Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів з вибіркової навчальної дисципліни циклу гуманітарної підготовки



Сторінка15/44
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   44

4. Зміст і форми прояву вільнодумства епохи Відродження. У 15-16 ст.ст. у Європі в надрах феодалізму почали складатися капіталістичні виробничі відносини, зародився і почав формуватися новий клас – буржуазія, чиї претензії у сфері політики, ідеології зіткнулися з інтересами церкви. З'являються об'єктивні передумови соціально-економічного і політичного характеру для розвитку вільнодумства в його буржуазній формі. Воно стало синтезом волелюбних ідей античності та Середньовіччя з властивими йому характерними рисами даної епохи і тією особливістю, що серед його різноманітних форм особливе місце займає атеїзм, який спирається на знання, що все більш конкретизуються і уточнюються.

По-перше, атеїзм (особливо в ученнях Дж.Бруно і Д.-Ч.Ваніні) виступав на новій ідейній базі більш послідовного, з елементами діалектики, матеріалізму, хоча ще й одягненого в релігійний (у пантеїстичній формі) одяг. Але й на цьому рівні (насамперед, у Дж.Бруно) релігійне вчення про Бога, уявлення про нього як про творця і управителя світу, віра в загробне життя, в безсмертя душі ставали зайвими. Бог ототожнюється з світом і, зрештою, перетворюється на синонім природи, в щось неіснуюче, немислиме поза матеріальним світом. Саме слово «бог» (як у Д.-Ч.Ваніні) набуває чисто умовного, метафоричного характеру. Царина свободної божественної волі займає природна необхідність. Обґрунтування одержують ідеї вічності і безконечності світу, його єдності та матеріальності, безперервного руху та ін. Проголошувалася свобода думки і можливість достовірного пізнання світу, його законів. Проблема істинності знання вирішується на користь філософії і науки. Домагання на істину як теології, так і компромісне вчення про «двоїсту істину» відкидаються. Викривається прагнення підпорядкувати знання релігійній вірі та перетворити науку на служницю богослов’я. У зв'язку з цим розкривається згубність впливу релігії не тільки на науку і філософію, але й на життя людини взагалі, її світогляд, моральність, ідеали. Земне життя оголошується єдиним, а релігійне самовдосконалення заради «іншого світу» заперечується. Тим часом (відповідно до інтересів буржуазного суспільного розвитку і збігу з ними у області політики поглядів багатьох мислителів, унаслідок соціальної обмеженості ренесансного вільнодумства) релігія (тому ж Дж.Бруно) бачилася як необхідний засіб управління «грубим народом». Але ні це «визнання» релігії, ні пантеїстичні тенденції ренесансної думки не перервали розвитку вільнодумства. Воно було сприйнято і продовжено у 18-19 ст.ст. і зробило позитивний вплив як на вироблення вчень, так і на життя самих людей.

По-друге, атеїзм був обґрунтований з природничонаукових позицій на рівні позитивних знань цього часу (відкриттів М.Коперника, Г.Галілея та ін. учених). Геліоцентризм М.Коперника не тільки давав іншу картину руху небесних світил, не просто дозволяв спростити схему їх рухів і привести її в більшу відповідність з розрахунками. Головне, була створена об'єктивно істинна картина руху планет. Космос був десакралізований. Рушилася ієрархічна система всесвіту. Усувалася протилежність земного і небесного. Закони природи розповсюджувалися на весь доступний пізнанню людини Всесвіт. А Г.Галілею природа так і уявлялася – як сукупність об'єктивних законів, а не як набір якихось таємничих сил, одушевлений космос. Бог опинявся не при справах. Основою вдосконалення світу проголошувалася гармонія його руху. Відкидається і авторитет Священного Писання, теологія. Вони ні в собі не містять, ні з їх допомогою не можна досягти істини. Основою істинного знання служить, насамперед, досвід (на чому наполягав раніше і Леонардо да Вінчі) і, звичайно, почуття і розум. Істина – єдина й одна і вона є результатом наукового і філософського пошуку, а не релігійних вигадок. Таким чином, хоча йдеться про Відродження, вже як в рамках учень представників цієї епохи, так тим більше і в ученні Г.Галілея, долається пантеїзм і антропоморфізм, одержують обґрунтування досвідчене знання, автономність природи, право розуму на об'єктивну істину, а разом з цим і на атеїзм.

По-третє, прозвучала нова думка П.Помпонацці про те, що атеїзм за своєю моральною цінністю стоїть вище за релігійність. За рамки схоластичної думки П.Помпонацці виходить і у вирішенні проблеми співвідношення розуму і релігійної віри. Лінія «двоїстої істини» продовжується лише формально. Істинним визнається й те, що не може бути таким за віровченням. Істина єдина і вона прерогатива зовсім не релігії. У її обґрунтуванні необхідно спиратися на дані досвіду і доводи розуму, навіть якщо вони розходяться з думками авторитетів або сталими традиціями. Хоча авторитет церкви повністю ним і не ігнорується, а релігія визнається корисною для приборкання «простого народу», підтримка в ньому моральності, оскільки мова релігійної віри – це мова моралі, але пояснення світу, за П.Помпонацці, повинне виходити з природних начал. Можливість цього процесу на основі надприродних сил, як і саме їх існування, заперечується. Розробляється вчення про всезагальну причинно-наслідкову обумовленість природних і суспільних явищ, про панування природної закономірності (детермінізм, виступаючий у нього у вигляді вічного круговороту у вічно існуючому світі). Ця загальна обумовленість, вважає він, є фатум. Бог, будучи началом буття в світі, де панує фатум, сам стає фатумом. Він розчиняється в природі і позбавляється свободи волі й свободи діяння. Свобода ж людини (його думок і дій) не відкидається. Але вона реалізується не в досягненні загробного життя. Людина, її душа – матеріальні й смертні. Блага – в земному житті. Воно саме є чеснота і благо всього людства. У ньому і необхідно шукати можливості здійснення призначення людини.

На підставі одержуваних знань про світ здійснювалася розробка позитивного аспекту атеїзму, що виражається в утвердженні реальної сутності буття людини.

По-четверте, розроблялися також підходи відносно релігії. Її дослідження носили більш систематичний і цілеспрямований характер. Чи виявлялося відношення до релігії в антиклерикальних мотивах (Леонардо да Вінчі, Дж.Бруно, Д.-Ч.Ваніні, Еразма Роттердамського) або в скептицизмі (особливо в 16 ст. в особі Ж.Бодена, М. де Монтеня, Ж.Валле та ін.), воно, як правило, приводило до розвитку суспільної думки, збагаченню духовного життя людини. Це й зрозуміло, оскільки основна спрямованість творчості сучасників даної епохи була не просто захистом гуманістичної культури від нападок теологів, тим більше, висміюванням схоластичних знань, запереченням середньовічних традицій і звичаїв, влади авторитетів. Критика церкви, чернецтва, текстів Священного Писання, схоластики була. Але важливою сферою їх діяльності було вирішення докорінних проблем людського буття, що той же Еразм з Роттердама визначає як справу всієї філософії. Тому в його вченні немає місця аскетичному запереченню і засудженню світу і людини. Є, як і у М. де Монтеня, прагнення до вільного і неупередженого погляду на світ, людину, її місце у цьому світі. Такий погляд можливий і необхідний. У його основі, вважав Леонардо да Вінчі, повинні лежати досвід, а не порожня і безглузда схоластика і релігійна віра.

Вони розуміли всю безплідність схоластики і релігії. Невипадково Леонардо да Вінчі не приєднався ні до однієї релігії. Релігійна віра була байдужа йому. Він вважав за краще бути більше філософом, чим християнином. Йому були неприйнятні мудрування над питаннями про сутність Бога, ангелів і т.п. Він виступав проти цих і подібного роду псевдопроблем. Проблема, на його думку, повинна бути реальною, мати сенс і вирішуватися на ділі. Думка повинна мати реальне втілення, поєднуватися з речами, будучи народженою з них. Леонардо да Вінчі прагне до прямого контакту з тілесною, речовинною реальністю, до розуміння її сутності. Він вважав своїм завданням розкрити реальність до самих основ, визначити й описати все її елементи, сили і дії.

При цьому філософа цікавила не тільки реальність як така, світ сам по собі, але й людина у цьому світі. Їх він розглядав як співвідносні один одному і такими, що доповнюють один одного. У нього все (вулиці й канали, житлові будинки і церкви, словом, «град людський») будується відповідно до природного ритму, прагне бути співзвучним життю землі і потребам людини, відповідати вимогам гармонії і краси. Він зближує людину з природою, орієнтує на визнання і пізнання всезагальних і об'єктивних законів і принципів буття. Для нього важливе осягнення суті людського життя в сплетенні з нескінченним багатоманіттям речей. У вирішенні цієї задачі Леонардо да Вінчі не задовольняється прославлянням людини і її достоїнств, уподібненням її Богу внаслідок того, що людина творець самої себе. Значення людини і її центральне положення, на думку філософа, визначається тим, що вона є свідомою рушійною силою всесвіту. Щоб бути такою силою і необхідно відкривати рушійні сили самого Всесвіту. Для цього треба використовувати всі можливі способи, що зовсім не розповсюджувалося ним на схоластику і релігію і їм подібні авторитети. Він взагалі оспорював авторитет, що суперечить реальності. Принципу авторитету було протиставлене звернення до точного, математичного експерименту. Опора на догму або на загальноприйняті та традиційні положення, стверджував і М. де Монтень, не є доказ. Тому вони непридатні для пояснення світу і пошуку істини. Вони володіють авторитетом для тих, хто підтримує традиції схоластики і релігії. Їх приймають не через переконливість або істинність.

Полеміка з схоластикою і релігією, потреби змінення шляхів підходу до дослідження світу і людини викликали до життя скептицизм. Він став закономірним етапом у розвитку філософії Відродження. Самовпевненій ученості та сліпій релігійній вірі М. де Монтень протиставив сумнів. Все повинно бути перевірено, піддано самостійній оцінці розуму. Сумнів розуміється ним як передумова пізнання, його результат, а не як відмова від нього і, тим більше, не як релігійне упокорювання. Він (сумнів) обумовлений мінливістю суб'єкту та об'єкту пізнання. Це сумнів в остаточності та досконалості всякої картини світу. З цього не витікає, що знання неможливе. Знання – можливе, а істина – збагненна, але як безперервний процес напруги духовних сил людини, її почуттів, розуму, волі.

У цьому сенс скептицизму М. де Монтеня. При цьому розум не повинен торкатися справи щодо завдань обґрунтування релігійної віри. Вони несумісні. Раціонального, природного обґрунтування релігії немає і бути не може. Неспроможне й раціональне пізнання Бога, а інтуїтивне – неможливе. Підстави релігії і теології покояться у сфері надприродного, у вірі в нього. А його філософія відкидає таку віру. У ній немає місця вченню про безсмертя душі, вірі в загробне існування і т.п. Бог зливається з природним началом. Світ не створений ним, а людина – не вінець його творіння. Вона породження природи і її органічна частина. Її загальним законам людина і підпорядкована. У їх визнанні та прямуванні їм поміщена, за М. де Монтенем, її свобода. На природних підставах повинна будуватися і людська моральність. Не на покладанні надії на релігійні приписи (на віру в безсмертну душу, в інше посмертне існування), а виходячи з фізичної і духовної природи людини, ґрунтуючись на визначенні правильної, розумної її поведінки тут, на землі необхідно здійснювати процес її формування. Це робить моральність піднесеною, а людському життю надає сенс і виправдання. Його мета знаходиться вже не в зовні, а у ньому самому. І життя не зводиться до спасіння і спокутування гріха, в якому людина нібито загрузнула спочатку, але сама (без божественної благодаті) безсила і нікчемна. Вона може й повинна, вважає філософ, спиратися на саму себе і в собі самої знаходити опору моральної поведінки. Хоча М. де Монтень (як і Еразм Роттердамський, якому до того ж у Богу бачиться начало світу і людини, а в християнстві – вимога моральності) визнає Бога. Але робить він це з міркувань соціального порядку. Релігія, переконаний він, потрібна народу. Вільнодумство ж є доля обраних людей, які здатні керуватися в повсякденному житті приписами розуму.

У міру розвитку буржуазних відносин життя людини звільнялося від релігійних ідей і настроїв, а реалістичне, гуманістичне начало ставало все більш виразним. Релігійному ідеалу людини був протиставлений ідеал людини епохи Відродження, всесильної і упевненої в собі, здатної не просто протистояти «долі», а перетворити світ і себе у ньому і не традиційними релігійними засобами, а звільняючись від них, від релігійного диктату. І сили для цього, як вважав і Л.Б.Альберті, їй дають здоровий глузд, воля й розум. Вони, стверджував він, допомагають людині усвідомити свою власну природу, свої можливості і вибрати найбільш прийнятний, корисний і одночасно відповідний неї (її природі) рід занять. Їх наявність дозволяє їй осмислювати своє існування в зовнішньому світі, пізнавати його, пристосовуватися до нього, використовувати в своїх цілях. Це не означає, відзначає мислитель, що людське буття може вийти із строгих рамок природної необхідності, протистояти природі. Людина породжена природою. Вона є її життєве начало. Людина, будучи її вищим творінням, не стільки протистоїть світу природи, скільки зливається з ним. І природа не протистоїть своїм творінням, зокрема, і людині. Вона швидше присутня в них (неї) як природний закон. Все в світі природи підпорядковано її строгим законам, і вони не можуть бути порушені. Саме життя людини є свого роду гра природи. Вона виступає для неї началом, що животворить і гармонізує. Не Бог-Творець, який постійно втручається в справи своїх творінь, управляє людиною, а Природа-Закон, яка охоплює світ у цілому, зумовлює норми земного буття.

Але ця підвладність людини природної закономірності, за твердженням Л.Б.Альберті, в той же час припускає свободу її думок і почуттів, бажань і волі. У них, в її власній «натурі», в постійному їх розвитку поміщена не тільки внутрішня свобода людей. Їх вивчення і аналіз, постійне тренування і вдосконалення дозволять (при всьому впливі в речовому світі долі), не бути безсилим. Навіть якщо весь світ обернеться проти людини, їй допоможуть вистояти її і нею же розвинені здібності. Наскільки можливий прояв негативного характеру зовнішніх обставин, їх відповідний вплив на неї багато в чому залежить і від ставлення до них людини, що визначається, зрештою, її свідомістю, правильними думками, тобто моральністю. Людина, переконаний Л.Б.Альберті, як невід'ємна частина природи, приречена нею до добра, до реалізації первісно даних їй позитивних потенцій. Але їх необхідно розкривати, розвивати, морально удосконалювати. Надія на Бога як на засіб боротьби з долею – марна. Для цього необхідне моральне вдосконалення у сполученні з працею і знаннями. Чеснота, мудрість і творчість, життєва енергія, активний спосіб життя, старанність і праця не тільки захистять людину від ударів долі, але й забезпечать земне щастя. На його отримання і повинна бути спрямована вся сила природних здібностей. Головна цінність – земне існування і воно повинне бути щасливим. Основні компоненти щастя, за Л.Б.Альберті, такі: у особистому плані – самовпевненість, уміння володіти собою; у соціальному – бути корисним іншим; у державному – служити процвітанню республіки. Сенс же щастя полягає у тому, щоб внутрішній світ особи був гармонійний, а ця гармонія доповнювалася б гармонією із зовнішнім світом. У цьому сенс і свобода людини. Її надійним гарантом як завжди виступає розум. Якщо ж людина нещасна, то в цьому винна вона сама. Щастя, за думкою Л.Б.Альберті, досягається чеснотою, досвідом і знанням, практикою добрих справ. Головною умовою цього позарелігійного процесу, стверджував і М. де Монтень, є свобода.

Мабуть, основним завоюванням ренесансної думки стало нове розуміння сенсу існування людини. Це ще раніше знайшло своє відбиття в творах Данте Алігьєрі і Ф.Петрарки. Людина у Данте Алігьєрі визначається як середня ланка між тлінною землею, що займає у нього центральне положення в картині світу, і нетлінними небесами. Їх дев'ять. Вище за них знаходиться триєдиний Бог християнства. За ним визнається акт творіння. Але при цьому природне і божественне не протиставляються, бо божественне світло, що вінчає ієрархічно побудований світ, пронизує його і веде якщо не до обожнювання, то до виправдання природного начала. Поєднання цих начал здійснюється в процесі виникнення людської душі. Природний розвиток включає процес перетворення «ґрунтовної сили», що знаходиться в тілі, спочатку в рослинну душу, а потім в тваринну. Бог завершує цей процес. Людина, отже, володіє двоякою – смертною і безсмертною – природою. Це зумовлює її призначення. Воно вже не обмежується (подібно середньовічної традиції) однією метою – досягненням вищого блаженства. Людське існування визначається як гідне й земних блаженств. Перші, вважає мислитель, знаходяться шляхом «духовних повчань», другі – філософських. У результаті признається свобода людських діянь, за які відповідає сама людина. Через діяння вона може стати благородною, уподібнитися Творцю, а тим самим, – піднести природне (людське) до божественного.

У Ф.Петрарки також звучить виправдання потреб і пристрастей земного людського існування. Але у нього відбувається, по суті, повний поворот до проблем людського буття. Земні турботи, вважає він, не повинні бути пожертвувані загробному блаженству. Тому середньовічна схоластика відкидається як система зі всіма її інститутами. Він відмовляється від теоцентризму, виступає проти культу авторитету, а теологію, богопізнання вважає не справою людей. Мислителя цікавить людина, її внутрішній світ. Вона у центрі його вчення. Невипадково і релігійна проблематика зводиться ним до роздуму про людину, її активну і творчу діяльність, гідність, місце у Всесвіті.

Вперше після тривалого пригнічення особи під впливом позарелігійної культури Відродження виник цілий напрям у духовному житті суспільства, який прагнув звільнити людину від феодальних і релігійних правил, відстояти її і світу самостійність, прагнучи осягнути складність і суперечність їх розвитку. Це сприяло посиленню ідей вільнодумства в різних сферах духовної культури і, разом з цим, утвердженню самоцінності людини, її земного існування, буття як такого. Зовсім не філософські твори (Д.Боккаччо, Ф.Рабле) пройняті життєрадісністю і оптимізмом, вірою в торжество розуму й науки. Релігійні сюжети (Леонардо да Вінчі, Б.Мікеланджело, В.Тіціана) й ті наповнюються мирським, людським змістом. Цікаві у цьому відношенні дані про зростання картин і скульптур, що створюються у області мистецтва на світській основі, яких в 12-13 ст.ст. у Європі налічувалося не більше 3%, в 16 ст. – до 35%, а у 18 ст. – вже до 76%. У 19 ст. їх було 90 %, а в 2-ій половині 20 ст. – 96%.

Намітилася ціла програма секуляризації, всебічної боротьби за людину, її звільнення, продовженій вже в Новий час.



5. Вільнодумство Нового часу. Вільнодумство в Новий час одержує розвиток у зв'язку з відмиранням старих феодальних структур і формуванням класу буржуазії. 17-19 ст.ст. у Європі характеризуються інтенсивним процесом секуляризації духовної культури: мистецтва, філософії. Філософською основою вільнодумства виступив матеріалізм, що визрів у надрах пантеїзму і деїзму.

Матеріалізм Б.Спінози виступав у пантеїстичній формі, що було данню традиції. Згідно його вченню, природа, що ототожнюється з Богом, – єдина, вічна і безконечна субстанція, яка володіє протягом і мисленням; вона є причина самої себе і не потребує створення.

У «Богословсько-політичному трактаті», «Етиці» Б.Спіноза відкидав ідею особистого Бога монотеїстичних релігій, догмат про безсмертя індивідуальної душі, поняття дива, заклав основи наукового аналізу Біблії, справедливо вважаючи її продуктом творчості багатьох авторів. Всі відомі релігії він оголошував марновірством, заснованим на неуцтві і забобонах, розкритикував ідею богообраності єврейського народу. За свої переконання Б.Спіноза був підданий «великому відлученню» керівниками релігійної єврейської громади Амстердама.

П.Бейль, як представник вільнодумства, стояв на позиціях скептицизму. Критично досліджуючи Біблію, він відзначав історичні й логічні суперечності в ній, розвінчував біблейські зразки моральності (Авраам, пророк Ілія, цар Давид), висунув принцип незалежності моралі від божественного закону. Схильність до добра і зла – не від релігії, а від самої людини. І лиходійська душа може бути переконана в існуванні Бога. Так, християни, які брали участь в хрестових походах, здійснювали найжахливіші безчинства. Разом з тим П.Бейль говорить про можливості існування суспільства атеїстів, яке може бути моральним. Атеїзм для нього не був пустим запереченням релігії, в його основі лежить визнання природи субстанцією, тобто причиною всіх речей, що існує вічно і лише завдяки самій собі. З часів П.Бейля атеїст став розглядатися як гідна, високоморальна людина.

Для 17 – початку 18 ст. органічнішою формою вільнодумної філософії виявляється деїзм (Г.В.Лейбніц, І.Кант, Т.Гоббс, Ф.-М.Вольтер, Ж.-Ж.Руссо та ін.). Це пов'язано з розвитком механічних наук і відповідно явною або прихованою ідеєю першопоштовху.

Критиком релігійних марновірств і церкви був Т.Гоббс, діяльність якого припала на самий розпал англійської буржуазної революції. Він запропонував метафорично-алегоричне тлумачення Біблії: Бог і Сатана – це прозивні імена людських якостей. Т.Гоббс був поборником свободи совісті, але, будучи прихильником сильної держави, він вважав, що релігія може бути використана на користь її зміцнення, адже вона вселяє страх і покору владі. Причини виникнення релігії він бачив у страху перед бідністю, різними лихами, в неуцтві, в обмані можновладцями. Матеріалізм і антиклерикалізм Т.Гоббса зробили вплив на подальший розвиток вільнодумства в Європі.

Супротивником релігійного фанатизму був Ф.-М.Вольтер. Він відомий як автор яскравих викривальних характеристик традиційних релігійних вірувань і діяльності церкви, особливо Римо-Католицької. Його заклик «Роздавите тварюку!» був підхоплений багатьма супротивниками католицького Риму. Треба все ж таки відзначити, що Ф.-М.Вольтер визнавав існування Бога як вищого Розуму, вищого Механіка, Математика, з буттям якого пов'язано рух небесних тіл, досконалість живих організмів. Проте розвиток людини, людського суспільства він пов'язував з природними причинами. У цьому позначається деїстичний характер поглядів філософа. Відстоюючи права розуму, він відкидав церковне вчення про Одкровення, виступав проти підпорядкування науки і філософії інтересам релігії. Услід за Б.Спінозою Ф.-М.Вольтер розкрив історичне походження біблейських книг, вказав на наявні в них суперечності. Походження релігії пояснював в основному неуцтвом і обманом. Соціальну роль релігії оцінював подвійно. З одного боку, відзначав її соціальну шкоду: відвернення людей від корисної праці, розповсюдження духу ворожнечі і взаємної ненависті на основі релігійного фанатизму. З іншого – Ф.-М.Вольтер вважав за доцільне зберегти віру в Бога як підставу моральності (для стримування народних мас від посягання на власність та інтереси імущих верств).



Дж.Толанд, по суті, долав деїзм, пов'язаний з ідеєю першопоштовху. Він розвивав учення про рух як істотної властивості матерії, одному з її атрибутів. Матерія для нього – активне начало, що володіє внутрішньою енергією. У творі «Християнство без таємниць» та інших своїх працях він прагнув розкрити «людське походження богів», земне коріння уявлень про безсмертя душі, загробне життя і т.д. Примітно, що Дж.Толанд підніс образ атеїста. Атеїста утримує від злочину не релігія, а цивільна пошана до своїх обіцянок. Атеїст, відзначає філософ, ніколи не переслідує ненавистю або зброєю із-за відмінності в переконаннях, оскільки його хвилює не те, у що вірують інші люди, а як вони діють.

Яскраво виражений атеїзм властивий поглядам французьких просвітителів 18 ст. – філософам-матеріалістам Д.Дідро, К.-А.Гельвецію, Ж.-О. де Ламетрі, П.-А..Гольбаху. Передвісником атеїзму 18 ст. була творчість Ж.Мельє, який в своєму «Заповіті» доводив вічність і нествореність світу, критикував докази буття Бога. Він виявив, що багато християнських чудес співпадають з язичницькими. Наприклад, народження Ісуса від Діви схоже на легенду стародавніх римлян про народження Ромула і Рема від діви-весталки, вознесіння Ісуса на небо нагадує вознесіння Геракла Зевсом. Ж.Мельє звинувачував релігію в підтримці соціальної нерівності та пригноблення, називаючи її і політику двома кишеньковими злодіями, які захищають і підтримують один одного.

Головна ідея Ж.Мельє – повне заперечення надприродного – була сприйнята і розвинена французькими просвітителями. П.-А.Гольбах розробляв атеїстичні положення на базі матеріалістичної філософії. Його праця «Система природи», де він писав, що в світі немає нічого, окрім рухомої матерії, сучасники називали «біблією матеріалізму». У своїх творах («Викрите християнство», «Кишенькове богослов'я», «Священна зараза» та ін.) П.-А.Гольбах піддав дотепній критиці майже всі сторони релігійного світогляду і церковної діяльності: показав неспроможність міфу про божественне створення світу з нічого, церковного вчення про безсмертя душі, безглуздість церковних таїнств і обрядів, антигуманну сутність релігійної моралі. Він вважав, що Христа не можна вважати зразком моральної поведінки, аморальні спроби Христа порізнити сина з батьком, дочку з матір'ю. Як причини, що породжують релігію, філософ відзначав лиха, страждання, обман, неуцтво, страх перед зовнішніми силами, гру уяви, висновки за аналогією, тобто соціальні, гносеологічні та психологічні причини релігії. Так, поняття Бога виникло в результаті перенесення якостей людини на природу і поклоніння потім продуктам власної фантазії. Віра в Бога – це укорінена з дитячих років звичка, традиція, що передається в спадок.

Показова еволюція поглядів Д.Дідро. Починав він як прихильник теїзму, потім став деїстом, а в зрілому віці перейшов на позиції матеріалізму і атеїзму. За свої переконання часто піддавався гонінням з боку світської і церковної влади. Критикуючи віровчення і практику християнства, філософ показав неспроможність догмата про Трійцю, безглуздість віри в чудеса, суперечність євангельських розповідей. Д.Дідро вважається одним з попередників міфологічної школи, він ставив під сумнів історичність Христа зважаючи на відсутність яких-небудь достовірних свідоцтв. Одним з перших філософ встановив, що багато положень християнства запозичені з античної міфології.



Л.-А.Фейєрбах розвивав свої атеїстичні погляди на базі антропологічного матеріалізму. У роботах «Сутність християнства», «Лекції про сутність релігії» він зводить релігійний світ до його земної основи, розглядає релігію як продукт самовідчуження людської сутності, який компенсує втрачену єдність людини з людиною, індивідуума і роду. Основу релігії Л.-А.Фейєрбах бачить у відчутті залежності людей від непідвладних їх волі сил і тому розуміє релігію як спотворене, фантастичне усвідомлення і заповнення цієї залежності. Замість традиційної релігії він намагається сконструювати релігію без Бога, релігію любові до людини як вищій істоті для людини. Атеїзм Л.-А.Фейєрбаха людяний, він пов'язаний з розвитком духовної культури, освіти, а також з вирішенням проблем людського буття, зокрема, соціальних і політичних. Заперечуючи Бога, філософ, за його власними словами, заперечував «заперечення людини», відзначаючи, що чим слабкіша людина, тим сильніше в її уявленнях Бог.

Атеїстичне вчення Л.-А.Фейєрбаха було критично переосмислене і розвинене К.Марксом і Ф.Енгельсом. К.Маркс указував, що «зведення» релігії до антропології, проведене Л.-А.Фейєрбахом, може дати правильний результат тільки у тому випадку, якщо саму сутність людини розглядати не абстрактно, а в певному соціальному контексті, як «сукупність суспільних відносин». Специфікою підходу К.Маркса і Ф.Енгельса до пояснення сутності релігії є акцентування суспільної природи цього явища, його соціальної основи. Філософи доводили, що фактичною основою відтворення релігії в суспільстві є пануючі над людиною – як чужі, ворожі сили – соціальні відносини людей і непідвладні їм природні стихії. У релігії представлена спроба подолати реально існуючі ситуації безпорадності, пригнобленості, залежності людини від гнітючих сил природи і суспільства. У зв'язку з цим релігія виконує, з погляду німецьких філософів, «ілюзорно-компенсаторну функцію». На думку К.Маркса, релігія – це вираз убозтва цього світу і протест проти цього убозтва. Протест полягає у тому, що людина цього світу не приймає. Але на цьому протест і закінчується, люди звертаються до ілюзії, шукають у ній утіху, не намагаючись змінити реальний, чуттєвий світ, не вирішуючи дійсні протиріччя. За К.Марксом, релігія – це «зітхання пригнобленої істоти», «серце безсердечного світу», «дух бездушних порядків», «опіум народу». Якщо Л.-А.Фейєрбах просто зводив релігію до її земної основи, то К.Маркс прагнув показати «саморозірваність і самосуперечність цієї земної основи», розкривав соціальну підоснову релігійного самовідчуження людей.

Критика релігії у К.Маркса підпорядкована завданням критики уряду, політики, соціального устрою у цілому. Атеїзм долав у результаті однобічність «голого» заперечення релігії. Критика релігії завершується вченням, що людина – вища істота для людини, завершується вимогою скинути всі відносини, в яких людина є засобом, а не метою.

6. Вільнодумство в історії російського і українського народів. Вільнодумство як ідейна опозиція релігії існувало на Русі в тій або іншій формі ще в давнину, паралельно з релігією. Воно виявлялося в багатоманітних формах критики релігії і церкви, яка здійснювалася з різним ступенем послідовності, з різними цілями, на різних соціальних підставах. Форми вільнодумства на різних етапах історії займають різне місце в духовному житті суспільства. Так, на ранніх етапах суспільного розвитку переважає богоборство і скептицизм щодо окремих релігійних ідей і обрядів. У епоху феодалізму, разом із скептицизмом, значну роль відіграють релігійний індиферентизм і антиклерикалізм. Пізніше на перший план висувається атеїзм.

Слід зазначити, що російський народ ніколи не був боязким і покірливим, як намагалися зобразити його богослови. У книзі В.І.Даля «Прислів'я російського народу», де зібрано 25 тисяч прислів'їв, понад 21 тисяча з них виражають безрелігійний, скептичний, а іноді й атеїстичний підхід до релігії і церкви. У фольклорі нерідко виявляється різкіша критика релігії, чим у творах давньоруської літератури, що містила єретичні ідеї. Це пов'язано з тим, що монополія на письмову літературу знаходилася в руках церкви.

Впродовж століть інакомислення в Росії, будь то дохристиянські вірування, єресь або атеїзм, знаходилося у важких умовах переслідувань з боку церковнослужителів. Боротьба проти вільнодумців, поставлених в один ряд з дияволом, освячувалася ім'ям Бога.

Органічним продуктом давньоруського суспільства була єресь. Цікаво, що єретичні рухи кінця 13 – початку 14 ст. співпадали з народними виступами проти іноземного ярма в Новгороді, Ярославлі, Суздалі, Курську. У цій боротьбі виразився протест проти бояр і верхівки духівництва, що співробітничала із загарбниками. Єретики засуджували церкву, критикували ортодоксально-православне вчення. Новгородські єретики 15 ст. не вірили в божественність, воскресіння, вознесіння, Друге пришестя Христа, відкидали авторитет Священного Переказу.

Російські вільнодумці зробили великий внесок до духовного життя народу ще й тим, що створювали традицію критичного відношення до дійсності, до тих соціальних груп та інститутів, які охороняли існуючий нелюдяний по відношенню до мас порядок речей, обґрунтовувавши його незмінність і богоугодність.

Прояви вільнодумства на українській землі зустрічаються вже в київо-руській духовності, де панував культ Слова, книжності, була розвинена тенденція інтелектуалізму. Акцентування ролі розуму в пізнавальній діяльності простежується в «Слові про Закон і Благодать» Іларіона Київського. Помітний слід в українському вільнодумстві залишили українські гуманісти 15-17 ст.ст., у світогляді яких важливе місце займає людина, яку вони розглядають як частину природи. Серед них виділяється Ю.Дрогобич. Слід також відзначити С.Оріховського-Роксолана, який одним з перших наважився оспорювати божественне походження влади і держави. Спираючись на принципи теорії природного права і теорії суспільного договору, С.Оріховський-Роксолан вирішував проблеми свободи особи і справедливого суспільства. Людину він розглядав як самостійну цінність, підкреслюючи, що від неї самої залежить її доля.

У 17 ст. в Росії культура набуває в основному світського характеру, з'являються уявлення про самоцінність людини, виникає демократична сатира, в якій містяться антиклерикальні сюжети.

Розвиток вільнодумства у 18 ст. пов'язаний з діяльністю Петра I, при якому вплив церкви був ослаблений на користь зміцнення самодержавної влади. Один з соратників Петра, церковний діяч Ф.Прокопович, був главою Вченої дружини Петра, куди входили вільнодумці А.Д.Кантемір і В.М.Татищев. У Києво-Могилянській Академії Ф.Прокопович викладав курс «Натурфілософії», в якому посилався на досягнення природознавства того часу.

Перша в Росії робота про походження релігії з'явилася у середині 18 ст. Це була дисертація Д.С.Анічкова, в якій він називає джерелами релігійних вірувань страх і неуцтво. Надруковані екземпляри роботи за рішенням Синоду були спалені.

Російським просвітителем, який сліпо не схилявся ні перед якими авторитетами, був М.В.Ломоносов. За філософськими переконаннями М.В.Ломоносов деїст, бо вважав, що якщо Бог і створив світ, то потім відсторонився від втручання в справи природи і людини, і далі світ розвивається за своїми власними законами. Відкритий ним закон збереження матерії і руху, поширений на всю природу, приводив до висновку про те, що рух нестворений в безмежному світі.



О.М.Радищев розвивав антиклерикальні ідеї у зв'язку з критикою кріпосного права і самодержавства. Справжньою сутністю людини він вважав свободу. Ода «Вільність» відкрито протистоїть моралі упокорювання, нав'язаній християнством російському народу. Просвітитель пов'язував існування релігії з лихами і стражданнями людей, які шукають притулок вище за земне життя. Високо цінував людський розум, здатність людини проникнути в таємниці природи. У одній з своїх робіт він, по суті, відкинув християнську ідею безсмертя душі.

Творчість О.М.Радищева була добре відома декабристам, які намагалися на практиці здійснити ідею насильницького перевороту в кріпацькому суспільстві. У їх діяльності антимонархічні ідеї поєднувалися з критичним ставленням до церкви і релігії. Філософи-матеріалісти В.Ф.Раєвський, І.Д.Якушкін, О.П.Барятинський та інші зробили значний внесок до розвитку атеїстичної традиції російського народу. Вільнодумство політичне відкривало шляхи для розповсюдження вільнодумства антирелігійного, яке, у свою чергу, впливало на формування нових борців, тісніше пов'язаних з народом, чим декабристи.

Безпосередніми попередниками російської соціал-демократії були російські революційні демократи. Ідеї вільнодумства одержали розвиток у працях В.Г.Бєлінського, О.І.Герцена, М.П.Огарьова, М.Г.Чернишевського, М.О.Добролюбова, Д.І.Писарєва, а також петрашевців – М.В.Буташевича-Петрашевсь­кого, В.М.Майкова та ін.

У центрі філософських переконань російських просвітителів-демократів стоїть проблема людини. М.Г.Чернишевський виступив проти пояснення її з релігійних позицій, вважаючи ненауковим богословське вчення про дуалістичний поділ людини на душу і тіло. Сформульований М.Г.Чернишевським антропологічний принцип протистояв богослов'ю: окрім даного нам у відчутті матеріального світу, немає ніякого іншого (духовного). Виникнення людської свідомості просвітителі-демократи пояснювали внутрішньою активністю матерії, її здатністю до саморозвитку. При поясненні походження і сутності релігії вони спиралися на принцип історичного підходу. Крім того, велике значення російські демократи надавали забезпеченню політичних свобод для народу: свободи слова, друку, зборів, свободи віросповідання.

В Україні видатними революціонерами-демократами були Т.Г.Шевченко і І.Я.Франко. Т.Г.Шевченко бачив причину страждання народних мас у кріпосній системі, у гніті самодержавства, вірив у народну революцію, закликав до боротьби «за волю», радив не чекати добра ні від долі, ні від Бога, існування якого, по суті, заперечував. Релігію він вважав знаряддям поміщиків, уважав, що вона прикриває їх корисливі інтереси. Не визнавав безсмертя душі, загробного світу, виступав проти релігійного фанатизму. Його погляди завжди оцінювалися як атеїстичні, тоді як переконання І.Я.Франко були помірнішими, хоча обидва вони спиралися на матеріалізм і діалектику. І.Я.Франко стверджував, що єдине, що вічно живе і розвивається, – це матерія. Безсмертя душі, її нескінченне життя він вважав «дикою фантазією».

Продовжувачами традиції вільнодумства були народники: М.О.Бакунін, П.Л.Лавров та ін. Вони також виходили з соціально-історичного розуміння релігії. На думку М.О.Бакуніна, убогість і неуцтво народу, його матеріальне неблагополуччя, всілякі утиски з боку можновладців є тими соціальними причинами, які сприяють проникненню релігії у всі сфери життя. Питання про подолання релігії у народників було тісно пов'язане з питанням про революцію, тому критика релігії і пропаганда атеїзму ставали у них частиною політичної діяльності.

Найбільшого виразу атеїзм досяг у творчості В.І.Леніна. У Росії тих років, в умовах тісного союзу самодержавства і церковної православної ієрархії, релігійне питання набуло особливе політичне значення для партії, що ставить своєю метою руйнування старого устрою життя і будівництво нового. Звідси і заяви (у дусі «войовничого атеїзму», аналогічні вислову К.Маркса) про релігію як «вид духовного гніту», «опіум народу», «рід духовної сивухи», в якої «раби капіталу» топлять свій людський образ, і проголошення марксизму як матеріалістичного вчення, нещадно ворожого релігії. Проте, не дивлячись на ряд висловів у дусі радикального атеїзму з типовим йому антиклерикалізмом і огульною критикою релігії, В.І.Ленін дистанціювався від чисто просвітницького атеїзму і «буржуазно-брехливого» антиклерикалізму, заперечував нігілістичні ідеї представників Пролеткульту відносно спадщини минулих формацій.

В.І.Ленін розвивав учення К.Маркса і Ф.Енгельса щодо соціального коріння релігії. Соціальна пригнобленість трудящих мас, безпорадність їх перед сліпими силами капіталу – ось, на його думку, найглибший сучасний корінь релігії. Звільнення від цієї залежності, від панування капіталу в усіх формах, підкреслював він, відкриває можливості для подолання соціального коріння релігії.

Важливо, що В.І.Ленін оголошував релігію «приватною справою» по відношенню до держави. Це є необхідною умовою забезпечення свободи совісті: «всякий повинен бути цілком вільний сповідати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, тобто бути атеїстом». Відокремлення церкви від держави і школи від церкви є обов'язковою вимогою формування світської держави.

При всій полемічній різкості багатьох своїх виступів проти «релігійного туману», «релігійного одурення» робочих, В.І.Ленін говорив про те, що соціал-демократія відноситься з повною пошаною до всякого щирого переконання в справах віри, висловлювався проти образи почуттів віруючих.

Таким чином, спектр варіацій вільнодумства в історії російського і українського народів вельми широкий: від єресі й богоборства, індиферентизму і скептицизму до антиклерикалізму і радикального атеїзму.



7. Сучасне вільнодумство: основні напрями, своєрідність їх проявів і тенденцій розвитку. Коли йдеться про вільнодумство в 20-21 ст.ст., слід пам'ятати, що розрізняють вільнодумство в широкому та у вузькому значеннях. У широкому сенсі слова – це збірна назва для різного типу світоглядів, які виходять з визнання права розуму на вільний критичний розгляд релігії і дослідження навколишнього світу. У вузькому – специфічна форма світогляду, альтернативна релігії, представники якої визначають себе саме як «вільнодумні».

Можна виділити п'ять критеріїв сучасного вільнодумства: немає партійної лінії, немає абсолютів, немає цензури, немає священних книг, немає священних імен. Вільнодумство, являвши собою приклад обумовленості гносеологічної свободи свободою в соціальному плані, спрямовано проти всякого авторитаризму і догматизму, не тільки релігійного.



Основні принципи вільнодумства викладені в Декларації Всесвітнього Союзу вільнодумних (ВСВ), що представляє його генеральну програму. Відповідно цьому документу, вільнодумство визначається не як доктрина, а як метод, спосіб мислення, а, отже, і дії у всіх сферах життя, для якого характерна настанова на пошук істини виключно за допомогою природних здібностей людського розуму, керованого здоровим глуздом і досвідом. Вільнодумство розглядається в Декларації в двох планах: теоретичному і практичному (соціальному). По відношенню до кожного з них формулюються два правила. Перше правило, яке стосується теоретичного аспекту, констатує принциповий антиавторитаризм даної ідейної течії, що вимагає уточнення поняття авторитету у вільнодумстві, щоб не звести останнє до тотального скептицизму і нігілізму. Вільнодумні відкидають зовсім не авторитет об'єктивних закономірностей природи і суспільства, пізнаваних наукою, а авторитет суб'єктивного, волюнтаристського характеру. Виходячи за рамки вузької антирелігійної спрямованості, вільнодумство відстоює право людини на вироблення власної позиції відносно будь-якої проблеми, навіть всупереч традиціям, що склалися, рішенню державної влади або голосу більшості. Примітно друге правило, яке стосується практичного аспекту вільнодумства, згідно якому необхідно прагнути до встановлення такого режиму, при якому жодна людина не могла б бути принесена в жертву суспільству і позбавлена можливості користуватися своїми правами.

Антиклерикальний характер вільнодумства видно в постулюванні необхідності світського характеру держави, що припускає неконфесійний характер всіх форм управління, правосуддя, освіти, їх непідвладність церковній владі. У Декларації підкреслюється, що вільнодумство лояльно, демократично і соціально, тобто воно відкидає в ім'я гідності людської особи потрійний гніт надмірної влади: авторитету в релігії, привілеїв у політиці та капіталу в економіці. Декларація була прийнята на 37 конгресі ВСВ у 1973 р.

Конкретизація розуміння вільнодумства здійснюється в аналізі його основних форм і напрямів. Вільнодумство виявляється в різноманітних формах, які диференціюються критерієм світоглядних настанов, соціально-класових основ і політичних орієнтацій. Спектр сучасного вільнодумства за кордоном включає неопозитивістське, фрейдистське, натуралістичне, нігілістичне, течію атеїстичного екзистенціалізму, секулярного гуманізму і еволюційного гуманізму, а також вільнодумство марксистської орієнтації. Слід відмітити, що далеко не всі представники цих течій ідентифікували себе як вільнодумних і, тим більше, не брали участі в діяльності сучасного руху, соціально орієнтованого і політично ангажованого. У зв'язку з цим важливо відзначити демократичне крило вільнодумних, які розуміють боротьбу за свободу совісті в контексті боротьби за цивільні права і свободи: за свободу друку і радіомовлення, за свободу жінок, проти тиску цензури, особливо церковної. Філософські погляди цієї групи вільнодумців базуються на природничонаукових досягненнях, матеріалізмі та гуманізмі.

Що стосується неопозитивістського напряму в сучасному західному вільнодумстві, то його основоположником є Б.Рассел, відомий такими працями, як «Історія західної філософії» і «Чому я не християнин». Б.Рассел відзначає, що твердження теології не зіставляються з чуттєвими даними, не можуть бути перевірені за допомогою формальної мови науки. Виходячи з цього, він спростовує докази буття Бога. Християнській моралі протиставляє мораль «науки вільного розуму». Заперечуючи дуалізм душі й тіла, виступає проти теорії особистого безсмертя. Сутність християнства він визначає як утіху тих, хто втратив свободу.

З.Фрейд представив своєрідну точку зору на проблему походження і сутності релігії. У роботі «Тотем і табу. Психологія первісної культури і релігії» він спробував застосувати свій метод психоаналізу для пояснення виникнення тотемізму – стародавньої форми релігії. Останній виник, на думку вченого, в результаті перенесення первісною людиною свого «амбівалентного» відношення до батька, обумовленого «Едиповим комплексом», на заступника батька – тотем. У результаті подальшої еволюції об'єкту шанування тотем перетворився на християнського Бога. У роботі «Майбутнє однієї ілюзії» З.Фрейд розглядав релігійні уявлення як ілюзії, виступаючі як виконання якнайдавніших, сильних бажань людства і визначав релігію як «загальнолюдський нав'язливий невроз». Таким чином, він намагався пояснити релігію як породження індивідуальної психіки. З.Фрейд не вважав релігію основою моральності, виступав проти релігійного виховання.

Сучасні неофрейдисти відмовилися від фрейдівського «пансексуалізму», намагалися синтезувати соціологічний підхід з психоаналітичним (так виник «соціофрейдизм»). Представник соціофрейдизму Е.Фромм, чиї погляди підтримують багато сучасних вільнодумних, у праці «Психоаналіз і релігія» критикує ортодоксальну, авторитарну релігію, – релігію відчуженої людини і виступає за релігію без Бога – гуманістичну релігію, в центрі якої знаходиться людина.

Позиція атеїстичного екзистенціалізму чітко простежується у Ж.-П. Сартра, який відкидав теологію і визнавав неспроможними всі докази буття Бога. У його творах («Екзистенціалізм – це гуманізм», «Буття і ніщо» та ін.) червоною ниткою проходить ідея про абсолютну свободу людини, яка протиставляється ідеї божественного провидіння. Людська свобода, що є атрибутивною характеристикою людського буття, і активність Бога виключають одна одну. Навіть якщо б Бог існував, це б нічого не змінило. Людина засуджена бути вільною, вона повинна знайти саму себе.

Нігілістичний напрям у сучасному вільнодумстві бере свій початок від Ф.Ніцше. В його творах («Так говорив Заратустра», «Антихристиянин», «Воля до влади» та ін.) піддана різкій критиці християнська етика, яка, на його думку, позбавляє людину повноти життя, культивує її безсилля і слабкість, ослабляє інстинкт самозбереження. Християнство Ф.Ніцше вважав шкідливіше будь-якого з пороків. Йому він протиставляє нову «релігію релігій», що базується на ідеї вічного повернення, в результаті якого з'являється надлюдина – єдина мета всього людства. Основна цінність надлюдини – воля до влади: панувати і не бути більше рабом Божим.

Дж.Хакслі, один з активних діячів сучасного міжнародного руху вільнодумних, заклав основи еволюційного гуманізму. У праці «Релігія без одкровення» він відзначає, що виникнення релігійних уявлень обумовлено певним зв'язком людини з природою і суспільством. У своїх роботах Дж.Хакслі проводить компаративний аналіз релігії різних народів на різних ступенях розвитку стародавніх культур, щоб зрозуміти психологічні механізми, що лежать в основі релігійного досвіду, і указує на схожість між людською єдністю і єдністю релігійних систем. На думку філософа, зараз необхідно створити «нову релігію», без елементів надприродного, яка матиме справу з реальним світом і ґрунтуватиметься на інтелекті й логіці. Таку релігію він називає «еволюційним гуманізмом» як синтез гуманістичної етики і теорії еволюції.

Необхідно згадати також теорію секулярного гуманізму, представлену в роботах П.Куртца. Одну з причин існування релігії вчений вбачає в схильності людей до магічного мислення. Релігійні системи, згідно П.Куртцу, є творчим продуктом ідеалізованої уяви в якій люди топлять свої мрії і сльози.



К.Ламонт розробляв концепцію натуралістичного гуманізму. На його думку, все в світі є продуктом природного розвитку, без якого-небудь надприродного втручання. Природничонауковий і натуралістичний підходи до дійсності роблять релігію неспроможною як світогляд. У своїх працях «Ілюзія безсмертя», «Філософія гуманізму» К.Ламонт виступає проти теорії особистого безсмертя людини, але утверджує безсмертя людства. Під безсмертям душі він розуміє життя людини, що триває в пам'яті людей. Філософ вважав необхідною повну секуляризацію суспільства і забезпечення свободи совісті.

Крім основних течій, форм вільнодумства виділяють напрями діяльності руху вільнодумних: теоретичне, видавницьке і організаційне. Відносно першого напряму було сказано вже достатньо. Підводячи підсумки, слід тільки додати, що в найзагальніших рисах сучасний рух засновує свою теоретичну діяльність на традиціях просвітництва і гуманістичного раціоналізму, асимілює ідейні основи, закладені гуманістами епохи Відродження, англійськими матеріалістами і французькими енциклопедистами 18 ст., а також розвитком природничих наук.

Вільнодумні об'єднуються в національні та міжнародні союзи, які мають свої періодичні видання. Так, у США діє «Американська гуманістична асоціація», яка видає журнал «Гуманіст», в Італії – «Національна асоціація імені Д.Бруно» (журнал «Раджоне»), в Індії – «Індійська раціоналістична асоціація» (журнал «Вільнодумний»), у Великобританії з кінця 19 ст. видається журнал «Вільнодумний», а також журнал «Новий Гуманіст», друкуються публікації відповідного духу в прогресивних газетах.

Вище перелічені періодичні видання ведуть боротьбу проти релігійних забобонів, використовують досягнення науки і філософії проти претензій Біблії бути Божественним Одкровенням, утверджують раціональний підхід до людських проблем.



Англійські вільнодумні, зокрема, входять в наступні організації: Британська гуманістична асоціація, Етичний союз, Національне секуляристське товариство, Національна рада з цивільних свобод, Асоціація раціоналістичної преси, Прогресивна ліга. Найбільш дієвий характер носить Національне секуляристське товариство, засноване сто сорок років тому і яке послідовно бореться за свободу літератури і мистецтва. Воно прагне покінчити з релігійним навчанням в державних школах, з церковними фінансовими та іншими привілеями, із забезпеченням священиків за рахунок народних засобів і з надмірною кількістю радіомовного часу, присвяченого релігійній пропаганді. Виділяється своєю активною діяльністю і Асоціація раціоналістичної преси, яка видає журнал «Новий гуманіст» і спеціалізується на публікації періодики і книг.

Крім національних, існують міжнародні організації, об'єднуючі вільнодумців. Це, насамперед, Міжнародний гуманістичний і етичний союз (МГЕС), який видає журнал «Міжнародний гуманіст» і Всесвітній союз вільнодумних (ВСВ). МГЕС був заснований у 1952 р. і об'єднує вчених, письменників, публіцистів ряду західних країн, має своє представництво в ЮНЕСКО. Виступає проти релігії і церкви з позицій просвітництва, гуманізму і світської моралі, бере участь у боротьбі за демократичні права. Всесвітній союз вільнодумних – це найбільша секуляристська організація, заснована в 1880 р. Згідно статуту, ВСВ бореться проти релігійної догматики і моралі, політичного клерикалізму, за раціоналістичне світорозуміння, за свободу совісті, за відокремлення церкви від держави. ВСВ не обмежується боротьбою проти релігії і церкви, але з позицій розуму і гуманізму виступає також проти всякого роду догматизму і авторитаризму.

Всі ці організації роблять істотний внесок у подальшу секуляризацію суспільної свідомості, беруть участь у процесі реалізації на практиці ідеалу світського гуманізму.

У цілому вільнодумство характеризується наступними рисами: як практичний рух воно має демократичну спрямованість, як духовний феномен його можна ідентифікувати з секулярним гуманізмом або з гуманістичним раціоналізмом.



Вільнодумні роблять гідний внесок до справи культури, освіти, політики. Вони сприяють розвитку демократичних інститутів, досягненню повноти прав і свобод всіх громадян, становленню секуляризованої, вільної свідомості. Секуляристсько-гуманістичний, соціально-орієнтований рух вільнодумних своєю боротьбою за всебічну демократизацію суспільства об'єктивно сприяє соціальному прогресу.
ЛІТЕРАТУРА

Базова

  1. Академічне релігієзнавство : підручник / за наук. ред. А. Колодного. – К. : Світ Знань, 2000. – 862 с.

  2. Гуревич П.С. Религиоведение : учеб. пособие / П. С. Гуревич. – М. : Изд-во Моск. психолого-социал. ин-та; Воронеж : Изд-во НПО «МОДЭК», 2005. – 696 с.

  3. История религии : учебник : в 2 т. – 2-е изд., испр. и доп. – Т. 1 / В. В. Винокуров, А. П. Забияко, З. Г. Лапина и др.; под общ. ред. И. Н. Яблокова. – М. : Высш. шк., 2004. – 464 с.

  4. История религии : учебник : в 2 т. – 2-е изд., испр. и доп. – Т. 2 / Ф. М. Ацамба, Н. Н. Бектимирова, И. П. Давыдов и др.; под общ. ред. И. Н. Яблокова. – М. : Высш. шк., 2004. – 676 с.

  5. Історія релігії в Україні : навч. посібник / А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін.; за ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. – К.: Знання, 1999. – 735 с.

  6. Кислюк К. В., Кучер О. М. Релігієзнавство : підручник. – 5-е вид., виправ. і доп. / К. В. Кислюк, О. М. Кучер. – К. : Кондор, 2007. – 636 с.

  7. Лубський В. І., Лубська М. В. Історія релігій : підручник / В. І. Лубський, М. В. Лубська. – К. : Центр навч. літ-ри, 2004. – 696 с.

  8. Основы религиоведения : учебник. – 5-е изд., перераб. и доп./ Ю. Ф. Борунков, И. Н. Яблоков, К. И. Никонов и др.; под ред. И. Н. Яблокова. – М. : Высшая школа, 2006. – 568 с.

  9. Религиоведение : учеб. пособие. – 4-е изд., испр. и доп. / науч. ред. А. В. Солдатов; редкол. : К. П. Борисенко, В. Ф. Мустафин, Б. А. Смагин. – СПб. : Изд-во «Лань», 2003. – 800 с.

  10. Религиоведение : учеб. пособие / В. И. Пашков, Г. А. Лемешко, Д. Е. Муза; под ред. В. И. Пашкова. – Донецк : Изд-во «Вебер», 2009. – 328 с.

  11. Релігієзнавство : підручник / В. І. Лубський, Т. Г. Горбаченко, М. В. Лубська та ін.; за заг. ред. В. І. Лубського. – К. : ЦУЛ, 2010. – 448 с.

  12. Релігієзнавство : підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. / О. П. Сидоренко, С. С. Корлюк, Т. Є. Посполітак та ін.; за ред. О. П. Сидоренка. – К. : Знання, 2008. – 470 с.

  13. Рижкова С. А. Типологія релігій : навч. посібник / С. А. Рижкова. – К. : Кондор, 2005. – 448 с.

  14. Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство : підручник / Є. А. Харьковщенко. – К. : Наук. думка, 2007. – 379 с.

  15. Черній А. М. Релігієзнавство : навч. посібник / А. М. Черній. – К. : Академвидав, 2005. – 352 с.


Допоміжна

  1. Васильев Л. С. История религий Востока (религиозно-культурные традиции и общество) : учеб. пособие / Л. С. Васильев. – М. : Высш. шк., 1983. – 368 с.

  2. Гараджа В. И. Социология религии. – 3-е изд., перераб. и доп. / В. И. Гараджа. –М.: ИНФРА-М, 2005. – 348 с.

  3. Головащенко С. І. Біблієзнавство : вступний курс : навч. посібник С. І. Головащенко. – К.: Либідь, 2001. – 496 с.

  4. Головащенко С.І. Історія християнства: курс лекцій : навч. посібник / С. І. Головащенко. – К. : Либідь, 1999. – 352 с.

  5. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство : підручник. – 6-те вид. / Ю. А. Калінін, Є. А. Харьковщенко. – К. : Наук. думка, 2002. – 352 с.

  6. Лазарев А. С. Расшифрованная Библия, или Реквием цивилизации / А. С. Лазарев. – К. : А.С.К., 2003. – 1064 с.

  7. Лобазова О. Ф. Религиоведение : учебник. – 2-е изд., испр. и доп. / О. Ф. Лобазова. – М. : Изд.-торг. корпорац. «Дашков и К°», 2004. – 384 с.

  8. Лубський В. І. Релігієзнавство : підручник / В. І. Лубський. – К. : Вілбор, 1997. – 480 с.

  9. Радугин А. А. Введение в религиоведение : теория, история и современные религии : курс лекций. – 2-е изд., испр. и доп. / А. А. Радугин.– М. : Центр, 2004. – 304 с.

  10. Религиоведение : учеб. пособие / М. Я. Ленсу, Я. С. Яскевич, В. В. Кудрявцев и др.; под ред. М. Я. Ленсу, Я. С. Яскевич, В. В. Кудрявцева. – Мн. : Новое знание, 2003. – 446 с.

  11. Религия в истории и культуре : учебник / М. Г. Писманик, А. В. Вертинский, С. П. Демьяненко и др.; под ред. М. Г. Писманика. – М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 1998. – 430 с.

  12. Релігієзнавство : навч. посібник. – 2-ге вид. / В. М. Андріанов, С. А. Бублик, М. М. Ібрагімов та ін.; за ред. С. А. Бублика. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 496 с.

  13. Релігієзнавство : підручник / Є. К Дулуман, М. М. Закович, М. Ф. Рибачук та ін.; за ред. М. М. Заковича.–К. : Вища шк., 2000. – 349 с.

  14. Самыгин С. И., Нечипуренко В. Н., Полонская И. Н. Религиоведение: социология и психология религии : учеб. пособие / С. И. Самыгин, В. Н. Нечипуренко, И. Н. Полонская. – Ростов н/Д. : Феникс, 1996.– 672 с.

  15. Чорненький Я. Я. Релігієзнавство : теоретико-практичний курс : навч. посібник / Я. Я. Чорненький. – К. : ВД «Професіонал», 2005. – 544 с.


6. ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

ЗМІСТ

  1. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ............................................................... 200

  2. ПЕРЕЛІК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ............................................ 200

3. ТЕМАТИКА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ (8 годин)..................................... 205

Тема 1. Релігія як соціально-історичне явище (2 години)…...................... 205

Тема 2. Історичні типи релігії і форми вільнодумства.

Заняття перше (2 години)................................................................. 206

Тема 3. Історичні типи релігії і форми вільнодумства.

Заняття друге (2 години).................................................................. 207

Тема 4. Історичні типи релігії і форми вільнодумства.

Заняття перше (2 години)................................................................. 208


1. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

«Методичні вказівки і плани семінарських занять» з курсу «Релігієзнавство» підготовлені відповідно до розробленої на кафедрі навчальної програми.

Особливістю цього методичного видання є те, що воно включає необхідний перелік тем, вивчення яких дозволяє студентам отримати знання про таке явище суспільного життя, як релігія. Її вивчення – це не просто вирішення питання про отримання вищої освіти. Оволодіння даним курсом є однією з умов формування світоглядної культури внутрішнього духовного світу людини.

Засвоєння курсу «Релігієзнавство» насамперед передбачає аргументоване і змістовне обговорення тем семінарів, що пропонуються. Поглибити розуміння релігієзнавчої проблематики, активізувати самостійний пошук, розумову діяльність дає змогу підготовка рефератів, доповідей, повідомлень за інтересами студентів та завданню викладачів. Критичний аналіз релігієзнавчої літератури, ознайомлення з багатоманітністю релігійних систем дозволить визначитися з власної позиції, навчитися терпляче і поважно ставитися до протилежних поглядів і думок.

Досягається розуміння релігії, а разом з цим і підвищення інтелектуального і культурного рівня розвитку, напруженою і продуктивною працею на всіх напрямках процесу дослідження цього соціально-історичного феномену.

Для самостійної роботи, написання рефератів, підготовки доповідей і повідомлень рекомендується ряд видань.


2. ПЕРЕЛІК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Підручники і навчальні посібники

Академічне релігієзнавство : підручник / за наук. ред. А. Колодного. – К. : Світ Знань, 2000. – 862 с.

Васильев Л. С. История религий Востока (религиозно-культурные традиции и общество) : учеб. пособие / Л. С. Васильев. – М. : Высш. шк., 1983. – 368 с.

Гараджа В. И. Религиеведение : учеб. пособие. – 2-е изд., доп. / В. И. Гараджа. – М. : Аспект Пресс, 1995. – 351 с.

Гараджа В. И. Социология религии. – 3-е изд., перераб. и доп. / В. И. Гараджа. –М.: ИНФРА-М, 2005. – 348 с.

Головащенко С. І. Біблієзнавство : вступний курс : навч. посібник / С. І. Головащенко. – К. : Либідь, 2001. – 496 с.

Головащенко С. І. Історія християнства : курс лекцій : навч. посібник / С. І. Головащенко – К. : Либідь, 1999. – 352 с.

Гуревич П. С. Религиоведение : учеб. пособие / П. С. Гуревич. – М. : Изд-во Моск. психолого-социал. ин-та; Воронеж : Изд-во НПО «МОДЭК», 2005. – 696 с.

Ерышев А. А. Религиоведение : учеб. пособие. – 2-е изд., перераб. и доп. / А. А. Ерышев.– К. : МАУП, 2001. – 275 с.

История и теория атеизма : учеб. пособие. – 3-е изд., дораб. / Г. Л. Баканурский, Ю. Ф. Борунков, В. В. Винокуров и др.; отв. ред. М. П. Новиков.– М. : Мысль, 1987. – 475 с.

История религии : учебник : в 2 т. – 2-е изд., испр. и доп. – Т. 1 / В. В. Винокуров, А. П. Забияко, З. Г. Лапина и др.; под общ. ред. И. Н. Яблокова. – М. : Высш. шк., 2004. – 464 с.

История религии : учебник : в 2 т. – 2-е изд., испр. и доп. – Т. 2 / Ф. М. Ацамба, Н. Н. Бектимирова, И. П. Давыдов и др.; под общ. ред. И. Н. Яблокова. – М. : Высш. шк., 2004. – 676 с.

Історія релігії в Україні : навч. посібник / А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін.; за ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. – К.: Знання, 1999. – 735 с.

Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство : підручник / Ю. А. Калінін, Є. А. Харьковщенко. – 6-те вид. – К. : Наук. думка, 2002. – 352 с.

Кислюк К. В., Кучер О. М. Релігієзнавство: підручник. – 5-е вид, виправ. і доп. / К. В. Кислюк, О. М. Кучер. – К. : Кондор, 2007. – 636 с.

Костюкович П. И. Религиоведение : учеб. пособие / П. И. Костюкович. – Мн. : Новое знание, 2001. – 192 с.

Лобазова О. Ф. Религиоведение : учебник. – 2-е изд., испр. и доп. / О. Ф. Лобазова. – М. : Изд.-торг. корпорац. «Дашков и К°», 2004. – 384 с.

Лазарев А. С. Расшифрованная Библия, или Реквием цивилизации / А. С. Лазарев. – К. : А.С.К., 2003. – 1064 с.

Лубський В. І., Лубська М. В. Історія релігій : підручник / В. І. Лубський, М. В. Лубська. – К. : Центр навч. літ-ри, 2004. – 696 с.

Основы религиоведения : учебник. – 5-е изд., перераб. и доп. / Ю. Ф. Борунков, И. Н. Яблоков, К. И. Никонов и др.; под ред. И. Н. Яблокова. – М. : Высшая школа, 2006. – 568 с.

Радугин А. А. Введение в религиоведение: теория, история и современные религии : курс лекций. – 2-е изд., испр. и доп. / А. А. Радугин. – М. : Центр, 2004. – 304 с.

Религиоведение : учеб. пособие. – 4-е изд., испр. и доп. / науч. ред. А. В. Солдатов; редкол. : К. П. Борисенко, В. Ф. Мустафин, Б. А. Смагин. – СПб. : Изд-во «Лань», 2003. – 800 с.

Религиоведение : учеб. пособие / В. И. Пашков, Г. А. Лемешко, Д. Е. Муза и др.; под ред. В. И. Пашкова. – Донецк : Изд-во «Вебер», 2009. – 328 с.

Религиоведение : учеб. пособие / М. Я. Ленсу, Я. С. Яскевич, В. В. Кудрявцев и др.; под ред. М. Я. Ленсу, Я. С. Яскевич, В. В. Кудрявцева. – Мн. : Новое знание, 2003. – 446 с.

Религия в истории и культуре : учебник / М. Г. Писманик, А. В. Вертинский, С. П. Демьяненко и др.; под ред. М. Г. Писманика. – М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 1998. – 430 с.

Релігієзнавство : навч. посібник / М. Ф. Рибачук, М. І. Корюшко, Л. Б. Пилявець та ін.; за ред. М. Ф. Рибачука. – К. : Освіта, 1997. –239 с.

Релігієзнавство : навч. посібник. – 2-ге вид. / В. М. Андріанов, С. А. Бублик, М. М. Ібрагімов та ін.; за ред. С. А. Бублика. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 496 с.

Релігієзнавство : підручник / В. І. Лубський, Т. Г. Горбаченко, М. В. Лубська та ін.; за заг. ред. В. І. Лубського. – К. : ЦУЛ, 2010. – 448 с.

Релігієзнавство : підручник / Є. К Дулуман, М. М. Закович, М. Ф. Рибачук та ін.; за ред. М. М. Заковича. – К. : Вища шк., 2000. – 349 с.

Релігієзнавство : підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. / О. П. Сидоренко, С. С. Корлюк, Т. Є. Посполітак та ін.; за ред. О. П. Сидоренка. – К. : Знання, 2008. – 470 с.

Рижкова С. А. Типологія релігій : навч. посібник / С. А. Рижкова. – К. : Кондор, 2005. – 448 с.

Самыгин С. И., Нечипуренко В. Н., Полонская И. Н. Религиоведение : социология и психология религии : учеб. пособие / С. И. Самыгин, В. Н. Нечипуренко, И. Н. Полонская. – Ростов н/Д. : Феникс, 1996.– 672 с.

Угринович Д. М. Введение в религиоведение. – 2-е изд., доп. / Д. М. Угринович. – М. : Мысль, 1985.– 270 с.

Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство : підручник / Є. А. Харьковщенко. – К. : Наук. думка, 2007. – 379 с.

Черній А.М. Релігієзнавство : навч. посібник / А. М. Черній. – К. : Академвидав, 2005. – 352 с.

Чорненький Я. Я. Релігієзнавство : теоретико-практичний курс : навч. посібник / Я. Я. Чорненький. – К. : ВД «Професіонал», 2005. – 544 с.


Хрестоматії

Антология мировой философии : в 4 т. / редкол. : В. В. Соколов, Н. С. Нарский, В. В. Богатов и др. – М. : Мысль, 1969-1972.

Костюкович П. И. Религиоведение : хрестоматия / П. И. Костюкович. – Мн. : Новое знание, 2001. – 480 с.

Мир философии : книга для чтения : в 2 ч. / сост. : П. С. Гуревич, В. И. Столяров. – Ч.1 : Исходные философские проблемы, понятия и принципы. – М. : Политиздат, 1991. – 672 с.

Мир философии : книга для чтения : в 2 ч. / сост. : П. С. Гуревич, В. И. Столяров. – Ч. 2 : Человек. Общество. Культура. – М. : Политиздат, 1991. – 624 с.

Религиоведение : хрестоматия : учеб. пособие / сост. и общ. ред. А. Н. Красникова. – М. : Книжный дом «Университет» : Юрайт, 2000. – 800 с.

Религия и общество : хрестоматия по социологии религии / сост. : В. И. Гараджа, Е. Д. Руткевич. – М. : Аспект Пресс, 1996. – 775 с.

Хрестоматия по философии : учеб. пособие / под ред. и сост. А. А. Радугин. – М. : Центр, 1998. – 432 с.

Хрестоматия по философии : учеб. пособие / В. П. Яковлєв, Т. С. Чермантеева, И. Н. Лосева и др.; отв. ред. В. П. Кохановский, В. П. Яковлев. – Ростов н/Д. : Изд-во «Феникс», 1999. – 544 с.

Человек : Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии : Древний мир – эпоха Просвещения / редкол. : И. Т. Фролов (отв. ред.) и др.; сост. : П. С. Гуревич. – М. : Политиздат, 1991. – 461 с.

Человек : Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии: ХІХ век : сб. ст. / редкол. : И. Т. Фролов (отв. ред.) и др.; сост. : П. С. Гуревич. – М. : Республика, 1995. – 528 с.
Словники, довідники, енциклопедії

Атеистический словарь / А. И. Абдусамедов, Р. М. Алейник, Б. А. Алиева и др.; под общ. ред. М. П. Новикова. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Политиздат, 1985. – 512 с.

Буддизм : словарь / Л. Л. Абаева, В. П. Андросов, Э. П. Бакаева и др.; под общ. ред. Н. Л. Жуковской. – М. : Республика, 1992. – 287 с.

Индуизм. Джайнизм. Сикхизм : словарь / А. Б. Алаев, Ю. М. Алиханова, М. Ф. Альбедиль и др.; под общ. ред. М. Ф. Альбедиль, А. М. Дубянского. – М. : Республика, 1996. – 574 с.

Ислам : словарь атеиста / А. В. Авксентьев, О. Ф. Акимушкин, Г. Б. Акиниязов и др.; под общ. ред. М. Б. Пиотровского, С. М. Прозорова. – М. : Политиздат, 1988. – 254 с.

Ислам : энциклопедический словарь / Г. В. Милославский, Ю. А. Петросян, М. Б. Пиотровский, С. М. Прозоров (отв. секр.). – М. : Наука, 1991. – 315 с.

Історія християнської церкви на Україні : (Релігієзнавчий довідковий нарис) / редкол. : О. С. Онищенко (відпов. ред.) та ін. – К. : Наук. думка, 1991. – 104 с.

Католицизм : словарь атеиста / Л. П. Андронова, Л. Н. Великович, Т. Н. Виноградова и др.; под общ. ред. Л. Н. Великовича. – М. : Политиздат, 1991. – 320 с.

Костів К. Словник-довідник біблійних осіб, племен і народів / К. Костів. – К. : Україна, 1995. – 427 с.

Народы и религии мира : энциклопедия / гл. ред. В. А. Тишков; редкол. : О. Ю. Артёмова, С. А. Арутюнов, А. Н. Кожарский и др.. – М. : Большая Рос. Энциклопедия, 1998. – 926 с.

Настольная книга атеиста / С. Ф. Анисимов, М. С. Беленький, А. В. Белов и др.; под общ. ред. С. Д. Сказкина. – 9-е изд., испр. и доп. – М. : Политиздат, 1987. – 430 с.

Новая философская энциклопедия : в 4 т. / науч.-ред. совет : В. С. Степин (пред.) и др. – М. : Мысль, 2000, 2001.

Православие : словарь атеиста / И. Ф. Беленкин, А. В. Белов, М. Н. Бессонов и др.; под общ. ред. Н. С. Гордиенко. – М. : Политиздат, 1988. – 272 с.

Протестантизм : словарь атеиста / К. Л. Блаженов, Я. Я. Вейш, Г. А. Габинский и др.; под общ. ред. Л. Н. Митрохина. – М. : Политиздат, 1990. – 319 с.

Религия : энциклопедия / сост. и общ. ред. А. А. Грицанов, Г. В. Синило; редкол. : А. А. Грицанов (председ.), Г. В. Синило, Т. Г. Румянцева и др. – Мн. : Книжный Дом, 2007. – 960 с.

Религиоведение : учеб. словарь-минимум по религиоведению / Ю. Ф. Борунков, М. В. Васильев, В. В. Винокуров и др.; под ред. И. Н. Яблокова // Религиоведение : учеб. пособие и учеб. словарь-минимум по религиоведению. – М. : Гардарики, 2002. – С.315-533.

Релігієзнавчий словник / за ред. А. Колодного, Б. Лобовика. – К. : Четверта хвиля, 1996. – 392 с.

Словарь философских терминов / сост. : Л. А. Алексеева, Д. Е. Муза, В. И. Пашков и др. – Донецк : Дон НТУ, 2002. – 69 с.

Современная западная социология : словарь / сост. : Ю. Н. Давыдов, М. С. Ковалева, А. Ф. Филиппов. – М. : Политиздат, 1990. – 432 с.

Современная западная философия : словарь / сост. : В. С. Малахов, В. П. Филатов.– М. : Политиздат, 1991. – 414 с.

Современный философский словарь / С. А. Азаренко, В. М. Андрианов, Д. В. Аникин и др.; под общ. ред. В. Е. Кемерова. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Академический Проект, 2004. – 864 с.

Справочник атеиста / А. С. Онищенко, П. И. Косуха, А. С. Косянчук и др. – К. : Наук. думка, 1986. – 520 с.

Философский энциклопедический словарь. – 2-е изд. / редкол. : С. С. Аверинцев, Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичев и др.– М. : Сов. энциклопедия, 1989. – 815 с.

Философская энциклопедия : в 5 т. / гл. ред. Ф. В. Константинов. – М. : Сов. энциклопедия, 1960-1970.

Христианство : энциклопедический словарь : в 3 т. / гл. ред. С. С. Аверинцев. – М. : Большая Рос. Энциклопедия: 1993, 1995.

Элиаде М., Кулчано И. Словарь религий, обрядов и верований / М. Элиаде, И. Кулчано.– М. : Рудомино; СПб. : Университетская книга, 1997.– 413 с.

Якеменко Б. Г. Краткий словарь-справочник по истории религий : словарь-справочник / Б. Г. Якеменко. – М. : IRMOS, 1994. – 96 с.
Периодические издания

Аргументы : сб. Изд. выходит с 1980.

Атеизм и религия: история, современность (Новое в жизни, науке, технике. Науч.-популяр. серия). Издается ежемесячно с 1964.

Атеистические чтения. Изд. выходит с 1966.

Вопросы атеизма : респ. межвед. науч. сб. Изд. выходит с 1965.

Вопросы научного атеизма : сб. ст. Изд. выходит с 1966.

Вопросы философии (журн.). Издается с 1947.

Людина і світ (журн.). Видається з 1960.

Культура и религия (Новое в жизни, науке. Науч.- популяр. серия). Издается ежемесячно с 1964.

Наука и религия (журн.). Издается с 1959.

Религии мира: история и современность: ежегодник. Изд. выходит с 1982.

Философские науки (журн.). Издается с 1958.

Філософська думка (журн.). Заснований у 1927.

3. ТЕМАТИКА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   44


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка