Методичні вказівки щодо самостійної роботи студента з вивчення лекцій суми 2012 міністерство аграрної політики та продовольства україни



Сторінка2/4
Дата конвертації03.04.2017
Розмір0.85 Mb.
1   2   3   4

Лекція 4. Поняття урбаністики та явище урбанізації (3 год.)




План

  1. оняття урбаністики та урбанізації


  2. Явище урбанізації

  3. Основні прикмети урбанізації

    1. Концентрація населення у містах

    2. Формування міських агломерацій і конурбацій.



1. Поняття урбаністики та урбанізації


Урбаністика - наука про виникнення, історичний розвиток, а також засади планування та забудови поселень (міст і сіл) і окремих їх частин, в українській мові в аналогічному значенні вживається також термін містобудування.

Засади урбаністики розвинулися і застосовувалися ще у стародавньому світі, вперше у європейській цивілізації були сформульовані у античній Греції і Римі.

Наукове поняття урбаністики встановилося на зламі ХІХ-ХХ ст, у зв'язку з початком планомірного освоєння територій міст у зв'язку з розвитком міських функцій і розповсюдження міської культури та міського способу життя.

Сучасне поняття урбаністики загалом вживається як синонім планування просторового розташування різних функцій та окресленій території міста або його дільниці.

Предметом планування і проектування в урбаністиці (містобудуванні) є також групи населених місць, що утворюють міські агломерації та урбанізовані зони. Опрацювання урбаністичних проектів вимагає співпраці фахівців з різних галузей знань і наукових дисциплін (окрім архітектури): географії, економіки, екології, соціології, будівельних дисциплін та ін.

Урбаністика вивчає процеси урбанізації, тобто розвитку міського розселення, який охоплює процеси розвитку існуючих поселень та формування нових.

Урбанізація (від. лат. Urbanus - міський) це соціально-економічний процес, що проявляється у зростанні міських поселень (міст різної величини), концентруванні в них і особливо у великих містах, населення, у розповсюдженні міського способу життя на всю мережу поселень.

Урбанізація відбиває глибокі структурні зміни у розвитку народного господарства і у суспільному житті, характерні для зламу XX і XXI ст.

Просторово-територіальний аспект урбанізації проявляється у формуванні урбанізованої території і урбанізованих зон. Урбанізована територія характерна не просто наявністю міських поселень (вони існують і на інших територіях), а інтенсивністю розвитку цих поселень та багатоманітністю зв'язків між ними.

Субурбанізація (від лат. Suburbium - передмістя) - процес швидкого розвитку передмість великих міст. Процес субурбанізації є незворотнім процесом розростання територій міст, поглинання великим містом інших поселень і проміжних територій. У XX ст. розвиток субурбанізації обумовлювався в розвинутих країнах зростанням мобільності населення та покращанням транспортної доступності території внаслідок розповсюдження автомобільного транспорту.

Реурбанізація (т.зв. повторна урбанізація) - процес оновлення сформованих центрів міст згідно вимог суспільно-економічного прогресу, як правило супроводжується інтенсифікацією використання забудованої території і міського простору в цілому.
2 Явище урбанізації

Процес урбанізації акумулює в собі складні процеси, передовсім однак означає міграцію населення з сіл до міст, постійне зростання територій міст та їх кількості, зростання кількості людей, зайнятих несільськогосподарською працею і засвоєння цими людьми навичок міського стилю життя. Таким чином урбанізація тісно пов'язана з індустріалізацією та інформатизацією народного господарства і розвитком різних форм промисловості, транспорту та сфери обслуговування.

Феномен урбанізації є однією з головних прикмет сучасної цивілізації. В попередні епохи існування та розвиток міст не ставили перед людством особливо складних проблем, адже здавалося природним, що люди зосереджуються у певних місцях географічного простору.

Відомо, що перші міста існували вже декілька тисячоліть до нашої ери. На Європейському континенті перші міста виникли і розвинулися на узбережжі Середземного моря, в період т. зв. Егейської цивілізації, яка охоплювала материкову Грецію, острови Егейського моря і узбережжя Малої Азії (сучасне західне узбережжя Туреччини). Це Кнос, Мікени, Тіринф і широко відома Троя (3000 років до н. е. - 1800 років до н.е.).

Однак попередниками європейських міст загалом можна вважати міста Давньої Греції, що розвивалися протягом восьми століть до н. е. і дійшли до нас у численних пам'ятках містобудування і архітектури. Сучасного відвідувача продовжують дивувати величні руїни ансамблів Олімпії і Дельфів, Афін і Епідавру. Міста-колонії Давньої Греції також розташувалися на узбережжі Чорного моря і на території сучасної України - це Ові-діополь, Херсонес і Ольвія у Криму.

Розвиток-найбільш відомого давнього міста Європи - Риму охоплює понад тисячу років (8 ст. до н.е.-5 ст. н.е.).

В половині першого тисячоліття нашої ери набуває розвитку Константинополь (сучасний Стамбул), який також існував як столиця Візантійської імперії майже тисячу років до завоювання турками у 1453 р.

Протягом раннього середньовіччя, тобто у V-Х ст. у Західній Європі міста розвивається слабо, зате будується дуже багато монастирів і замків, які пізніше розвинулися як міста.

Пожвавлення розвитку міст у Європі наступило у Х-ХШ ст., тоді ж наступив значний розвиток міст Київської Русі, яких налічувалося більше двохсот. Слід згадати про Київ, Володимир (Володимир-Волинський), Галич, Червень, Белз, Буськ, Луцьк, Дубровиця, Звенигород, Канів, Кременець, Іскоростень (Коростень), Вручий (Овруч), Житомир, Чернігів, Переяславль, Путивль, Теребовль та ін.

Після XIII ст. впорядкованість у планувальну структуру міст Центральної і Східної Європи внесли постулати магдебурзького права. Міста, яким було надано таке право, отримували самоврядування і право судочинства та збирання податків. Вони звільнялися від феодальних повинностей і ставали колективними власниками міської землі. Ця обставина дозволяла міській громаді поділяти територію міста на приблизно рівні ділянки, що сприяло просторовому впорядкування міста.

Характерними прикладами є історичні міські осередки Вроцлава, Кракова, Праги, Львова, Івано-Франківська, Луцька, Бродів, Жовкви, Кам'янця-Подільського та ін.

Епоха Відродження внесла помітний вклад у теорію і практику урбанізації. Найбільш характерним у ХV-ХVІ ст. є розвиток міст Італії, де гуманістичні ідеї набули всестороннього осмислення, в тому числі і в містобудуванні. Будувалися величні ансамблі у Римі, Флоренції, Мілані, Венеції, Вероні. Тема розвитку міст цікавила багатьох вчених та архітекторів також у теоретичному аспекті, що відобразилося у багатьох трактатах, які розвивали концепцію т. зв. «ідеального міста». Розвиток міст Італії служив у ХVІ-ХVIII ст. прикладом для інших європейських міст, почалася перебудова Парижа і Лондона, закладено нову столицю Росії Санкт-Петербург.

Необхідно зауважити, що до другої половини XIX ст. міста зростали поступово і досить повільно, можна визначити періоди підйому ї занепаду. Епоха античної Греції і Риму відзначалася розквітом міст. Нашестя варварів суттєво сповільнило процеси урбанізації у Європі, які посилилися потім у Х-ХІ ст. і еволюційно розвивалися до XIX ст. Саме у половині XIX ст. наступило різке прискорення процесів урбанізації, яке у різних формах продовжується загалом до нашого часу.
3. Основні прикмети урбанізації

3.1. Концентрація населення у містах

Економічна революція, яка обумовила територіальну концентрацію засобів виробництва при переході від ремісничого способу виробництва до промислового, вимагала централізації процесів виробництва і товарообміну в певних місцях, що, в свою чергу, вимагало такого ж зосередження працівників.

Визначальну роль у цих процесах відіграла технічна революція у транспортних засобах, тобто поява залізниць. Першу залізницю для перевезення пасажирів збудовано в Англії у першій половині XIX ст. На землях України першу залізницю введено в дію у 1861 р. між Перемишлем і Львовом (лінія Відень - Краків - Львів - Чернівці - Бухарест). Саме залізниці у другій половині XIX ст. дозволили перебудувати світову економіку і сприяли бурхливому розвиткові мережі міст. Наприклад, населення Парижа у ХVII ст. налічувало біля 500 тис, а у 1801 р. - 548 тис, тобто приріст був незначним. Після будівництва залізниць населення Парижа у 1851 р. досягло 1 млн. мешканців.

У другій половині XX ст. подібну роль відіграв автомобільний транспорт, а останнім часом - також авіаційний транспорт. Протягом століть зростання міст залежало від того, в якій мірі оточуючі села могли забезпечити їх продуктами харчування. Розвиток нових транспортних мереж у XX ст. практично зняв ці обмеження.

Характерно, що навіть нищівні світові війни не зупинили швидкого зростання міст. В часі Другої світової війни було зруйновано десятки великих міст у Європі, які після кількарічної перерви швидко відбудувалися і продовжували зростати. Це Ковентрі в Англії, Берлін, Франкфурт, Гамбург, Дрезден, Нюрнберг у Німеччині, Варшава; Вроцлав, Гданьск у Польщі, Київ, Харків, Тернопіль, Севастополь в Україні, Волгоград, Воронеж, Ростов у Росії, Будапешт в Угорщині.

З початку XIX ст. до середини XX ст. населення Землі зросло у 2,64 разів, в той же час темпи його росту у містах були у 10 разів швидшими (у 26,3 рази). У 1800 р. у світі орієнтовно налічувалося 750 міст з населенням більше 5 тис, 200 міст з населенням більше 20 тис. у кожному і 45 міст, де населення перевищило 100 тис. мешканців, У 1950 р. кількість міст таких категорій становила відповідно 27 600, 5 500 і 875.

В різних регіонах світу хвиля урбанізації розповсюджується з неоднаковою швидкістю та амплітудою.

В Європі, де у XIX ст. відбулася промислова революція, урбанізація протягом цього століття була інтенсивною. Населення міст з числом мешканців більше 100 тис. зросло протягом 1800-1850 рр. на 150% і протягом 1850-1900 рр. на 250%. Натомість з початку XX ст. темп спадає і ріст міського населення не перевищує 97%. У найбільш розвинутих країнах, наприклад у Великобританії, можливо, вичерпані можливості переміщення сільського населення у міста. Міське населення з 1901 р. по 1951 р. зросло тільки на 3,7%.

У Північній Америці (США і Канада) та Австралії, тобто на континентах, де населення збільшилося протягом XIX ст. і у першій половиш XX ст. внаслідок масової еміграції а Європи, урбанізація починається пізніше, але продовжується довше. В США число міських мешканців протягом 1800-1850 рр. збільшується в 6 разів, а протягом 1850-1900 рр. - у 12 разів, а потім ще втричі протягом 1900-1950 рр.

У другій половині XX ст. найбільші міста розвиваються в Америці, Азії та Африці. Наведемо десять найбільших міст світу за чисельність населення на 1991 р. Це Мехіко (20,2 млн.), Нью-Йорк (19,4 млн.), Сеул (16,3 млн.), Сан-Пауло (15,2 млн.), Чункін (14,9 млн.), Лос-Анжелес (14,8 млн.), Каїр (13,3 млн.), Шанхай (12,9 млн.), Калькутта (12,8 млн.), Бомбей (12,6 млн.).

У Європі до найбільших міст відносяться: Париж (9,3 млн.), Москва (9,0 млн.), Лондон (7,2 млн.), Санкт-Петербург (5,0 млн.), Берлін (3,9 млн.), Рим (3,8 млн.), Афіни (3,5 млн.), Мадрид (3,1 млн.).

У країнах Східної Європи, що протягом 1945-1990 рр. належали до т. зв. «соціалістичних країн», зростання міського населення продовжувалося внаслідок централізовано керованої індустріалізації. З 1950 по 1987 рр. міське населення Болгарії зросло з 2 млн. до 5,9 млн. чоловік, Угорщини -13,5 млн. до 6,3 млн., Польщі - з 9,2 млн. до 23 млн., Чехословаччини - з 6,4 млн. до 11,8 млн. Відповідно, у 1987 р. відсоток міського населення у Болгарії досяг 66,2%, в Угорщині - 59,2%, Польщі - 60,9%, Чехословаччині - 75,7%.

Протягом наступних п'яти років міське населення у цих країнах продовжувало зростати, хоча темп процесу сповільнився. У 1992 р. відсоток міського населення у Болгарії становив 68,2%, в Угорщині 63,2%, у Польщі -61,7%, у Румунії - 54,3%.

Для порівняння, відсоток міського населення у Росії на той час становив 73,4%, у США - 77,0%, у Канаді - 77,2%, Японії - 77,4%, у Бразилії -74%, у Ізраїлі - 90,0%.

Серед країн Західної Європи у 1992 р. найбільша частка міського населення у Бельгії - 96,3%, Великобританії - 92,0%, Голландії - 88,7%, Швеції - 83,4%, Німеччині - 76,3%, Франції - 75,5%.

Тенденція зростання міського населення спостерігається і в Україні, де загальна кількість міст зросла за період 1940-1990 на 170% (відповідно 255 і 434 міста). За 1940-1994 рр. міське населення збільшилося на 21,4 млн. частка міських жителів зросла у 2,7 рази і в 1994 р. становило 35,4 млн. або 68%. У 2001 р. при загальній кількості населення України 49,3 млн. частка міського населення складала 33,5 млн. тобто 68%. Найвищі темпи зростання кількості міст спостерігалися у 1960 - 1970-х рр., коли щороку їх прибувало до 10.

Питома вага міського населення, як і його густота має значні регіональні відмінності. Значною питомою вагою міського населення характеризуються індустріальне розвинуті райони Донбасу та Придніпров'я. Наприклад, частка міських жителів у 2001 р. становила у Донецькій області 90,1%, у Луганській - 86,4%, у Дніпропетровській - 83,6%. Нижча питома вага міського населення в Західних областях, у Львівській - 60,8%, Волинській - 52,1%, Рівненській - 47,5%, Тернопільській - 44.3%, Івано-Франківській - 43,4%, Чернівецькій - 42,8%, Закарпатській - 38,9%.

Слід зазначити, що помітне зростання частки міського населення відбулося у західноукраїнському регіоні внаслідок посиленої індустріалізації протягом 1970 - 1990 рр. Водночас слід зазначити, що швидка урбанізація в Україні негативно впливає на функціонування сільської місцевості. Розвиток міст поглинає значну частину сільських територій, значні відмінності в умовах життя в місті і на селі «в період соціалізму» призвели до стихійного переселення частини працездатного населення у міста, що викликало порушення статево-вікової структури сільського населення.

До найбільших десяти міст України належать (за станом на 2001 р.): Київ (2629 тис.),.Харків (1490 тис,), Дніпропетровськ (1094 тис), Донецьк (1042,2 тис), Одеса (1002 тис), Запоріжжя (840 тис), Львів (788 тис), Кривий Ріг (697 тис), Маріуполь (485 тис), Миколаїв (503 тис). Можна виділити чотири основні типи розвитку і концентрації міст:

1. Європейський тип, найбільш ранній; темпи зростання міського населення тут стали помірнішими і мають тенденцію до сповільнення.

2. Тип, характерний для країн з європейським населенням за межами Європи, якому властиві дуже інтенсивні темпи в минулому і досить швидкі, хоча дещо нижчі у наш час.

3. «Радянський тип», інтенсивний ріст міського населення відповідає розвиткові індустріалізації.

4. Тип, характерний для країн, що розвиваються, де після довготривалого застою спостерігається швидке зростання міського населення.
3.2. Формування міських агломерацій і конурбацій.

Агломерація міських поселень (від лат. Agglomero - нагромаджувати) - це зосередження функціонально взаємопов'язаних міських поселень, ядром яких є значне місто, що швидко зростає. Малі і середні міста якби об'єднують в агломерації (разом з великим містом) притаманні їм достоїнства, таким чином кооперуються переваги міст різних типів і формуються можливості усунення або послаблення їх недоліків.

Агломерації відзначаються зближенням і навіть територіальним зрощуванням поселень, пов'язаних між собою стійкими виробничими, трудовими, транспортними та культурно-побутовими зв'язками. Виникнення агломерацій у ХІХ-ХХ ст. було насамперед пов'язане з інтенсивним індустріальним розвитком країн, сьогодні важливим чинником стає розвиток інформаційних технологій та комп’ютеризація виробництва і обслуговування.

Міські агломерації справедливо вважають авангардом урбанізації, вони є також її дзеркалом і наочним результатом. Наприклад, у 1970 р. 80% міського населення колишнього СРСР проживало у агломераціях, у Польщі на той час цей показник становив 40%.

В Україні налічується 19 агломерацій, у них проживає майже 16 млн. чоловік, тобто біля половини (47%) міського населення. За своєю територіальною структурою агломерації міських поселень можуть бути моноцентричними, біцентричними (двоцентричними) та поліцентричнми (ба-гатоцентричними).

Моноцентричні агломерації формуються на базі значних регіональних центрів обробної промисловості, науки, культури, освіти та транспортних вузлів (Київ, Харків, Одеса, Львів). Біцентричні агломерації в Україні сформувалися переважно в Донбасі, до них належать Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакієвська. Поліцентричні агломерації сформувалися у Придніпров'ї, до них належать Запорізька, Криворізька та Дніпропетровсько-Дніпродзержинська. Вони сформувалися на базі скупчень шахтарських, рудникових та заводських селищ, які виникли ще наприкінці XIX ст. і протягом тривалого часу розвивалися без планового регулювання.

Агломерацію міських поселень слід розглядати як підсистему загальної народної господарської системи розвитку виробництва і як підсистему загальної системи розселення країни.

Економічною передумовою розвитку агломерацій є переваги, притаманні даній формі розміщення виробництва і розселення, а саме:

- висока ступінь концентрації виробництва;

- концентрація кваліфікованих кадрів, тісний зв'язок виробництва з

наукою та учбовими центрами;

- ефективне використання систем виробничої і соціальної інфраструктури.

У багатьох високорозвинутих країнах агломерації розвиваються у ще більші скупчення міст, які називають конурбаціями і мегаполісами

У Японії це мегаполіс Токайдо, у який входять найбільші міста Токіо, Йокогама, Осака, Нагоя. Населення мегаполісу досягає 40 млн. осіб (1992 р.). У США найбільший мегаполіс на північному сході країни отримав назву Бостваш (в нього входять Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія, Балтімор, Вашингтон, довжина урбанізованої смуги становить 400 миль або майже 650 км, тут проживає біля 25 млн, осіб. Більшість міст у цій смузі сформувалися у ХVIII-ХІХ ст. і за американськими поняттями є пам'ятками містобудування, однак XX ст. перетворило їх у щось зовсім особливе - у мега-місто, метрополіє.

Саме у цьому мегаполісі сталася подія, яку прийнято вважати пунктом переходу від «економіки виробництва» до «економіки обслуговування», тобто від індустріального до постіндустріального суспільства. Тут у 1975 р. вперше площа новозбудованих поза середмістями (тобто у передмістях, т.зв. «субурбіях») конторських приміщень (офісів) перевищила площу аналогічних приміщень, побудованих у середмістях (тобто центральних частинах) міст. Наприкінці XX ст. у Бостваші це співвідношення складало 60% до 40%.

Дещо менший мегаполіс на заході США називають Сан-Сан (в нього входять Сан-Франціско, Лос-Анджелес, Сан Дієго і населення становить біля 7,5 мли. осіб), а також Чипітс на півночі: Чикаго - Пітсбург з населенням 4 млн. чоловік.

Групування біля семи десятків міст на узбережжі Північного моря отримало назву голландської конурбації, тобто більш складної ніж агломерація системи міст, яка об'єднує біля семи десятків міст різної величини і народногосподарського профілю.

Дещо меншої величини конурбації сформувалися у Рурському вугільному басейні на заході Німеччини, у Сілезькому вугільному басейні на півдні Польщі, у Донбасі на сході України.

Голландська конурбація відома під назвами Рінгштад («кільцеве місто») або Рандштад («крайнє місто»). Назви обумовлені тим, що головні міста конурбації (Роттердам, Гаага, Гарлем, Амстердам, Утрехт, Дордрехт утворюють на території Голландії подобу кільця. Внутрішня територія кільця використовується переважно для потреб сільського господарства. В конурбації проживає біля 5 млн. мешканців.

Голландія є надзвичайно цікавим прикладом освоєння території, перед тим «відвойованої у моря». Обмеженість ресурсів землі змушує дотримуватися принципу «тотальної урбанізації», використання землі з найбільшою можливою інтенсивністю. Густота населення становить 375 чол./кв.км, тобто вчетверо більше, ніж у сусідній Франції, у містах проживає 88,6% всього населення.

Концентруючи найновіші досягнення техніки і культурної спадщини Голландії, конурбація розвивається завдяки міжнародному капіталові і наявності іноземної робочої сили.

Розвиток голландської конурбації показує, яке вирішальне значення має для розвитку агломерації економіко-географічне положення. Конурбація стала найбільшим морським портом Європи завдяки розташуванню у спільній дельті Рейну і Маасу та близькості і зручності транспортних зв'язків з найбільшим у Західній Європі Рейнсько-Вестфальським промисловим районом.

Морський порт у Роттердамі виріс до найбільшого у світі, перевантажуючи для «потреб Європи» нафту, залізну руду, зерно, хімічні товари. Поряд з портом збудовані найбільші в Західній Європі нафтосховища і нафтопереробні заводи. Саме тут на нафтовій біржі визначаються ціни на нафтопродукти для Західної Європи. Одночасно один є найбільших аеропортів «Скіпгол» збудований у сусідньому Амстердамі, який має зв'язок швидкісною залізницею з Парижем, Берліном та Лондоном (через «Євро-тунель» під Ла-Маншем).

В чому причина зростання міських агломерацій?

У всьому різноманітті причин можна виділити найбільш загальні з них, тобто ускладнення територіальної структури народного господарства, обумовленої науково-технічним прогресом. Потужні науково-інформаційні та виробничо-територіальні комплекси формуються у місцях концентрації матеріальних та інтелектуальних ресурсів, у фокусних пунктах території, які завдяки сприятливому географічному положенню посилюють значення центрів росту на головних транспортних перехрестях, де зручність зв'язків забезпечує активну взаємодію з іншими районами - це основа формування міських агломерацій.

Процес формування міських агломерацій відбувається протягом декількох етапів. Розглянемо їх на прикладі Львівської агломерації.

На першому етапі місто-центр (тобто місто Львів) виступав як місто, що концентрує різноманітні функції. Місто-центр зростає швидко і вимагає постійного припливу працівників, які, однак, не всі можуть проживати у цьому місті, формується процес т. зв. маятникової міграції, тобто щоденного приїзду працівників з приміських поселень до міста-центру на роботу і повернення їх назад після закінчення робочого дня. У Львівській агломерації цей процес охопив у 1970-х роках зону в радіусі 30-35 км від Львова (Пустомити, Городок, Великий Любінь, Івано-франкове, Куликів, Жовква, Новий Яричів, Бібрка, Миколаїв та ін.).

На наступному етапі посилюються взаємозв'язки міста-центру з оточуючими поселеннями в радіусі 40-50 км. Найбільшого обсягу набувають щоденні трудові поїздки з західного напрямку (Городок, Судова Вишня, Мостиська - понад одну третю загальної кількості), південного (Миколаїв, Стрий, Щирець), північного (Жовква, Рава-Руська, Радехів, Кам'янка-Бузька).

В середині 1980-х років загальний обсяг маятникової міграції у Львівській агломерації досяг 130 тис. чоловік. На початку 1990-х років з переходом економіки на ринковий шлях розвитку обсяг маятникової міграції до Львова зменшився майже вдесятеро.

Разом з тим, ринкові засади господарювання створюють передмови для деконцентрації виробництва і обслуговування на території, тобто для розвитку мережі малих і середніх міст.

Для урбаністичної структури Львівської агломерації характерне домінування головного міста-центру. Частка населення Львова у населенні області складала: 1959 р. - 50,0%, 1979 р. - 26,7%, 1989 р. - 28,7%, 2001 р. -29,3%.

На початку 1960-х років відзначається периметральне розгортання забудованої території Львова, спочатку вздовж основних транспортних радіусів (залізниць і автомобільних шляхів), а згодом почали заповнюватися простори між ними.

У кінці 1970-х років почала формуватися густо заселена приміська зона саме на тих територіях, де згідно містобудівних концепцій мав би існувати незабудований простір.

Процес забудови у приміській зоні набув особливої динаміки і одночасно хаотичності після 1990 р. Цьому були дві причини. Тоді були зняті обмеження на індивідуальне житлове будівництво щодо площ та об'ємів будинків. Тоді ж органи територіального управління базового рівня (міські, селищні, сільські ради) отримали право господарювання земельними ділянками, що висунуло на перший план актуальні «місцеві» інтереси без врахування потреб загального територіального планування. На практиці це привело до ігнорування опрацьованих генеральних планів розвитку поселень і відведення ділянок під забудову згідно «потреб замовників». Таким чином були хаотично забудовані території приміської зони Львова у Брюховичах, Винниках, Солонці, Сокільниках; Оброшині, Гряді, Холодноводківці. За станом на 1998 р. у Пустомитівському районі було відведено під індивідуальну забудову 6370 земельних ділянок, з них на 4007 ділянках розпочато будівництво, а кількість бажаючих отримати ділянку під забудову становила 5158 осіб.

Те ж стосується малих міст, що традиційно тяжіють до Львова, наприклад, Городка, Жовкви, Пустомит, Бібрки, Миколаєва та ін. У багатьох випадках нова індивідуальна забудова «з'їла» резервні території, передбачені для перспективного розвитку транспортних сполучень (наприклад, проектованих автострад) і громадських функцій (наприклад, туризму, відпочинку і спорту).

Слід відзначити, що поряд з першим (приміським) поясом агломерації розвивалися і поселення другого поясу в радіусі 50-70 км від міста-центру. Суттєвою причиною цього було обмеження на початку 1980-х років розвитку промислових підприємств у Львові і розміщення їх філій у Дрогобичі, Мостиськах, Стрию, Самборі, Червонограді, Яворові і т.д.

З 1959 р. по 1989 рр. населення Дрогобича зросло з 42 тис. до 78 тис, Мостиськ - 82,5 тис. до 8 тис, Стрия - в 36 тис. до 67 тис, Самбора - з 24 тис до 40 тис, Яворова - з 7,4 тис. до 14 тис Таким чином Дрогобич і Стрий перейшли з категорії малих міст до категорії середніх.

Сьогодні у Львівській області спостерігається розвиток малої агломерації Дрогобич - Борислав - Трускавець. Економічною базою тут є різні галузі народного господарства: переробка нафти (Дрогобич - Борислав) і санаторно-курортне лікування (Трускавець).



1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка