативного – в спонуці дій, направлених на усунення контакту з негативною подією.

Третій компонент емоцій пов'язаний із специфічними якісними особливостями події, що має значення для суб’єкта, і відповідно може бути охарактеризований як зміст емоції. Залежно від цього компоненту емоційні реакції, або викликані емоціями особливі форми поведінки, набувають специфічного характеру.

Передбачається, що виникнення емоційного процесу рівнозначно появі стану збудження. Це збудження пов’язано з підвищенням рівня активації центральної нервової системи.

Можна розрізняти стан сильного емоційного збудження – афекту (страх, гнів, радість), при якому ще зберігаються орієнтація і контроль, і стан крайнього збудження, такий як паніка, жах, сказ, екстаз, відчай, коли орієнтація і контроль практично неможливі.

Посилення емоційного збудження може привести до рухової активності, але може і не викликати цих явищ. Зовні людина може навіть здаватися байдужою, нерухомою, тоді, як збільшення збудження виражатиметься у формі значного посилення асоціативної активності – в тому, що звичайно описується як «наплив думок», безперервний потік фантазій і марень, «хаос в голові», відчуття сильної турботи, незбориме бажання щось зробити.

Підвищення емоційного збудження може привести не тільки до збільшення інтенсивності зовнішніх реакцій, але і до посилення внутрішньої активності. У зв’язку з цим розрізняють стенічні емоції (що приводять дор збільшення активності) і астенічні (не спонукаючі до дії).

Емоційне збудження може прийняти також специфічну форму таку, як емоційна напруга.

Емоційна напруга виникає в ситуаціях, які викликають страх, але виключають втечу, викликають гнів, але роблять неможливим його вираз, порушують бажання, але перешкоджають їх здійсненню, викликають радість, але вимагають збереження серйозності. Також така напруга характерна для стану конфлікту, специфічною ознакою якого є мимовільні виразні рухи.

Емоційна напруга виникає і при інших обставинах. Так вона є необідною опосередкованою ланкою для розвитку деяких емоцій. Це означає, що деякі емоції розвиваються не плавно, а стрибкоподібно: виникнення збудження в одній системі приводить до раптового включення іншої системи. Таким чином, емоційна напруга може виникнути у фазі накопичення збудження в деякому механізмі і що відповідний акт поведінки можливий тільки після такого накопичення. Це дозволило б пояснити вибуховий характер деяких емоцій і типову послідовність їх розвитку: напруга – вибух – дозвіл. Так протікають гнів, відчай, образа і ряд інших емоцій.

Один і той же сигнал викликає різні емоційні реакції залежно від того, чи має людина можливість відповідно відреагувати на нього або вона цієї можливості позбавлена. В останьому випадку виникає напруга або пригніченість і відмова від дії. Передбачення, що в результаті багато разів повторюється, але не збувається, розвивається байдужість, нудьга і навіть неприязнь.

Ще одним джерелом емоцій є протікання процесів регуляції і виконання діяльності. Успішно, процеси сприйняття, розв’язання завдань, що безперешкодно здійснюються, навпаки служать джерелом позитивних емоцій задоволення, тоді, як паузи, зриви, перешкоди, що виключають можливість досягнення мети, викликають незадоволення і емоції агресивного характеру (гнів, роздратування, озлоблення).

Емоційна реакція залежить також і від часу, коли відбулося та або інша значуща для суб’єкта подія. Наприклад, фрустрація, що відноситься до минулого досвіду, викликає страх до теперішнього часу – гнів, до майбутнього – печаль.

Емоційні процеси, пов’язані із забезпеченням біологічної рівноваги між організмом і середовищем, загальні для людини і тварин. Але людині властиві і вищі емоції – відчуття. В основі відчуттів лежать потреби, пов’язані з відносинами між людьми.

Якість відчуттів залежить від того, яким психологічним утворенням відповідає діючий емоційний сигнал. На цій підставі можна виділити відчуття, пов’язані з потребою соціального контакту (симпатія, доброзичливість, співчуття), з батьківською потребою (ніжність, турбота), з потребою влади (відчуття переваги, авторитету, зарозумілості, сили).

Давно відомо, що емоції, як і інші мотиваційні стани, впливають на сприйняття. Обрадуваний суб’єкт схильний сприймати мир крізь «рожеві окуляри». Для страждаючої або засмученої людини характерна тенденція інтерпретувати зауваження інших як критичні. Переляканий же суб’єкт схильний бачити лише лякаючий об’єкт (ефект «судженого зору»).

Таким чином, емоції і комплекси емоцій, які випробує людина впливають фактично на все, що вона робить у сфери практичної, пізнавальної діяльності, навчання, гри. Коли вона реально зацікавлена у предметі своєї діяльності, вона сповнена пристрасного бажання вивчити цого глибоко. Випробовуючи огиду до якого-небудь предмету, вона прагне його уникати.
2. Регулятивне значення емоцій і волі в самотворенні особистості

2.1. Афективна сфера – від потягів через емоції й почуття до волі – самотворення особистості, визначення її життєвого шляху опосередковано через діяльність

При розгляді питання про співвідношення емоцій і самотворення особистості, важливими виступають два роди чинників. Перший – це генетичні задатки суб’єкта у сфері емоцій. Генетичний склад особистості грає важливу роль в придбанні емоційних рис або порогів до різних емоцій. Другий чинник – особистий досвід і навчання, що відносяться до емоційної сфери і, особливо, соціалізуючи засади вияву емоцій і обумовлена емоціями поведінка. Спостеренження за дітьми у віці від 6 місяців до 2 років, які виросли в однаковому соціальному середовищі (виховувались в дошкільній установі), показали значні індивідуальні відмінності в емоційних порогах і емоційно-забарвлених діяльностях.

Проте, коли у дитини низький поріг по відношенню до якої-небудь певної емоції, коли вона часто її випробує і виражає, це неминуче викликає особливого роду реакції з боку інших дітей і навколишніх дорослих. Така вимушена взаємодія приводить до фрмування певних особистісних характеристик. На індивідуальні емоційні риси також істотно впливає облік соціального досвіду. Дитина, якій властива запальність, стикається з різними реакціями своїх однолітків і дорослих. Соціальний результат і, отже, процес соціалізації значно розрізнятимутися залежно від емоцій, найбільш часто випробуваних дитиною. Емоційні відповіді впливають не тільки на особистісні характеристики і соціальний розвиток дитини, але також і на інтелектуальний розвиток. Дитина з важкими переживаннями значно менш схильна до дослідження навколишнього середовища, ніж дитина, яка має низький поріг для інтересу і радості.

Та думка, що емоція може розглядатися як окремий або особливий стан свідомості, не є новою точкою зору в науці. Герберт Спенсер описав емоції, що «центрально ініціюються», таким чином : «…їх початок і закінчення в часі порівняно не визначено, і вони не мають чіткої локалізації у просторі. Інакше кажучи, вони не обмежені передуючими і подальшими станами свідомості з якою-небудь визначеністю, і не має між ними і співіснуючими з ними станами свідомості».

Емоційні стани і в повсякденному житті часто розглядаються як змінені стани, або, більш точно, як специфічні стани свідомості. Субєкт, вчинивши яку-небудь безглуздість, часто пояснює свою поведінку, кажучи : «я був у нестямі», або «я не пам’ятав себе». Будь-хто, хто відчув сильну емоцію, уявляє, що емоційне переживання – це незвичайний стан свідомості.

Ідея різних станів свідомості існує з часу античної філософії. А з середини 19 сторіччя біологи припускають можливість і знаходять деяки докази того, що кожна окрема півкуля мозку контролює абсолютно окрему свідомість. Сучасні неврологі стверджують, що дані указують на те, що розділення півкуль створює дві незалежні сфери свідомості в межах одного черепа, тобто в межах одного організму.

До тієї думки, що може бути більше, ніж один тип або стан свідомості, відноситься давня ідея про існування безліч шляхів пізнання. В 13 сторіччі Р.Бекон говорив про два способи придбання знання через доказ і через досвід. Про ці різні способи пізнання говорять і деякі сучасні вчені і філософи. Один з цих способів, домінуючий в сучасному мисленні, описується як логічний і раціональний. Інший – як пізнання інтуїтивне, невербалізоване, або «рецептивне». Особливі стани свідомості, що виникають завдяки специфічному інтересу або радості, або їх деякої комбінації, і направляють стадії інтуїтивного, невербального рецептивного пізнання. Певні емоційні стани організовують стадії аналітичних, критичних, логічних, раціональних процесів. Таким чином, емоція, як процес постійно взаємодіє з процесами, що характеризують інші стани свідомості, що зумовлює чисельні взаємозв’язки між емоціями і розумом.

Людина як суб’єкт практичної і теоретичної діяльності, який пізнає і змінює сві, не є ні безпристрасним споглядальником того, що відбувається навкруги нього, ні таким же безпристрасним автоматом, що приводить ті або інші дії на зразок добре злагодженої машини. Він переживає те, що з ним відбувається і ним скоюється; він відноситься певним чином до того, що його оточує.

Переживання цого відношення людини до оточуючого складає сферу відчуттів або емоцій. Відчуття людини – це відношення її до світу, до того, що вона випробує і робить у формі безпосереднього переживання.

Емоції можна охарактеризувати декількома особливо показовими ознаками.

По-перше, у відмінності, наприклад, від сприйняття, що відображають зміст об’єкту, емоції виражають стан суб’єкта і його відношення до об’єкту.

По-друге, емоції звичайно відрізняються полярністю, тобто володіють позитивним або негативним знаком: задоволення – незадоволення, веселощі – смуток, радість – печаль. В складних людських відчуттях вони часто утворюють складну суперечливу єдність: в ревнощах пристрасна любов уживається з пекучою ненавистю.

Емоційні процеси набувають позитивного або негативного характеру залежно від того, чи знаходиться дія, яку здійснює суб’єкт, і дія, якій він піддається, в позитивному або негативному відношенні до його потреб, інтересів, установок. Відношення суб’єкта до них і до процесу діяльності, яка протікає через всю сукупність об’єктивних обставин у відповідності або в розріз з ними, визначає долю емоцій.

Якщо все відбувається, оскільки воно має те або інше відношення до людини і тому викликає те або інше відношення з його сторони, може викликати у нього певні емоції, то особливо тісним є дієвий зв'язок між емоціями людини і її власною діяльністю.

Цей зв'язок взаємний: з одного боку, процес або результат людської діяльності викликають звичайно у людини ті або інші відчуття, з іншого – відчуття людини, його емоційні стани впливають на її діяльність.

Емоції не тільки зумовлюють діяльність, але і самі зумовлюються нею. Сам характер емоцій, їх основні властивості і будова емоційних процесів залежать від неї.

Задоволенгня і незадоволення, напруга і розрядка, збудження і заспокоєння – це не стільки основні емоції, з яких інші складаються, а лише самі загальні якості, які характеризують нескінченно багатоманітні емоції, відчуття людини. Різноманіття цих відчуттів залежить від різноманіття реальних життєвих відносин людини, які у неї виражаються, і видів діяльності, за допомогою яких вони реально здійснюються.

Таким чином, в емоційних виявах особистості можна виділити три сфери: органічне життя, інтереси матеріального порядку і духовні, етичні потреби.

1. Органічна сфера емоцій (ефектно-емоційна чутливість): елементарні задоволення і незадоволення, задоволення органічних потреб;

2. Наочні відчуття (матеріальні, інтелектуальні, естетичні): володіння певними предметами і заняття окремими видами діяльності. Захоплення одними предметами, людьми і видами діяльності, і огида до інших;

3. Узагальнені світоглядні відчуття: мораль і відносини людини до світу, соціальних подій, етичних категорій і цінностей.

Таким чином, не можна однозначно сказати про позитивне або негативне значення емоцій в житті людини. Вони можуть надавати і той, і інший вплив. В складних ситуаціях емоції людини можуть протікати у формі афектів, тобто дуже бурхливо, і навіть виходити з-під контролю свідомості, якщо у неї не сформовані прийоми саморегуляції. Ці прийоми можна виробити, якщо людина знатиме і розумітиме природу виникнення свого стану.
Література:

Бабаева Ю.Д. Эмоции и проблемы классификации видов мышления / Ю.Д.Бабаева, И.А.Васильев, О.К.Тихомиров // Вестник МГУ. Сер. Психологія – 1999. – № 14. – С. 42 – 54.

Васильев И.А. Роль интеллектуальных эмоций в регуляции мыслительной деятельности / И.А.Васильев // Психологический журнал. – 1998. – Т. 19, № 4. – С. 49 – 60.

Васильев И.А. Эмоции и мышление / И.А.Васильев, В.Л.Поплужный, О.К.Тихомиров. – М.: Наука, 1980. – 270 с.

Василюк Ф.Е. Психология переживания: Анализ преодоления критических ситуаций / Ф.Е.Василюк. – М.: Изд-во Моск. Ун-та, 1984. – 200 с.

Вилюнас В.К. Целепобудительная функция эмоций / В.К.Вилюнас // Психологические исследования. – М.: МГУ, 1973. – Вып. 4. – С. 83 – 92.

Занюк С.С. Психологія мотивації: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / С.С.Занюк. – Київ: Либідь, 2000. – 304 с.

Изард К. Эмоции человека / К.Изард. – СПб.: Питер, 1999. – 464 с.


1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка