Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів з вибіркової навчальної дисципліни циклу гуманітарної підготовки



Сторінка12/44
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   44

4.3. Іслам

4.3.1.Соціально-історичні причини виникнення, ідейні витоки і географія поширення ісламу. Іслам виник у 7 ст. н.е. на Аравійському півострові. Непридатність більшої частини його території для осілого життя (гори, плоскогір'я, посушливі степи, напівпустелі, пустелі) зумовила розвиток землеробства в сприятливих для цього умовах – оазисах і прибережних районах. Виникле кочове скотарство розширило межі життя і значно поліпшило його. Розташування півострова в центрі цивілізованого світу (поряд були Єгипет і Вавилон, країна Хеттів і Палестина, еллінські держави, Персія та ін.), знаходження на перетині важливих торгових шляхів (між Індією, Іраном, Ефіопією, Сирією, Палестиною, Китаєм, Персією та ін.) викликало до життя торгівлю і ремісникування, зростання міст і селищ. Все це ставало і ареною завойовних походів. Мали місце й зворотні процеси. Відбувалися і міжусобні війни – міжплемінні, між сім'ями і кланами (родами), а також усередині них.

Кочове скотарство, торгівля, війни переміщали величезні маси людей на обширних територіях з різним рівнем розвитку. Контакти чи не зі всіма культурами і релігіями Євразії не пройшли безслідно. І сама праця араба-кочівника, араба-купця вимагала вже більше інтелектуальних даних. Вона ж давала їм переваги для розвитку їх духовного життя – писемності, поезії тощо, причому, світського характеру. Це не означає, що доісламські араби були невіруючими. Кожне плем'я мало своїх богів, свій культ. Існували уявлення і про безіменне Божество. Його звали просто Богом (араб. – Аллахом). Але при племінному житті головним «божеством» було само плем'я на чолі з шейхом. Член племені був такий же вільний, наскільки і залежний від нього. Так було тисячоліттями. Так, здавалося, буде завжди.

Взагалі для людей цієї епохи життя представлялося у застиглому часі. Вічним і незмінним здавався весь світ. З одного боку, це викликало почуття смутку і відчаю. Уявна нісенітність і безглуздість змін його лише підсилювало. У майбутнє дивилися із страхом, на нього не було ніяких надій. На даний момент часу більшість людей зазнавала утисків голодом і убогістю. Лише минуле, подібно дитинству, позитивно бентежило уяву і якось заспокоювало. Це не дозволяло побачити ні процес ускладнення життя, ні виявити зв'язок між ним і потребою у новому світорозумінні.

З іншого боку, таке світовідчуття породжувало атмосферу незадоволеності, духовного хвилювання. Навіть у самій нерухомості буття бачилася можливість відкрити його основні принципи й закони, справедливі для всіх часів і народів. Тим більше вже відчувалося, що вирішення проблеми облаштування щасливого життя пов'язано з виходом з цього нерухомого стану.

Але як вийти з нього, що для цього потрібно знати, звідки одержати ці знання, якими засобами і методами їх реалізувати? Умови життя, здібності розуму, чуттєвий досвід не дозволяли вирішити ці питання. А віра в існування Бога давала таку можливість – одержати знання зверху, використовуючи методи, відповідні надприродному світу.

Таким чином, в звертанні до релігії, як засобу вирішення проблем, що стоять перед суспільством, була своя логіка. Була вона в звертанні до неї, до єдиного Бога і у Мухаммада – представника роду Хашим племені Курайш. Інтенсивність релігійного життя Мекки, перебування в його епіцентрі формувало відповідні потреби його внутрішнього світу. До цього підштовхувало і саме життя, його зміни, викликані розкладом племінного ладу і переходом до класового суспільства. У цих умовах потрібно було виробити світорозуміння, здатне надати цінність і осмисленість життю. Рішень було безліч, але таких, що багато у чому оберталися у колі релігійних ідей і понять: богошукацтво, шлях самопоглиблення, пророцтво та ін. Був і деякий досвід, і не тільки у зовні, але й усередині. Була і, притому, всесторонньо розроблена в християнстві й іудаїзмі, ідея єдиного Бога. Відомі були і прийоми зіткнення з вищим, надчуттєвим світом: піст, молитва і споглядання, наполегливі роздуми про Бога і його сутність. І осяяння, відчуття реальності буття Бога, його присутністі у світі і в собі самому не примусили себе чекати.

Перше одкровення зійшло на сорокалітнього Мухаммада в 610 р. Воно було поштовхом до початку (зрозуміло, спочатку таємної) пропаганди створеної ним релігійної системи, названої іслам (араб. – віддання себе Богу, покірність). Навернення в іслам він пов'язував з певними обов'язками, які виходили за рамки родоплемінних відносин. Таємне ставало явним, легалізовувалося. Розповсюдження нової віри, її ідеї, принципи організації, що відображають потреби не тільки малоімущих, але й основ феодального ладу, що закладалися, викликали опір мекканських верхів, які підтримували колишній лад і його традиції. Багаторічна боротьба змусила всіх мусульман Мекки переселитися (хіджра) в 622 р. (що став – з першого дня місяця Мухаррам – початком нового мусульманського літочислення) у Йасриб (Медина), де жили в основному середні верстви торговців. Тут Мухаммад утвердився як пророк, посланник Аллаха і глава мекканських віруючих мухаджирів. Але й потім протягом багатьох років через численні походи і битви з багатобожниками йшло утвердження ісламу. Боротьба привела до підкорення нових земель. У 630 р. відбулося падіння Мекки. Знищені були ідоли і капища багатобожників. До кінця 631 р. на скорених землях з ідолопоклонством було покінчено.

У 632 р. Мухаммад помер. Справу пророка продовжили його послідовники – Абу Бакр, Оман, Осман, Алі та ін. Ісламу підкорилася вся Аравія, а також Сирія, Ірак, Йорданія, Палестина, Єгипет, Лівія і т.д. Сьогодні ці країни (Г.В.Милославський та ін.) виділяють як центр першого порядку в мусульманському світі. Території, ісламізовані на другому етапі арабських завоювань відносять теж до центру, але другого порядку: Магріб, Іран, частково Афганістан, (поза типологією до нього відносять Мавераннарх і Східне Закавказзя). Решта територій – периферія. Відповідно: 1. – Афганістан, Пакистан, Туреччина, Малі, Нігер, Судан, Сомалі, Синцзян, (Поволжя), де мусульман не менше 50% населення; 2. – Бангладеш, Індонезія, Малайзія, Нігерія, Гамбія, (степові та гірські райони Середньої Азії, Північний Кавказ), де мусульман біля або більш за половину; 3. – Буркіна-Фасо, Камерун, Уганда, Чад, Габон, де їх менше 30%; 4. – Індія, країни Індокитаю і Тропічної Африки, Філіппіни, де мусульман значна меншина; 5. – Країни, в яких існують локальні громади мусульман, територіально відірвані від основної частини мусульманського світу. У даний час мусульманські громади є більш ніж у 120 країнах. За різними даними вони об'єднують приблизно від 1 до 1,5 млрд. мусульман. У 35 країнах їх більшість населення, у 18 – впливова меншина. У 28 країнах іслам є державною, або офіційною релігією – Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія, Пакистан та ін. Іслам – одна з найпоширеніших і найвпливовіших релігій не тільки в афро-азіатському регіоні, але й (після християнства) у світі.

Для України іслам не є традиційною релігією, хоча вплив арабо-мусульманського світу на її населення виявлявся протягом сторіч. Але ні торгові зв'язки, ні подорожі, ні військові походи з соціальних, культурних, світоглядно-конфесійних причин не зробили ні предків сучасних українців, ні Україну в подальшому країною традиційного поширення ісламу.

Слабка інформованість східних слов'ян Київської Русі про молоду релігію мусульман, неготовність свідомості людей до такого строгого монотеїзму, відсутність політичних, соціально-економічних, військових перспектив спрямували релігійну реформу князя Володимира у бік прийняття християнства з Візантії. І самі носії ісламу в період хрещення Київської Русі перебували на її території епізодично. Постійне перебування мусульман на її землях починається з 11 ст. Протягом сторіч воно пов'язане було не із завданнями розповсюдження ісламу серед українського населення, а із службою, з вирішенням соціально-економічних і політичних проблем: боротьбою за виживання, за території, за владу.



На землях України поширення ісламу пов'язано з Кримом. Саме на Кримському півострові в 13-16 ст.ст. відбувається формування татар як окремого етносу з своєю релігією – ісламом. Перипетії цих і подальших століть характеризувалися зростанням і спадом впливу мусульманської релігії на населення Криму. У золотоординський період (1-ша половина 13 – початок 15 ст.) і в умовах Кримського ханства (1443-1783) спостерігався деякою мірою зростаючий вплив ісламу. Він був викликаний впровадженням принципів та ідей його віровчення, культових приписів, норм права, моралі та формуванням на їх основі побутових і сімейних традицій, системи виховання, мови і літератури, мистецтва і архітектури тощо. Епоха Російської імперії (кінець 18 – початок 20 ст.) і радянський час (20 ст.) здебільшого привели до розкладу мусульманських основ національної культури кримськотатарського народу. Це було пов'язане з його витісненням, вимушеною еміграцією або примусовою асиміляцією і християнізацією, із закриттям і руйнуванням духовних центрів мусульман. Не залишилося жодної їх громади. Сьогодні у Криму діє більша частина з близько 350 мусульманських громад і проживає значне число послідовників ісламу із понад 2 млн мусульман України.

Мусульманські громади в Україні представлені трьома самостійними центрами: у Сімферополі – Духовне управління мусульман Криму, в Києві – Духовне управління мусульман України, у Донецьку – Духовний центр незалежних мусульманських громад України. Кожний з них має головні напрями своєї діяльності. Але в основному вона зосереджена на розповсюдженні ісламу, будівництві мечетей (від араб. – місце поклоніння), організації ісламських освітніх установ і культурних центрів, зміцненні теоретичної і фінансової бази мусульманських громад, створенні соціальної і виробничої інфраструктури мусульман.

4.3.2. Основні риси віровчення і культу мусульман. Організації мусульманського духівництва. Віровчення ісламу викладено в Корані (від араб. – читання, декламація, вимова співучо). Це головна книга мусульман, яка, на їх думку, написана самим Аллахом і послана ним Пророку Мухаммаду через ангела-посланника Гавриїла (Джибриїла). Коран містить 114 глав (сур), які, незалежно від часу їх проголошення або характеру тематики, розташовані в переважній більшості за ступенем убування своєї довжини. Виключення складає перша – «Фатиха», тобто «Відкриваюча». Глави діляться на вірші, або знамення (айати). У них, подібно як у священних писаннях інших релігій, розповідається про ангелів, про безсмертя душі, про рай і пекло, про кінець світу, про Судний день, містяться міфи про створення світу і людини, гріхопадіння перших людей, оповіді про пророків, віросповідні й культові настанови, приписи, регулюючі сімейно-шлюбні, правові та інші суспільні відносини. Коран містить виступи, проповіді й пророцтва, повчальні історико-релігійні оповідання, притчі й заклинання, этико-правові та обрядові приписи. Їх зміст і спрямованість, спосіб проголошення мають під собою підстави різного порядку й часу. Але у будь-якому відношенні (релігійно-філософському, законодавчому, історико-культурному, літературному, тим більше, як священна книга) незмінним у Корані залишається утвердження реальності існування Бога і підлеглості йому людини. А одним з основних положень в ісламі є віра в реальність учення Бога, посланого ним людям у формі писань, серед яких Коран розглядається мусульманами як остаточна і всеосяжна книга, передана всьому людству й на всі часи і єдино збережена у первинному вигляді.

Другою книгою після Корану, на якій також ґрунтується віровчення ісламу, є Сунна (араб. – звичай, приклад, поведінка, традиція). Це звід переказів про справи, слова і наміри Мухаммада. Вона містить як легенди, так і історичний матеріал про еволюцію ісламу і про становище різних соціальних верств у перші два сторіччя Халіфату (феодально-теократична держава). Прийнято вважати, що лише шість збірок містять дійсні хадиси (розповідь, у шиїтів – ахбар, тобто повідомлення) і є основним джерелом Сунни.

На Корані й Сунні, інших джерелах ґрунтується шаріат (араб. – належний шлях), що представляє звід норм мусульманського права, моралі, релігійних приписів і ритуалів.

На них і ґрунтується віровчення ісламу, що полягає у наступному:

Віра в єдиного Бога-Аллаха. Він один, єдиний і неподільний. Бог вічний і безмежний, не має нічого спільного ні з чим і ні з ким. Він вище всіх. Адже Аллах творець всього сущого. Він багатий і славний, Господь усіх світів. Аллах могутній, знаючий. Бог є істина. Тим, хто не йде нею – немає прощення. Аллах володар помсти, швидкий у розрахунку і сильний у покаранні. Для тих, хто розкаявся – милосердний, він їм прощає.

Віра в ангела-посланника Джибріїла, Пророка Мухаммада, як і в інших ангелів, які передавали Божественне Одкровення іншим пророкам (Ізмаїлу – Ісмаїлу, Ісааку – Ісхаку, Мойсею – Мусі, Давиду – Дауду, Ісусу – Ісі та ін.), і в ангелів взагалі, які виконують різні функції (захисту людей, їх покарання тощо). Вони створені з світла, абсолютно підпорядковані волі Бога і зайняті поклонінням і служінню йому. Будучи присутніми в світі, ангели невидимі й нечутні для людей. Але впродовж всього життя людини вони (два ангели) супроводжують її, фіксують і вносять до списку все, що кожна собі справами своїми «уготовала» на Судний день.

Віра в посланника Аллаха – Мухаммада. Він, за писанням мусульман, не єдиний, але головний і найзначніший Пророк, обраний за притаманні йому від народження людські гідності. Мухаммад здатний бачити й чути те, що не можуть інші. Він може розмовляти з ангелами і навіть з самим Богом. Його Аллах і зобов'язав дати людям релігію істини і поставити її вище за всяку іншу.

Ідея абсолютної покірності Богу і послухання його посланнику. Сам Коран визначається як книга для керівництва богобоязливим. Тільки з покірністю і страхом мусульманин може звертатися до Господа. Покірність – це шлях праведний і єдино ведучий до щастя. Але підкорятися мусульманин повинен і правителям, а також законам, ними встановленими. Вони теж від Бога. І робити це, згідно ісламу, необхідно свідомо. Ідеал мусульманина – здатність бути не просто виконавцем, а борцем за торжество мусульманської віри і відповідний їй соціальний устрій.

Вчення про божественне передвизначення і свободу волі. Бог всемогутній. Все здійснюється по ні чим не обмеженій волі Аллаха. Він «водитель» світів. Без відома Аллаха день ніч не змінює, і навіть лист не падає. І людську долю Бог передвизначає. Наперед передбачений не тільки кожен вчинок людини, а й кожен таємний рух її душі. Але людина все ж таки відповідальна за кожне своє діяння так, нібито вона володіє повною свободою волі. Головним же і єдино вірним актом волевиявлення людини повинен стати добровільний і усвідомлений нею вибір поклоніння і служіння одному лише Богу.

Есхатологія (від грець. έσχατος – останній, кінцевий і λόγος – вчення) – вчення про грядущу долю світу, день суду – останній день цього світу і життя. Час суду знає один Бог. У Судний день всі (померлі й живі) постануть перед Господом і кожен з неминучим усвідомленням своєї долі одержить справедливу віддяку. Грішники підуть у пекло. Вони не увірували в знамення Аллаха, в день суду, в рай і пекло; вони грубі та перешкоджають добру, не піклуються про бідних і сиріт; обважують і обмірюють, збирають і коплять; від зла, що їх спостигло, – засмучуються, від добра – гордовиті й недоступні; над тими, хто увірував, сміються, вважаючи їх такими, що заблукали. Їм смерть болісна у вогні геєни (грець. γέεννα). Праведники ж знайдуть рай, близькість до Господа, оскільки їм властиво зворотне. Для них «сади благодаті», життя вічне й щасливе, наповнене всіма необхідними матеріальними і духовними атрибутами. А нинішнє життя є лише невелика частина загального буття.



Основою культу ісламу і одночасно обов'язками кожного мусульманина є п'ять «стовпів (рукн) віри»:

Сповідання віри: «Немає Бога, окрім Аллаха, і Мухаммад – посланник Божий». Це шахада, тобто свідоцтво про визнання положень мусульманського віровчення. Тільки ті, хто увірував в Аллаха і посланника Божого – Мухаммада, і не відчувають при цьому сумнівів у своїй вірі, борються за неї своїм майном і своїми душами є істинно віруючі. Лише у їх серцях вірність, відданість, підпорядкування і поклоніння Богу. Шахада складає основний зміст як зовнішніх, так і внутрішніх виявів ісламу: мусульманських орнаментів, ритуалу навернення в іслам, молитви тощо.



Щоденна п'ятикратна молитва – салят (араб.; перс. – намаз): удосвіта (Салят аль-Фаджр, або ас-Субх) – починаючи з перших передсвітанкових сутінків до часу незадовго до сходу Сонця; опівдні (Салят ад-Зухр) – з полудня до середини післяполудневого часу; пополудні (Салят аль-Аср) – від середини полудня до часу незадовго до заходу; увечері (Салят аль-Магриб) – після заходу Сонця до настання темряви; вночі (Салят аль-Іша) – від темна до часу незадовго до світанку. Тим самим не дати мусульманину забути, що він належить тільки Богу, його раб, покірний наказу Господа. Час молитви сповіщається з мінарету (від араб. – місце освітлення) читанням співучо певної релігійної формули – віршів азану (араб. – оголошення, запрошення) муедзином (араб. – той, хто запрошує, оголошує, тобто азанчі). Перед молитвою (і взагалі, якщо не чистий – кровотеча, блювота тощо) обов'язкове омовіння (ууду) водою або піском обличчя і рук, обтирання голови і ніг до щиколоток. Повне омовіння тіла в проточній воді (гусль) потрібне у разі тілесних виділень (після статевих відносин, пологових кровотеч і т.п.). За певних умов (хвороба, поранення і т.д.) можливе символічне омовіння (таяммум). Молитися можна у будь-якому, але чистому і відокремленому місці, розташувавшись на молитовний килимок обличчям у напрямі (кібла) до Мекки. Голова, хто молиться, покривається головним убором. Для чоловіків-мусульман обов'язковий мінімум одягу від поясу до коліна, жінки можуть залишити відкритими лише обличчя і руки. Для дотримання чистоти всі роззуваються. Слова молитви вимовляються не голосно, але й не пошепки. Вся молитва супроводжується комплексом ракят: стоянням, поясними уклонами, колінопреклоніннями, простяганням ниць, сидінням, як виявом підкорення, смирення і захоплення Богом. У кожній молитві має місце обов'язкове і рекомендоване Сунною (практикою Мухаммада) число ракятів (фард). За відсутності умов молитва не відміняється. Вона може бути скорочена, об'єднана (друга з третьою і четверта з п'ятою) або, у крайньому випадку, перенесена. При необхідності (хвороба, подорож, війна та ін.) салят можна дотримувати будь-яким способом (сидячи, лежачи, руками, очами) і в будь-яких умовах (у транспорті, верхи і т.д.). За відомою обставиною жінки на певний період від молитви звільняються. У свята і щонеділі по п'ятницям шаріат рекомендує здійснювати близько полудня колективну молитву (Салят аль Джум’а) в мечеті. Це розглядається як вияв дисципліни, впорядкованості, братерства і солідарності. Якщо колективна молитва в мечеті неможлива (турпоїздка, мешкання за кордоном і т.п.), її рекомендується здійснювати в спеціально відведеному місці – ісламському центрі, у когось удома і т.д. Молитві передує проповідь (хубта), що трактує релігійні, моральні та інші питання ісламу. Молитву проводить імам (керівник салята, араб. – стояти попереду, бути представником), якщо ж його немає – вибраний з оточення тих, хто молиться, обізнаний у ісламі та богобоязливий. Існують й інші види нерегулярних молитов: тарауїх – нічний, особливий салят, здійснюваний після останньої молитви, тахаджудсалят в останню третину ночі, істихара – прохальна молитва, маулід – вдячлива або поминальна і т.д.

Піст – саум (араб. сама – поститися; тур.-татар. – ураза) – від сходу до заходу Сонця всі дні місяця Рамадан (Рамазан – 9-й місяць місячного року, 354 дні). Про час початку поста (щоденного початку і закінчення) повідомляють засоби масової інформації. Цей час пов'язаний не тільки з голодуванням, але й з відмовою від задоволень. З вечора до ранку піст уривається: можна їсти, пити, палити, проявляти життєрадісність. Перед денним говінням обов'язкова вимова формули (нійа), в якій мовиться про намір продовжити піст. Рекомендується їжа на зорі (сухур), щоб легше було витримати до вечірнього розговіння (іфтар). Для тих, хто не може дотримувати піст або порушив його, можливі відступи. З поважної причини (хвороба, старість, неповноліття, вагітність тощо) він відміняється або переноситься, або замінюється роздачею милостині. Порушники спокутують провину подвійним постом (каффара) або відповідними пожертвуваннями. Недопустимі богохульство, осуд Мухаммада, образа духовних осіб. Під час поста кожен мусульманин повинен поводитися стриманіше, слухати проповіді, більше читати і навіть (як з практики Пророка Мухаммада, тобто Сунни) прочитати весь Коран. Щоночі після останньої денної молитви передбачений і додатковий салят (тарауїх). У той же час (у одну з ночей непарних чисел останніх десяти днів Рамадану) відзначається і Ніч могутності (Лайлят аль-Кадр), в яку на Мухаммада зійшло перше Одкровення Корану. Це свято (’Іда) вважається часом здійснення тарауїха, цілонічних обрядів, читання Корану, актів добродійності, милосердя і прощення. Останні ж дні Рамадану необхідно присвятити наведенню чистоти і порядку. Завершується піст святом розговіння (Ураза-байрам – ’Ід аль-Фітр) – мале свято. Воно доводиться на перший день місяця шаууал, наступним услід за Рамаданом і відзначається протягом трьох днів. Йому притаманні особливий салят, візити до друзів і знайомих, обмін подарунками, багаті гуляння, добродійні заходи.

Милостиня, або зак'ят (араб. – очищення) – обов'язковий податок, звичайно рівний 2,5% річного доходу, що виходить за межі безпосередніх потреб людини. Зак'ят не сплачується з майна, призначеного для особистого користування: одяг, житло, домашнє начиння, особистий автомобіль, урожай, вирощений для особистого користування. Йде він на підтримку і «покриття» власних діянь, на людей, що терплять потребу або лихо, для будівництва мечетей, релігійних шкіл, лікарень і т.п. Зак'ят розглядається як очисний засіб. Адже все багатство, за ісламом, належить Богу. Виплата зак'яту частиною майна є повернення його Богу в такій формі. Це очищає решту майна і робить його законним для власника. Вважається, що він очищає також від жадності й егоїзму, заздрості та ненависті, робить людей добріше і ближче. Переважніше приносити зак'ят тим, хто не просить його, і стільки, скільки необхідно для задоволення лише насущних потреб. Іслам спонукає мусульман здійснювати і добровільне пожертвування – садака, розмір якого – справа совісті. Але воно повинне бути помірним, марнотратство – гріх. Безрозсудним приписується зовсім не давати. Якщо немає можливості наділити нужденних майном, то милостиня – це ще й практика добрих слів і справ.

Паломництво, тобто хадж до храму Кааба та іншим святиням ісламу, що знаходяться на околицях священної Мекки. Відправляються туди на початку 12-го місяця. Обов'язковий один у житті хадж для мусульман, які мають можливість його зробити. Хто не може, повинен принести викуп: постом, або милостинею, або послати кого-небудь замість себе. Але хто зобов'язався, той мусить напередодні хаджу поводитися як у піст, а перед тим, як вступити на територію Мекки, зобов'язаний привести себе в стан «освячення» (іхраму). Зробивши омовіння всього тіла і одягнувшись у білий сакральний одяг (теж іхрам – непідрублена пов'язка і накидка), можна йти до Кааби, розташованої усередині Священної мечеті Мекки (аль-Масджид аль-Харам). Тут паломники слухають проповіді, п'ють воду з священного джерела Замзам, здійснюють нею омовіння, моляться, а перед цим здійснюють перший з паломницьких обрядів – Тауаф, або обхід – семикратний обхід навколо храму з обов'язковим прикладанням до Чорного каменя на знак любові й пошани до першого дому поклоніння Богу. Потім йдуть до пагорбів Сафа і Маруа і здійснюють обряд Са’ї, або «швидке пересування», точніше, пробігають між ними подібно до того, як бігала у пошуках води Хаджар – мати Ісмаїла і дружина Ібрахіма, задля яких Бог створив джерело. Далі паломники прямують до гори Арафат, де здійснюють стояння, як це зробив востаннє Мухаммад. Від неї йдуть у скелясту пустку Муздаліфа. Тут моляться, збирають камені, відпочивають. Після короткого перебування в ній прямують на два з половиною або три дні у долину Міна, де кидають камені по трьом кам'яним стовпам, що утілюють собою Сатану. Цим символізують нехтування Сатани в нескінченній боротьбі людини проти різних спокус. Потім здійснюють заклання жертовних тварин. Це початок і основний зміст головного чотириденного мусульманського свята жертвопринесення – Курбан-байрам (’Ід аль-Адха). М'ясо тварин поділяється на три рівні частини – сім'ї, друзям і сусідам, а також для бідних. Це вважається особливим пожертвуванням. Після принесення жертв починається звільнення від стану іхрама. З першими променями Сонця наступного дня всі повертаються до Мекки. Знов обходять Каабу, горби Сафа і Маруа. Іхрам знімається, хадж закінчений, а його зробивший стає хаджи, тобто особливо благочестивою людиною. Мусульманами може здійснюватися і ’Умра – «мале паломництво». Воно складається з прийняття іхраму, Тауафа навколо Кааби і Са’ї. Ті, хто має можливість, відвідують і могилу пророка Мухаммада, що знаходиться в мечеті Медини.

Деякі мусульманські богослови виділяють в ісламі ще один «стовп» – джихад (араб. – завзяття). Спочатку він розумівся як старанність в утвердженні ісламу. Але проповіді миру і ненасильства з відомої причини зміняються в ісламі дозволом війни (газават) з «невірними», тобто з невіруючими і віруючими інших релігій. Причому війна у повному розумінні слова. Той, хто відзначився в ній стає газі, загиблий – шахідом, тобто мучеником. З часом зміст і призначення джихаду мінявся. Сьогодні знову джихад розглядають, насамперед, як прикладання мусульманином безперестанних зусиль з самополіпшення і самоочищення (джихад білль нафс – завзяття у відношенні до себе). Одночасно він вбачається і як засіб безперестанної боротьби (мовою, пером, а при необхідності, і руками, тобто самим крайнім способом) з несправедливістю, тиранією і пригнобленням заради утвердження свободи і торжества істин ісламу. Яким чином на сьогодні здійснюється джихад, наскільки видозмінилися засоби в справі розповсюдження ісламу і забезпечення його торжества? Чи йде мова при цьому про тлумачення джихаду як засобу для об'єднання арабських племен, а потім для агресії і придушення народних повстань (7-8 ст.ст.)? Чи мовиться про уявлення про нього (з 9-10 ст.ст.) як про духовний спосіб самовдосконалення на шляху до Аллаха або про вираз джихадом народної боротьби проти колонізаторів, а надалі боротьби за прогрес народів у країнах поширення ісламу (20-21 ст.ст.)? Сьогодні відповіді на ці питання різняться не просто у теоретичному, але й у практичному відношеннях.

Розповсюдженням ісламу, пропагандою його віровчення, здійсненням культових дій займається мусульманське «духівництво». Треба зауважити, що в ісламі відсутні інститути церкви і духівництва у загальноприйнятому європейському розумінні. Існують численні й різноманітні у функціональному відношенні групи осіб, пов'язані з ісламом. Вони можуть бути зайняті як у релігійній, так і в світській сферах діяльності. З одного боку, вони виконують деякі, насамперед, регулятивні функції в суспільстві, обслуговують його конкретні земні інтереси як хранителів приписаного Богом порядку і тлумачів Божої волі, нібито зафіксованій у шаріаті. З іншого – зберігають і тлумачать Одкровення, організовують церемонії відправлення культу, забезпечують моральне і релігійне керівництво громадою єдиновірців тощо. Нероздільність священного і мирського, фактична причетність до священного через специфіку свого релігійного знання (і звичайно освіти) дозволяє віднести ці групи до духівництва.

Склад цих груп має конкретно-історичне і релігійне відбиття. Тому модель мусульманського «духівництва» буде різною в різних районах мусульманського світу. Але оскільки є в їх структурі й схожість, то можливо, виходячи з релігійно-суспільних функцій представників «духівництва», виділити з них осіб, безпосередньо пов'язаних з відправленням культу, – причт мечеті: муедзин (скликає до молитви), хатіб (проповідник), імам (керівник молитви); осіб, які мають відношення до шаріатського судочинства: муедзин (знавець шаріату), каді (араб. – суддя) і мухтасиб (виконавець); вчителів релігійних закладів – мулли (від араб. – пан, владика).

Верхні ступені духовної ієрархії в ісламі займають улеми (улама). Вони в основному займаються систематизацією та інтерпретацією догматів, створенням релігійних творів і т.д. Насамперед, саме їх відносять до духівництва. Але вони можуть мати безпосереднє відношення і до влади. Посідати певні посади в державних структурах їм дає можливість релігійна освіта. Сейди (сейїди) і шерифи, навпаки, можуть взагалі не приймати участі в релігійній діяльності, а лише користуватися своїм статусом у мусульманській ієрархії через походження. Особливе положення в цій ієрархії займають нащадки Пророка Мухаммада і його найближчих сподвижників.

Серед мусульманського «духівництва» виділяють і так зване неофіційне (шейхи, піри та ін.), контролююче організації масового ісламу.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   44


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка