Методика самостійної роботи студентів вищої школи



Сторінка1/37
Дата конвертації31.03.2017
Розмір8.04 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37


Н. С. Журавська

МЕТОДИКА САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ ВИЩОЇ ШКОЛИ
Монографія


Київ – 2013

УДК


ББК

Ж


Рецензенти:

Р.О. Гришкова., доктор педагогічних наук, професор;

Т.М. Пляченко, доктор педагогічних наук, професор;

І.В. Зайченко, доктор педагогічних наук, професор.
Рекомендовано Вченою радою

Національного університету біоресурсів і природокористування України

(протокол № 8 від 27 березня 2013 р.)

Журавська Н. С.

Ж 91 Методика самостійної роботи студентів вищої школи : [монографія] / Н.С.Журавська. – Ніжин : Видавець ПП Лисенко М.М., 2013. – с.

ISBN

.

.


У монографії досліджується загальні підходи до методики самостійної роботи студентів вищої школи та її здійснення.

Обґрунтовано доцільність диференційованого підходу до організації самостійної роботи студентів вищої школи та формування у них відповідального ставлення до навчання в процесі самостійної роботи зі спеціальних дисциплін.

Призначена для наукових працівників, які досліджують проблеми методики самостійної роботи студентів, науково-педагогічних працівників, магістрів спеціальностей „Педагогіка вищої школи”, „Управління навчальними закладами” та „Професійне навчання”.

УДК


ISBN ББК

© Журавська Н. С., 2013.



© НУБіП України, 2013.


Зміст


ВСТУП............................................................................................................4

РОЗДІЛ І.

. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ У ВИЩІЙ ШКОЛІ.............................................................................

6

1.1.

Педагогічні аспекти організації самостійної роботи студентів в умовах реформування вищої школи...............................................................................

6

1.2.

Сутність і структура самостійної роботи студентів в умовах особистісно орієнтованого навчання...........................................................................

29

РОЗДІЛ ІІ.

Самостійна робота студентів як складова підготовк ВИКЛАДАЧІВ АГРАРНИХ ДИСЦИПЛІН ............................................................................................

81

2.1.

Самостійна робота в технології проблемного навчання

81

2.2.

Форми організації і методи навчання на основі самопізнання.....................................................................

93

РОЗДІЛ III.

Методика організації самостійної роботи студентів на прикладі дисципліни „НАСІННИЦТВО З ОСНОВАМИ СЕЛЕКЦІЇ”.....................................................................

131

3.1.

Організаційно-методичні основи дисципліни „Насінництво з основами селекції”............................................................................

131

3.2.

Способи діяльності викладачів.......................................

294

ПІСЛЯМОВА......................................................................... .............

388

ДОДАТКИ............................................................................................

389

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................





ВСТУП

Успіх підготовки фахівців залежить від багатьох факторів, одним з яких є самостійна робота студентів. У процесі впровадження кредитно-модульної системи навчання у вищій школі значна частина навчального матеріалу вноситься на самостійне опрацювання студентами. Тому основним завданням викладача у вищій школі стає не репродуктивне викладання набору готових знань, а організація активної самостійної роботи студентів. Навчальний процес у вищій школі відповідно до Болонського процесу, що поступово впроваджується у вищу освіту України, має бути спрямований на підготовку освіченого фахівця, який уміє ініціативно, творчо мислити, самостійно поповнювати свої знання та застосовувати їх у діяльності.


Нині зростає рівень інтелектуальних запитів студентів і водночас з’являються нові технології навчання, з якими має бути обізнаний кожний майбутній фахівець. Молодому фахівцю, який не навчився у школі самостійно здобувати знання, буде не просто розвинути в собі ці якості в професійній діяльності.

Щоб виконати завдання, які постали перед вищою школою, потрібно вдосконалювати навчальний процес, розробляти нові методи і форми взаємодії викладача і студента, стимулювати самостійну навчальну діяльність молоді, оскільки саме життя довело, що тільки ті знання, які людина набула самостійно, завдяки власному досвіду, думці й діям, стають справді її здобутком. Тому у вищих навчальних закладах останнім часом спостерігається тенденція до збільшення годин на самостійну роботу. Оволодіння уміннями та навичками самостійної діяльності є найважливішою умовою здійснення безперервної освіти.

Реалізація цієї мети тісно пов’язана з посиленням ролі самостійної роботи в навчальному процесі. Сучасні програми Міністерства освіти і науки України для педагогічних спеціальностей вищих навчальних закладів відводять на самостійну роботу студентів під керівництвом викладача від 1/3 до 2/3 загального обсягу навчального часу. Це є свідченням того, що самостійна робота важливий резерв підвищення ефективності підготовки фахівців. Однак аналіз психолого-педагогічних досліджень, а також методичної літератури і результатів наукових досліджень дозволяє зробити висновок про недостатню готовність більшої частини студентів (близько 50%) до нових для них форм самостійної роботи у вищому навчальному закладі, що виявляється у відсутності необхідних навичок та вмінь, а також необхідної мотивації та уваги до цієї роботи. Істотні можливості щодо підвищення мотивації надає кредитно-модульна система. Мотивація студентів до навчальної діяльності буде підвищуватись за таких умов, якщо лекції та самостійна робота не дублюють одне одного.

У зв’язку з посиленням ролі самостійної роботи у навчально-пізнавальному процесі актуальною стала проблема раціональної організації самостійної роботи з урахуванням готовності до неї студентів. Вчені й педагоги-практики завжди приділяли багато уваги вивченню різних аспектів, пов’язаних із самостійною роботою. У наукових роботах В.К. Буряка, Б.Г. Єсипов, П.І. Підкасистого та інших, досліджувались сутність поняття самостійної роботи, принципи її організації, розглядались різні класифікації, вивчались методи, форми, засоби проведення самостійної роботи, розроблялись методики планування, організації та контролю самостійної роботи.

Незважаючи на значну кількість досліджень, які присвячені самостійній роботі, проблема організації студентів педагогічних спеціальностей у вищих навчальних закладах в умовах особистіно орієнтованого навчання майже не розглядалась. Не розкриті достатньою мірою зв’язки і відношення між метою організації самостійної роботи студентів вищого навчального закладу I-IV рівнів акредитації і способами її реалізації, не виявлені теоретичні передумови організації самостійної роботи студентів, орієнтованої на їхні індивідуальні особливості, не розроблені практичні рекомендації з організації самостійної роботи студентів, у яких урахувалися б нові ціннісні орієнтації і підходи.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ У ВИЩІЙ ШКОЛІ
1.2. Педагогічні аспекти організації самостійної роботи студентів в умовах реформування вищої школи

Мета навчання визначає вибір дидактичних прийомів, організаційних методів, форм і засобів навчання. Основною метою вищої освіти є формування творчої особистості, фахівця-професіонала, який уміє самостійно приймати рішення, глобально мислити та, що особливо важливо, володіє певним обсягом компетенцій, що дозволяє йому постійно підвищувати свій рівень (професійний, загальноосвітній, моральний, естетичний тощо) [5;8 ].

Під «принципами навчання» (принципами дидактики) розуміють визначену систему вихідних, основних дидактичних вимог, установок до процесу навчання, виконання яких забезпечує ефективність практичної діяльності.
Ці вихідні положення обумовлені:

1) закономірностями процесу навчання, що випливають із законів теорії пізнання. Ці закономірності передбачають вияв у відповідних умовах постійних стійких зв’язків і залежностей між трьома елементами навчання – діяльністю викладання, діяльністю навчання та об’єктом засвоєння, тобто змістом навчання [30, с.17],

2) метою і завданням, які висуває перед школою суспільство.
Тому по-різному трактувалися і трактуються окремі принципи навчання.
Перша спроба створення цілісної системи принципів навчання належить Я.А. Коменському. Він назвав їх основоположними, на яких повинен будуватися навчальний процес.

У сучасній дидактиці єдиної загальновизнаної номенклатури принципів навчання не існує. Різні автори визначають різну їх кількість, а в деяких випадках навіть вкладають різний суттєвий зміст в одні і ті ж принципи (наприклад, принцип системності знань, який часто неправильно ототожнюють з принципом систематичності), розглядають принципи парами, щоб повніше показати взаємозв’язок головних положень дидактики тощо.


У різних посібниках з педагогіки так визначаються дидактичні принципи навчання:

1. Науковості; науковості і доступності; науковості і посильної трудності; науковості змісту виховання і навчання; науковості і врахування вікових та індивідуальних можливостей студентів.

2. Доступності навчання; доступності і посильності; доступності, врахування вікових та індивідуальних особливостей студентів; доступності, або подолання труднощів студентів у пізнанні та перетворенні дійсності.

3. Наочності в навчанні; наочності навчання і розвитку теоретичного мислення; наочності, або заповнення простору між конкретним і абстрактним.


4. Зв’язку теорії з практикою; зв’язку навчання з життям, з продуктивною працею; зв’язку навчання з життям; зв’язку теорії з практикою навчання з життям; зв’язку навчання і виховання з суспільно-корисною продуктивною працею; зв’язку школи з життям, з розв’язання завдань прискорення розвитку країни.

5. Систематичності навчання; систематичності в засвоєнні знань; систематичності й послідовності навчання, систематичності й послідовності.

6. Системності; системності, або упорядкування знань.
7. Свідомості і активності студентів у навчанні; свідомості і активності студентів навчанні за керуючою роллю викладача; свідомого навчання і творчої активності студентів.

8. Міцності засвоєння знань; міцності засвоєння знань і їх зв’язку із всебічним розвитком пізнавальних сил студентів; міцності знань, умінь і навичок; міцності знань.

9. Індивідуального підходу до студентів за умов колективної навчальної праці з класом; фронтальності, колективності і індивідуалізації навчання в їх оптимальному сполученні; колективного характеру навчання і врахування індивідуальних особливостей студентів; індивідуального підходу до студентів; сполучення індивідуального підходу і колективізму в навчанні або зв’язку інтересів особистості і суспільства; колективного характеру виховання і навчання.

10. Самостійності і активності студентів у навчанні; самостійності або обмежування залежності студентів від викладача; переходу від навчання до самоосвіти.


11. Виховання в процесі навчання; виховую чого навчання; виховую чого характеру навчання. Цей принцип з точки зору організації самостійної роботи діє як самовиховання.

12. Позитивного емоційного фону навчання; емоційності навчання.


13. Поваги до особистості дитини в сполученні з розумною вимогливістю.

14. Оперативності знань.

15. Цілеспрямованості педагогічного процесу, ефективності або зв’язку між метою і результатами навчання.

16. Навчання на високому рівні труднощів; швидкого темпу у навчанні; провідної ролі теоретичних знань; усвідомлення школярами процесу навчання; цілеспрямованості і систематичності роботи викладача над розвитком усіх студентів, у тому числі і найбільш слабких [1; 4].

Від дидактичних принципів слід відрізняти правила, які виходять із принципів. Правила вказують вчителю, як слід у практичній роботі здійснювати той чи інший дидактичний принцип.

Результативність процесу навчання здебільшого визначається реалізацією принципів навчання, які випливають як із закономірностей навчання, так і потреб суспільства до формування особистості. Тому принципи виступають як необхідні умови, які сприяють підвищенню якості педагогічної діяльності. У педагогічному процесі принципи навчання виступають не окремо, а в тісному взаємозв’язку, що створює цілісну систему забезпечення ефективності навчання.

Основні функції принципів представлено в таблиці 1.1.

У педагогічній літературі зустрічаємо різноманітні підходи до визначення поняття «освіта». Так, коли йдеться про ступені освіти, то користуються такими поняттями, як «початкова», «середня», «вища». Коли говорять про зміст і характер освіти, то визначають «загальну», «політехнічну», «професійну» освіту. Коли конкретизують спеціалізацію, то вживають такі поняття, як технічна, сільськогосподарська, медична, економічна, педагогічна освіта тощо [2; 3].

Отже, зміст освіти розглядаємо як один з головних елементів у структурі процесу навчання.

Наведемо декілька визначень поняття «зміст освіти», представлених у різних посібниках.

«Під змістом освіти … розуміється система знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує розвиток розумових і фізичних здібностей школярів, формування у них основ … світогляду, моралі і відповідну до них поведінку, готує їх до життя і праці».

«Змістом освіти» являє собою точно окреслене коло систематизованих знань, умінь і навичок, які є основою для всебічного розвитку учнів, формування у них діалектико-матеріалістичного світогляду … і пізнавальних інтересів» [51,с.177].

«… під змістом освіти розуміють обсяг і характер знань, умінь і навичок, якими повинна оволодіти людина в процесі навчання» [51,с.237],
«зміст освіти – один із компонентів процессу навчання. Це система наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей школяра, формування … світогляду, моралі і поведінки, підготовки до суспільного життя, праці. До змісту освіти включаються всі елементи соціального досвіду, накопиченого людством» [4,с.386], « … у загальнонауковому плані під змістом освіти слід розуміти ту систему наукових знань, практичних умінь і навичок, а також світоглядних і морально-естетичних ідей, якими необхідно оволодіти учням у процесі навчання» [48,с.128], «під змістом освіти … розуміють систему знань про навколишній світ, сучасне виробництво, культуру і мистецтво, узагальнених інтелектуальних і практичних умінь, навичок творчого розв’язання практичних і теоретичних проблем, систему етичних норм, якими повинні оволодіти учні» [48,с.93] (табл.1.1).

Таблиця 1.1.


Функції принципів навчання



Дидактичні принципи регулюють



характер мети навчання (цільо-
вий компонент навчання)

вибір проекту-
вання змісту освіти (змістов-
ний компонент навчання)

вибір методів і форм навчання (операційно-процесуальний компонент навчання)

забезпечення результатів навчання (контрольно-результативний компонент навчання)

- принцип ви-
ховуючого нав-
чання, який передбачає за-
безпечення всебічного розвитку
виховання особистості

- принципи нау-ковості;
- принципи труд-ності й доступ-ності навчання;
- принцип систематичності й системності в навчанні

- принцип активності й самостійності;
- принцип наочності

- принцип свідомості й міцності засвоєння знань, умінь, навичок

- зв'язок навчання з життям, практикою, що дозволяє враховувати потреби, вплив соці-ального середовища

- принцип оптимізації навчального процесу;
- принцип індивідуального підходу

Зміст освіти має історичний характер і відзначається він цілями, завданнями освіти на тому чи іншому етапі розвитку суспільства.


Глибоке науково-теоретичне обґрунтування проблема змісту освіти знайшла в концепції І.Я. Лернера [56].

Вихідне положення концепції складається з того, що глобальна функція навчання – передача молодому поколінню змісту соціальної культуру для збереження її (відтворення) і розвитку. Індивід стає особистістю в міру оволодіння цим змістом соціального досвіду [6 ].

Єдиним джерелом, звідки береться зміст освіти, є культура у найширшому її розумінні. Саме вона, таким чином, повинна стати об’єктом аналізу для визначення її складу. Культура – матеріальна і духовна, - щоб бути переданою особистості (а саме формуванням особистості займається педагогіка), повинна бути розпредмечена, а тоді вона втілюється в соціальний досвід суспільства. Тільки у розпредмеченому вигляді вона може бути засвоєна особистістю.

Соціальний досвід являє собою сукупність засобів і способів діяльності, створених в процесі суспільно-історичної практики для відтворення розвитку суспільства і здатних стати надбанням особистості.


Ці положення дозволяють І.Я. Лернеру обґрунтувати чотири основних елемента освіти:

1. Інформація, яка підлягає засвоєнню, тобто перетворенню в знання. Знання – це цілісна система відомостей, пізнання, які накопичені людством. У навчальному закладі повинні бути засвоєні основні поняття, терміни, факти повсякденної дійсності й науки, закони науки; теорії, які містять систему наукових знань; знання про шляхи, методи пізнання, типи і способи розумових дій; оцінні знання, тобто такі, які характеризують суспільне, особистісне значення для людини матеріалу, що вивчається.

2. Способи діяльності, досвід їх здійснення. Тут виділяється досвід здійснення відомих способів діяльності, який втілюється в уміннях і навичках учнів, які засвоїли цей досвід. Уміння – свідоме оволодіння сукупністю певних навчальних операцій (способів здійснення дій). Навички – усталені способи діяльності учнів, автоматизовані вміння. Уміння і навички – це способи діяльності учнів на основі набутих знань.

Розрізняють уміння і навички спеціальні і загально підготовчі. Спеціальні, предметні уміння, формуються на матеріалі конкретного предмета (навички розв’язання обчислювальних задач, граматичного розбору, літературного аналізу та ін..). серед загально підготовчих умінь і навичок виділяють (Ю.К. Бабанський): 1) навчально-організаційні – уміння раціонально планувати діяльність, визначити її завдання, уміння створювати умови діяльності; 2) навчально-інформаційні – уміння виділяти головне, аналізувати, порівнювати, систематизувати, зіставляти, раціонально запам’ятовувати, здійснювати самоконтроль у навчально-пізнавальній діяльності, доводити, обґрунтовувати тощо. Всі групи вмінь повинні забезпечувати потреб особистості в самоосвіті і самовихованні.


3. Досвід творчої діяльності, тобто діяльності, в результаті якої створюється об’єктивно чи суб’єктивно нове завдяки специфічним процедурам:
- самостійного переносу раніше засвоєних знань і вмінь у нову ситуацію;
- знаходження оригінального розв’язання проблеми в умовах, коли відомі інші;

- виділення нової проблеми в знайомій ситуації або нової функції об’єкта. Вважається, що найбільша трудність відкриття полягає не стільки у проведенні необхідних спостережень, експериментів для одержання нових фактів, скільки у зміні традиційних підходів до їх тлумачення;

- бачення альтернативних варіантів вирішення проблеми;

- комбінування раніше відомих способів у новий.

Слід відзначити відносну незалежність змісту третього компонента від перших двох, тому що наявність знань і засвоєння за зразком умінь не забезпечує творчих потенцій студента. Вони можуть проявлятися і при досить обмежених за обсягом знаннях. Вирішальною передумовою творчого виховання в сучасних умовах є інтелектуальний розвиток особистості: розвиненість пам’яті, уваги, здатність до знаходження численних видів зв’язків, процесуальних якостей, регулювання своєї пізнавальної діяльності.
Оволодіння досвідом творчої діяльності передбачає не тільки інтелектуальний аспект особистості, а і її психологічні, характерологічні риси, до яких відноситься: настирливість у досягненні мети, незалежність, почуття гідності, чесність у пошуках істини, в спілкуванні а також активність духовного потенціалу людини, її внутрішній діалог, самоаналіз, саморефлексію, перегляд особистісних цінних орієнтацій, процес самопізнання, саморозвитку. Отже, творчість вимагає інтелектуального, емоційного і вольового напруження [7].

4. Досвід емоційно-ціннісного ставлення, який передбачає наявність знань, умінь, але не зводиться до них і полягає у формуванні ставлення школярів до світу, діяльності, наукових знань, моральних норм, ідеалів. І доки таке ставлення не сформульоване, немає можливості говорити про вихованість. Єдиним способом і умовою засвоєння емоційного відношення, сприйняття об’єкта як цінності є переживання, що сприяє виникненню інтересу до предмета, окремого явища і потреби у діяльності.


Поряд із специфікою змісту різних елементів соціального досвіду вони розрізняються також за функціями, які виконують у творенні культури [7] (табл.1.2).

Таблиця 1.2.

Функції компонентів соціального досвіду

Компоненти соціального досвіду (змісту освіти)

Функції елементів соціального досвіду (зміст освіти)

І. ЗНАННЯ про світ і способи діяльності інтелектуального і практичного характеру.

а) ГНОСОЕЛОГІЧНА (пізнавальна) – знання створюють уявлення, в тому числі теоретичне про оточуючий світ;
б) ОРІЄНТАЦІЙНА – знання вказують напрямок і спосіб доцільної діяльності;
в) ОЦІННА – знання вказують норми ціннісного ставлення суспільства, систему ідеалів, якої дотримується суспільство або ті чи інші його верстви.

ІІ. Досвід здійснення СПОСОБІВ ДІЯЛЬНОСТІ.

ВІДТВОРЮЮЧА – обумовлює збереження і відтворення культури, в тому числі розширення (примноження).

ІІІ. Досвід ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

ПЕРЕТВОРЮЮЧА – визначає здібність до перетворення світу, створення якісно нових об’єктів.

IV. Досвід ЕМОЦІЙНО-ЦІННІСНОГО СТАВЛЕННЯ.

РЕГУЛЮЮЧА – регулює вибіркове ставлення до об’єктів і діяльності, визначає відповідність діяльності і об’єктів до потреб особистості, виробляє оцінку імовірності задоволення потреб, створює імпульс до діяльності, відбивається на її темпі, якості, рівні.

Враховуючи викладене, зміст освіти можна визначити як педагогічно адаптований соціальний досвід, педагогічно адаптовану систему знань, способів діяльності інтелектуального і практичного характеру, досвіду творчої діяльності та емоційно-ціннісного ставлення до світу, тобто систему чотирьох компонентів соціального досвіду, віддзеркалену у видах і галузях діяльності, втілений у навчальних предметах і програмах позаурочної діяльності [11; 12].

Будь-яка педагогічна методика має відповідати принципам навчання, серед яких виділяють: принцип науковості, доступності навчання, зв’язку теорії з практикою, систематичності, свідомості та активності, міцності засвоєння знань, індивідуального підходу, самостійності та активності, виховання в процесі навчання, позитивного емоційного фону навчання, поваги до особистості, цілеспрямованості педагогічного процесу, навчання на високому рівні труднощів [8].

Головною метою самостійної роботи є самостійне вивчення і засвоєння матеріалу.


І етап. Самостійна робота студента має репродуктивний характер. На цьому етапі здійснюється формування умінь, навичок самостійної роботи під безпосереднім керівництвом викладача, мають місце такі процеси:
- формування пізнавальної активності та позитивної мотивації до самостійного оволодіння знаннями, уміннями і навичками;
- формування умінь працювати з літературними та нормативними джерелами;
- формування інтелектуальних умінь (аналізувати, узагальнювати, порівнювати, виділяти головне тощо) у процесі роботи з літературою;
- формування творчих умінь при розв’язанні проблемних задач;
- формування критичного мислення, ораторських здібностей, а також здатності ведення дискусії на основі підготовки та виступу з доповідями.
Викладач повинен знати: види навчання; форми організації навчання. Вміти правильно готуватися до заняття.

Форми навчання:

1. Письмова контрольна робота.

2. Реферат.

3. Розв’язування тестових завдань.

ІІ етап. Самостійна робота студентів має проблемний характер. На цьому етапі відбувається реалізація продуктивної діяльності студентів за участю викладача, а також на цьому етапі здійснюється формування умінь, навичок самостійної роботи студентів у співробітництві з викладачем, причому мають місце такі процеси:

- розвиток пізнавальної активності та позитивної мотивації до самостійного оволодіння знаннями, вміннями і навичками;
- розвиток пошукової активності в роботі з літературними то нормативними джерелами, періодичною пресою;

- розвиток інтелектуальних умінь (аналізувати, порівнювати, узагальнювати, виділяти головне) на основі обробленої літератури;

- розвиток творчих умінь через розв’язання виробничих ситуацій, творчих завдань;

- розвиток критичного мислення, ораторських здібностей, а також здатності ведення дискусії на основі підготовки та виступу з доповідями;

- формування вмінь визначити методологію та методи дослідження, скласти доповідь під час підготовки (написання) курсових, дипломних робіт, а також виступу на конференціях, семінарах.

Форми навчання:

1. Вирішення педагогічних ситуацій.

2. Виступи студентів із доповідями.

На підставі аналізу методики організації самостійної роботи можна зробити висновок, що:

- виконання поза аудиторної роботи дає змогу систематизувати та закріпити теоретичні знання та практичні навички, сформувати вміння застосовувати теоретичні знання у вирішенні практичних питань, розвивати творчу ініціативу, самостійність відповідальність, підготувати студентів до іспитів та подальшої післядипломної освіти;

- на другому етапі поза аудиторна самостійна робота практичного характеру переконує студента не тільки опрацювати теоретичний матеріал, але й набувати практичні навички з даної дисципліни, що може стати в нагоді в майбутній професійній діяльності.

У розробленій методиці відповідно до самостійної роботи у першу чергу треба дотримуватись наступних принципів: доступності навчання, зв’язку теорії з практикою; свідомості та активності; міцності засвоєння знань; індивідуального підходу; самостійності та активності; позитивного емоційного фону навчання; цілеспрямованості педагогічного процесу навчання на високому рівні труднощів [9].

Організація самостійної роботи учнів та студентів є тією проблемою педагогічної теорії та практики, яка має давню історію, її вивченням займалось широке коло дослідників. Але нині навчальна ситуація (соціальне ставлення, концептуальні основи, реальні умови, самі суб’єкти навчального процесу) значно змінилася. Відбувається перехід на багаторівневу підготовку фахівців, що вимагає дослідження особливостей самостійної пізнавальної діяльності на різних рівнях та визначення шляхів підвищення ефективності самостійної роботи студентів, форм і методів її організації.
Тривалий час у вищих навчальних закладах використовувалась інформативна методика викладання дисциплін. Вважалось, що студент тим більше знатиме, чим триваліші будуть лекції. Сьогодні перевага надається самостійній роботі студентів. Але ця форма навчально-виховного процесу, яка оптимально забезпечує засвоєння дисципліни, дає високі результати у самовдосконаленні особистості. Самостійна робота є важливим засобом формування самостійності у здобуванні знань, яка реалізується у самовиявленні внутрішньої потреби у знаннях, пізнавальних інтересах студентів [10].

Як відомо, ще в 1993 р. Міністерство освіти України затвердило Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах освіти. Принциповим моментом цього положення є те, що вперше у вітчизняній практиці на рівні нормативного документу передбачено відведення на самостійну роботу студентів від 1/3 до 2/3 загального обсягу навчального плану. Згідно з цим Положенням, самостійна робота студентів є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обов’язкових навчальних занять [13].

Зміст самостійної роботи студентів над конкретною дисципліною визначається робочою навчальною програмою дисциплін.
Навчальний план дисципліни, передбачений робочим навчальним планом для засвоєння студентом процесі самостійної роботи, виноситься на підсумковий контроль поряд з навчальним матеріалом, який опрацьовувався при проведенні навчальних занять.

Самостійна робота студента забезпечується системою навчально-методичних засобів, передбаченої для вивчення конкретної навчальної дисципліни: підручник, навчальні та методичні посібники, конспект лекцій викладача, практикум тощо.

Методичні матеріали для самостійної роботи студентів повинні передбачати можливість проведення самоконтролю з боку студента [15].

Самостійна робота студента над засвоєнням навчального матеріалу з конкретної дисципліни може виконуватись в бібліотеці вищого навчального закладу, навчальних кабінетах, комп’ютерних класах (лабораторіях), а також в домашніх умовах [14].

Аналіз педагогічної літератури засвідчує, що сьогодні вивчення організації самостійної роботи проводиться за різними напрямками:

1) планування і фізичні затрати часу на самостійну роботу;


2) упровадження таких організаційних форм і методів, які активізують самостійну роботу;

3) організація самостійної роботи залежно від індивідуальних особливостей тих, хто навчається.

На думку цих учених, організацією самостійної роботи є:
а) різні поєднання і взаємозв’язок її форм: фронтальною, групової й індивідуальної ;

б) надання студентам педагогічно-доцільної консультативної допомоги з боку викладача [24].

Учені єдині в погляді на те, що самостійна робота базується на педагогічних і психологічних закономірностях, де термінується змістом, методами організації навчання, індивідуально-типологічними особливостями студентів. Саме такий підхід призводить до комплексного впливу на засвоєння кожним студентом наукових понять, способів дій, на формування певних особистісних характеристик.

Аналіз психолого-педагогічної літератури з організації навчальних завдань свідчить про неоднозначність підходів до визначення їх властивостей, призначення, застосування. На думку Н.В. Кузьміної, вузлом педагогічного процесу є пред’явлення завдань тим, хто навчається, спонукання їх до самостійного формулювання своїх навчальних завдань, до пошуку продуктивних способів їх розв’язання [40, с.45].

М.І. Махмутов підкреслює, що «розумова діяльність стимулюється задачами і завданнями, які необхідно чітко розрізняти. Пізнавальною є така задача, у процесі розв’язування якої учні приходять до нового знання або нового способу дії. Навчальне завдання – це будь-який вид доручення виконати якісь навчальні дії» [62, с.119].

Ядром самостійної роботи є пізнавальне і проблемне завдання, тому що саме наявність завдання обумовлює весь процес самостійної роботи.

До цього слід додати, що завдання повинні вимушувати студента працювати з великим масивом інформації й інформаційних джерел. Саме при виконанні самостійної роботи студент має довести свою професійну зрілість і здатність працювати в інформаційному суспільстві.

Одна із основних вимог до завдань – поступове нарощування їх складності від рівня, доступного тому, хто навчається на початку роботи, до потрібного рівня наприкінці. При будові такої системи завдань необхідно враховувати, що навчання носить розвиваючий характер.


Дотримання цієї вимоги робить навчання більш ефективним, викликає інтерес у тих, хто навчається, сприяє виникненню стійкої мотивації до вивчення дисципліни.

У зв’язку з різним тлумаченням сутності завдань розробляються й різні підходи до їх класифікації.

С.Я. Батишев поділив пізнавальні завдання на три групи [7]:

- перша – запитання-завдання, які виконують функції закріплення знань (відтворення вивченого, первинна систематизація фактів, понять, формування навичок);

- друга – запитання-завдання, які сприяють оволодінню логічним мисленням і досвідом творчої діяльності (самостійна робота з проведення аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, формування висновків, оцінок; поглиблення системи знань: уточнення, конкретизація, систематизація);

- третя – запитання-завдання, які потребують застосування набутих знань (виконання самостійних робіт, оволодіння уміннями й навичками).

В.О. Онищук пропонує диференціювати пізнавальні завдання за рівнем пізнавальної діяльності, способом логічних міркувань і дидактичною метою:

- за рівнем пізнавальної діяльності – завдання-орієнтири, завдання-вказівки, евристичні запитання, проблемні запитання, пізнавальні задачі, проблемні завдання [16];

- за способом логічних міркувань – аналітичні, синтетичні, порівняльно-узагальнюючі, конкретизуючи, узагальнюючі;

- за дидактичною метою – розкриття внутрішніх зв’язків і співвідношень, встановлення послідовності подій, виявлення закономірностей, визначення одиничного і загального, оцінювання фактів (явищ, процесів), засівання ставлення до факту (явища, процесу), обґрунтування висловленого твердження (тези), доведення чи спростування.

З аналізу всіх підходів до вирішення підходів організації самостійної роботи студентів із використанням завдань можна зробити висновок, що різноманітні тлумачення цього поняття мають одну спільну рису: усі вони вказують передусім на такі функції пізнавальних завдань, як навчальна (спрямована на формування у студентів системи знань) і розвиваюча (яка забезпечує розвиток розумової діяльності). Можна виокремити і ряд вимог до їх розробки, а саме:

- система дидактичних завдань повинна поєднувати різні їх види. При використанні їх слід застосовувати різноманітні прийоми в організації самостійної роботи студентів;

- розробляючи дидактичні засоби, необхідно особливу увагу звертати на специфіку предметів, що вивчаються, окремих їх розділів і тем;
- завдання повинні мати професійну орієнтацію (відповідати вимогам освітньо-кваліфікаційних характеристик);

- завдання має носити цілісний характер (тобто не складатися з окремих розрізнених частин, а мати логічну послідовність і взаємозв’язок);

- завдання повинні бути доступними для вирішення їх студентом;
- обсяги завдань повинні враховувати зайнятість студентів одночасним їх виконанням з декількох навчальних дисциплін;

- технологія виконання завдань повинна формувати у студентів практичні навички роботи з різноманітними інформаційними джерелами;


- у завданнях повинен прослідкуватись взаємозв’язок між темами та навчальними дисциплінами;

- систему завдань доцільно структурувати за ступенем їх ускладнення (збільшення обсягу, змісту, джерел знань, способів управління і контролю);


- завдання повинні бути різного ступеню складності та їх багатоваріантність [21].

Розгляд системи пізнавальних завдань буде неповним, якщо окремо не зупинитись на проблемі сутності поняття «творче завдання» та прийомах його застосування. Різноманітність інтерпретацій «творчого завдання» в наукових дослідженнях та його центральне місце у психології мислення потребує уточнення його змісту. Специфічним для творчих завдань є неможливість розв’язання їх простим перебором різних варіантів.


Завдання стає творчим за умови, якщо «воно має логічний зв'язок із раніше засвоєними поняттями та уявленнями і з тими, які підлягають засвоєнню в певній навчальній ситуації, містять пізнавальні труднощі і видимі межі відомого та невідомого, викликає незадоволеність тим запасом знань та умінь, які є» [17-20; 54].

Можна виділити такі основні компоненти «творчого завдання»: самостійний пошук, перетворення та розкриття відношень між об’єктами і явищами, проблемність, заданість мети.

У нашому розумінні – творче завдання це змістова мета навчального процесу, яка спрямована на самостійний пошук нових засобів оволодіння знаннями й уміннями у професійній діяльності. Вважаємо, що головною метою використання творчих завдань у коледжі є моделювання майбутньої діяльності фахівця [23].

Творчі завдання носять комплексний характер, тому що вони спрямовані на здобуття у процесі навчання певних знань, розвиток певних способів мислення, формування конкретних навичок та вмінь у процесі міжособистісної взаємодії, яка, у свою чергу, пов’язана з конкретною соціальною чи професійною діяльністю.

Творчі завдання відрізняються від традиційної системи навчання з використанням репродуктивних завдань такими особливостями: по-перше, при використанні творчих завдань процес навчання максимально наближений до реальної педагогічної діяльності. Це досягається шляхом використання у творчих завданнях моделей реальних ситуацій. Іншими словами, будь-яке творче завдання є імітаційним методом; по-друге, творче завдання – це колективний та індивідуальний метод навчання; по-третє, у творчих завданнях спеціальними засобами створюється певний емоційний настрій студентів, який активізує та інтенсифікує процес навчання [25].

Для розв’язання творчих завдань необхідно вчити студентів самостійно виконувати кожен з її етапів. Цими етапами є:

1) спостереження і вивчення фактів та явищ;

2) з’ясування незрозумілих явищ, що підлягають дослідженню;

3) висунення гіпотез;

4) побудова плану дослідження;

5) встановлення зв’язків між явищами, що розглядаються, й іншими;

6) формулювання рішень, пояснень;

7) перевірка рішень;

8) практичні висновки про можливе та необхідне застосування здобутих знань.

Найдоцільніше класифікувати творчі завдання за такими напрямками:
- за метою та змістом – соціальні, психолого-педагогічні та навчально-методичні;
- за типами творчих завдань – стратегічні, тактичні, оперативні;
- за способом проведення – емпіричні й теоретичні, предметні, на дошках, на картках, кресленнях, схемах, деталях, усні, письмові;
- за методом вирішення – аналітичні та евристичні;
- за тривалістю розв’язання – довготривалі (до 45 хв.) та коротко тривалі (до 15 хв.).

В організації самостійної роботи студентів на основі постановки навчальних завдань можливе використання двох способів: перший – пред’являти завдання однакової складності, надаючи різні види допомоги залежно від індивідуальних особливостей студентів, другий – надавати завдання різного рівня складності на основі врахування рівня типологічних відмінностей [5; 24].

Відповідно до рівнів знань при самостійній роботі – низького рівня пред’явлень (студенти засвоюють тільки факти і зовнішні ознаки явищ й недостатньо осмислюють їх сутність), середнього рівня розуміння (студенти осмислюють причини і наслідки явищ, що вивчаються, але не вміють їх повністю відтворювати і через силу застосовують на практиці), високого рівня розуміння (студенти характеризують міцно закріплені, систематизовані знання) – М.Г. Гарунов і П.І. Підкасистий [6; 15, 63] (табл.1.3.) визначили такі типи самостійної роботи:

- відтворюючий (репродуктивний);

- реконструктивно-варіативні, які передбачають актуалізацію, перенос знань, умінь та навичок і варіювання системи способів діяльності для розв’язання нових завдань або проблем;

- частково-пошукові;

- дослідницькі (творчі).

Значні можливості в організації самостійної роботи студента відкриває комп’ютеризація навчального процесу, коли кожен студент може індивідуально «поспілкуватися» з комп’ютером, одержати від нього завдання, перевірити свої відповіді, скласти для себе програму навчання, послідовність проходження певних курсів.

Таблиця 1.3.

Види самостійної діяльності студентів



Мета

Види самостійної діяльності студентів

Первинне оволодіння знаннями

Читання підручника, першоджерел додаткової літератури; складання плану; конспектування прочитаного, графічне зображення тексту; виписка, робота зі словником, довідником; ознайомлення з нормативними документами і спостереження.

Закріплення і систематизація знань

Робота з конспектом лекцій, робота з підручником, першоджерелами, складання плану, відповідь на запропоновані запитання; складання таблиць, графіків, схем; вивчення нормативної документації; відповідь на контрольні запитання; підготовка виступів для семінарів, рефератів, доповідей, складання бібліографії.

Застосування знань, формування умінь

Розв’язання задач і вправ за взірцем, виконання графічних робіт, розв’язання ситуативних виробничих задач, підготовка до ділових ігор; підготовка курсових, дипломних робіт, робота на комп’ютері, дослідно-пошукова робота.

Форми і методи самостійної роботи студентів, про які йшлося, утворюють відповідну систему занять студентів. Вона, як показують спостереження, розкриває їхні творчі здібності, готує до активного пошуку, викликає потребу вдосконалювати свою майстерність. Інакше кажучи, правильно організована система самостійної роботи студента покликана готувати фахівця, спроможного вирішувати завдання побудови сучасного демократичного суспільства в Україні [22].

Організація самостійної роботи вимагає від вчителя ґрунтовної підготовки, навіть більшої, ніж тоді, коли навчальний матеріал він викладає сам. Якщо при цьому викладач бачить завдання сформувати у студентів уміння і навички самостійної роботи, то йому, як правило, потрібно продумати і визначити:

- мету, час і характер самостійної роботи, а також уміння і навички, що формуються у ході самостійної праці;

- спосіб повторення того мінімуму фактичних знань і вмінь, без якого неможливе виконання якої-небудь самостійної роботи;

- вид роботи з книгою або для повторення, або просто для пошуку інформації довідкового характеру, або для знайомства з новим матеріалом. Виявивши основні поняття та ідеї, необхідно визначити, які з них мають подаватися в готовому вигляді, а які учні повинні отримати в результаті самостійної роботи;

- вид роботи з вправами: виконання завдань репродуктивного, продуктивного характеру або завдань на повторення;

- методику усунення у студентів труднощів, які можуть виникнути у процесі виконання завдань, а також спосіб швидкої перевірки і методику аналізу допущених помилок.

Результативності самостійної роботи студентів заважають, в основному, дві групи причин, які мають місце в діяльності навчальних закладів:
- ті, що залежать від самого студента: брак працелюбності, волі, наполегливості, загальної підготовленості, здібностей, відсутність уміння самостійно працювати тощо [27];

- ті, що залежать від викладача, кафедр, деканатів. Це причини, передусім пов’язані з організацією навчального процесу у вищих навчальних закладах, який здійснюється без належного індивідуально орієнтованого підходу; а також відсутністю необхідних навчальних посібників з диференційованими завданнями, матеріально-побутових умов тощо.

Відсутність чітко сформульованої мети здійснення самостійної роботи призводить до того, що сам процес її виконання залишається в кращому випадку нейтральним стосовно характеру пізнавальної самостійної діяльності студентів. Процес його інтелектуального пізнання відбувається або ж за методом спроб і помилок, або ж за однією із первинних схем. У першому випадкові він прихований від викладача і тому не керований, у результаті чого виконання самостійної роботи слабко впливає на розвиток мислення студента, його ініціативу й самостійність, пізнавальні здібності та професійну підготовку. Процеси ці відбуваються стихійно, навчання ж значною мірою втрачає свою розвиваючу і дидактичну функцію.
Усунення причин першої групи пов’язано з удосконаленням діяльності середньої загальноосвітньої школи. Викорінення причин другої групи залежить від того, як організований процес навчання, тобто від впровадження індивідуально-орієнтованого підходу [28-30].

На думку Б.П. Єсипова, самостійна робота при правильній її організації дає можливість розгорнутися індивідуальності кожного учня. Однією із важливих умов для цього є збудження і підтримання інтересу до знань з метою застосування їх на практиці [7].

Саме тому організація самостійної роботи в різних типологічних студентських групах передбачає особистісно орієнтований підхід: для слабо встигаючих потрібно створювати спеціальні ситуації успіху шляхом добору таких завдань, які вони в цей момент зможуть виконати, і активного заохочення.
Для сильних студентів важливо забезпечити можливість отримувати радість подолання особливих ускладнень при розв’язанні завдань підвищеної складності, тобто досягти відповідності рівня складності навчального завдання рівню можливостей тієї чи іншої типологічної групи. Ці положення знаходять підтвердження в дослідженнях Ю.К. Бабанського [4].

Дуже важливим моментом в організації самостійної роботи є систематичний контроль за її результатами з боку викладача [33].

Контроль за самостійною роботою студентів забезпечує оцінку результатів навчання, дає змогу викладачу вносити корекцію знань.
Запроваджуючи обрану форму, необхідно дотримуватися педагогічних вимог до контролю: об’єктивність перевірки та оцінки; систематичності, класності, всебічної перевірки; застосовувати самоконтроль [43].

Доцільно використовувати різні форми контролю й самоконтролю знань студентів. Для об’єктивної оцінки самостійної роботи студентів потрібно розробити критерії оцінки. Контроль за результатами самостійної роботи студентів – це невід’ємна складова частина навчально-виховного процесу, що має на меті забезпечити зворотній зв'язок «студент-викладач» і виявити на основі цього правильність її організації. Мета контролю самостійної роботи студентів – допомогти їм методично правильно, з мінімальними затратами часу самостійно засвоювати теоретичний матеріал й здобувати навички розв’язання певного рівня завдань з навчальних дисциплін. Організовуючи і проводячи контроль, викладачеві необхідно мати на увазі, що в цьому випадкові його першочерговим завданням є:

- актуалізація, перевірка та оцінка засвоєних знань у ході або після вивчення певного навчального матеріалу;

- створення психологічної установки на засвоєння нового матеріалу, закріплення засвоєного змісту;

- виявлення можливостей і здібностей студентів, причин, труднощів та помилок;
- визначення ефективності видів, організаційних форм і засобів СРС, виділення серед них тих, котрі потребують корекції.

Вирішення цих завдань досягається за рахунок реалізації оцінної й навчально-виховної контрольної функції. Оцінна функція контролю полягає у визначенні результату порівняння якості засвоєних знань із необхідним рівнем [31].

Навчально-виховна функція контролю пов’язується з організацією процесу повторення певним чином спрямованої діяльності студентів. Воно організується таким чином, щоб здійснювалося не тільки механічне відтворення засвоєних знань, але й активна їх переробка, систематизація, утворення нових знань, що сприяє розвитку мислення і пам’яті, асоціативних зв’язків. Здійснення цих функцій контролю повинно враховувати необхідність у регулярній, активній, спрямованій самостійній роботі студентів [52].

На основі даних проведеного контролю знань, умінь викладач здійснює корекцію своєї діяльності. Для нього така позиція щодо власної діяльності дуже важлива, бо саме ця діяльність виступає особливим предметом аналізу, осмислення й оцінки. Якщо при розв’язанні практичних завдань, що виникають у конкретних педагогічних ситуаціях, викладач безпосередньо включений у процес реальної взаємодії зі студентами, то тепер самі ці процеси стають предметом дослідження. Якщо у своїй практичній діяльності він консультує і використовує ті чи інші способи керівництва діяльністю студентів, то тепер самі ці способи перетворюються в об’єкт осмислення. Якщо у процесі оцінки діяльності студентів викладач застосовує певні критерії й показники, то тепер самі вони стають тим, що повинно бути засвоєно й розкрито [32].

Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що найбільш поширеною точкою зору стосовно здійснення самостійної роботи є твердження про необхідність її організації в умовах особистісно-орієнтованого підходу. Отже, в організації самостійної роботи, насамперед, слід виявити індивідуальні особливості студентів і зіставляти виявлені закономірності функціонування пізнавальних процесів з оптимальними умовами їх перебігу.

Ми підтримуємо думку дослідників, що діяльність викладача щодо організації самостійної роботи студентів в умовах особистісно орієнтованого підходу має включати такі напрями:

1) розробка системи нових завдань із дисципліни на різних рівнях складності;
2) індивідуалізація навчальних завдань;

3) зміна рівнів складності навчальних завдань для студентів різних типологічних груп з тим, щоб ступінь самостійності у процесі їх виконання постійно зростав;

4) створення позитивного емоційного фону заняття;

5) співвіднесення оптимальних поєднань фронтальної, групової і індивідуальної форм роботи з урахуванням специфічних відмінностей кожної групи студентів;

6) надання викладачем консультативно-дозованої допомоги при виконанні студентами самостійної роботи залежно від їх типологічних особливостей і рівня складності навчального завдання;

7) регулювання частоти і глибини контролю за продуктивністю виконання самостійної роботи студентам залежно від їх особливостей [34].

Таким чином, питання організації самостійної роботи студентів у системі освіти постійно знаходяться в сфері інтересів дослідників. Протягом багатьох років навкруги цієї проблеми виникають наукові суперечки, в результаті яких народжуються різноманітні погляди і формуються методичні та методологічні позиції [55].

Існує чимало підходів до визначення самостійної діяльності, яка спрямована на формування не тільки самостійної, а й творчої особистості. За своєю суттю самостійна робота є активною розумовою діяльністю студента, пов’язаною з виконанням навчального завдання. Самостійна робота сприяє формуванню у студентів інтелектуальних якостей, необхідних майбутньому спеціалістові. Вона виховує у студентів стійкі навички постійного поповнення своїх знань, самоосвіти, сприяє розвитку працелюбності, організаційності й ініціативи, випробовує його сили, перевіряє волю, дисциплінованість тощо [35; 50; 52].

Отже. самостійна робота студента забезпечується системою навчально-методичних засобів, передбаченої для вивчення конкретної навчальної дисципліни: підручник, навчальні та методичні посібники, конспект лекцій викладача, практикум тощо. Організація самостійної роботи вимагає від вчителя ґрунтовної підготовки, навіть більшої, ніж тоді, коли навчальний матеріал він викладає сам. Досліджуючи сутність самостійної роботи студентів, неважко помітити, що науковці, прагнучи до комплексного розв’язання проблеми організації самостійної роботи студентів і виділяючи різні її аспекти, важливе місце відводять саме здійсненню особистісно орієнтованого підходу до студентів.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка