Михайло Грушевський основоположник української політичної думки



Скачати 122.56 Kb.
Дата конвертації09.12.2016
Розмір122.56 Kb.

Реферат на тему:


Михайло Грушевський – основоположник української політичної думки



П л а н :

  1. Грушевський – історик і патріот свого народу.

  2. Суспільно-політичні погляди.

  3. Історіософська концепція Грушевського.

  4. Спадщина Грушевського.

  5. Проблема відповідності політико-громадянського устрою.

  6. Роль селянства в житті Грушевського.

  7. Грушевський як історик.

  8. Наукові праці Грушевського.

  9. Висновок.

Визначне місце в історії української науки і культури кінця XIX — першої третини XX ст. посідав М. Грушевський, історик і патріот свого народу. Як політик М. Грушевськпй був засновником Національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві, творцем засад Української незалежної держави, першим президентом УНР. У науковій творчості і політич­ній діяльності М. Грушевський вважав вищим мірилом любов до свого народу і до історичної істини.

Основні позиції суспільно-політичних поглядів М. Грушевського випливають із його концепції історіософії. Ко­лосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук загалом неминуче дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. Це засвідчує, зокрема, вступна лекція, яку М. Грушевський виголосив 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті, і у якій виклав свою історіософію що визначала вихід на суспільно-політичну проблематику.

Історіософські думки висловив М. Грушевський також 1892р. у статті «Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці», у якій йшлося про так званих болехівців — мешкан­ців міст Болехівської землі на території між Волинню Галичиною і Київщиною, що 1240 р. вирішили прямо платити данину татарам, обходячи князя Данила Романови­ча. Важливо, що автор статті, схвалюючи дію болехівців як акт народної (селянської) громади, на цьому історич­ному факті прагнув проілюструвати позитивістську кон­цепцію «прогрес-регрес» в історичному процесі еволюції, водночас розкриваючи погляд на державу.

Щоб зрозуміти не лише історіософську концепцію М. Грушевського, а і його суспільно-політичну позицію, потрібно розглянути три основні категорії, які в поглядах ученого посідали визначальне місце. Це «народ», «держа­ва і «герой в історії», які у М., Грушевського несуть зміс­тове навантаження, почерпнуте з різних філософських си­стем. «Народ» у М. Грушевського, — зазначав М. Пріцак, — це поняття метафізики романтичного періоду, тоді коли його «держава» — це анархістично-соціалістичний термін Прудона-Драгоманова. Тільки «герой в історії» від­повідає позитивістській концепції, як і метод праці перших шести томів ІУР.

Він автор десятитомної "Історії України-Руси", найбільшої історіографічної праці про український на­род, котра увійшла до скарбниці світової історіографії. Напи­сана на великому документаль­ному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреч­чини, вона є, образно кажучи, історичним посвідченням чи паспортом українського народу. Створення М. Грушевським фундаментальної історії Украї­ни мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакцій­ні кола яких узагалі не визнава­ли за українським народом пра­ва на існування як нації й права на власну мову та культуру.

Творча спадщина М. Грушевського налічує більш як 2 тис. бібліографічних одиниць — книг, статей, рецензій, інших публікацій. Він — академік Все­української академії наук, перший президент України, ним підписаний IV Універсал, що проголосив державну незалеж­ність України. Головним напрямом його політологічних дос­ліджень була проблема національного самовизначення.

Це поняття він формулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народно­сті, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.

Що з цього випливає?

1) прагнення до самостійності є об'єктивною логікою жит­тя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного ут­ворення;

2) самостійність і незалежність народу пов'язана не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними Нахилами народу;

3) незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності; незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу;

4) відсутність "політичної самостійності" можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадського ладу, раціонального державного управління. Оскільки такої "благоліпності" досягти неймовірно важко, ко­жна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю;

5) багатонаціональній державі, з якої народи намагаються вирватися до політичної самостійності, залишається обража­тися тільки на свій рутинний лад, нераціональну економіку, викривлену національно-культурну політику;

6) борючися за вихід із великих політико-територіальних об'єднань, прагнучи до власної державності й політичної не­залежності, нація повинна бути впевненою, що вона виплекає у своєму середовищі розумних і далекоглядних "кермачів", які приведуть народ до процвітання;

7) тільки вільна спілка вільних народів є ефективною і з мо­рального, й з економічного погляду.

Важливою рисою діяльності М. С. Грушевського був пошук компромісів. Він стверджував, що тривкими можуть бути сто­сунки націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгоджен­ні своїх перспективних станів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого.

Будучи соціалістом за світоглядом, М. С. Грушевський за­мість реальної нагоди відродження самостійної української державності довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб'єктів федерації. Тільки в IV Універсалі він відійшов від цієї позиції. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, пос­тупливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам дорого коштували і йому особисто, й українському народові.

Головним предметом цієї праці є «нарід», «маса народня», які, за твердженням ученого, «перейняті духом демократизму». Проте не зовсім зрозуміло, чи йшлося про одне поняття з тотожним змістом, але у двох термінах («народ» і «маса народня»), чи про два поняття, кожне зі своїм змістом. М. Пріцак, дослідник творчості М. Грушев­ського, зазначав, що ці поняття, як і поняття «маса», вжи­ваються досить вільно. Крім свого загального значення, поняття «нарід» означає ще «суспільність», яка, називаю­чись ще «громадою», є лише активною частиною '»маси народньої». «Маса народня» — це вихідна точка опори, на •якій дослідник повинен координувати свої наслідки.

Щодо ролі мас, то М. Грушевський зазначав, що «без­посередніх вказівок стрічається мало, тому доводиться говорити про розвиток політичних подій, які визначали дальші напрями народного життя».

М. Грушевський надавав великого значення питанню відбиття у свідомості мас тих чи інших подій та ситуацій. Важливо знати не лише те, як проходили події, а й те, як вони були прийняті і відчуті сучасниками, як відбилися у їхній свідомості і які враження та настрої у них викли­кали. Особливо це стосується широких низів, де виняткове значення має зв'язок цих настроїв з економічною і соці­альною обставиною їхнього життя. Тут ученого цікавило зростання свідомості в громадянстві і масах, їхнє бачення соціального і політичного, державного і національного тощо.

Складною була проблема відповідності політико-громадянського устрою народним ідеалам. Оскільки такої відповідності не було, то, на думку М. Грушевського, зав­дання наукових студій полягало в тому, щоб з'ясувати, якою мірою політико-державний устрій був справою са­мого народу, тобто чи виріс він на ґрунті народнім, чи звідкись був перенесений і накинений та чи відповідав по­требам народним і яке значення й вплив мав на народні маси.

М. Грушевський розкрив бачення народу як дійової сили, яка у своїх змаганнях проносить головну ідею, що проходить крізь віки, крізь різні політичні і культурні обставини. Це ідея «національної самооборони» та «націо­нальної смерті». Вся історія українського народу — це розбудження відпорної енергії" національної .самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті.

На такій історичній основі виростають ідеали україн­ського народу, які ще досі не осягнуті. Це свобода, рівно­правність та «народний ідеал справедливості», або авто­номія. У боротьбі за осягнення своїх ідеалів український народ пройшов складну і важку історію, яка принципово вплинула на виховання і самого М. Грушевського.

Але, як зазначав М. Грушевський 1920 р., він «був ви­хований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-Мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес тру­дового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народові не добре, се його право обраховатися з нею».

Як і народники, М. Грушевський під «народом» розу­мів «село, українське селянство». Таке бачення «народу» залишилося на все життя, навіть тоді, коли він очолював Українську Центральну Раду. І тоді його позиція як пре­зидента була «селоцентрична». У своїй програмній праці «Підстави Великої України» М. Грушевський писав: «Го­ловною підставою цієї Великої України ще довго, коли не завжди, буде селянство, і на нім доводиться її будувати. У довгі часи нашого животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будучина, українське відродження і взагалі майбутність України. Протягом усього XIX століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу як інші верстви зрадили спою національність, від селянства черпався весь матеріал для національного будівництва, і воно покладало свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане цей скине­ний у безодню пітьми й несвідомості титан, цей позбавле­ний зору і сили, обстрижений з своєї політичної й націо­нальної свідомості Самсон. Треба було подати йому цю чудотворну воду свідомості — тільки ж усе ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму».

Провідну роль селянства у суспільно-політичному та національному житті М. Грушевський бачив і у 20-х роках XX ст., коли в Україні відбувалися нові суспільно-еконо­мічні процеси. «Українська культурна робота, — зазначав він у 1926 р.,—для українського села ще не закінчена. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національності, веде до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіл­лються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти та поне­суть туди українську свідомість, українізуючи цю робітни­чу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми разом ставимо свідомо перед собою це завдання — закін­чити формацію української національності утворенням сві­домої української робітничої верстви, через повне завер­шення культурного циклю села. Мусимо пам'ятати, що українська історична робота під аспектом всебічного до­сліду селянської верстви, поруч з новими завданнями до­сліду індустріалізації України, є ще не закінченим завдан­ням, поставленим попереднім поколінням наших робітни­ків. Важкі революційні переживання останнього десятиліт­тя навчили нас звертати увагу на ті сторони історичного процесу, на котрі раніш ми менше зважали».

На доповнення поняття «народ» як національно-етнічної, духовно-культурної визначеності М. Грушевський дав дефініцію «народу», яка розкривала (чи включала) антро­пологічну та психофізичну характеристику. Учений під­креслював: «Так само відріжняється українська людність. від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічни­ми — в будові тіла, і психофізичними — в складі індиві­дуальної вдачі, у відносинах родинних і суспільних, у по­буті й культурі матеріальній і духовній. Ці психофізичні і культурні прикмети, що мають за собою більше або мен­ше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсім виразно зв'язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність «на­рід», з довгою історією його розвою».

В органічному зв'язку з проблемою «народу», його ролі і значення в історичному процесі розглядав М. Грушев­ський питання «держави». У його поглядах на державу відбився вплив М. Костомарова та М. Драгоманова. Дер­жавно-бюрократична машина, заснована на імперському централізмі та монархічному абсолютизмі, усім набридла, а найбільше попсполеним народам. Прогресивні діячі, у тому числі М. Груніспський, висували ідеї демократизму на ґрунті свободи особи як складової частини маси, що не може не позначатися на свободі самої маси. А це вимагає відповідного державно-політичного вираження. І знов зазвучали ідеї, які проповідували М. Костомаров, М. Драгоманов, С. Подолинський, І. Франко, М. Павлик, ідеї, що історично виходили від Кирило-Мефодіївського товарист­ва. Автономно-федералістичних поглядів М. Грушевський дотримувався і в часі, коли він очолював Центральну Раду України, сподіваючись на чесну і справедливу феде­рацію з Росією, і тільки внаслідок об'єктивно необхідних процесів пішов на проголошення суверенітету УНР.

Як історик М. Грушевський прагнув з'ясувати питання ролі держави в історичному плані. Тут значення мало, чи держава відповідала чи не відповідала потребам народу. Саме у цій сфері М. Грушевський шукав ілюстрації своїм поглядам. Першим чинником стала Руська держава з центром у Києві, а згодом зі своїм продовженням у Гали­чі XII—XIV ст. Важливо було довести, що Київська дер­жава виникла на своєму рідному ґрунті І не була прине­сена варягами. Цій меті учений присвятив розділ аналізу норманської теорії походження Київської держави.

І хоч спіткала сумна доля Київську .Русь і Галицько-волинську державу, все ж український народ і кращі його сини поривалися до соціального й національного визволен­ня, до творення української державності. Учений пока­зав дві наступні спроби державотворення.

У наукових працях М. .Грушевського «народ» і «дер­жава» нерозривно поєднані з «героєм в історії». Щоправ­да, М. Грушевський виставляв на перший план народ, а не особу. За його словами, свою книгу про Богдана Хмельни­цького він хотів би присвятити не йому — вождеві, а творчим стражданням українських мас, усім, хто болів тілом. і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворюючи це велике потрясіння, викликане «героєм Богданом» і його компанією, в динаміку життя цілої України.

«Герої в історії» з'являються і виростають не самі із себе, у відриві від конкретно-історичних умов, без враху­вання, стану, вимог і потреб самого народу, у якого слід шукати підтримки. Як зазначає О. Пріцак, концепція «ге­роїв в історії» М. Грушевського виходить із твердження: «Люди, а в тім історичні постаті є продуктом епохи і се­редовища». У такому ключі учений в основному й роз­глядав історичні постаті. Але М. Грушевський був далекий від того, щоб трактувати історичних діячів як просте, механічне, автоматичне породження епохи і середовища, бо «герой в історії» діє, отже, виявляються його розум, воля, сила, а це вже суб'єкт, а не просто і тільки об'єкт історії. На цій основі і стає можливим оцінювати роль, значення «героя в історії» у світлі вимог та потреб народу.

До демократично-народницького напряму належать Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін.

Вони відстоювали такі принципи:

1) визнання народу рушійною силою історичного про­цесу;

2) розуміння українського народу як окремої культур­ної одиниці;

3) обґрунтування ідей народоправства у вигляді народ­но-демократичної республіки;

4) федеративний устрій України;

5) відстоювання автономії України в складі федератив­них чи конфедеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етно­культурні риси в умовах Галицько-волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як ви­ключно хліборобську, що внаслідок чужоземного пануван­ня втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культур­ного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відпо­відає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єд­нання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необ­хідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входжен­ня Росії й України в загальноєвропейську федерацію.



Висновок:

Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;

2) розуміння українського народу як окремої етнокуль­турної одиниці;

3) обгрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки;

4) ідея федеративного устрою України;

5) ідея державної автономії України в складі федератив­ної Росії чи інших федеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності. Представниками цього напряму можна вважати М. Ко­стомарова, В. Антоновича, М.Грушевського, Р. Лащенка і С. Шелухіна.




Список використаної літератури:

  1. Політологія: Підр. Для ун-тів / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1993. – 576с.

  2. Політологія: Підр. Для студентів ун-тів. – 2-е вид., зі змінами. – Львів, 1994, -- 592с.

  3. Політологія: Курс лекцій: Навч. Посібник / За ред. І. С. Дзюбка: К.: Вища шк., 1993. – 271с.

  4. Політологія: Курс лекцій / Авт. кол.: І. С. Дмитрів, О. М. Рудакевич, З. С. Сокол, В. А. Кулик та ін. – Тернопіль: АСТОН, 1998. – 159с.




База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка