Методичні вказівки до вивчення курсу для студентів спеціальності 030403 "Міжнародні економічні відносини"



Сторінка3/9
Дата конвертації31.12.2016
Розмір2.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Рис.4. Методи розробки стратегій інноваційної діяльності


Напрямки вибору інноваційної стратегії з врахуванням технологічних ринкових позицій, що включають в себе контрольовану частку ринку і динаміку його розвитку, доступ до джерел фінансування і сировини, позиції лідера чи наслідувача в конкурентній боротьбі і т.п., можна представити в вигляді двомірної матриці.


Рис 5. Матриця вибору інноваційної стратегії

Спрощена модель вибору розроблена Бостонською консультативною групою і призначена для вибору інноваційної стратегії тільки в залежності від частки ринку і темпів розвитку галузі.

В відповідності з цією моделлю фірми, що завоювали значні частки ринку в галузях, що швидко розвиваються – “зірки” – повинні визначати стратегію розвитку. Фірми, що мають високий розвиток в стабільних галузях – “дійні корови” – повинні вибирати стратегію обмеженого розвитку. Так як їх головна ціль – утримувати позиції і отримувати прибутки.



Рис. 6. Спрощена модель вибору інноваційної стратегії

Фірми, що мають малу частку ринку в галузях, що повільно розвиваються, - “собаки” – повинні вибирати стратегію відсікання зайвого. Для фірм, які слабко закріпилися в галузях швидкого розвитку, необхідний додатковий аналіз, оскільки вибір напрямків для визначений.

Основна література: [1, 4, 5, 7, 10, 11, 18, 19, 23]

Додаткова література: [3 ,5 ,12, 16, 19, 23]

Тема 5. Характеристика механізму міжнародного інноваційного підприємництва
Інноваційний механізм – це організаційно – економічна форма пошуку та здійснення як інноваційних рішень, так і самої інноваційної діяльності, а також інструмент стимулювання і регулювання інноваційних процесів. Механізм міжнародного інноваційного підприємництва покликаний орієнтувати діяльність його суб’єктів на цілеспрямований пошук і реалізацію можливостей інноваційного розвитку, що забезпечував би їх тривалу присутність і розвиток на міжнародному ринку інновацій в відповідності з вибраною стратегією. Система інноваційних механізмів включає п’ять груп: механізм організації, механізм розробки і впровадження, механізм фінансування і стимулювання, механізм технологічного трансферту і механізм інтелектуальної власності. Дані механізми в міжнародному інноваційному підприємництві спрацьовують, коли виникає необхідність здійснення розробки і впровадження інновацій чи забезпечення ефективного протікання інноваційних процесів.

Інноваційні механізми мають чотирьохрівневу вертикаль здійснення: мікро -, мезо-, макро- та мегарівень. Усі рівневі механізми реалізовуються в визначеній послідовності і є залежними і взаємоузгодженими.

На макрорівні вирішуються такі завдання як: формування державної інноваційної стратегії, створення сприятливого інноваційного клімату, реалізація державних інноваційних програм, вихід на міжнародний ринок інновацій та відстоювання інтересів вітчизняних інноваторів. На мезорівні вирішуються аналогічні завдання, однак, вони знаходять безпосередню прив’язку до визначених регіонів та галузей. Ефективна реалізація державних і регіональних стратегій реалізується на мікрорівні, який безпосередньо перетворює інноваційні пріоритети в підприємницьку ініціативу.

На міжнародному рівні вирішуються завдання активізації міжнародного інноваційного підприємництва через розширення коопераційних зв’язків та співробітництва, а також через створення сприятливих умов міжнародної комерційної діяльності.



Механізм організації орієнтується на формування нових чи реорганізацію діючих інноваційних структур. Таке формування реалізовується у формах:

  • створення (формування нових підприємств, структурних одиниць для здійснення інноваційної діяльності);

  • поглинання (захоплення крупною компанією дрібних інноваційних фірм, що входять в зону їх інтересів);

  • ринкової інноваційної інтеграції (укладання договорів про співробітництво між крупними компаніями і дрібними інноваційними фірмами);

  • виділення (створення самостійних інноваційних компаній, які раніше були складовими інших організаційних структур).

Механізм розробки і впровадження включає процеси пошуку інноваційних рішень, їх розробки і впровадження.

Механізми фінансування і стимулювання визначають способи формування фінансових ресурсів і підвищення мотивації суб’єктів підприємництва до впровадження інновацій.

Механізм технологічного трансферту забезпечує передачу технологій в інші придатні для цього сфери чи зацікавлені держави.

Важливим елементом комплексного інноваційного механізму є механізм захисту інтелектуальної власності, який створює перешкоди отриманню конкурентами вигод від результатів інноваційної діяльності без здійснення відповідних витрат на розробку і реалізацію інновацій.

Структура методів макрорівня, що включає регулюючі механізми представлені на рис. 7.

Правові методи. Методи даної групи здійснюють регулюючий вплив через правове регламентування конкретних видів діяльності, систему державних стандартів і методів прямого адміністрування.

Методи соціального регулювання. Методи даної групи здійснюють вплив на розвиток ринку визначених видів товарів через суспільні рухи, різні неурядові організації. Цей вплив може бути як стимулюючим розвиток, так і протидіючим йому.

Методи політичного регулювання. На розвиток ринкових можливостей здійснюють вплив шляхом надання різного роду прав і свобод: правв зайняття підприємницькою діяльністю, права на власність, захист інтелектуальної власності та ін.

Серед розглянутих методів провідна роль належить економічним, вплив яких може бути як прямим, так опосередкованим.

Механізм управління інноваційною діяльністю передбачає виконання особливих розрахунків, пов’язаних із розробкою науково – технічних прогнозів та планів інноваційного розвитку.

Інноваційне прогнозування полягає у формуванні перспективних науково-технічних напрямків та визначенні існуючих проблем, можливих обмежень, витрат і результатів, що пов’язані із вирішенням цих проблем. Метою прогнозування є продукування судження про шляхи інтенсифікації суспільного виробництва на основі нововведень, про ефективність альтернативних сценаріїв інноваційного розвитку.

Рис. 7. Методи управління інноваційним розвитком

Таким чином, науково – технічний прогноз представляє собою комплексну ймовірну оцінку змісту, напрямків і об’ємів майбутнього розвитку науки і техніки в тій чи інші функціональній області.

Прогнозування як процес, включає три стадії: ретроспекцію, діагностику і проспекцію (прогноз).

На стадії ретроспекції передбачається здійснення ретроспективного аналізу показників інноваційної діяльності, уточнення завдань прогнозування, визначення переліку прогнозованих параметрів і характеристик, визначення джерел інформації. На стадії діагностики уточнюється поточний стан об’єкту прогнозування, його прогностична модель, а також методичний інструментарій.

Стадія проспекції передбачає підхід до процесу одержання прогнозних результатів і їх верифікації. На цій стадії розробляється як пошуковий так і нормативний прогноз, тобто, з одного боку, виходять з існуючого стану, а, з іншого, покладаються на можливі, бажані параметри майбутнього розвитку процесів, що прогнозуються.

Проходження кожної стадії дозволяє виявити існуючі та перспективні проблеми, ідентифікація яких, сприятиме досягненню перспективних цілей промислового розвитку регіону.

Інноваційне прогнозування дозволяє скорочувати варіанти проробок при формуванні конкретних інноваційних планів, підвищує глибину і якість обґрунтування плану, формує кінцеві цілі, визначає умови виконання плану, моделює можливі шляхи розвитку об’єкта, необхідні для їх здійснення заходи і очікувані результати.

Прогноз, фактично, уточнює і обґрунтовує планові рішення.

В світовій практиці залежно від рівня розробки і широти тематичних рамок виділяють прогнози:



  • науково – технічного розвитку країни чи регіонів;

  • розвитку науково – технічного співробітництва між окремими країнами;

  • розвитку окремих напрямків науки і техніки;

  • галузеві;

  • розвитку окремих інноваційних фірм;

  • розвитку окремих видів техніки;

  • окремих параметрів і характеристик проектованої техніки.

Планування інновацій – це система розрахунків, спрямована на вибір і обґрунтування цілей розвитку суб’єкта інноваційної діяльності і на підготовку рішень необхідних для їх безумовного досягнення.

Метод планування в інтегрованій системі менеджменту забезпечує виконання таких функцій:

1. Цільової орієнтації всіх учасників (передбачає необхідність орієнтації приватних цілей окремих учасників і виконавців на досягнення генеральних цілей інноваційної програми).

2. Перспективної орієнтації і раннього розпізнавання проблем розвитку (передбачає постійну орієнтацію планів на майбутнє та використання обґрунтованих прогнозів розвитку ситуації).

3. Координації діяльності всіх учасників інновацій (означає попереднє узгодження дій при підготовці планів та погодження реакції на виникаючі перешкоди і проблеми при виконанні планів).

4. Підготовки управлінських рішень (передбачає проведення глибокого аналізу проблем, виконання прогнозів, дослідження усіх альтернатив і розробку економічного обґрунтування найбільш раціонального рішення.).

5. Створення об'єктивної бази для ефективного контролю (плани встановлюють бажаний чи необхідний стан системи на визначений період часу, а тому їх наявність дозволяє робити об'єктивну оцінку ситуації ї шляхом порівняння фактичних значень параметрів із запланованими).

6. Інформаційного забезпечення учасників інноваційного процесу. (обумовлюється тим, що плани містять важливу для кожного учасника інформацію про мету, прогнози, альтернативи, терміни, ресурсні й адміністративні умови проведення інновації).

7. Мотивації учасників. (передбачає створення діючих мотивів для продуктивної і скоординованої діяльності всіх учасників, оскільки успішне виконання планових завдань завжди є об'єктом особливого стимулювання).

Процес планування забезпечує:

• обґрунтований вибір основних напрямків інноваційної діяльності;

формування програм досліджень, розробок і виробництва інноваційної продукції;

• розподіл програм і окремих завдань за окремими відрізками часу і закріплення за виконавцями;

• встановлення календарних термінів проведення робіт із програм;

• розрахунок потреби в ресурсах і розподіл їх за виконавцями на основі бюджетних розрахунків.

Система планування має ряд принципів, що встановлюють загальні правила проектування й ефективного функціонування цієї підсистеми в інноваційному менеджменті:

• єдність науково-технічних, соціальних і економічних завдань розвитку;

• наукова обґрунтованість й оптимальність рішень;

• домінування стратегічних аспектів, комплексності, безперервності, гнучкості й бюджетної збалансованості.

Здійснення інноваційної діяльності організацій спрямоване на досягнення визначених економічних результатів і завдань розвитку. Планування інновацій повинно бути спрямоване на забезпечення єдності і гармонії в науково-технічному, виробничому, економічному і соціальному розвитку. Ця вимога знаходить вираження в складі цільових параметрів планування інноваційної діяльності організації, видах розроблювальних планів, у критеріях оцінки планових рішень.



Принцип наукової обґрунтованості планування. Дотримання цієї важливої вимоги забезпечується застосуванням сучасних інформаційних технологій, прогресивних процедур і методів здійснення інноваційних процесів; використанням методів оптимального планування експериментів, оптимізації планових рішень, побудови інтегрованих систем підготовки й обробки даних.

Принцип домінування стратегічних аспектів у плануванні випливає з довгострокового характеру результатів, тривалого циклу здійснення інновації і їхньої життєвої значимості для забезпечення конкурентоспроможності.

Комплексність планування інновацій означає системну ув’язку всіх розроблювальних в планів..

Принцип бюджетної збалансованості реалізується складанням у всіх сферах і на всіх рівнях матеріальних, трудових, фінансових, енергетичних та інших видів балансів.

Принцип гнучкості й еластичності планування інновацій означає вимогу динамічної реакції планів на відхилення в ході робіт чи зміни внутрішніх і зовнішніх факторів.

Принцип неперервності планування включає два аспекти: наступність і взаємозв'язок планів різної тривалості; вимога постійного здійснення планових розрахунків відповідно до умов, що змінюються, і виникнення відхилень.

Перераховані принципи складають методичну основу формування системи планування інновацій і знаходять вираження в складі, змісті, порядку і методах розробки планів.

Види планів розрізняються за цілями, предметом, рівнем, змістом і періодом планування. За цільовою орієнтацією розрізняють стратегічне, поточне й оперативне планування інновацій.

Стратегічне планування як елемент стратегічного управління полягає у визначенні місії організації на кожній стадії її життєвого циклу, формуванні системи цілей діяльності і стратегії поводження на ринках інновацій.

Поточне (середньострокове, річне) планування інновацій має своїм завданням пошук і узгодження найбільш ефективних шляхів і засобів реалізації прийнятої стратегії розвитку. Воно передбачає формування продуктово-тематичного портфеля організації, розробку внутріфірмових календарних планів, бюджетування, складання бізнес-планів за окремими програмами, виконання розрахунків потрібних ресурсів, засобів і джерел їхнього покриття й ін.

Оперативне планування виробництва здійснюється шляхом розробки оперативних календарних планів (ОКП) на основі затверджених поточних планів підприємства і спрямовані на управління виробництвом у реальному масштабі часу в межах місяця, тижня, зміни і навіть годин.

Стратегічне, поточне й оперативне планування знаходяться в діалектичній взаємодії і змістовно доповнюють один одного в єдиному процесі інноваційного менеджменту.

Центральним об’єктом механізмів управління інноваційним розвитком є інноваційний процес.

Інноваційний процес - це процес перетворення інтелектуальних об’єктів у інновацію, який можна представити як послідовний і взаємопов’язаний ланцюг подій вході яких інновація дозріває від ідеї до реальних продуктів та технологій і поширюється при практичному використанні.

В загальному вигляді інноваційний процес представляють як сукупність трьох компонент:



  • новацій (нових ідей, знань як результату закінчених наукових фундаментальних та прикладних досліджень, дослідно-конструкторських розробок, інших науково-технічних досягнень у вигляді наукового відкриття, винаходу, методик, теорії тощо;

  • нововведень (інновацій) як результату впровадження нового знання у вигляді нового продукту чи технології;

  • дифузії інновації (процес розповсюдження вже освоєної (реалізованої) інновації.

Форма та швидкість цього процесу визначається структурою та потужністю комунікаційних каналів, а також здатністю суб’єктів господарювання до швидкого реагування на нововведення.

Інноваційний процес не закінчується впровадженням у вигляді першої появи нового продукту на ринку чи доведення нової технології до проектної потужності, а продовжується і після цього, шляхом дифузії (розповсюдження) на нові галузі, що дає можливість відкривати нові споживчі властивості нововведення. Причому темпи, цілі та спрямованість цього процесу визначаються соціально-економічним середовищем його функціонування і розвитку.

Інноваційний процес охоплює цикл від появи певної науково-технічної ідеї до її реалізації та комерціалізації. Причому цей процес має найбільшу залежність від ринку, ніж усі інші елементи науково-технічного прогресу, оскільки усі нововведення максимально орієнтовані на конкретного споживача та його потреби. Тому інноваційний процес можна визначити як комплекс послідовних робіт, спрямованих від отримання певного теоретичного знання до впровадження його у виробництво та практичного використання споживачем товару, створеного на основі цього знання.

Частини, які формують інноваційний процес, як правило позначаються як фази (етапи) інноваційного процесу. Більшість вчених, при структуруванні інноваційного процесу притримуються наступної послідовності фаз:



  • виникнення ідеї (“дологічне” дослідження);

  • фундаментальні дослідження;

  • прикладні дослідження;

  • технічні розробки;

  • дослідне виробництво;

  • дослідно-конструкторські розробки;

  • масове виробництво;

  • споживання.

Процес утворення та освоєння нововведення починається з фундаментальних досліджень, мета яких - пізнання законів і закономірностей розвитку природи та суспільства, а також пошук можливості використання цих закономірностей для практичної діяльності людини. Причому головною відмінністю законів від закономірностей є те, що закони характеризують найбільш суттєві співвідношення між явищами у природі і суспільстві, а закономірності відображають лише стійкі причинно-наслідкові зв’язки між цими явищами.

Розрізняють теоретичні та пошукові фундаментальні дослідження.



Теоретичні дослідження передбачають отримання кінцевих результатів у вигляді нового відкриття, створення певної теорії чи обґрунтування якоїсь нової концепції.

Пошукові дослідження мають за мету на основі вже відомих теоретичних знань відкриття нових принципів утворення виробів, матеріалів і технологій, а також розкриття їх споживчих властивостей, не відомих раніше. Всі пошукові фундаментальні дослідження проводяться як в академічних закладах і вузах, так і в крупних науково – технічних організаціях персонал високої наукової кваліфікації.

Пріоритетне значення фундаментальної науки в розвитку інноваційних процесів визначається тим, що вона виступає в якості генератора ідей, відкриває нові галузі знань.

Наступний етап інноваційного процесу – прикладні науково – дослідні роботи. Їх виконання пов’язане з високою ймовірністю отримання негативних результатів. Існує великий ризик втрати коштів вкладених в проведення прикладних НДР.

Етап дослідно-конструкторських і проектно – конструкторських робіт - стадія наукових досліджень, що передбачає застосування результатів прикладних досліджень для створення, модернізації чи удосконалення зразків нової техніки, матеріалів, технології тощо. Він включає: ескізно – технічне проектування, випуск робочої конструкторської документації, виготовлення і випробовування дослідних зразків. Етап проведення цих робіт має за мету перехід від лабораторних умов і експериментального виробництва до промислового серійного виробництва.

Завершальною стадією наукових досліджень є освоєння промислового виробництва нових виробів, яка передбачає проведення дослідних та експериментальних робіт, спрямованих на дослідження та відпрацювання лабораторно-експериментальних зразків нових продуктів і технологічних процесів.

Процес серійного промислового виробництва починається після стадії освоєння нововведення на інноваційному підприємстві і здійснюється у два етапи.

Перший етап - це безпосередньо виробництво матеріалізованих досягнень науково-технічних розробок у масштабах, які визначаються попитом споживачів. Другий етап має за мету доведення цієї нової продукції до споживача.

Період, який охоплює весь час від виконання фундаментальних та прикладних досліджень до промислового доведення результатів цих досліджень у вигляді серійного нового продукту, а також сервісне обслуговування цього продукту, називається життєвим циклом інновації (рис. 8).

Рис. 8. Схема життєвого циклу інновації


Життєвий цикл інновацій має часові, трудові та вартісні оцінки, що використовується для організації, планування, фінансування і використання науково-технічних досягнень. Кожна ділянка цього циклу є відносно самостійною і має свої специфічні закони й закономірності, а тривалість і протяжність всього циклу залежать від стадії наукового пошуків якій знаходиться той чи інший новий продукт, створений завдяки впровадженню даної інновації.

Таким чином, інноваційний процес можна розглядати як безперервний процес перетворення наукового знання у інновацію, що відбувається у певному просторі і часі і охоплює увесь життєвий цикл інновацій, від фундаментальних досліджень до комерціалізації нововведень.

Розрізняють наступні моделі інноваційного процесу:

При моделюванні організаційних робіт головним завданням про­стих моделей є відображення організаційних відносин і зв'язків між явищами і процесами, що складають інноваційний цикл (рис.9).




Рис. 9. Проста ланцюгова модель інноваційного процесу

Більш складною моделлю, що несе змістове навантаження, є функціональна інноваційна модель (рис. 10).

Згідно цієї концепції, нові знання, одержані в результаті фундаментальних, а потім і прикладних досліджень народжують автоматично нові технології і продукти. Тому нові знання повинні автоматично вести до економічного росту.

Рис. 10 . Функціональна послідовність інноваційного процесу

Критичний погляд на наведені моделі визначає недостатній взаємозв'язок складових блоків, відсутність сумісних елементів процесу і зворотних зв’язків.

С. Клейн та Н. Розенберг представили інноваційний процес у вигляді “зв’язаного ланцюга” (рис. 11).

В цій моделі імпульсом до створення інновацій є існуючі чи потенційні потреби суспільства, які обумовлюють винаходи, зміни у виробництві, а потім у маркетингу і після продажному обслуговуванні. Особливу роль у вказаній моделі відіграють накопичені знання, які використовуються по мірі виникнення потреб у всіх блоках центрального інноваційного ланцюга. До спеціальних досліджень вдаються лише тоді, коли накопичених знань недостатньо і джерела їх надходження вичерпані.

Рис. 11. Модель “зв’язаного ланцюга” С. Клейна та Н. Розенберга



(1 – центральний інноваційний ланцюг; 2 – замкнутий характер інноваційного процесу)

До недоліків даної моделі відносять неспроможність її відображати сучасний аспект комерціалізації нововведення, проведення маркетингових досліджень і активну участь маркетингової служби на ранніх стадіях інноваційного процесу. Крім того функція досліджень відкинута на третій план.

Вказаних недоліків не має кібернетична модель інноваційного процесу, запропонована угорським дослідником Б. Санто.

Кібернетична модель відтворює інноваційний процес як комплексну систему, в якій елементи процесу утворюють підсистеми, що знаходяться в постійному зв'язку і взаємодії з багатьма зворотними зв'язками. Модель подана в формі круга і виражає, по суті, безперервність і автономність суспільного процесу обробки інформації


Рис. 12. Кібернетична модель інноваційного процесу



(Д – дослідження, Р – розробка, Е – експериментальне виробництво, В – виробництво, М – маркетинг, З – збут)

Аналіз цих моделей дає підставу для висновків, що основними причинами виникнення та поширення нововведень є:

1. Загострення конкурентної боротьби на ринку; прагнення отримати конкурентні переваги та максимізувати прибуток.

2. Запити і вимоги споживачів.

3. Підвищення технічного потенціалу фірми;

4. Пошук шляхів вирішення “вузьких місць” в діяльності фірми.

5. Результати успішного впровадження інновацій на інших підприємствах;

6. Підвищення загального іміджу фірми.

7. Прогнозування результатів даного нововведення для фірми.

8. Реалізація власних ноу - хау на практиці.

9. Поради консультантів та наукові відкриття

10. Інтеграція науки і виробництва.

11. Винахідництво і раціоналізаторство.

Основна література: [8, 9, 10, 12, 13, 16, 18, 20, 22]

Додаткова література: [5, 13, 19, 18, 19, 21, 24]

Тема 6. Система фінансового забезпечення інвестування інновацій
Основною проблемою недостатньої активності українських підприємств є відсутність фінансових ресурсів. Саме тому вагомого значення в інноваційному менеджменті набувають питання пошуку можливих джерел фінансування інноваційної діяльності. Для цього, перш за все, необхідно вивчити можливі джерела фінансування інновацій та оцінити потребу в коштах.

В комплексі шляхів підвищення ефективності інноваційного механізму найбільш динамічними є фінансові. Фінансування інновацій включає забезпечення ресурсами, до складу яких входять не тільки кошти, але й інші інвестиції, що виражаються в грошовому еквіваленті, у тому числі основні й оборотні кошти, майнові права і нематеріальні активи, кредити, позики і застави, права землекористування і т.п.

Процес здійснення інноваційної діяльності допускає участь у ньому фінансових капіталів різних юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, а також держави і міжнародних організацій.

Характеризуючи інвестиційні ресурси інноваційної діяльності, слід звернути увагу на специфічні риси сфери, до якої відбувається їх залучення:



  • інвестиції в інновації мають орієнтацію на довгострокові результати;

  • підвищений ступінь ризику, пов’язаний із непередбачуваністю результатів;

  • потенційно високі прибутки.

Порядок фінансування і структура інвестиційних джерел, що використовуються залежать від багатьох факторів:

  • виду інновацій;

  • типу підприємства за виконуваною інноваційною діяльністю;

  • країни розміщення;

  • кон’юнктури ринку та ін.

Класифікація джерел фінансування інноваційних програм здійснюється за наступними ознаками:

за відносинами до власності:

  • власні;.

  • залучені;

  • позикові.

за видами власності джерела:

  • державні інвестиційні ресурси;

  • інвестиційні - включають власні і залучені засоби підприємств, а також колективних інвесторів, у тому числі інвестиційних фондів і компаній, пайових інвестиційних фондів, недержавних пенсійних фондів, страхових компаній та ін.;

  • інвестиційні ресурси іноземних інвесторів (іноземні держави, міжнародні фінансові й інвестиційні інститути, окремі організації, інституціональні інвестори, банки і кредитні установи).

за рівнями власників :

    • на рівні держави і регіонів джерелами фінансування інновацій є:

  • власні засоби бюджетів і позабюджетних фондів;

  • залучені засоби державної кредитно-банківської і страхової систем;

  • позикові засоби у вигляді державних міжнародних запозичень, державних облігаційних, боргових, товарних та інших позик.

    • на рівні організації джерелами фінансування інноваційних програм є:

    • власні засоби (прибуток, амортизаційні відрахування, страхові суми відшкодування збитків, іммобілізовані надлишки основних і оборотних коштів, нематеріальних активів та ін.);

    • залучені засоби, у тому числі внески і пожертвування, засоби, отримані від продажу акцій та ін.;

    • позикові засоби у вигляді бюджетних, банківських і комерційних кредитів (на процентній і безпроцентній, поворотній і безоплатній основі).

    • нарівні інноваційної програми джерела фінансування поділяються на:

    • засоби бюджетів держави і регіонів, позабюджетних фондів:

    • засоби суб'єктів господарювання - вітчизняних підприємств і організацій, колективних інституціональних інвесторів.

    • іноземні інвестиції в різних формах.

Типовою для світової практики є структура інвестиційних ресурсів, яка включає три головні елементи:

    • держане фінансування;

    • кошти підприємств;

    • іноземні інвестиції.

Державне фінансування – це фінансування інноваційної діяльності суб’єктів господарювання на безповоротних засадах за кошти бюджету і позабюджетних фондів.

Бюджетні кошти у більшості країн світу є головним джерелом фінансування інноваційної діяльності. Державні кошти використовуються переважно на фінансування фундаментальних наукових досліджень, державних наукових програм з пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки, на дотації науково – дослідним організаціям та вищим навчальним закладам, а також на підтримку наукових працівників, включаючи стипендії видатним вченим.

Кошти, які виділяються із державного бюджету, спрямовуються на формування державних інноваційних фондів, державних цільових інноваційних програм і високоефективних інноваційних проектів, а також програм державної інноваційної підтримки.

Участь держави в фінансуванні інноваційних проектів може відбуватися у різних формах:



  • централізованих інвестиційних кредитів на основі поверненості;

  • закріплення за державою частини акцій підприємств, що здійснюють інноваційну діяльність;

  • державних гарантій за інвестиційними кредитами, що надаються вітчизняними і зарубіжними кредитно – фінансовими закладами.

З метою забезпечення фінансування загальногалузевих, міжгалузевих і регіональних науково-технічних проблем, а також заходів щодо освоєння нових видів промислової продукції можуть створюватись і позабюджетні фонди фінансування НДДКР і підтримки інновацій. Такі фонди можуть створюватися в міністерствах, у великих містах і регіонах, а також у рамках концернів, холдингів, ФПГ.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка