Методичні вказівки до вивчення курсу для студентів спеціальності 030403 "Міжнародні економічні відносини"



Сторінка5/9
Дата конвертації31.12.2016
Розмір2.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 9. Регіональні особливості інноваційного менеджменту

Історично склалося так, що кожен із регіонів світу має свої національні особливості регулювання і управління усіма ланками народного господарства в тому числі і науково – технічним потенціалом, що дає змогу говорити про наявність регіональних особливостей інноваційного менеджменту.

Поляризація країн у виборі стилю управління інноваційною діяльністю проявилась у 80 – ті роки, коли чітко визначились загальні елементи національних стратегій науково – технічного розвитку.

В звітах OECD сформована теорія, яка пояснює відмінності шляхів і методів інноваційного процесу в різних країнах і базується на:



  • факторах, що визначають передумови інноваційного процесу: якість наукової бази, наявність дослідницьких закладів, рівень освіти;

  • факторах, що визначають попит, наявність споживачів на оновлювану продукцію, ноу – хау;

  • промисловій структурі, що визначає умови ведення конкурентної боротьби в поєднанні з механізмом розподілу проектів між фірмами і їх фінансування.

Поєднання даних факторів в різних країнах, що здійснювалось протягом тривалого періоду часу, дозволяє виділити певні національно – регіональні особливості інноваційного менеджменту та аналізувати успішність чи невдачі проведення інноваційної політики в окремих країнах.

На підставі узагальнення процесів інноваційного розвитку та методів управління ними в різних країнах, інноваційний менеджмент можна визначити як:



  • ризико – індивідуалістичний в США;

  • корпоративно – колективістський в Японії;

  • кооперативно – інтеграційний в країнах ЄС;

  • імітаційно – трудозатратний в нових індустріальних країнах;

  • трансформаційний в країнах з перехідною економікою.

Історичний розвиток привів до появи різних варіантів інноваційної політики світової економіки, які відрізняються ступнем втручання держави, рівнем науково – технічного прогресу і потребами суспільства.

Таблиця 3



Основні варіанти інноваційної політики розвинутих країн

Варіант

Період та країна впровадження

Характерні риси

технологічного поштовху

1940 – 1950 рр., США

Держава визначає пріоритетні напрямки розвитку науки та техніки, володіючи значними ресурсами, експертизою та інформаційним забезпеченням. Наявність науково – технічних та соціально – економічних проблем висуває необхідність розробки різних державних програм для їх вирішення; здійснення великих капітальних вкладень, прямої участі держави у регулюванні інноваційних процесів. Характерним прикладом такого процесу є створення принципово нових напрямів у галузі електроніки , ЕОМ, зв’язку, авіабудування.

ринкової орієнтації

1970 роки, США, Німеччина, Японія;

на поч. 1980 – х років – більшість розвинутих країн.

В ринковому механізмі провідна роль належить розподілу ресурсів та визначенню напрямів розвитку науки і техніки. Така модель орієнтується на обмеження ролі держави у стимулюванні фундаментальних досліджень та будь – якої форми участі в НДДКР, а також на зменшення прямого регулювання, яке заважає стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку.

соціальної орієнтації

1960 – 1970 рр., США

Регулювання соціальних наслідків НТП, прийняття соціально –політичних рішень із залученням широкої громадськості; велика кількість розробок у військовій сфері спрямованих у цивільну промисловість для виробництва товарів народного споживання.

зміни економічної структури господарського механізму

сучасний етап, Японія

Передові технології здійснюють великий вплив на вирішення соціально – економічних проблем, зміну галузевої структури та взаємодію суб’єктів господарювання. Односторонній потік технологій змінюється спільними дослідженнями, що сприяє постійному надходженню до країни нових перспективних розробок.

Інноваційний менеджмент в США володіє характеристиками, які дозволяють визначити його як ризико – індивідуалістичний.

Володіючи потужним виробничим і науково-технічним потенціалом США, в сучасному світі в області інноваційної діяльності займає лідируючі позиції. США є лідером в світі з таких напрямків науково – технічного прогресу, як випуск комп’ютерів військового і промислового призначення та їх програмне забезпечення, виробництво авіаційної і космічної техніки, лазерів та біотехнологій.

Здійснення науково – технічної політики США базується на добре розвинутій інституційній інфраструктурі. Головними важелями федерального уряду в стимулюванні НДДКР є два крупних “міжвідомчих” органи – Американський науковий фонд, що координує напрямки фундаментальних досліджень, і Американська наукова рада, що представляє інтереси промисловості і університетів в науково – технічній політиці.

Фундаментальні дослідження як частина НДДКР на 60% зосереджені в вищих учбових закладах. Особливу роль серед вузів США, яких налічується понад 3 тисячі, відіграють 156 університетів. Усі вони володіють сучасною технічною базою і висококваліфікованими кадрами. Серед них виділяють 20 провідних університетів з найбільшим об’ємом наукових досліджень (Масачусетський технологічний інститут, Стенфордський, Гарвардський, Прінстонський університети та ін.).

На відміну від фундаментальних, прикладні дослідження здійснюються в основному в промисловості. Дослідно – конструкторські роботи виконуються переважно приватними фірмами в спеціальних дослідних інститутах і лабораторіях.

Характерною особливістю американської структури управління науково-технічного потенціалу є тісна взаємодія державного і приватного (індивідуалістичного) бізнесу. Значна питома вага усіх інвестицій в інноваційній діяльності здійснюється за рахунок як державного сектору так і приватного.

Контакт державних і приватних інститутів в області інноваційної діяльності є важливою рисою інноваційного механізму. Приватні організації, представляючи інтереси найкрупніших виробників здійснюють обернений зв’язок, надаючи державним органам інформацію про ефективність для бізнесу, здійснюваних ними науково-технічних досліджень. Ці організації відіграють не останню роль в виборі моделі державного управління науково-технічним розвитком країни. Головною формою участі держави в НДДКР є контракт, що укладається на конкурсній основі з університетами, їх дослідними центрами чи фірмами.

В цілому, для державної підтримки інновацій в США характерним є зосередження інтересів у сфері військового виробництва. На цій основі існує ряд коопераційних угод між військовими і громадськими організаціями , які сприяють поширенню технологій і ноу-хау із оборонних галузей на всю національну економіку.

Економічним відкриттям в США можна вважати венчурний бізнес. Швидкий ріст дрібних і середніх фірм, зайнятих пошуком нових ідей, їх розробкою, впровадженням і “стартовим” виробництвом, став характерною особливістю американського інноваційного підприємництва. Державні органи США приділяють значну увагу створенню сприятливих і кредитних умов для функціонування венчурних фірм і створення єдиного національного ринку венчурного капіталу. Динамічний інноваційний бізнес в США поєднує науку і підприємництво, створюючи центри у вигляді територіальних науково – виробничих комплексів (технопарків, технополісів).

Ще однією характерною особливістю державного регулювання, спрямованого на підвищення національного науково-технічного потенціалу, є підтримка найбільш значних, з американської точки зору, міжнародних угод. Прикладом яких, є угода про американсько-японське співробітництво в області науки і техніки (1988 р.). Воно передбачає розвиток кооперації в областях, які є пріоритетними для обох країн (виробництво нових матеріалів, напівпровідників, засобів автоматизації та інформації, створення спільних баз даних).

На основі угоди було створено економічний комітет для щорічного обміну думками і розробки напрямів вдосконалення двохстороннього співробітництва. В сучасних умовах американський уряд велику увагу приділяє розширенню міжнародного співробітництва через залучення нових країн.

В 2000 році підписано угоду між урядом США і Україною “Про співробітництво у сфері науки та технологій”. Метою угоди є зміцнення наукових і технічних можливостей країн, інтенсифікація і розширення стосунків між науково – технічною громадськістю обох країн, а також сприяння науково – технічному співробітництву в мирних цілях у галузях, що становлять взаємний інтерес і вигоду.

У США велика увага приділяється прогнозуванню, стандартизації, оптимізації управлінського рішення, державній експертизі інноваційних проектів, веденню державної статистики інновацій. Більше 30 років в країні діє національний стандарт з функціонально – вартісного аналізу, близько 10 – система стандартів з керування якістю продукції на основі міжнародних стандартів ISO серії 9000.

Японську модель інноваційного менеджменту називають корпоративно – колективістською. Вона базується на ряді принципів:


    1. наявності довгострокової програми науково – технічного розвитку країни;

    2. обмеженої роль Управління національної оборони і досліджень в військовій промисловості в загальному науково – дослідному потенціалі країни;

    3. акцентуванні на крупних корпораціях в реалізації науково –технічної політики;

    4. стимулюванні прикладних досліджень і розробок;

    5. заохоченні придбання ліцензій за кордоном.

Ключову роль у визначенні стратегії розвитку промисловості Японії, розробці промислових НДДКР і їхньому впровадженні відіграє Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості. Контроль за виконанням конкретних напрямків здійснює Управління з науки і техніки. До початку 80 – х років Японія помітно відставала від США і Західної Європи з науково – технічного потенціалу в області фундаментальних досліджень. Вичерпавши екстенсивні фактори розвитку, Японія перейшла до стимулювання росту наукоємних галузей. На цій основі держава та приватні компанії зосередили зусилля на розвитку власних досліджень замість переважного використання зарубіжних науково – технічних досліджень.

Особливістю інноваційної політики Японії є надання державної підтримки крупним корпораціям, які займаються науково – дослідними роботами визначеними для держави як пріоритетні. Держава часто надає свої наукові лабораторії та підключається до досліджень провідних вчених і спеціалістів, однак при цьому не забезпечує фінансової підтримки. Основні витрати, пов’язані із НДДКР колективно несуть корпорації – учасники.

Результати досліджень і розробок, ноу – хау повідомляються усім зацікавленим компаніям. Хоча держава не забезпечує фінансову підтримку, вона проводить протекціоністські заходи для захисту національних ринків і тим самим сприяє розвитку корпорацій з пріоритетних напрямків НТП. В Японії в активній частині населення високою є питома вага вчених і раціоналізаторів.

Пріоритетними галузями японської економіки є такі наукоємні галузі, як випуск промислових роботів, медичної електроніки, інформаційних систем, інтегральних систем нових металів і кераміки, оптичних волокон, біотехнологій. Провідні позиції в експорті Японія займає з мікроелектронних компонентів і електронної споживчої техніки.

Уся науково – технічна політика Японії слугує своєрідним ядром для економічної стратегії держави. Слід відмітити, що незважаючи на значні успіхи в розвитку наукоємних виробництв, спостерігається певна залежність від зарубіжних технологій, особливо від американських. В зв’язку із цим, велика увага приділяється перетворенню Японії із країни – імпортера ліцензій, імітатора і раціоналізатора в експортера на основі власних фундаментальних досліджень і генерування принципово нових власних ідей.

Інтеграційні процеси в Європі поширюються і на сферу НДДКР, а тому для характеристики інноваційного менеджменту в ЄС вживають позначення – інтеграційний. Західна Європа – є одним із головних центрів науки в світі. Відмінною рисою науково – технічного потенціалу ЄС є велика кількість військових і космічних досліджень порівняно з США.

Науково – технічний потенціал ЄС в значній мірі орієнтований на фундаментальні дослідження. Передові позиції країн ЄС належать будівництву АЕС, виробництву фармацевтичних препаратів, техніки зв’язку, ряду галузей транспортного машинобудування. Вузьким місцем для Європи є виробництво інтегральних схем і напівпровідників, виготовлення мікропроцесорів, біоматеріалів.

Нововведення в ЄС розглядаються як необхідний елемент підвищення конкурентноздатності європейських підприємств і відповідно як головна компонента промислової і інноваційної політики.

В 1999 році Єврокомісія подала проект “Тенденції інноваційної діяльності в Європі”, призначений для збору і аналізу інформації про інноваційну політику країн ЄС. Інноваційна діяльність ЄС характеризується такими тенденціями:


  • активність усіх членів Євросоюзу і інноваційній політиці. (діяльність в сфері інновацій стала новою політикою, що об’єднує такі традиційні галузі як економіка промисловість і науково – дослідна робота. Всі країни ЄС приділяють значну увагу створенню нових структур і інструментів для реалізації своєї інноваційної діяльності);

  • продовження реформування патентної системи;

  • складність адміністративного і державного регулювання підприємницької діяльності, що негативно впливає на поширення і впровадження нововведень;

  • заохочення інвестицій в нововведення;

  • підтримка досліджень, що закінчуються впровадженням нововведень.

  • покращення використання нових технологій підприємствами (вдосконалення процесів передачі технологій малим і середнім підприємствам);

  • створення “технологічних долин”. В ряді країн ЄС реформовано субсидіювання досліджень і розробок з метою укріплення співробітництва між дослідницькими центрами, університетами групами підприємств і приватними компаніями. (наприклад, у Бельгії уряд підтримує 11 центрів, що представляють собою взаємодіючі підприємства, які можуть співробітничати і з дослідницькими організаціями);

  • створення нових наукоємних компаній.

Актуальною для Єврокомісії є розробка нового механізму управління господарською діяльністю країн ЄС.

При цьому, новий механізм має базуватись на:



    1. підтримці досліджень, які б закінчувались впровадженням нововведень;

    2. покращенні використання технологій підприємствами (вдосконалення процесів передачі технологій);

    3. створення технологічних долин;

    4. створення нових наукових компаній.

В цілому для країн ЄС характерним є:

    1. єдність політики в області нововведень. Проблема полягає лише в загальному координуванні результатів науково – технічних програм на регіональному і національному рівнях;

    2. стабільність середовища, яке сприяє поширенню нововведень;

    3. підтримка створення і розвитку наукоємних підприємств;

    4. покращення взаємодії між окремими учасниками впровадження нововведень;

    5. відкрите бізнес середовище для зацікавлених груп і представників наукових організацій, підприємств, урядів і широкої спільноти.

Основними завданнями, що стоять перед Єврокомісією на найближчу перспективу є: продовження і розширення діяльності, що сприяє підтримці консультаційних і інтелектуальних послуг в сфері інноваційної діяльності і посилення міжнаціональної кооперації в області інновацій шляхом обміну і здійснення окремих інноваційних проектів. В 2000 році на засіданні Ради Європи було прийнято документ “Послання Єврокомісії Раді Європи і Європарламенту”, що спрямоване на становлення загальних напрямів поширення нововведень в рамках ЄС.

Таким чином, сучасний стан і майбутній інноваційний розвиток країн членів ЄС характеризується як кооперативно – інтеграційний, який сприяє міжнаціональному технологічному паритету і поширенню інформації про нововведення.

В останні десятиліття динамічного зростання набули нові індустріальні країни: Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Мексика та ін.

Одним з головних факторів позитивної динаміки економічного розвитку цих країн став бурхливий розвиток науки і наукоємних галузей. Науково - технічний потенціал цих країн є високим лише за окремими напрямками, за якими вони займають лідируючі позиції у світі (електротехніка, автомобілебудування). Однак, характерним для цих країн є імітування зарубіжних інновацій та їх раціоналізація. Саме тому в світовій практиці інноваційний менеджмент нових індустріальних країн отримав назву імітаційно – трудозатратний.

На сучасному етапі характерною рисою науково-технічної політики цих країн стає значна концентрація державних зусиль щодо сприяння і розвитку бази наукових і інженерно-конструкторських розробок. Уже в вісімдесяті роки в цих країнах створюються потужні науково-виробничі парки, науково-дослідницькі інститути і венчурні фірми. В їх створенні приймали участь крупні компанії провідних галузей, які отримували фінансування і податкові пільги. В науково-виробничих парках здійснюють експериментально дрібносерійне виробництво, провідну розробку нових технологічних виробів і матеріалів. У випадку позитивних результатів організовується масовий випуск нової продукції.

Фактично, інноваційна політика цих країн характеризується високим ступенем впровадження і комерціалізації інновацій. Як один з елементів діяльності використовують планування, в тому числі і довгострокові державні плани і програми. Пріоритет у впровадженні інновацій надається власним НДДКР, а відповідно в цих країнах існує механізм сприяння генеруванню власних нових ідей і власних розробок. Національно-інноваційні компанії на світовому ринку зарекомендували себе як експортно-орієнтовані, що стало можливим завдяки великому інноваційному потенціалу розробок даної країни, виробництву технічно-складних товарів та сприятливого інвестиційного клімату.

В країнах із перехідною економікою відбувається адаптація інноваційної системи до нових умов господарювання, а тому інноваційний менеджмент в цих країнах носить назву трансформаційного. Трансформація інноваційної діяльності підприємницького сектора полягає, перед усім, в переході від моделі “технологічного поштовху” до моделі виявлення попиту на нову продукцію (“підтягування попитом”). Новий інноваційний бізнес орієнтується на перевірені світовою практикою методи використання наукового знання в економічний діяльності. Важливими цілями для підприємств стають: розширення асортименту і покращення якості продукції, збереження ринків збуту, забезпечення відповідності сучасним стандартам якості; для держави розбудова відповідної інфраструктури інноваційної діяльності, забезпечення адекватною нормативно – правою базою, організація державного фінансування науки і т.п.

Полюсами галузевого інноваційного розвитку колишнього СРСР були військово – промисловий та паливно – енергетичний комплекси. В першому була зосереджена більша частина наукоємних підприємств, які сьогодні знаходяться в глибокій кризі. В другому, який не відноситься до наукоємної сфери, але є пріоритетним сектором економіки, інноваційна модель формується практично заново. Це відбувається в основному за рахунок приватних компаній, які гостро відчувають потребу в підвищенні технічного рівня виробництва.

Більш складним є пристосування накопиченого науково – технічного і виробничого потенціалу оборонних галузей до принципово нових потреб відкритої економіки. Автаркія науково – технічного розвитку СРСР була виключенням для загальносвітових тенденцій, а тому західні країни виявляють підвищений інтерес до науково – технічних заділів, які фактично не мають аналогів в світі.

Саме тому, державна політика в області розвитку нових галузей в країнах із перехідною економікою має бути адаптована до сучасних світових інвестиційних процесів і тенденцій, міжнародних прав і норм, для того щоб країна не стала технологічно ізольованою. Одночасно повинні передбачатися і заходи з ослаблення негативних наслідків глобалізації світової економіки і ринків технологій.



Основна література: [10, 17, 22, 23, 25]

Додаткова література: [2, 3, 8, 10, 14, 23, 26, 29, 34, 36]

Тема 10. Інноваційний менеджмент в Україні
В Україні склалася ситуація, коли розвиток інноваційної діяльності в значній мірі стримується економічною кризою, труднощами адаптації до нових умов науково-технічної інфраструктури, побудованої відповідно до соціалістичної системи господарювання; недосконалістю форм і методів державного впливу, які б стимулювали інноваційну активність товаровиробників.

Не зважаючи на це, Україна має високий потенціал інноваційного розвитку, і важливим завданням держави є втілення цього потенціалу на благо суспільства в цілому. Фактично метою сприяння інновацій з боку держави є досягнення стандартів життя існуючих в розвинених країнах.

На сучасному етапі, Україна, усвідомивши значимість інноваційної діяльності для її економічного прогресу та дослідивши світові тенденції в цьому напрямку, робить спроби адаптування своєї законодавчої та практичної роботи до вимог сьогодення.

Механізм організації та фінансування інноваційної діяльності в Україні на сучасному етапі показано на рис. 15.



Рис.15. Організація і фінансування інноваційної діяльності в Україні

З метою розробки і забезпечення державної політики у сфері інноваційного розвитку економіки, стимулювання інноваційної діяльності підприємств різних форм власності Кабінетом Міністрів України у 1992 році був створений Державний інноваційний фонд України (Держіннофонд). Збір до Державного інноваційного фонду становив один відсоток від обсягу валових надходжень підприємств всіх форм власності та розподілявся на централізований та галузевий інноваційні фонди. Держіннофонд приймав до розгляду проекти інноваційність яких підтверджувалась у висновках державної науково-технічної експертизи, яка перевіряла наявність у заявників на об’єкти промислової власності, запланованих до використання в процесі реалізації цих проектів. Проекти фінансувались на конкурсній основі за наявності висновків державної науково-технічної експертизи щодо доцільності фінансування. У 2000 році на базі ліквідованого Держіннофонду була створена Українська державна інноваційна компанія. Водночас скасували збір до Державного інноваційного фонду, що призвело до суттєвого зменшення джерел державної підтримки інноваційної діяльності в країні.

В 1996 році була затверджена Концепція державної промислової політики Україні основною ідеєю якої є реформування економіки країни на основі розвитку високотехнологічних і конкурентоспроможних виробництв.

У липні 1999 року Верховною Радою України прийнята Концепція науково-технічного інноваційного розвитку України, метою якої є технічне переоснащення виробництва, збільшення експорту за рахунок наукоємних галузей, відродження творчої діяльності винахідників та ін.

Важливою подією в Україні стало прийняття закону України “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків ”Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка”, ”Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона”, “Інститут монокристалів” від 16.07.99. Закон передбачає митні і податкові пільги для технологічних парків при реалізації інвестиційних та інноваційних проектів у пріоритетних напрямках науково-технічної діяльності.

Важливою ланкою в нормуванні і регулюванні інноваційної діяльності має стати Закон України “Про інноваційну діяльність”, прийнятий 5 липня 2001 року Верховною Радою України в цілому, але повернутий Президентом України на доопрацювання. Існує текст проекту закону, викладений в редакції Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України з урахуванням пропозицій президента України від 7 серпня 2001 року, що повинен бути розглянутий і прийнятий ВРУ і затверджений Президентом України. Законопроект визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

У1991-1999 роках відбулося формування основи нормативно-правової бази у сферах – науки та науково-технічної діяльності, охорони промислової власності, інноваційної діяльності. Особливої динаміки набуло реформування державної системи охорони інтелектуальної власності у 2000-2001 роках у зв’язку з створенням Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України на базі ліквідованого Держпатенту.

11.07.2001 було прийнято Закон України “Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки”. Цей Закон визначає правові, фінансові та організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки України. Пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки формуються на 5 років на підставі прогнозу розвитку науки і техніки і є складовою прогнозу економічного і соціального розвитку України на середньостроковий період. Реалізація пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки здійснюються через систему державних наукових та науково-технічних програм та державні замовлення.

Пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки України на період до 2006 року визнано наступні: технологія повинна мати жорстко протекціоністський характер, пов’язаний з обмеженнями на інвестиції низько технологічного капіталу та експорт результатів інтелектуальної праці. Окремою сферою протекціонізму слід вважати еміграцію науково-технічного персоналу, яка здійснюється без компенсації державних коштів, витрачених на підготовку наукових кадрів, та стимулювання імміграції висококваліфікованих фахівців.

Що стосується реалізації концепції інноваційного менеджменту в Україні, то її можна визначити на основі пріоритетів інноваційного розвитку, визначених Посланням Президента України до Верховної Ради України 2000-2001 років у трьох стратегічних напрямках: формування ефективної системи державного регулювання інноваційної діяльності з врахуванням зарубіжного досвіду; вдосконалення методичної бази оцінки ефективності інноваційної діяльності; створення максимально можливих пільгових умов для реалізації і розвитку науково-технологічного потенціалу.

Конкретними завданнями першого напрямку повинно стати приєднання до міжнародної системи регулювання інноваційної діяльності і захисту промислової власності з ліквідацією будь-яких фактів порушення прав іноземних власників результатів інтелектуальної праці в Україні. З іншого боку, необхідний активний захист інтересів українських власників авторських прав ліцензій за кордоном, особливо у межах Євразійської патентної системи.

Науково-дослідні організації та виробничі підприємства Міністерства промислової політики України зберігають достатній науково-технічний потенціал, який дозволяє виконувати наукомісткі розробки і випускати продукцію на експорт, плодотворно працювати над розширенням географії використання розробок.

Останнім часом дуже важко отримати іноземні гранти для фінансування проектів в науково-інвестиційній сфері, в основному вони видаються за “індивідуального схемою”, тобто їх можуть отримати окремі талановиті науковці, які під час замовлення інвесторів виконують певні роботи. Досвід останніх років засвідчив низький рівень контрольованості фінансових потоків та диспропорцію в їхній структурі. Іноземні інвестиції, залучені в Україну, не здійснили очікуваного позитивного впливу на економіку. За оцінкою глобального ризику, який включає у себе політичні, макроекономічні, зовнішні та комерційні ризики, спеціалісти оцінюють інвестиційне середовище в Україні як найбільш ризиковане, а Словенію, Чехію, Польщу й Угорщину відносять до країн з низьким інвестиційним ризиком Значна кількість перспективних та інноваційно-динамічних українських підприємств перебуває на початкових стадіях формування бізнесу. Отже, вони автоматично потрапляють до зони інтересів ризикового капіталу, носіями якого виступають прямі фінансові інвестори.

Суттєвою перешкодою на шляху впровадження нових технологій, випуску наукоємної продукції в Україні є невирішеність досі багатьох питань охорони винаходів та інших об'єктів промислової власності.

Якщо до 1993 р. патентною інформацією з 63 країн світу володіли патентний фонд Державної науково-технічної бібліотеки і 17 територіальних центрів науково-технічної інформації, то тепер у регіонах України не можна знайти такі видання, як "Изобретения стран мира", що випускаються в Росії, патентну інформацію з інших країн.

Для того, щоб одержати патент із проведенням експертизи по суті, необхідно чекати 4-5 років, що практично унеможливлює укладання ліцензійних договорів. Це призводить до того, що наукові установи змушені патентувати розробки в Росії, де одержати патент можна за 1-1,5 року, а потім вже на підставі російського патенту одержувати український патент.

Функції міжнародного обміну патентною документацією з зарубіжними патентними відомствами відповідно до його Статуту покладені на Укрпатент, а в складі Укрпатенту — на відділення патентно-інформаційного забезпечення.

У теперішній час проблемою вважається також недостатній досвід наукових організацій в укладанні ліцензійних та інших договорів, в оцінці інтелектуальної власності. Спостерігається нав'язування іноземними контрагентами несправедливих умов договорів, наприклад, вимог про передачу прав не тільки на інтелектуальну власність, що створюється підчас реалізації контракту, але й на попередні розробки організації. Або вимоги в однобічному порядку безкоштовно передавати покупцю удосконалення предмета ліцензії.

З такими проблемами раніше зустрілися країни, що розвиваються. Це викликало необхідність розробки в рамках ООН проекту Міжнародного кодексу поведінки у галузі передачі технологій, а також введення до законодавства багатьох країн (Республіка Корея, Індія, Бразилія, Франція, Польща, Греція та ін.) спеціальних норм, що перешкоджають укладанню несправедливих умов договорів.

Значною проблемою є одержання кон'юнктурних даних про іноземні ринки, без чого неможливий експорт продукції за кордон.

За кордоном, зокрема у Японії, Республіці Корея, інших країнах забезпечення національних підприємств кон'юнктурною інформацією є одним з національних пріоритетів. Подібна програма повинна бути розроблена і реалізована в Україні.

В Україні напрацьовані до 1990 року економічний, технологічний та інтелектуальний потенціали не були задіяні повною мірою в трансформаційних процесах і не забезпечили швидкого, безкризового входження України до числа економічно розвинутих країн світу. Однак, підвищення ступеня відкритості, розширення міжнародного співробітництва в сфері НДДКР – одні з небагатьох позитивних ознак її реформування. В сучасних умовах жодна країна світу не освоює весь спектр досліджень і розробок за усіма можливими напрямками. Крупні корпорації використовують не тільки власні дослідницькі підрозділи, але і інтелектуальний потенціал інших компаній чи університетів, дрібного бізнесу в національних рамках і поза ними. Автаркія науково-технічного розвитку колишнього СРСР була в цьому контексті винятком із загальносвітових тенденцій, і саме вона стала однією з причин підвищеного інтересу Заходу до створених в Україні, Росії та інших пострадянських державах науково-технічних заділів, які в багатьох випадках виявилися унікальними і немаючими аналогів.

Українські виробники наукоємної продукції активніше охоплюють зовнішні ринки через вузькість вітчизняного попиту, розраховуючи на реалізацію переваг, обумовлених заниженою порівняно з світовою, вартістю праці, особливо інтелектуальної. Такі очікування не завжди справджуються, високотехнологічна продукція цивільного призначення не стала помітною позицією українського експорту, але підприємства набули на зовнішніх ринках великих досвід, порівняний з особливостями продажу цих виробів.

Задіяння основних факторів виробництва, а також геополітичних факторів-центральне місцеположення в Європі, майже 50 млн. чол.. населення з високою часткою кваліфікованих трудових ресурсів, розгалужена інфраструктура принесли все-таки певні здобутки в співробітництві України з міжнародними організаціями, іноземними державами і діловими колами світу.

Аналіз роботи провідних інститутів Академії наук за останні три роки у цьому напрямі показав, що більше половини (53,3%) складають договори з фірмами країн далекого зарубіжжя. Найбільше контрактів припадає на США, Японію, Німеччину, Ізраїль, Китай, Білорусь. З підприємствами СНД було укладено 20,1% усіх договорів, з підприємствами України — 26,6%. Усього в 1999 р. установами НАН України передано замовникам більше 2100 розробок.

Частка виключно ліцензійних угод у чистому вигляді на використання винаходів, ноу-хау, комп'ютерних програм і т. ін. складає 5,2% від всіх укладених договорів.

Найбільш розповсюдженою формою передачі наукових результатів є договори на постачання наукоємної продукції, що складають більше 50% від усіх договорів, укладених установами НАН України.

Так, наприклад. Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона за допомогою 50 контрактів з фірмами Норвегії, Німеччини, Китаю, Польщі та інших країн здійснював постачання устаткування і технологій для виробництва зварювальних порошків, устаткування з використанням технологій різання вибухом.

Договори про виробничу і наукову кооперацію складають майже 8% від усіх договорів і угод, що укладаються.

Щорічно установи Академії наук виконують спільні наукові проекти з партнерами країн Європи, США, Азії та 50 - з науковими установами країн СНД.

Прикладом співробітництва може служити і спільна робота Інституту надтвердих матеріалів НАН України й відомої фірми "Де-Бірс" щодо визначення властивостей і переробки алмазних порошків.

Важливим питанням є формування академічної інфраструктури передачі технологій - створення спеціалізованих зовнішньоторговельних фірм, правових і патентних консультаційних центрів.

В Академії накопичено досвід роботи таких зовнішньоторговельних фірм, як "Інтерм", а також "Інпат" Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона та інших.

Завданням фірми "Інтерм" є проведення маркетингу, організація презентацій розробок Інституту на міжнародних виставках, патентно-ліцензійний супровід розробок його наукових відділів, питання укладання нових контрактів тощо.

У 2002 р. було підписано 34 зовнішньоторговельних контрактів з експорту науково-технічної продукції; із фірмами США - зварювання високонікелевих сплавів, Англії — виготовлення зварювальних матеріалів для зварювання під водою та ін.

При Президії НАН України створений Центр інтелектуальної власності і передачі технологій, що надає консультації, юридичні і патентні послуги при розробці ліцензійних та інших договорів, а також з метою урегулювання взаємовідносин між співавторами розробок, винахідниками і науковими організаціями. Надаються консультації з оцінки вартості інтелектуальної власності, її бухгалтерського і податкового обліку.

Практика роботи центру показала: багато контрактів, що пропонуються нашим інститутам закордонними фірмами, не передбачають необхідного захисту прав як наукових установ, так і авторів нововведень, не завжди пророблена податкова ефективність укладання угоди. При створенні на основі інтелектуальної власності венчурних підприємств не у всіх випадках правильно здійснюється облік нематеріальних активів.

Ефективною формою комерціалізації технологій є створення спільних підприємств. Сьогодні їх в Академії наук 30.

Особлива увага в багатьох країнах приділяється розвитку так званих "критичних технологій", які мають пріоритет з погляду забезпечення національної безпеки й економічного відродження. Ці технології дозволяють вирішувати такі першочергові для держави проблеми, як обороноздатність, економічна конкурентоспроможність, енергетична незалежність і т.п.

Академія наук України постійно проводить організаційну роботу з реалізації найбільш значущих великомасштабних критичних технологій, які у стислий термін можуть бути впроваджені вітчизняними підприємствами, дозволять зменшити залежність від іноземного устаткування, науково-технічних розробок. Серед них можна назвати нові лазерні технології, технології інтенсифікації видобутку вугілля, нафти, газу, артезіанських і геотермальних вод; регенерації свердловин, виробництво нових матеріалів та інші. Фінансування низки розробок здійснюється в рамках державних програм, програм співробітництва між Академією і міністерствами ,та відомствами.

Значна робота Уряду України щодо налагодження партнерських відносин на міжнародному рівні створює їй позитивний імідж для розширення міжнародних економічних зв’язків.

Так, 26 червня 1997 року за ініціативою Уряду України десять держав СНД підписали Угоду про міждержавний обмін науково-технічною інформацією. Для узгодженості інформаційної політики у рамках Угоди було створено Міждержавну координаційну раду з науково-технічної інформації. Серед її функцій – визначення пріоритетних напрямків діяльності з міждержавного обміну науково-технічною інформацією, підготовка та затвердження відповідних програм і проектів, визначення шляхів розвитку спільно використовуваних інформаційних ресурсів, розробка правових та економічних механізмів доступу до інформаційних ресурсів країн-учасниць Угоди, а також науково-технічних документів для забезпечення сумісності інформаційних систем при міжнародному обміні науково-технічною інформацією.

Національним центром, який забезпечує співробітництво України в міждержавному обміні інформацією є Український інститут науково-технічної і економічної інформації (УкрІНТЕІ). Протягом 2002 р передбачається створення в Україні веб-сайт інформаційних продуктів і послуг країн СНД - для забезпечення міждержавного обміну ресурсами науково-технічної інформації.

5 червня 2000 року в Києві було підписано Угоду між Урядом України та Урядом США про співробітництво в сфері науки та технологій. Метою даної Угоди є встановлення динамічного та ефективного міжнародного співробітництва між цілою низкою різноманітних наукових організацій та окремих науковців в обох країнах; обмін інформацією, досвідом і методикою; проведення спільних семінарів і зустрічей; здійснення спільних досліджень, що становлять взаємний інтерес і вигоду.

Сучасний стан справ в Україні потребує залучення іноземних інвестицій для розвитку її науково-технічного потенціалу. Цьому сприяє укладання Міждержавних угод про фінансове співробітництво, яке дає можливість українським підприємствам отримувати необхідні кошти для здійснення НДДКР і реалізації інноваційних проектів. Іноземні інвестори вкладають кошти в основному в чорну металургію, харчову і легку промисловість. Основними формами іноземних інвестицій є гранти, пайові внески іноземних інвесторів, участь у міжнародних інвестиційних програмах з пріоритетних напрямів розвитку, кошти іноземних наукових фондів, інвестиції міжнародних банків та інших кредитних установ.

В Україні діє ряд представництв міжнародних фондів, які сприяють науковій, інноваційній діяльності і розвиткові підприємництва. Серед них – Міжнародний науковий фонд Сороса, Британський фонд ноу-хау, Женевський міжнародний фонд підтримки підприємства, ряд американських наукових фондів. Вони надають можливість отримати фінансування під наукові і інноваційні проекти на конкурсній основі на підставі багато етапної процедури експертизи. Найбільш вагому кредитну підтримку надають Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Світовий банк, уряди Німеччини та США.

За рахунок коштів міжнародних фінансових організацій продовжується формування інфраструктури підтримки малого підприємництва. Мережа бізнес-центрів створена за підтримки Агентства США з Міжнародного розвитку, фондів Відродження, ноу-хау, Євразія, програм TACIS та трансформ. Розпочато реалізацію 25-річного програми розвитку бізнес-інкубаторів в Україні, яка фіксується Урядом США через агентство США з Міжнародного розвитку USAID. Однією з складових цієї програми є кредитна підтримка малого бізнесу шляхом надання на конкурсній основі кредитів та кредитних гарантій (до 60 тис. дол.. США) під проекти з високим технічним та комерційними потенціалами, а також мікро кредитів (до 5 тис. дол. США) для малих підприємств, що виявляють здатність до розвитку.

Міжнародні програми щодо підтримки українських малих і середніх підприємств реалізуються, головним чином, шляхом кредитної, організаційної, інформаційної, консультативної та навчальної підтримки. У цілому протягом останніх років в сфері сприяння розвиткові малого підприємництва в Україні діяли понад 70 міжнародних програм і проектів.

На жаль, в практиці міжнародного співробітництва України з зарубіжними інвесторами існують випадки невдалої взаємодії, яка завдає шкоди українській економіці: робота з так званими “псевдо інвесторами” (“ДЕУ”, “Манулан”).

В 2001 році в Афінах (Греція) відбулося 1-ше засідання Спільного україно-грецького комітету з науково-технічного співробітництва, в ході якого підписано Робочу програму з науково-технічного співробітництва між Україною та Росією та Грецією на 2001-2003 роки. Програма включає 18 спільних науково-дослідних проектів за такими напрямками: біологія, навколишнє середовище і здоров’я, промислові технології, інформаційні технології.

Фінансування проектів здійснюється українськими і грецькими сторонами на паритетній основі.

В контексті інтеграції України до Європейського Союзу досягнуто ряд домовленостей про розширення зв’язків між державними установами, науковими та науково-дослідними організаціями, великими та малими компаніями в рамках європейських наукових програм – V та VI Рамкової програми ЄС, EUREKA, COST, CERN, IHTAC, ТАЦІС, ІНКО-КОПЕРНІКУС.

Проведення партнерських днів програми EUREKA в Україні, спрямовано на налагодження міжнародних зв’язків науковців та спеціалістів за окремими технологічними напрямами, де їм надаються широкі можливості для спілкування, встановлення безпосередніх ділових контактів із зацікавленими представниками фірм різних країн, пошуку партнерів, визначення проектних ідей, маркетингових досліджень.

Основна ідея програми EUREKA – науково-технічна та фінансова кооперація на міжнародному рівні для об'єднання зусиль, ресурсів у виконанні спільних проектів. Можливості EUREKA дозволяють використовувати її для налагодження системи державного сприяння процесу залучення українських науково-технічних кадрів до співпраці на рівні загальноєвропейської взаємодії, практичному використанню інноваційного досвіду.

Основні напрямки співробітництва в програмі EUREKA – інформаційні технології (INF), зв’язок (СОМ), енергетика (ENE), медицина і біотехнології (ВІО), транспорт (TRA), роботизація промисловості (ROB), нові матеріали (МАТ), охорона довкілля (LAS) – практично співпадають з основними науково-технічними напрямами, прийнятними для нашої країни.

Україна приєдналась до програми EUREKA як асоційований член, тобто без права голосу, в 1993 році (крім України, асоційованими країнами залишаються Албанія та Болгарія). Згідно з дорученням Кабінету Міністрів України було створено Національний інформаційний пункт (NIP EUREKA офісу) при Інституті радіовимірювальної апаратури (ВАТ “ІРВА”, який підтримує діяльність NIP і на сьогодні ).

Подальший розвиток програми в Україні можливий за такими напрямками:



  1. вступ України до повноправного членства в програму EUREKA;

  2. підняття ролі програми EUREKA в науково-дослідних розробках українських підприємств та організацій;

  3. збільшення кількості виконуваних українських проектів у рамках програми.

Вступ до повного членства підтвердить бажання співпраці України з іншими європейськими країнами в напрямку приєднання до ЄС. Крім того, вступ до повноправного членства дає можливість поширювати здатність України у формуванні нових EUREKA-проектів та впливати на питання стосовно загальної політики програми EUREKA (сюди входять питання виконання проектів, форми проектів, вирішення питань політичного значення в рамках програми та надання українським проектам статусу європейського).

Варто відзначити і програму спільних дій між Україною і Францією “Дніпро” в галузі науково-технічного і інноваційного співробітництва. З українського боку її здійснює Міністерство освіти і науки України, з французького – організація ECIDE, уповноважена Міністерством закордонних справ Франції. Програма сприяє встановленню та розвитку якісного науково-технічного співробітництва з науковими та виробничими організаціями та розширенню ринку збуту обох країн.

20 вересня 2001 року з метою забезпечення реалізації стратегічного напряму зовнішньо економічної політики щодо інтеграції України у світову економіку, комплексного реформування зовнішньоторговельного режиму та послідовного забезпечення подальшої гармонізації законодавства України з нормами і принципами Світової організації торгівлі (СОТ), Верховна Рада України прийняла три важливі закони у сфері інтелектуальної власності – Закон “Про приєднання України до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, підписаної в Римі 26 жовтня 1961 року”, Закон “Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання “фонограми” та авторське право. В Указі Президента України “Про додаткові заходи щодо прискорення вступу України до Світової організації торгівлі” ці закони названо серед першочергових.

За виконання адміністративних функцій Римської конференції відповідають Всесвітня організація інтелектуальної власності, Міжнародна організація праці і ЮНЕСКО. Ці організації утворюють Секретаріат Міжнародного комітету, який складається з представників двадцяти договірних держав.

Приєднання України до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення передбачено Угодою про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом та Україною.

Основні положення, що регламентують процедуру міжнародного обміну, визначені у "Конвенції про обмін офіційними виданнями та урядовими документами між державами", прийнятій 3 грудня 1958 р. 10-ю сесією Генеральної конференції ООН з питань освіти, науки і культури. У зазначеній конвенції говориться, що "розвиток міжнародного обміну виданнями необхідний для вільного поширення ідей і знань серед народів усього світу".

Міжнародний обмін патентною документацією є частиною комплексу робіт з міжнародного співробітництва у сфері правової охорони об'єктів промислової власності і здійснюється на основі укладених міжнародних, міждержавних і міжвідомчих договорів.

Мета міжнародного обміну очевидна - це можливість безвалютного комплектування зарубіжною патентною документацією патентних фондів, призначених для проведення експертизи заявок на об'єкти промислової власності та задоволення патентно-інформаційних потреб фізичних і юридичних осіб України.



Основна література: [1, 2, 3, 4, 5, 6, 10, 17, 23]

Додаткова література: [4, 6, 8, 9, 10, 11, 14, 15, 29, 30, 31, 35, 37]

Тема 11. Світовий ринок технологій структура, особливості, сучасні тенденції

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка