Методичні вказівки до вивчення курсу для студентів спеціальності 030403 "Міжнародні економічні відносини"



Сторінка6/9
Дата конвертації31.12.2016
Розмір2.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Світовий ринок технологій –може бути охарактеризований як сукупність міжнародних ринкових відносин його суб’єктів з приводу комерційного використання прав власності на його об’єкти (продуктивні технології, технології процесів і управління).

Об’єктивними передумовами глобального розвитку і прискорення руху технологій в сучасних умовах є:



  1. становлення інформаційно-технологічного укладу суспільного розвитку;

  2. зростання пріоритетності порівняно із тріадою факторів виробництва (капіталу, праці, природних ресурсів) четвертого фактора - інноваційного підприємництва, який спрощено визначається як технологічний;

  3. підвищення вимог світового співтовариства до мінімізації технологічного і антропологічного впливу на навколишнє середовище.

Світовий ринок технологій є неоднорідним за своєю структурою і включає чотири сегменти:

  1. Ринок патентів і ліцензій.

  2. Ринок науково і технологічно ємної продукції.

  3. Ринок високотехнологічного капіталу.

  4. Ринок науково-технологічних спеціалістів.

Структуру світового ринку технологій утворюють інституційні елементи, які опосередковують рух і взаємодію світових технологій. До інституціональних елементів світового ринку технологій відносять:

  • об’єкти (продукти чи процеси, носії технологій);

  • суб’єкти (юридичні чи фізичні особи, які проводять операції з об’єктами);

  • комерційний та некомерційний трансферт технологій;

  • форми трансферту та правового захисту інновацій і технологій (патенти, ліцензії, ноу-хау, лізинг, франчайзинг, копірайт);

  • канали трансферту і дифузії інновацій і технологій: торгівля інноваційними продуктами, ліцензійна торгівля, науково-технічне і інформаційне співробітництво і ін.

Об’єктами світового ринку технологій є безпосередньо самі технології, поняття яких трактується неоднозначно:

  1. як наукові методи реалізації практичних завдань;

  2. як сукупність прийомів, способів обробки й переробки різних середовищ.

Поняття “технологія” може характеризуватися як система інноваційно-ресурсних процедур створення нових продуктів і процесів.

В міжнародних документах ООН поняття технологія трактується як:



  1. набір конструкторських рішень, методів і процесів виробництва товарів і надання послуг;

  2. матеріалізований об’єкт, наприклад, обладнання, машини та ін.

За основними науково-технічними і ринковими характеристиками, технології поділяються на:

  • продуктивні (продукують освоюють базові і вдосконалювальні інновації, забезпечують формування окремої галузі з випуском новітньої науково-технічної продукції).

  • мінливі (продукують і освоюють вдосконалювальні інновації на основі радикальних, потребують створення окремих виробництв різноманітної новітньої продукції і активних досліджень на останніх стадіях життєвого циклу)

  • стабільні (продукують і освоюють модернізовані інновації як допоміжний засіб підвищення конкурентоспроможності традиційної продукції низьконаукоємних галузей поряд із факторами ціни, якості, маркетингу).

Об’єктами-носіями технологій є природні, виробничі і суспільні фактори. Вони можуть існувати, як в уречевленій так і в неуречевленій формах.

До перших відносять переважну більшість номенклатури товарної продукції виробничої сфери в міжнародній торгівлі. Ці товари є матеріальними носіями втіленої в них технології продукту.

Об’єкти світового ринку технологій – товари, класифікуються згідно розробленого юнктад коефіцієнту технологічної місткості торгівлі, який зазначений як відношення витрат на дослідження і розробки до загальної величини витрат на виробництво товарів і торгівлю ними.

Об’єкти представлені в неуречевленій формі є результатами інтелектуальної (невиробничої) діяльності і є нематеріальними носіями різних видів технологій. Такі об’єкти можна класифікувати за внутрішньою цілісністю на:



  • позаринкові (інформаційні масиви, знання, досвід і навики, що набуваються в ході досліджень і можуть передаватися через навчання, стажування, при обміні і міграції спеціалістів);

  • потенційно-ринкові (патенти, ноу-хау, науково-технічна документація, управлінський консалтинг);

  • ринкові (патентні і безпатентні ліцензії, інжиніринг, лізинг, франчайзинг, наукові послуги, підготовка персоналу).

На світовому ринку технологій функціонують суб’єкти всіх структурних рівней:

  • мікрорівень - університети, наукові заклади, бізнес-центри, венчурні фірми, індивідуальні інноватори;

  • мезорівень – ТНК, національні компанії, науково-технологічні комплекси (технологічні і дослідницькі парки, які є провідними впроваджувачами і патентувальниками інновацій);

  • макрорівень – державні і національні науково-технічні системи, які забезпечують функціонування і розвиток світового ринку технологій;

  • мегарівень – міждержавні утворення і інтеграційні угрупування, в межах яких зосереджуються зусилля на окремих напрямках НТП;

  • метарівень – міжнародні організації, включаючи ООН, які забезпечують технічне сприяння країн, що розвивають і формують світового ринку економічно-безпечних технологій.

Найбільш вагому роль на усіх сегментах світового ринку технологій відіграють такі країни як:

    1. США;

    2. Японія;

    3. Великобританія;

    4. Німеччина;

    5. Франція.

На їх долю припадає 60% міжнародного технологічного обміну.

В цілому на індустріальні країни припадає близько 90% світового ринку технологій, а на долю країн, що розвиваються – 10%.

Галузева структура сучасного світового ринку технологій характеризується розподілом:

19% - електротехнічна і електронна промисловість;

18% - машинобудування;

17,5% - хімічна промисловість;

10,2% - транспортне машинобудування.

Особливості світового ринку технологій, які склалися на сьогоднішній день:



    1. підвищення інтелектуалізації процесів виробництва і економіки в цілому;

    2. посилення ролі і впливу ТНК, які забезпечують спільне використання результатів НДДКР материнськими і дочірніми компаніями, що впливає на більшу міру розвину тості світового ринку технологій над національним;

    3. монополізація міжнародного ринку технологій через зосередження та контроль крупних досліджень в ТНК;

    4. підвищення технологічного розриву між різними раїнами, що впливає на ступінчату структуру світового ринку технологій:

а) високі технології обертаються між промислово-розвинутими країнами (США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія та ін.)

б) низькі (морально застарілі) і середні (традиційні) технології промислово розвинутих країн є новими для країн що розвиваються і колишніх соціалістичних країн.

Досить часто технології, які передаються розвинутими країнами погано адаптуються до умов приймаючих країн, оскільки вони не мають необхідної інфраструктури і висококваліфікованого персоналу (наприклад, технології, які створюються в розвинутих країнах, - трудо- і ресурсоємні, але капіталозберігаючі; технології країн що розвиваються – трудозберігаючі, але ресурсо- і капіталоємкі.

5) світовий ринок технологій має специфічну нормативно-правову базу свого функціонування – Міжнародний кодекс поведінки в області передачі технологій; а також міжнародні органи регулювання, як Угода Всесвітньої торгової організації з аспектів прав на інтелектуальну власність (ТРІПС), Комітет з передачі технології Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Координаційний комітет з контролю за експортом (КОКОМ), Нарада спеціалістів з безпеки і технології (СТЕМ).



Основна література: [9, 10, 14, 19, 20, 23]

Додаткова література: [1, 6, 10, 14, 17, 30, 36, 38]

Тема 12. Механізм міжнародного трансферту інновацій
Міжнародний технологічний обмін чи трансферт технологій - один з найважливіших елементів зовнішньоекономічної діяльності і технологічної політики, який використовують для поширення і асиміляції передового зарубіжного досвіду.

До терміну “трансферт” в вітчизняній практиці застосовуються два варіанти перекладу цього поняття : трансферт – від французького transfert; і трансфер – від латинського transferee. Більш вживаним є перший варіант.



Міжнародний трансферт технологій – це сукупність економічних відносин між міжнародними контрагентами з приводу використання результатів науково-технічної діяльності, які мають наукову і практичну цінність. Процес міжнародної передачі технологій включає:

  1. відбір і придбання технологій

  2. адаптацію і освоєння придбаної технології;

  3. розвиток місцевих можливостей з вдосконалення технології із врахуванням потреб національної економіки.

На сучасному етапі міжнародний трансферт технологій досить динамічно розвивається. Цьому явищу сприяють передумови, які можна поділити на два рівні:

    1. на рівні країни – це нерівномірність розвитку країн світового господарства в науково – технічній сфері, що обумовлено недостатнім об’ємом витрат на НДДКР в більшості країн і в відмінностях цілей їх використання;

    2. на рівні організацій (фірм) придбання технологій сприяє:

  • вирішенню конкретних економічних і науково – технічних проблем;

  • подоланню вузькості науково – технічної бази окремого підприємства чи браку виробничих потужностей і ресурсів;

  • отриманню нових стратегічних можливостей в розвитку.

Таким чином, країни, які беруть участь в міжнародному трансферті технологій отримують певні вигоди. Ці вигоди можуть мати місце як при експорті так і при імпорті технологій.

Економічна ефективність експорту технологій пояснюється тим, що:

  1. продаж технологій – це джерело отримання доходів;

  2. передача технологій за кордон – форма боротьби за товарний ринок та спосіб уникнення проблем експорту відповідного продукту;

  3. це спосіб встановлення контролю над зарубіжною фірмою через маніпулювання умовами ліцензійної угоди;

  4. надання технології – спосіб забезпечення доступу до інших новацій через перехресне ліцензування;

  5. це також можливість більш ефективного вдосконалення об’єкта ліцензії за участю покупця.

Економічна доцільність імпорту технологій визначається тим, що:

    1. імпорт технологій – це доступ до новацій високого технологічного рівня;

    2. це засіб економії затрат на НДДКР;

    3. це засіб зменшення валютних витрат на товарний імпорт і одночасно забезпечення використання національного капіталу і робочої сили;

    4. це умова розширення експорту продукції, що виготовляється за зарубіжними технологіями;

    5. це гарантія освоєння продукту чи процесу при допомозі продавця, що забезпечує технічну обробку новації.

Отже, імпортування іноземних технологій здійснюється з метою заміни малоефективних вітчизняних технологій або придбання відсутніх у країні технологій, експорт же переслідує здебільшого комерційні цілі.

Торгівля технологіями має високу міжнародну мобільність, якій притаманні як позитивні моменти, так і негативні. При цьому кількість перешкод у розвитку торгівлі технологіями більше, ніж при звичайній торгівлі товарами. Прикладом таких перешкод з боку країн-донорів технологій є прагнення утримати новітню технологію в національних кордонах, забороняючи або обмежуючи її вивіз, що обумовлено такими факторами як конкурентоспроможність, національна безпека, політичні та ідеологічні мотиви. Що стосується країн - імпортерів технологій, то вони можуть протидіяти ввозу технологій, стримуючи іноземну експансію та зберігаючи робочі місця.

Перешкодами для міжнародного трансферту технологій можуть бути також соціальні, культурні та освітні відмінності між країнами. Однак, як основну причину необхідності державного регулювання трансферту нових технологій можна виділити конкуренцію на світових ринках. Через це країна - лідер у тій або іншій галузі прагне утримати свою технологічну перевагу над конкурентами на конкретному ринку, що пов'язано з великими витратами на НДДКР, робочу силу, патентування та ін. Звичайно таких витрат можна уникнути, скопіювавши або купивши готову технологію, проте, при цьому, країна - власник цієї технології вже втрачає технологічну перевагу.

За сферою здійснення трансферту технологій прийнято виділяти три його форми:



    1. внутрішній трансферт, в рамках якого здійснюється передача технології від одного підрозділу організації до іншого;

    2. квазівнутрішній трансферт, тобто рух технології всередині альянсів, союзів, об’єднань самостійних юридичних осіб;

    3. зовнішній трансферт, тобто процес поширення технології при участі незалежних розробників і споживачів технології.

Використання зазначених форм трансферту технологій в вітчизняній практиці є обмеженим і, як правило, зводиться до конверсії, тобто передачі технологій оборонними підприємствами в цивільні галузі та до міжнародного трансферту. В зарубіжній практиці в повній мірі активуються усі три форми трансферту.

За формою технології, що підлягають міжнародному трансферу, можна розподілити на три групи:

1. Уречевлені форми технологій: підприємства "під ключ", технологічні лінії, агрегати, обладнання, інструменти та ін.

2 Неуречевлені форми технологій: патенти, ліцензії, ноу-хау, знання, досвід, технологічна документація та ін.

3. Послуги. науково-технічні, інжинірингові, консультативні, навчання персоналу та ін

Існують різні засоби передачі технологій Вони відрізняються один від одного за інтенсивністю, тривалістю і характером взаємозв'язків між постачальниками і покупцями технологій, їх можна поділити на комерційні і некомерційні, двосторонні і багатосторонні, офіційні і неофіційні, внутрішні і зовнішні.

При комерційному трансферті основне місце відводиться куплі – продажу уречевлених технологій (засобів виробництва і предметів споживання), що опосередковується торгівельними угодами і контрактами.

Некомерційні форми руху технологій опоседковують процеси відтворення позаринкових об’єктів світового ринку технологій до яких входять: технічні, наукові і професійні журнали, періодика та інша спеціальна література, бази і банки даних, патентні видання, документи, довідники та ін.; міжнародні ярмарки і виставки, конференції і симпозіуми; стажування вчених і фахівців у фірмах, університетах, організаціях; обмін ліцензіями і технічною інформацією на паритетних основах; створення невеликих фірм венчурного типу фахівцями з однієї або з кількох країн; створення великими корпораціями закордонних маркетингових підрозділів; міграція вчених і фахівців, у тому числі "відтік умів".

Офіційні засоби трансферту технологій передбачають договірні відносини. До неофіційних каналів трансферту технологій відносяться: міграція кваліфікованої робочої сили, публікації, симпозіуми, виставки, поїздки та інші засоби, які сприяють трансферту технологій.

Передача технологій може здійснюватися внутрішніми та зовнішніми каналами.

Використання внутрішніх каналів пов'язано з інвестуванням трансферту технологій, при якому контроль над виробництвом залишається за іноземними партнерами. Найчастіше така ситуація зустрічається у випадках прямих іноземних інвестицій до яких відносять створення філіалів, дочірніх підприємств, представництв, спільних підприємств, що контролюються інвесторами.

Зовнішні канали передачі технологій - це усі інші форми передачі технологій спільні підприємства, що контролюються відповідними місцевими органами, ліцензування, міжнародні субпідрядні договори та ін. Ця діяльність не пов'язана з інвестиційними потоками.

Відмінність у передачі технологій внутрішніми і зовнішніми каналами полягає в тому, що в першому випадку фірма, що передає технологію, має фінансову зацікавленість в успішній діяльності дочірньої компанії, якій передається технологія. Відповідно вона дозволяє їй використовувати свої товарні знаки, відкриває доступ до своїх міжнародних мереж технології і маркетингу, контролює рішення дочірньої компанії в галузі інвестицій, технології і збуту і розглядає діяльність дочірньої компанії як елемент своєї глобальної стратегії. Ці особливості є відсутніми при передачі технологій зовнішніми каналами.

При вивченні даної теми, окремим питанням слід розглянути методи комерційної реалізації технологій, які базуються на використанні людей – носіїв відповідних ноу – хау. Серед таких методів найбільш простими є організація платного навчання та консультування.

Послуги платного навчання як спосіб продажу результатів досліджень здійснюються в слідуючих режимах:



        1. стажування з метою навчання на реальній дослідно – промисловій базі чи на спеціальних спрощених тренажерах;

        2. теоретичного чи методичного навчання в вигляді організації циклів групових занять чи прикріплення до провідних спеціалістів;

        3. організація разових навчальних семінарів з привабливих тематик;

        4. підготовка, видання та розповсюдження малотиражних учбових посібників, пакетів комп’ютерних програм, довідників.

Консультування за ключовими елементами нових технологій може виступати складовою частиною навчання або виступати самостійною платною послугою. Консультування досить часто використовується як інструмент маркетингу нових технологій, просування їх на ринок чи створення цього ринку. Воно є ефективним, в випадку супроводу первинного ознайомлення з реалізовуваними новаціями виставками, семінарами, сигнальними публікаціями в засобах масової інформації та ін.

Більш складним але поширеним в світовій практиці є використання схеми “запозиченого служника” (“borrowed servant”). За цією схемою провідного співробітника (вченого чи інженера), який має доступ до ноу – хау і технологій відряджають в розпорядження контрагента – покупця. Таким чином, контрагент використовує відрядженого з метою отримання ключових елементів накопичених ноу – хау організацією – донором.

Економічним механізмом міжнародного трансферу технологій зовнішніми каналами є патентно-ліцензійна торгівля, коли відбувається передача патентних і безпатентних ліцензій на використання винаходів, технологічного досвіду, товарних знаків та ін.

Патентно-ліцензійна торгівля супроводжується укладанням патентної або ліцензійної угоди



Патентна угода – це міжнародна комерційна угода щодо поступлення власником патенту за певну винагороду покупцеві своїх прав на використання винаходу.

Ліцензійна угода - міжнародна комерційна угода щодо надання власником винаходу дозволу на використання своєї технології на певних умовах. У світовій практиці трансферу технологій найбільше розповсюдження одержали ліцензійні угоди, які передбачають комплексний технологічний обмін з наданням ноу-хау та інжинірингових послуг. Більша частина ліцензійних угод укладається великими промисловими компаніями

До форм міжнародної комерційної передачі технологій відносять також передачу “ноу – хау”, лізинг, договори з приводу копірайту, франчайзинг та надання наукоємних послуг.

Сучасна світова економіка характеризується стрімкими інтеграційними процесами в сфері НДДКР і інновацій. Це обумовлено тим фактом, що внутрішні ринку починають ставати вузькими для реалізації масштабних інноваційних проектів, а тому увага починає акцентуватись на зовнішніх ринках. Існує дуалістична природа розвитку міжнародного інноваційного співробітництва: з однієї сторони, спостерігається постійне поглиблення кооперації таких форм як об’єднання інноваційних ресурсів, спільне продукування і поширення інновацій, формування міжнародних інноваційних механізмів; з іншої – різко загострюється конкуренція на ринках наукоємної продукції, загострюється боротьба держав за науково – технічні і інноваційні ресурси. Поряд із світовими лідерами США, Японією і Західною Європою до суперництва підключаються нові індустріальні країни та країни, що розвиваються.

Звичайно, за таких умов, виникає необхідність державного регулювання міжнародних аспектів інноваційного співробітництва. В переліку інструментів державного регулювання науково – технічного співробітництва виділяють:



  • фінансування кадрових обмінів;

  • підключення до світових систем науково – технічної інформації;

  • включення в світовий технічний простір шляхом введення міжнародних стандартів і норм;

  • надання юридичних, посередницьких, консультаційних та інших послуг учасникам співробітництва;

  • підтримка міжнародних контактів в сфері інноваційного бізнесу;

  • державне стимулювання зарубіжних інвестицій в інноваційну сферу і аналогічних вкладень вітчизняних інвесторів за кордоном;

  • зарубіжне патентування за державний рахунок;

  • придбання зарубіжної літератури;

  • залучення зарубіжних експертів до оцінки масштабних програм і проектів.

Прикладами продуктивного впливу державних структур на міжнародні інноваційні зв’язки може слугувати державне стимулювання інноваційного співробітництва в рамках ЄС. В цьому напрямку державні і міждержавні органи внесли значний вклад в розробку і реалізацію міжнародних програм співробітництва та крупно масштабних цільових проектів: ЕСПРІТ, РАСЕ, ЕВРІКА, ВЕЛЬЮ, КОПЕРНІКУС та ін.

Основою інноваційної політики ЄС є “План розвитку міжнародної інфраструктури інновацій і передачі технологій”. Окремий розділ плану “Кооперація між країнами в області інновацій” передбачає створення і функціонування консалтингових служб з передачі технологій і управління інноваціями для сприяння поширенню інновацій в Євросоюзі.

З 1988 року почала діяти програма ВЕЛЬЮ, головна мета якої – поширення в ЄС результатів НДДКР.

ЕСПРІТ – європейська програма в сфері технології інформаційних систем. Кооперація європейських компаній в рамках програми ЕСПРІТ розпочалась в 1983 році. Більшість фірм включені в декілька різних мереж, кожна з яких володіє певним заділом в визначеній галузі виробництва. Найбільш яскравим прикладом компанії, яка включена до такого співробітництва, є концерн Siemens, що бере участь більш ніж у 50 проектів програми ЕСПРІТ. В спільній науково – дослідній роботі партнерами Siemens є: в області виробництва засобів зв’язку – CGE – ALKATEL, Telettra, Rascal, British Telecom, машинобудування - BOSCH, COMAU, Krupp, виробництва комп’ютерів - Digital, IBM, Nixdorf, автомобілебудування - BMW, ICL, Peugeot, Renault, Volkswagen, хімічної промисловості - Azko, Elf, Hoehst.

РАСЕ – дослідження передових способів зв’язку в Європі, проведення спільних НДР в області широкосмугового зв’язку.

ЕВРІКА – комплексна програма призначена для стимулювання інновацій шляхом створення альянсів між європейськими групами потужних промислових компаній, здатних протистояти конкуренції з боку американських і японських корпорацій.

Таким чином, економіко-політичне об'єднання країн на підставі стійких господарських зв'язків в умовах розподілу праці і кооперування економічно і територіально відокремлених виробництв є одним із найважливіших економічних шляхів міжнародного трансферу технологій - міжнародної інтеграції.

Найпоширенішою формою міжнародної інтеграції є міжфірмова кооперація.

В умовах глобалізації кожна компанія проводить аналіз вигідності розробки інноваційних продуктів власними силами чи на основі співробітництва. Поширення різних форм спільного проведення науково – дослідних робіт відбулося в технічно розвинутих країнах починаючи з 70 – х років і, переважно, стосувалось забезпечення крупних технологічних проривів.

Для сучасного етапу міжнародного інноваційного підприємництва характерним є підтримання міжфірмових зв’язків практично усіма промисловими компаніями розвинутих країн.

Організація міжфірмового співробітництва може здійснюватись в таких формах:


  • угоди про співробітництво за окремими аспектами діяльності;

  • створення спільних підприємств;

  • угоди про поглинання дрібних інноваційних фірм крупними компаніями з метою придбання нових технологій;

  • встановлення підрядних відносин (на основі довгострокових договорів).


Рис. 16. Схема міжфірмового співробітництва

Організаційно міжфірмове співробітництво може оформлюватись у вигляді альянсів, консорціумів чи спільного підприємства. Вибір конкретної форми об’єднання залежить від багатьох факторів, найбільш важливим серед яких є мета співробітництва. Звичайно, що в якості мети такого співробітництва в сучасних умовах дедалі частіше виступає можливість отримання нових знань, передових технологій, доступ до винаходів, програмних продуктів і інших об’єктів інтелектуальної власності.

Стратегічний альянс (Strategic alliance) – це форма взаємодії фірм, яка не передбачає зміни їх юридичного статусу і здійснюється із метою досягнення певного комерційного чи іншого виду ефекту, на основі синергії об’єднання стратегічних ресурсів компанії.

В світовій практиці зустрічаються різні форми стратегічних альянсів:



  • міжнародні стратегічні науково – технічні альянси;

  • міжфірмові технологічні альянси;

  • стратегічні альянси ліцензіарів та ліцензіатів;

  • альянси з захисту прав власників інтелектуальної власності чи боротьби із недобросовісною конкуренцією та ін.

Під науково – технічним альянсом прийнято розуміти стійке об’єднання декількох незалежних фірм різних розмірів між собою та із університетами, державними лабораторіями на основі угод про спільне фінансування НДДКР, розробку чи модернізацію продукції, що дозволяє досягати синергетичного ефекту в сфері їх діяльності. Міжнародними альянси виступають в разі участі в їх діяльності партнерів із різних країн.

Науково – технічні альянси можуть поділятись на науково – дослідні, які створюються для реалізації визначеного наукового проекту і науково – виробничі, що створюються для розробки і виробництва нової продукції. Створення технологій в таких альянсах дозволяє отримати економію на масштабах дослідження, уникнути дублювання витрат на НДДКР, отримати доступ до нових знань, підвищити ефективність науково – дослідної діяльності, скоротити і диверсифікувати ризик, змінити умови конкуренції в галузі, залучати та використовувати ноу –хау партнерів.

Науково – технічні альянси бувають горизонтальними (фірми однієї галузі) і вертикальними (фірми різних галузей).

Партнерство в альянсі передбачає вкладання інтелектуальних, матеріальних та інших ресурсів і гарантує при отриманні результату певну частку інтелектуальної власності. Управління альянсом здійснюється одним із членів або спеціально призначеним координаційним комітетом. Найбільш крупні альянси здійснюють глобальний вплив на технічний рівень ключової галузі. Прикладом такого впливу є створення в 1983 році крупного альянсу, що працював над створенням складних технологічних систем (авіаційних двигунів) – International Aero Engines (IAE). В його склад увійшли найкрупніші виробники із п’яти країн – Pratt&Whitney (США); Rolls Royse Engines (Англія/Шотландія); Japanese Aero Engines Corp. (Національний альянс Японії, що включає Mitsubishi, IHI та Kawasaki); Fiat Aviazione (Італія); Daimler – Benz (Німеччина). В 1992 році було створено альянс для розробки суперчіпу комп’ютерної пам’яті за участі корпорацій IBM, Siemens, Toshiba.

Ще однією формою науково – технічного співробітництва є створення консорціумів.

Консорціум – це добровільне об’єднання організацій на основі рівноправного партнерства і централізованого управління для вирішення конкретного завдання, реалізації певної програми чи проекту. Після виконання поставленого завдання чи реалізації проекту консорціуми розпускаються. Між консорціумом і замовником інноваційного проекту укладається генеральна угода, а між партнерами – інноваційний консорціальний договір, який визначає способи та порядок спільних дій із реалізації інноваційної генеральної угоди.

Дослідницькі консорціуми можуть функціонувати в двох формах координаційного центру (секретаріату) чи між фірмового науково – дослідного центру (МНДЦ). Секретаріат являє собою організацію, яка контролює виконання спільних НДДКР компаніями, університетами і державними лабораторіями. В завдання секретаріату входить фінансове забезпечення, координування і контроль НДР. Секретаріат не має власної наукової бази, а усі НДДКР виконуються на основі контракту між виконавцями та секретаріатом.

Міжфірмові науково – технічні центри мають власну науково – технічну базу та наукових співробітників, якими управляють учасники консорціуму. Створення консорціуму дозволяє здійснювати дослідження, які вимагають великих витрат за рахунок розподілу останніх серед декількох фірм – учасників.

Найбільша кількість угод про кооперацію в сфері науково – технічних досліджень укладається через створення спільних підприємств (СП). В цій формі організовано близько 40% зарубіжних філіалів американських і англійських міжнародних монополій, 50% - німецьких і італійських, 70% - французьких, 90% - японських.



Міжнародне спільне підприємство можна визначити як інститут міжфірмового співробітництва в галузі розробок, виробництва чи маркетингу, яке пересікає національні кордони і передбачає довгостроковий і значний вклад партнерів у вигляді капіталу, технології чи інших активів. Відповідальність в управлінні поділяється між фірмами – партнерами.

Технічно орієнтовані спільні підприємства можна поділити на чотири основних типи:



  • співробітництво між фірмами тільки в дослідженнях;

  • обмін випробуваними технологіями в рамках єдиної продуктової лінії або через різні продукти. Досить часто для цього використовується перехресне ліцензування (прикладом є світова мікроелектронна промисловість);

  • спільна розробка одного чи більше продуктів (комерційне літако- і моторобудування, окремі сегменти телекомунікаційної, мікроелектронної і біотехнологічної індустрій);

  • співробітництво засобом виконання різних функцій чи стадій життєвого циклу виробів. За таким типом співробітництва розробки нового продукту і маркетинг ведуться однією компанією, а виробництво і адаптація до зарубіжного ринку іншою (приклади такого співробітництва є характерними для біотехнологій, фармакології, сталеливарної промисловості і автомобілебудування).

Міжнародні СП, які пов’язані із розробкою і комерціалізацією технологій, передбачають використання відносин обміну і виключають ліцензування та експорт. Певні види співробітництва дозволяють зарубіжним фірмам поєднувати технологічні можливості в розробці певного продукту і не поєднувати усі види діяльності в єдиному корпоративному об’єднанні. Інші види співробітництва також сприяють обміну технологіями через продукти, але виступають учасниками коопераційних структур будучи одночасно конкурентами

На одному чи декількох ринках. В рамках спільного підприємництва може здійснюватись співробітництво, яке поєднує технічні можливості одної фірми із активами в сфері маркетингу чи збуту іншої для створення єдиного продукту, відповідно учасники не виступають прямими конкурентами.

Спільне проведення НДДКР, що створюється через формування інституціолізованих спільних колективів, є ефективним з точки зору створення умов для спільної роботи інформаційно збагачувальних один одного спеціалістів. Однак, така форма є небезпечною з причини збільшення ймовірності “відпливу” науково – технічної і кон’юнктурної інформації, а також “відпливу” спеціалістів, які є носіями цінних ноу – хау. Крім того існує небезпека використання ще незапатентованих винаходів та використання їх для створення власного приватного підприємства (так званого entrepreneurial spinoffs). Крім спільних підприємств в галузі розробки і комерціалізації науково – технічного заділу можуть використовувати механізм наскрізного спільного процесу на основі укладання контракту про спільну діяльність – joint venture чи повного товариства.

Розвиток передових технологій в багатьох країнах відбувається на основі кластерного механізму. Під інноваційним кластером розуміють об’єднання різних організацій (промислових компаній, дослідних центрів, наукових закладів, органів державного управління, профсоюзів, суспільних організацій), яке дозволяє використовувати переваги двох способів координації економічної системи – внутрішньофірмової ієрархії і ринкового механізму – для більш швидкого і ефективного розподілу нових знань, наукових відкриттів і винаходів. Відповідно інновації виступають продуктом діяльності декількох фірм чи дослідних інститутів та поширюються мережею взаємозв’язків в загальному регіональному економічному просторі. В західній економічній літературі така система взаємозв’язків часто називається “технологічною мережею”.

Формування кластерів дозволяє досягти ряду позитивних ефектів: ефекту масштабу виробництва, ефекту охоплення (використання факторів виробництва для одночасного виготовлення декількох видів продукції), ефекту синергії (в випадку загальної стандартизації продукції). Крім того, інноваційні кластери дозволяють коригувати величину тригерного ефекту. Він виникає тоді, коли для здійснення первинної інновації необхідно здійснити багато дорогокоштуючих вторинних змін, в результаті чого прибуток від базисної інновації може бути менше витрат необхідної реорганізації. У окремої фірми – інноватора небезпека виникнення цього ефекту є достатньо великою, а у кластері - фірми можуть мінімізувати витрати на вторинні зміни і впроваджувати найрізноманітніші інновації та користуючись комунікаційними мережами швидко поширювати інновації.

Трансфер технологій на світовому рівні може здійснюватись також у формі технічної допомоги. Така допомога, як правило, надається промислово розвиненими країнами країнам, що розвиваються, з метою підвищення їх технічного рівня найчастіше на безоплатній основі у вигляді технологічних грантів, коли розвинені країни передають технологію, товари або кошти на їх купівлю і підготовку персоналу. Вона може здійснюватись як на двосторонній, так і на багатосторонній основі, коли кількома країнами виконуються спільні проекти щодо однієї країни. Технічну допомогу країнам, що розвиваються, найчастіше міжнародні організації (ООН, МВФ, Світовий банк та інші) надають у формі програм розвитку.



Основна література: [6, 9, 10, 14, 19, 20, 23]

Додаткова література: [1, 6, 10, 13, 14, 17, 23, 30, 36, 37, 38, 39]



Методичні вказівки до вивчення курсу

(практичні заняття, самостійна робота, навчальні та тестові завдання)
Тема 1. Концептуальні основи та основні поняття інноваційного менеджменту

План практичного заняття

  1. Характерні риси і особливості глобалізації інноваційної сфери.

  2. Зміст, завдання та функції міжнародного інноваційного менеджменту.

  3. Основні поняття теорії інноватики.

  4. Науково – технічний прогрес і нові характеристики відтворення.

  5. Класифікація інновацій та їх специфіка.

  6. Генезис інноваційно – підприємницьких теорій.



Питання для самостійного вивчення теми


  1. Фундаментальні основи та науково – методичний апарат міжнародного інноваційного менеджменту.

  2. Сучасні процеси глобалізації, софтизації, інтелектуалізації та інформатизації міжнародних економічних відносин.

  3. Національно – регіональні ознаки як основа національної інноваційної системи.

  4. Основні стадії розвитку інноваційного менеджменту.

  5. Основні функції міжнародного інноваційного менеджменту та їх взаємодія в системі менеджменту.

  6. Найважливіші категорії і види мотивації в інноваційному менеджменті.

  7. Діалектика визначення поняття “інновація”.

  8. Групи суб’єктів інноваційного процесу.

  9. Класифікаційні ознаки інновацій.

  10. Напрямки класифікації інновацій, що відображають новизну і інноваційні зміни.

  11. Еволюція технологічних укладів.

  12. Сутність циклів Н.Д. Кондратьєва.

  13. Нерівномірність інноваційної активності в умовах ринкової економіки.


Навчальні завдання

Завдання 1.

Обґрунтуйте необхідність інтеграції науки і виробництва для зростання продуктивних сил економіки України.


Завдання 2.

Охарактеризуйте поняття “національна інноваційна система”. Наведіть приклади НІС за типологією Й.Парка.


Завдання 3.

Чому Україна, не дивлячись на високий науковий і інноваційний потенціал, поступається багатьом країнам на ринку високих технологій і інновацій? Які кроки, на вашу думку, необхідно здійснити українським промисловцям і підприємцям для “завоювання” ринку hi-tech і інновацій? Детальний коментар.


Завдання 4.

До якого технологічного укладу в суспільному виробництві відноситься використання в машинобудуванні лазерного зварювання металів, станків з ЧПУ та оброблювальних центрів? Коментар.


Завдання 5.

Обґрунтуйте, як інновації пояснюють причину, за якої рівень віддачі від інвестицій у США, країнах Західної Європи і Японії був значно вище в другій половині XX сторіччі?


Завдання 6.

Назвіть причини нерівномірності інноваційної активності в умовах ринкової економіки. Детальний коментар.


Завдання 7.

Якщо тридцять років тому у світі в різних сферах досліджень і інноваційної діяльності домінували центри, зосереджені в основному в США і Західній Європі, то сьогодні прогрес науки і технологій привів до поліцентричної структури дослідницьких і інноваційних систем. Обґрунтуйте, чи є за таких умов в України шанс на вигідних умовах залучитися до технологічної і виробничої конкуренції на світовому ринку.


Тестові завдання для перевірки та самоконтролю знань

Виберіть одну чи декілька вірних відповідей із запропонованих альтернатив на слідуючі запитання:


  1. Інноваційний менеджмент – це:

а) сукупність психологічно – соціальних методів управління науковим персоналом;

б) спосіб дій при яких інновації впроваджуються у виробництво;

в) система управління технічними характеристиками інновації;

г) сукупність організаційно-економічних методів, форм та способів управління всіма стадіями інноваційного процесу;

ґ) управління змінами в процесі виробництва.


  1. Основою для сучасної теорії інноватики стали дослідження:

а) Н.Д. Кондратьєва;

б) Й. Шумпетера;

в) А. Сміта;

г) К. Маркса;

д) П. Хейне.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка