Методичні рекомендації з вивчення дисципліни «Психолого-педагогічні основи мовного спілкування»



Сторінка2/7
Дата конвертації20.11.2016
Розмір1.03 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Лекція 2. Поняття про рівні, фази і стилі спілкування.

  1. Рівні і фази спілкування.

  2. Стилі спілкування.

Спілкування можна розглядати на різних рівнях. Усе залежить від того, що береться за основу. Саме тому є чимало класифікацій рівнів спілкування. Вже відомий підхід до спілкування Б. Ломова, який виокремлює такі рівні:

  • макрорівень (людина спілкується з іншими людьми відповідно до традицій, звичаїв, суспільних стосунків, що склалися);

  • мезарівень (спілкування відбувається в межах змістової теми);

  • мікрорівень (це акт контакту: запитання — відповідь).

Кожен із перелічених рівнів може проявлятися в різних ситуаціях і в різних сферах: діловій, міжособистісній, рольовій тощо. Зокрема, одна справа, коли партнери виступають як рівноправні учасники спілкування, і зовсім інша, якщо один з них відчуває певну залежність, а особливо, якщо починає проявлятися нерівноправність у формі тиску, агресії, залякування і т. п.

Американський психотерапевт і теоретик психоаналітичного напряму Е. Берн виокремлює такі рівні спілкування, або способи структурування часу: ритуали (норми спілкування), проводження часу (розваги), ігри, близькість і діяльність. Кожен з цих рівнів має свої засоби спілкування.

Аналізуючи особливості діалогу, А. Добрович пропонує вирізнити сім рівнів спілкування:


  • конвенціональний,

  • примітивний,

  • маніпулятивний,

  • стандартизований,

  • ігровий,

  • діловий,

  • духовний.

Кожен із зазначених рівнів автор розглядає в контексті чотирьох фаз поведінки індивіда:

  • перша фаза — спрямованість на партнера;

  • друга — психічне відображення партнера;

  • третя — інформування партнера;

  • четверта — відключення від партнера, якщо спонукальні мотиви з ним зникли, або повернення до другої фази, якщо вони збереглися.

Конвенціональний рівень характеризується тим, що людина або відчуває потребу в контакті й у неї виникає установка на зовнішню комунікацію, яка посилюється тим, що є реальний партнер, або такої потреби людина не відчуває, але оскільки до неї звернулися, вона спонукує себе переключитися на того, хто до неї звернувся. За умову контакту індивідом заздалегідь приймається той факт, що він буде то слухачем, то промовцем, адже, спонукуючи когось до розмови, варто забезпечити йому рівноправні можливості у спілкуванні. При цьому важливо вловити актуальну роль партнера, а також власну актуальну роль його очима. Іншими словами, потрібно встановити, які рольові очікування партнерів один до одного. Однак кожен з партнерів має право підтвердити або не підтвердити ці очікування. Отже, взаємоінформування може набувати вигляду конфронтації або конгруенції (взаємозгоди). Якщо учасники обирають конфронтацію, то спілкування поступово згасає, залишаючи за партнерами право на власну думку. Якщо ж вони обирають шлях конгруенції, тобто підтверджують взаємні рольові очікування, то це обов'язково приводить до зростаючого розкриття свого «рольового віяла» (набір психологічних ролей, які виконує людина під час взаємодії з іншою людиною) кожним із партнерів. Однак, завершуючи розмову, кожен із партнерів турбується про те, щоб не нав'язувати свою персону іншому. Звісно, контакт на конвенціональному рівні вимагає від партнерів високої культури спілкування і його можна вважати оптимальним для розв'язання особистих і міжосо-бистісних проблем. Реальна практика спілкування дає рівні, які розташовуються више й нижче конвенціонального рівня. Найнижчий рівень спілкування А. Добрович називає примітивним, а між примітивним і конвенціональним рівнями є ще два: маніпулятивний і стандартизований.

Характеристику людини, яка опускається до примітивного рівня, можна означити таким чином: для неї співрозмовник є не партнером, а потрібним або непотрібним предметом, із цього випливає, що актуальна роль партнера суб'єктом не вловлюється. Отож у хід запускаються шаблони сприймання, за допомогою яких можна описати даний «предмет», наприклад великий він чи маленький, який у нього одяг, вік тощо. Ці зовнішні ознаки є надзвичайно суттєвими, адже якщо, приміром, співрозмовник маленький, з ним можна не церемонитися, а впевнено займати позицію «зверху». Тобто суб'єкт виражає свою симпатію тому, хто подобається, і не симпатизує тому, хто не подобається. Звичайно, якщо в ході обміну інформацією мала місце конфронтація, то із слабким співрозмовником суб'єкт закінчує контакт сваркою й насміханнями, а з сильним — вибаченнями й погрозами (погрози робляться тоді, коли партнер відійшов на небезпечну відстань). У разі конгруенції суб'єкт отримав потрібне від співрозмовника й не приховує своєї нудьги.



Суб'єкт, який обирає маніпулятивний рівень спілкування, за своїми підходами до іншого партнера близький до примітивного учасника діалогу, а за своїми виконавськими можливостями наближується до конвенціонального рівня спілкування. Загальна характеристика маніпулятора має такий вигляд: для нього партнер-суперник у грі, яку обов'язково необхідно виграти. При цьому виграш означає вигоду: якщо не матеріальну чи життєву, то хоча б психологічну.

Стандартизований рівень дуже різниться від примітивного й маніпулятивного рівнів спілкування, але не «дотягує» до конвенціонального з тієї причини, що справжньої рольової взаємодії на цьому рівні не відбувається. Сама назва рівня говорить про те, що спілкування тут відбувається за певними стандартами, а не за взаємним вловлюванням партнерами актуальних ролей один одного. Іншими словами, йдеться про «контакт масок»: «маска нуля» (я вас не чіпаю — ви мене не чіпайте), «маска тигра» (маска агресивності), «маска зайця» (щоб не накликати на себе гнів або насміхання інших) та ін.

Ігровий рівень спілкування розташований «над» конвенціональним. Він наділений повнотою й людяністю останнього, але перевершує його глибиною змісту й багатством відтінків. На цей рівень люди виходять лише з тими, яких хоча б трохи знають і до яких є певне почуття — якщо не взаємне, то таке, що не затьмарене розчаруваннями. У фазі спрямованості на партнера заздалегідь є живий інтерес до особистісних особливостей співрозмовника, до його «рольового віяла», проникнутий симпатією до людини. У фазі відображення партнера відбувається загострене сприймання його «рольового віяла». У фазі інформування партнера суб'єкт намагається бути цікавим своєму партнерові, а тому він мимовільно «грає», щоб «мати цікавий вигляд». «Грати» можна по-різному: радісно сприймати судження співрозмовника, не руйнувати контакту (такою є конгруенція) або ж піти на конфронтацію з партнером, ущипнути його, змусити розлютитися, здивуватися та ін. За зовнішніми ознаками «гра»-конфронтація схожа на маніпуляцію, однак відчуття, які суб'єкт має до партнера, суттєво різняться: маніпулятор байдужий або нелюб'язний до іншого, виграш і самоствердження для нього самоціль, засмучення партнера його тільки радує, а «гравець» будує контакт на небайдужості др співрозмовника. На четвертій фазі — взаємовідключення — партнерам усе ясно без слів, тобто тут не вимагається обопільного виконання прощальних ритуалів. Зазвичай, у спілкуванні на ігровому рівні партнери «віддзеркалюються один в одному», в їхньому контакті виникає «другий план» — те, що відчувається, але не називається словами.

Діловий рівень передбачає не звичайні ділові контакти, а вид людських занять. Отож реальні ділові контакти зовсім не обов'язково відбуваються на цьому рівні, вони нерідко мають форму спілкування на маніпулятивному або стандартизованому рівні. Особливості власне ділового спілкування чітко простежуються під час аналізу фаз контакту. Перша фаза (спрямованість на партнера) характеризується тим, що у співрозмовника партнер викликає особливий інтерес як учасник спільної діяльності, як людина, яка може допомогти. Друга фаза (взаємовідображення) показує чуйність партнерів один до одного, загостреність сприймання з обох сторін розумової і ділової активності співрозмовників, їх залучення до розв'язання загальної проблеми. Саме за таких умов люди перестають думати про те, який вигляд вони мають і які свої індивідуальні ролі розкривають, головне — справа. Це є важливим і на третій фазі — взаємоінформування. Четверта фаза характеризується зовнішньою сухістю, за якою відчувається внутрішня теплота. В цілому, спілкуючись на діловому рівні, люди виносять із контактів не лише певні «плоди» спільної діяльності, але й стійкі відчуття довіри, взаємної прив'язаності. І якшо спілкування на ігровому рівні переважно святкове, то на діловому рівні воно набагато серйозніше, глибше і водночас вирізняється буденністю.

Духовний рівень вважається найвищим рівнем людського спілкування, адже на цьому рівні партнер сприймається як носій духовного начала, яке пробуджує високі почуття: від дружби до можливості наблизитися до найвищих цінностей людства. При цьому духовність забезпечується не добором тем для розмови, а глибиною діалогічного проникнення людей в помисли один одного, тобто бесіда на найбуденнішу тему може бути більш духовною, аніж розмова про літературу.

В цілому, підводячи підсумок аналізу рівнів, слід підкреслити, що в реальній взаємодії спілкування відбувається не на одному рівні або перестрибує з одного на-інший.



2.Стилі спілкування.

Індивідуальність людини у стосунках з іншими людьми визначає її стиль спілкування, під яким прийнято розуміти систему принципів, норм, методів, прийомів взаємодії й поведінки індивіда. Найяскравіше стиль спілкування проявляється в діловій та професійній сфері, у стосунках між діловими партнерами або між керівником і підлеглим. Саме тому проблема стилю найкраще досліджена у сфері лідерства — керівництва. Відомою є класифікація К. Левіна, який виокремив три стилі лідерства (керівництва):



  • авторитарний (тверді способи управління, визначення всієї стратегії діяльності групи, припинення ініціативи та обговорення прийнятих рішень, одноосібне прийняття рішення і т. п.);

  • демократичний (колегіальність, заохочення ініціативи);

  • ліберальний (відмовлення від керування, усунення від керівництва).

Лекція 3. Форми спілкування.

План

    1. Монологічні форми спілкування.

    2. Основні діалогічні форми спілкування.

    3. Інтерв'ю. Прес-конференція




  1. Монологічні форми спілкування.

До монологічних публічних виступів відносять: доповідь, звітна доповідь на зборах, політичну промову, політичний огляд, мітингову, агітаційну промову, лекцію.

1. Доповідь — це публічний виступ політичного або громадського діяча, в якому ставлять назрілі завдання у тій чи іншій галузі життя та вмішують рекомендації й поради до їх рішення. Особливості цього жанру ще й у тому, що доповідь може стати предметом обговорення, підлягати критиці, доповнюватися новими міркуваннями та пропозиціями.

2. Звітна доповідь на зборах — це стисла розповідь про пророблену роботу, аналіз та оцінка її результатів. Під час читання доповіді не прийнято імпровізувати, висвітлювати які-небудь події та факти експромтом, що допустимо та доречно в інших жанрах. Бажаною є продуманість та сувора аргументованість усіх розділів та положень, ясність висновків, оцінок та обґрунтованість рекомендацій. Звітна доповідь більше, ніж будь-який інший жанр риторики, наближається до книжно-канцелярського мовлення.

3. Політична промова — як правило, вона проголошується керівним політичним або державним діячем (президентом, керівником партії, руху). Присвячена актуальним питанням часу та висвітленню їх з позицій певних політичних рухів або загальнонаціональних інтересів.

Особливо можна виділити парламентську промову, яка звичайно вписується у контекст обговорюваних парламентом проблем, обмежена жорстким регламентом і зобов'язує депутата миттєво орієнтуватись у ситуації, імпровізувати, відповідати на ущипливі репліки по ходу виступу.

Промова відрізняється від інших видів виступів часовими межами, емоційністю, чіткістю постановки проблем, конкретністю, насиченістю, дієвістю. Однак це зовсім не означає, що названі якості тією чи іншою мірою не притаманні іншим видам виступів. Різниця лише в більшій концентрації цих якостей у промові.

Багато політичних діячів минулого іноді гіпнотично впливали на аудиторію експресивністю, пристрастю, емоційною збудженістю та... лестощами. У політичній діяльності промовами часто прокладається дорога до п'єдесталу визнання. І досить часто більшого успіху досягають ті, хто використовує у виступах популізм: у їхніх промовах марення обіцянок, нагнітання презирства до опонентів та безвідповідальність за реальність величних прожектів.

4. Політичний огляд, усна політична інформація— публічний виступ, у якому висвітлюються і стисло оцінюються соціально-політичні події. Виступи мають інформаційно-коментаторський характер і останніми роками отримали широкий розвиток, особливо на телебаченні. Завдання: планомірно інформувати з широкого кола проблем політичного, економічного та культурного життя країни, оперативно доводити до них рішення президента, парламенту, уряду та ін.

5. Промова мітингова має гострополітичний, закличний характер і присвячена, як правило, завжди злободенній темі. Триває мітингова промова 5-10 хвилин, емоційно яскраво прикрашена, має максимально чіткі інтонації і "заряджена" високим пафосом. Мітингова промова проголошується у випадках, коли необхідно зосередити увагу певного кола людей на будь-якому актуальному питанні і викликати колективну думку з цього приводу.

6. Агітаційна промова має роз'яснювальний характер, стисла за часом і може, як і мітингова промова, бути закличною мобілізаційною, але може мати й вигляд сердечного м'якого викладення будь-якої проблеми.

Агітаційні промови можна поділити на три групи: промови з метою захопити, промови з метою переконати і промови з метою викликати активні дії.

Більшість промов на політичних мітингах, зборах на честь будь-яких подій, а також проповіді, значною мірою побудовані на основі прикладів та відповідних даних. Матеріал у них подається таким чином, щоб викликати не тільки допитливість, а й загострити у свідомості слухачів значення події, що відбувається. Вони вміщують у собі прямий заклик до почуттів, нагадують про вже відоме, але не до кінця усвідомлене, мають за мету логічними доводами довести чи спростувати будь-яке положення.

7. Лекція — аргументоване та систематизоване викладення матеріалу з певною пізнавальною (освітньою) та політичною метою. У публічних лекціях на суспільно-політичні теми особливо важливою є така риса, як розмовність. На публічній лекції аудиторія може бути змішаною як за рівнем освіти, віком, професією, так і за мотивами. Лектор-оратор зустрічається з новими слухачами, яким він також невідомий. Це потребує від нього додаткових зусиль з адаптації, вміння швидко оцінювати присутніх та, за необхідністю, перебудовуватися на ходу.

Хоча масова лекція на суспільно-політичну тему має багато спільного з академічною лекцією, але має й значні відмінності. Часто тема її ширша і більш загальна, що зобов'язує ритора викладати матеріал менш детально. Як епізодична разова лекція, вона не спирається на попередню частину циклу. Російський ритор Адфельд застосував до неї такий образ: "Це не поверх будинку, а ціла будова зі своїм фундаментом та власним дахом".



  1. Діалогічні форми спілкування.

Розглянемо основні види діалогічного спілкування:

1. Бесіда — це питально-відповідна форма роз'яснення найважливіших подій, тих або інших аспектів діяльності центральних та місцевих органів влади. Це основна форма роботи агітатора, але може бути застосована і лектором.

Один з різновидів цього жанру — бесіда за круглим столом. Декілька спеціалістів невимушено, у довільній формі публічно обговорюють ті чи інші питання і відповідають на репліки та питання присутніх. До цієї форми наближаються вечори питань та відповідей. Цей жанр останнім часом у молодіжних аудиторіях отримав "друге дихання". Він дозволяє глибше вивчити суспільну думку, оперативно давати відповіді на найгостріші питання. Набуті у запитально-відповідальній формі знання активніше та краще закріплюються у свідомості. Правильно помічено, що "там, де є питання, там скоріше визріває розум".

Бесіда за круглим столом, вечори запитань та відповідей мають багато позитивних якостей: злободенність, активність, розмовність, контактність, поінформованість.

2. Диспут — різновид публічного обговорення у формі боротьби думок між його учасниками. Ритор, що веде диспут,— не підказувач і не головний мовець. Його завдання стимулювати активність присутніх і спрямовувати обговорення у потрібному напрямі. Найважливіша умова диспуту — різні точки зору з обговорюваного питання та відсутність заздалегідь підготовлених відповідей.

3. Інтерв'ю. Прес-конференція.

На стику монологічних та діалогічних видів знаходяться такі форми, як інтерв'ю та прес-конференція.



1. Інтерв'ю. Наприклад, ви керівник і вам доведеться дати інтерв'ю для газети чи телебачення. Загальна ерудиція, професійна культура та навички ділового спілкування, безумовно, допоможуть вам у цій справі. Але для того щоб ви не припустилися великих помилок та прорахунків у процесі інтерв'ю, щоб достатньо компетентно та професійно представили свою фірму, можна скористатися такими порадами.

Перед інтерв'ю :

  • попросіть того, хто бере у вас інтерв'ю (інтерв'юера), дати вам перелік основних проблем, питань, які його передусім цікавлять. Уточніть та запишіть дату, час і місце зустрічі;




  • продумайте найбільш імовірні питання і заздалегідь підготуйте на них професійно грамотні та, за можливістю, стислі відповіді;

  • приходьте на інтерв'ю одягненим, як на офіційну зустріч, а не як на танцювальний майданчик;

  • запам'ятайте прізвище, ім'я, по батькові інтерв'юера. У процесі інтерв’ю:

  • після привітання з інтерв'юером намагайтеся справити на нього перше сприятливе враження. Не слід метушитися, поводьтеся спокійно, невимушено, але не скуто і не зухвало;

  • постарайтеся, щоб стиль вашої бесіди-інтерв'ю був діловим та оптимістичним;

  • час від часу посміхайтесь, а також, якщо будете вважати за доцільне, використайте одну-дві репліки, фрази, які б охарактеризували вас як людину, не позбавлену почуття гумору та дотепності;

  • обов'язково дивіться інтерв'юеру у вічі, відповідайте на питання впевнено, але без самовпевненості;

  • не бійтеся проявляти ініціативу і навіть "розгорнути" бесіду в потрібному для вас напрямі;

  • слідкуйте за мовленням, аргументацією, фактами та прикладами, які ви наводите;

  • не відхиляйтеся від відповідей на запитання. Остерігайтеся двозначності тлумачень вашої точки зору.

  • Запобігайте відповідей типу "так" чи "ні", але не будьте надмірно багатослівні;завершуючи інтерв'ю, поцікавтесь, коли і де буде надруковане чи показане по телебаченню ваше інтерв'ю.

  • Подякуйте інтерв'юерові за цікаві запитання, увагу до вашої організації та до вас особисто.

Після інтерв'ю:

  • проаналізуйте для себе, які запитання вам ставили і чому, проаналізуйте свої відповіді, реакцію інтерв'юера;

  • через деякий час напишіть або подзвоніть інтерв'юеру про те, чи буде і коли буде надруковане чи показане ваше інтерв'ю по телебаченню;

  • не намагайтесь давати інтерв'ю дуже часто і на одну й ту саму тему.

2. Прес-конференція скликається для того, щоб довести до широкої публіки важливу політичну, економічну, соціальну інформацію, повідомити про дії організацій, що мають велику значимість для громадськості. Тим самим зміцнюються зв'язки з населенням, удосконалюється імідж закладів, підприємств, фірм.
Відповідаючи на запитання журналістів, слід пам'ятати, що вдалі відповіді — найбільш "вигідна" частина будь-якого діалогу з публікою, коли оратор отримує можливість найкращим чином продемонструвати ерудицію, компетентність, винахідливість, психологічну стійкість, зробити внесок в удосконалення іміджу своєї організації та політики, яку вона проводить.

Спеціалісти в галузі теорії та практики комунікації дають такі поради учасникам прес-конференцій:



  • відповідайте на питання чітко, лаконічно, "не читайте лекцій". Вдала відповідь часто буває коротша за запитання;

  • зважуйте кожне слово, слідкуйте за логічністю, зв'язністю, правильністю мовлення. Неприпустимі недбалість формулювань, мовленнєві огріхи. Запобігайте неприродної повільності або розтягнутості мовлення. Це втомлює аудиторію. Безумовно, припустима деяка "роздумливість" (оратор думає на ходу, підбирає слова, аргументи "на очах аудиторії"), але до розумних меж;

  • називайте речі своїми іменами, не намагайтесь упоратися за допомогою банальних, загальних фраз. Дискредитує оратора удаваний оптимізм, необґрунтована бадьорість;

  • не забувайте про цифри, факти - це підтверджує вашу ерудицію. Але користуйтесь ними помірно. Пам'ятайте: цитата, посилання на авторитет — не доведення. Це лише підкріплення ваших особистих суджень;

  • тримайтесь бадьоро, впевнено, не вбирайте голову в плечі, не відводьте очі та не відповідайте тоном, немовби ви просите вибачення. Однак абсолютно недоречні зверхність на менторський тон.


Лекція 4. Техніки спілкування, їх характеристика і призначення.

  1. Поняття про техніки спілкування. Комунікативні вміння педагога.

  2. Емпатичне та директивне спілкування.

  3. Розпізнавання та нейтралізація технік спілкування, що використовуються з маніпулятивною метою.

  1. Поняття про техніки спілкування. Комунікативні вміння педагога.


Спілкування — це процес контактів, обміну та взаємодії між людьми. У процесі навчання та виховання відбувається передача знань, способів діяльності, суспільних цінностей, норм культури, тобто спілкування є сутністю роботи вчителя.

Основні функції спілкування: обмін інформацією, організація діяльності, пізнання людьми одна одної, досягнення взаєморозуміння. Крім того, будь-яка людина має потребу самовираження в процесі спілкування, одержання емоційної підтримки — співчуття, поваги до себе — визнання своєї особистості. Урахування цих потреб дуже важливе для вчителя. Без прояву розуміння та поваги до співбесідника ефективне спілкування не можливе.

До комунікативних умінь соціального педагога належать:


  • соціальна перцепція (уміння "читати по обличчю");

  • емпатія (уміння співчувати);

  • толерантність (уміння розуміти інші думки, терпимо ставитися до чужих поглядів);

  • самопрезентація (уміння виявляти впевненість, свої кращі якості в необхідний час);

  • установка на позитивне в людях;

  • достатній обсяг уваги і пам'яті (обличчя, імена, якості);

  • оперативність формулювання думок;

  • культура і техніка мовлення;

  • володіння прийомами ефективного спілкування.

Під час спілкування будь-яка людина займає одну з трьох «позицій», умовно названих позиціями «Батька», «Дитини», «Дорослого». У позиції «Батька» людина командує, наказує, повчає, визнає тільки власну правоту. Позиція «Дитини» — це прохання, поступки, невпевненість, хитрощі, вияв слабкості. Позиція «Дорослого» — обговорення на рівних на користь справі, незалежно від власних емоцій.

У різних ситуаціях, у спілкуванні з різними людьми кожний займає одну з "позицій". Але багато хто з людей неадекватно до обставин постійно займає одну й ту саму "позицію". Незбіг очікуваної і реально зайнятої співбесідником "позицій" призводить до непорозуміння і конфліктів. Типова професійна помилка вчителів — постійне (на роботі в будь-якій ситуації, вдома, на відпочинку, у транспорті...) перебування у позиції "Батька", прагнення всіх повчати, наполягати на своїй думці, критикувати, все організовувати і контролювати. З одного боку, така позиція призводить до конфліктів, пасивності учнів, неоптимальної організації справи, а з іншого — постійне перебування в одній позиції спричинює психічне перевантаження, дистреси, втому та їх наслідки.

Значний вплив на характер спілкування здійснюють ролі. Кожна людина протягом життя буває в "ролі" учня, покупця, батька, пасажира, друга, керівника, підлеглого та ін. Людина поводить себе в конкретній групі відповідно до ролі, яка склалася. У багатьох шкільних класах є ролі "лідера", "авторитета", "блазня", "пустуна", "шибеника", "принцеси", "цапа-відбувайла" та ін. Роль людини визначається її психічними особливостями й обставинами, оточенням, в які вона потрапляє. Крім того, роль завжди хоча б частково відповідає неусвідомленим внутрішнім потребам людини. Неможливо змінити поведінку учня тільки наказами чи зауваженнями. Лише в разі включення учня в нову успішну для нього діяльність, де він здобуде нову роль, відповідно до цієї ролі зміниться його поведінка.

Безумовно, важливим компонентом техніки спілкування вчителя є культура мовлення, яка включає лексичну (багатий словниковий запас (зокрема синонімів, метафор, епітетів), відсутність штампів і тавтологій); граматичну (використання іншомовних слів, числівників, відмінків, відмін, побудова речень); орфоепічну (наголоси, вимова звуків) правильність мовлення.

Крім того, величезну роль відіграє експресивність мовлення. Головне тут — різноманітність інтонацій (логічні, смислові та емоційні наголоси, зміна висоти звуків, темпоритму, паузи). Інтонація може нести до 40 % інформації. Безбарвна монотонна мова не може привернути увагу учнів, навчити запам'ятовувати головне, виразити особисте ставлення вчителя до інформації, яку він викладає. Крім інтонації до засобів виразності мови належать використання анафор (прислів'я, повтори, приказки), градацій (повтор основного поняття з посиленням та розширенням речення), інверсій (незвичний порядок слів у реченні).

Культура мови вчителя не може реалізуватися без техніки мовлення, яка. включає промовляння тільки на дихальній опорі (це зберігає зв'язки і краще сприймається); чітку дикцію; переважне використання помірної гучності та нижнього регістру свого голосового діапазону; вибір темпоритму мовлення залежно від складності матеріалу, віку та рівня розвитку учнів. Техніка мовлення передбачає уміння привертати увагу та виділяти головне за допомогою пауз, зменшення темпу мовлення та зміни гучності того, хто промовляє.


1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка