Методичні вказівки до вивчення курсу для студентів спеціальності 030403 "Міжнародні економічні відносини"



Сторінка2/9
Дата конвертації31.12.2016
Розмір2.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Ринковіце інновації, які відкривають нові сфери використання застосування продукту, або дозволяють провести реалізацію послуги на нових ринках.


За ознакою економічної значимості (класифікація за схемою Менша) інновації поділяють на:

  • базисні;

  • поліпшуючі;

  • псевдоінновації.

Базисні сприяють створенню нових ринків та галузей промисловості.

Поліпшуючі інновації виникають внаслідок адаптації нововведень до вимог ринку.

Псевдоінновації характеризуються такими незначними змінами у порівнянні з попередніми об’єктами, що вони є здебільшого наслідком моди або реклами.

Найповнішу класифікацію інновацій дає Пригожин:



bза поширеністю:

  • одиничні;

  • дифузні (поширюються на численні об’єкти).

b за місцем в виробничому процесі:

  • сировинні;

  • забезпечуючі (пов’язуючі);

  • продуктові.

bпо відношенню до попередніх:

  • замінюючі, які передбачають повну заміну застарілого засобу, забезпечуючи при цьому більш ефективне виконання відповідних функцій;

  • скасовуючі, які виключають виконання певної операції, випуск певного виробу і замінюють їх новими;

  • зворотні, коли після певного використання нововведення, виявляється його невідповідність новим умовам і доводиться повертатися до його попередника;

  • відкриваючі, тобто такі, що створюють засоби, які не мають функціональних попередників з якими їх можна було б порівняти;

  • ретровведення.

b за охопленням прогнозованої частки ринку:

  • локальні;

  • системні;

  • стратегічні.

b за інноваційним потенціалом і ступенем новизни:

  • радикальні;

  • комбінаторні;

  • вдосконалюючі.

Четвертий і п’ятий напрямки класифікації, що враховують масштаб і новизну та інтенсивність інноваційних змін в найбільшій мірі виражають кількісні і якісні характеристики інновацій і мають значення для економічної оцінки їх наслідків та обґрунтування управлінських рішень. Залежно від рівня радикальності впливу на технологічне і соціальне середовище Фрімен та Перетс виділили такі групи інновацій: інкрементна (incremental innovation), радикальна (radical innovation), нові технологічні системи (new technology systems), зміна техніко – економічної парадигми (change of techno – economic paradigms).

Інкрементна інновація – характеризується як поступова, на основі традиційних повсякденних розробок, не має драматичних ефектів і іноді може здійснюватися непомітно, хоча, забезпечує при цьому, істотний приріст продуктивності виробництва.

Радикальна інновація є результатом тривалих цілеспрямованих розробок у виробництві, в університетах чи лабораторіях. Інновація такого типу сприяє значним змінам в мікро – і макроекономіці (наприклад, виробництво синтетичних матеріалів, напівпровідників).

Нові технологічні системи – глибокі зміни в технологіях, які стосуються декількох сфер економіки і стимулюють появу нових секторів виробництва і споживання. Такі інновації є наслідком радикальних і інкрементних та супроводжується організаційними і управлінськими інноваціями в декількох секторах (капілярне зварювання, лиття вприскуванням, нові технології штампування).

Зміна техніко – економічної парадигми – зміни в технологіях такої глибини, що отримані ефекти здійснюють помітний вплив на всю економіку в цілому (ідентично науково – технічній революції). Прикладами інновацій цього типу є мікроелектронна революція і нові енергетичні і ресурсні технології.

В основі інноваційної теорії лежить концепція нерівномірності інноваційної активності або так звана теорія інноваційних циклів. Основні положення цієї концепції були висловлені в 1930р. Йозифом Шумпетером, а потім подальший розвиток ця концепція отримала в працях західноєвропейських дослідників (1970-1980 рр.) – Менша, Фрімена, Ван Дейна, Кляйнкнехта.

Нерівномірність інноваційної активності виходить з того, що інновації в економічному середовищі з’являються не рівномірно, а у вигляді кластерів (більш чи менш одночасно впроваджених і пов’язаних між собою інновацій).



Кластер – це сукупність базових інновацій (цілісна система нових продуктів і технологій) сконцентрованих на визначеному проміжку часу і в визначеному економічному просторі.

Я. Ван Дейн висунув гіпотезу про те, що поява нових типів інновацій пов’язана з фазами соціально-економічного простору і наукового технічного розвитку, представлених у вигляді довгої хвилі. Теорія довгих хвиль акцентує увагу на вивченні довгострокових інноваційних коливань. Інноваційна довга хвиля складається ніби з двох гребенів – це хвиля винаходів і хвиля інновацій, які по мірі їх поширення зближуються, тобто лаг між винаходами і інноваціями зменшується з розвитком хвилі. Однак відстань між послідовними "хвилями" (як винаходів, так і інновацій) відрізняється стабільністю і складає близько 55 років (між центрами інновацій і винаходів). Це було відзначено Г. Меншем і пов'язане ним з кондратьєвським довгим циклом в економічному розвитку, у ході якого змінюється динаміка багатьох економічних показників від фази сходу до фази спаду.



Рис. 1. Циклічність розвитку світового господарства

Оригінальне інноваційне спостереження було зроблене Кондратьєвим в 20-х роках ХХ ст. Кондратьєв – автор великих циклів господарської кон’юнктури. Він обґрунтував ідею множинності циклів і виділив 3 типи коливань:


  • короткі – 3 – 3.5 років;

  • середні (торгово-промислові) – 7 – 11 років;

  • великі – 48 – 55 рр.

Кондратьєв визначив, що підйомові хвилі довгого циклу, сприяє пожвавлення в галузі винаходів, а початок підйому збігається із застосуванням їх у промисловості.

Кондратьєв доводив, що інновації з’являються в просторі і часі у вигляді кластерів. Перехід від однієї базисної інновації до їхнього об'єднання у вигляді кластера - це не просто формальна процедура, а перехід до якісної категорії, що відноситься до макрорівня.

Перші дослідження в інноваційній теорії були пов’язаними із визначенням впливу науково – технічного прогресу (НТП) на економічну динаміку (табл. 1).

Таблиця 1



Еволюція економічної теорії технологічних змін

Етапи економічної теорії

Характеристика основних постулатів

1723 – 1790 А. Сміт

пов'язував науково-технічний прогрес з характером розвитку і потребами виробництва

1818 – 1883 К. Маркс

уважав розвиток продуктивних сил базисом, а НТП надбудовою, а не причиною розвитку виробництва

1970 – 1930 Неокласична школа

розглядала науково-технічний прогрес як заданий чинник при дослідженні ринкової економічної системи

1883 – 1945 Кейнсіанська теорія

науково-технічному прогресові не приділялося достатньої уваги, він перебував у становищі «за інших рівних умов»

д. п. 50-х років

доводили, що науково-технічний прогрес є основним чинником економічного розвитку XX ст.

період після Другої світової війни

всебічне вивчення закономірностей інноваційного прогресу, як головного чинника економічної динаміки

Визначення ролі науково – технічного прогресу в економічному розвитку входить до концепції екзогенного науково – технічного прогресу.

Екзогенний науково – технічний прогрес розглядається як зовнішня соціально – економічна сила, яка впливає на зростання ефективності виробництва. Відповідно НТП визначається як заданий чи наявний фактор.

Розрізняють три основних типи екзогенного НТП:



        1. автономний чи нейтральний НТП, при якому підвищення ефективності виробництва не залежить від капіталовкладень і приросту трудових ресурсів, а обумовлюється дією зовнішніх факторів;

        2. уречевлений НТП, при якому ефективність виробництва підвищується за рахунок використання більш досконалого обладнання та кваліфікованої робочої сили, які визначаються як зовнішня функція часу і задаються ззовні;

        3. індукований НТП, який пояснює збільшення ефективності виробництва за рахунок попереднього розвитку, тобто накопиченого до цього часу капіталу.

Недоліком концепції екзогенного НТП є відсутність пояснення зв’язку між технологічними змінами і економічним зростанням. Цей недолік частково усувається концепцією ендогенного науково – технічного прогресу.

Ендогенний науково – технічний прогрес виступає внутрішньою динамічною силою економічної системи і характеризується впливом науки і техніки на ефективність виробництва. В моделях цього типу використовується такі підходи:

  1. НТП є результатом створення нових технологій, яке відбувається в особливій сфері економічної діяльності;

  2. НТП розглядається не тільки як результат особливої сфери діяльності але і враховує вплив таких елементів як фундаментальні дослідження та прикладні розробки, ефективність впроваджень досягнень науки і техніки;

  3. НТП детермінується причинно – наслідковими зв’язками всередині виробничої системи.

Серед сучасних тенденцій інноваційної теорії особливого значення набувають питання, пов’язані із глобалізацією підприємництва, в тому числі, і інноваційного.

Так, російський вчений М. Делягін характеризуючи світову економіку, відзначає про поглиблення процесів глобалізації в інноваційній сфері, однак зазначає, що вони несуть передусім небезпеку виникнення критичного технологічного розриву між розвинутими країнами й іншим світом, що веде до утворення "двох людств".

Однією з найважливіших тенденцій розвитку світової економіки є, як відзначає М. Делягін, монополізація технологій формування свідомості і, головне, метатехнологій.

Основна література: [7, 8, 9, 10, 11, 14, 16, 18, 19, 22, 25]

Додаткова література: [5, 12, 18, 21, 24, 25, 32, 36]

Тема 2. Механізм державного регулювання науково – технічного розвитку міжнародного співробітництва
Необхідність державного регулювання інноваційною діяльністю викликана як всезростаючою роллю інновацій в суспільному відтворенні, так і ускладненням інноваційних процесів. Завлін П.М. виділяє дев’ять аспектів загальнодержавного значення інноваційних процесів:


  1. вирішальний вплив на макроекономічні показники;

  2. вплив на структуру суспільного виробництва;

  3. істотний вплив на інституційні економічні механізми;

  4. залежність процвітання нації від її здатності генерування і впровадження нововведень;

  5. вплив інновацій на соціальну стабільність;

  6. вплив інновацій на оточуюче середовище;

  7. активізація міжнародного науково – технічного співробітництва;

  8. залежність глобальної конкурентноздатності національної економіки від рівня розвитку інноваційних процесів;

  9. взаємозв’язок рівней науково – інноваційного потенціалу і національної безпеки.

Державна науково – технічна програма (ДНТП) – це крупний інноваційний проект, який спрямований на вирішення наукового чи науково – технічного завдання, що має загальнодержавне значення. При цьому ДНТП має бути взаємоузгоджена за ресурсами, термінами і виконавцями. ДНТП найчастіше поділяються на:

  • програми в області фундаментальних досліджень;

  • програми з розробки і освоєння в народному господарстві нових видів продукції і технологій.

Програми в області фундаментальних досліджень орієнтовані на досягнення наукових результатів, тому в їх реалізації приймають участь в основному академічні інститути і вищі учбові заклади. В реалізації програм з розробки і освоєння в народному господарстві нових видів продукції і технологій беруть участь окрім академічних інститутів і лабораторій вузів і приватні підприємства. І той і інший вид програми в основному фінансуються за рахунок державного бюджету.

В наш час все більша кількість інноваційних процесів набуває глобального характеру, що відбувається внаслідок інтеграції різних країн, яка може здійснюватись у наступних формах:



  1. об’єднання ресурсів з метою реалізації крупних проектів та отримання нових науково – технічних результатів;

  2. міжнародного трансферту технологій як в уречевленій формі, так і в не уречевленій формі;

  3. створення світової наукової інноваційної інфраструктури;

  4. здійснення інновацій, що мають глобальний характер.

Розвиток міжнародних науково – технічних зв’язків окрім поширення співробітництва призводить і до посилення суперечностей, які проявляються через загострення конкуренції на світових науково – технічних та інноваційних ринках та посилення боротьби держав за науково – технічні та інноваційні ресурси. За таких умов роль держави у регулюванні міжнародних аспектів інноваційної діяльності постійно зростає. Державне регулювання міжнародних інноваційних зв’язків можна визначити як це систему взаємопов’язаних заходів, які сприяють укріпленню позицій держави в світовому науково – технічному комплексі та переслідують мету зростання глобальної національної конкурентноздатності. М. Портер, пов’язує національну конкурентоспроможність із підтримкою високого рівня життя нації за рахунок застосування ефективних технологій, інноваційних механізмів, постійного росту кваліфікованих кадрів, використання переваг міжнародного поділу праці і забезпечення лідируючих позицій на світових ринках тих чи інших видів товарів і послуг. Практична реалізація заходів із регулювання міжнародних інноваційних зв’язків здійснюється спеціалізованими органами і підрозділами, інфраструктура яких формує НІС і відповідно може мати різну структурну і функціональну наповненість в окремих державах. Цікавим є той факт, що включення інноваційних питань в зовнішньоекономічну політику привело до формування нового явища – науково – технічної дипломатії. Дефініція науково – технічної дипломатії характеризує її, як систему заходів і інститутів, спрямованих на сприяння кооперації і захисту державних інтересів в світовій науково – технічний сфері.

Державне регулювання міжнародного співробітництва в інноваційній сфері базується на ряді принципів, серед яких варто виділити такі як: взаємна вигода, відсутність дискримінації, еквівалентна технологічна залежність сторін, адекватне поєднання механізмів лібералізму та протекціонізму.

Механізм державного регулювання міжнародних інноваційних процесів включає прямі та непрямі методи та розібратися у їх структурі.

Держава може безпосередньо фінансувати із бюджетних коштів двосторонні та багатосторонні інноваційні програми та проекти, діяльність міжнародних дослідницьких організацій і технологічних центрів, спільних підприємств, спеціалізованих фондів, формування міжнародної інноваційної інфраструктури. Крім того, державою формується юридична база кооперації при розробці законодавства, при укладанні міжнародних договорів і угод та у випадку участі в роботі спільних органів з питань науки і техніки.

Непрямі методи регулювання включають:


  • загальноекономічні (податкові і кредитні пільги);

  • специфічні (митне регулювання, експортне та імпортне квотування, міжнародні патентно – ліцензійні механізми).

До інструментів державного регулювання міжнародного науково – технічного співробітництва відносять:

  • вибір і реалізація пріоритетних напрямків співробітництва;

  • фінансування кадрових обмінів;

  • приєднання до міжнародних систем науково – технічної інформації;

  • включення в світовий технологічний простір шляхом введення в країні міжнародних стандартів і норм;

  • надання юридичних, посередницьких. Консультаційних і інших послуг учасникам співробітництва;

  • підтримка міжнародних контактів малого і середнього інноваційного бізнесу;

  • державне стимулювання іноземних інвестицій в інноваційну сферу і аналогічних вкладень вітчизняних інвесторів за кордоном;

  • закордонне патентування за державний рахунок;

  • придбання іноземної науково – технічної літератури;

  • залучення іноземних експертів до оцінки масштабних програм і проектів.

Державна стратегія і тактика в області міжнародного інноваційного співробітництва має диференціюватись за країнами і регіонами світу, оскільки це дозволить збільшити сумарний ефект від міжнародних зв’язків.

За рівнем і формами державного регулювання виділяють стратегії активного втручання, децентралізованого регулювання і змішані.



Стратегія активного втручання означає, що держава визнає наукову, науково – технічну і інноваційну діяльність головними факторами економічного розвитку для національної економіки. Дотримання цієї стратегії передбачає внесення відповідних змін у законодавство, а також у зовнішню політику цієї країни. При цьому, держава виконує не лише орієнтуючі функції, але і безпосередньо організовує і фінансує інноваційні програми та проекти, формує пільговий механізм для організацій, які здійснюють НДДКР (кредит, податки, антимонопольне законодавство, регулювання міжнародного обміну технологіями). Стратегія активного втручання держави у інноваційні процеси характерна таким країнам, як: Японія, Франція, Нідерланди та ін.

Стратегія децентралізованого регулювання має більш складний механізм участі держави в інноваційній сфері. Інновації, за цією стратегією, зберігають за собою важливу роль в процесах суспільного відтворення, однак, держава уже не використовує директивні інструменти управління. Домінуючу роль в інноваційних процесах відіграють суб’єкти господарювання, а функції держави зводяться до забезпечення сприятливого правового та економічного середовища для здійснення інновацій. Даний тип стратегії реалізується в США, Великій Британії та ряді інших країн.

Країни зі значною часткою державного сектора економіки (Швеція) дотримуються змішаної стратегії, при якій до державного сектора застосовується централізована політика, а стосовно приватного сектора - децентралізована.

Роль держави у регулюванні інноваційної діяльності може здійснюватись в двох формах.

В Великій Британії, США і Франції технологічна політика, як правило, має цільову орієнтацію, тобто будується “зверху – вниз”, формуються чіткі цілі на національному рівні. Державна підтримка досліджень зосереджена передусім в оборонній сфері, а фінансові кошти концентруються в крупних фірмах.

Протилежний підхід в таких країнах, як Німеччина, Швейцарія і Швеція. Їх орієнтація здійснюється, в першу чергу, на ринок із пристосуванням до запитів споживачів. Головна мета технологічної політики – сприяння інноваційним процесам через надання державної допомоги в таких напрямках, як освіта, підготовка спеціалістів, створення промислових стандартів, спрямованих на підвищення якості нових технологій та сприяння їх поширенню. Відповідно до цього, здійснювалась спрямованість освіти, особливо технологічної, для досягнення високої спеціалізації інженерного персоналу в хімічній, електротехнічній та машинобудівних галузях промисловості.

Особливий інтерес становить вивчення практики зарубіжного регулювання інноваційної діяльності як в аспекті поінформованості з метою налагодження зв’язків, так і в аспекті запозичення прогресивного досвіду.

Цілком закономірним є вибір для цього країн, які формують технологічне ядро світового розвитку: США, Німеччини, Великої Британії, Франції.

Для США характерною є децентралізована політика в галузі управління НДДКР. Однак, на федеральному рівні існує досить складний апарат державного стимулювання науки і науково-технічних розробок:



  • Американський науковий фонд (курирує фундаментальні дослідження);

  • Американська наукова рада (курирує промисловість і університети);

  • НАСА (Національне космічне агентство);

  • Національне бюро стандартів;

  • Національний інститут охорони здоров’я;

  • Міністерство оборони;

  • Національний центр промислових досліджень;

  • Національна академія наук;

  • Національна творча академія;

  • Американська асоціація сприяння розвитку науки.

Основними підрозділами апарату президента є управління політикою в галузі науки і техніки, який формує наукову політику уряду, консультує інші органи уряду і готує для президента рекомендацій з розвитку науки і техніки в країні.

При президенті також існує Науково-технічний комітет, що розглядає питання розвитку науки, техніки, освіти і є консультативним органом.

Характерними рисами державної політики США є:


  • проведення моніторингу і прогнозування інноваційних процесів;

  • стимулювання створення венчурних фірм і дослідницьких інститутів;

  • тісне співробітництво університетів і інноваційних компаній;

  • сприяння формуванню ринку інновацій (інформація в державних виданнях. Виставки, біржі, ярмарки, посередництво в ліцензійній торгівлі);

  • низька вартість ліцензування і патентування. Використання єдиної системи патентування в країні;

  • безкоштовна видача ліцензій на комерційне використання запатентованих винаходів, які є власністю уряду;

  • проведення державної експертизи інноваційних проектів;

  • активний імпорт наукових результатів;

  • постійна координація досліджень в цивільній і військовій сферах;

  • використання прийомів морального стимулювання вчених та ін новаторів.

Особлива увага в США приділяється підтримці інноваційної діяльності в сфері малого бізнесу. В цьому напрямку було прийнято дві програми: Програма Інноваційних Досліджень Малого Бізнесу (Small Business Innovation Research – SBIR) Програма передачі Технологій Малого бізнесу (Small Business Technology Transfer – STTR). Головним завданням програм є розширення фінансових можливостей підтримки інноваційного процесу в малому бізнесі.

Інноваційна політика Японії (на відміну від США) чітко орієнтована на централізацію управління. Організаційна структура державного управління науково технічною політикою в Японії включає:



  • Рада з науки і техніки;

  • Управління з науки і техніки;

  • Японська корпорація розвитку досліджень;

  • Управління національної оборони;

  • Міністерство фінансів;

  • Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості;

  • Японська торгова комісія;

  • Міністерство освіти;

  • Асоціація промислових технологій.

Головною метою державної політики Японії Є перетворення країни із “імітатора” і “раціоналізатора” в “творця” технологій. Характерним для державної політики є:

  • сприяння інтеграції науки і виробництва (створення міст – технополісів);

  • індикативне планування НДДКР;

  • податкові та кредитні пільги в фінансуванні НДДКР;

  • державний протекціонізм в просуванні нової наукоємної продукції;

  • високі імпортні митні тарифи;

  • активний імпорт наукових результатів;

  • підтримка запозичень чужого досвіду і внесення в нього поліпшуючих вдосконалень;

  • розвиток міжнародної інтеграції і кооперування.

Німеччина, Велика Британія, Франція є провідними країнами Євросоюзу. До основних напрямків інноваційної політики Євросоюзу відносять:

  • розробка єдиного антимонопольного законодавства;

  • використання системи прискореної амортизації обладнання;

  • пільгове оподаткування НДДКР;

  • заохочення малого наукоємного бізнесу;

  • пряме фінансування підприємств для заохочення інновацій в галузі найновіших технологій;

  • стимулювання співробітництва університетської науки і фірм, що виготовляють наукоємну продукцію;

  • залучення суспільної уваги до проблем інноваційної діяльності.

Основою інноваційної політики Євросоюзу є “План розвитку міжнародної інфраструктури інновацій і передачі технологій”.

Укріпленню науково –технічних зв’язків та поширенню інноваційних ресурсів сприяють міжнародні організації інноваційного профілю, такі як ЮНЕСКО, ОЕСР, ЮНКТАД, ЮНІДО, МАГАТЕ та ін.



Основна література: [1, 4, 5, 7, 10, 17, 19, 22, 23]

Додаткова література: [2, 8, 18, 21, 34]

Тема 3. Типологія організаційних форм інноваційної діяльності та області їх функціонування
Глобальне інноваційне підприємництво характеризується складністю інноваційних процесів та високим рівнем науково – технічних, виробничих та комерційних ризиків, що фактично визначає неможливість функціонування інноваційних організацій без належної підтримуючої інфраструктури. Різноманітність організацій, суб’єктів інноваційної діяльності, які виконують функції обслуговування і сприяння інноваційним процесам, утворюють інноваційну інфраструктуру. кожна модель НІС характеризується своїм типом інноваційної інфраструктури.

Інноваційна інфраструктура – це різноманітність суб’єктів інноваційної діяльності, які виконують функції обслуговування і сприяння інноваційним процесам. Інноваційна інфраструктура забезпечує горизонтальні і вертикальні зв’язки між суб’єктами інноваційної діяльності та сприяє дифузії технологій на міжнародному ринку інновацій, прискорює трансферт знань. В загальному розумінні, інноваційна інфраструктура – це усі інформаційні, організаційні, маркетингові, освітні і інші зв’язки, які сприяють новим ідеям знаходити їх практичну реалізацію і поширення на ринку інновацій.

Базовими елементами як міжнародної інноваційної інфраструктури, так і інфраструктури окремих країн є технопаркові і інформаційно – технологічні системи.

В міжнародній практиці існує велика різноманітність форм технопаркових структур – наукові парки, технологічні і дослідницькі парки, інноваційні, інноваційно – технологічні і бізнес – інноваційні центри, центри трансферту технологій, інкубатори бізнесу і інкубатори технологій, віртуальні інкубатори, технополіс і ін. Велика різноманітність цих форм не означає принципової відмінності у їх функціональному призначенні і наявність певної специфіки організаційних форм чи особливого спектру вирішуваних проблем, а просто носить різний термінологічний характер, що пов’язано із особливостями НІС в визначеній країні. Узагальнюючи типи технопаркових структур, можна виділити три основних групи: інкубатори, технопарки і технополіси.

Особливу роль в інноваційній інфраструктурі відіграють бізнес – інкубатори. У сучасному світі бізнес – інкубатором прийнято вважати багатофункціональний комплекс, що надає різноманітні послуги новим інноваційним фірмам, які знаходяться на стадії виникнення і становлення. Інкубатори призначені для “висиджування” нових інноваційних підприємств, яке по – своїй суті включає надання допомоги на різних стадіях їх розвитку: надання первісного капіталу, консультування, інформування, оренда приміщень і обладнання. Найбільшого поширення інкубатори набули в США (на даний момент їх нараховується біля 600 і усі вони об’єднані у Національну асоціацію інкубаторів бізнесу). Усі інкубатори можна поділити на два види: самостійні та включені до складу технопарків.



Технопарк – це науково – виробничий територіальний комплекс, головною метою якого є формування максимально сприятливого середовища для розвитку малих і середніх наукоємких інноваційних фірм - клієнтів. Між технопарками та інкубаторами існує ряд відмінностей. Так, по – перше, спектр фірм – клієнтів технопарків не обмежується лише створюваними суб’єктами, а включають підприємства, які знаходяться на різних стадіях розвитку чи освоєння інновацій. По – друге, в той час як інкубатори можуть створюватись для підтримки і нетехнологічних видів діяльності (мистецтво, сільськогосподарська діяльність), технопарки призначені лише для підтримки інноваційної діяльності. Відмінності існують і в організаційних формах. Інкубатори створюються в одній чи декількох будівлях. Технопарки, як правило, мають свої ділянки землі, які можуть здаватися ними під будівництво офісів чи виробничих приміщень. В структурі технопарку виділяють інноваційно – технологічний, учбовий, консультаційний, інформаційний, маркетинговий центри та промислову зону. Головною структурною одиницею технопарку є інноваційно – технологічний центр.

В Росії та Україні технопарки ще називають “технологічними парками” (технопарками) чи “науково – технологічними парками”, в США – “дослідницькимиі парками”, в Великій Британії – “науковими парками”, в Китаї “науково – промисловими парками”. В залежності від ступеня взаємодії технопарків із університетами чи іншими науковими центрами, або різного охоплення стадій інноваційного процесу деякі фахівці виділяють американську, японську і інші моделі парків. Однак, не зважаючи на деякі відмінності і особливості функціонування парків у різних країнах, доцільним є розгляд їх як загального виду технопаркових структур. В сучасний час в світі функціонує близько 500 технопарків, з яких 150 у США, 170 у Європі, 70 в Росії, 8 в Україні ( з яких функціонує лише 4).

Світова практика виділяє такі типи парків: технологічні, промислові, грюндерські (створювані для стартової допомоги малим і середнім фірмам із широким комплексом послуг), дослідно – конструкторські та консалтингові.

Найбільш відомими в міжнародному інноваційному підприємництві є такі технопарки: “Софія Антіполіс”(Франція), Патри (Греція), “Силікон - Веллі” (США), “Cambridge Phenomen” (Велика Британія), “Інститут електрозварювання ім. Патона” (Україна), “Сосновий бор” (Росія).

В багатьох країнах розвиток ідей технопарків привів до появи більш інтегрованого елементу інноваційної інфраструктури – технополіс. Не завжди є можливим провести чітку розмежуючу лінію між технопарками і технополісами, оскільки вони мають багато спільного. Однак, технополіси мають суттєві риси, які дозволяють називати його самостійною групою технопаркових структур.

Технополіс (тавтологічні дефініції – наукове місто, наукоград, “місто мозків”, “місто техніки”) - це крупний сучасний науково – промисловий комплекс, що включає університет чи інші вузи, науково – дослідні інститути, а також жилі райони, які оснащені культурною і рекреаційною інфраструктурою. Метою будівництва технополісів є зосередження наукових досліджень на передових і піонерних галузях, створення сприятливого середовища для розвитку нових наукоємних виробництв в цих галузях. Успішними прикладами розвитку технопарків у технополіси є “Софія Антіполіс”, “Силікон - Веллі”; створення “Цукуба” (Японія), Пущино, Дубна, Обнінск (Росія).

Інтеграційні процеси міжнародного бізнесу впливають і на інноваційну інфраструктуру. В сучасних умовах інноваційне підприємництво все більше характеризується процесами об’єднання і координації діяльності як різних елементів самої інноваційної інфраструктури, так і інтеграцією елементів інноваційних інфраструктур різних країн.

У Європі створено Мережу центрів інновацій, яка об’єднує понад 1 тис. інкубаційних центрів та парків технологій і включає до свого складу регіональні, національні та міжнародні мережі.

Координатором мережі інкубаційних центрів Центральної та Східної Європи виступає Асоціація центрів інкубації технологій та бізнесу Німеччини, яка сприяє створенню та росту малих і середніх підприємств, розвитку інноваційної діяльності в регіоні, співробітництву дослідників та працівників промисловості, підвищенню кваліфікації працівників технічної та управлінської сфер, використанню міжнародних електронних мереж обміну інформацією та вдосконалення співробітництва фірм.



Мережа центрів трансферу інновацій країн Центральної та Східної Європи (FEMIRC) - сприяє інтеграції центрів східно - європейських країн у ЄС шляхом цільового використання та розвитку їх промислового потенціалу, побудови інфраструктури інформаційно-консультаційного простору для трансферу технологій, а також вивчення діяльності ЄС у сфері науки та технологій. Центри трансферу інновацій співпрацюють з державними органами країн, що відповідають за промисловий сектор, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки.

В Росії розроблено програму державної підтримки малих підприємств, спрямовану на стимулювання інноваційної діяльності та створення нових науково-дослідних підприємств. До складу мережі підтримки малого бізнесу Росії входять такі організації:

• Держкомітет з підтримки та розвитку малих і середніх підприємств;

• Торгова Палата Росії;

• Організації, що фінансуються програмою USAID. вісім регіональних центрів, 144 підрозділи допомоги малим та середнім підприємствам, 19 бізнес-інкубаторів;

• 23 агенції з підтримки та розвитку малого бізнесу, що фінансуються програмою ЄС TACIS;

• центри підвищення кваліфікації;

• регіональні інформаційні центри;

• федеральні центри зайнятості.

У Росії створено Асоціацію інкубаторів бізнесу, діяльність якої спрямована на забезпечення обміну інформації та досвіду між фірмами.

Досвід країн Центральної та Східної Європи перейняла Польща, яка створила інкубатори бізнесу та технологій для реструктуризації промислового сектора та допомоги науковцям і спеціалістам у відкритті власних малих підприємств.

Інноваційна інфраструктура Польщі включає:

• Центр розвитку підприємств при Варшавському технічному університеті;

• Інкубатор-фонд при Лодзинському центрі трансферу технологій;

• Вроцлавський центр технологій при Технічному університеті (м. Вроцлав);

• Центр трансферу технологій при Агенції Регіонального Розвитку MAAR;

• Центр трансферу технологій у Гданську;

• Парк критичних технологій у Познані;

• Бізнес-інкубатор у м. Страховіце при Агенції регіонального розвитку;

• Асоціація Регіонального Розвитку;

• Новий Центр технологій у Варшаві.

В Угорщини інноваційні фірми також об'єднуються у мережу - Асоціацію інкубаторів підприємництва та Асоціацію інновацій Угорщини. Найефективнішими інкубаторами технологій тут є:

• Центр Промислових Технологій (Будапешт);

• Парк науки та технологій (Дебрецен);

• INNOTECH (Будапешт);

• Центральний науково-дослідний інститут фізики (Будапешт);

• TALENT (Сегед);

• Веспренський центр регіональних інновацій;

• Центр трансферу Інновацій та технологій (м Мішкольц);

• Центр інновацій та технологій "Innonet" (м Дьор).

У Чехії функціонує Товариство парків науки та технологій (SSTP), члени якого сприяють упровадженню у виробництво інновацій, нових технологій та послуг і допомагають перетворити парки науки і технологій на дійовий інструмент структурних перебудов регіону. У Словакії діє Асоціація центрів технологій Словакії (FEMIRC Slovakia), основною метою якої є підвищення конкурентноздатності вітчизняних фірм шляхом надання доступу до європейських джерел НДДКР та інтеграції до ЄС у технологічній сфері.

Ще одним із ключових елементів інноваційної інфраструктури багатьох країн є інформаційно – технологічні системи. Ці системи утворені на базах даних, які містять найрізноманітнішу інформацію про суб’єкти і результати інноваційної діяльності, включаючи інформацію про інноваційні продукти, послуги, технології, наукові і інноваційні організації, об’єкти інтелектуальної власності. Прикладами є інформаційно –технологічні системи, що підтримуються країнами ЄС arist, CORDIS, EPIPOS.

Науково – технологічна інформаційна служба arist використовується для отримання відомостей про існуючі на ринку інноваційні технології та встановлення ділових контактів між інноваційними організаціями та потенційними клієнтами. Спектр інформаційних послуг, що надається arist включає три групи:


  • науково – технічна інформація про стан розробки інноваційної технології;

  • техніко – юридична інформація, яка включає відомості про промислову власність, національні і зарубіжні технічні стандарти, законодавчі та нормативно – правові акти різних країн;

  • науково – технічна інформація про ринкові дослідження поставок і дистриб’юції.

CORDIS це система баз даних про дослідницьку діяльність в країнах ЄС. Інформаційна система сприяє інноваційним організаціям в рекламуванні результатів НДДКР та надає різноманітну інформаційну допомогу.

EPIPOS інформаційно – технологічна система, яку розробляє і підтримує Європейське патентне бюро (Eurepean Patent Office). Головна мета інформаційної системи – надання доступу до світової науково – технічної інформації.

Приводом для класифікації типів інноваційних підприємств може слугувати профіль їх діяльності, а також кількість стадій життєвого циклу інновації.

Для практики міжнародного інноваційного підприємництва характерним є використання компаній ризикового капіталу і малих інноваційних фірм для проведення спеціалізованої діяльності з виробництва і просування на ринок інновацій.

У США одним із ефективних методів прискорення інноваційних процесів є застосування "ризикових" форм їхньої організації на рівні корпорацій. "Венчур" у перекладі з англійського означає ризиковане підприємство, починання.

Венчурні фірми – це тимчасові організаційні структури, що зайняті розробкою наукових ідей і перетворенням їх в нові технології і продукти і створювані із метою апробації, доробки і доведення до промислової реалізації “ризикових” інновацій.

Заснування інноваційного венчурного підприємства можливе трьома способами:



  • включення в франшизну мережу (купуючи франшизи, франшизну ліцензію за профілем планованого венчури) фірми – лідера, що контролює ринок даного продукту – franchising;

  • придбання діючого спеціалізованого підприємства, яке уже займає деяку частину ринку цільового продукту чи контрольний пакет його акцій;

  • організація венчурного підприємства “з нуля” (on the green meadow), розраховуючи на витіснення конкурентів на ринках збуту продукції і придбання необхідних ресурсів.

Створення венчурних фірм передбачає наявність визначених складових (рис. 2).

Рис. 2. Складові венчуру

Фонди венчурного фінансування створюються з наступних джерел:

• капіталу корпорацій;

• банківських кредитів;

• пенсійних фондів;

• особистих заощаджень громадян.

Внутрішні венчури формуються як спеціальні підрозділи усередині корпорації і фінансуються ними. Деякі компанії організовують одразу декілька внутрішніх венчурів, наприклад корпорація IBM в 1983 році мала 15 “ризикових проектів”.

Організаційна структура венчурної фірми залежить від особливостей НІС країни. Наприклад, в Росії та Україні венчури можуть створюватись як самостійні фірми чи підрозділи крупних підприємств; типовим для західної інфраструктури є також створення вечуру як самостійної компанії, а також у вигляді незареєстрованого утворення типу обмеженого партнерства (у вигляді повного чи командитного товариства). В США форми організаційної структури включають внутрішні венчури і програми "свояків". Програми "свояків" виникли в США на початку 80-х років. У межах таких програм засновуються спеціальні грошові фонди, і будь-який працівник корпорації, що запропонував ідею нового продукту чи зробив іншу серйозну пропозицію, може звернутися до “свояка” за фінансовою підтримкою. Крім того, можуть існувати впроваджувальні фірми, організовані на пайовій участі промисловими корпораціями, так звані зовнішні венчурні фонди корпорацій:

В США, Японії і країнах Західної Європи поширені фірми “спін – офф” чи фірми – нащадки. Вони створюються при вузах, спеціальних лабораторіях і державних дослідних центрах з метою комерційного впровадження науково – технічних досягнень, отриманих в ході розробок інноваційних проектів чи фундаментальних досліджень.

Венчурні фірми, як правило, є неприбутковими, так як не спеціалізуються на виробництві, а займаються науковими дослідженнями, інженерними розробками, створенням і впровадженням нововведень та передають свої результати фірмам – експлерентам, патієнтам, віолентам і комутантам.

Експлеренти — це невеликі організації, що спеціалізуються на створенні нових продуктів і радикальних нововведень, які ведуть до довгострокової переваги над конкурентами. Фірма – експлерент в своєму розвитку створюється як компанія – піонер, їх головна роль в економіці – інноваційна, яка полягає в створенні радикальних, “проривних” нововведень.

Фірми - експлеренти неприбуткові, працюють на початку етапу максимальної винахідницької активності і з самого початку випуску продукції. Вони створюють умови для науково-технічних зрушень у сучасній західній економіці.

Гасло експлерентних фірм: "Краще і дешевше, якщо вийде ".

Прикладами фірм – експлерентів є: Apple, “Зеніт”, “Осборн”,

В зв’язку із обмеженістю виробничих потужностей при впровадженні нововведення фірми - експлеренти можуть взаємодіяти із іншими фірмами – виробниками, а також вступати у партнерські відносини з фірмами-віолентами, фірмами-патієнтами і фірмами-комутантами і можуть при необхідності перетворюватися в них.

Патієнти – це фірми, що орієнтуються на вузький сегмент ринку і задовольняють специфічні, зростаючі чи сформовані під дією моди, реклами чи яких-небудь інших засобів вимоги покупця. Вони діють на етапах росту випуску продукції і на стадії падіння винахідницької активності, їхня науково-технічна політика вимагає прийняття рішень про терміни постановки на виробництво та зняття з нього продукції, проведення чи припинення розробок на рівні винаходів, про доцільність продажу і покупки ліцензій. Патієнтна стратегія - це стратегія диференціації продукції і зайняття своєї ніші, вузького сегменту ринку. Такі фірми вважаються прибутковими. Однак, при цьому існує й велика ймовірність ризику чи небезпека кризи.

Гасло фірм – патієнтів "Дорого, зате добре". Характерною особливістю патієнтів є агресивність дій і неналежна увагу до зовнішнього середовища. Це пов'язане з тим. що патієнтам необхідно "захопити" певну нішу ринку і довести свою заможність. Приклади фірм – патієнтів: Cry research, Jaguar та ін.



Віоленти — це фірми, що діють у сфері великого стандартного бізнесу з великим капіталом та високим рівнем освоєної технології. Як правило, віоленти займаються великосерійним і масовим випуском виробів. Ці фірми прибуткові і діють при ТНК. В основному віоленти беруть участь в проведенні планових пошукових і прикладних НДР та в створенні нових моделей і модернізації раніше виготовлюваної техніки. Віоленти орієнтуються на задоволення попиту широкого кола споживачів, що пред’являють "середні запити" до якості і ціна тому їх девіз: "Дешево, але пристойно ". Прикладами фірм віолентів є Toyota, Philips, Microsoft, Ciemens, Маrlboro, Camel.

Комутанти - фірми, що здійснюють середній і дрібний бізнес, що орієнтується на задоволення конкретних національних і місцевих потреб. Вони індивідуалізують підхід до клієнта, але на базі використання досягнень фірм - віолентів. Комутанти працюють на етапі падіння випуску продукції, їхня політика вимагає ухвалення рішення про ступінь технологічного освоєння виробів, доцільності зміни в них відповідно до вимог специфічних потреб.

Головне завдання комутантів полягає в підвищенні споживчої цінності товару не за рахунок надвисокої якості, а за рахунок задоволення невеликих за обсягом потреб клієнтів, а тому гасло комутантів - "Ви доплачуєте за те, що я вирішую саме ВАШІ проблеми". Приклад – McDonald’s.

Приведена класифікація інноваційних підприємств визначена за типом конкурентної поведінки, яку дав Л.Г. Раменський відповідно до асоціацій із рослинним світом, добре узгоджується із класифікацією швейцарського експерта Х. Фрізенвінкеля за тваринним світом (рис. 3).

Тип конкурентної поведінки (класифікація Л.Г. Раменського)

віоленти

патієнти

експлеренти

комутанти

Тип компанії (класифікація Х. Фрізенвінкеля)

Горді леви

Могутні слони

Неповороткі бегемоти


Хитрі лисиці

Перші ластівки

Сірі миші

Рис. 3. Співвідношення типів інноваційних фірм за класифікаціями Л.Г. Раменського та Х. Фрізенвінкеля

Однією із форм прискорення нововведень, що відомі світовій практиці є профіцентри. Профіцентри – тимчасові цільові об’єднання наукових працівників декількох суміжних галузей науки і техніки, а також менеджерів для вирішення конкретних науково – технічних чи виробничих завдань, наприклад з освоєння і виробництва нових видів продукції.



Основна література: [8, 10, 11, 13, 14, 22, 23]

Додаткова література: [8, 15, 17, 25, 27, 29, 33, 34]

Тема 4. Стратегії поведінки на міжнародному ринку інновацій
В умовах ринкових відносин соціально – економічний і політичний статус країни визначається її глобальною конкурентноздатністю, яка тісно корелює із обраної стратегію поведінки на міжнародному ринку інновацій і успішності її реалізації. Вибір стратегічної поведінки на міжнародному ринку інновацій є найважливішим завданням міжнародного інноваційного менеджменту.

В загальному вигляді стратегія - це пошук найбільш результативних варіантів приведення в дію ресурсів (капіталу, інтелектуальних знань, робочої сили) в відповідності з головним цілями розвитку і з врахуванням ситуації на ринку як на даний момент, так і в найближчому майбутньому. Таким чином, фактично, стратегія – це деталізований всебічний комплексний план досягнення заздалегідь поставлених цілей.

З вибором стратегії пов’язана розробка планів проведення досліджень і розробок а також інших форм інноваційної діяльності. Стратегічне управління інноваціями все – таки більш ширше поняття ніж перспективне планування крупномасштабних проектів, оскільки воно включає ситуаційний аналіз і прогноз впливу широкого діапазону виробничих та підприємницьких факторів успіху: зовнішніх (продукти, ринки, патенти, ліцензії) і внутрішніх (нові технології, фінансування, потужності, виконавці, технічний рівень); потенціал сфери НДДКР; систему управління; її організаційні форми; етику і культуру міжнародного підприємництва (філософія і підприємницька політика).

В ході стратегічного управління інноваціями здійснюється поєднання цілей технічної політики і політики капіталовкладень з метою впровадження нових технологій і видів продукції. Вибір варіанту стратегічної поведінки підприємств і організацій в міжнародному інноваційному підприємництві визначається, перш за все, пріоритетами державної політики в галузі НДДКР.

Стратегії інноваційного розвитку держав, які конкретизуються їх пріоритетами НДДКР, формуються із врахуванням наступного:

1) державних політичних цілей в інноваційній сфері. Наприклад, ціллю для Японії є перетворення країни в могутню науково-технічну державу, для США - зростання добробуту населення, для України - перетворення країни в технологічну державу.

2) наявності природних ресурсів.

3) природно – демографічних чинників країни (географічного положення, природних умов, чисельності населення).

4) науково-технічного та інноваційного потенціалу країни.

5) спрямованості економічного росту в векторі завоювання внутрішнього чи світового ринку.

Після вибору пріоритетів в галузі НДДКР вирішують конкретні задачі:


  • необхідності придбання ліцензії за кордоном чи її розробка власними силами;

  • проведення підготовки всередині країни чи направлення студентів, аспірантів і фахівців за кордон;

  • стимулювання державних і приватних фірм в до наукових досліджень;

  • залучення іноземних організацій до розвитку наукових досліджень і виробництва в країні;

  • залучення іноземних інвестицій на розвиток науки, техніки, виробництва;

  • забезпечення взаємодії науки і виробництва;

  • визначення напрямків фундаментальних досліджень патронтованих державою;

  • організації системи захисту досягнень науки і техніки;

  • визначення митних бар'єрів чи стимулів ввозу для іноземних товарів.

Виділяють три головних типи моделей науково – інноваційного розвитку держав на світовому ринку:

1) країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію крупно масштабних цільових проектів, що охоплюють всі стадії науково – виробничого циклу, як правило, із значною часткою науково – інноваційного потенціалу в оборонному комплексі (США, Велика Британія, Франція);

2) країни, орієнтовані на поширення нововведень, створення сприятливого інноваційного середовища, раціоналізацію всієї структури економіки (Німеччина, Швеція, Швейцарія);

3) країни, що стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної інфраструктури, забезпечення сприйняття досягнень світового науково – технічного прогресу, координації дій різних секторів в області науки і технологій (Японія, Південна Корея).

Російські вчені В.Фрідлянов, Р.Некрасов, С.Остапюк виділяють три стратегічні моделі інноваційної політики.

1. Модель стратегії перенесення полягає у використанні наявного зарубіжного науково-технічного потенціалу в економіці власної країни через закупівлю ліцензій на високоефективні технології для освоєння виробництва продукції нових поколінь, яка користується попитом за кордоном.

2. Модель стратегії запозичення передбачає, що, опираючись на дешеву робочу силу та використовуючи частину науково-технічного потенціалу власної країни, освоюють випуск наукомісткої продукції, яку виробляли раніше в індустріальне розвинутих країнах.

3. Модель стратегії нарощування полягає в тому, що з використанням власного науково-технічного потенціалу, залученням іноземних учених, об'єднанням результатів фундаментальної і прикладної науки постійно створюють нові продукти і технології, які реалізують у виробництві та соціальній сфері.

На основі державного курсу в інноваційній політиці здійснюється вибір стратегічної поведінки і інших суб’єктів міжнародного інноваційного підприємництва – підприємств і організацій.

Стратегія розвитку підприємства одночасно визначає і орієнтує управління інноваціями, тобто задає основи її формування і сутність. В свою чергу, інноваційна стратегія уточнює і сприяє забезпеченню загальної стратегії розвитку підприємства, складаючи із нею інтегроване ціле.

Стратегії інноваційного розвитку підприємств, формуються із врахуванням:


  1. позиції керівництва щодо НДДКР;

  2. системи управління НДДКР;

  3. сфери фундаментальних і прикладних досліджень;

  4. оцінки результатів;

  5. відкриттів, патентів;

  6. інвестицій;

  7. інноваційного потенціалу підприємства.

Розробка інноваційних стратегій входить в прерогативу вищих ешелонів управління і передбачає вирішення цілого комплексу задач:

  • розробки стратегічних цілей; оцінки можливостей і ресурсів для їх реалізації;

  • аналізу тенденцій в маркетинговій діяльності і науково-технічній сфері;

  • визначення інноваційних стратегій з вибором альтернатив;

  • підготовки детальних оперативних планів, програм, проектів і бюджетів;

  • оцінки діяльності на основі визначених критеріїв з врахуванням встановлених цілей і планів.

Важливим є усвідомлення того, що інноваційні стратегії відносяться до класу функціональних і поділяються на агресивні (наступальні) та оборонні, в рамках яких додатково виділяються також: імітаційна, слідування за лідером, традиційна, залежна, стратегія за нагодою та інші.

Відомою є класифікація типів інноваційних стратегій фірм відносно фактору НТП X. Фрімана, який розрізняє: наступальну, захисну, імітаційну, залежну, традиційну і за-нагодою.



Наступальна, чи агресивна, інноваційна стратегія пов'язана з прагненням до технічного та ринкового лідерства через створення та впровадження нових продуктів. Стратегія передбачає тісний зв'язок фірм зі світовими досягненнями науки й технології, пряму залежність від наукових розробок, що фінансуються та здійснюються самою фірмою, можливість останньої швидко реагувати та пристосовуватися до нових технологічних можливостей. Відповідно, фірмі необхідно бути постійно включеною в інформаційний простір країни та світу, співпрацювати з провідними консультантами та вченими, контактів з інституціями світу, які мають відношення до галузі, де реалізує свою місію дана фірма.

Особливістю наступальної інноваційної стратегії є необхідність інтенсивних власних розробок, що вимагає активної комунікативної політики у відносинах зі світовою науково-технічною спільнотою. Вона властива малим інноваційним фірмам, а також великим об’єднанням, корпораціям, що диверсифікують свою діяльність. Прикладами успішної наступальної інноваційної стратегії були виробництва телевізорів, нейлону, напівпровідників, каталізу, окремих видів ядерних реакторів.



Захисна стратегія. Через великий ризик при дотримання наступальної стратегії більшість фірм, надає перевагу захисному типу стратегії, яка визначається позицією, що знаходиться поруч і трохи позаду піонерних агресивних технологічних змін. Стратегія передбачає використання новітніх технологій, завдяки яким здійснюється вихід на нові ринки, вперше утворені іншими піонерами. Звичайно, що така стратегія неможлива як звичайна імітація, а тому потребує істотних поліпшуючих інновацій, які формують нову продукцію, з новими споживчими властивостями відносно базової інновації. Захисні інновації є найпоширенішими в провідних індустріальних країнах. Дотримання такого типу стратегії потребує високої мобільності і здатності до опанування авангардними розробками, а необхідність процесів їх удосконалення вимагає високої науково-технічної розвиненості, як і в наступальної фірми. Важливими факторами для здійснення захисної стратегії є: придбання патентів, навчання персоналу, реклама, сервіс й технічне обслуговування.

В світовій практиці характерним явищем є застосування змішаних стратегій: для однієї продукції - наступальної, для іншої — захисної. Фірми невеликих індустріальних країн, частіше застосовують захисну стратегію, в той час як фірми країн, що є світовими лідерами дотримуються наступальних стратегій (більшість фірм-агресорів на світовому ринку інновацій - це фірми США).



Імітаційна стратегія пов'язана з копіюванням технологій виробництва продукції фірм-піонерів. При цьому, в випадку, не дуже віддаленому від першого застосування базової інновації, здійснюється купівля ліцензії на виробництво такого продукту. В разі проходження певного часу у фірми з’являється досить технологічних знань для імітації інновації. Імітаційна стратегія є вдалою за умови додавання певних технічних, економічних та споживчих якостей до оригіналу, що обумовлює необхідність висококваліфікованого науково-технічного персоналу, знання кон'юнктури відповідних ринків, можливість виходу у світовий інформаційний простір.

Імітаційна стратегія, як свідчить міжнародний досвід, є вдалою при значній державній підтримці та захисті своїх фірм - інноваторів.



Залежна стратегія визначається тим, що характер технологічних змін у даному випадку залежить від політики інших фірм. "Залежні" фірми не роблять самостійних спроб змінити свою продукцію, бо вони тісно пов'язані з вимогами до неї від головної фірми. Звичайно в випадку мова йде про субпідрядні роботи. Вимоги щодо науково-технічного рівня у таких фірмах мінімальні. Значна питома вага таких фірм зайнята в сервісному бізнесі та в просуванні продукції на нові ринки.

Традиційна стратегія. Цей тип стратегії означає відсутність технологічних змін внаслідок закріплення певних інноваційних форм в таких фірмах та тривалого періоду "життєвого циклу" продукції. Традиційна стратегія може вважатись інноваційною як свідома відмова від оновлення продукції на підставі ретельного аналізу ринкової ситуації та становища конкурентів.

Традиційна стратегія може включати інноваційний аспект, пов'язаний із удосконаленням форм і сервісу щодо традиційної продукції. Приклад - ресторанний та готельний сервіс.



Стратегія “за-нагодою”, чи “стратегія ніші”, пов'язана із відповідями керівництва на зовнішні сигнали ринку та інституційного середовища. Характерною ознакою даної стратегії є відсутність власної науково-технічної діяльності З цього типу стратегії починають фірми і країни, які намагаються швидко увійти на світові ринки, використовуючи свій традиційний потенціал.

Характерно, що співвідношення наведених типів інноваційних стратегій для країн залежить від їх ступеня розвитку, а для фірм - від застосовуваних ними науково-технічної політики.

До методів та моделей, які дозволяють визначити оптимальну інноваційну стратегію відносять:

1. Експертні (евристичні) методи. Вони засновані на непрямій та неповній інформації, досвіді фахівців-експертів, інтуїції. Конкретними формами їх використання є: масова оцінка та організація систематичної роботи експертів.

2. Методи соціально-економічного аналізу. Являють собою вивчення соціально-економічної дійсності, пізнання внутрішніх зв'язків, залежностей та явищ з метою визначення прогресивних тенденцій розвитку і можливостей удосконалення виробництв. До них належать: метод порівняння; групування; ланцюгові підстановки; розрахунок балансових різниць; розрахунок індексів; розрахунок коефіцієнта регресії та кореляції.

3. Методи прямих інженерно-економічних розрахунків. Слугують для обґрунтування росту виробництва на підприємстві через детальні інженерно-економічні розрахунки потреб ринку в даному виді продукції і можливостей її виробництва. Це методи економічної ефективності виробництва, інвестицій, доходності цінних паперів тощо.



4. Балансовий метод - важливий інструмент аналізу і прогнозування розвитку національної економіки, який являє сукупність прийомів, що використовуються для забезпечення узгодженості взаємопов'язаних показників.

5. Економіко-математичні методи і моделі - це специфічні прийоми аналізу соціально-економічних систем, рівноваги економіки, прогнозування економічного росту. До них належать: лінійне та нелінійне програмування, динамічне, стохастичне, сіткові та матричні моделі

6. Метод системного аналізу та синтезу. Специфіка аналізу та синтезу як методу планування інноваційної діяльності полягає в розкладанні економічних систем і процесів, що в них відбуваються, на складові і на цій основі – визначення ключових проблем перспективного розвитку.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка