Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів з вибіркової навчальної дисципліни циклу гуманітарної підготовки



Сторінка10/44
Дата конвертації05.11.2016
Розмір5 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   44

4.2.2. Християнство на українських землях: основні віхи історії. До християнізації Русі-України її територія (частково або повністю) протягом тисячоліть заселялася різними етносами: трипільцями (5-3 тис. до н.е.), племенами катакомбної культури (4 тис. до н.е.), кіммерійцями (9-7 ст.ст. до н.е.), скіфами (7 ст. до н.е.), сарматами (2 ст. до н.е.), готами (3 ст. н.е.), гуннами (4 ст. н.е.) та ін. Змішуючись з автохтонним населенням, вони привносили в його життя свій соціальний порядок і господарський уклад, інші побутові традиції і військові звичаї, інше світосприймання. Для цього процесу були характерні витіснення одних етносів іншими, зміна вектора асиміляції, симбіоз культур. Разом з цим змінювалося і праукраїнське язичництво. Формувалися і еволюціонували уявлення про душу: від нематеріального образу (дихання, тінь) людини до суто нематеріальної, безтілесної і незалежної від тіла сутності. Вироблялося розуміння народження: від твердження зв'язку як окремого племені, так і світу у цілому з тотемом, його духом і далі – народження всього живого від собі подібного до визнання начала історії суспільства. З'явилося усвідомлення смерті, ритуальне поховання померлого аж до виникнення віри в світ мертвих і надалі – культу померлих та існування незалежно від людей (зрештою, божественного) суду над душами покійних. Змінювалося світосприймання людей у бік визнання творіння всього сущого (Всесвіту, Землі, її рослинного і тваринного світу, людини), оформленого в культах відповідних духів і богів. Іншими словами, відбувалося становлення і еволюція уявлень про надприродне: від «чуттєво-надчуттєвого» типу (анімізм, фетишизм та ін.) через демонічний тип (віра в духів) до теїстичного (віра в богів).

Пройшовши шлях у декілька тисяч років, ці уявлення утілилися в пантеон богів українського язичництва. Сам пантеон виступив як вияв багатообразної божественної сутності. Це вже не абсолютний політеїзм, але ще й не віра в єдиного Бога. Їх було багато. Кожен мав своє ім'я і призначення. По суті, всі вони виражали обожнюючи людиною сторони дійсного світу: Перун – грім і блискавка, Дажбог – Сонце, Стрибог – вітер, Велес – «скотинячий бог», бог достатку, Ярило – пробудження природи, Мокош – родючість, Род – першотворець світу і т.д. Їх ієрархія була відсутня. А виділення певною верствою населення одного з них як головного або найбільш часте до нього звернення не усувало многобожжя його шанувальників. Вони (без якого-небудь зовнішнього керівництва, самостійно) молилися богам, вклонялися землі та небу, річкам і морям, дереву і лісу, хлібу, предкам і т.д. Здійснювали також в їх честь жертвопринесення рослинного і тваринного походження: овочі, фрукти, зерно, квіти, мед, молоко та ін. Відзначали і свята: сонцестояння і рівнодення, а також Коляди, Русалії, Купала тощо.

Вперше релігія наших предків стикається з вірою Христа у середині 1 ст. н.е. в особі апостола Андрія Первозванного. Іншим християнським місіонером на їх території був учень апостола Петра Римський Папа Климент IV. Розповсюдження християнської віри серед них пов'язують також із слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм.

Процес християнізації не був рівномірним. У боспорських містах (зокрема, Пантикапей – Керч) вже в 2-3 ст.ст. виявився активний духовний пошук універсальної ідеї єдиного Бога. Поява християнства в Херсонесі (Корсунь) датується лише кінцем 3 – початком 4 ст. Тут у 2-ій половині 4 – перших десятиліттях 5 ст. розповсюдження християнства знаходить цілеспрямований характер, а наприкінці 5 – початку 6 ст. християнізація посилюється. Але тільки в 6-7 ст.ст. цей процес стає активним.

В основі християнізації лежать, насамперед, геополітичні інтереси візантійських імператорів до причорноморських земель. Звідси, з одного боку, примусовий характер хрещення місцевого населення, з іншого – схилення до навертання у християнство можновладців. Це не означає, що разом з цим населення проймалося християнською вірою. І хрещення Кия, одного із засновників Києва і його першого правителя, ніяк не позначилося на процесі християнізації його підлеглих – полян. Але й зміна свідомості людей була пов'язана тепер не із зміцненням політеїстично-язичницьких культів, а з посиленням її монотеїстичної спрямованості.

Християнські громади міцніли. Вони пережили Хазарський каганат, де на початку 9 ст. серед язичницьких народів каган намагався впровадити зовсім не християнство, а іудаїзм. Часом, як це вже було в період витіснення наприкінці 4 ст. гуннами готів, відбувається реставрація язичницьких вірувань і культів, а разом з цим і утворення релігійних культів окремих богів. Так це було в 2-ій половині 9 ст. після князів-християн Аскольда (?-882, київський князь з ?) і його співправителя Діра (?-882, з ?). Десь з 882 р. при князі Олегу (?-912, з ?) християнські громади існували напівлегально аж до його відходу від язичництва наприкінці свого княжіння. Релігійне життя держави за часів правління князя Ігоря (?-945, з 912) характеризувалося своєрідним двовір’ям: переваги населення, особливо середніх його верств (купців, ремісників, торговців), віддавалися християнству, верхи ж в основному почитали дохристиянські культи. Зайнявши київський престол, його дружина, княгиня Ольга (?-969, з 945), охрестившись сама, проводить політику обмеження впливу язичництва в державі. Але ця політика не знаходить не тільки підтримки, але й розуміння навіть в її оточенні. Хід подій привів на престол їх сина, князя Святослава I (?-972, з 969). Він вже руйнує не тільки християнські храми, як це робила Ольга з капищами язичників, а знищує самих християн. Його ж син, князь Ярополк I (?-980, з 972), стає християнином, хоч і латинського обряду.

Подібно до імператора Юліана, київський князь Володимир I (?-1015, з 980), шляхом споруди пантеону язичницьких богів на Перуновій горі, спробував зробити язичницький культ загальнодержавним. Але він вже не відповідав ні внутрішньо-, ні зовнішньо-політичним інтересам Києво-руської держави. Через вісім років за його ж наказом пантеон був не просто зруйнований. У 988 р. він хрестив Київську Русь і проголосив християнство державною релігією. При цьому Володимир відстоював слов'янський варіант християнства, який спирався на кирило-мефодієвську традицію, пов'язану з орієнтацією на раннє християнство, шанування апостола Павла. Спираючись на неї, Володимир прагнув до створення церкви, незалежної ні від Римського Папи, ні від Константинопольського патріарха. Проте після його смерті, крамоли князя Святополка I Окаянного (бл. 980-1019, з 1015) і його усунення Ярославом і Мстиславом, держава була поділена по р.Дніпро. Архієпископство залишилося на Лівобережжі. Тут князь Ярослав Мудрий (бл. 978-1054, 1019, з 1036), провівши переговори з Константинополем, у 1037 р. відновив Київську митрополію. Митрополити, які поставлялися Константинопольським патріархатом, упроваджували візантійський варіант християнства. Це нерідко приводило до конфліктів з князями і патріотично-настроєним духівництвом. Обрання ж Соборами єпископів на митрополиччю кафедру як при Ярославі Мудрому в 1051 р. русича Іларіона, так і в 1147 р. при князі Ізяславі Мстиславовичі (бл. 1097-1154, з 1146) княжого ставленика Климента Смолятича приводило до протистояння з Константинополем. Обидва митрополити були провідниками теорії християнського універсалізму, об'єднуючого на основі передхристиянської слов'янської культури східний і західний варіанти християнства.

Врозріз з візантійським ученням, як вірно зауважили Ю.А.Калінін і Є.А.Харьковщенко, йшли не тільки притаманні йому універсалізм, але й толерантне відношення до різних релігійних центрів, антимесіанство і антицезаропапізм, впровадження власного слов'янського обряду і богослужебної слов'янської мови, створення, по суті, нової церковної організації, відкриття шкіл для підготовки кадрів слов'янського духівництва, орієнтація на ранньохристиянську традицію, патріотичність, євангелізм, паулінізм, софійність.

Універсалізм київського християнства виходить з толерантного відношення до Сходу і Заходу. Про це свідчили постійні контакти як з Константинопольським патріархатом, так і з Римською Церквою.

Київським християнством відкидалася візантійська ідея теократії (від грець. εοκρατία – правління Бога) і цезаропапізму, що вимагає підпорядкування церкви світській владі. Узявши з Візантії обрядові й культові форми, Українська Церква (окрім обрання грецькими єпископами митрополита), загалом, не мала канонічної підлеглості (патріарший суд, обов'язкова участь київського митрополита на константинопольських Соборах). Княжа і духовна влада контролювала також контакти з Католицькою Церквою, відстоюючи незалежність слов'янського обряду і юрисдикцію Української Церкви від Римської, з якою були рівні, привілейовані відносини до середини 15 ст.

При всьому своєму універсалізмі, київським християнством відстоювалися євангельсько-патріотичні традиції. Запанувала стратегія, пов'язана з діяльністю апостола Павла. Ідеологи слов'янського варіанту християнства прагнули протистояти іноземному впливу, не допускати поширення тенденції на поділ Церков. У зв'язку з цим вони наполягали на необхідності від князя і до простолюдина пояснювати неприйнятність цих проявів, обґрунтовувати важливість конкретного переживання і реальної турботи про добробут свого народу.

Паулінізм щодо держави і церкви, їх взаємовідносин вимагав відстоювати незалежність внутрішнього життя церкви від держави, обґрунтовувати боговстановленість світської влади і єдність інтересів держави і церкви. Держава займається влаштуванням світських, загальнонародних справ, а церква – віроповчальною, пастирською службою. Духовна влада відповідає за моральний стан народу. У разі потреби церква нагадує світській владі про її обов'язки перед людьми.

В організації і устрою Української Церкви теоретики київського християнства виходили з принципу виборності у формуванні ієрархічно-церковної структури і широкої участі мирян у церковних справах. Ці структуроутворюючі начала вони розглядали не тільки як джерело її внутрішньої динамічності та життєздатності, але й як умова соціально-політичного і духовного розвитку суспільства.

Було обов'язковим у київському християнстві утверджувати принцип єдності та рівності во Христі всіх людей. Цей принцип освячений самим Богом, і ніхто не може претендувати на першість («якого-небудь Риму») у християнському світі.

Євангелізм київського християнства виходив з необхідності будувати християнське життя на євангельських основах: соціальної справедливості, милосердя, добродіяння. Князь, церква, простолюдин повинні активно брати участь у реалізації цих принципів і не виправдовувати свої нехристиянські дії якими-небудь інтересами.

Софіологічний характер київського християнства знайшов відображення у формуванні віри не на східних і західних зразках її зовнішнього практицизму і пріоритету логічних форм, а на духовному досвіді як умови становлення внутрішньої, інтуїтивної, містичної релігійності. Духовний шлях до такої віри відкриває Софія як Премудрість Божия, яка спочатку виступала в ролі особливого символу, пізніше – в ролі іманентної світу божественної сили. Звідси і світ визнається не тільки творінням Бога. Особливим божественним началом світу, його душею виступає саме Софія. Не будучи жодною з трьох іпостасей Бога, Софія володіє трансіпостасною природою, є характеристикою внутрішньобожественного життя. Через неї як особливу інстанцію людина допускається у внутрішнє життя Трійці. Завдяки цьому долається розрив між «творінням» як справою Бога і «спасінням» як проблемою людини. Так через Софію давньокиївські вчителі здійснювали спробу наблизити Бога до людини. Тим самим вони хотіли відійти від монологічності в інтерпретації їх відносин і обґрунтувати діалогічний характер взаємовідносин людини з Богом і, зрештою, – подолати розрив, характерний для візантійського і римського варіантів християнства, між Творцем і творінням і активізувати релігійне життя як продовження творіння.

З погляду київського християнства софійна традиція дозволить пом'якшити процес перенесення досягнень східної і західної течій у язичницьку культуру. Адже в процесі християнізації віруючий з будь-якої верстви населення спочатку стає двовіром, перш ніж у нього утворюється органічний зв'язок з Християнською Церквою і її обрядами. Невипадково дозволялося відправляти численні місцеві культи, здійснювати обряди, що носили синкретичний (християнсько-язичницький) характер. Під покривом християнської віроповчальної і культової практики здійснювалися властиві язичництву різного роду ворожіння, голосіння, позацерковні вінчальні та похоронні обряди. І використовувані в них ритуальні предмети часто мали язичницьку символіку. Здійснювалося змішення язичницьких і християнських божеств: Перун злився з Іллею Пророком, Велес – з Миколою, Мокош – з Параскевою П'ятницею, Род – з Богом-Отцем і т.д. Багато язичницьких свят продовжували існувати паралельно з офіційним християнством або були інтегровані ним. Язичницьке свято Ярила злилося з святом Трійці. Коляда (період зимового сонцевороту) включений у різдвяний і водохресний цикли – святки. Купала (період літнього сонцевороту) суміщений з різдвом Іоанна Хрестителя. Треба відзначити, що деякі з них (як самостійні) затребувані й до цього дня. Це ж стосується таких язичницьких таїнств і обрядів, як священної жертви – причастя, присвячення – вікові та статевовікові ініціації, та ін. Так християнсько-язичницький синкретизм забезпечував толерантну зустріч двох різних культур. Через нього від століття до століття відбувалася еволюція суспільної свідомості від язичництва у бік утвердження у ньому київського християнства з притаманними тільки йому особливостями.

Проте після смерті Ізяслава Мстиславовича Візантія встановлює контроль над Київською кафедрою. А з 2-ої половини 12 ст. зароджується і починає запановувати московський варіант християнства, в основу якого покладена суто візантійська православна практика. Період київського християнства завершується монголо-татарською навалою і номінальним існуванням Київської митрополії у розореному Києві, оскільки фактично вона знаходилася і діяла з 1299 р. у Володимирі-на-Клязьмі, а в 1325 р. була перенесена до Москви. В умовах занепаду державності Русі-України княжої пори боротьба держав, що є сусідами з нею (Галицько-Волинського князівства, Польщі, Литви, Московського князівства, Золотої Орди), за Київську митрополію привела в 1458 р. до її фактичного поділу на Литовську (Київську), що діє ще з початку 14 ст., і Московську. Руська Церква з 1448 р. фактично, а в 1589-1593 рр. офіційно стає автокефальною. Українська Церква до кінця 16 ст. існувала в обмежених умовах литовсько-польської державності. Починаючи з Київської унії 1385 р., а потім з ухваленням Люблінської в 1569 р. і, особливо, в 1596 р. Брестської унії православна ієрархія піддається, по суті, повній дискримінації. Вона була відновлена в 20-х рр. 17 ст. Але після Переяславської Ради протягом 1654-1686 рр. відбувається перехід Київської митрополії з-під канонічного підпорядкування Константинопольському патріархату в юрисдикцію Московського.

Разом з цим переходом відроджується з часів Ярослава Мудрого і Ізяслава Мстиславовича рух за автокефалію (від грець. αυτός – сам і κεφαλή – голова), тобто за самоврядування і адміністративну незалежність Православної Церкви в Україні. Перипетії цього руху відбуваються і в наступних століттях. Після зведення Київської митрополії до ролі рядової єпархії питання про незалежність Православної Церкви в Україні починає ставитися лише у середині 19 ст. Виявляється рух за автокефалію і в роки першої російської революції. Але він набирає силу лише з 1917 р. і вже в 1919 р. приводить до утворення Української Автокефальної Православної Церкви. А в 1992 р., разом з нині автономним церковним утворенням – Українською Православною Церквою, що канонічно підкоряється Московському патріархату, починає функціонувати Українська Православна Церква Київського патріархату, що відокремилася від неї. З ідеєю відновлення єдності Християнської Церкви, що виникла разом з її розколом в 1054 р., а фактично з Брестським собором 1596 р., пов'язано утворення Української Греко-Католицької Церкви. Ще з середини 16 ст. до України проникає, а наприкінці 18 ст. укоріняється і починає широко поширюватися протестантизм.



4.2.3. Особливості віровчення, культу і організації Православної Церкви. Православ’я в Україні. Православ'я (від грець. ορόδοξος – правовірність) утворилося в результаті церковного розколу в 1054 р., підготовленого поділом Римської імперії на Західну і Східну (Візантія).

Джерелом православного віровчення визнано Священне Писання (Біблія) і Священний Переказ. У Священному Писанні Православна Церква не вважає богонатхненними (канонічними) 11 старозаповітних книг, хоч і включає їх у свої видання. Аргументом проти їх включення в біблейський канон є не їх зміст, а те, що вони були відсутні у давньоєврейському тексті Біблії і з'явилися пізніше. Ці книги вважаються душекорисливими лише для читання.

У Священний Переказ входять рішення перших семи Вселенських соборів (4-8 ст.ст.), праці Отців Церкви (Афанасій Александрійський, Василій Великий, Григорій Палама, Іоанн Дамаскін, Іоанн Златоуст), стародавня богослужебна практика (стародавні тексти богослужінь і молитов, «правила апостольські», акти мучеників).



Основні принципи православ'я як віросповідної системи були сформульовані на Нікейському (325) і Константинопольському (381) Вселенських соборах і викладені у Символі Віри (див. на с.220-221). Центральне місце у ньому і в православному віровченні взагалі займає віра в Святу Трійцю: Бог один, але поєднує в собі три Особи – іпостасі: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Всі іпостасі в своїй цілісності нероздільно володіють всією природою Бога, його різними властивостями (всезнанням, всюдисущністю, всемогутністю і т.п.).

Іпостасі також відрізняються одна від одної: Бог-Отець породжує Бога-Сина, Бог-Син позачасово народжується від Бога-Отця; Дух Святий виходитиме одвічно від Бога-Отця. Всі вони складають єдину Святу Трійцю. Святі Отці зображали принцип троїстості рівностороннім трикутником – однією фігурою, кожен кут якої самостійний і рівний іншим.

Православні вірять у первородний гріх, здійснений першими людьми Адамом і Євою, в результаті якого опоганена вся людська природа; у спокутну місію Ісуса Христа, який приніс себе у жертву за гріхи людські, відкривши тим самим їм шлях до спасіння; в існування безсмертної душі, в пекло і рай; у Друге пришестя Христа, який судитиме живих і мертвих і встановить своє вічне царство на землі як на небі.

Велике значення в православ'ї надається культовій діяльності. Її основу складають сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя, покаяння, шлюб, єлеоосвячення і священства. Під таїнством розуміється особливе священнодіяння, в якому під видимими діями подається невидима божественна благодать. У зв'язку з цим всі церковні таїнства супроводжуються словами: «Благодать Священного Духу».

1. Таїнство хрещення. Воно здійснюється через занурення у воду або обливання водою. Вважається, що очищення тіла дає очищення душі. Церква стверджує, що під час проведення цього таїнства відбувається звільнення людини від первородного гріха (якщо хреститься немовля) і від всіх здійснених на той момент гріхів (якщо хреститься дорослий). Людина тим самим знаходить духовне народження.

2. Таїнство миропомазання. Його здійснюють відразу після хрещення помазанням людини особливо освяченою олією – миро. Якщо вважається, що хрещення знімає тягар гріхів, то миропомазання начебто завершує і посилює благодатну силу Святого Духу, отриману під час цього таїнства. Воно ніби дає додаткові сили для духовного зростання і вдосконалення. Миропомазання, як і хрещення, здійснюється тільки один раз на життя.

3. Таїнство причастя (євхаристія). Це одне з найважливіших таїнств у православ'ї. Вважається, що через споживання спеціально приготовлених хліба і вина, які нібито реально і містично перетворюються на Тіло та Кров Ісуса Христа, людина безпосередньо залучається до Нього. Причастя дає віруючим особливе відчуття присутності Христа.

4. Таїнство покаяння (сповідь). Священик, який одержав від апостолів через ланцюг спадкоємства можливість від імені Бога відпускати гріхи, вимовляє над тим, хто кається певні молитви і той одержує звільнення від гріхів. Стверджується, що через покаяння людина одержує духовне очищення і можливість знову почати свій духовний шлях.

5. Таїнство шлюбу. Цим таїнством назавжди поєднуються двоє різних за народженням людей в єдине ціле. Над молодим і молодою читаються особливі молитви, в яких проситься у Бога прихильність до них як єдиному організму в двох тілах, а також закликається благословення до збереження сім'ї, народження і виховання дітей. Союз між чоловіком і жінкою освячується Богом, йому надається особливе значення повного духовного єднання подружжя.

6. Таїнство єлеоосвячення (маслосвяття, соборування). Воно здійснюється над хворою людиною. Видима частина таїнства полягає у тому, що хворому змащують освяченим маслом (єлеєм) лоб, щоки, вуста, руки і груди. При цьому читаються молитви і сім євангельських читань. Духовний же зміст таїнства полягає, за вченням Церкви, у тому, що відпускаються гріхи, які привели до хвороби. Людина одержує Божу благодать, за допомогою якої вона видужує духовно і фізично.

7. Таїнство священства. Воно здійснюється шляхом покладання рук єпископа на голову людини, яка висвячується в духовний сан. Тому це таїнство називається рукоположенням, або хіротонією (від грець. χείροτονια – дія силою рук). Через нього кандидату в священнослужителі спадкоємно передається особлива сила Святого Духу. З цієї миті він стає посередником між Богом і людьми і може здійснювати всі таїнства, окрім таїнства священства. Його має право проводити священнослужитель, який має сан не нижче за єпископа.

З погляду Православної Церкви всі таїнства є дієвими тільки за однієї умови – щирої віри в їх достовірність і бажанні змінити себе.

У православному культі велике значення надається шануванню Богоматері як матері Ісуса Христа, яка народила його чудовим чином у результаті непорочного зачаття. Без Марії не могло бути дива втілення Бога і Спаситель не прийшов би в світ. Чудове народження немовляти Христа не порушило чистоту Діви. Тому православні шанують Марію як Пріснодіву. Догмат про шанування Марії Богородицею був утверджений на III Вселенському соборі в Ефесі (431).

Існує в православ'ї і культ святих. Святість розуміється як відновлення первинної безгрішної природи, яка дарується божественною благодаттю за подвижництво. Як правило, це люди, які прославилися своїм благочестивим життям і аскетичними подвигами на славу Христа або прийняли мученицьку смерть за віру. Вважається, що після смерті вони можуть творити дива ради благих цілей. Православні вірять, що святі – це посередники між Богом і людьми, світом земним і світом горнім, небесні покровителі людей, що живуть на землі. До них звертаються з молитовним проханням про заступництво.

Православна культова практика велику увагу приділяє святам і постам. Найголовнішим християнським святом є Великдень. Воно встановлено ще з апостольських часів і присвячене воскресінню Ісуса Христа. На Нікейському і Антиохійському соборах були встановлені правила визначення дати святкування Великодня: він повинен відзначатися після єврейської Пасхи, в перший недільний день після весняного рівнодення і повного місяця у проміжку між 4 квітня і 9 травня.

Великими вважаються також дванадесяті свята, або дванадцять найважливіших свят, вісім з яких встановлені на честь подій з життя Ісуса Христа, чотири – на честь Богородиці (Богородичні). До них відносяться: Різдво Христове (7 січня за н.ст.), Хрещення Господнє (Богоявлення, 19 січня), Стрітення (15 лютого), Благовіщення (7 квітня), Преображення Господнє (19 серпня), Успіння Богородиці (28 серпня), Різдво Богородиці (21 вересня), Воздвиження Хреста Господнього (27 вересня), Введення Богородиці до Храму (4 грудня), Вхід Господній в Єрусалим (Вербна неділя, за тиждень до Великодня), Вознесіння (на 40-й день після Великодня), П'ятидесятниця (Трійця, на 50-й день після Великодня).

Окрім великих у православ'ї відзначаються безліч інших свят, присвячених біблейським подіям, окремим святим і т.д.

Великим церковним святам, як правило, передують пости. Піст означає стриманість або обмеження себе в чомусь, насамперед, в їжі. Призначення постів – через обмеження плотських бажань людина повинна очистити себе фізично, послабити владу тіла над духом і очиститися духовно. Час поста присвячується Богу, молитвам, читанню Священного Писання, роздуму про свої гріхи і сповідь.

У православ'ї пости поділяються на одноденні (кожна середа і п'ятниця, а також у дні Усікновення глави Іоанна Предтечі, Воздвиження Хреста Господня, напередодні Богоявлення і т.д.) і багатоденні (Великий – сім тижнів перед Великоднем, Різдвяний (або Пилипівка) – 40 днів перед Різдвом Христовим, Петрів (апостольський) – починається через тиждень після Трійці і продовжується до дня пам'яті св. апостолів Петра і Павла та Успенський – 14 днів).

Центром культової діяльності є Храм (Церква). Він завжди орієнтований зі сходу на захід, має свою символіку, відповідно до якої кожна частина будівлі або її деталь мають своє смислове значення. Православні храми можуть мати відмінності в архітектурі, але всі вони мають однаковий план: вони складаються з вівтаря, середньої (внутрішньої) частини і притвору.

Вівтар завжди звернений до сходу, оскільки вважається, що саме звідти прийшло спасіння. Зі сходу разом із Сонцем приходить світло і тепло, від якого віруючі в таїнствах одержують освячення і духовні сили. У вівтарі знаходиться жертовник (на ньому зберігається церковне начиння, необхідне для літургії, а також готується хліб і вино для причастя) і престол (перед ним здійснює службу священнослужитель). У середній частині під час богослужінь знаходяться віруючі. Притвор раніше призначався для сповіщених (підготовлюваних прийняти хрещення), тих, хто кається і відлучених від причастя, яким тимчасово заборонено було знаходитись у храмі. Особливістю православного храму є наявність іконостасу, який відокремлює вівтар від середньої частини. На ньому в особливому порядку розташовані ікони. Всі православні храми мають куполи, які символізують палаючу свічку, полум'яність молитви і устремління до Бога.

Головним храмовим богослужінням є літургія (від грець. λειτουργία – служба), під час якої відбувається таїнство причастя. До складу літургії також входять молитви, спів духовних пісень, читання Біблії, проповіді та ін. У літургійних текстах багато разів мовиться про безпосередню присутність і співучасть «небесних сил» у земному богослужінні.

Сучасна структура і організація Православної Церкви починається з приходу (нижча церк.-адм. одиниця – церква з причтом (духівництво і церковнослужителі) і громада прихожан, яка утримує їх). Приходи об'єднуються в округи, останні – в єпархії (грець. επαρχία – владарювання, начальникування), що представляють собою церковні області, які найчастіше співпадають з адміністративно-територіальним поділом країни. Очолюють єпархії єпископи (грець. επίσκοπος – наглядач), архієпископи (від грець. αρχι- – головний, старший), митрополити (грець. μητρόπολίτης – єпископ митрополії, тобто головного міста області або провінції), інакше кажучи, – архієреї (грець. αρχιερεύς – загальна назва для вищих чинів духівництва Православної Церкви, включаючи і Патріарха), які володіють всією повнотою апостольської влади: вони можуть здійснювати всі сім таїнств, всі види богослужіння, а також освячувати миро і антимінси. Другий священний чин церковної ієрархії займають священики (пресвітери, від грець. πρεσβύτερος – старійшина). Вони можуть здійснювати шість таїнств (окрім таїнства священства), а також проводити богослужіння. Третій чин – диякони (від грець. διάκονος – служитель). Вони прислужують під час богослужіння, а також при здійсненні таїнств, але самі їх здійснювати не можуть. Очолює Православну Церкву Патріарх (грець. Πατριάρχης – глава, старійшина роду). Він обирається Помісним собором довічно. При Патріарху є дорадчий орган – Священний Синод (від грець. Σύνοδος – збори).

Духівництво в православ'ї поділяється на біле (одружені священики) і чорне (які чернечать, вони дають обітницю безшлюбності). Архієреєм може стати тільки чернець (від грец. μονακός – усамітнений, самотній).

З богословської точки зору православ'я є єдиною (кафолічною) Вселенською Церквою. Проте, маючи складну ієрархічну структуру, православ'я не має єдиного центру управління. У процесі історичного розвитку склалося 15 помісних, або автокефальних (від грець. αυτός – сам і κεφαλή – голова), тобто самостійних церков.

Ще в давнину виникло уявлення про ієрархію помісних церков, згідно якому існує п'ять патріархатів, що мають нескороминуще значення: Римський, Константинопольський, Александрійський, Антиохійський і Єрусалимський. Після того, як у 1054 р. Рим відпав, перше місце зайняв Константинополь («Другий Рим»), який і відкриває диптих (список) православних церков: Константинопольська (більше 2 млн людей), Александрійська (бл. 80 тис.), Антиохійська (1 млн 370 тис.), Єрусалимська (50 тис.), Руська (50-100 млн), Грузинська (бл. 3 млн), Сербська (8 млн), Румунська (16 млн), Болгарська (бл. 6 млн), Кіпрська (420 тис.), Елладська (Грецька, бл. 8 млн), Албанська, Польська (500 тис.), Православна Церква Чеських земель і Словаччини (більше 150 тис.), Американська (бл. 1 млн).

Константинопольський Патріарх має титул «вселенського», але по відношенню до інших церков є лише «першим серед рівних», і всі питання церковного управління вирішують спільно («соборно»).

Крім автокефальних церков існують також і автономні (грець. αυτονομία – самоврядування). Це незалежні церкви, що входять до складу автокефальних: Синайська, Фінляндська, Японська і деякі інші.

Всі православні церкви пов'язані спільністю віровчення і основних норм церковного життя.

Православ'я є найпоширенішою і найвпливовішою конфесією в Україні. Воно об'єднує 54% від загальної кількості діючих у країні релігійних організацій.

У СРСР Православна Церква в Україні була складовою частиною Руської Православної Церкви. У результаті його розпаду і утвердження на пострадянському просторі незалежних держав в Україні утворилися три православні церкви: Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ МП), Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП) і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ).

Найбільш поширеною з усіх православних церков в Україні є Українська Православна Церква Московського патріархату. Вона виникла в 1990 р., коли, згідно з рішенням Архієрейського собору Руської Православної Церкви, Українській Православній Церкві була надана незалежність і самостійність управління. УПЦ стала самоврядною частиною Московського патріархату. Всі єпархії УПЦ знаходяться на території України. Самостійність і незалежність в управлінні розповсюджується на канонічну, богослужебну, господарську, фінансову і духовно-освітню сфери внутрішнього життя її єпархій. Управління УПЦ МП здійснює Синод на чолі з митрополитом Київським і всієї України, який носить титул «Блаженнійший». Він є членом Священного Синоду Руської Православної Церкви. УПЦ МП має в Україні 36 єпархій.

Другою за чисельністю є Українська Православна Церква Київського патріархату, що налічує 28 єпархій. Вона була утворена в 1992 р. на Всеукраїнському православному соборі з частини представників УПЦ МП і УАПЦ, які стояли на позиціях створення єдиної Української Православної Церкви. У 1993 р. УПЦ КП обирає Патріарха Київського і всієї України-Руси.

Українська Автокефальна Православна Церква виникла в 1921 р., а вже в 1930 р. оголосила про свій розпуск. Після цього вона якийсь час діяла в підпіллі і завжди в діаспорі.

Під час Другої світової війни УАПЦ відновила свою діяльність в Україні, а в 1944 р., після звільнення України від фашистських окупантів, її діяльність була заборонена.

Під час горбачовської «перебудови» в 1989 р. у Львові зібрався Собор священиків УАПЦ і її прихильників. На ньому було проголошено відродження УАПЦ в Україні. Остаточне відродження цієї релігійної організації було закріплено на Всеукраїнському соборі, що відбувся в Києві в 1990 р. На цьому Соборі був вибраний Патріарх Київський і всієї України, який до цього був главою УПЦ у США. У даний час УАПЦ налічує 10 єпархій.

З існуючих в Україні трьох православних церков, тільки УПЦ МП є канонічною. УПЦ КП і УАПЦ не визнаються помісними церквами і вважаються неканонічними.

Відмінностей у віровченні між УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ немає. Спірні ж моменти полягають у тому, хто очолюватиме Церкву, де буде її центр і на якій мові має вестися богослужіння.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   44


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка