Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів з вибіркової навчальної дисципліни циклу гуманітарної підготовки



Сторінка8/44
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   44

4. Світові релігії. Серед світових релігій виділяють: буддизм, християнство, іслам. Світові релігії – це релігійні вірування, що сформувалися в умовах становлення «світових імперій» серед різнорідних спільностей (класів, станів, каст, племен, народностей) великих географічних регіонів.

Світові релігії з'явилися в періоди значних історичних поворотів у житті величезних мас людей: економічних перетворень, перипетій соціального характеру, політико-правових змін, змін психологічного клімату, хвилювань у духовній сфері (розглянутих у працях В.І.Лубського, І.С.Свенцицької, С.О.Токарєва, І.М.Яблокова та ін.). Але переломного характеру процеси відбувалися так поволі і без якого-небудь поліпшення життя народу, що вони швидше викликали відчуття нерухомості буття, чим почуття його зміни, тим більше, позитивного плану. Атмосфера незадоволеності, смутку і відчаю, страху і безвихідності, що запанувала, вимагала пошуку виходу з неї. Вісниками рятівної сили, що посилається людині зверху, в світових релігіях приходять самі їх засновники. Всі вони, що об'єднує світові релігії, актуалізують учення про спасіння. При цьому, що також характерно для них, можливість спасіння розповсюджується ними на всіх людей, не дивлячись на їх різний етнічний і соціальний склад, різне політико-правове положення, незалежно від їх мови, країни народження і мешкання. Разом з цим світові релігії знаходять міжетнічний, космополітичний (від грець. κοσμοπολίτης – громадянин світу) характер. Змінюється і масштаб визначення їх значущості. Всі люди визнаються ними рівними перед Богом. І тому кожна з них претендує на роль спасителя всього людства. Проте, не маючи можливості спасти людей від реальних страждань у світі земному, вони з притаманною їм специфікою переносять ідеали кращого життя на небо, в потойбічний світ.

Кожна з світових релігій зазнала тривалий етап розвитку, перш ніж був здійснений відбір священних книг, а разом з ними і на їх базі сформувалися віросповідні основи, культова практика і організаційна структура. З часом оформилися їх теологія і філософія, соціальна доктрина і етика. Хоча жодна з світових релігій, деколи, ні в межах основних положень, що стосуються їх віровчення і культу, ні, тим більше, за їх межами, не досягла своєї цілісності. Вони мають цілий ряд як основних напрямів, так і різних від них відгалужень. Це багато у чому стосується і їх організаційних основ. Представлені вони і великим спектром теологічних і філософських концепцій, соціально-політичних учень і морально-етичних норм.

Тим часом протягом ряду століть, широко використовуючи в асимілюючому вигляді релігійну практику автохтонних народів, відхиляючи різного роду наявні в ній обмеження, приймаючи порівняно менш жорстку оформленість у віровченні, культі та організації, світові релігії поступово удосконалювалися, прагнучи знайти статус найбільш завершеної і абсолютної релігії. Поглибленню світових релігій, розширенню їх впливу сприяв притаманний їм прозелітизм (від грець. προσήλυτος – новонавернений і палкий прихильник чого-небудь), тобто відданість прийнятій вірі та прагнення навернути в неї осіб інших сповідань, а також яскраво виражена пропагандистська активність. У конкретних історичних умовах у тій або іншій країні свого поширення світові релігії з часом можуть набувати етнічного забарвлення, а також проявляти тенденцію до ідентифікації етнічної і релігійної приналежності.


4.1. Буддизм

4.1.1. Умови виникнення, розвитку і поширення буддизму. Буддизм є якнайдавнішою з трьох світових релігій. Він виник у 6 ст. до н.е. на території Індостану.

Тривалий час пануючим світоглядом у Стародавній Індії був брахманізм. Він освячував поділ суспільства на касти, регулював поведінку індійців, їх життя у цілому. Вся кастова система була зорієнтована на задоволення інтересів вищої касти (варни, санскр. – ритуально чисті) – брахманів. Вся решта каст повинна була їх обслуговувати: кшатрії (воїни) – захищати її основи, вайш'я (ремісники, торговці, городяни) – задовольняти матеріальні потреби брахманів. Корінне ж населення Індостану відносилося до нижчої касти шудр і зводилося в положення рабів, зобов'язаних покірливо підкорятися вищим кастам. Існувала також величезна кількість людей, які відносилися до недоторканих, «опоганених». Вони позбавлялися всякого права на участь у релігійному житті, а, отже, повинні були виконувати свої численні обов'язки без всякої надії поліпшити своє життя хоч би після смерті. Це викликало незадоволеність у величезного числа індійців.

У цей же час у найбільш розвинених північних районах Стародавньої Індії почався процес розкладу родоплемінних і формування рабовласницьких відносин, утворювалися порівняно крупні держави, які охоплювали території декількох племен, що привело до загострення боротьби за владу в індійських князівствах, в першу чергу, між брахманами і кшатріями. Влада брахманів похитнулася. Кастова система почала давати збій.

Цьому сприяла і складність релігійно-філософського вчення брахманізму. Воно було настільки складне і багатообразне і до того ж написано на незрозумілій для людей мові (санскриті), що простій людині розібратися у ньому було неможливо, а тягар обов'язків, які покладав на них брахманізм, був для багатьох індусів непосильним тягарем. Починається період сильного хвилювання в духовному житті давньоіндійського суспільства. Широке поширення одержує відлюдництво, аскетизм, бродяче чернецтво. Закономірним і виправданим є виникнення в Індії вчень, які не були згодні з традиційними положеннями брахманізму. Однією з таких течій був буддизм. Брахманізм впадає в глибоку кризу.



Буддизм – це релігійна система, яка створювалася на основі стародавніх релігійно-філософських учень Індії. Одним з його теоретичних джерел є Упанішади (санскр., букв. – «сидіти біля», тобто у ніг учителя з метою пізнання істини). Вони були написані приблизно у 8 ст. до н.е., складаються з 108 трактатів, у багатьох з яких даються пояснення до Вед. Філософія Упанішад помітно відрізняється від філософії брахманізму. Це особливо виявляється в трактуванні таких базових для буддизму вчень, як учення про переродження, про відплату та ін. Стародавні буддійські тексти (напр., Сутта-пітака) часто посилають до положень з Упанішад.

Великий вплив на становлення теоретичного аспекту буддизму зробила якнайдавніша індійська матеріалістична філософія Санкхья, послідовники якої намагалися знайти кінцеву причину світу. Вони стверджували, що Бог – це всього лише ілюзія, бо ніяких доказів його існування немає. Більш того, немає сенсу придумувати якого-небудь морального правителя світу, оскільки людина сама є творцем своєї долі. Тільки особистим зусиллям, підпорядкувавши собі свої почуття й емоції, вона може осягнути істину.

Буддизм сприйняв ці ідеї, змінив їх спрямованість.

Засновником буддизму вважається Сіддхартха Гаутама Шак'ямуні. Він народився приблизно в 624 р. до н.е. в сім'ї царя з роду Шак'їв, що відноситься до конфедерації племен, які жили в передгір'ях Гімалаїв на півночі долини Гангу. Мати Сіддхартхи померла на сьомий день після його народження. Батько виховував сина у великій розкоші, захищаючи від всього того, що могло б затьмарити його свідомість. Сіддхартхі були створені всі умови для навчання і розвитку. Починаючи з семи років, царевич вивчав різні науки, мистецтва і ремесла, і, як свідчить переказ, перевершив своїх учителів.

У 16 років він одружився і незабаром у нього народився син Рахула. Він був молодий, красивий, любимий і багатий. Таке безтурботне і щасливе життя Сіддхартха вів до 29 років. Він ніколи не покидав меж свого палацу. Але одного разу йому довелося зіткнутися із справжнім життям. Чотири зустрічі не тільки потрясли Сіддхартху, але й змінили все його життя. Спочатку він зустрів немічного старого з палицею, важко хвору людину і похоронну процесію. Це справило на царевича гнітюче враження. Багатство, здоров'я, радість життя виявилися тимчасовими. У світі існує страждання. Сіддхартха починає роздумувати про природу страждання і про можливості його подолання. Четверта зустріч – з мандруючим аскетом – вказала йому шлях. І одного разу вночі він таємно покидає палац і приєднується до групи аскетів, які відкидали всю мирську насолоду задля пошуку вищої істини. Розглядаючи тіло як ворога душі, аскети вірили, що, усмиривши його, можна допомогти душі звільнитися. Для цього, вважали вони, потрібно повністю відмовитися від фізичної насолоди.

Протягом шести років Гаутама випробував всі різновиди (і навіть найжорсткіші) аскези. Він обмежував до межі потреби свого тіла, зводячи щоденний раціон до одного рисового зернятка. Проте незабаром він зрозумів, що такий шлях не веде до просвітлення: життя покидає його тіло, а розум, замість того, щоб шукати істину, згасає. Він припиняє свій жорстокий експеримент і починає приймати звичайну їжу. Учням, які не відразу прийняли його відхід від аскези, Гаутама пояснював, що потрібно уникати крайнощів, бо надмірне зусилля закінчується безплідною витратою сил, а недостатнє зусилля перетворюється на пасивність. Потім він сідає під дерево бодхі (пробудження) і вирішує, що не піде до тих пір, поки не відкриє істину. Занурившись у глибоку медитацію, він знаходить просвітлення і стає Буддою (санскр. – просвітлений сакральним знанням, навчений, що досяг вищого рівня прозріння свідомості). Йому було 35 років.

Першу свою проповідь Будда прочитав у місті Бенаресі (нині м.Варанасі). У цій проповіді він говорив про те, що якщо людина живе тільки для задоволення своїх бажань, то вона стає дурною; якщо ж вона йде по шляху суворої аскези, то стає хворою. Тільки серединний шлях приведе до просвітлення.

Поступово Будда набуває учнів і засновує громаду жебракуючих ченців, в якій ніякого значення не надавали походженню. Ця громада одержала назву сангха (досл. «товариство»). У сангху приймали чоловіків і жінок, які приносили обітницю вірності Будді, його вченню, сангхі і зобов'язувалися виконувати певні приписи, заборони.

Більше 40 років Будда проповідує своє вчення, набуваючи все нових і нових учнів і послідовників. Помер він у віці 80 років, прийнявши «позу лева». Останніми його словами були: «Всьому приходить кінець». За індійським звичаєм тіло його було спалено, а прах розділений між найближчими учнями і похований у 8 місцях.

Переважаюча більшість дослідників буддизму вважають, що Будда – реальна історична особа, проповідник і засновник релігійної громади, який жив у середині 1 тис. до н.е., риси якого пізніше набули легендарного і міфологічного характеру. Разом з тим буддизм формувався протягом декількох сторіч. У становленні його вчення брало участь велике число подвижників і релігійних філософів.

Протягом майже п'яти століть учення Будди передавалося ченцями усно з покоління в покоління. І лише в 1 ст. до н.е. на острові Цейлон були зроблені перші записи вчення. Вони здійснювалися на пальмовому листі на народній мові палі та складалися з тематики в плетені кошики. Так з'явилося найраніше і найавторитетніше джерело віровчення буддизму, що одержало назву Трипітака (санскр.), або Типітака (палі – три кошики).

Трипітака складається з трьох частин:



  1. Віная-пітака, або Кошик уставу – збірка стародавніх канонічних правил буддійських громад. Сюди входять: виклади правил для ченців; виклади правил для черниць; правила повсякденного життя.

  2. Сутта-пітака, або Кошик настанов – збірка бесід і висловів Будди. До п'яти збірок Сутта-пітаки (нікай) увійшли 84 тисячі висловів Будди, різних за розміром і які найчастіше починаються з виразу: «Так я чув». Цю фразу приписують учню Будди Ананді, який запам'ятав всі проповіді Вчителя і відтворив їх на першому буддійському Соборі, скликаному через три місяці після смерті Будди. Сутта-пітака містить повчання прості за стилем і образності та опис обставин, при яких вони були вимовлені.

  3. Абхідхарма-пітака, або Кошик чистого знання – найбільш філософськи насичена частина Трипітаки. У ній класифікуються і аналізуються елементи вчення, пояснюються поняття, використані в попередніх частинах.

Існує також канонічна література на палі, коментарі до канону або до окремих його частин.

За рамками канону опинилася велика кількість буддійської літератури, написаної на санскриті, яка відображає пізнішу традицію буддизму – напряму махаяни. Крім того, буддійська література включає також величезну кількість оригінальних творів буддійських філософів, логіків, істориків філософії: Нагарджуни (2-3 ст.ст.), Асанги (4 ст.), Васубандху (5 ст.), Дігнаги (5-6 ст.ст.), Дхармакирті (6-7 ст.ст.), Шантаракшити (8 ст.), Будона (13-14 ст.ст.), Таранатун (16-17 ст.ст.) і багато інших. Кожна буддійська школа могла мати власні твори, написані засновником, які її послідовники вважали канонічними.

Вся ця література впродовж сторіч обростала коментарями. Вони також ставали предметом вивчення і тлумачення. Цей процес не припиняється і в наші дні. Загальна ж кількість подібних текстів не піддається підраховуванню.

Буддизм пройшов складний шлях становлення і розвитку. Він виник у той час, коли в Індії існувала величезна кількість релігійних і філософських течій. Між численними проповідниками і вчителями велася прихована, а іноді й явна, боротьба. Про значущість учення судили в першу чергу за кількістю послідовників. Всяке нове вчення приречено було або на загибель, або на жорстоку конкуренцію серед безлічі подібних учень.

Проте сила особи Будди, його слова і деякі особливості його вчення дозволили буддизму подолати всі складнощі, що зустрічаються на його шляху.

Завдяки тому, що буддизм відкидав крайній і надмірний аскетизм і не надавав релігійного значення кастам, він ще за життя Будди став однією з найчисленніших релігійних течій в Індії.

Цьому сприяло й те, що буддизм, вперше в історії Індії, духовно розкріпачив жінку і допустив її в громаду. І хоча на жінок-черниць у громаді розповсюджувалися додаткові обмеження, це був великий крок уперед – жінки визнавалися рівними чоловікам у духовному житті. За ними признавалося право духовного звільнення.

Буддизм підтримував світську монархічну владу, і індійські правителі дуже скоро це усвідомили. Так, при царі Ашоку (268-231), правителя імперії Маур'їв, буддизм одержав найвищий розквіт в Індії і був проголошений державною релігією.

Слід зазначити, що Будда ніколи не заперечував місцеві традиції і вірування, а дуже гнучко їх використовував: пояснював їх і збагачував своїми положеннями. Це сприяло розширенню соціальної бази буддизму в самій Індії, а згодом – і поширенню його в інших країнах Південно-Східної Азії, що мають свої стародавні релігійні традиції.

У зв'язку з цим не можна не відзначити і таку рису буддизму, як віротерпимість. Буддисти відстоюють своє вчення в гарячих суперечках і диспутах. Але таких понять, як війна за віру або переслідування незгодних у ньому за всю історію існування не спостерігалося.

З початку нашої ери буддизм став швидко поширюватися по всій території Азії. У 3 ст. до н.е. він з'явився на Цейлоні, у 1-2 ст.ст. н.е. – в Китаї, у 2-3 ст.ст. – у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді та Бірмі, у 4 ст. – у Кореї, у 6 ст. – в Японії, у 8 ст. – у Тибеті, у 12 ст. – у Монголії.

У самій же Індії в 7 ст. буддизм був практично поглинений індуїзмом, а до 8 ст. як самостійна конфесія в Індії повністю зник.

Сьогодні існує бл. 400 млн буддистів-мирян і 1 млн ченців і черниць.

4.1.2. Особливості віровчення і культу буддизму. Основи буддійського віровчення викладені в так званих «чотирьох благородних істинах»: про страждання, про причини страждання, про припинення страждання і про шлях до припинення страждання.

Перша істина стверджує, що життя є страждання. Під стражданням Будда розумів все існування людини. Життя у всіх його виявах завжди і скрізь є страждання. Страждання – це абсолютна якість буття. Кожна жива істота його випробовує. «Я страждаю тому, що народжений», – говорив Будда. Навіть чуттєве задоволення і солодкі мрії розглядаються ним як страждання, тому що вони недовговічні та дуже швидко припиняються, а це викликає засмучення і розчарування.

Друга істина свідчить, що причина страждання – це жадання життя і насолоди, які викликають бажання і прихильності. Життя – це постійне задоволення своїх потреб і бажань. Проте задовольнити їх жодна людина не в змозі. Досягнувши чогось, людина прагне далі. З'являються все нові й нові бажання. Будда говорить про нескінченний потік бажань.

Третя істина страждання можна припинити, якщо винищити жадання життя, всі бажання і прихильності. Добитися свободи від всього – це єдино гідна людини мета, стверджують буддисти. Але для цього людині потрібно знати істинний шлях викорінювання страждання.

Про це говорить четверта істина. Цей шлях буддисти називають «благородним восьмиступеневим (восьмеричним) шляхом спасіння», тому що він налічує вісім ступенів удосконалення.



  1. Правильні погляди. Тут йдеться, насамперед, про знання чотирьох благородних істин, причому, знання не формальне, а про таке їх засвоєння і переживання, яке змогло б повністю змінити мотивацію поведінки людини. Це перший крок до звільнення.

2. Правильна рішучість. Якщо людина вирішила стати на шлях звільнення, то вона повинна це робити зі всією рішучістю, ні за яких умов не звертаючи з нього. Вона повинна бути готовою до подвигу в ім'я істини.

3. Правильна мова – третій крок. Вимагає стриманості від брехні, пліток, грубої мови і марнослів'я.

4. Правильна дія. Цей крок пов'язаний з низкою вимог: не вбивати жодної живої істоти, не брати чужої власності, не перелюбствувати, не вживати п'янких напоїв.

5. Правильні кошти для існування. Праця займає основну частину часу людини. Якщо ж вона суперечить буддійським цінностям, то людям не варто сподіватися на отримання внутрішнього світу. Буддисту забороняється практикувати обман, шахрайство, лихварство, торгувати зброєю, живими істотами, м'ясом, п'янкими напоями і отрутою.

6. Правильне зусилля. Потрібно постійно викорінювати погані думки і не допускати їх появи знов. Буддисти розрізняють чотири види зусилля: зусилля запобігання (не допускати виникнення поганих думок і справ); зусилля відкидання (необхідно боротися з виниклими спокусами); зусилля розвитку (необхідно розвивати в собі потрібні та корисні якості); зусилля підтримки (всіма силами підтримувати їх, не даючи їм зникнути).

7. Правильна усвідомленість. Цей ступінь включає, по-перше, споглядання тіла (постійне спостереження за своїм тілом, вивчення його стану й контроль над ним); по-друге, споглядання почуттів (потрібно зрозуміти скороминущість, тимчасовість і можливість контролю і управління ними), по-третє, споглядання розуму (буддисти виходять з того, що глибокі зміни в людині неможливі до тих пір, поки вона не знайде контроль над своїм розумом. Потрібно усмирити свій розум, припинити потік думок. Коли розум стає «порожнім», він готовий сприймати нові знання без опори на існуючі стереотипи).

8. Правильне зосередження – вищий ступінь удосконалення. Він дозволяє людині, використовуючи вірні методи споглядання, вийти за межі особи, досягти стану спокою, в якому немає місця ні зовнішньому, ні внутрішньому буттю.

Як видно, восьмеричний шлях показує як можливість морального самовдосконалення, так і повної зміни свідомості.

Людина, яка йде цим шляхом, виходить із сфери страждання, стає архатом (святою, санскр., букв. – гідною) і може досягти нірвани (санскр., палі – нібана, букв. – згасання).

Нірвана – це центральне поняття буддизму і головна мета буддиста. Вона означає затухання, згасання, припинення існування. Дати точне визначення нірвані неможливо. Можна сказати, що це перемога над бажаннями, ненавистю, помилками, відсутність спонук до дії. Вона означає припинення страждань. Це одночасно і стан, і процес.

З погляду раннього буддизму, досягнення нірвани означало і вихід з кола переродження. Існує постійний процес перероджень (колесо сансари), в який включені всі люди, тварини, комахи, боги, духи і т.д. Сансара (санскр. – круговорот народжень і смерті) означає зміну різних станів, перероджень, постійних перевтілень. Смерть, з погляду буддизму, є лише початком наступного життя, повного страждань.

В основі сансари лежить 12- членний ланцюг буття (12 нідан), який включає всі негативні моменти цього життя (невідання, діяння, здійснені у минулому, емоції, нове народження, старіння, смерть та ін.). Причому, вчить буддизм, джерелом і першопричиною всіх лих людства є затьмареність свідомості, неуцтво. Будда стверджував, що неуцтво є найбільший злочин, бо воно примушує нас цінувати те, що негідне бути цінним, приймати ілюзії за реальність, а, значить, жити в погоні за нікчемними цінностями, нехтуючи тим, що насправді є найбільш цінним – знанням таємниці буття людини і її долі. Тільки знання дає спасіння. Але справжнє знання, за буддизмом, полягає не у вивченні природи і світу людини, а у вивченні чотирьох благородних істин і в самопоглибленні.

Важливим положенням філософії раннього буддизму є вчення про дхарми. Слово «дхарма» (санскр. і палі – вчення, закон, право, чеснота, істина, носій певної якості тощо), маючи багато тлумачень, у первинному значенні розумілося як «носій своєї власної якості», за якою вже не немає ніякого носія. Дхарми – це якісь непізнавані точкові моменти буття – свідомості, спалахи психологічної енергії, що знаходяться в постійних хвилюваннях і зіткненнях. Об'єктивна реальність представляє лише нескінченний потік, існуючих тільки в миті, дхарм, що вічно змінюються, постійно виникають і зникають, їх випадкову гру. Слід зазначити, що буддизм не робить відмінності між фізичним і психічним світом. Реальність, яка приписується діям думки, того ж порядку, що й реальність предметів, пізнаваних нашими органами чуття. Всі фізично і психічно існуючі феномени є дхарми. Ці феномени реальні. Але реальність їх моментальна, бо дхарми з'являються воднораз, щоб змінитися в наступну мить. Вічним є лише рух. Звідси слідує висновок: весь земний світ нестійкий, мінливий, він – ілюзія. Будь-яка річ існує і не існує. У буддизмі діалектика буття і небуття прийняла вид абсолютного заперечення всього стійкого і постійного в світі. Зрозуміло, що у цьому вченні не залишилося місця таким необхідним постійним і вічним елементам інших світових релігій, як Бог – творець світу і душі.

Для характеристики особи буддисти використовували таке поняття, як потік (сантара). Це поняття означає, що особистість представляє собою лише ряд взаємозмінюючих один одного станів, хоча її елементи і зберігають часовий зв'язок між собою. Особистість людини, як і весь світ, випливає з вібрації і зміни дхарм. Тому немає ні постійного «я», ні постійної душі, ні постійного тіла. «Я» – це теж лише міраж. Але якщо поняття незмінної людської душі відкинуто, то, що ж дає людині враження володіння людською особистістю? Це – тришна, або незадоволене бажання буття.

Учення про дхарми радикально трансформувало брахманське уявлення про переродження: не душа переходить з одного тіла в інше, а відбувається формування нового комплексу дхарм, їх перегрупування. Цей процес нескінченний. Тому людина постійно знаходиться в колі народження і смерті, і кожне подальше переродження залежить, згідно вченню буддизму, від карми.



Карма (санскр. – справа, дія, жереб) – поняття вельми розпливчате. Карма включає справи, вчинки, наміри, думки і помисли (навіть не реалізовані), які здійснювалися впродовж всіх перероджень, наслідки яких визначають вид нового народження кожної живої істоти. Залежно від карми в процесі переродження всі живі істоти постійно переміщаються на різні рівні існування.

Карма – це своєрідний «закон відплати», або закон причинності, за яким кожен пожинає те, що посіяв у минулому. Людина не може змінити своєї карми, але вона може свідомо створити кращі умови для свого майбутнього. На якість нового поєднання дхарм нової особи, переконані буддисти, робить великий вплив останнє передсмертне устремління попередньої особи, яке й дає напрям потоку, що звільняється. Людина в буддизмі – це індивідуальність, яка складається з численних існувань, але лише частково проявлена в кожній новій появі на землі.

Поняття дхарми, карми, восьмеричного шляху взаємопов'язані. У результаті руху відповідно восьмеричному шляху дхарми очищаються, заспокоюються, дія законів карми і переродження припиняється.

З розвитком віровчення буддизму, розвивався і культ. Необхідно відмітити, що ранній буддизм свого власного культу не мав. Згідно переказу, Будда встановив лише індивідуальні правила поведінки ченців (обмеження в їжі, одязі та ін.). У обрядовій же практиці він ґрунтувався на досвіді своїх попередників, відмовляючись від таких дій (напр., жертвопринесення), які суперечили його вченню.

До стародавніх обрядів можна віднести молитовні збори членів чернечої громади, які відбувалися за особливим ритуалом і в певну пору року. З поширенням буддизму з'явилася потреба проводити ці збори частіше, знадобилися і спеціальні будівлі для цієї мети. Так виникли монастирі (дацани), які незабаром стали центром релігійного життя буддистів.

Спочатку в буддійську громаду входили тільки ченці. Надалі стає неминучим і необхідним виникнення другого елементу церкви – громади мирян. Це вимагало серйозних змін у культі, оскільки релігійні потреби та інтереси віруючих-мирян і ченців-аскетів істотно відрізнялися.

Поступово в буддизмі з'являються елементи культу, що існують і в інших релігіях. Так, одержало розвиток поклоніння зображенням і реліквіям. До реліквій відносять речі й предмети, які, згідно переказу, належали самому Будді та іншим святим, або предмети, виготовлені на честь шанобливої особи. Наприклад, особливим шануванням користується така реліквія, як зуб Будди, який зберігається в м.Канді (Шрі-Ланка) у спеціально побудованому для цього храмі. Як свідчить легенда, у момент кремації Будди один з його учнів вихопив з похоронного багаття цей зуб. Щорічно в липні-серпні для поклоніння цієї реліквії збирається величезна кількість послідовників буддизму.

Іншою, не менш важливою реліквією буддизму є кам'яний відбиток стопи Будди. Він знаходиться в Індії, де, згідно легенді, перед відходом у нірвану Будда відправився до містечка Кусинагар, став на камінь лицем на південь, а коли зійшов з нього, то на скелі залишився відбиток його стопи – як живе нагадування про те, що він колись перебував на землі.

Велике поширення одержало шанування місць, пов'язаних з біографією Будди: місце народження (м.Капілавасту), місце прозріння (Гайа), місце нірвани (м.Кусинагара). На цих місцях були побудовані храми, ступи (санскр.), зроблені рельєфні зображення. Масове паломництво буддистів до цих місць вимагало розробки нових пишних ритуалів, ходів, що тут проводяться, а також введення нових буддійських свят, головними з яких є: народження Будди, просвітлення і занурення його в нірвану, омивання Будди, входження в сангху і вихід з сангхи, спуск Будди на землю, прихід на землю Майтреї-Будди (санскр. – пов'язаний з дружбою) майбутнього світового періоду і т.д. Всі ці свята багатоденні, відрізняються храмовими службами, ходами слонів і участю танцюристів, музикантів і навіть представників влади.

Буддизм збагатив релігійну практику прийомами індивідуального культу. Він створив цілу систему поглиблення в саме себе, у свій внутрішній світ з метою зосередженого роздуму про істини віри.

Надалі буддійський культ піддавався все більшій інтенсифікації, аж до того, що виявилося необхідним його механізація (ламаїстські молитовні колеса – хурде).

Отже, якщо в первинному буддизмі релігійного культу майже не було, то в подальшій еволюції цієї релігії виник такий пишний, театралізований і, разом з тим, складний комплекс ритуалів і церемоній, який навряд чи відомий іншій релігії світу.


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   44


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка