Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів з вибіркової навчальної дисципліни циклу гуманітарної підготовки



Сторінка9/44
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   44

4.1.3. Основні течії буддизму. Буддизм, як і інші світові релігії, не уникнув розколу на різні течії і школи. Вже в ранньому буддизмі серед його послідовників відбувалися щонайгостріші дискусії з питання тлумачення окремих висловів Будди, зокрема, з дисциплінарних правил поведінки ченців. Відомо, що з цього приводу Будда залишив достатньо невизначені вимоги (напр., не сваритися із-за дрібних і нікчемних приписів дисципліни в громаді, дотримуючись найбільш істотних повчань). Крім того, суперечки відбувалися і з приводу особи самого Будди. Хто він? Космічна або земна істота, Бог або Вчитель? Різні відповіді на ці питання привели до виникнення безлічі шкіл.

У 1 ст. до н.е. – початку 1 ст. н.е. в буддизмі виникають два основні напрями: хінаяна («мала колісниця», «вузький шлях спасіння») і махаяна («велика колісниця», «широкий шлях спасіння»).

Термін «хінаяна» згадується в основному в текстах махаяни і виражає зневажливе відношення до замкнутішої течії буддизму. Самі ж «хінаяністи» іменують себе за назвами шкіл, а загальний напрям – тхеравадою («школа старої мудрості»). Положення хінаяни в значній мірі пов'язані з догматикою раннього буддизму, хоча вони теж змінювалися і доповнювалися. Не дивлячись на це, послідовники тхеравади наполягають на тому, що тільки вони зберегли істинне вчення Будди.

Прихильники цього напряму акцентують увагу на вивченні природи дхарм і досягненні нірвани етичним шляхом. Досягнення просвітлення мислиться як буквальне наслідування Образу й Подобі життя Будди і практики його медитації. Цей шлях дуже складний. Він вимагає аскетизму, відмови від всіх земних радощів, а тому доступний небагатьом. Вважається, що тільки ченці можуть зрозуміти сенс учення Будди і здійснювати на практиці приписані ним методи психотехніки. Тому тільки ченці можуть досягти нірвани. Миряни ж можуть сподіватися на те, що, накопичивши достатнє число заслуг, вони в наступному житті стануть ченцями і досягнуть нірвани. Причому, зробити це можна тільки спираючись на власні сили. Жодна людина не може спасти іншого, тому що все, що не зробила б людина доброго або поганого, торкнеться лише її самої, позначиться лише на її кармі. Сам Будда часто повторював своїм учням, що він вказав їм шлях, а йти по ньому повинен кожен сам. Будда визнавав спасительну силу лише за своїм ученням.

Вищою релігійною метою, до якої прагнуть послідовники цього вчення, є нірвана. Проте пізнати її людина не може через обмеженість розуму.

У хінаяні заперечується існування Бога-Творця і душі. Сам Будда стверджував, що якби світ був створений Богом, то у ньому не було б ні гріха, ні лих, оскільки будь-які діяння (хороші та/або погані) повинні були б бути від нього. Згідно легенді, на питання чи «Є Бог-Творець і душа?», – він відповідав мовчанням, не бажаючи витрачати час на пусті розмови. Немає Бога-Творця, але є ідеал, до якого потрібно прагнути. Цим ідеалом є Будда-Вчитель. Будда вважається тут земною істотою, вчителем, який володіє унікальними здібностями.

Послідовників буддизму, які відносяться до хінаяни, налічується понад 100 млн. Проживають вони в основному в Шрі-Ланці (Цейлон), Камбоджі, Таїланді, Мьянмі.

Махаяна сприйняла всі основні положення раннього буддизму, але ґрунтовно доповнила і розвинула їх. Вона відкрила широкий шлях спасіння, досяжний і для ченців, і для мирян, які при відповідній кармі та наполегливій практиці можуть досягти просвітлення. Благочестя, подаяння мирянина в махаяні прирівнюються до заслуг ченця.

Махаяністи виступили з критикою існуючого до них ідеалу чернецтва – святого, який прагне досягти лише особистого спасіння. Індивідуальне спасіння вони вже вважали недостатнім. У зв'язку з цим була розроблена теорія божественної субстанції і сліпої віри в її творчі здібності. Згідно вченню махаяни, Будда має, насамперед, Божественну природу. Його космічне тіло здатне приймати різноманітні земні форми задля спасіння всіх живих істот від страждань і роз'яснення вчення всім, хто знаходиться в ланцюгах сансари, в потоці невідання. Це привело до появи численного пантеону Будд і богів, які перетворилися на об'єкти шанування і поклоніння. Число їх нескінченне, але існує їх внутрішня єдність. Сам великий Будда Шак'ямуні є втіленням надприродного одвічного світового принципу, універсальної космічної свідомості.

Виникла і концепція бодхисатв (санскр., букв. – той, чия сутність – знання). Бодхисатви – це люди, що стали на шлях Будди, які вже заслужили перехід в нірвану, але свідомо відмовилися від цього задля спасіння всіх істот. Вони повинні керуватися шістьма «духовними досконалостями» (парамітами – санскр., вища досконалість, шлях переходу на інший бік): щедрістю, моральністю, мужністю, терпимістю, мудрістю, здібністю до споглядання. З їх допомогою бодхисатви знаходять стан співчуття до всіх живих істот.

Слід зазначити, що як всілякі втілення численних Будд і бодхисатв у буддійський пантеон включені добуддійські божества різних народів: в Індії – верховні індуїстські боги Брахма, Шива і Вішну (як втілення Будди Шак'ямуні); в Японії – синтоїстська богиня, що уособлює Сонце, – Аматерасу (як втілення Будди Вайрочані); у Китаї – богиня родючості та материнства – Гуань-інь (як втілення бодхисатви Авалокітешварі).

Махаяна вчить, що в кожній людині потенційно закладена «природа» Будди, треба тільки її проявити і звільнити. Закон карми тут не такий всемогутній, як в хінаяні. Активним началом виступає не воля індивіда, а допомога бодхисатв.

Нововведенням є також і абсолютно відсутнє в ранньому буддизмі вчення про душу, рай і пекло, що було доступнішим для розуміння простих людей, чим учення про нірвану. Але оскільки поняття нірвани залишилося, хоч і змінилося, то виникла проблема: у якому відношенні знаходяться душа, рай і пекло з тим ідеальним станом, до якого повинен прагнути буддист, – з нірваною. Відповідь послідовники махаяни дають таку: у раю знаходяться душі праведників, яким залишилося втілитися на землі тільки один раз, перш ніж досягнуть нірвани, а в пеклі – душі грішників, що порушили закон Будди. Та й сама нірвана стала розумітися як новий особливий психічний стан буддиста. Така нірвана була зрозумілішою і привабливішою для простої людини, чим ранньобуддійська, яку і досягти було майже неможливо, і зрозуміти не можна, бо розум не здатний її осягнути.

Інше трактування у махаяністів одержує і концепція дхарм. Вони вже не визнаються істинно реальними, вони порожні, оскільки характеризують світ сансари і схильні до дії взаємозалежного проникнення.

Отже, махаяна істотним чином прийняла зміст основних положень раннього буддизму. Відбулося збільшення ролі надприродного в її вченні, була декларована відкритість шляху спасіння для кожного віруючого, запропоновано багатство і багатоманіття буддійського пантеону. Пізніше з'являється барвисто розроблений культ. Все це зробило її масовою релігією, привернуло послідовників як в Індії, так і за її межами. Вчення махаяни набуло поширення в Китаї, Японії, Непалі, В'єтнамі, Індонезії. Всього її послідовників налічується бл. 200 млн.

Існує і третій напрям буддизму. Він сформувався у середині 1 тис. н.е. Це вчення буддійського тантризму, або ваджраяни («діамантова (алмазна) колісниця»).

До кінця 1 тис. ваджраяна стала домінуючою формою індійського буддизму. У різні історичні періоди вона мала поширення на Шрі-Ланці, в Індонезії, Китаї, Японії. Але повне панування одержала в Тибеті, де вона вважається вінцем учення Будди. У літературі ваджраяни співвідношення махаяни і її вчення пояснюється таким чином: існує два типи махаяни – «причинна» колісниця параміт (досконалості) і «результативна» колісниця таємної мантри (магічної формули). Мета в обох типів одна, а методи різні.

Цінність і значущість мантр залежить не стільки від слів, складових заклинання, скільки від волі та прозріння людини, яка вимовляє їх. Причому величезне значення надається інтонаціям, повторенням, ритуальним жестам і значенню логічних діаграм. Згідно цієї теорії, головна ритуальна дія повинна зачіпати три сторони живої істоти: тіло, мову і думку. Тіло діє за допомогою жестів, мова – через мантри, думка – через транс. Шлях таємної мантри, стверджує ваджраяна, може привести до миттєвого (як удар блискавки) просвітлення і досягнення стану Будди протягом одного людського життя.

У ваджраяні зростає віра в авторитет духовного наставника, з'являється поклоніння якомусь статевому енергетичному началу. У зв'язку з цим практично всі персонажі її пантеону мають свою жіночу відповідність.

Ваджраяна створила величезний пантеон міфологічних божеств, надприродних сил, чарівництво, чаклунство, чорну магію.

Нині послідовників цієї течії налічується більше 30 млн. Проживають вони в основному в Лаосі, Монголії, Забайкаллі, Калмикії, Бурятії, Поволжі. Найбільшого поширення ваджраяна набула в Тибеті.


4.2. Християнство

4.2.1. Передумови виникнення християнства, його еволюція і формування Християнської Церкви: I-XI століття. Християнство виникло в 1 ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Цей час характеризувався як становленням нової політичної форми, так і економічними перетвореннями, а також пошуками в духовній сфері.

До 3 ст. до н.е. Рим був невеликим державним утворенням – цивільною общиною, що проживала в межах Апеннінського півострова (територія сучасної Італії). Експансіоністська політика Римської держави протягом 3-1 ст.ст. до н.е. призвела до значного розширення її території. З одного боку, це сприяло матеріальному і духовному збагаченню, з іншого – підсилило внутрішню соціальну боротьбу, породило проблему управління провінціями, викликало протиборство скорених народів владі римлян: повстання, виступи, заворушення і т.п.

Соціальна і політична криза з необхідністю заглиблювалася. Інтереси римських громадян, рабів і неримлян ігнорувалися. Народні збори були не здатні їх захистити. Сенат відстоював інтереси лише олігархії. Наростала необхідність встановлення нової форми державної влади. Загострювалася боротьба за саму владу. У результаті були зломлені і верховна влада, і республіканська форма правління. Республіканські інститути існували формально. Все залежало від апарату особистої влади імператора (спочатку Цезаря, 100-44 до н.е., потім Октавіана, 63 до н.е.-14 н.е., імператор з 44? і т.д.). Засади античної полісної системи були підірвані. Правив монарх, який спирався на військову силу. Тим часом за збереження «одягу» республіки той же Октавіан був обожнюваний: сенатом йому був даний титул Август (священний), а народ забезпечив культ його генія. При подальших правителях культ імператора став загальнодержавним. Він виступив основною формою ідеологічного обґрунтування влади наступників імператора Августа: Тиберія (42 до н.е.-37 н.е., з 14), Калігули (12-41, з 37), Клавдія (10-54, з 41), Нерона (37-68, з 54) та ін. При них складалася нова соціальна опора імперії. Але, як і раніше, все вирішувала сила, що породжувала страх, доноси, змови і вершила безчинства, страти, захоплення влади.

У результаті господарське життя не тільки провінцій, але й Італії приходило в занепад. Раби були незацікавлені у праці. Селяни і ремісники Італії з ріних причин розорялися. Росла кількість незайнятих продуктивною працею. Народ був повністю відторгнутий від управління державою і увергнутий у жебрацьке існування. З 2 ст. грань між вільним і рабським існуванням стиралася вже і в сфері права, і в області соціальної психології. У соціальних низах панувало відчуття відчаю і безвихідності. Повільні економічні зміни в організації господарства, підіймання колись розграбованих і зруйнованих провінційних міст не змінювали світосприймання і у верхах.

Це зближувало людей, не дивлячись на їх різний етнічний і соціальний склад, різне правове становище. Виникали професійні та релігійні об'єднання і навіть загальнопровінційні союзи, засновані на неформальному спілкуванні, рівноправних внутрішньоспілкових відносинах. У той же час це не знімало відчуття невпевненості. Як вийти з цього стану, чи можливо це, чи здатна це зробити сама людина чи її доля зумовлена і врятуватися неможливо, чи все ж таки вона може розраховувати на вдалий результат, і якщо так, то де він? – питання, які ставили собі багато хто з людей.

Відповіді філософів не були обнадійливими, а для багатьох вони були просто мало зрозумілі. Тільки боги «обіцяли» спасти своїх шанувальників. Але вже в 1 ст. до н.е. авторитет античних богів став зменшуватися. Криза полісної релігії охопила міста Греції, Італії, Малої Азії. Боги більше виступали у вигляді декорацій, їм не вклонялися, в них не вірили. Те ж відбувалося в перші століття н.е. в Сирії, Фінікії, Північній Аравії. Культ імператора, нові культи, пов'язані з владою, віра в різних богів і духів не знаходила відгуку в душах людей. Поширилися чаклунство, магія, віра в провіщення. Проникли східні культи (єгипетські, фригійські, іранські тощо). Але вони не задовольняли людей. Їх вже не задовольняла віра ні у всемогутніх богів, ні в тих, яких їм представляли як слухаючих і виконуючих їх молитви. Разом з тим, як антична полісна система руйнувалася, а гніт імперії посилювався, народ прагнув знайти живого і справедливого Бога, здатного вказати шлях до спасіння, навіть якщо б він був фантастичним.

Всі ці процеси відбувалися головним чином у східних провінціях: Малій Азії, Сирії, Єгипті. Складна ситуація склалася в Палестині (Іудеї), насильно приєднаній до римської Сирії. Як і в інших провінціях імперії, процеси, що тут відбувалися, також загострювали майнові, соціальні, етнічні та релігійні суперечності. Це дестабілізувало обстановку Іудеї. Проримська позиція іудейського царя Ірода I Великого (бл. 73-4 до н.е., з 40), його жорстокість викликали масові виступи, що придушувалися такими ж масовими репресіями. Становище не змінилося і після його смерті. Воно залишалося напруженим протягом всього 1 ст. Це знайшло відображення в різних рухах усередині палестинського суспільства: саддукеїв і фарисеїв, зелотів і сікаріїв, єссеїв та інших, а також у проповідницької діяльності одинаків. При всій відмінності трактувань, вони обіцяли близький «кінець світу» і швидкий прихід спасителя – «царя іудейського», у спасительну місію якого (не вбачаючи іншого виходу) вірила біднота. Всіх їх зближували антиримські настрої і виступи, аж до активної участі в антиримському (I іудейському, 66-73) повстанні, на придушення якого владі знадобилося багато років.

Серед цих рухів учення і організація єссеїв має безпосереднє відношення до витоків християнства. До них відносять кумранитів, названих так на ім'я місцевості Ваді-Кумран, де були знайдені Кумранські рукописи.

Хоча самі єссейські громади у силу жорсткості свого вчення і організації не змогли вийти за свої власні межі, їх установлення (ідея гріховності, божественної передвизначеності, есхатологізм, віра в судний день, месіанізм, уявлення про посередника між Богом і людьми тощо) вплинули на формування раннього християнства. Невипадково майже всі вони знайшли відбиття в новозаповітної літературі. Схожість була і в менш значних рисах. Було, звичайно, немало відмінностей. І саме менш жорстка оформленість в ученні й організації перших християн, відсутність замкнутості та претензії на винятковість, прагнення до відвертості та широкої проповіді послідовників Ісуса створювали можливості як для розвитку самого вчення, так і для його широкого розповсюдження.

Свого роду посередником між ученням єссеїв-кумранитів і проповідями, адресованих широким масам, з яких потім виросло християнство, був Іоанн (Хреститель). Він почав проповідницьку діяльність в Іудейській пустелі з проповіді про швидкий прихід месії, який зробить суд над світом зла на землі, в очікуванні чого люди повинні покаятися і очиститися (хрещенням – разовим омовінням у річці Йордан) від всіх гріхів.

Серед тих, хто прийняв хрещення від Іоанна і називають Ісуса з Назарета (Галілея). Після хрещення він почав проповідувати самостійно. Про це, а також про його арешт, страту і воскресіння йде мова в трьох перших (синоптичних, тобто, що зводяться воєдино) Новозаповітних Євангеліях. Згідно їм, основною ідеєю проповідей Ісуса і його учнів було духовне очищення кожної людини напередодні «кінця світу», суду над силами зла і встановлення «тисячолітнього Царства Божого» на землі. Це відображало сподівання найширших (етнічно і соціально) верств населення, на які ці проповіді й були спрямовані. Проповіді проголошувалися в синагогах, приватних будинках і просто неба. Вони були розраховані, насамперед, на емоційну дію. У них не було різких випадів проти встановлень ортодоксального іудаїзму.

Проте релігійним судом Синедріону (συνεδριον – грецька назва верховного суду та вищої релігійної ради іудеїв Палестини), римською владою (прокуратором Понтієм Пілатом), підтриманими римлянами, Ісус ще до приходу до Єрусалиму був засуджений до розп'яття. Після загибелі Христа частина його учнів покинула Єрусалим і з вірою у воскресіння вчителя почала проповідувати в містах Малої Азії і Сирії. Зокрема це мало місце в Антіохії, де й виникла назва «християни» (від грець. Χριστός – помазанець Божий, тобто Месія). У цих містах і на початку 2 ст. християн буде більше, ніж в інших провінціях. Але в цей період вони проникнуть вже і на Балканський півострів, і в Північну Месопотамію, і до Єгипту. Тут з'являться і перші ченці (від грець. μοναχός – один, самотній, той, хто живе відокремлено), попередниками яких були терапевти.

Рим не став виключенням, де особливо в 2-3 ст.ст. в основному за рахунок переселенців число християн помітно збільшилося. Але у цілому на Заході християнство поширювалося повільніше. Відомості про нього в західних провінціях (напр., Галія, звідки воно проникає до Британії і, ймовірно, до Іспанії) з'являються тільки з 2-ої половини 2 ст. А відомо про християн стало із-за гонінь на них, насамперед, в Галії. З гоніннями пов'язані й згадки про християн Північної Африки. На її землях до 3 ст. їх віровчення також мало достатньо широке поширення і, насамперед, свою значущість в історії християнства.

Ідея співчуття і спасіння, з якою виступили християнські проповідники, привертала в місцях проповідей (насамперед, у Греції, Сирії, Італії) не тільки ущемлених соціально або страждаючих фізично. Хоча зрозуміло, що поза Палестиною перші громади християн мали у своєму складі не стільки бідняків з вільних, скільки безправних іудеїв. Можливо в оточенні християн (або вірніше серед співчуваючих їм) були окремі філософи. Але швидше освічених людей християнство набувало в особі апологетів. Були в оточенні християнських громад 1 ст. і заможні люди, які з тієї або іншої причини почували себе поза суспільством і зазнавали глибоку духовну незадоволеність. У 2-3 ст.ст. соціально-психологічні умови призвели до того, що нове віровчення все більше прийматимуть не просто заможні люди, але й ті, що належать до самих верхів – імператорського двору. До того ж вони стануть з'являтися і в самому християнському оточенні. Тому зміниться відношення християн до багатства, до обіймання християнами різних державних посад. Проте для вищих станів античного світу християнство в перше століття свого існування було ще одним бунтарським рухом і «шкідливим марновірством».

Поширенню християнства серед різних груп населення сприяв сам характер цього віровчення. Його основою була віра в спокутну місію Ісуса. Але, не маючи можливості спасти людей від реальних страждань, християни стверджували, що відкривається божественна благодать, насамперед, людині страждущій. Треба тільки відректися від земного аморального життя і повірити в Христа. Ця віра і приведе всіх християн до спасіння в іншому житті.

Такий підхід викликав заперечення в середовищі християн, які не порвали із стародавньою іудейською релігією. З іншого боку, в умовах діаспори і припливу в християнські громади неіудеїв, дотримання обрядів іудаїзму викликало протести новонавернених. Але у 2-ій половині 1 ст. християнство мислило себе ще в рамках іудаїзму. Воно не було строго розробленим ученням. Це була релігія Одкровення. До неї міг прилучитися кожний, хто побажав відректися від світу. Тому суперечки і конфлікти були неминучі як усередині громад і між ними, так і з зовнішнім світом, зречення від якого могло бути тільки внутрішнім.

Об'єднувала ж їх усіх, насамперед, віра в можливість спасіння. Внутрішнє єднання досягалося також через проповіді апостолів (грець. απόστολος – посланець) з повчаннями повного підпорядкування їх авторитету. Роль у духовному єднанні відігравали сумісні молитви і причащання. Об'єднуючим чинником виступала і форма організації первинних християн – екклесії (збори). Вони були відкриті для всіх. У той же час правил, що визначають відносини із зовнішнім світом кожного християнина не було. Самі об'єднання християн не були структурованими організаціями, не визначали місце і роль християнина у групі єдиновірців. Багато у чому не був визначений порядок цілого ряду внутрішньогромадських відносин. Все це породжувало різного роду конфлікти як у внутрішньому, так і у зовнішньому відношеннях. Але конфлікти були одним із наслідків начального періоду становлення Християнської Церкви. У міру відходу від нормативного іудаїзму, еволюції її віросповідних і організаційних основ конфлікти то стихатимуть, то ще більше загострюватимуться.

Нова релігія, почавши свій шлях як іудеохристиянство, з часом відмовилася і від багатьох установлень старозаповітного «закону і пророків», і від етнічних перегородок. Цей процес проходив у боротьбі різних груп первохристиян, з одного боку, прихильників іудейських установлень, а з іншого – прихильників розриву з ними. У 1-ій половині 2 ст. відносини між ними загострюються і через політичне становище в Римській імперії. Якщо поразка I іудейського повстання привела до посилення розброду серед християн, то поразка нового (132-135) підштовхнула до повного розриву християнських громад з іудаїзмом. Для християн це було й шляхом примирення з державною владою з метою включення в римське суспільство.

Все це позбавило іудеохристиянство майже всякої опори. Разом з цим втратив її і іудейський національний месіанізм. Можливість спасіння через віру в Христа мають всі: іудеї, елліни, варвари, раби, вільні. Ні у кого немає переваги. Перемагає ідея космополітизму. Пануючим стає шлях космополітичної консолідації християнських громад і перетворення їх у Вселенську Церкву. Але до здійснення цього перетворення пройде одно-два сторіччя.

Поступово до 2 ст. разом з процесом становлення християнського вчення, створення власне християнської обрядовості відбувається впорядковування перших християнських громад, починає складатися апарат управління ними.

У кожній громаді були свої пророки – чоловіки й жінки. Були апостоли, які розглядалися як «посланці Божі». Вони, як і деякі пророки, виступили з проповіддю Євангелія (грець. εϋαγγέλιον – Блага Звістка, Добра Новина) – Благовістя.

Здійснювався також запис переказів і розповідей. Тих, хто їх здійснював, називали вчителями, або євангелістами (грець. ευαγγελιστης – благовісники). Про них говорили як про людей, яким «уготовано» керівництво громадою.

Громади потребували керівництва. Але для його здійснення потрібні були спеціальні люди. Вони стали з'являтися в деяких громадах ще в 1 ст. Їх називали старійшинами-пресвітерами (від грець. πρεσβύτερος – старійшина), а надалі – просто пресвітерами, або єпископами (грець. επίσκοπος – наглядач, охоронець). Вони вибиралися громадою або висувалися проповідником, на посаду (через обряд рукоположення) вводилися апостолами. На них покладалися в основному організаційно-господарські функції. Лише деяким з них виявлялася честь як апостолам і пророкам. Авторитет пресвітерів-єпископів утверджується до кінця 1 – початку 2 ст. З’являються і служителі нижчого рангу – диякони і дияконіси (від грець. διάκονος – служитель). Проте і цей процес (виділення нових посадовців) йшов не без тертя.

Чим більше поширювалося християнство серед населення, тим сильніше ставали розбіжності між його послідовниками. Суперечки велися навколо питань про Царство Боже і термін його настання, про сутність Ісуса, про авторитет, з проблем етики, поведінки в навколишньому світі, відношення до держави, до язичників, один до одного, до аскетичних вимог, про ставлення до «занепалим» (тим, хто відрікся) і до мучеників. Найбільшу увагу серед них привертало питання про Ісуса Христа: чи був Христос боголюдиною або просто людиною? До пояснення того, що Ісус є боголюдина, зведеться вся діяльність Соборів і весь зміст церковної літератури.

Процес боротьби, що постійно зберігався, загрожував зруйнувати відчуття спільності і в самих християнських громадах. До того ж вони не були єдині самі по собі. До того ж відбувається абстрагування поняття екклесії. Це вже не просто конкретна християнська громада, а Всезагальна Церква, містично пов'язана з Богом. Церква представляється (і фактично виступає) як щось відмінне від складових її людей і певною мірою їм протистоїть.

На основі такого розуміння церкви наприкінці 2 ст. складається влада кліру – апарату керівництва християнськими громадами, який ототожнив себе з поняттям церкви. Надалі висувається ідея її непогрішності. Посилюється влада кліриків: єпископів, пресвітерів, дияконів. Вони як і раніше ще обиралися. Особливий авторитет їм додавав обряд рукоположення. Поступово протягом 2 ст. на основі права рукополагати, здійснювати обряд причастя, представляти свою громаду виділяється вищий посадовець – єпископ, який називався до цього старшим пресвітером. Таке виділення було пов'язано з прагненням досягти єдності. Це можна було зробити за умови – одна віра, одна церква, один порядок, який повинен був відповідати порядку небесному: один Бог – один єпископ. Хоча в 1-ій половині 2 ст. пресвітери ще мали вагоме значення і навіть керували деякими громадами. З припливом до християн протягом 2-3 ст.ст. людей заможних і освічених у руках єпископів зосереджуються функції і віровчителя, і пророка, і наглядача. Вони одноосібно керували життям християнських громад, управляли їх майном, давали оцінку поведінці християн і в повсякденному житті. Накладали на тих, хто провинився, дисциплінарні стягнення, а в 3 ст. здійснювали і відпущення гріхів (що за віруванням перших християн міг робити тільки Бог). Висловлювалися щодо віровчення, визначали його істинність. Займалися організацією богослужіння. Проводили відбір священних книг для читання віруючим і для використання під час богослужіння.

Склався і порядок богослужінь. Під час їх проведення читалися уривки з писань, вимовлялися проповіді. Починаючи десь з рубежу 2-3 ст.ст. відбувалися богослужіння і здійснювалися обряди в спеціальних будівлях (які відрізнялися певною архітектурою і живописом) і з особливою урочистістю.

Проте віруючі все менше відчували себе екклесією обраних, обраними все більше ставали керівники Церкви – володарі «апостольської благодаті». Але не всі християни поділяли ідею тотожності кліру і Церкви, жорстку організаційну структуру, відхід від демократичних ідеалів первинного християнства.

Прагнучи запобігти небажаних наслідків суперечок єпископи збирали місцеві з'їзди (Собори)для їх урегулювання. У подальшому Собори перетворюються на важливий чинник становлення християнської догматики і церковної організації.

У 3 ст. Помісні собори скликав тільки найперший єпископ. Він був з головного міста провінції. З початку 3 по 4 ст. виділилися єпископи Риму, Александрії, Антіохії, Єрусалиму, Константинополю (після його заснування). Провідні єпископи стали називатися митрополитами (грець. μητρόπολίτης – єпископ митрополії, тобто головного міста області або провінції). Митрополити цих міст з половини 5 ст. – Патріархами (грець. πατριάρχης – глава, старійшина роду). З 5 ст. римський єпископ одержує титул «Папа» (лат. papa від грець. πάππας – папа, отець). Разом з ускладненням ієрархії вищих служителів Церкви збільшується і число нижчих її чинів, з'являються помічники дияконів, читці, різноманітні служки. Церква перетворюється на ієрархічну організацію.

А єдності в Церкві як і раніше не було, як не було і міжконфесійної згоди. Суперечки, розбрати спалахували періодично. Для їх вирішення керівники християн стали навіть звертатися по допомогу до римської влади, і аж до імператорів. Проте будь-які конфлікти владу цікавили, якщо вони могли перерости в суспільні безлади. Якихось постанов, що визначали відношення держави до християн, не було. І каралися християни спочатку не за своє віросповідання, а за непокору імперським установленням і звичаям.



Гоніння на християн (за те, що дехто з християн вчив не виконувати Мойсеєвого закону, за наполягання на відміні взагалі божественного характеру іудейського «закону і пророків», з пришестям Ісуса Христа) розпочали іудеї. З падінням Єрусалиму гоніння слабшали, але не припинялися до його остаточного руйнування в 135 р. при імператорі Адріані (76-138, з 117). Перше і останнє велике іудейське гоніння на християн було в 64 р. при імператорі Нероні (37-68, з 54) і пов’язано воно було, за свідченням Тацита, з пожежею в Римі. Гоніння обмежилося Римом і не мало наслідків. Християни жили відносно спокійно до імператора Доміциана (51-96, з 81). При ньому з 96 р. почалося нове гоніння. У цей період і християнська релігія вже починає усвідомлюватися у своєму відособленні від іудейства.

Протягом 2 ст. християнство знаходить широке поширення. З 2-ої його половини, з одного боку, посилюється проповідницька діяльність християн, що супроводжувалася нападками і на іудаїзм, і на язичництво, а то й на римський порядок. З іншого – стає помітною їх суспільна бездіяльність (негативне відношення до служби в армії, до державних посад тощо).

Природно, у імперської влади, прихильниці язичницьких релігій, це викликало не тільки презирство і ненависть. Християнство стали розглядати як учення, що протистоїть античній освіченості та римському порядку, а тому як шкідливе марновірство, з яким треба боротися. Хоч і при Адріані, і за часів імператорів Антоніна Пія (86-161, з 138) і Марка Аврелія (121-180, з 161) становище християн було терпимим.

Склалося певне відношення до християнства, що раніше не сприймалося, і у філософів, істориків, письменників та ін. Воно не закінчувалося тільки 2 ст. і не було раз і назавжди заданим. Протягом століть діапазон ставлення античних критиків до християнства був вельми широкий: від прояву байдужості і зневажливої поблажливості (Лукіан, Тацит, Пліній Молодший), до розповсюдження злобних небилиць і домислів (Апулей); від розгорненої раціоналістичної критики їх учення (Цельс, Порфирій, Гієрокл) до різного роду звинувачень ненависних християн (Юліан, Лібаній), що все це скінчилося закликами до віротерпимості, звернених до самих християн (К.А.Сіммах).

У свою чергу в апологетичній літературі (Арістид, Юстин, Афінагор, Мінуций Фелікс, Іриней, К.С.Ф.Тертулліан, Кипріан, Євсевій, Єпіфаній), по-перше, захищалися і обґрунтовувалися християнські догми, що складалися; по-друге, спростовувалися фантастичні чутки і раціоналістичні аргументи супротивників християнства; по-третє, засуджувалася антична культура.

У 2-3 ст.ст. серед тих, хто обґрунтовував переваги християнського віровчення, були і перші християнські теологи (Мінуций Фелікс, Кипріан. Т.Ф.Климент).

Їх діяльність привертала до християн не тільки освічених людей, розширюючи тим самим коло його впливу. Апологія християнства і, особливо християнська критика традиційних цінностей, що склалися в релігійно-філософських ученнях і суспільній практиці Римської імперії, привернула увагу влади, затуляючи запевнення християн у лояльності їй. Тому частішають випадки переслідування окремих християнських проповідників і груп християн. На початку 3 ст. з'являється вже і розпорядження (поки що місцевого значення) імператора Сєвєра Олександра (208-235, з 222) про заборону обертатися в християнську віру. Трохи пізніше імператор Максимін Фракиянін (бл. 172/73-238, з 235) не тільки переслідував християн, але й велів знищувати представників їх Церкви. Тим часом переслідування не виключили інтересу до християнського вчення і навіть співчуття до окремих його прихильників, а то й навертання до їх віри. Самі імператори і їх оточення відчували потребу в нових культах, здатних згуртувати населення і освятити їх владу. Цей інтерес був продиктований як ідеологічними і економічними, так і політичними мотивами. Проте зміцнення церковної організації християн, зростання багатства церкви, поширення її впливу серед солдатів, насторожував імператорів, які дійшли влади за допомогою армії, робив їх невпевненими в її (влади) міцності.

З середини 3 ст. починаються офіційні гоніння на християн. Вони набувають всезагального, повсюдного і систематичного характеру. Із цього приводу видаються і спеціальні укази. Так було при імператорах Деції (195-251, з 249) і Валеріані (бл. 193-після 260, з 253 по 259/260?), які прагнули повернути староримські звичаї. Деяке послаблення до християн імператора Галлієна (218-268, з 253) змінилося найжорстокішим гонінням при імператорі Діоклетіані (245-316, з 253).

Протягом близько трьох століть все робилося для того, щоб змусити християн відректися від своєї віри.

Гоніння на християн мали під собою і соціальні, і політичні, і релігійні, а також інші причини. Проте ніякої альтернативи християнству як ідеології не було. Продовживши якийсь час переслідування християн, у 311 р. імператор Галерій (250-311, з 305) сам їх і відмінив. У цьому явно простежувалося прагнення забезпечити собі ідеологічну опору в Християнській Церкві. Міланський едикт імператорів Костянтина I (272-337, з 306) і Ліцинія (бл.265-325, з 308 по 324) взагалі її легалізував.

Під заступництвом Костянтина, який став при владі і бачив вигоду в єдиній Християнській Церкві, вона поступово перетворюється на привілейовану, а при імператорі Феодосії I Великому (347-395, з 379) християнство стає єдиною державною релігією (392). При цьому потрібно відзначити, що християнство вже в 301 р. мало статус державної релігії у Вірменії.

З часів Костянтина роль імператорської влади в справах Церкви значно посилюється. Вона в основному скликає Собори і утверджує їх рішення, додаючи їм силу державних законів. Підтримуючи імператорів, Церква використовувала державні засоби насильства для вирішення своїх внутрішніх розбіжностей.

У 325 р. у Нікеї в Малій Азії за ініціативою Костянтина для остаточного вирішення ряду спірних питань був скликаний Собор. Він засудив учення Арія, прийняв деякі постанови щодо церковної організації, а також – Символ Віри (його половину). Саме після Нікейського собору відбулося оформлення однієї Ортодоксальної (Православної) Католицької (Вселенської) Церкви.

У 4 ст. імператором Юліаном (332-363, з 360/363?) була здійснена остання спроба відродити колишні язичницькі культи. Це знайшло відбиття і в теоретичній полеміці їх прихильників (К.А.Сіммах, Гімерій, Прокл, Сімпліций, Зосим) з християнами (Євсевій, Пруденецій, Фірмік Матерн, Афанасій, Феодоріт, Амвросій, Григорій Назіанзін, Аврелій Августин, Сальвіан).

Але вже не можна було ні пожвавити язичництво, ні заборонити сповідати християнство. Тому не було і гонінь на християн. Було лише прагнення через оновлення класичних ідеалів еллінізму відтіснити християнство. Проте язичництво, що реставрується Юліаном, опинилося простою копією останнього.

Так із століття в століття утверджувалася християнська віра. І вже ніхто і нічого не міг їй протиставити. Подальші імператори не тільки підтримували християнство, але й забороняли (як Феодосій I) відправлення язичницьких культів. Константинопольський собор у 381 р. підтвердив рішення Нікейського і доповнив Символ Віри. Тепер стали переслідуватися язичники, а також ті, хто не розділяв прийнятий Символ Віри.



Нікео-Константинопольський (Нікео-Царгородський) Символ Віри:

Вірую:


1. В Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.

2. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків, Світло од Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, не сотворенного, Єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

3. Він для нас, людей, і для нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і Діви Марії; і став людиною.

4. І розп'ятий був за нас при Понтії Пілаті, і страждав, і був похований.

5. І воскрес на третій день, за Писанням.

6. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

7. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.

8. І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава належить, що говорив через пророків.

9. В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.

10. Визнаю єдине (одне) хрещення на відпущення гріхів.

11. Чекаю воскресіння мертвих.

12. І життя будучого віку.

Амінь.

Протягом 4 ст. здійснений відбір священних книг християн. Починаючи з 313 р. через тривалі наради, з'їзди, обмін посланнями був встановлений канон. А після Лаодікійського собору (363) списки священних книг були розіслані церквам. У 367 р. були визначені всі 27 книг Нового Заповіту: 4 Євангелія (від Матвія, від Марка, від Луки, від Іоанна), Діяння (грець. πραξις́, πραξεως) святих апостолів, 21 Послання (грець. επιστολή – доручення, настанова) апостолів (до різних християнських громад), Апокаліпсис (грець. αποκάλυψις – одкровення, об'явлення), або тут Одкровення Іоанна Богослова. Карфагенський собор (419) остаточно утвердив цей список. Решта книг була названа апокрифічними (апокриф, грець. απόκρυφος – прихований, потаємний, що походить від грець. απόκρυπτω – приховувати, тримати в таємниці), тобто таємними.



Відбулося зміцнення церковної організації і офіційне оформлення церковної ієрархії. Найпершу позицію в ній займали єпископи головних міст – метрополій. Виділилися духовні особи – священнослужителі, які здійснювали богослужіння і керівництво церковними організаціями. Їм підкорялися нижчі клірики: читці, півчі, помічники дияконів і т.д. Зростає і економічна могутність Церкви.

Разом з цим все більше відбувався розрив між проголошеними ідеалами і способом життя священнослужителів. У тому ж 4 ст., як своєрідна реакція на участь Церкви в мирських справах, розповсюджується чернечий рух. З'являються сумісні житла аскетів – кіновії (грець. кінобіос – сумісне життя). Це були зародки монастирів. Незабаром з'явилися і самі монастирі (від грець. μοναστήριον – відокремлене житло), які швидко поширилися на Заході і, особливо в 5-6 ст.ст., на Сході.

У 395 р. відбувся формальний поділ Римської імперії на дві частини – Західну і Східну. Східна Римська імперія (Візантія), багатша і яка менше піддалася спустошливим набігам варварів, проіснувала ще майже тисячу років. На Сході сильній імператорській владі вдалося підпорядкувати собі і Церкву, яка стала її ідеологічною опорою.

Доля Західної імперії склалася інакше. Вона піддавалася частим зовнішнім нападам. Вже в 410 р. до Італії вторглося плем'я готів. Вони захопили і розграбували Рим. У 445 р. Рим знову піддався нападу, цього разу з боку племені вандалів. На місці зруйнованої Західної Римської імперії виникали королівства варварів. Після утворення варварських держав Західна Церква, підтримуючи королів-християн, поступово завойовувала і укріплювала свої ідеологічні та політичні позиції.

Але у факті коронації Папою імператора східні Патріархи побачили посягання на їх права. Папи і до цього, користуючись географічно-політичним положенням, трималися незалежно від візантійських імператорів, не підкорялися їх едиктам, а то і протестували проти них. Об'єднавши ж свої інтереси з франкською династією, папство розірвало зв'язок з Візантією.

Якщо погляд Римських Пап завжди був далекий не тільки від підпорядкування імператорській владі, але й від встановлення союзу з нею, то Константинопольським Патріархам не вдалося не тільки піднестися над царською владою, але навіть зрівняти з нею патріаршу. Вони розуміли, кому зобов'язані своїм піднесенням на Сході, де до I Константинопольського собору першість належала Александрійській кафедрі. Боротьба за неї продовжувалася аж до Халкидонського собору, яка фактично (починаючи з 7 ст.) і канонічно (наприкінці 9 ст.) завершилася на користь Константинопольської кафедри.

Почавшись на Сході, розбіжності перекинулися і на відносини із Заходом. Адже константинопольський архієпископ вважався другим після Папи Римського, канонічної першості якого визнавати не хотів. Добитися від Пап єдиновладдя і повної самостійності Церкви на Сході ні дипломатичним шляхом, ні грошима або подарунками, ні запеклою шаленою полемікою не вдалося. Своїми правами Папи поступатися не бажали.

Перший конфлікт (розкол) між ними відбувся в останній чверті 5 ст. і тривав 35 років. Натягнуті відносини були і при імператорі Юстиніані I (482-565, з 527), і при Папі Вігінії, і наприкінці 6 ст., і під час монофелітських та іконоборчих суперечок (ікона, від грець. εικών – зображення, образ).

Проте, зв'язок між Римом і Константинополем не припинявся. Але часом він набував драматичного характеру. Це особливо виявилося з половини 9 ст. до половини 11 ст. Тут мали місце обрядові й догматичні розбіжності: опрісноки (давньоєвр. маццах – печиво), целібат (від лат. caelebs – неодружений), піст у суботу, миропомазання, філіокве (лат. filioque – і від Сина) та ін. Було закриття в Константинополі латинських церков і монастирів, послання проти латинян. Була і булла (лат. bulla – кулька), що віддавала анафемі (грець. ανάημα – те, що відставлене, відлучене) Патріарха і його прихильників. Мало місце її спалювання і анафема авторам булли і їх послідовникам. Була і боротьба за сфери впливу, що прикривалася обрядовими і догматичними розбіжностями.

Але чи була необхідність у поділу Церкви? Відповіді на це питання різні, як і причини розколу, що висуваються, або аргументи, що негативно обґрунтовують відповідь.

Як би там не було, канонічні, догматичні й обрядові відмінності між християнським Сходом і Заходом були завжди. Проте у всьому спектрі причин, що виділяються, мабуть, головною, яка визначила подальшу долю Церкви, була боротьба за владу, що привела в 1054 р. до великого церковного розколу і утворення Західної (Римо-Католицької) і Східної (Греко-Православної) Церков.

У 16 ст. у період Реформації в Західній Європі відбувся ще один великий церковний розкол. Від католицизму відокремилося так зване «істинне християнство», або протестантизм. Так в християнстві утворилися три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   44


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка