Методичні вказівки щодо самостійної роботи студента з вивчення лекцій суми 2012 міністерство аграрної політики та продовольства україни



Сторінка4/4
Дата конвертації03.04.2017
Розмір0.85 Mb.
1   2   3   4

План


  1. Фізико-географічне районування

1.1. Зона мішаних лісів

1.2. Лісостепова зона

1.3. Степова зона

1.4. Українські Карпати

1.5. Кримські гори


  1. Етнографічні територіальні відмінності

  2. Етнографічне районування

  3. Соціально-економічне районування


1. Фізико-географічне районування

Рельєф, геологічна будова, клімат, води, грунти, рослинність і тваринний світ території країни перебувають у складному взаємозв'язку, утворюють різноманітні природні комплекси, в розташуванні яких існують чіткі закономірності. Розуміння взаємодії між складовими природи і закономірностей формування природних комплексів, якісна і кількісна їх характеристика дають можливість оптимально використовувати природні ресурси в урбаністичному освоєнні території, запобігаючи їх руйнуванню.

На території України виділяють три фізико-географічні зони (мішаних лісів, лісостепову, степову) і дві області (Кримські гори і Українські Карпати).
1.1. Зона мішаних лісів.

Зона мішаних лісів займає північну частину України і збігається з південною межею Поліської низовини, тому її також називають Поліссям. Південна межа зони проходить приблизно на лінії Володимир-Волинський - Луцьк - Рівне - Ковель - Славута - Берестечко - Шепетівка - Житомир - Корнин - Київ - Ніжин - Батурин - Кролевець - Глухів. Полісся займає 19% території України.

За рельєфом Полісся - рівнина, основну частину зони займає Поліська низовина. На великих площах залягають піски, відкладені водами давнього льодовика, між підвищеннями є чимало невеликих заболочених низин. Заболоченість - характерна риса території зони. Клімат зони помірно-континентальний. Переважають західні і північно-західні вологі вітри. Влітку вони зменшують спеку, а взимку - холод. Середня температура січня від -4° на заході до -8° на сході, а липня відповідно - від 17° До 19°. Середньорічна температура +6°..+7°. Кількість опадів становить 550...700 мм. На Поліссі багато річок. Усі вони повноводні, з повільною течією, низькими, часто заболоченими берегами. Майже всі річки є притоками Прип'яті і Дніпра: Стир, Горинь, Уборть, Уж, Снов, Десна. Грунти переважно дерново-підзолисті, болотяні, торфові та супіщані. Великі площі вкриті мішаними і хвойними лісами, а в місцях, де нема лісів, розвивається трав'яна рослинність боліт і лук. Природні ліси вкривають близько 25% території зони. Загальний ландшафт зони мальовничий: ліси змінюються луками, піщані вали і горби з сосновим лісом — широкими річковими долинами.

У зоні мішаних лісів у 1968 р. утворено Поліський заповідник (Житомирська область) загальною площею 20097 га, з них 17087 га вкрито ліса-ми, переважно сосновими і березовими. На території заповідника зберігаються в комплексі природні ліси, болота, річки, поліська флора і фауна.

Шацький природний національний парк розташований у північно-західній частині Волинської області і займає площу 32500 га. Основна мета утворення у 1983 р. національного парку - збереження унікальних Природних комплексів Шацьких озер, проведення наукових досліджень, раціональне використання багатих рекреаційних ресурсів, підтримання екологічного балансу в регіоні, пропаганда природоохоронних знань.

У зоні Полісся обробляється близько 35% земельних угідь.


1.2. Лісостепова зона

Лісостепова зона займає близько 34% території України і простягається від Передкарпаття до Середньоросійської височини. Північна межа лісостепу збігається з південним краєм зони мішаних лісів, а південна - в місцях зміни глибоких чорноземів звичайними. Вона проходить в районі Красних Окнів, Кривого Озера, Піщаного броду, Кіровограда, Кременчука, Краснограда, Тореза, Вовчанська. Поверхня зони, особливо у Придніпров'ї і східній частині Придніпровської височини, розчленована глибокими долинами річок, ярами і балками, по берегах яких на поверхню часто виходять граніти, іноді - вапняки й пісковики, утворюючи скелі.

Клімат зони помірно-континентальний. Середня температура січня на заході -5°, на сході -8°, липня - відповідно від 20° до 21°. Середньорічна температура становить +7°...48°.

Опадів буває від 600 мм на заході і півночі зони до 450...500 мм на Півдні і сході. Це майже стільки, як на Поліссі, але випаровування тут більше, тому й надмірного зволоження немає. Важливою особливістю Клімату лісостепової зони є період бездощів'я, що може тривати в західній її частині 20...30, а на сході 50...60 днів.

Ліси лісостепової зони листяні і на Правобережжі в них переважають дуб і граб, на Лівобережжі - дуб і липа. На Поділлі ліси займають височини, в інших місцях - схили балок і долини річок. Незаймана лісова рослинність збереглася лише у Канівському державному заповіднику (Черкаська область) і Михайлівській цілині (Сумська область).

Канівський заповідник утворений у 1968 р. і займає площу 2000 га переважно на правому березі Дніпра. Рельєф території заповідника характерний підвищеннями (гори Княжа, Мар'їна, Чернеча), розчленованими ярами глибиною 30-40 м і довжиною 2-3 км.

Михайлівська цілина площею 202 га набула заповідного статусу у 1928р. Тут охороняється єдина в Україні цілинна ділянка лучного степу у лісостеповій зоні.

У Яворівському районі Львівської області у долині річки Верещиці на берегах Янівського ставу у 1984 р. утворено заповідник «Розточчя» площею 2080 га. Більша частина території заповідника вкрита широколистими, хвойними і мішаними лісами, серед яких є деревостани віком 100-200 років.

На території лісостепу 67% земель займають сільськогосподарські угіддя: тут зосереджено понад 37% орних земель України, В лісостепу зосереджено близько 70% посівів цукрових буряків і 2,1 майже половина площі садів країни.
1.3. Степова зона

На південь від лісостепу до Кримських гір і берегів Чорного та Азовського морів широкою смугою простяглася степова зона. Вона займає близько 40% території України. В основному рівнинна поверхня території зони має загальне зниження до морів. Південна частина території рівнини розчленована мало, північна має хвилястий рельєф.

Клімат степової зони - найбільш континентальний на території України. Середня температура січня від 0...-1° (у Криму) до -7° (на північному сході), липня відповідно +7,5° (Старобільщина) до +11° (Ізмаїл). Опадів (переважно у вигляді злив) за рік буває від 300 мм у Причорномор'ї до 450 мм на півночі.

Ландшафт зони формується в умовах недостатньої кількості вологи, іноді суховії знижують вологість повітря на 30% і дмуть без перерви 15 днів, швидкість вітру досягає 15 м/сек., а під час пилових бур - 30 м/сек.

Грунти у північній частині степу - звичайні чорноземи, глибина гумусового шару в цих грунтах досягає 1 м. На півдні зони чорноземи переходять у солонцюваті грунти.

Степ поряд з лісостепом найбільш освоєний в господарському відношенні і під ріллею зайнято близько 75% земель, що становить майже 48% орних земель України. Під зерновими культурами зайнято близько 50% оброблюваних земель.

У степовій зоні зосереджені основні масиви зрошуваних і обводнюваних земель, лісових полезахисних смуг. Наприклад, у Херсонській і Запорізькій областях Каховською зрошувальною системою охоплено 750000 га земель. Ведуться роботи по боротьбі з ерозією грунтів.

Для збереження у природному стані степових ділянок, їх рослинності і тваринного світу організовано заповідники: Асканія Нова, Український степовий (Хомутівський степ, Кам'яні могили).

Степовий біосферний заповідник Асканія-Нова утворено у 1898 р., статусу заповідника набув у 1921 р., займає площу 33307 га. Природне ядро заповідника складає 11054 га, охоронна зона - 4800 га, зона регульованої господарської діяльності - 17453 га. Охоронна та господарська зони призначені для досліджень природних та господарських процесів в умовах заповідного режиму та їх змін під впливом господарської діяльності.
1.4. Українські Карпати

Фізико-географічна обдасть Українські Карпати розташована на Південному Заході України. Територіально вона займає Карпатські гори, Передкарпаття і Закарпатську низовину. Найбільшу площу становлять Карпатські гори. Вони складені пісковиками, сланцями, вапняками, мергелями, які порівняно легко вивітрюються, тому вершини гір (за винятком Горган) округлі. Вершини Горган круті, гостроверхі, підносяться зубчастими піками.

Клімат Карпат дуже вологий, з порівняно низькими річними температурами повітря. Середньорічна температура -6°. Карпати - область з найбільшою в Україні кількістю опадів: 800...900 мм у передгір'ях і 1000... 1200 мм у верхній частині гір. Перший сніг випадає у жовтні-листопаді.

У Карпатах виділяється 6 вертикальних кліматичних поясів: передгір'я (до 600 м над рівнем моря), низькогір'я (600... 1200 м); середній гірський (1200...1400 м); підверховинний (1400...1500 м); верховина (1500...800 м); альпійський (1800 м і вище).

У Карпатах бере початок багато річок, серед них: Стрий, Дністер, Тиса, Прут, Черемош, Надвірнянська і Солотвинська Бистриці. Течія їх стрімка, вони несуть велику кількість уламкового кам'яного матеріалу, який відкладають у своїй нижній течії. Особливо небезпечні гірські річки під час повені, що підтвердилося під час катастрофічної повені 1997 р. у долині Тиси на Закарпатті.

Рослинність змінюється з висотою. У передгір'ях - мішані ліси, діброви з домішкою бука, граба і ялини, вище від 600 м - букові, ще вище - буково-ялинові. В середньому гірському поясі (1200...1400 м) вони змінюються смереково-ялиновими, а у підверховинному - чистими смерековими. У верхньому поясі гір (1400...1500 м) росте криволіся з карликової смереки і гірської сосни. На вершинах гір розташовані альпійські луки (полонини) з низькорослою травою. Грунти Карпат різноманітні і відповідно до кліматичних умов розташовуються вертикальними поясами.

У Івано-Франківській області у 1980 р. утворено Карпатський природний національний парк площею 50300 га. Основна мета його утворення - збереження унікальних для Центральної Європи природних ландшафтів, що відзначаються багатим генофондом, наявністю рідкісних пралісових екосистем і значним рекреаційним потенціалом.
1.5. Кримські гори

Кримська гірська фізико-географічна область простяглася вздовж південного узбережжя півострова. На півночі вона межує зі степовою зоною.

Кримські гори складені переважно вапняками, глинистими сланцями, гіпсовиками. Внаслідок вимивання вапняків - основної породи гір - тут дуже поширені карстові форми рельєфу: лійки, западини, печери, іноді з підземними річками й озерами.

Клімат на Південному березі Криму субтропічний з середніми температурами січня 2°...4°. Річна кількість опадів становить тут 350...550 мм (максимум припадає на зимову пору). Літо спекотне й посушливе. Клімат головного пасма гір і передгір'я - помірний. Середня січнева температура -8°...-9°, липнева - до +15°...+16°. Кількість опадів у передгір'ях становить 400...500 мм, на головному пасмі 900... 1200 мм.

Рослинність південного берега Криму багата й різноманітна. Поблизу Ялти розташований Нікітський ботанічний сад, де у відкритому грунті ростуть дерева, кущі, трави, квіти з усіх частин світу. Цьому сприяє мікроклімат. Число днів з температурою вище +15° досягає тут 140-150 за рік.

Багата природа, теплий клімат, морське узбережжя сприяли перетворенню Південного берега Криму в один з відомих курортних районів.


2. Етнографічні територіальні відмінності

У процесі історичного формування етнічної території народу, залежно від умов навколишнього середовища, видів господарської діяльності населення у різних регіонах складається особливості традиційної культури і побуту населення.

Внутрішнє етнографічне районування властиве кожному народові. Наприклад, у німців розрізняють нижньосаксонців, швабів, баварців, у французів бретонців, нормандців, провансальців, у італійців-флорентійці, генуезці, сицілійці, у поляків - мазури, гуралі, краков'яки.

Походження кожної етнографічної групи має свої особливості. У процесі розвитку народу традиційні локальні риси набувають меншого значення, тому етнографічні райони міняють свої границі з бігом часу. Межі етнографічних районів визначаються шляхом етнографічних досліджень на підставі регіональних особливостей традиційно-побутової культури.

Відповідно до цього «етнографічну групу» як складову частину народу не слід змішувати з «етнічною групою», яка є частиною іншого народу. В Україні етнічними групами є росіяни, євреї, поляки, чехи, угорці та ін., а етнографічними - гуцули, бойки, лемки, поліщуки та ін.

Сьогодні етнографічне районування України переважно базується на її історично-географічному поділі. Виділяють три регіони (Північний, Центрально-Східний, Південно-Західний), які складаються в районів і підрайонів.

І. Північний (Українське Полісся) регіон простягається зі Сходу на Захід північною частиною України і межує з Білоруським Поліссям і Поліссям Польщі і Росії. Українське Полісся охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей. У західній частині до нього історично і етнографічно належить південна смуга Брестської області Білорусії і східна частина Підляшшя Польщі.

Характерною етнографічною ознакою регіону є збереження в побуті і культурі населення архаїчних рис. Освоєння ділянок землі між болотами, у долинах рік, на лісових вирубках визначило особливості поліського землеробства, розповсюдженими заняттями були мисливство і рибальство. Багато елементів слов'янської давнини зберегли поліські народні звичаї, обряди, вірування.

ІІ. Центрально-Східний регіон охоплює велику територію центральної і південно-східної України. В його склад входять три райони: Середнє Подніпров'я, Слобожанщина, Степовий Південь.

1. Середнє Подніпров'я охоплює Черкаську і Більшу частину Полтавської, південну частину Київської і Чернігівської, південно-східну Житомирської, південно-західну Сумської, східну Вінницької, північну Кіровоградської і Дніпропетровської областей. Це давній і густо населений регіон України, територія формування українського народу та його культури. Традиційна культура цього району зберегла риси, що беруть початок у східнослов'янських племен. Основною галуззю здавна було землеробство з розвинутою агрокультурою. Для житла характерний тип обмазаної і побіленої хати, критої соломою. У складі району виділяють два підрайони: Правобережжя і Лівобережжя.

2. Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України - Харківську, південно-східну Сумської, східну Полтавської, південно-східну

Дніпропетровської, південну Донецької і Луганської областей. Етнографічне їй близькі суміжні південні райони Білгородської і Воронежської областей Росії, населені українцями. З часів монгольської навали у XIII ст. Ця територія постійно підлягала нападам кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. її заселяли козаки і селяни з інших районів України.

3. Південь України - це степова частина нашої країни, яка з середніх віків була відома під назвою «Дике поле», оскільки тут проживали переважно кочівники.

Район займав територію Запорізької, Херсонської, Одеської, Миколаївської, більшу частину Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької, південь Луганської областей і північний схід Криму. Головною силою українського освоєння «Дикого поля» було козацтво. В господарській діяльності регіону переважали степове землеробство і скотарство. Свої особливості мало народне будівництво, основними матеріалами були комиш, солома, глина і камінь.

ІІІ. Південно-Західний регіон охоплює декілька природно-географічних зон: волинську, подільську, прикарпатську, карпатську-гірську і закарпатську. Історична доля регіону була складною, з ХІІ-ХІV ст. його територію захоплювали і ділили різні держави. За етнографічними ознаками регіон складається з декількох районів і підрайонів.

1. Волинь займає південну частину Волинської і Рівенської, південно-західну Житомирської, північно-східну Львівської, Північну Тернопільської і Хмельницької областей. На Заході до Волині прилягає лівобережне Побужжя - Східна Холмщина (тепер в Польщі).

Етнографічна Волинь територіальне співпадає з давньоруською історичною областю «Волинська земля» без її північної зони - Західного Полісся. В давнину цей край заселяли праукраїнські племена (дуліби, бужани, волиняни), основним заняттям населення було здавна землеробство. Протягом Х-ХІ ст. тут виникло багато міст, що стимулювало розвиток ремесел і промислів (ткацтво, гончарство, обробка дерева і заліза). Характерними були дерев'яні зрубні хати під солом'яними покрівлями.

2. Поділля - район займає територію між південним Бугом і Дністром в його середній течії. Це більша частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і суміжна частина Чернівецької областей. «Краса України - Поділля», - писала Леся Українка, маючи на увазі чарівну природу краю, багатство народної культури і мальовничі села з білими хатами на тлі різноманітних форм ландшафту, самобутнє народне Мистецтво.

3. Покуття - район охоплює південно-східну частину сучасної Івано-Франківської області, обмеженої з півночі Дністром, а з заходу - його правими притоками Бистрицею і Бистрицею Солотвинською.

4. Опілля - це територія північно-західної частини Подільської височини в межах Львівської, Івано-Франківської і західної частини Тернопільської областей, тобто Перемишлянський, Рогатинський і Бережанський

райони. В районі збереглися архаїчні риси традиційної культури, наприклад виготовлення чорної кераміки у селі Гавареччина, колядування на стерні та ін.

5. Гуцульщина — належить до широковідомих етнографічних районів і займає східну частину Українських Карпат, тобто Верховинський і Косівський (без північної смуги), південну частину Надвірнянського і Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і Сторожинецький та південну частину Вижницького району Чернівецької та Рахівський Закарпатської області.

Головним у господарстві гуцулів було скотарство з перевагою випасу овець. На цій основі розвинулася культура полонинного господарства зі своїми типами забудови, особливий характер поселень з дисперсним розташуванням замкнутих житлово-господарських комплексів — гражд.

Широко відомі твори гуцульських народних умільців - ткацтво, кераміка, різьба на дереві, вишивка, писанки. Оригінальні твори монументальної дерев'яної архітектури - гуцульські церкви.

6. Бойківщина ~ суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат і південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, більшу частину Старосамбірського районів Львівської, Міжгірського, Воловецького і північну частину Велико-Березнянського районів Закарпатської областей. Бойківські села розташовані у долинах рік і мають здебільшого компактну забудову. Традиційним видом господарства було і є землеробство на схилах гір. До шедеврів народної української архітектури слід віднести дерев'яні бойківські церкви, а до шедеврів народного мистецтва - ікони ХV-ХVIII ст.

7. Лемківщина - це південно-західний край української етнічної території, до якого на території України належать західні частини Велико-Березнянського і Перечинського районів Закарпатської області. Решта етнографічної території сьогодні знаходиться у Польщі і Словаччині (між ріками Сян, Солінка, Попрад, Дунаєць). Головним видом господарства було землеробство на схилах гір. Характерним типом будівлі є лемківська т. зв. «Довга хата», що об'єднує під одним дахом всі житлові і господарські приміщення.

8. Закарпаття. Значна частина Закарпаття, особливо гірська, є продовженням території трьох етнографічних груп - гуцулів, бойків, лемків. Разом з тим у Закарпатті, у рівнинній частині концентрованими етнічними групами проживають угорці, румуни, словаки, німці, молдавани, цигани. У народній культурі простежуються нашарування традицій різних регіонів. Це стосується і народної дерев'яної архітектури, особливо церков, у формах яких простежуються впливи готичної архітектури.

9. Буковина як етнографічний район охоплює більшу частину Чернівецької області, крім північної смуги. Південна частина Буковини тепер належить до Румунії. Головним заняттям населення було землеробство. Народна культура буковинців характерна поєднанням корінних українських елементів з нашаруваннями, запозиченим у сусідніх народів (румунів, молдаван).


3. Етнографічне районування

Етнограграфічне районування проводиться згідно питомої ваги корінної нації і етнічних меншин в межах кожної адміністративної області. В Україні виділяють наступні етногеографічні регіони:

Карпатський, Прикарпатський, Північно-Західний, Подільський, Північно-центральний, Північно-Східний, Східний і Південний.

Карпатський регіон поділяється на три частини: Закарпатський (Закарпатська область), Прикарпатський (Львівська і Івано-Франківська обл.), Північно-Буковинський (Чернівецька обл.). Для Закарпаття і Північної Буковини характерна незначна різниця у питомій вазі корінної нації - відповідно 78,4% і 70,8%. Етнічними меншинами тут є угорці, росіяни, румуни, цигани, словаки, євреї.

Прикарпатський регіон відзначається високою питомою вагою корінної нації у загальній кількості населення (90-95%). До етнічних меншин відносяться росіяни, поляки, євреї, білоруси та ін. В межах Карпатського і Прикарпатського регіонів проживають три етнографічні групи українців -бойки, лемки і гуцули.

Північно-Західний регіон охоплює Волинську і Рівненську області, питома вага українців тут висока - до 95%. Етнічні меншини росіян і євреїв проживають переважно в міських поселеннях.

Подільський регіон охоплює Вінницьку, Тернопільську і Хмельницьку області, частина корінної нації тут становить від 90% до 96%. Для Тернопільської області характерне зростання чисельності українців за рахунок переселення їх на початку 1990-х років з колишніх республік СРСР.

Північно-Центральний регіон займав Київську, Житомирську, Черкаську, Полтавську, Кіровоградську області. Частка корінної нації тут коливається від 85% до 90%. У всіх областях регіону проживають росіяни, білоруси, євреї, молдавани. У Житомирській області існують компактні поселення поляків і чехів, у Кіровоградській - болгар.

Східний регіон охоплює Донецьку, Луганську, Харківську області і відзначається невисокою часткою українського населення (від 50,75% до 62,8%). Окрім росіян тут проживають білоруси, молдавани, євреї, поляки, болгари, німці, вірмени, татари, цигани та ін.

Північно-Східний регіон займає територію двох областей - Сумської і Чернігівської. Характеризується високою часткою українців (85%-90%) і незначною кількістю етнічних меншин.

Південний регіон охоплює Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, Одеську, Херсонську області і Республіку Крим - він найбільший за площею в Україні. В регіоні частка корінної нації коливається від 25,8% (Республіка Крим) до 75% (Миколаївська і Херсонська області). Найбільшою етнічною меншиною є росіяни.
4. Соціально-економічне районування

Залежно від характеру природних умов, особливостей історичного розвитку, засобів і ресурсів, демографічного потенціалу, рівня розвитку і структури господарства на території України виділяються соціально-економіко-географічні регіони. Як було сказано вище, кожний з регіонів має характерні природні умови, історію заселення розвитку, специфіку господарювання. Кожному регіону властиве характерна тільки йому взаємодія Природних та антропогенних чинників, що і визначає традиційні напрями господарювання, особливо сільськогосподарського виробництва. Це зумовлює загальну структуру економіки та спосіб життя населення.

Отже, можна говорити про соціально-економічну регіоналізацію території України. Існували різні схеми регіоналізації. У XIX ст. Україну поділяли на Правобережну, Лівобережну і Південну (М.Драгоманов, С.Рудницький). У час СРСР територія України (тоді УРСР) поділялася на основі економічного принципу на три великих райони: Донецько-При-дніпровський (південний захід і центр - від Луганщини до Кіровоградщини), Південно-Західний (тринадцять областей від Закарпатської на заході до Чернігівської на сході) і Південний (чотири причорноморські області з тодішньою Кримською). Сьогодні, коли економіка стає засобом здійснення потреб і запитів конкретної людини, необхідно перейти від історико-географічного чи суто економічного районування до районування соціально-економічного, тобто до виділення соціально-економічних районів як територіальних одиниць.

Соціально-економічний район - це великий регіон України, територія якого взаємодіє з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом (містом). Таке місто є демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром району, визначає його головні зовнішні функції.

В Україні сформувалися такі райони: Центральний (ядро - м.Київ) Західний (Львів), Північно-Східний (Харків), Східний (Донецьк), Центрально-Східний (Дніпропетровськ - Запоріжжя), Південний (Одеса - Сімферополь).

Першою ознакою соціально-економічного району є взаємодія його території з головним ядром - найбільшим за кількістю населення містом. Таким чином, просторові границі району залежать від розташування на території України головних центрів суспільно-економічного життя - міст-мільйонерів. Таких міст п'ять: Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, до них близькі Львів і Запоріжжя. Вказані міста є соціально-економічними, культурними, адміністративними центрами України, які організовують оточуючі їх поселення (в тому і інші обласні центри) у специфічні територіальні утворення - соціально-економічні райони.

Другою ознакою - соціально-економічного району є формування територіальної соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, у якому завдяки взаємній збалансованості створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.

Основою територіальної соціально-економічної системи є територіально-виробничий комплекс (ТВК). ТВК являє собою раціональне поєднання галузей і видів діяльності виробничої сфери, яке дає додатковий економічний ефект завдяки зменшенню транспортних затрат, більш повного використання сировинних і енергетичних ресурсів, кооперування виробництва тощо.

Третьою ознакою соціально-економічного району є його спеціалізація в загальнодержавному розподілі та інтеграції праці. З цього виникає, що кожний район є ланкою загальноукраїнського комплексу, а не «окремою» частиною. Район виступає у територіальному розподілі праці внаслідок участі його населення у виробництві товарів і наданні послуг іншим районам чи країнам. В цьому проявляється його зовнішня функція.

Четвертою ознакою соціально-економічного району є можливість здійснювати в його межах територіальне регулювання і координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському, тобто регіональному рівні. Кожний з шести районів України займає велику територію, в них проживає багатомільйонне населення. Наприклад, Східний район (Донецька і Луганська області) має 8093 тис. населення, тобто майже стільки, скільки налічує Австрія (7991 тис.) і Болгарія (8470 тис), Швеція (8786 тис). Західний район (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Волинська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька, Хмельницька області) має 11375 тис. населення, що перевищує кількість населення в Угорщині (10259 тис), Греції (10430 тис), Чехії (10336 тис), Бельгії (10010 тис).

Східний і Західний соціально-економічні райони - це два своєрідні територіальні утворення, що мають свою специфіку. Східний район належить до наймолодших, він сформувався у другій половині XIX ст. і сьогодні є найбільш урбанізованим та індустріальним. Тут найменше українського населення і багато обрусілих українців та російськомовних мешканців. Для Західного району характерна порівняно слаба урбанізо-ваність, густа мережа сільського розселення, етнічна однорідність. Разом з тим тут спостерігається значна етнографічна, культурна і релігійна диференціація. У району давні культурні та цивілізаційні традиції (перший університет в Україні відкрито у 1661 р. у Львові, першу залізницю Перемишль - Львів введено в дію у 1861 р.).

Серед областей, які складають соціально-економічні райони, виділяють одну центральну і одну або декілька периферійних. Центральною називається область, у якій знаходиться ядро району, його основний соціально-економічний центр. До центральних належать Київська, Львівська, Харківська, Дніпропетровська, Донецька, Одеська області. Ці області (окрім Дніпропетровської) прилягають до державного кордону, що визначає специфіку районів, тобто зміщення головного ядра відносно геометричного центру території району.

Таблиця 1

Україна. Кількість адміністративно-територіальних одиниць на 1 січня 2001 р.






Райони

Міста

Райони у

містах


Селища

міського


типу

Сільські

населенні

пункти


всього

у тому числі

державного.

республіканського та

обласного значення



Україна

490

451

173

122

893

28651

АР Крим

14

16

11

3

56

957

Області




















Вінницька

27

17

6

3

30

1466

Волинська

16

11

4

-

22

1053

Дніпропетровська

22

21

13

18

47

1440

Донецька

18

51

28

21

132

1124

Житомирська

23

9

4

2

45

1627

Закарпатська

13

10

3

-

20

579

Запорізька

20

14

5

7

23

921

Івано-Франківська

14

15

5

-

24

765

Київська

25

25

11

-

29

1134

Кіровоградська

21

12

4

2

26

1024

Луганська

18

37

14

4

109

792

Львівська

20

43

7

6

35

1852

Миколаївська

19

9

5

4

17

903

Одеська

26

19

7

8

33

1138

Полтавська

25

15

5

5

21

1846

Рівненська

16

11

4

-

16

1004

Сумська

18

15

7

2

20

1498

Тернопільська

17

17

1

-

18

1017

Харківська

27

17

7

9

61

1684

Херсонська

18

9

3

3

30

660

Хмельницька

20

13

6

-

24

1416

Черкаська

20

16

6

2

15

826

Чернівецька

11

11

2

3

8

398

Чернігівська

22

15

3

2

30

1498

м. Київ

-

1

1

14

1

-

м. Севастополь

-

2

1

4

1

29

Дані згідно: Статистичний щорічник України за 2000рік. К., Техніка, 2001, с.28.

Рис. 5.1. Агро кліматичне районування



Рекомендована література


  1. Архітектура. Короткий словник-довідник. - К., 1995.

  2. Енциклопедія Українознавства. Перевидання в Україні. Томи 1-9. - Львів, 1993-2000.

  3. Безродний П.П. Архітектурні терміни. - К., 1993.

  4. Географічна енциклопедія України. В трьох томах. — К., 1989-1993.

  5. Демин Н.М. Управление развитием градостроительных систем. — К., 1991.

  6. Заставний Ф.Д. Географія України. - Львів, 1994.

  7. Ковтун В.В., Степаненко А.Б. Города Украины. Экономико-географический справочник. К., 1990.

  8. Кушніренко М.М. Методи передпроектного аналізу у містобудуванні, К., 1996.

9. Лаврик Г.И., Демин Н.М. Методологические проблемы районной планировки, — М., 1975

10. Островский В. Современное градостроительство. Пер. с польск. — М., 1984.

11. Руденко В.П. Природно-ресурсний потенціал України. -Львів, 1994.


  1. Фомін І.О. Основи теорії містобудування. - К., 1997.

  2. Фомин Й.А., Кушниренко М.М. Теоретические основы градостроительного проектирова­ния.-К., 1988.

  3. Рудницький А.М. Управління міським середовищем. - К., 1991.

  4. Соціально-економічна географія України. Під ред. О. І. Шаблія. - Львів, 1994.

  5. Тимохин В.А. Териториальний рост й планировочное развитие города. - К., 1989.

  6. Теорія та історія архітектури. - К., НДІТІАМ, 1995.

  7. Шевчук Л. Розміщення продуктивних сил. - Львів, 2001.

  8. ДБН 360-92*. Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень. - К., 1994

Височин Іван Андрійович

Височина Тетяна Олексіївна

Галушка Сергій Анатолійович

Планування міст і транспорт. Частина 2. Методичні вказівки щодо самостійної роботи студента з вивчення лекцій, для студентів 2 курсу денної та 3 курсу заочної форм навчання напряму підготовки 6.060101 «Промислове та цивільне будівництво».


Суми, РВВ Сумський національний аграрний університет, вул. Кірова, 160.


__________________________________________________________________



Підписано до друку________2012р. Формат А4. Гарнітура Times New Roman
Тираж 50 примірників . Замовлення____________ Ум. друк. арк.
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка