Миколаївський комплекс Національного університету «Одеська юридична академія» Новітні наукові дослідження держави і права 2012 Збірник наукових праць Миколаїв Іліон 2012



Сторінка1/39
Дата конвертації16.04.2017
Розмір6.87 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39






Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Відокремлений структурний підрозділ «Миколаївський комплекс Національного університету «Одеська юридична академія»

Новітні наукові дослідження держави і права – 2012

Збірник наукових праць

Миколаїв

Іліон


2012

УДК 340.12:001.891

ББК 67.0

Н73



Редакційна колегія:

Директор Відокремленого структурного підрозділу «Миколаївський комплекс Національного університету «Одеська юридична академія» Шапірко П.М. (керівник авторського колективу)

Завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін Відокремленого структурного підрозділу «Миколаївський комплекс Національного університету «Одеська юридична академія», кандидат юридичних наук, доцент Козаченко О.В. (ред.)

Збірник наукових праць за матеріалами Міжнародної наукової Інтернет-конференції «Новітні наукові дослідження держави і права – 2012». 20 березня 2012 року, Відокремлений структурний підрозділ Миколаївський комплекс Національного університету «Одеська юридична академія»


Новітні наукові дослідження держави і права – 2012 : збірник наукових праць / за ред. П.М. Шапірка, О.В. Козаченка. – Миколаїв : Іліон, 2012. – с.
ISBN
До другого видання збірника наукових праць увійшли матеріали, які були представлені у вигляді доповідей під час проведення Міжнародної наукової Інтернет-конференції «Новітні наукові дослідження держави і права – 2012» і віддзеркалюють сучасні тенденції генезису державності і права з метою забезпечення їх поступального розвитку і оптимізації відповідно до викликів, що формуються в період поширення культури постмодерну. Автори наукових праць, якими виступили як відомі дослідники державно-правових реалій, так і молоді науковці, що роблять перші кроки у формуванні власної наукової правосвідомості, досліджують актуальні питання становлення, сучасного стану і перспектив подальшого розвитку права і державності, пропонуючи власні концепти вирішення нагальних проблем, сформованих соціальним викликом сьогодення.

Видання може викликати зацікавленість вчених, аспірантів і студентів, співробітників судових та правоохоронних органів, державних службовців, а також всіх тих, хто замислюється над проблемами державно-правового розвитку в сучасних умовах мінливого світу і шукає відповіді на питання, поставлені необхідністю підвищення ефективності соціального регулювання державно-владними і правовими заходами впливу.


©Відокремлений структурний підрозділ «Миколаївський комплекс Національного університету «Одеська юридична академія», 2012
ШАНОВНИЙ КОЛЕГО!
Ви тримаєте в руках друге видання збірника наукових праць «Новітні наукові дослідження держави і права – 2012», до якого увійшли найцікавіші наукові доповіді, що були представлені на ІІ Міжнародній науковій Інтернет-конференції, яка була проведена у Відокремленому структурному підрозділі «Миколаївський комплекс Національного університету «Одеська юридична академія» 20 березня 2012 року.

Збірник умовно складається з двох частин, кожна з яких віддзеркалює поставлені редакційною колегією цілі: дати можливість відомим науковцям, які протягом тривалого часу здійснюють дослідження держави і права, ознайомити фахову спільноту з найбільш вагомими і цікавими результатами власних роздумів з актуальних проблем розвитку юриспруденції та сприяти молодим науковцям, які роблять перші кроки у становленні власної наукової правосвідомості, заявити про свої здобутки і отримати досвід відстоювання власної наукової позиції.

Слід підкреслити, що єдиним критерієм відбору матеріалів, які увійшли до збірника наукових праць, став науковий та неординарний підхід до вирішення проблем подальшого розвитку держави і права в умовах все більш суттєво проявляючої себе епохи постмодерну.

Епоха постмодерну визначається парадигмою зневажливого ставлення до людини, до моральних засад її буття, що дало змогу філософам стверджувати: суб’єкт права в епоху постмодерну зникає, залишаючи після себе тільки вітальне тіло. Постмодерн супроводжується науково-інноваційною діяльністю людини, яка призвела не тільки до формування певного рівня досягнень цивілізації, але й спричинила кризові явища і соціальну конфронтацію між тими, хто має можливість користуватися здобутками цивілізації, і тими, хто їх виробляє, але не має можливості задовольняти за їх допомогою власні потреби. Формується ідеологія технократизму, відповідно до якої технологія і її здобутки виступають символами необмежених можливостей людини і викликають некритичне ставлення самої людини до природи і соціального середовища. Людина постмодерну – це людина, яка приписує собі казкові, надзвичайні можливості, що є в першу чергу здобутками сучасних технологій, а не властивостями самої людини. Оточуючий світ для людини постмодерну втрачає об’єктивні закономірності свого розвитку і розглядається як простір суб’єктивностей, простір для застосування зусиль по зміні на власний розсуд.

Крім того, технократична криза стала передумовою для формування цілої системи глобальних проблем людства в екологічній, духовній і соціальній сферах. Криза духовності і криза соціалізації, дегуманізація соціальних зв’язків, девальвація інтелектуальної діяльності, зневіра у соціальну справедливість розглядаються як основні змістовні характеристики епохи постмодерну. Культура постмодерну орієнтує людину на порівняння і пошук відповіді на виникаючі питання, спираючись виключно на власний досвід з його коригуванням на підставі змін сьогодення. Розвиток наукомістких технологій (мультимедійних, біогенних) створює передумови для формування віртуального буття людини, яка замінює соціальні зв’язки на періодичне контактування з представниками «собі подібних». Постмодерн – епоха «безособистісних» відносин, принципові ознаки яких знаходять відображення в культурі людини постмодерну.

Вважаємо, що сучасне українське право тільки знаходиться на порозі постмодерну й ефективно протистояти його наступові може тільки формування права і держави нового зразка, здатних зберегти основні здобутки попередніх періодів свого розвитку і забезпечити засади подолання кризових явищ постмодерну з урахуванням реалій сьогодення. Тлумачення гуманізації права як забезпечення і охорони людської суті будь-якої галузі права, особливо права публічного, свідчить про необхідність формування певних нових напрямків подальшого генезису, здатних задовольнити вимоги до реалізації поступального розвитку права в цілому і окремих його галузей і сприяти узгодженості такого генезису, який набуде єдиного вектора.

Представляється, що одним з найбільш дієвих кроків у протидії негативним проявам постмодерну є оприлюднення власних досліджень, які уособлюють нові підходи до вирішення як проблем «минулих років», так і пошуку відповідей на нові виклики, якими рясніє суспільне буття сучасної людини, що покладає на організаторів обов’язок зробити видання цього збірника, який Ви, шановний читач, тримає те в руках, регулярним.

З повагою і найкращими побажаннями

плідної творчої діяльності

від імені редакційної колегії Козаченко Олександр

Шапірко Петро Михайлович

ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ: «ДІЯЛЬНІСТЬ» ЧИ НАУКА?

Динамічний розвиток правового життя суспільства породжує не тільки нові сфери суспільних відносин, які потребують правового впливу і регулювання, але й потреби наукового супроводження нових правових явищ. Оперативно-розшукова діяльність, як вид негласної діяльності оперативних підрозділів правоохоронних органів держави, здійснюється на певній законодавчій основі, проте, попри її очевидну важливість, правова регламентація цієї сфери діяльності значно відстає від інших, їй подібних. Це визначається не тільки секретним характером самої оперативно-розшукової діяльності, але й закритістю досліджень цієї сфери науковцями здебільшого відомчої належності. Тому ствердження оперативно-розшукової діяльності як науки потребує осмислення її місця в системі теоретичної і прикладної юриспруденції, і, передусім, необхідних ознак як самодостатньої юридичної науки.

Традиційно в системі юридичних наук виділяють теоретико-історичні, галузеві, міжгалузеві, організаційні, прикладні та міжнародно-правові юридичні науки. Щодо теорії оперативно-розшукової діяльності, то її відносять до прикладних (спеціальних) юридичних наук. Слід відрізняти оперативно-розшукову діяльність як різновид діяльності спеціально уповноважених державних органів і оперативно-розшукову діяльність як спеціальну (прикладну) юридичну науки й навчальну дисципліну, що в останні десятиріччя вивчається у вищих навчальних закладах України при підготовці майбутніх юристів.

Теорія оперативно-розшукової діяльності, на відміну від інших юридичних наук, коріння яких йдуть у глибину століть, такі як кримінальне право, цивільне право, порівняно молода. Вона зародилась в надрах криміналістики, а пізніше виокремилась як самостійна наука. Криміналістичні вчення фактично стали підґрунтям для подальшого формування теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної юридичної науки. Отже, теорія оперативно-розшукової діяльності, як і інші науки, в реальних умовах нашої дійсності підлягала дії такого загального закону розвитку наукового знання як диференціація й інтеграція. Як свого часу процес диференціації й інтеграції призвів до виникнення в надрах кримінально-процесуальної науки іншої науки – криміналістики, так відбулося й відокремлення з криміналістичної науки теорії оперативно-розшукової діяльності.

Історію розвитку оперативно-розшукової діяльності, як науки, неможливо розглядати у відриві від історії розвитку самої оперативно-розшукової діяльності. Де і коли вона з’явилася, точно встановити неможливо, але поза сумнівом, що ще за первісних часів люди проводили дії, які зараз учені іменують оперативно-розшуковими заходами (наприклад, для вивідування секрету добування вогню, кращих місць полювання й рибного лову, наміру ворожих племен і т. д.) [2, 41]. Але наукові дослідження у сфері розшуку почали проводилися в сер. ХІХ – поч. ХХ ст.ст. Предтечею наукових досліджень власне оперативно-розшукової діяльності послужили праці вітчизняних і зарубіжних криміналістів, спеціалістів у кримінальному процесі й поліцейському праві. Отже, активне формування оперативно-розшукової науки проходило на рубежі ХІХ-ХХ ст.ст. У другій пол. ХХ ст. теоретичні проблеми оперативно-розшукової діяльності знайшли відображення в працях криміналістів Р.С. Бєлкіна, А.І. Вінберга та ін. Велике значення мали фундаментальні праці професорів А.Г. Лєкаря, Д.В. Гребельского, які досліджували широкий спектр теоретичних проблем у даному напрямку. Разом з тим, російський дослідник М.А. Шматов зазначає, що оперативно-розшукова теорія, на відміну від криміналістики, вивчає злочинність не в цілому, а лише ті її аспекти, інформація про які необхідна для наукового обґрунтованої організації й тактики застосування оперативно-розшукових сил, засобів і методів боротьби зі злочинністю. На перший план висуваються проблеми, пов’язані з вивченням особи і способів її діяльності при підготовці, здійсненні злочину і приховування слідів [1, 40]. Фундамент для формування нової наукової школи був закладений у 1970-х роках, коли активно розвивалися відомчі наукові школи у МВС та КДБ.

Прийняття Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» у 1992 р. сприяло активізації наукових досліджень у сфері розвитку й удосконалення оперативно-розшукового законодавства, що стало черговим етапом формування уявлень про юридичну природу оперативно-розшукової діяльності. Вивченню теорії оперативно-розшукової діяльності присвятили свої праці І.Г. Богатирьов, Л.В. Грохольський, І.П. Козаченко, М.А. Погорецький, Є.В. Рижков, В.Л. Регульський, І. В. Сервецький та інші вітчизняні дослідники.

М.А. Шматов виділяє такі підстави належності теорії оперативно-розшукової діяльності до юридичної науки:

- історичні закономірності зародження оперативно-розшукової діяльності і її соціально-суспільні задачі;

- закономірності розвитку теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі наукового знання;

- особливості методів наукового дослідження у сфері теорії оперативно-розшукової діяльності;

- єдність об’єкта наукового дослідження для оперативно-розшукової теорії та інших кримінально-правових наук;

- характер міжнаукових зв’язків оперативно-розшукової теорії з іншими юридичними науками [1, 36].

Оперативно-розшукова теорія – це юридична наука, яка знаходиться на етапі становлення й формування, вона вивчає закономірності механізму злочинних діянь і протидії кримінального середовища, відображення їх в джерелах інформації, а також особливості діяльності суб’єктів оперативно-розшукової діяльності, що здійснюється в ході вирішення покладених на них законом завдань та розробляє на цій основі правові, організаційні, методичні й тактичні основи оптимального застосування оперативно-розшукових сил, засобів і методів у боротьбі зі злочинністю.

Оперативно-розшукова теорія – це синтетична наука, призначена для теоретичної розробки й обґрунтовування правомірного й оптимального застосування оперативно-розшукових сил, засобів і методів впливу на злочинність. Вона є комплексом наукових знань юридичного характеру про закономірності й різні аспекти оперативно-розшукової діяльності в їх єдності й взаємозв’язку, її історичній ретроспективі, перспективах розвитку й місці в системі наук, а також про аналоги за кордоном. На сьогодні єдиної (загальної) оперативно-розшукової теорії для всіх суб’єктів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, не створено. Найбільш повно у юридичній літературі досліджені теоретичні питання оперативно-розшукової діяльності щодо діяльності органів Міністерства внутрішніх справ, Служби Безпеки України. Тому оперативно-розшукову теорію розглядають як розділ розшукової теорії, що формується, і, одночасно, як основу перетворення сукупності норм про оперативно-розшукову діяльність на нову самостійну галузь права, умовно йменовану «оперативно-розшукове право».



Література:

1. Шматов М.А. Теория оперативно-розыскной деятельности в системе уголовно-правовых наук. – Волгоград: ВА МВД России, 2001. – 228 с.

2. Якубов Р.Х. Наука об оперативно-розыскной деятельности в России: этапы и перспективы развития // Научный вестник Омской академии МВД России № 4 (31). – 2008. – С. 41-45.

Аверочкіна Тетяна Володимирівна

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРИЛЕГЛИХ ЗОН: ІСТОРІЯ, ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ ТА ДЕЯКІ АСПЕКТИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Вже доволі давно у вітчизняній морській періодиці обговорюється можливість встановлення Україною прилеглої зони. З початку двотисячних років для розгляду Верховною Радою України вносяться проекти законів щодо прилеглої зони, проте жоден з них ще не набув бажаного статусу. Цей вид морських просторів вперше отримав міжнародне визнання на І Конференції ООН з морського права у 1958 році, проте має доволі довгу та складу історію свого становлення.

Поява спеціальних (прилеглих) зон пояснюється бажанням прибережних держав здійснювати певні права у відкритому морі за межами своїх територіальних вод (територіального моря). Початок цій практиці поклали Велика Британія та Сполучені Штати Америки. У 1736 році Велика Британія, а в 1799 році – США односторонніми актами встановили дванадцятимильні зони для здійснення митного нагляду над усіма суднами, що прямують до їхніх портів. У 1811 році Велика Британія так званим колоніальним законом заборонила іноземним суднам добувати перли на деяких банках біля острова Цейлон, віддалених від берега на відстані 21 милі. Свою претензію на цю устричну зону Британія обґрунтовувала традиційним використанням зазначених банок, які були окуповані та перейшли до неї у приватну власність в якості спадщини індійських раджів. Зона митного нагляду шириною в 20 кілометрів була встановлена Францією за законом 1817 р. В цей самий час імператор Олександр I указом від 4/16 вересня 1821 р. оголосив про виключні права Росії в морі від Берингової протоки до 54° північної широти, рахуючи на 100 миль від берегів Азії та Америки. У цій стомильній смузі Указом було заборонено іноземним суднам займатися рибальством [1, 52].

Проте встановлення спеціальних зон односторонніми актами нерідко викликало заперечення з боку інших держав. Через це, подальше встановлення спеціальних зон пішло головним чином шляхом укладення міжнародних угод між двома і більше державами. При цьому в договорах містяться постанови про спеціальні зони, що зазвичай вважалися обов’язковими лише для їхніх учасників. Особливу активність у цьому відношенні проявила Мексика. Нею були укладені угоди щодо встановлення дев’ятимильної митної зони з Німеччиною (1882 р.), Швецією (1885 р.), Великою Британією (1888 р.). Відповідно до договорів Мексики з Францією (1886 р.) і Нідерландами (1897 р.) мексиканська митна зона визначалася шириною в 20 кілометрів. Щодо двадцятикілометрової зони Мексики зазначалося також у її договорах з Еквадором (1888 р.) та з Італією (1890 р.).

Встановлення санітарної зони в Перській затоці та Червоному морі для боротьби з холерою, чумою та жовтою лихоманкою передбачалося Міжнародною санітарною конвенцією 1894 року.

Російсько-англійський договір 1893 р. і Російсько-американський договір 1894 р. встановили заборонену для вилову котиків зону шириною в десять миль уздовж російського берега на Тихому океані і в тридцять миль навколо островів Командорських і тюленів. Укладена в 1911 році конвенція з цього питання між Росією, Англією, США та Японією забороняла морське полювання на котиків у Тихому океані, на північ від 30 паралелі північної широти, включаючи моря Берингове, Камчатське, Охотське та Японське [1, 52].

На підставі багатосторонньої конвенції щодо боротьби з контрабандою алкогольними товарами, укладеної в 1925 році [2] за участю СРСР, радянсько-фінської Конвенції про митний нагляд 1929 року [3] та інших конвенцій і протоколів були встановлені зони митного, протиалкогольного і навігаційного нагляду у Фінській затоці, які, однак, у зв’язку з радянсько-фінським мирним договором 1940 року і протоколом до нього [4] припинили своє існування.

Незважаючи на вже усталену практику створення спеціальних зон шляхом укладення міжнародних угод, з боку ряду держав продовжувала мати місце тенденція до встановлення цих зон односторонніми актами. Так, у США законом 1922 р. (Tariff Act) для боротьби з контрабандним ввезенням спиртних напоїв була створена дванадцятимильна морська митна зона, в якій американська влада мала право здійснювати не тільки контроль за іноземними суднами, а й юрисдикцію США у разі порушення ними встановлених законів. Проте зважаючи на заперечення з боку іноземних держав США довелося вступити в договірні відносини з деякими з них з цього питання. Першим договором в цьому відношенні був американо-англійський договір 1924 про запобігання контрабанди спиртних напоїв в зоні прибережних вод, що має відстань, яку проходить судно протягом однієї години [1, 53].

Односторонніми актами були встановлені спеціальні зони і в багатьох інших країнах, наприклад в Бразилії (дванадцятимильна рибальська зона – 1938 р.), Венесуелі (дванадцятимильна зона з метою морського нагляду, безпеки нації і захисту її інтересів – 1944 р.), Єгипті (дванадцятимильна зона в інтересах безпеки, навігації, податків та санітарії – 1951 р.). У 1935 році в США був виданий Протиконтрабандний акт (Anti-Smuggling Act), який надав президенту право встановлювати райони митного нагляду за межами дванадцятимильної митної зони на відстані до 100 миль [5, 200 – 201].

Прагнення США в сфері спеціальних зон знайшли свій вираз у виданих 28 вересня 1945 президентом Труменом прокламації про «Політику Сполучених Штатів щодо прибережного рибальства в деяких районах відкритого моря» і наказі «Про створення заповідних рибальських зон» [6, 112-113]. Відповідно до цих актів заповідні рибальські зони створюються в районах відкритого моря, що прилягають до узбережжя США, де рибальство розвинене або в майбутньому може бути розвинене і значно підтримане. У тих районах, де така діяльність розвинена або буде розвинена згодом і проводиться лише американськими громадянами, будуть створені точно обмежені заповідні зони, в яких рибальство підлягає регулюванню і контролю з боку влади США. У тих районах, де подібна діяльність існує або згодом буде розвинена і буде проводитися спільно громадянами США та інших держав, безумовно обмежені заповідні зони можуть бути створені за угодою між США та відповідними іншими державами. Все рибальство в цих зонах повинно регулюватися та контролюватися відповідно до подібних угод. При цьому зазначається, що жодною мірою не зачіпається юридична природа вод відкритого моря, де створюються заповідні зони, і права на вільну і безперешкодну навігацію в цих водах.

Отже, історія свідчить про неузгодження позицій держав щодо встановлення максимальної ширини, мети та режиму діяльності в прилеглих зонах. Тут слід зауважити, що власне позначення цих просторів як «прилеглої зони» сформувалося не одразу. За використаними в цьому дослідженні джерелами, вони мали назви, що відповідали напрямам здійснюваної державою юрисдикції: «рибальські», «митні», «санітарні» та ін., або мали узагальнену назву – «спеціальна зона», «суміжна зона». Безумовно, ця неузгодженість, що часто ставала предметом міждержавних спорів не могла не вчинити вплив на прагнення світового співтовариства врегулювати її. У 1958 році було прийнято Конвенцію про територіальне море та прилеглу зону. В ній знаходимо одну статтю (24) під назвою «Прилегла зона», в Конвенції ООН з морського права 1982 р. цьому простору присвячено теж лише одну статтю (33).

Що стосується сучасної практики України, то встановлення цього простору, визначення його правого статусу та режиму діяльності в ньому передбачається низкою законопроектів (№ 2605 від 30.12.2002 р.; № 5014 від 23.07.2009 р.; № 7407 від 30.11.2010 р.), проте жоден з них на початок 2012 року не став законом. Суть правового статусу прилеглої зони полягає в тому, що в просторі відкритого моря прибережна держава може здійснювати контроль, необхідний для запобігання порушенню митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території або територіального моря; для покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, вчинене в межах її території або територіального моря. Тобто тут можна говорити про здійснення адміністративної юрисдикції прибережної держави у відкритому морі.

Встановлення цієї зони Україною може мати наступні наслідки.

1. Можливість здійснювати в цій зоні митний, фіскальний, імміграційний або санітарний контроль.

2. На відміну від існуючого зараз правового режиму діяльності у виключній (морській) економічній зоні (що розташована, відповідно до діючого законодавства, на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється територіальне море, та простір якої саме перебуває за зовнішньою межею територіального моря України), де Україна має суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів; юрисдикцію, щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища, вона (Україна) буде мати ще й юрисдикцію щодо здійснення певних контрольних функцій. Це, безумовно, збільшить можливості держави впливати на судноплавство в цій прибережній зоні та сприятиме впровадженню у життя Морської доктрини України до 2035 року.

Література:

1. Николаев А.Н. Проблема территориальных вод в международном праве / Николаев А.Н.; Под ред.: Голунский С.А. – М.: Госюриздат, 1954. – 307 c.

2. Конвенция о пресечении контрабанды алкогольных товаров (Гельсингфорс, 19 августа 1925 года) // Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. – Вып. V. – М., 1930. – С. 46-53.

3. Конвенция между Союзом Советских Социалистических Республик и Финляндской Республикой о таможенном надзоре в Финском заливе от 13 апреля 1929 года / Документы внешней политики СССР: 1 января – 31 декабря 1929 г.. Т. 12 / Редкол.: Агаянц И.И., Верещагин Б.Н., Доля Ф.П., Струнников П.Ф., Яковлев А.Г. – М.: Политиздат, 1967. – С. 147 – 152.

4. Мирный договор между Советским Союзом и Финляндией от 12 марта 1940 года // Внешняя политика СССР: 1935 – июнь 1941г. Сборник документов. Т. 4 / Сост.: Тисминец А.С. – М., 1946. – № 407. – C. 494 – 497.

5. Див.: S. Wh. Boggs. National claims in adjacent Seas, American geographical Society, New York, 1951.

6. Див.: Laws and regulations on the regime of the high seas, United Nations, New York, 1951. – Vol. I.

Алексєєва Олена Євгенівна

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка