Методична розробка



Скачати 272.11 Kb.
Дата конвертації29.12.2016
Розмір272.11 Kb.



Державна пенітенціарна служба України

Чернігівський юридичний коледж
Цикл: гуманітарних та соціально-економічних дисциплін

Курс: «Релігієзнавство»

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

Для проведення лекції № 1

Змістовий модуль № 1: Релігія як історичний феномен.

Тема № 1: Релігія як соціально-історичне явище.



Форма навчання: денна, І курс (ІІ семестр).

Для проведення заняття у складі курсу.



Тривалість: 2 академічні години.

Розглянуто та схвалено на засіданні циклу

«___» ____ 20___ р. Протокол № «___».

Чернігів 20____

Тема 1. Релігія як соціально-історичне явище.

Актуальність теми: дана тема дозволяє створити теоретичний базис для подальшого успішного вивчення релігієзнавства. Опанування цієї теми дозволить слухачам зрозуміти мету та функції релігієзнавства, сутність феномену релігії та її структуру, а також роль релігії в житті суспільства, його культурному та політичному розвитку. Також, ця тема передбачає вивчення релігієзнавчої термінології, що має значно полегшити подальше вивчення національних та світових релігій.


  1. Мета заняття:

  • розкрити основні теоретичні засади релігієзнавчої науки, дати слухачам уявлення про сутність та структуру феномену релігії;

    • сформувати поняття про роль релігії у суспільному житті та культурному розвитку людства;

  • закласти основи для виховання у слухачів толерантного ставлення до представників різних віросповіднь та поваги до релігійних почуттів віруючих.




  1. План заняття (розрахунок навчального часу)

з./п.

Навчальні питання

Розрахунок часу (хвилини)

1

Вступ.

5 хв.

2

Сутність і походження релігії.

20 хв.

3

Релігія як сфера духовної культури, її елементи і структура.

25 хв.

4

Соціальні функції і роль релігії.

25 хв.

5

Висновок.

5 хв.

Разом:

80 хв.




  1. Організаційно-методичні вказівки

Вид лекції: вступна. Введення в курс, ознайомлення з метою, предметом, методами, завданнями дисципліни.

Метод проведення лекції: поєднання елементів усного викладання навчального матеріалу з використанням засобів наочності.

Перелік наочних та технічних засобів навчання: мультимедійний проектор, персональний комп’ютер, слайди підготовленні в програмі MS Power Point до Теми 1.

Місце проведення заняття: лекційна аудиторія.

Вид лекції: вступна.


Список літератури:

1. Академічне релігієзнавство/ ред. А. Колодного. – К., 2010.

2. Історія релігій / В.І. Лубський, М.В. Лубська. – К., 2009.

3. Кислюк К.В. Релігієзнавство / К.В. Кислюк.- К., 2011.

4. Релігієзнавство / Ю.А. Калінін, Є.А. Харьковщенко. – К., 1994.

5. Лобовик Б.А. Релігія як соціальне явище / Б.А. Лобовик. – К, 2006.

6. Лубський В.І. Релігієзнавство / В.І. Лубський. – К., 2011.

7. Мозговий Л.І. Релігієзнавство / Л.І. Мозговий. – К., 2012.

8. Москалець В.П. Психологія релігії / В.П. Москалець. – К., 2010.

9. Релігієзнавство / за ред.. С.А. Бублика. – К., 2000.

10. Релігієзнавчий словник. – К., 1996.

11. Сидоренко О.П. Релігієзнавство / О.П. Сидоренко. – К., 2007.

12. Черній А.М. Релігієзнавство / А.М. Черній. – К., 2009.

13. Яблоков И.Н. Религиеведение / И.Н. Яблоков. – М., 2010.

14. Яшин П.П. Релігія, держава, право / П.П. Яшин. – Харків, 2009.

15. Ященко Я.І.. Релігієзнавство : навч. посібник / Я.І. Ященко. – Черкаси, 2012.



  1. Порядок проведення заняття

4.1. Вступна частина (організаційний момент та вступне слово)

  • вирішення організаційних питань;

  • оголошення теми;

  • формування мети та завдань лекції;

  • оголошення плану заняття;

  • надання переліку літератури.

4.2. Змістовна частина (розгляд навчальних питань)

  • висвітлення практичного значення релігієзнавчих знань в житті людини та майбутнього спеціаліста;

  • визначення взаємозв’язку з іншими дисциплінами та темами (міжпредметний зв’язок);

  • надання методології вивчення предмету;

  • постановка та висвітлення актуальних проблемних питань лекції.

4.3. Заключна частина лекції

  • формулювання висновків з розглянутої теми;

  • відповідь на питання слухачів;

  • визначення завдань для самостійної роботи, надання методичних рекомендацій щодо самостійного опрацювання питань теми.




  1. Зміст навчальних питань

Вступне слово

Важливість вивчення релігієзнавства для підготовки майбутніх фахівців Державної пенітенціарної служби України обумовлюється тим, що отримані внаслідок цього знання можуть допомогти їм як у професійній діяльності (загальновідомим є факт, що релігія є потужним засобом виправлення та ресоціалізації засуджених), так і в повсякденному житті. Вивчення релігієзнавства дозволяє орієнтуватися у різноманітних феноменах релігійного життя, неупереджено оцінювати сучасні релігійні процеси, у професійній діяльності та побуті діяти на засадах толерантності (терпимості) та гуманізму, сприяти порозумінню між представниками різних конфесій та збереженню громадянського спокою, що є необхідним для формування спеціаліста та свідомого громадянина.

Курс релігієзнавства органічно вписується в структурно-логічну схему підготовки спеціалістів. Він взаємопов’язаний з такими дисциплінами як «Філософія», «Економічна теорія», «Професійна етика та естетика», «Соціологія» та всім комплексом правових дисциплін, що вивчаються в навчальному закладі. Обсяг курсу складає 12 год. лекційних занять, 18 год. семінарських та 6 год. практичних занять.
Перше питання.

1. Сутність і походження релігії.

Сучасне релігієзнавство постає інтегральною сферою пізнання, яка збирає, систематизує та осмислює знання про релігію в її різноманітних проявах. При тому природною є тісна взаємодія релігієзнавства із різними науками та напрямами наукового пізнання: з історією, культурологією, соціологією, теологією, філософією, природознавством та ін. А її найпершим завданням постає окреслити релігією як складне, багатоманітне, проте цілісне явище, що виконує в історії низку особливих функцій.



Релігієзнавство – система знань про релігію, її історію, зміст, структуру і функції у духовному житті людей.

Воно сформувалось у другій половині XIX ст. як комплексна і відносно самостійна галузь знання на перетині філософії, соціології, антропології, психології, лінгвістики, загальної історії, етнології, археології тощо. Виходячи з філософського характеру релігієзнавства, його об'єктом є природа і сутність світу та людини, система відносин між ними; а предметом – усі структурні компоненти релігії в процесі їх зародження, становлення, еволюції і функціонування. Ці компоненти – релігійна віра, що є сутністю релігійної свідомості, релігійна діяльність, релігійні суспільні відносини і релігійні організації.

Основні завдання релігієзнавства такі:


  • ознайомлення з традиційними та сучасними концепціями релігійного життя;

  • розкриття основних структурних елементів релігії, її соціальних функцій;

  • поглиблення знань про релігію і церкву, релігійні процеси у світі та українському суспільстві;

  • засвоєння доктринальних положень та основ функціонування релігії і релігійних організацій, їх вплив на суспільне та культурне життя;

  • дати певний обсяг знань стосовно релігії взагалі та загально охарактеризувати ті окремі релігії, як особливо вплинули на людську цивілізацію;

  • вивчення становлення і розвитку релігійних конфесій в Україні та світі;

  • розкрити проблему свободи совісті та віросповідання в теоретичному і практичному аспектах;

  • вивчення правових засад, що регулюють релігійне життя в Україні.

  • вивчення особливостей взаємовідносин держави і релігійних організацій в Україні та співпраці адміністрацій установ ДПтС України з представниками релігійних конфесій;

  • виховання національної і громадської свідомості, формування толерантності, утвердження ідеалів гуманізму у світогляді майбутніх фахівців ДПтС України.

  • сприяти формуванню релігійно освічених людей, виробленню у молоді високих духовних орієнтирів.

Релігієзнавчі знання зародилися в давні часи, коли робилися спроби вивчити і зрозуміти релігію як таку. До релігієнавчої думки можна віднести доробок: грецького філософа Ксенофана Колофоннського, Аристотеля, римських істориків Флавія і Тацита, Блаженного Августина, ісламського філософа Аверроеса та ін. Одним із родоначальників релігієзнавства як окремої галузі знань був англійський дослідник Едвард Тейлор (1832 – 1917), який у своїй праці «Первісна культура» описав природу релігії та її еволюцію. Плідно працювали в цій царині також Герберт Спенсер (1820 – 1903), Джон Леббок (1834 – 1913), Джеймс Фрезер (1845 – 1941), та ін.

Іноді на буденному рівні плутають релігієзнавство з теологією (богослов’ям), які є двома формами осягнення феномену релігії, проте вони мають ряд відмінностей. Теологія як наука про Бога теж відповідає критеріям наукового знання, але вона переважно займається розробкою певного релігійного вчення (християнська, ісламська теологія), приведенням його у відповідність до нових умов життя суспільства (а точніше відкриттям у «новому ключі», оскільки положення віри у своїй основі вважаються незмінними). Релігієзнавство не розробляє, а лише вивчає та аналізує релігію; воно не має такого суб’єктивного спрямування як теологія (яка завжди «захищає» якесь віровчення).

Релігієзнавство, і як наука, і як навчальна дисципліна, вивчає релігію, проте воно не має монополії на власний предмет, оскільки ті чи інші сторони релігії вивчаються цілою системою наук: філософією, історією, культурологією, соціологією, політологією тощо. Всі результати досліджень цих наук використовуються в релігієзнавстві, яке будучі філософською наукою використовує дані всіх інших наук для теоретичного узагальнення. Ядром теоретичного релігієзнавства виступає «філософія релігії». До теоретичного напрямку в релігієзнавстві також відноситься «соціологія релігії» та «психологія релігії». Крім того, є історичний напрям в релігієзнавстві, або «історія релігії». Географічну мережу розповсюдження релігійних напрямків досліджує «географія релігії». В певному сенсі релігієзнавство є своєрідним комплексом взаємопов’язаних наукових, передусім гуманітарних дисциплін. Тому ця наука і дисципліна дозволяє скласти цілісне уявлення про таке складне явище як релігія. А синтезовані знання краще інтегруються та використовуються в інших близьких дисциплінах (таких як: соціологія, психологія, педагогіка, економіка тощо). Отже, можна сказати, що, певною мірою, релігієзнавство допомагає вивченню інших гуманітарних та соціально-економічних дисциплін.

Розглядаючи дане питання слід спочатку звернутися до етимології терміну «релігія». В основі різних тлумачень цього поняття – варіанти римського філософа й оратора Цицерона і ранньохристиянського мислителя Лактанція (ІІІ – ІV ст.. н.е.). Цицерон виводив згаданий термін від латинського слова relegere, що означало «обдумувати, споглядати, боятися» і характеризувало релігію як «богобоязливість, страх і шанування богів». Лактацій та Августин вважали, що слово religio походить від латинського religare, що означало «в'язати, зв'язувати, прив'язувати», а стосовно релігії - «зв'язок із Богом, служіння йому і покора через благочестя». Ця точка зору й закріпилася у християнській (а отже й у всій Європейській) культурі.



Релігія – форма суспільної свідомості, світогляд що спирається на віру у надприродне.

Отже, суть релігії – віра в надприродне. Саме ця якість зумовлює структуру, особливості функціонування та всі інші характеристики релігії. У релігійної віри є ряд характерних  особливостей. Це, по-перше, впевненість в реальності існування об´єкта віри (Бог, боги, духи тощо), по-друге, емоційність і навіть ірраціональність (що характеризується відомим висловом Тертуліана – «Вірую бо абсурдно»), а також впевненість у можливість двосторонніх контактів суб´єкту (віруючого) і об´єкту віри (божества). Ця особливість дала Г. Гегелю підстави визначати релігію, як – останню й найвищу сферу людської свідомості, вона, на думку філософа, є тією галуззю, що в неї людина вступає, як у сферу абсолютної істини (оскільки положення віровчення сприймаються віруючими як абсолютні істини).

Релігія тісно пов’язана з людським світоглядом, вона є його специфічною формою і має свої характерні риси:


  • віра в існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові та житті людей.

  • поклоніння Богові як вищій істоті, творцю всього сущого.

  • чіткий поділ світу на земний та потойбічний (небесний), які проте залишаються взаємопов’язаними.

  • наявність культу – системи усталених ритуалів.

  • намагання підкріпити істини Віри аргументами розуму (доказами), що сприяло становленню богословської науки.

  • догматичність – релігійні вірування претендують на абсолютну істинність, сприймаються віруючими як беззаперечні та обов’язкові для всіх незалежно від їх прийняття (існування Бога та дія Його волі з точки зору віруючого незалежне від того чи вірує чи не вірує людина).

Слід послідовно відділяти релігійну віру від фанатизму (від лат. fanaticus – несамовитий), який є сліпим, безумовним слідуванням релігійним переконанням, при відсутності критичного їх сприйняття. Емоційний прояв фанатизму характеризується непомірним ентузіазмом, несамовитістю, сліпою вірою в правоту своїх переконань та зверхність і виключність об’єкту свого поклоніння та його послідовників, як правило в своїй особі (часто фанатики називають себе «істинними дітьми Бога», «божим мечем» тощо). Поведінка фанатика часто розглядається суспільством як девіантна (така що порушує усталені соціальні норми), хоча сам об’єкт поклоніння фанатиків може вважатися «нормальним» і лише ступінь захоплення фанатика цим об’єктом здається оточуючим «ненормальним».

Уїнстон Черчілль справедливо стверджував, що фанатик це той «хто не здатен змінити своє рішення і ніколи не змінить тему» вказуючи на крайність фанатизму та його непримиримість до інших точок зору. Згідно доволі вдалого визначення американського філософа Джорджа Сантаяни «фанатизм являє собою подвоєння зусиль коли забувається мета», дане визначення вказує на «неправильне» тлумачення фанатиками сутності свого віровчення та обов’язків віруючого. Так, коренем фанатизму на думку російського православного філософа М. Бердяєва є не любов, а страх. Фанатизм «ставить істину вище свободи», а отже віддаляє людину від Бога, який створив її вільною. Згідно з о. Георгієм Чистяковим цетральне місце у релігійних віруваннях фанатика займає не Бог а диявол – «фанатику диявол завжди здається страшним та сильним, він вірить у нього більше ніж у Бога». А страх в свою чергу завжди штовхає людину на жорстокість.

Справжня віра, на відміну від фанатизму, здебільшого спрямована на ствердження гуманістичних цінностей і спирається не на страх, а на Любов, до того ж віра не обов’язково є ірраціональною, вона вимагає раціонального обґрунтування своїх положень (без цього не було б можливості для поширення релігії).

Окремо слід торкнутися релігієзнавчих концепцій. В сучасній релігієзнавчій науці вироблено основні концепції щодо походження та тлумачення сутності феномену релігії.



Теологічна концепція – визначає релігію як результат божественного одкровення даного людям у вигляді істин віри, священних текстів та культових установ. Тобто джерелом релігії визнається безпосередньо Бог. Прикладом такого погляду є концепція о. Олександра Мєня. Релігія, з точки зору Мєня, є відповідь людини на виявлення Божественної сутності. Релігія є силою, що зв'язує світи, місток між створеним світом та Творцем. Цей зв'язок органічно випливає з природного прагнення людської душі до спорідненої з нею Божественні субстанції. Даний зв'язок, вважає Олександр Мєнь, здійснюється перш за все особливого виду духовного пізнання – релігійного досвіду.

Натуралістична концепція. Згідно неї в релігії обожнюються певні природні явища та процеси перед якими людина відчуває безсилля і не може їх пояснити тому й створює фантазійний світ численних богів, що відіграють функції природних стихій.

Філософські концепції природи релігії. Релігієзнавство аналізує релігію, апелюючи здебільшого до філософії. Філософія ж осягає всі явища і процеси дійсності з позицій їх всезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів. Щоправда, стосовно релігії зробити це надзвичайно складно: буття з Богом є завжди глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям нашої душі. Його не можна ототожнити з чимось видимим, чуттєвим, матеріальним. Тобто для звичайного раціонального процесу пізнання воно не є прозорим. Тож і осягнути його повністю лише розумом в принципі неможливо. Тому філософське релігієзнавство лише орієнтується на всебічне розуміння феномена релігії, його глибинне осягнення.

Значний вплив на становлення релігієзнавства справила матеріалістична філософія релігії, представником якої був Л. Фейєрбах. Він намагався розкрити емоційно-психологічні та гносеологічні механізми виникнення релігії. Вирішальне значення у формуванні релігійних образів він надавав силі уявлення, фантазії, яку називав «теоретичною» причиною релігії. У працях Л. Фейсрбаха здійснюється абстрактно-філософський підхід до пояснення земної основи, людського джерела релігійних вірувань.



Біологічна концепція. Серед сучасних концепцій релігії особливе місце посідає біологічна (натуралістична), її прибічники шукають релігійну основу в біологічних або біопсихологічних процесах людини. З їхньої точки зору такою основою може бути «ген релігійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття». Сама ж релігія є психофізіологічною функцією організму, частиною природи людини, чимось на зразок інстинкту самозбереження.

Психологічна концепція. Основоположник психоаналізу Зігмунд Фрейд також вважав релігію природним феноменом і одночасно людським продуктом. Він пов´язував походження релігії з безпорадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребою полегшити подолання людської безпомічності. Боги, зазначав дослідник, виконують триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що передусім виступає в образі смерті; винагороджують за страждання, які випадають на долю людини. Індивідуальна релігійність під впливом суспільної взаємодії трансформується у щось подібне до колективного неврозу.

Міфологічна концепція визначає релігію як обожнення правителів, пращурів та інших видатних осіб давнини, які з плином часу із персонажів легенд перетворюються на богів.

Соціологічна концепція. Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється теорія засновника соціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу і в повсякденну етику (наприклад накопичення багатства та соціальна у протестантських країнах в ранньомодерні часи, пояснювалось вченням Кальвіна про абсолютне приречення людини до спасіння чи загибелі і успішність як ознаку спасіння). Під впливом релігії формується загальна мета суспільства, в основу якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, компенсації за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.

Політична концепція релігії («теорія обману») стверджує, що релігія створюється штучно видатними представниками пануючих класів, що намагаються таким чином освятити своє привілейоване становище як санкціоноване божественною волею

Марксистська концепція. Специфічне тлумачення релігії дають німецькі філософи Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1893). Згідно з марксистською філософією релігія має винятково суспільну природу. І зрозуміти релігію, як і будь-яке інше суспільне явище, виходячи лише з природної сутності людини, неможливо. Суспільне ніколи не зводиться до біологічного й не може бути пояснене біологічними законами, властивими організму людини. Тому марксизм шукає джерела релігії не в глибинах внутрішньої природи окремого індивіда, не в конфліктах і проблемах, що одвічно супроводжують його існування, а в економічному житті та відповідних йому відносинах. За Ф. Енгельсом, релігія є фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, що протиставлені їм у їхній повсякденності, причому таким відображенням, в якому земні сили набувають форми неземних.

Висновки по першому питанню.

Таким чином, релігієзнавство – система знань про релігію, її історію, зміст, структуру і функції у духовному житті людей. Змістом релігії є віра в надприродне. Саме ця якість зумовлює структуру, особливості функціонування та всі інші характеристики релігії. Незважаючи на вироблення науковю про релігію низки підходів до даного феномену – вичерпного погляду на суть та походження релігії насьогодні не існує.


Друге питання.

2. Релігія як сфера духовної культури, її елементи і структура.

Все духовне та матеріальне життя людства пронизується релігією. Із історії відомо, що релігійні процеси часто були пов’язані з суспільним розвитком (християнські об’єднання у рабовласницькому Римі, хрестові походи та релігійні війни середньовіччя, антифеодальна спрямованість «плебейського» та «бюргерського» напрямків реформаторського руху), служили важливим політичним чинником (створення за допомогою Ісламу могутньої імперії – Арабського халіфату, конфесіоналізація як чинник формування європейських націй). Безліч явищ, які не мали прямого відношення до релігії набували релігійного забарвлення (згадаємо релігійні гасла національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького). Багато традицій склалося саме під впливом релігії.

Дослідники вважають, що релігія є не просто складовою культури, а найголовнішою, фундаментальною її частиною, – яка формує спосіб нашого мислення і всю систему моральних нором і почуттів. П. Флоренський прямо виводив термін культура з релігійного культу, а академік Д. Ліхачов стверджував, що позарелігійної культури не буває взагалі.

Особливо тісним є зв’язок релігії з мистецтвом. Деякі вчені вважають, що саме мистецтво виникло з релігійної практики та свідомості. У стінах храму розвивалися такі види мистецтва, як архітектура, скульптура, малярство, гравюра, ювелірне мистецтво, ораторське мистецтво, зароджувались певні жанри музичного мистецтва (реквієм, прелюдії, кантати). Під впливом релігії формувалися сучасні літературні мови (наведемо приклад протестантської практики перекладу Біблії на «зрозумілі» мови).

Релігія шукала в мистецтві (музиці, живописі, скульптурі) засоби для посилення свого впливу, а митці за допомогою релігії робили свої твори доступнішими для загалу. Разом з тим, релігія певним чином може гальмувати розвиток мистецтва. Відомо, наприклад, що народи, які сповідують іслам, не дали світові ні великих художників, ні великих скульпторів, бо ця релігія не використовує відповідних мистецьких жанрів. Проте, ісламське мистецтво дало світові оригінальні зразки архітектури та орнаментного стилю.

Щодо зв’язку релігії та науки можна знайти численні приклади того, як релігія, з одного боку, гальмувала розвиток науки, а з іншого, – сприяла науковому поступу. Так Церква від початку чинячи спротив теорії Коперніка про геліоцентричний устрій Всесвіту, згодом сприяла її поширенню через систему навчальних закладів де викладалася дана система. До того ж, багато наукових відкриттів було зроблено людьми причетними до релігії і церкви (Тома Аквінський, Блез Паскаль, Теофан Прокопович).

Зв'язок між наукою та релігією особливо посилюється в наші дні, коли свідомість людства або інформаційний фактор стають, як висловлювався В. Вернадський, такою ж матеріальною силою як земне тяжіння. Без освіти і науки релігія постійно сповзає до прірви релігійного фанатизму, тобто нетерпимості й агресивності.

Таким чином, релігія є не просто складовою культури, а й тісно пов’язана з такими її формами як мистецтво або наука.



Релігія як і будь-яке явище дійсності має певну структуру. Суттєвим компонентом релігійної свідомості є релігійні почуття – емоційно-психологічні переживання віруючих, що виявляються у відчутті ними своєї гріховності, смирення та покори, надії на диво та потойбічну віддяку за земні негаразди тощо. Після закріплення у свідомості віруючої людини ці почуття перетворюються на її духовну потребу, надаючи життю людини нового сенсу та спрямування. Джерелами виникнення релігійних почуттів здебільшого є певної спрямованості розповіді, притчі, літературні твори, живопис, музика, скульптура, різноманітні графічні зображення, сприйняття яких здатне зворушити людину та надати її почуттям відповідного релігійного забарвоення.

Наступним елементом структури релігії є релігійна діяльність, яку поділяють на позакультову та культову:

Позакультова релігійна діяльність здійснюється як у духовній, так і в соціальній сферах. Її формами у духовній сфері є створення і систематизація релігійних догматів, підготовка і видання богословських і релігійно-філософських творів тощо. До форм позакультової діяльності у соціальній сфері належать: місіонерство, участь у роботі релігійних зборів, викладання у духовних навчальних закладах, управління системою релігійних організацій та інститутів, пропаганда релігійних поглядів через засоби масової інформації, релігійне виховання в сім'ї тощо. Як правило, позакультова діяльність містить у собі значну кількість елементів культу.

Характеризуючи культову діяльність необхідно насамперед висвітлити поняття культу. Культ (з лат. – поклоніння) – вид релігійної діяльності, практично-духовного освоєння світу, сукупність дій (рухів тіла, читання або співу релігійних текстів і т. ін.) з метою забезпечення видимого прояву релігійного поклоніння або залучення до суб'єктів діяльності «божественної сили». Зміст культу визначається певними релігійними уявленнями, ідеями, догматами у вигляді культових текстів, що до них відносять тексти Святого Письма, Святого Переказу, молитов-псалмів, співів, їх відтворення під час виконання культу актуалізує у свідомості його учасників релігійні образи і міфи.

Засобами культової діяльності також можуть бути храм, молитовний дім, релігійне мистецтво (архітектура, живопис, скульптура, музика), різноманітні предмети (хрест, свічки, церковні прикраси, вбрання священиків і т. ін.), паломництва, обряди, проповіді, молитви, релігійні свята, що мають символічне значення. Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб віруючих і активізація їхньої релігійної свідомості.

З релігійними почуттями та діяльністю тісно пов’язане поняття – релігійність, яке включає в себе когнітивний (пізнавальний), емоційний та діяльнісний аспекти. Релігійність – ступень вкоріненості в життя людини релігійних знань (основ віровчення), почуттів та діяльності. Вона може бути присутня в людині в різній мірі і деякі її аспекти можуть переважати над іншими. У сучасному секуляризованому (світському) суспільстві здебільшого люди мають поверхневий ступінь релігійності з переважанням емоційного аспекту, тобто вони визнають себе послідовниками тієї чи іншої конфесії (релігійна самосвідомість свого «Я» – християнин: православний, католик, лютеранин тощо) але рівень знань з основ релігії незначний, а участь у релігійній діяльності епізодична та ситуативна (у середовищі духовенства таких людей іноді називають «захожанами» на відміну від постійних прихожан, а Андрій Кураєв влучно охарактеризував їх як «пасхальних православних»). Може спостерігатися і зворотна ситуація коли людина виховуючись у релігійній родині має високий рівень знань з основ віровчення та регулярно приймає участь культових відправах але ставиться до них формально без належного емоційного забарвлення. Релігійні фанатики часто поєднують високий рівень релігійних почуттів та участі у релігійній діяльності з незнанням або викривленим розумінням принципів віровчення.

Наступним компонентом структури релігії є релігійні суспільні відносини. Це різноманітні зв'язки у релігійній духовній сфері життя людей, що формуються відповідно до специфіки релігійної свідомості, існують і реалізуються за допомогою релігійної діяльності. Їх суб'єктами є індивіди, групи людей, інститути й організації, сім'ї, класи, етноси, держава.

Певна сукупність позакультових і культових організацій утворює релігійне об'єднання. Його початковий осередок – релігійна громада. В об'єднаннях існує також низка інших складових зі своєю інфраструктурою. Механізмами контролю за ними й індивідами, за їхньою діяльністю слугують норми релігійного права і моралі, санкції і зразки, відповідні авторитети. Серед типів релігійних об'єднань виокремлюють три: церкву, секту, деномінацію.



Церква (гр. – божий дім) – тип релігійної організації, елементами якої є спільне віровчення, культова і позакультова діяльність, система управління життям, діяльністю, поведінкою віруючих. У багатьох церквах їхні суб'єкти поділяються на духовенство і мирян. Стосунки між ними упорядковані за ієрархічним принципом.

Секта (від лат. – зразок думок, вчення) – тип релігійного об'єднання, що виникає як опозиційна течія стосовно тих або інших релігійних напрямів. Для секти характерні: претензії на винятковість своєї ролі, доктрини, догматики ідейних принципів, цінностей, настанов; настрої «вибраності»; тенденції до ізоляціонізму і релігійного фанатизму; відмова від інституту священства. Лідерство у релігійній секті вважається харизматичним (з грец. – обдарованим, в даному випадку – Богом), право на нього визнається за особою, яка отримала, нібито як милість божу, надзвичайну здатність бути керівником. У секті особливо підкреслюється рівність усіх її членів і декларується принцип добровільності їх об'єднання (хоча покинути таку організацію, часто буває важко). Історичні долі релігійних сект різні. Деякі з них невдовзі після заснування припиняють свою діяльність, інші перетворюються на церкви або деномінації. Детальніше дане поняття буде розглядатися при розгляді нових релігійних течій.

Деномінація (лат. – надання спеціального імені) – тип релігійного об'єднання, що перебуває на стадії становлення та організаційного оформлення. Проте для деномінації характерні: чітка організація як по горизонталі, так і по вертикалі; принцип постійного і суворо регламентованого членства; ідея «вибраності» і духовного відродження віруючих. Ізоляція від «світу» і замкненість всередині релігійної групи не вважаються обов'язковими ознаками «істинної» релігійності. Тому деномінації закликають віруючих до активної участі у житті суспільства, часто з метою залучення до руху нових віруючих.

Висновки по другому питанню.

Отже, релігія є не просто складовою культури, а й тісно пов’язана з такими її формами як мистецтво або наука. Релігія як і будь-яке явище дійсності має певну структуру. Суттєвими компонентами релігійної свідомості є: релігійні почуття, релігійна діяльність, релігійність, як така, а також – релігійні суспільні відносини та релігійні об’єднання (церква, секта, деномінація).


Третє питання.

3. Соціальні функції і роль релігії.

Можна стверджувати, що релігія врешті постала в якості органічного компоненту суспільної історії та світогляду. З XVIII століття, релігія на тлі її критики філософами – просвітниками та швидко прогресуючої науки, часто подавалась як характерна риса примітивної свідомості, як свого роду забобони, фантастичне перекручення реального стану справ. В руслі такого її розуміння виникло переконання, що разом із прогресивним розвитком знання та науки, релігія рано чи пізно буде усунена із історії, поступившись місцем «правильному» знанню про людину і світ. Подібні ідеї згодом еволюціонували в уявлення про релігію як про «опіум для народу», про її непотрібність і навіть шкідливість для суспільного прогресу, що дало поштовх та виправдання масовому нищенню памяток історії та культури, творів церковного мистецтва, фізичному знищенню духовенства та іншим проявам гонінь на Церкву за доби тоталітаризму в радянській імперії.

Проте з плином історії з’ясувалось, що спроби подавати релігію як результат фантастичного відтворення дійсності людиною, як образи людської уяви, що навіяні страхом перед незрозумілими природними або соціальними явищами, не враховували всієї її складності. Так само виявились невиправданими намагання подавати релігійну людину пригніченою, людиною із рабською свідомістю, пасивну та сповнену страхами очікування покарання з боку богів.

З іншої сторони, було би невиправданим окреслювати релігію, релігійних людей та релігійні організації виключно у позитивних тонах.  В історії можна знайти приклади релігійного фанатизму, невігластва, антигуманізму. Всім відомі наслідки діяльності таких тоталітарних сект як АУМ Сінрікьо (у 1995 р. послідовники секти розпилили газ «зарин» у токійському метро) чи Біле Братство. До негативних проявів релігії можна віднести також і те, що вона, об’єднуючи людей, водночас їх роз’єднує, розводить і навіть протиставляє різноманітні релігійні об’єднання одне одному. Такі протистояння груп віруючих інколи досягають гостроти силових конфліктів.

Проте, при спробах зрозуміти явище релігії перш за все кидається у вічі те, що вона існує в суспільстві, виконуючи певні соборні (об’єднуючі) функції. Людина не виживає і не може вижити та життєво утвердитись віч-на-віч із природним світом. Суспільство виробляє цілу низку таких потреб, які сягають далеко за межі індивідуальних інтересів та суто біологічного пристосування до умов виживання. Соціалізована людина входить в особливий тип стосунків із собі подібними: на місце її природного індивідуалізму та егоїзму приходить усвідомлення (а то й інтуїтивне відчуття) людської єдності. Релігія постає однією із форм інтеграції людей на засадах їх спільного прилучення до певним чином уявлених фундаментальних основ буття. Соціально-історичну обумовленість мають не лише конкретні складові релігії, а й її реальні види та типи. Різні релігії виникали в різні часи, в різних регіонах земної кулі та за різних соціальних обставин. До того ж тут давались взнаки не лише історичні, а й психологічні чинники, навіть індивідуальні відмінності релігійного досвіду. Так, західно-європейська культура в цілому є екстраверною, оберненою назовні. Християнство в західній Європі набуло багатьох форм та проявів, а богослов’я (теологія) – надзвичайної розгалуженості. Православ’я (східна гілка християнства) у порівнянні із католицизмом постає значно консервативнішим, набагато чуттєвішим, внутрішньо заглибленим. У мусульманстві однозначно вважається, що Бог (Аллах) не має і не може мати ніякого конкретно-чуттєвого окреслення та виявлення. Через це тут були виключені будь-які зображення Бога, а наголос у богопізнанні падав на писане слово. Звідси випливає надзвичайно витончена каліграфія, а також наполягання на тотожності знання та віри: лише через знання (а не споглядання) можна наблизитись до перших істин світу. Храмове будівництво також має певні етнічні, регіональні, географічні особливості, що, врешті, надають культовим спорудам рис своєрідності та неповторності (при деяких спільних для них в межах певної церкви канонах).

Численні сучасні данні археології, етнографії, історії, психології засвідчують – що релігійні уявлення супроводжують усю відому нам людську історію. Проте, деякі дослідники ХХ ст. на конкретному матеріалі доводили, що найвіддаленіші від нас за рівнем розвитку та способом відношення до світу людські спільності не мають релігійних уявлень (М. Мід). Але навряд чи зазначені свідчення можуть ставити під сумнів нерозривний зв’язок релігії та людської історії.

Як ми вже з’ясували, релігія – явище суспільне, вона з´являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як остання виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Після послаблення родових зв´язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії (лат. functio – виконання, завершення).

Функцій релігії кілька:

Світоглядна функція релігії – здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різник предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом. Релігійний світогляд дає відповіді на одвічні питання людства про сенс життя, смерть та безсмертя (для релігійної людини проблема смерті набуває принципово іншого звучання, смерть сприймається не як кінець, а як подія що передує вічності буття) тощо.

Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе значення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція.

Комунікативна функція – здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв´язки.

Інтегративна функція – здатність релігії сприяти безконфліктному зв´язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому. За релігійною ознакою об’єднуються не тільки громади, але й регіони і навіть країни (християнський, ісламський світ тощо).

Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як моральну спільноту, поєднану спільними цінностями і цілями. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системі й тим самим поєднатися з близькими за звичаями, поглядами, цінностями, віруваннями людьми. Інтегративна функція релігії виявляється чи не найочевидніше під час спільної участі в культовій діяльності. Саме через культ релігія формує суспільство як цілісність.



Регулятивна функція – здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.

Ресоціалізуюча (або виправна) функція – релігія може стати потужним фактором виправлення людини що стала на шлях негативної девіантної поведінки, оскільки вцілому релігійні вірування спираються на принципи добра, істини, справедливості та проповідують покаяння і виправлення грішника. При цьому релігією засуджується не сама людина, а її гріховний вчинок (часто протиправні дії є одночасно порушенням релігійних принципів, наприклад вбивство, крадіжка, певні прояви насильства тощо). Релігія завжди залишає для людини можливість виправлення та повернення на шлях добра, що споріднює її з пенітенціарною ідеєю.

Релігія виконує й інші функції, зокрема прогностичну (релігія прагне відповісти на питання про майбутню долю людства), культуроформуючу та культурозберігаюча (за приклад тут може послужити роль християнства в історії української культури), за певних умов – етноформуючу (формування європейських націй та модерних держав розпочалось з процесу конфесіоналізації – націоналізації релігійних конфесій, так католицька Віра у Речі Посполитій стала синонімом польської національної ідентичності, а православ’я сприймалось як синонім «українськості») тощо.



Висновки по третьому питанню.

Отже, релігії належить чинне місце в системі людської соціальної історії. Вона супроводжує людство на всіх основних етапах його цивілізованого існування, яскраво засвідчуючи при цьому свою соціально-історичну природу. Тобто вона має різноманітні культурні та регіональні форми виявлення, а також постає історично змінною. Релігія виконує низку важливих суспільних функцій.


Висновки по темі.

Релігієзнавчі знання, вичленовуючись із філософії, етики, естетики, набувають самостійного статусу в XIX ст. Основним предметом релігієзнавства є природа, структурні компоненти, закономірності розвитку релігії, своєрідність її вияву та механізм дії як на індивідуальному, так і суспільному рівнях буття в різні історичні епохи.

Структуру релігієзнавства формують філософія релігії, історія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, географія релігії тощо. Основним предметом релігієзнавства є природа, структурні компоненти, закономірності розвитку релігії, своєрідність її вияву та механізм дії як на індивідуальному, так і суспільному рівнях буття в різні історичні епохи. Тобто релігієзнавство зорієнтоване на розуміння феномена релігії.

Кожна релігія об’єднує в собі певну сукупність елементів та має спільноту однодумців, для управління якою формуються організаційні структури з чітко визначеними функціями.

Релігія виконує ряд важливих суспільних функцій: світоглядну, компенсаторну, регулюючу, ресоціалізуючу тощо. Вона є потужним фактором дисциплінуючого впливу на людину, профілактики девіантної поведінки та правопорушень.

Завдання та рекомендації до самостійного вивчення теми:

Із бюджету часу на самостійну роботу з даної теми виділяються дві академічні години. За цей час курсанти мають вивчити такі питання:

1. Теорії походження релігії.

2. Основні ознаки первісних форм релігії.

При самостійному засвоєнню теми слід звернути увагу на основні проблеми:

1. Основні теорії походження релігії.

2. Ознаки племінних релігій.

3. Сутність анімізму.

4. Визначення фетишизму.

5. Ознаки магії.

6. Характеристика шаманізму.

Вивчення курсу релігієзнавства слід розпочинати з визначення його об’єкту, сутності релігії та основних теорій її походження. Окрему увагу слід звернути на племінні (первісні) форми релігії, що справили великий вплив на історичний розвиток релігії.

За даною темою передбачена підготовка доповідей, що можуть бути виголошені на семінарському занятті з теми:

1. Релігієзнавство в системі сучасної освіти.

2. Прояви первісних вірувань в сучасних релігіях.

З цієї теми передбачений наступний перелік тематики індивідуальних навчально-дослідних завдань:

1. Культурозберігаюча функція релігії та її вплив на українських теренах.

2. Первісні вірування.

3. Вільнодумство у контексті сучасних реалій.

4. Сучасні прояви фетишизму.

При опрацюванні зазначених питань та виконанні ІНДЗ слід скористатися переліком рекомендованої до теми літератури:

1. Академічне релігієзнавство/ ред. А. Колодного. – К., 2010. – С. 12. – 44.

2. Релігієзнавство / Ю.А. Калінін, Є.А. Харьковщенко. – К., 1994. – С. 6 – 18.

3. Лобовик Б.А. Релігія як соціальне явище / Б.А. Лобовик. – К, 2006. – С. 8 – 22.

4. Лубський В.І. Релігієзнавство / В.І. Лубський. – К., 2011. – С. 11 – 24.

5. Москалець В.П. Психологія релігії / В.П. Москалець. – К., 2010. – С. 8 – 36.

6. Релігієзнавство/ за ред.. С.А. Бублика. – К., 2000. – С. 7 – 23.

7. Релігієзнавчий словник. – К., 1996.

8. Суков Д.А. Религия как общественный феномен / Д.А. Суков. – М., 2011. – С. 9 – 32.

9. Сидоренко О.П. Релігієзнавство / О.П. Сидоренко. – К., 2007. – С. 8 – 29.

10. Токарев С.А. Религия в истории народов мира / С.А. Токарев. – М., 2012. – С. 10 – 26.

11. Черній А.М. Релігієзнавство / А.М. Черній. – К., 2009. – С. 13 – 42.

12. Яблоков И.Н. Религиеведение / И.Н. Яблоков. – М., 2010. – С. 4 – 19.

13. Яблоков И.Н. Религия: сущность и явление / И.Н. Яблоков. – М., 1992. – С. 13 – 129.



14. Яшин П.П. Релігія, держава, право / П.П. Яшин. – Харків, 2009. – С. 5 – 84.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка