Міжіндивідуальне спілкування як духовна потреба людини та моральна цінність. Людина в індустріальному суспільстві



Скачати 183.46 Kb.
Дата конвертації21.02.2017
Розмір183.46 Kb.
Тема 8. МІЖІНДИВІДУАЛЬНЕ СПІЛКУВАННЯ ЯК ДУХОВНА ПОТРЕБА ЛЮДИНИ ТА МОРАЛЬНА ЦІННІСТЬ.

ЛЮДИНА В ІНДУСТРІАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

  1. Вплив спілкування на розвиток і моральний світ людини

  2. Роль трудового колективу в моральному вихованні людей.

  3. Усамітнення як духовна потреба людини.

  4. Канони дружби в різних країнах світу.

  5. Індустріальне суспільство в контексті західних соціологічних концепцій.

  6. Техніка, НТП і людина у ХХІ столітті.

  7. Вплив на людину соціальних норм та “масової культури”.


1. Вплив спілкування на розвиток і моральний світ людини

Великий вплив на формування і розвиток морального світу особи має спілкування її з іншими людьми. Виникнувши у спільній трудовій діяльності й боротьбі з дикою природою наших далеких предків, потреба в спілкуванні поступово набула самостійного статусу і стала одним з рушійних мотивів морального розвитку особи. Через спілкування людські стосунки наповнюються моральним змістом, зачіпаючи глибинне психологічне “Я” особи. Як писав відомий російський психолог С.Л. Рубінштейн, “серце людини зіткано з її стосунків з іншими людьми; те чого вона варта, цілком визначається тим, до яких взаємовідносин з іншими людьми вона прагне”.

Поняття “спілкування” досить широке і багатогранне. В загальному плані спілкування – взаємовідносини між людьми, в яких домінують безпосередні, живі контакти з метою обміну інформацією, думками, почуттями Спілкування можна розглядати як духовний контакт людей на всіх рівнях (як на міжіндивідному, так і груповому рівні). За своїм змістом воно є одним із способів прояву людської сутності, умовою існування й органічною потребою людини, фактором існування спільності, джерелом різної інформації. На спілкування людей у значній мірі впливають об’єктивні й суб’єктивні фактори: загальне економічне і соціально-політичне становище в країні, рівень життя людей, цінності духовної культури, соціальна направленість виховання і навчання і т.п. У спілкуванні людина переборює свої індивідуальні обмеження, а інформація не просто передається однією людиною іншій, вона уточнюється й розвивається, що служить засобом розвитку і самої людини. Спілкування надає унікальні, порівняно з іншими сферами виробництва, можливості самоствердження індивіда, реалізації таких його духовних потенцій, які не розкриваються в інших сферах духовного виробництва, а тим більше у матеріальному виробництві.

Спонукальними мотивами до спілкування є потреби людей. Тільки через спілкування з іншими індивідами людина може отримати засоби для задоволення своїх потреб. Тому спілкування стає однією з докорінних умов існування людини і засобом формування її особистості. Важливу роль у спілкуванні відіграє культура поведінки, яка є формою вираження моральної культури людини. Характерною особливістю моральної культури спілкування є вироблення моральної готовності і здібність підтримати й оцінити якості діловитості, бережливості, скромності, принциповості, правдивості. У процесі спілкування характер мислення, тип поведінки, спосіб дії індивідів отримують відповідну оціночну реакцію.

Рівень розвитку моральних потреб індивідів має значний вплив на характер спілкування. Люди спілкуються не тільки для того, щоб отримати інформацію, обмінятися думками, розширити свій духовний світогляд, але й щоб реалізувати свою індивідуальність. У спілкуванні людина прагне “вийти з себе”, уникнути ізоляції і самотності, проявити, виразити себе. Прагнення до контакту з іншими, обмін інформацією і т.п. це все не самоціль, а лише засіб для індивідуальної самореалізації, яка є основним прагненням людини. Людина і власне своє життя осмислює через інших, близьких їй людей, спілкування з якими, чи страх в тратити їх, відкриває їй сенс і цінність власного буття.

Внаслідок інтенсифікації суспільного життя сучасна людина значно менше часу приділяє так званому соціальному спілкуванню – розмовам з родичами, друзями, колегами, знайомими, а більше часу витрачає на “спілкування” не з конкретними людьми, а із зображенням на кіно- чи телеекрані, що в жодній мірі не може замінити чи компенсувати безпосереднього міжособистісного спілкування.

Досить важливим є встановлення морального резонансу у відношеннях між людьми, гуманізація суспільних відносин. Необхідно зазначити, що гуманізація суспільних відносин активізує прагнення людини до суспільного та особистісного самовираження і самоствердження, а значить спонукає до свідомої участі у розв’язанні важливих питань суспільного життя, породжує особисту ініціативу, моральну зацікавленість, співпричетність. Водночас спілкування людей звільняється від формального характеру, фальші, лицемірства, демагогії. Отже, гуманність і толерантність є основою моральної культури спілкування.

На спілкування людей, особливо молодих, негативно відображаються також падіння морального рівня суспільства, деформація моральних цінностей. Значною складністю характеризується самоствердження так званих “відторгнених’’, що призводить досить часто до самовідчуження індивіда від стійкої соціальної трупи і включення його до стихійної групи, де буде визнано його право на прояв власного Я, що відповідає його внутрішній самооцінці. Досить часто таке самоутвердження здійснюється через негативізм та девіантну поведінку. Зміст і форми міжіндивідуального спілкування детерміновані також рисами характеру і моральним обличчям суб’єктів спілкування, моральною атмосферою зовнішнього оточення, але основним чином - соціальним мікросередовищем, в якому відбувається спілкування.




2. Роль трудового колективу в моральному вихованні людей

Важливу роль у моральному вихованні людини і гуманізації людських стосунків відіграє трудовий колектив, який є сполучною ланкою особи з суспільством. І від того, які будуть у ньому взаємовідносини між людьми, якими духовними і моральними цінностями він керується, залежить і моральне удосконалення особи. Щоб трудовий колектив мав на людину виховний вплив, він повинен володіти рядом якостей; особливу роль відіграють ділова атмосфера, суспільно-корисна праця, якою зайняті члени колективу, здорова суспільна думка, правильні колективні оцінки діяльності окремих членів і т.п. У колективі повинен бути хороший психологічний клімат, висока культура міжособистісного спілкування.

Вирішального значення в нинішній період набувають такі соціальні цінності, як згуртованість, дисципліна, взаєморозуміння, вимогливість і відповідальність, ініціативність, творче уміння керівника об’єднати людей і підтримувати цю єдність в умовах, які змінюються. Розвиток відносин у колективі передбачає творче спілкування, у процесі чого виникають нові ідеї, нові форми організації праці, зацікавлене ставлення членів колективу до справ не тільки свого виробництва (матеріального чи духовного), але й суспільства в цілому. Важливим інструментом, який дає кожній людині реальну можливість активно впливати на соціально-економічні й духовні процеси, є демократизація спілкування керівника і підлеглих. Відомо, що ділова обстановка в колективі, де люди навчаються чи працюють, сприяє досягненню не тільки високих результатів у навчанні та праці, я створенню психологічного клімату, який є необхідною передумовою доброго самопочуття людей, їх фізичного і психологічного здоров’я. Проте, на жаль, багато керівників різних рангів ігнорують цю просту істину.

Культура ділового спілкування вимагає знань особливостей характеру, ціннісних орієнтацій, інтересів і потреб людей. Настрій людей і продуктивність, багатогранність процесів спілкування між людьми в колективі, їх спільність, взаємовплив, взаємодія в значній мірі залежать і від емоціонального характеру ділових відносин. Життєдіяльність і спілкування людей неможливі без емоцій. Вміння володіти, управляти своїми емоціями, особливо в процесі постійного спілкування з іншими людьми (враховуючи при цьому психологічні риси їх характеру, поведінки і т.п.) – справа нелегка.

Процес взаєморозуміння людей найефективніше здійснюється тоді, коли він формується на емоційному стані, тобто емоційному сприйнятті один одного і доповнюється єдністю духовних інтересів і ціннісних орієнтацій суб’єктів спілкування. І тому необхідно підкреслити значну роль емоційного співпереживання. Воно ґрунтується на тому, що кожній людині притаманна реакція на емоційний стан інших людей. Емоційне співпереживання впливає і на характер спілкування, включаючи спільну трудову діяльність.

Спілкування індивіда з людьми, які поділяють його погляди, дії, манеру поведінки створює у нього почуття комунікабельності, життєвого оптимізму. Тому потрібно створювати відповідні умови і можливості для формування справжніх моральних взаємовідносин між людьми, справжнього людського спілкування. Але такі можливості не реалізуються автоматично. Вони можуть деформуватися під впливом об’єктивних умов життєдіяльності суспільства, проте багато залежить і від суб’єктивних факторів, моральної свідомості людей, рівня їх культури.


3. Усамітнення як духовна потреба людини

Необхідно зазначити, що не всі люди в однаковій мірі відчувають потребу у спілкуванні (навіть на рівні дружніх взаємовідносин). Людина іноді відчуває потребу побути наодинці зі своїми думками і проблемами, відособитись від людей, “відпочити” від них. Отже, мова піде про феномен відособлення, самотності, усамітнення, який є таким же вічним, як і спілкування між людьми.

У давні часи, коли саме існування людей було суто колективним, родовим, існувало три форми самотності:

по-перше, це обряди, ритуали, випробування, виховання самотністю;

по-друге, це покарання самотністю, тобто вигнання з роду чи племені на повну ізоляцію і неминучу смерть;

по-третє, це добровільне усамітнення окремих індивідів, наприклад, пустельництво, яке проіснувало багато тисячоліть.

Різноманітні обряди, ізоляція і самоізоляція мали величезне психологічне значення, оскільки це дозволяло людині, нехай навіть у примітивній формі, осмислити й усвідомити себе, психологічно відособитися. Причому обряди ізоляції не тільки відособлювали індивіда, а й творили його родову самосвідомість. Аналогічний обряд існував і у Київській Русі. Ізоляція розглядалася як необхідна умова відособлення індивіда, становлення його самосвідомості і в кінцевому рахунку – розвитку особистості.

Природно, що подібна ізоляція ніколи не була абсолютною. Вона зберігала в собі залишки ритуальності, деякі умовності. Розуміння людиною такої умовної ізоляції, її часової обмеженості, неодмінності повернення до звичних форм спілкування, але вже в іншому психологічному стані, створювало в цілому сприятливий емоційний настрій, який супроводжував людину при переживанні нею самотності. Цю позитивну особливість тимчасового усамітнення останнім часом стали використовувати у психотерапевтичній практиці. Так, американський психолог Дж.Ліллі розробив і успішно здійснює терапевтичну програму лікування депресії, ожиріння, алкоголізму, куріння, побудовану на принципах виховної самотності. При цьому він наголошує, що самотність сприяє розвиткові здібностей і внутрішньої зосередженості та оновлююче діє на настрій.

Проблема людської самотності простежується і в творчості відомого французького філософа і письменника Ж.-П. Сартра. Згідно з Ж.-П. Сартром, індивід намагається стати тим, чим він не є, вийти за межі свого “Я”, знайти істину поза собою, розірвати рамки самотності, які його сковують. Але реалії суспільного життя вертають індивіда до самого себе і він не може зрозуміти, хто він є насправді. Тому його шлях до себе, вірніше, “в себе” завжди конфліктний, поєднаний з усвідомленням самотності як екзистенції буття людини у світі.

Протест проти самотності став центральною темою багатьох гуманістичних учень, які виникли на Заході у XX ст. Одним з відомих учених, якого можна назвати теоретиком “антисамотності”, є американський філософ і соціальний психолог Еріх Фромм. Він справедливо зазначав, що навіть сама природа не погоджується на ізоляцію і самотність. Е. Фромм розробив оригінальну філософію людини, яка спрямована на подолання глибокої кризи особистості в розвинутому індустріальному суспільстві. Він підкреслював, що внутрішня пасивність людини в такому суспільстві – це одна з найхарактерніших патологій, “синдром відчуження’’.

Складність ситуації в нашому суспільстві полягає в тому, що крах суспільних ідеалів, дискредитація форм духовної інтеграції, постійна боротьба людей за елементарне виживання різко знизили духовні інтереси людей, породили кризу людських сподівань у щасливе майбутнє, посилили серед людей стан тривоги, невпевненості, песимістичні настрої. За цих умов, людина як ніколи, потребує підтримки з боку інших людей, потреба бути серед людей.
4. Канони дружби в різних країнах світу

Відомо, що при виконанні будь-якого завдання людина потребує, розуміння й підтримки з боку інших людей. На практиці це проявляється в пошуках друга, у намаганнях зберегти дружбу, у величезній цінності того, хто її розуміє. Ще давньогрецький філософ Демокріт наголошував, що дружба ощасливлює людину, допомагає їй навіть у найскладніших ситуаціях. Дружба переходить до людей через доброчинні справи, вчинки і чесне ставлення до тих, хто їх оточує.

Дружба завжди означає близькість, взаємне тяжіння людей один до одного. В дружбі момент суб’єктивності, комунікативної взаємодії “Я” і “Ти” проявляється особливо виразно, піднімаючись до морального принципу, який забороняє бачити в іншому річ, засіб досягнення власних цілей. Дружня комунікація, за висловом Ясперса, це “битва за безмежну щирість”, в ході якої особа відкривається іншому і водночас сама собі. Для сторонніх ці відносини повинні бути закритими.

Проте не всі люди в однаковій мірі відчувають потребу у спілкуванні, у дружбі. Експериментальні дослідження показують, що у японців висока “потреба в досягненні” поєднується з досить розвинутою потребою в приналежності до певної групи. Вчені пояснюють цей феномен збереженням у Японії традиційної структури сім’ї і тим, що у вихованні дітей підкреслюється не стільки бажання особистого успіху, скільки вимога не осоромити свою сім’ю, колектив, групу. Людина в Японії постійно відчуває себе частиною якоїсь групи – чи то сім’ї, чи то общини. Вона не виносить усамітнення, прагне завжди бути з іншими. Юного американця вчать, що він повинен обов’язково випередити всіх, юного японця, що він не повинен відставати від інших.

Дещо розрізняються канони дружби і у народів Європи. Вихований в дусі традиційної стриманості, англієць не здатний до бурхливої експресивності італійця чи сентиментальної сповіді німця. У взаємовідносинах англійця з друзями, як і з членами власної сім’ї, завжди спостерігається певна відчуженість. Причому, на відміну від японця, англійська стриманість – результат перебільшення принципу особистої незалежності.

Юні датчани мають менше друзів, ніж їхні американські ровесники. Зате їх дружба більш інтенсивна і значно відрізняється від простих приятельських відносин. Датські підлітки спілкуються зі своїми друзями значно більше, ніж з іншими людьми; їх дружба частіше буває взаємною і в них більше спільних рис з їх друзями, ніж у американських підлітків.

Отже, спілкування є духовною потребою людини в будь-якій країні світу. На спілкуванні певною мірою відображаються фактори об’єктивного порядку: характер економічного і суспільно-політичного ладу, цінності духовної культури, соціальна направленість навчання і виховання та ін. В цьому плані реалії життя нинішнього українського суспільства викликають у людей своєрідну реакцію – потребу духовного зв’язку, взаєморозуміння, взаємодопомоги. На жаль, сьогодні ці та інші духовні потреби людей не завжди реалізуються як з причин об’єктивних, так і суб’єктивних.
5. Індустріальне суспільство у контексті західних соціологічних концепцій
Термін “індустріальне суспільство” ввів у науковий обіг А. Сен-Сімон ще у XVIII ст., а його теоретичну трактовку дали у своїх працях О. Конт, Г. Спепсер, Е.Дюркгейм (ХІХ ст.). Попри широке розповсюдження названий термін отримав у ХХ ст. (Дарендорф, Арон, Белл, Ростоу, Турен та ін..)

У відомій книзі “Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство” відомий французький соціолог і філософ Раймон Арон називає індустріальним таке суспільство, у якому велика промисловість є найхарактернішою формою виробництва. Тут підприємство радикальним чином відділене від сім’ї. Це по-перше. По-друге, індустріальні підприємства вводять оригінальний спосіб розподілу праці. Вони містять не тільки той розподіл, який існував у всіх суспільствах: між різними секторами економіки, між селянами, комерсантами й ремісниками, а й певний тип внутрішнього розподілу на підприємстві: технологічний розподіл праці. По-третє, індустріальне підприємство передбачає накопичення капіталу. По-четверте, індустріальне підприємство передбачає суворий економічний розрахунок, без якого витрати енергії і ресурсів були б надзвичайними. П’ятою характерною ознакою індустріального підприємства, за Ароном, є концентрація робочої сили на місці трудової діяльності.

Капіталістичний лад є таким:


  • де засоби виробництва с об’єктом індивідуального привласнення;

  • де регулювання економіки децентралізоване і здійснюється за допомогою ринку;

  • де наймачі і службовці відокремлені один від одного таким чином, що одні володіють лише робочою силою, а інші є власниками засобів виробництва, звідси ці відносини мають систему найманої праці;

  • де домінуючою рушійною силою є гонитва за прибутком.

Капіталістичному суспільству докоряють за те, пише Арон, що воно містить у собі експлуатацію робітників, потім за те, що воно є аморальною системою, заснованою на гонитві за прибутком, за крайню нерівність у доходах, за домінування анархії через відсутність планування і т.п. Експлуатація, на його думку, має місце відтоді, як існує нерівність в оплаті праці. А такої рівності й не може бути, оскільки не всі види праці однакові, і не всі люди працюють однаково. І, насамкінець, ні при капіталізмі, ні при соціалізмі робітник не отримає всього, що він заробив. Завжди залишається надлишок вартості (додаткова вартість) для розширення виробництва, оновлення техніки і т.п., і звичайно ж для прибутку капіталісту.


6. Техніка, НТП і людина у XXI столітті

Що стосується розвитку техніки і науково-технічного прогресу у XXI ст. можна виділити дві тенденції, які намітилися у західній соціології: їх називають технократією (влада техніки) і технофобією (страх перед технікою).

Термін “технократія” походить від грецьких слів teche – ремесло, техніка, мистецтво, і kratos – влада, панування, що означає: 1. Соціальний шар вищих керівників державно монополістичного виробництва, який входить у пануючий клас сучасного капіталістичного суспільства; 2. Соціологічне вчення, створене американськими економістами Г. Скоттом і Т. Вебленом у 20-х роках XX ст. Прибічники названого вчення пропагують необхідність запровадження політичної влади технічних спеціалістів, абсолютизують роль техніки у соціальному житті, і, по суті, розглядають людей як “рабів машин” і сучасних технологій. Технократи вважають, що сучасним буржуазним суспільством управляють не капіталісти, а менеджери (управлінці – Д. Берпхем, а в більш широкому плані – “техноструктура” Дж. Гелбрейт). А бурхливий розвиток комп’ютеризації і робототехніки породив теорію “кібернетичної еліти” і “комп’ютерної демократії”.

Технофобія пропагує протилежну точку зору. Близьким до поняття “технократія” є термін “сцієнтизм”, який стосується перебільшення ролі науки в суспільстві. Термін “сцієнтизм” походить від англійського science – знання, наука, й полягає в абсолютизації ролі науки в усьому духовному житті суспільства. Причому беруться до уваги, як правило, тільки природничі науки. Навіть заперечується роль філософії і соціології.

Особливо посилились технократичні та сцієнтистські тенденції в західній науці у зв’язку з поширенням концепції постіндустріального суспільства, для якого характерне зрощення науки і виробництва, переважання сфери обслуговування у порівнянні зі сферою виробництва, теоретичної науки з прикладною, широке застосування комп’ютерів як у виробничій, так і поза виробничій сферах. Абсолютизуючи НТП, представники названих концепцій (Д. Белл, Зб. Бзежинський, Ж. Фурастьє та ін.) ставлять людину в становище раба чужої і ворожої їй сили техніки. Ці ідеї особливо добре відображені в книзі Д. Белла “Прихід постіндустріального суспільства”. Він вважає, що всі зміни, які відбуваються у цьому суспільстві, розпочинаються у свідомості людей. При цьому, на його думку, здійснюється подвійний конфлікт у духовному світі людини: інстинкт і потреба в гармонії.

Наука, як відомо, духовне явище, сфера духовного виробництва. Але в суспільстві духовне не існує поза матеріальним, тобто поза сферою виробництва (промислового – передусім). Це стосується і науки. Сучасна наука в багатьох країнах світу перетворилася в могутню продуктивну й соціальну силу. Якісно міняється співвідношення науки й виробництва:

В-Т-Н (раніше) – Н -Т- В (сьогодні).

Впродовж всієї історії розвитку людської цивілізації наука найчастіше була пов’язана з виробництвом. Оскільки основною продуктивною силою є людина, то поєднання науки з виробництвом відображається і на її духовному світі, стимулює її інтелектуальну діяльність. Сьогодні наука дедалі більше включається не тільки в соціальне, а й індивідуальне життя, підкоряючи його новим стандартам і формам діяльності.

Нині відбуваються загальні процеси соціалізації та гуманізації наукового пізнання, спостерігається тенденція знайти “людський вимір” науково-технічного прогресу, поєднати науку і мораль. А це ставить нові вимоги до вчених та до їхніх моральних якостей, оскільки сучасна наука перетворилася в таку силу, з якою вимушені рахуватися всі, бо великі наукові відкриття та винаходи можуть бути використані також в антигумаиних цілях.


7. Вплив на людину соціальних норм та “масової культури” індустріального суспільства

Назване питання необхідно розглядати, співставляючи фактично дві різні епохи – період раннього капіталізму, тобто епоху Відродження (ХV-ХVІІ ст.), та епоху індустріального капіталістичного суспільства (XVIII- середина XX ст.). Гуманісти епохи Відродження проголосили людину вищою метою суспільства. Ідея свободи особи, що спочатку була обмежена інтелектуальною діяльністю, пізніше переросла у вимогу громадянських і політичних свобод. Будь-які суспільні відносини, на думку гуманістів епохи Відродження та мислителів епохи Просвітництва, правомірні лише настільки, наскільки вони відповідають розумним потребам та інтересам людей. Гельвецій писав, що інтереси і потреби об’єднують людей.

Представники епохи Просвітництва формулюють принцип розумного егоїзму та індивідуалізму, який був прогресивним. Висуваючи на перший план інтереси індивіда, представники Просвітництва пов’язували їх з громадськими інтересами. Проте названа концепція була внутрішньо суперечливою. Особистість розглядалася як вища соціальна цінність, як мета, по відношенню до якої не тільки всі сучасні інститути, а й інші люди виступають як засіб. Взаємовідносини, побудовані на взаємному використанні людьми один одного, означають, що індивід не зводиться більше до своєї соціальної ролі, коли його розвиток й благополуччя були метою суспільства, а стає звичайним засобом при досягненні цілей іншою людиною або іншими людьми. Так поступово сформувався принцип індивідуалізму як провідний принцип індустріального капіталістичного суспільства. Що стосується соціальних норм індустріального капіталістичного суспільства, то при аналізі буржуазної системи цінностей слід розрізняти норми-цілі, тобто принципи індивідуалізму і норми-рамки, тобто закони, правила, заборони і регламентації, які обмежують індивідуальне свавілля в інтересах індустріального суспільства. Для індустріального суспільства, як і для всіх попередніх епох, характерні відчуження результатів праці, бюрократизація політичного життя, створення для широких народних мас примітивної “масової культури”. Поняття бюрократії, бюрократизації краще всього розглядати у співвідношенні з поняттям “демократії”, “демократизації”. Демократія буквально означає народовладдя. Рівності індивідів як товаровиробників відповідає їх політична рівність, рівність громадянських прав і обов’язків. Але як при капіталізмі, так і при соціалізмі (а також у сучасній Україні) ця рівність є формальною.

Рівність перед законом не виключає майнової нерівності, а остання, у свою чергу, зумовлює нерівність політичних можливостей людей. Тепер щодо бюрократизму. Як відомо, будь-яким суспільством (індустріальним в тому числі) управляє бюрократичний апарат, який при тиранічних режимах призначається, а при демократичних – обирається. Макс Вебер будь-яку форму управління називав бюрократією. Бюрократія в особі певних людей навіює народним масам думку, що “начальству видніше”, “начальство краще знає, що і як треба робити” і т.п.

Відомий американський соціолог Девід Рісмен у своїй книзі “Самотній натовп’’ свого часу писав, що в сучасному йому американському суспільстві розвиток особистості може здійснюватися не у виробничому процесі, а в сфері відпочинку і розваг. Пізніше він визнав свою помилку. Якщо праця і громадська діяльність не формують у людини звичного самостійного мислення та розвинутих духовних потреб, то звідки ж візьмуться ці потреби у сфері відпочинку.



Поки людина на роботі, вона підкоряється заданому ритму, а закінчивши роботу, вона позбавляється від цього ритму. При цьому дуже часто індивід не знає, що йому робити, чим йому зайнятися. І знову, непомітно для самого себе, починає підкорятися загальним стандартам відпочинку і розваг. Люди мало цікавляться тим, що знаходиться поза сферою їх вузьких професійних інтересів. Число людей з вищою освітою зростає, але загальний культурний рівень багатьох з них дуже низький. А звідси орієнтація багатьох людей у сучасному українському суспільстві на “масову культуру”, яку американський журналіст Дуайт Макдональд іронічно назвав “маскультом”.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка