Методичні вказівки щодо формування навчально-методичного комплексу з навчальної дисципліни "Адміністративне право"



Сторінка6/9
Дата конвертації22.02.2017
Розмір1.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема: Адміністративне судочинство

План лекції

  1. Поняття, завдання та принципи адміністративного судочинства.

  2. Учасники адміністративного судочинства.

  3. Стадії адміністративного судочинства.

Література:

Конституція України. - К.,1996.

Кодекс України про адміністративні правопорушення.- К. 2016 р.

Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005. р. //Урядовий кур’єр. – 2005. – № 153-154.

Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 р.

Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 р. // ВВР України. – 2011. - №17. – Ст. 76.

Закон України “Про громадянство України”.- від 18.01.2001р.-//Ур. кур’єр, №39, 1.03.2001р.

Закон України “Про державну службу”.- від 10.12.2015 р. // ВВР України. – 2016. - №2. – Ст. 19.

Постанова Кабінету Міністрів України “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” від 19 вересня 2014 р.

Концепція адміністративної реформи в Україні.- Указ Президента України від 22. 07.1998 р.


Спеціальна література
Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник у 2 т. – Т. I. Заг. частина // Юр. думка. 2006. – 582 с.

Курс адміністративного права України. Підручник. За ред. В.В. Коваленка. – К.: Юрінком Інтер. – 2015. – 805 с.

Гончарук С.Т. Адміністративний процес: навч. посіб.//К. – НАУ. – 2012. – 184с.

Гончарук С.Т., Гусар О.А., Розум І.О.Адміністративне судочинство // К. – НАУ. – 2016. – 254 с.



Зміст лекції

1. Під адміністративним судочинством розуміється діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ адміністративної юрисдикції, що виникають з публічно-управлінських відносин, відповідно до визначеного Кодексом адміністративного судочинства порядку (далі – КАСУ).

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.. Порядок здійснення адміністративного судочинства визначається КАСУ.

Адміністративною справою, що є предметом адміністративної юрисдикції КАСУ, є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший субєкт, який здійснює владні управлінські функції на основі чинного законодавства, в т.ч. на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до КАСУ адміністративні справи розглядають і вирішують адміністративні суди. Функції адміністративного судочинства здійснюють також місцеві суди загальної юрисдикції.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

КАСУ визначає принципи адміністративного судочинства, якими є: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 5) гласність і відкритість адміністративного процесу; 6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду; 7) обов'язковість судових рішень. Крім того, в ст. 6 Кодексу закріплено також конституційний принцип права на судовий захист. Принципи адміністративного судочинства, що закріплені у КАСУ, є нормами прямої дії. Тобто вони можуть застосовуватися безпосередньо і не обов'язково у сукупності з більш конкретною нормою, адже такої може й не бути.

КАСУ встановлює предметну компетенцію системи адміністративних судів, яка поєднується з підвідомчістю їм певного кола адміністративних справ. Така градація необхідна для розмежування підвідомчості справ між адміністративними судами та суб’єктами іншої юрисдикції.

Крім компетенції адміністративних судів КАСУ встановлює також окремі види підсудності справ адміністративним судам. Тобто, якщо компетенція судів торкається підвідомчості окремих категорій адміністративних справ адміністративним судам в цілому, то підсудність визначає підвідомчість (розподіл) справ в межах самої системи адміністративних судів. Це розмежування компетенції щодо розгляду тих чи інших адміністративних справ певними ланками адміністративних судів. Кодекс визначає предметну (ст.18), територіальну (ст.19) та інстанційну (ст.20) підсудність справ.

Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача.

За загальним правилом усі адміністративні справи в суді першої інстанції і вирішуються суддею одноособово. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку здійснюється виключно колегіально.



2. Особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Участь у справі можуть брати й інші учасники адміністративного судочинства, у тому числі органи державної влади, прокурор, органи місцевого самоврядування, політичні партії, інші фізичні і юридичні особи. Їх функціональна участь у розгляді справи визначається, насамперед, таким критерієм, як зацікавленість у результатах розгляду справи.

До групи зацікавлених осіб Кодекс відносить: сторони, треті особи, їх представників. Причому така зацікавленість може бути як матеріально-правова (наприклад, для сторін та їх представників), так і цивільно-правова (скажімо, для прокурора, представників державних органів та ін.).

До групи незацікавлених осіб закон зараховує інших учасників адміністративного процесу: це секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач.

Для реалізації своєї ролі в адміністративному процесі для учасників адміністративного судочинства важливою є наявність у них адміністративно-процесуальної правосуб’єктності, тобто відповід­ної право- і дієздатності.

Адміністративно-процесуальна правоздатність, тобто здатність мати процесуальні права та обов’язки в адміністративному судочинстві, визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями та іншими юридичними особами.

Адміністративно-процесуальна дієздатність, як здатність особисто здійснювати свої адміністративно-процесуальні права та обов’язки, у тому числі доручати ведення справи представникові, належить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичним собам до досягнення цього віку в спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до закону можуть самостійно брати участь.

Ст. 39 КАСУ встановлені процесуальні права та обов’язки осіб, що беруть участь у справі, які є для них рівними. Зокрема, такі особи зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов’язки.

Особи, які беруть участь у справі, мають право:

1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їх інтересів;

2) знайомитися з матеріалами справи;

3) заявляти клопотання і відводи;

4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;

5) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів;

6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, ставити запитання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам;

7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

8) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них;

9) робити з матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їх інтересів;

11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм Кодексом.



3. Серед стадій адміністративного судочинства вони виділяють три обов’язкові, у тому числі порушення адміністративної справи в адміністративному суді; підготовка адміністративної справи до судового розгляду; судовий розгляд адміністративної справи. До необов’язкових (факультативних) вони відносять такі стадії: апеляційне оскарження рішень адміністративних судів першої інстанції (апеляційне провадження); касаційне оскарження рішень адміністратив­них судів першої та апеляційної інстанцій (касаційне провадження); провадження за винятковими обставинами; провадження за нововиявленими обставинами; виконавче провадження. Незважаючи на те, що назви окремих стадій позначаються терміном «провадження», вони не є класичними видами проваджень адміністративного процесу, а залишаються лише стадіями. Крім того, окремі з названих стадій (проваджень), у свою чергу, можуть утворюватись із інших обов’язкових стадій (а саме: порушення адміністративної справи та її відповідного розгляду; підготовка справи до судового розгляду; судовий розгляд справи). Названі види судових проваджень за своїми процесуальними ознаками та змістом характеризуються і як стадії, і як провадження, проте їх слід все ж вважати саме стадіями адміністративного процесу .

В адміністративному судочинстві з урахуванням положень КАСУ доцільно виділяти такі узагальнюючі стадії, більшість з яких виокремлюються в КАСУ як види окремих проваджень:

1) провадження в суді першої інстанції;

2) перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку (апеляційне та касаційне провадження);

3) провадження за винятковими та нововиявленими обставинами;

4) виконання судових рішень в адміністративних справах.

Більшість із цих інтеграційних видів адміністративного судочинства, як автономна і, водночас, логічно пов’язана послідовна і невід’ємна його складова, можуть виступати і як окремо взята узагальнююча стадія, і як окреме провадження зі своїми самостійними стадіями. Наприклад, провадження в суді першої інстанції включає ряд таких стадій, як: а) позовне звернення до адміністративного суду та відкриття провадження в адміністративній справі; б) підготовче провадження; в) судовий розгляд справи; г) судові рішення та їх виконання. У випадку невизнання їх окремими авторами самостійними стадіями така сукупність дій може розглядатись уже як етапи.

Лекція № 16

Тема: Адміністративна реформа в Україні

План лекції

1.Загальні положення адміністративної реформи в Україні.

2. Сучасний стан реалізації адміністративної реформи в Україні.

3. Децентралізація як важливий напрямок адміністративної реформи в

Україні.

Література:

Конституція України. - К.,1996.

Кодекс України про адміністративні правопорушення.- К. 2016 р.

Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005. р. //Урядовий кур’єр. – 2005. – № 153-154.

Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 р.

Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 р. // ВВР України. – 2011. - №17. – Ст. 76.

Закон України “Про громадянство України”.- від 18.01.2001р.-//Ур. кур’єр, №39, 1.03.2001р.

Закон України “Про державну службу”.- від 10.12.2015 р. // ВВР України. – 2016. - №2. – Ст. 19.

Постанова Кабінету Міністрів України “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” від 19 вересня 2014 р.

Концепція адміністративної реформи в Україні.- Указ Президента України від 22. 07.1998 р.

Спеціальна література

Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник у 2 т. – Т. I. Заг. частина // Юр. думка. 2006. – 582 с.

Курс адміністративного права України. Підручник. За ред. В.В. Коваленка. – К.: Юрінком Інтер. – 2015. – 805 с.

Гончарук С.Т. Адміністративний процес: навч. посіб.//К. – НАУ. – 2012. – 184с.

Гончарук С.Т., Гусар О.А., Розум І.О.Адміністративне судочинство // К. – НАУ. – 2016. – 254 с.

Адміністративне право України: словник термінів / Т. О. Коломоєць, В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко, Д. М. Лук'янець та інші / за заг. ред. Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова. — К. : Ін Юре, 2014. — 520с.


Зміст лекції

1. Після проголошення незалежності в Україні постала необхідність проведення широкомасштабних реформ, які торкаються самих різних сфер життя нашого суспільства. Такі реформи зумовлені насамперед необхідністю побудови в нашій країні соціальної, правової і демократичної держави, в центрі уваги якої повинна знаходитися людина як найвища соціальна цінність. Поряд з проведенням політичної, конституційної, судово-правової реформ, нагальним постало питання здійснення в Україні адміністративної реформи, яка в основному торкається реформування існуючої системи публічного управління та організаційно-змістовного функціонування виконавчої влади. Відомо, що виконавча гілка державної влади стоїть найближче до потреб і інтересів людини. Громадяни найбільше і найчастіше вступають в самі різноманітні соціально-правові відносини з державною владою саме у сфері виконавчої влади. Формою її реалізації, як відомо, є управлінська діяльність уповноважених на те суб’єктів – складної, чисельної, багаторівневої, ієрархічно підпорядкованої системи органів виконавчої влади. Це – своєрідний загальнодержавний менеджер по реалізації і впровадженню в життя завдань і функцій держави, положень Конституції та законів України в різних сферах суспільного життя. Від ідеології, змісту, характеру і успішності діяльності такого менеджера в значній мірі залежить успіх і ефективність державної діяльності в цілому, економічний і соціально-культурний рівень життя нашого суспільства.

Стратегічною метою адміністративної реформи є створення в країні нової, сучасної і ефективної системи публічного управління як конструктивного інструменту для подолання кризових явищ у нашому суспільстві та належного забезпечення законних прав і інтересів громадян у сфері виконавчої влади.

Особливо гостро питання проведення адміністративної реформи в Україні постало сьогодні на її євроінтеграційному шляху. Як відомо, конкретні передумови та основні положення адміністративної реформи сформульовано в Концепції адміністративної реформи в Україні, впровадженої для реалізації в життя указом Президента України від 22.07.1998 р. У Концепції вперше запропоновано комплексне, системне бачення перебудови вертикалі виконавчої влади на різних рівнях державного управління, визначено основні напрями змін у системі державної служби, реформування адміністративно-територіального устрою держави та місцевого самоврядування, інші науково обгрунтовані організаційно-правові заходи докорінної перебудови управлінської сфери.

Водночас, слід зауважити, що згаданій Концепції притаманні і певні недоліки, пов’язані з нерідко загальним, декларативним характером окремих пропозицій, недостатнім науково-теоретичним обґрунтуванням певних новел у сфері публічного управління, відсутність чітко визначеного плану і механізму впровадження реформи, нечіткість визначення відповідних процедурних питань та ін. Крім іншого в подальшому це негативно вплинуло на результативність та ефективність реалізації її окремих положень.

2. Втілення в життя адміністративної реформи повинно було стати важливим чинником подолання старої, бюрократичної системи державного управління, ефективним інструментом подолання затяжної і системної кризи в публічному управлінні в цілому.

Передбачено три етапи реалізації положень адміністративної реформи. Перший етап включав вироблення і затвердження на відповідному рівні власне теоретичної моделі реформи, який в цілому завершився прийняттям і затвердженням вищезгаданої Концепції. Наступний етап, основний і найбільш тривалий, пов'язаний з практичним впровадженням в життя відповідних положень Концепції в різних сферах суспільного життя. На заключному етапі передбачалось здійснити узгодженість і чітку взаємодію окремих результатів практичного втілення в життя реформаторських заходів.

З часу впровадження в життя положень Концепції адміністративної реформи минуло більше 15 років. Відповідно, назріла необхідність комплексного, науково-теоретичного узагальнення результатів проведення адміністративної реформи та окреслення на цій основі її подальших перспектив, з’ясування дієвості та прийнятності окремих її положень. Виникла потреба в аналізі успіхів та невдач на шляху реалізації її концептуальних завдань, а також причин гальмування впровадження окремих реформаторських заходів, внесення коректив та обґрунтування нових базисних принципів її організаційно-правового змісту у зв’язку з паралельним проведенням в нашій країні політично-правової та інших соціальних реформ.

На жаль, слід констатувати, що на сьогодні впровадження в життя положень адміністративної реформи з різних причин невиправдано затягується, намітилась тенденція до її гальмування і навіть відхід від окремих, реалізованих раніше заходів щодо реформування окремих управлінських інститутів. Помітне розходження між ідеями, цілями та конструкціями, окресленими Концепцією адміністративної реформи, та реальною практикою їх впровадження. Таким чином, об’єктивно постала потреба комплексного, ґрунтовного науково-теоретичного осмислення досягнень і прорахунків такого реформування, оцінки його фактичних результатів, надання дієвих пропозицій щодо вироблення більш ефективного механізму інтегрованих організаційно-правових заходів реалізації положень адміністративної реформи в країні.



3. На нашу думку, сьогодні реалізовано близько 15 % загальних планових положень згаданої реформи. Зокрема, до позитивів такої реалізації можна віднести:

1. Поступовий демонтаж радянської тоталітарної системи організації державної влади, насамперед її виконавчої гілки, а також командно-адміністративного стилю управління. Спостерігається поступова, але все ж помітна трансформація характеру і змісту управлінських стосунків між громадянами та державою на засадах партнерства. Відбулася часткова зміна ідеології публічного управління: в центрі уваги управлінської діяльності почали переважати інтереси людини, потреби, права та інтереси громадян, а не лише держави (до певної міри це можна спостерігати на прикладі невдалих спроб різко збільшити для громадян тарифи за послуги комунальних послуг в окремих регіонах, подвоїти податки для малих підприємців, збільшити розмір транспортного збору тощо).

2. Намітився деякий відхід від так званого ручного управління з боку держави, зокрема, органів виконавчої влади. Особливо це помітно у сфері економіки. Зменшився рівень безпосереднього державного втручання в економічне життя суб’єктів підприємницької діяльності. Спостерігається трансформування процесу державного управління в цій сфері в режим державного регулювання з наданням суб’єктам підприємницької діяльності більшої економічної свободи, більш демократичного режиму діяльності на основі принципів ринкової економіки. В економічних процесах почали ефективніше застосовуватися саме економічні методи.

3. В публічно-управлінській діяльності спостерігається поступовий перехід від суто субординаційних до диспозитивних методів управління. Все частіше відчувається вияв і реординаційного методу, коли громадяни, які здебільшого виступають в ролі пасивного об’єкта управління, починають ставити вимоги щодо належної поведінки і адекватних заходів з боку владних державних органів.

4. Оновлюється чинне законодавство. Прийнято цілий ряд нових кодексів та законів, у т.ч. тих, що стосуються сфери публічного управління, зокрема, це Кодекс адміністративного судочинства України, Митний кодекс, закони: - «Про судоустрій», «Про Кабінет Міністрів України», «Про запобігання корупції», «Про адміністративні послуги» та ін. Створені і діють адміністративні суди і т.п.

5. Помітні спроби звуження жорсткої регламентації поведінки і волевиявлення громадян у відносинах з державою. Скажімо, замість інституту прописки запроваджено реєстрацію громадян. Кардинально переглянуто законодавство в сфері дозвільної системи: скасовано близько двох с половиною сотен «дозвільних» нормативно-правових актів та ін.

6. Відбувається поступова реструктуризація системи органів виконавчої влади - шляхом внесення відповідних змін до Конституції України, законодавчого унормування порядку формування, визначення основних функцій та повноважень уряду, а також порядку його роботи.

7. Започатковано механізм створення і функціонування урядових комітетів та інших урядових органів з метою більш плідної і ефективної роботи уряду. Змінено апарат секретаріатів Президента України та Кабінету Міністрів України.

8. Законодавчо утверджені положення про те, що вищі посадові особи, зокрема міністри, не відносяться до категорії державних службовців, а займають політичні посади.

9. У сфері державної служби відбулися зміни, пов’язані з прийняттям нового закону «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р., в якому зосереджено увагу на підготовці державних службовців нової генерації, при цьому закцентована увага на конкурсному відборі кадрів, їх періодичній атестації, здійсненні більш якісного підвищення кваліфікації управлінських кадрів тощо.

10. Поступово удосконалюється законодавча база щодо місцевого самоврядування та його реформування, насамперед завдяки децентралізації влади.

Можна спостерігати й інші позитивні зрушення реформаторських зусиль, які, на жаль, поступово затихають, замість набрання ними нових обертів.


Лекція № 17

Тема : Адміністративно-правові режими

План лекції

1. Поняття та ознаки адміністративно-правових режимів.

2. Класифікація та види адміністративно-правових режимів

3. Характеристика спеціальних та особливих адміністративно-правових режимів



Література:

Конституція України. - К.,1996.

Кодекс України про адміністративні правопорушення.- К. 2016 р.

Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005. р. //Урядовий кур’єр. – 2005. – № 153-154.

Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 р.

Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 р. // ВВР України. – 2011. - №17. – Ст. 76.

Закон України “Про громадянство України”.- від 18.01.2001р.-//Ур. кур’єр, №39, 1.03.2001р.

Закон України “Про державну службу”.- від 10.12.2015 р. // ВВР України. – 2016. - №2. – Ст. 19.

Про державну таємницю: Закон України від 21.09.1999 р.

Про правовий режим надзвичайного стану: Закон України від 16 березня 2000 р.

Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 6 квітня 2000 р.

Постанова Кабінету Міністрів України “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” від 19 вересня 2014 р.

Концепція адміністративної реформи в Україні.- Указ Президента України від 22. 07.1998 р.
Спеціальна література
Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник у 2 т. – Т. I. Заг. частина // Юр. думка. 2006. – 582 с.

Курс адміністративного права України. Підручник. За ред. В.В. Коваленка. – К.: Юрінком Інтер. – 2015. – 805 с.

Гончарук С.Т. Адміністративний процес: навч. посіб.//К. – НАУ. – 2012. – 184с.

Гончарук С.Т., Гусар О.А., Розум І.О.Адміністративне судочинство // К. – НАУ. – 2016. – 254 с.



Зміст лекції

1. З урахуванням специфіки окремих управлінських завдань і функцій та особливостей певних управлінських відносин для їх ефективного правового регулювання поряд із загальними застосовують і спеціальні методи управління, які доцільно виділяти в окрему групу так званих «режимних» методів, власне кажучи, в адміністративно-правові режими.

Термін “режим” має широке тлумачення3. Одним із його значень є система правил, заходів, запроваджуваних для досягнення певної мети. Виходячи з цього, правовий режим можна сформулювати, як систему правил (норм права), за допомогою яких регулюються певні (здебільшого однорідні) суспільні відносини. Відповідно, в широкому розумінні адміністративно-правовий режим – це сукупність правил та інших організаційно-правових засобів, визначених адміністративно-правовими нормами, призначених для регулювання однорідних суспільних відносин, що складаються в певних сферах публічного управліня.

Поняття адміністративно-правового режиму можна трактувати в широкому (узагальненому) значенні та у більш звуженому сприйнятті.

Адміністративно-правовий режим в широкому значенні – це узагальнений механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин в цілому, що включає, як відомо, такі основні адміністративно-правові категорії, як адміністративно-правові норми, акти їх тлумачення та акти їх реалізації, а також адміністративно-правові відносини. Таке розуміння адміністративно-правового режиму адекватне поняттю режиму галузевого правового регулювання. Тобто, адміністративно-правовий режим у самому широкому розумінні практично ототожнюється з механізмом адміністративно-правового регулювання управлінських відносин в певній галузі в цілому. В правовій теорії та юридичній практиці адміністративно-правові режими здебільшого розуміються у вужчому значенні.

У вужчому розумінні адміністративно-правовий режим - це сукупність адміністративно-правових засобів, за допомогою яких забезпечується підтримання спеціального правового порядку в певних галузях чи сферах суспільного життя, здійснення окремих (специфічних) управлінських функцій та вирішення інших (особливих, ситуативних) управлінських завдань в межах певних територій, щодо певних суб’єктів чи об’єктів управління.

До ознак адміністративно-правового режиму слід віднести також те, що він носить державновладний, імперативний, правовий характер.

Він дуже тісно пов’язаний з такими категоріями, як адміністративно-правовий статус окремих суб’єктів (тобто, імперативно визначає комплекс прав і обов’язків учасників певних однорідних управлінських відносин, владно спрямовує їх дії в певному правовому руслі.

Адміністративно-правовий режим асоціюється передусім з особливим правовим порядком регулювання однорідних управлінських відносин, що забезпечується відповідними адміністративно-правовими засобами (дозволами, приписами, заборонами, а також можливістю застосування примусових заходів).

Механізмом адміністративно-правового режиму охоплюється також комплекс однорідних суспільних відносин певного виду управлінської діяльності, урегульованих адміністративно-правовими нормами.

Безумовно, той чи інший адміністративно-правовий режим споріднюється з певними формами і методами управлінської діяльності.

Отже, до основних ознак, характерних для адміністративно-правового режиму, можна віднести:

1) наявність сукупності відповідних загальнообов’язкових правил, виражених у нормах адміністративного права, призначених для забезпечення визначеного правового порядку поведінки окремих осіб, належного функціонування певних об’єктів та систем правового регулювання;

2) наявність спеціальної об’єктної сфери особливого правового регулювання – передусім це окремі так звані “режимні” об’єкти чи сфери публічного управління;

3) наявність специфічних організаційно-правових засобів, способів і форм діяльності суб’єктів управління (насамперед, це владні приписи, дозволи, заборони, спеціальні процедури та адміністративно-процесуальні документи, а також інші відповідні управлінські акти; можливість застосування заходів державного примусу тощо);

4) наявність цілеспрямованого, імперативного правового впливу щодо досягнення визначеної мети (потрібного управлінського результату), іншими словами - наявність особливої спрямованості правового регулювання;

5) наявність інших необхідних правових засобів забезпечення належного функціонування встановленого правового режиму (зокрема, діяльність спеціально створених для цієї мети органів виконавчої влади (державних служб), встановлення за окремі порушення режимних правил, відповідно -дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності та ін.).



2. Адміністративно-правові режими можна класифікувати залежно від різних критеріїв, зокрема:

- залежно від характеру правового впливу, змісту і спрямованості виділяють загальні (звичайні), спеціальні та особливі (надзвичайні) режими. Звичайний адміністративно-правовий режим в цілому ототожнюється з загальним розумінням механізму адміністративно-правового регулювання, про що згадувалось вище. Специфіка спеціальних та особливих адміністративно-правових режимів буде розкрита нижче;

- залежно від рівня обмежень та сприяння в питаннях реалізації окремими суб’єктами їх суб’єктивних прав, свобод та інтересів, а також виконання певних обов’язків розрізняють пільгові або обмежуючі режими;

- залежно від характеру окремих об’єктів та предметів виділяють режими заповідних або закритих зон, режими обігу наркотичних чи психотропних речовин, обігу отруйних речовин, володіння вогнепальною зброєю та ін.);

- за територіальною дією – на режими, що діють на всій території країни – (наприклад, паспортний режим), та такі, що діють в окремих регіонах – (прикордонний режим, режим Чорнобильської АЕС, режим аеропортів та аеродромів тощо);

- за дією в часі – на постійно діючі (режим державної таємниці) та тимчасові, ситуативні (надзвичайний стан, карантин);

- за дією щодо окремих суб’єктів (наприклад, індивідуальний адміністративний нагляд, режим в’їзду, пересування та виїзду іноземних громадян та ін.);

- за специфікою діяльності (лікарська практика, виготовлення та ремонт зброї, оперативно-розшукова діяльність тощо).



3. Правовою основою функціонування тих чи інших адміністративно-правових режимів, як правило, служать відповідні закони. Зокрема, це: Конституція України; Митний кодекс України (від 11 липня 2002 р.); Повітряний кодекс України (від 4 травня 2003 р.); Закони України: ”Про правовий режим надзвичайного стану” (від 16 березня 2000 р.); -“Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” (від 27 лютого 1991 р.); -“Про зону надзвичайної екологічної ситуації” (від 13 липня 2000 р.); - “Про правовий режим воєнного стану” (від 6 квітня 2000 р.); - “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” (від 13 жовтня 1992 р.); - “Про державний кордон” (від 4 листопада 1991 р.); “Про державну таємницю” (від 21 січня 1994 р.) ; “Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період” (від 20.10.98 р.) та ін. В окремих випадках правовою основою функціонування певних адміністративно-правових режимів можуть слугувати і підзаконні акти, зокрема, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та рішення органів місцевої влади.


Модуль 2

Лекція № 1

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка